Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПочаток знайомства з мистецтвом |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
Початок знайомства з мистецтвом
З чого саме починалося в світі на схід від Перемишлю, де ціллю культурної революції було позбавити людей будь-якої культури взагалі — моє прилучення до мистецтва, яке було далеко не останньою частиною культури? — сьогодні важко й сказати.
Чималого значення мало напевно те, що малював мій батько.
Власне тоді він уже і не малював, так — часом, за старою пам’яттю. Як і багацько іншого — це покінчилося з революцією. Коли він приїздив зі з’їздів та конференцій, на яких любив бувати, він привозив невеличкі альбоми шаржів різних бачених ним людей, бездоганно ухоплюючи характерне та смішне в їх рисах. Все це пропало, Росії потрібні були нові чужі землі замість нею ж безнадійно знівечених, чужих же. Мій батько міг би бути чудовим карикатуристом, але... що ж тут поробиш, як і я сам, він народився не там, де слід би...
Коли я впевнено позую на знімку з олівцем у руці, заклавши ногу на ногу, оточений власними картинами, видно, що то вже є одне з моїх більш-менш сталих зайнять. А мені там всього десь 4-5 років.
Багатьма каналами йшло воно, моє прилучення до мистецтва. Була навкруги й природа — казково красивий на весні й влітку степ. Були й материні квітники біля дому. Було деяке мистецтво й у домі. Комплекти передвоєнного англійського «Аrt» — чудового журналу, де було все: графіка, акварель, живопис та різьбярство. Минуле й сучасне. Був і добре ілюстрований Альфред Брем — «Життя тварин». Там усе було добре але я тоді виділяв Г. Шпехта й А. Кунерта (ініціяли можуть бути й інші — давня справа, але пам’ятаю саме ці).
Була й сила ілюстрацій до книжок Р. Кіплінґа, улюбленого мною тоді Васілія Ватаґіна. Він був великим майстром, та здається першим учителем нещасної Наді Рушєвой.
Була у нас і чудова книжка — тюркські перекази й легенди Миколи Каразіна, з власними ж добрими ілюстраціями: вершники, бунчуки, битви й субургани, табуни коні... Звідкілясь, вже й не пригадаю звідки, але знаю ще з передвоєнних часів геніальні ілюстрації Акселі Ґалленкаллели до фінської «Калевали».
Були в нашому домі й три чудові книги: Баністер Флетчер — «Історія архітектури» на чотири томи, вона жива й досі. Книга з надто широким обсягом, від древнього Єгипту та аж до архітектурних пам’ятників Індії та Китаю. Була також «Історія скульптури» В. Любке та німецький «Кunstlexicon» В. Шпеманна, який я розглядав годинами. Репродукції були не розкішні, чорно-білі та дрібні — по 9 на вкладнику (середнього формату), але добрі та чіткі.
Було й справжнє мистецтво в домі: дві картини батька, невеличка гіпсова копія Лаокоона, така ж Венери з Мілосу — в половину натурального розміру, та настільна сидяча гола жінка; ця зберіглася й досі. Все це було живим свідоцтвом того, що в місті Єкатєрінославє, всього роки тому — перед революцією існував італійський магазин «Аванцо», де можна було купити все, потрібне для мистецтва. Так само, як тепер за жодні гроші не можна було купити нічого.
Листки такого художнього паперу полишалися з тих пір, на них не полестились ні червоні, ні махновці, та навряд чи вони би й зрозуміли — що то є. На них — залишках «проклятого прошлого» — я малював. Адже, була акварель, була й (тільки подумати!) французька пастель. Ціла велика коробка (вона ще є!). На внутрішньому боці кришки простенької дерев’яної коробки — наче в пику новим махтгаберам в московському Кремлі, котрі ще вчора були абсолютно нічим, красувалася етикетка з назвою фірми: BURGEOIS аfne(?) dе Раris.
Вона є у мене й зараз, хоч малювати — нема на чиму. Бо то є велика брехня, ніби художній геній здатний проявити себе на будь-чому. Важливе все — папір, фарби: все повинно бути вищого гатунку. В художньому творі все має бути на висоті — шедевр Праксітелеса неможливо виліпити з лайна.
Нічого цього, ні паперу, ні фарб, у мене майже ніколи не бувало. Спасибі рідній совецькій владі, гори вона довічно у пеклі.
В дитинстві я малював на зворотньому боці яких-небудь старих, дореволюційної якості креслюнків, залишках старого паперу, на чистих листах чи зворотніх боках вкладок зі старих книжок... В міру того, як я досконалив своє уміння — вичерпувалися старі ресурси, а на совецькому — шедевра не створиш! Тим, що в мене ще трохи є, зобов’язаний доброму приятелеві за Дніпропетровськом — художнику А. К. Щукіну. Він — був у Союзі Художників, та щось там від Художнього фонду отримував; та безкорисливо ділився й зі мною.
