Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   57


Нагода узнати — була нечеканою. Коли нам пощастило та ми їхали інститутським автобусом зі школи, я, піднімаючись останнім, побачив її — книжку — на долівці під ногами. Переконавшись одним поглядом, що за мною ніхто не слідкує- я блискавично переправив її до кишені, а потім спокійно вийшов. Адже, я її не відібрав, не вкрав, я просто її знайшов, а це вже зовсім інша справа. З морального боку,

я маю на увазі.

Дорогою від гаража додому, він щось пригадав, сунув руку у внутрішню кишеню, де завжди перебувала книжка, потім обшукав останні кишені. «В чому справа?» — невинно спитав я. Він поза школою розмовляв російською: «Кніжка, я нє могу єє найті... Ти нє відєл?» — відповів він. «Ні, що ти...» — сказав я та порадив: «Може ти обронив її дєсь в автобусі?» При цьому я дивився йому просто в очі, обмацуючи в кишені книжку. Він побіг до автобуса, а я не поспішаючи пішов додому.

Пообідавши та відправившись до своєї кімнати — я розкрив нарешті добутий трофей, та почав вивчати. Книжка тоді мене повністю розчарувала.

Там був, для чогось, доволі довгий список співробітників інститута — за абеткою, де проти прізвища кожного з полювальників був поставлений хрестик. Були всякі посередні віршики, чи то власні, чи то десь переписані. Були й більш цікаві записи, в такому приблизно роді:

«14.ІY, С 9:25 до 16:00 — были на охоте (місце й перелічені присутні).

Н. и М. полчаса говор. о тек.полит. Нет предан. сов. вл. Выяснить, не сост. ли в орг.? С. отсутст. час, когда все б. у костра. Не перед. ли свед.?

Г. получ. конверт из Герм. Наука или кан. связи? Таких записів із датами було десятки. Були й приблизно такі міркування:

Р.- Нем. шп.? Выяснить, знает ли нем. яз.? І все в такому ж роді.

Тоді я не надав цьому жодного значення, — подумати: хлопчак 7 класу бавиться у шпигунів та детективів, хоча — може й слід би надати, може все це й не було такою вже марною грою? Але, сприймемо це серйозно — що можна було з цим зробити? — я, принаймні, не бачу

й зараз.

А взагалі справа була в тому, що надто вже далеким я був на той час від усього цього світу рєволюційной бдітєльності», хоч Козьму Пруткова й читав. Що «сажают спєціалістов», так про це я чув іще з самих ніжних років, та їх дійсно садили, час від часу. Наші знайомі


працівники Досвідної станції А. Овсянніков та С. Цюритін, теж якийсь час сиділи. Пройшли десь там; у великому світі чудові імпрези на цю тему, показові процеси так званих «врєдітєлєй» »Шахтінскоє дєло:, «Промпартія», якої ніколи не було, «дєло інжєнєра Рамзіна», липова справа «Спілки визволення України» (справа С. Ефремова) в Харкові, все це жваво обговорювалося вдома, я був у курсі, але це все було так далеко від моїх тодішніх інтересів... Не забувайте, що тоді навіть таке потрібне слово як «сєксот» — я вважав частиною блатної лексики, чи не лайкою, але не тим, чим воно було насправді — самим популярним фахом країни та терміном службової мови.

Справжній сенс цієї дурні в Жоркиній книжці відкрився мені пізніше, коли я почув откровення Миши Рутківського, де його неймовірні звинувачення на адресу добре відомих мені людей — так близько перегукувалися зі записами в книжці Жори Нізкоусова, так вчасно ним загубленої. Тут — було над чим застановитись.

Його самого мені довелося зустріти ще раз, єдиний, у щойно звільненому Києві, біля Бессарабки. Він був уже військовим кінооператором та був завантажений рюкзаками та камерами, які були виключно важкими та незручними, наслідуючи, правдоподібно (як завжди) іноземні зразки до Першої світової. У мене не було жодного бажання розмовляти з ним, але на щастя він поспішав на поїзд, далі на захід, та й сам не міг виділити мені більше пари хвилин. 3 тих пір я його не бачив, як і не зустрічав підписаних ним кіноматеріалів.

То був уже другий відомий мені кінооператор, після симпатичного старішого від мене Саши Савіна, якого я узнав на курсах синоптиків у Лєнінабаді. Алєксандр Іосіфовіч повернувся по війні до свого старого фаху, тому що синоптик із нього, як чесно сказати, був не з кращих, та його прізвище я зустрічав під багатьма вельми непоганими кінорепортажами цТ, котрі дививися на телебаченні ще в 70-і. 3 ним зустрічатися після Лєнінабада — не доводилося.


Але, настав рік 1937, рік партійних та комсомольських зібрань,

дє парторг Інституту його прізвища — шкода, вже нє пригадую, він потому десьсь хутко зник та рудий секретар комсомолу В. Чебріков — гучно закликали висловлювати усіх можливих «врагов народа». Інститут за цей рік порядно схуд, та невідомо куди подівся и сам діректор Циплаков добре і віддано, мабуть попрацювали оті «осведомітелі», яких він вербував у своєму кабінеті...


Злий рік

Німецький скульптор Ернст Барлах у своїх спогадах визначив у такий спосіб, здається, рік 1938. Наш злий рік випав на рік перед тим, рік Великого Полювання, на початку якого помер мій батько.

Цей, одіозний з усіх боків рік я зустрів у Дніпропетровську, студентом, та можу сказати, що студентів тоді купами не хапали, хоча викладачів порядно поменшало.»Взялі» просто з ученої ради університету рудого хеміка, професора В. Фінкельштейна, застрелився страхаючись арешту доцент математичної фізики В. Нєскучаєв — «запутавшісь в антісовєтскіх связях», як тоді казали.

Пам’ятаю істе кипіння комсомольського життя, хвилю виключень, таких само безглуздих і потворних, як і все, що тоді відбувалося, коли на багатолюдних зібраннях урочисто виключали якихось Богу духа винних, але заздалегідь відібраних кимось студентів. Виключення з партії чи комсомолу — однаково, було за тих років грізним попередником, першим так би мовити кроком на північний схід — на Колиму. Гадаю, що на всяку дрібноту не ставали зверху персональних наміток: просто на організацію «спускалі» числену розверстку, а далі — як у них у звичаї — зводили особисті порахунки владні, підігріваючи загальний патріотизм, свій як місцевий. Обмежуся двома прикладами мотивації, доволі типовими.

Виключили студентку, яка зустрівши подругу пішла разом із нею, на похорон когось там, кого навіть не знала особисто, але того, хто згодом (по смерті!) «оказался» троцкістом.

Знаю випадок, коли був репресований студент-математик, ніби за те, що сидячи в гуртожитку за столом, застеленим чистою газетою з портретом тов. Сталіна І.В. — мимохідь підрисував йому чорнилами більш рясні вуса.

На комсомольських зборах у нас в ДМІ особливо активним був рудий секретар комсомолу, та вперто пам’ятається мені, що його прізвище було Чєбріков: воно не типове, а тому запам’ятовується. Недарма дослужився в горбачовські часи до голови КГБ.

Розповідали й про випадки зовсім не до віри.

Учитель літератури одної з міських шкіл був репресований (теж «нєобоснованно», ясна річ) за те, що «оказался» колишнім петлюрівським полковником. На доказ до доносу була пришпилена фотка цієї людини в насправді петлюрівському однострої. Питання було би ясним для всіх, якби не одна тонка обставина: в часи Петлюри він був іще школярем, а коли вирос — був уже в могилі Симон Петлюра. Він просто грав роль петлюровця у самодіяльній п’єсі, та так вдало, що вирішив сфотографуватися на пам’ять...


Учитель отримав десять років за те, що «скрил своє прибиваніє в войсках украінскіх націоналістов». А ці націоналісти відносяться до найбільш стійких російських кошмарів: «б р а л і» бувало й тих, хто всього й тільки носив вислі козацькі вуса або підстригався «по-козацкі»; було чимало й таких.