Але, ми дещо відхилилися, повернемося до теми — мистецтва у нашому домі, яке поза всякими сумнівами — було. В сумі не так і багацько, але й це не є так важливе, важливе — щоб хоч і не багацько, а — добре. А порівнювати добре від поганого, або й посереднього, я навчився доволі рано.
Важливу роль у моїй художній освіті зіграла підсумкова книжка «Майстера советской гравюры и графики», М-Л, ГИЗ, 1928. В ній, як же багато було всього. Були близькі мені Г. Нарбут, В. Ватагін, Ю. Аннєнков та інші. Були, правда, ще В. Фаворскій та Д. Штернберґ, які мене рішуче відштовхували; відштовхують і досі. Не моє це мистецтво.
Книжка вартувала аж 10 рублів, батько привіз її з якогось відрядження, а це для нас — беспартійних а тому бідних, були чималі гроші. Підчас іншої поїздки батько бачив у букініста географічний атлас за таку ж ціну, але купити не наважився, хоч атласа в домі й не було. Географію я вивчав сам, перекреслюючи самотужки географічні карти з позичених на час чужих атласів. Цього разу він все-таки наважився, та книга й насправді була добра. Адже, в ті далекі часи совєцька пропаганда не була ще такою розвиненою, як і такою тотально брехливою.
Деяка данина часові віддається, можливо, дише у передмові Вяч. Полонского, з піднаголовком — «графическое искусство и культурная революция». Чимало таки тут пишеться різної дурості, для прикладу зупинимося на єдиній с. XI. Там ми бачимо, що «художественная культура еще не стала «предметом «первой необходимости» в республиках нашего Союза. Национальные меншинства только-только вовлекаются в культурную революцию», отакі воно справи.
Не без звичного задоволення підкреслимо, що у них — у «старшєґо брата», виходить, вона (художня культура) уже стала «первой необходімостью», а от у них, у «нацмєнов» — колишніх «інородців», які існують на тисячі років раніше від «старшєго брата», — все ще ніяк не може стати. Поготів, «нацмєни» — це не хтось там, це вірмени, грузини, тюрки, українці, — все люди, що створили багаті художні культури задовго перед тим, як світ узнав слова «Россія» і «русскіє». Та й була у них отим самим «прєдмєтом пєрвой неіобходімості», попри російське безкультурне гноблення.
Далі автор передмови жалиться на те, що мовляв — «хозяйственное благосостояние недостаточно велико», аби витрачатися на мистецтво. А от — іще далі, це варто навести повністю:
Але ж добробут мас росте, а разом із ним ростуть потреби. І настане час — він не за горами — коли в нашій країні з’явиться такий масовий «попит», у нас виникне такий величезний ринок для предметів мистецтва й культури, який не снився навіть мрійникам, та який немислимо уявити собі в капіталістичній державі. Ми не будемо мати «меценатів», індивідуальних споживачів мистецтва, але за те будемо мати споживачів в особі державних та громадських організацій, профспілок: клубів, різних об’єднань. Дайте час — людство побачить, які чудові перспективи для художноьої творчості відкриває наша країна, де панує не буржуазна меншість, а трудяща більшість.
Що ж тут сказати? Ми вже знаємо, що посідання партбілета, або навіть перебування в межах його досяжності, — цілком позбавляє людину розуму, майже урівнює її з мавпою. А є ж іще, не забудемо, тут і таке специфічне поняття, як — по той бік від мавпи»... «Дайте» срок...», «наступіт время...», «оно ужє нє за горамі...», все було, дорогенький: був вам час, були терціни, все було... Нічого, ніде й ні в чому не досягли, ну, крім досконалення засобів масового знищення. І не досягнете ніколи, навіть якби протрималися вічність. Ой, не побачило людство нічого, хоч і всі часи та терміни пройшли, і не побачить в жодному разі, поки країна йтиме «бєз Лєніна по лєнінскому путі». Тому що цей «путь» — веде в нікуди, в небуття. ,
Пам’ятається кумедна пригода з отим — «дайтє срок». То було «вєлікоє дєсятілетіє» Н. Хрущова. В дужках, ясна річ «велике», а втім... Можна би й без них. Тому що з усіх семи з ґраком десятиліть паразитизму «нової» влади, це були чи не найбільш добробутні, так би мовити, роки: стару дурість деінде трошки ліквідували, а нової ще не спромоглися як слід закорінити. Так от, у ті далекі вже часи один вельми популярний французький кіноактор, здається то був Жерар Філіп,- закупив у Москві зразки відбірного жіночого конфекціону в місцевому густі, — та повіз до Парижу, учинивши там виставку: рейтузи, майтки, бюстгальтери тощо. Кажуть, що вона користувалася нечуваним успіхом у французьких дам і дівок, — вони щиро не розуміли, як можна носити такий непотріб.