Як любив казати покійний російський письменик А. Чехов — у людині все має бути красиве: і національність, і партійність, і вуса...

Повністю безпечні та навіть схвальні були сталінські вуса, які на той час носило мало не все Політбюро: Ворошилов, Каґанович, Молтов, Жданов, Андрєєв... Але — то було вже завоювання тридцятих років. Дещо раніше — у двадцятих були модними в партійних колах зовсім особливі вуса, радше вусики: два проголених посередині прямокутника щетини на верхній губі, так уславлені згодом на портретах Адольфа Гітлера, фюрера німців. Вони хутко зникли зі зростом популярності останнього.

Справжня заборка йшла, однак, на верхах — серед номенклатури та декоративної еліти. Ми жили тоді в щойно побудованому 1934 «Домє спєціалістов» на розі Жовтневоі площі та просп. Карла Маркса. Тобто в самому марксистському місці міста, що поєднувало в собі ім’я засновника: учення та спогади про той час, коли воно вирвалося нарешті на оперативний простір, аби показати світові — на що воно здатне. Там і проживала тепер більшість декоративної еліти міста: професори, інженери, артисти... От там і збиралися справжні жнива 1937 — року Великого Полювання.

Проходило це за обрядом, що склався майже відразу.

Десь після 23 або 24, коли в домі пригасали світла, почувався шум двигуна наближаючогося одинокого авто, яке потім зупинялося у дворі, зі запаленими фарами та працюючим двигуном. Дім мав форму літери П та був збудований так, як звично будується таке щось кожне помешкання мало вікна на двір і назовні. Потухлі було вікна починали знову світитися одне по одному та люди в помилуваних іще помешканнях прикипали до вікон, напружено вглядаючись в стояче зі запаленими фарами одиноке закрите авто.

Всіх хвилювало одне питання- за ким? — чи ж не за нами?

Ми з матір’ю не надто переймалися, батька вже не було, а що прийдуть за нами — не здавалося правдоподібним, бо жодного соціального значення ми з нею не мали. І однак, за якимось хутко складеним автоматизмом дивилися у вікна й ми, намагаючись здогадатись — за ким?

Авто стояло кілька хвилин, наче утверджуючи свою присутність та насолоджуючись створеним ефектом. Потім зупинявся двигун, одночасно у розчахувалися двоє дверцят і двоє в сірих габардінових макінтошах,


розхожих одностроях свого відомства, виходили й поруч, не поспішаючи направлялися до одного з під’їздів. Вони ступали сходинами не кваплячись, але твердо й упевнено — «чєтко пєчатая шаг» (дім був усього чотирьохповерховий, без ліфтів), а жильці під’їзду згідно кидалися від вікон до двері, прислуховуючись до наростаючого звуку чітких кроків — кроків долі. «Боже, ближче... На площадці... Боже.. Ні! — мимо — пішли вище, не до нас! Хвала Богові, значить й іще не сьогодні. Значить — іще день життя!!

Це продовжувалося місяцями, часом — із ночі в ніч, часом з невеликими перервами, аби не надто звикали, адже кажуть можна звикнути до всього. Тільки от до цього — не треба, щоби звикали; так краще.

Із кожним разом засвічених вікон ставало все менше. На кінець до середини 1938 їх полишилось — скільки ж? — менше половини? Так, десь третина початкової кількості. З нашого під’їзду — дивно, так і не «взялі» нікого.

До Колими, як виявилося потім, судилося дістатися не всім. Далеко за містом, осторонь Запорізького шосе, з’явився тоді великий обнесений високою загорожею з колючим дротом простір. По тому хтось чув там сталу стрілянину, але навіщо ж думати зле — міжнародні обставини були, як завжди у них, складними, та там могла просто навчатися війскова частина. Потім огорожа кудись зникла, та й саме місце де вона стояла — якось забулося.

Про те, що там відбувалися в ті роки масові розстріли, я узнав уже по війні від випадкової людини, що тоді була водієм у НКВД та відвозила туди арештованих просто з міської тюрми на вул. Рабочей.

Про тодішнє російське геноцидне біснування в Україні та масові розстріли без суду та слідства, світ уперше дізнався від німецьких окупантів — величезна їм за це подяка, року 1943, коли були відкриті масові поховання жертв геноциду у Вінниці. Де, за цілком попередніми підрахунками НКВД уклало в землю не менше 40 000 людей. Справа набула тоді світового розголосу та російським окупантам прийшлося докладати воістину героїчних зусиль, аби щось там — хоч і без успіху, поправити. У зовсім уже неправдоподібний спосіб зваливши все на німців.

Над цим уже по війні трудилася у Вінниці (як і у Катині та інших відомих місцях) ціла сталінська комісія, в складі якої пам’ятаю письменників Іллю Еренбурґа та Алєксєя Толстого, а також відомого нейрохірурга Миколу Бурденка. Приписавши ці злочини німцям, ці люди навічно спаплюжили саму пам’ять про себе, поставивши себе в один ряд зі сталінськими катами. Що поробиш, репутація, то така річ, що бережуть її все життя, а втратити — можна миттєво.


Лише подумати, що цій злочинній наволочі — ще десь там стоять і пам’ятники... А мільйони чесних людей гниють по ямах НКВД...

Слід гадати, що маленька Вінниця не була виколюченням, що такі самі масові свідчення московських злочинів мають бути по всіх великих містах України.

Характерно, що сталінська банда московських злочинців до того знахабніла від повної безкарності, що навіть не порахувалася з можливістю викриття своїх злочинів, коли навмисно підстелювала 1942 ненависну їй Україну під Гітлера.

Але, повернемося до Дніпропетровська. Місто росло та забудовувавлося, поки не пішло й уздовж Запорізького шосе. Поготів, як це було урочисто оголошено 1957 «Хрущовим-убивцею» — «чєрєз 11-12 лєт каждая совєтская сємья будєт імєть отдельную квартіру». З тих пір ці чудові слова час від часу повторювалися в незмінному вигляді, хоча, якщо розуміти їх дослівно, то проблему, як кажуть, можа було би «снять с контроля» ще 1968. А оскільки чути їх можна було аж по рік 1991, то слід гадати, що цей їх термін зміщувався у майбутнє з тою же швидкістю, з якою тік час.

Машиніст екскаватора кінця шестидесятих, якому випало якраз на тому проклятому місці рити траншею на підмуровок нового багатоквартирного дому, працював чітко й натхненно, ні про що недобре й не підозрюючи. Може й у нього не було ще окремого помешкання та він у такий спосіб сподівався наблизити його отримання. Раптом ківш екскаватора за щось зачепився та почав це щось витягати. Він зупинив машину та зійшов подивитись, що ж там трапилося.

Виявилося, що ківш екскаватора підчепив згнилий труп, від вигляду якого екскаваторника вивернуло навиворіт. Труп виявився одним із низки, нескінченного ланцюга подібних трупів, руки яких були заплетені ззаду доброю дротиною, що уходила з боків у стіни канави, не даючи змоги підняти ківш екскаватора. Прийшовши якось такось до тями, екскаваторник побіг доносити керівництву про свою страшну знахідку. Там негайно сповістили «куда надо» — до спадково злочинної організації, прибули спеціально уповноважені особи, відпоїли екскаваторника спиртом, взяли підписку про нерозголошення та очепили місцевість. Подальша закладка підмуровків обійшлася без участі стройтреста. Місцевість хутко забудували. Отже, можу порадувати людей мікрорайону, що їх «отдєльниє квартіри» — зведені на трупах їх попередників, таких самих «советскіх людєй»...

Чутки про цю знахідку, що миттєво розійшлися містом, попри «подпіску о нєразглашеніі», намагалися незграбно пригасити контрчутками, ніби то німецька робота, але хто ж не знає, що німці найбільше полюбляли відправляти людей на той світ голими, та без жодних дурацьких дротів.