У нас цей смішний скандальчик, звісно, замовчували. Але, він якось дістався «самого» Н.С., та дещо поранив його вразливу душу «радєтєля о благє народном». Тоді він, не пригадуючи справи безпосередньо, десь зауважив, що — мовляв: «Дайтє нам срок, і ми вам такіє труси пошьєм, что...» «Срока» з тих пір минуло — не оглянути, а де ж вони, оті жіночі «труси», яким належало затьмарити геть нахабних французів — такі, схоже, не з’явилися навіть за славетної «пєрєстройкі і гласності», — не бачили.
Так що, давай вам «срокї», чи не давай, — все одне на одне вийде.
Другім разом ловлю себе на відступленні від теми, але... Надто вже вражає», оте впевнене більшовицьке — «дайтє срок». А, з другого боку, потрібно ж пам’ятати й великий принцип: «нікто нє должен бить забит, нічто нє должно бить забито», — то як же тут без них, без відступлень?
Так і пробавлявся я цим домовим мінімумом літератури з мистецтва до самого нашого переїзду до Дніпропетровська 1934, де вперше — можна сказати — зустрівся з таким феноменом сучасної культури, як книгарня, або бібліотека. Я хутко став навідувати міську читальню, вона була на просп. Карла Маркса, напроти вул. Короленка, там, де по війні, коли книгарні були вже не потрібні, — розмістився ресторан «Дніпро».
Це звідти я знаю «Історію мистецтв» Вермана, знаю якось і сучасних художників. З того часу пам’ятаю м’які, звисаючі зівсюди ганчірками годинники Сальвадора Далі та похмуріший з похмурих «Пир королей» Павла Філонова, оцінив ще тоді цих двох великих майстрів. Філонову не потрібно було «давать срков», вІН був поза всякими термінами, але не догодив якомусь білякремлівському покидьку: про них обох я прочитав у якісь програмно-розгромній статейці, написаній з позицій соцреалізма: яке мистецтво є не наше, та нам усім (без виключення, ясна річ) не лише не потрібне, але й шкідливе. До речі, й сам Павєл Філонов — жодним там прогресистом не був: уклонявся перед Сталіним.
Все це про Філонова я узнав набагато пізніше. То була людина схиблена революцією, що проповідувала чимало забрехувальних ідей. Незважаючи на переслідування влади він обожнював «вєлікого Сталіна». Багато чого було, вже й не пригадати, і однак, Павєл Філонов був генієм, без жодних перебільшень. Народись він в іншій країні, вуінший час...
Тоді для мене цей сучий жанр і стиль совєцького мистецтвознавства був іще в новину, але тоді я хутко зметикував, що читання саме таких (бо, інших не було) статеєк — дає можливість якось познайомитися з творчістю справжніх майстрів, прилучитися до великої та різноманітної культури світу.
Провозвісниками нового мистецтва були, як відомо, французькі імпресіоністи, про яких я теж мав певне уявлення ще тоді, перед війною, але силою обставин — радше теоретичне. У мене вони з’явилися наприкінці п’ятидесятих, коли відкрилась перша крамниця «Дружба» та моя так повна й остаточна залежність від місцевої потолочі стала катастрофічно слабнути: по західних бараках соцтабору російське безкультур’я так і не вдалося насадити скільки небудь стало; попри інтервенції й танки — 1953, 1956, 1968...
Ціну всьому видно було й потім — наприкінці 1989 весь «соцлагєрь» завалився, як той згнилий дім. А на те, аби його сколотити занадобилось аж 45 років. Аби ж усе завалилося та східно-європейські країни повернулися до сучасності (на тіж сорок п’ять років назад), вистачило ж одного місяця. Щоправда, тому передував багаторічний хрестний шлях Польщі — повсякденна непримиренна боротьба зі совєтами, від вигнання російського гауляйтера Рокосовского — до повстання на Вибжежу, «Солідарнощі» та до остаточного падіння ПОРП.
Пам’ятаю радісне хвилювання, коли я купив свої перші книжки з мистецтва, чеську та німецьку, — вікно у світ існувало в реальному житті. Передчуття не обмануло мене — тепер я маю все, аби мати повне у’явлення про все визначне в сучасному мистецтві. Є навіть дві книги Герберта Ріда — «Сучасний живопис» та «Сучасне різьбярство» у мадярському перекладі; є й багацько іншого.
Приблизно тоді ж, наприкінці п’ятидесятих початку шестидесятих, відбулася подія, що перевернула екскурсоводів Дніпропетровського художнього музею, куди я тоді регулярно навідувався до бібліотеки там були й «Мир Искусства», й «Аполлон», і «Весы».
Вони всі були віддані мистецтву до кінця — випускники університетів Москви та Лєнінграда, з окладамі не менше від 80 рб / міс. і на них столична новина справила невигладне враження: реабіліту... вибачте »разрєшілі» імпресіоністів! Ото була подія! От тут і останні охоплені сумнівами зрозуміли, що «оттєпєль1» — ето-таки «оттєпєль». Тільки подумати, що таку новацію зуміли протягти повз того самого Хрущова, на котрого все нове та несхоже на старе в мистецтві — діяло як та червона ганчірка на бугая на арені іберійського цирку...
Не до віри.