Крім того, та це хіба не головне — німцям не було потреби десь колупатись у землі: до їх послуг була така кількість протитанкових ровів, що в них — у разі необхідності, можна було би з усіма зручностями захоронити мало не усе населення міста Дніпропетровська. І, до речі, раз уже про це зайшлося, — як вони заздалегідь планували підстелити Україну під Гітлера, то навіщо ж вони примушували нас копати оті протитанкові рови? Хіба так — для знущання?

Розстрілювали тоді переважно непокірних та вважалося абсолютно дурним тоном відкидати свою неспірну та цілком очевидну провину перед нашим добрим народом. Бо, вже таке щось свідчило про закоринілість та невиправність ворога, та негайно каралося. Найкраще було в усьому зізнаватися та каятися: «чістосєрдєчноє прізнаніє» і т. д.» пам’ятаєте?

Одного вчителя зі села Солоне Запорізької області місцевий слідчий, якого він добре знав і перед тим, спитав косячись на якийсь папірець: «так у тебе що — гармата на горищі була?» Він певно знав, що жодної гармати ніде не було, але — що поробиш: московська служба така. «Та була...» з неохотою погодився вчитель. «Тоді підписуй, отут. Десять років» із полегшенням сказав слідчий.

Запиральство погрожувало передачею справи до більш високих інстанцій та вишкою.

Дрібноту розстрілювали та закопували тишком, про видатних — колишніх вождів — навіть оголошували. Про розстріл німецьких шпигунів М. Тухачєвского, А. Єґорова, І. Уборєвіча та Й. Якіра — було сповіщено офіційно десь 11 липня 1937...

Як вели себе останні, важко сказати,але М. Тухачєвскій зізнався негайно, а Йона Якір був по самкінець переконаний, що потрапив до лап ворогів, та коли його розстрілювали — несамовито ревів: «Да здравствуєт Сталін!» — так казали. Згодом, поставивши хрест на останніх особливо скушувалися щодо Тухачєвского, — міг би принести «пользу» у війні, що насувалася.

Підхід до людини зі штандпункту «пользи», підхід недобрий. «Незрівноважений,» як кажуть у наше століття евфемізмів. В ньому є щось староросійське, работоргове. «За нього небагацько дали би на невільничому ринку» — писав один араб (навіть — учений) про свого опонента, якому хотів дошкулити, — імператора франків Фрідріха II фон Штауфена. У арабів подібні традиції теж є, вони поторговують рабами й досі. Тому ж вони так добре розуміють одне одного.

Нема й тіні сумніву в тому, що про фіктивність обвинувачень тоді однаково знали й кати, й їх жертви, але... Здебільшу вони діяли настільки в унісон, що дивно! — наче все й насправді було так; а всі разом — «ми нє зналі» :до чого ж спритна наволоч!


Лєв Разґон у своїх спогадах «Непридуманное» пише, зі слів такого собі інженера Т.П. Саприкіна, в минулому ближчого помічника авіаконструктора А.Н. Туполєва, про те, як йому в совєцькій «охранкє» робили вічну ставку зі шефом. Слідчий питається:

«Чи підтверджуєте ви зізнання арештованого Туполєва про те, що він був завербував вас до своєї контр-революційної шкідницько-шпигунської організації?» Я кричу: «Брехня!» Цього бути не може! Андрєй Ніколаєвіч, як ви могли?!» А Туполєв спокійно як на планерці в ЦАГІ каже мені: «Ви мені вірите?» Я відповідаю: «Завжди й в усьому вірив, Андрєй Ніколаєвіч!» «Ну, так от: ви негайно підпишете зізнання в тому, що такого й такого числа я викликав вас до себе до кабінету й запропонував вступити до керованої мною шпигунсько-шкідницької організації...» «Що ви таке кажете?!» «Ви мене завжди слухалися?» «Слухався!» «То слухайтеся й зараз. Робіть те, що я вам кажу! Підтвердіть усі свідчення, яких я давав, і котрі підтверджу зараз на очній ставці. Підпишіть усі зізнання, які вам продиктує слідчий. Вважайте, що я є як і раніше вашим керівником і робіть усе, що я вам наказую!..»

Саприкін палив цигарку за цигаркою, мугикав щось, розводив руками. Згідно з тюрмовою етикою я в нього не питався, чи виконав він наказ свого колишнього керівника. Ясна річ, що виконав. Через якийсь час його забрали від нас, а підчас війни я зустрів його прізвище серед нагороджених за будівництво літаків: Саприкін отримав орден Лєніна.

( ж. Юность, № 2, 1989, с. 59)

На цьому історія, однак, не покінчується, далі автор пригадує, що незабаром по тому його дружина розмовляла з дружиною Туполєва, Юлією Ніколаєвною, що повернулася з допиту, притихла та чимось засмучена: «вона була збентежена незвичною люб’язністю слідчого та його похвалами чоловікові». «У мене враження, що Андрій пішов на якусь підлість...» — зізналася вона.

Враження, як це виявилося з подальшого — було правильне. Для себе зауважимо, що ситуація, коли судді торгуються з підсудними за якусь обом відому брехню є випадком у світовій практиці унікальним. Та можливим, єдино, у російській реальності, — ніде більше.

Далі йдуть власні розумування автора з цього приводу, намагання моральноі оцінки — «підлість чи не підлість?» Його висновки по-своєму цікаві, проливаючи світло на інтимну механіку Великого Полювання та її зв’язок із властивостями таємничої російської душі. З дружиною Туполєва, яка добре знала свого чоловіка, він не згодний:


Але, чи можна це так уже категорично назвати підлістю? Погодившись на участь у запропонованому йому спектаклі, Туполєв зберіг життя не лише собі та дружині, але й численним людям, багатьом видатним ученим, в тому числі Нєкрасову, Пєтлякову, Королєву. Чи можна звинувачувати Туполєва у безморальності за те, що він заради збереження життя погодився на участь у спектаклі, коли величезна кількість бездоганно інтелігентних т загалом, цілком порядних людей бере участь у спектаклі все життя, ризикуючи у випадку своєї відмови втратити не життя, а тільки кар’єру, тільки високооплачувану роботу, поїздки за кордон та інші цінності що далеко не порівнюються з життям (теж там, с. 60). Оце всього — Разгон. Неважко переконатися з першого погляду, що він відстоює чисте шкурництво, на протиріччя до багатоьох місць своєї далеко не поганої і не безморальної книги. Кінчає він її міркуваннями на ту тему, що з тими, хто жодних, навіть тимчасових правил гри не дотримується — нікому з нас грати неможливо.

Але, поставимо питання руба: кому такий «спектакль» потрібний, кому від нього прибуток? Та, чи є щось таке на світі, чого не можна би поладнати без подібних «спектаклів»? — от і думайте...

Відносно ж «величезної кількості» отих — «бездоганно інтелігентних» та загалом «цілком порядний» людей, що беруть участь у тому «спектаклі» все життя заради кар’єри — то тут Бог суддя авторові. А, як на мене, то єті «цілком порядні» — й є ота масова наволоч, основа народу, що дійшов останнього ступеню морального виродження.

До цих «бездоганно інтеллігентних» та «цілком порядних» покидьків міг би увійти й я, чому ні? Своєчасно вступити до партії, торганути совістю; на одного з колег донести, про іншого пустити брудну плітку, лізти на верхи по головах та плечах інших... Не прийняли би до партії, кажете? — а, це чому ж, власне? Не став же би я відразу доповідати улюбленій партії — хто я є насправді. До речі, в університеті по війні мені якийсь час пропонували «оформіть убєждєнія» (на щастя, не маючи про них і приблизної уяви). Але, бачите я з молодих років відмежувався від них і ніколи про це не пожалкую. Не пожалкую й на смертному одрі.