Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Що важливіше для молодого — дати, чи померти? «Отречемся от старого мира...» Справи конструкторські Справжнє життя пролітало повз, радісно трублячи та виблискуючи лаковими крилами.

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Що важливіше для молодого — дати, чи померти?

З Ніколаєм Островскім я ознайомився тоді ж; не зміг не ознайомитись — усі знайомились. Не буду применшувати того, що він зробив в його стані — й насправді, не просте. І однак, як обговорювати його книгу незалежно від того, чого вартувало її написання автору (як він сам її писав, ясна річ), то — не бадьорить...

Книга не вирівнюється сама по собі зі свого тла, тла революційної літератури, тла приземленого та неяскравого, лише трохи підсвіченого тим самим хирним «вогником революції» — коптячим та пригаслим, про який уже 1925 написав великий письменник — Панаїт Істраті.

Вона зовсім не така, аби проковтнути її не відриваючись, навіть молодим. А потім і іще й запам’ятати на все життя.

Нема в ній і правди, бо навіть оті дрова, що героїчно нарубали комсомольці, аби зігріти замерзаюче місто — там і полишились. Бо отієї дороги, одноколійки що мала їх вивозити — вони не побудували, ніде й ніколи.

Втім, саме роздуми над нею й привели мене ще тоді — в комсомольські роки, до деякої цілісної концепції. До подальшого та глибшого розуміння сокровенної суті того смертельно хворого суспільства, до якого закинула мене нещастива випадковість народження. Підкреслюю, смертельно хворого, бо риси Гіппократа на його обличчі сьогодні помітніші ніж тоді, більше півстоліття тому.

Бо, ще за шкільних років звернув я увагу, без чиєїсь підказки, на одну характерну рису — на відношення нового революційного суспільства до нас, до молоді.

З одного боку, неспірно, — молодь — це наше майбутнє. Бо, це тоді ж, у якогось буржуазного письменника я поцупив думку, що молодь — це майбутнє нації. Думка — природна до тривіальності. А звідси безпосередньо випливала й наступна думка, що це майбутнє — надію нації — треба берегти, а не жбурляти ним направо і наліво. Надія і насправді, тому що всі лівачки роблять свою ставку на молодь. Молодь — уже рішуча, а власного досвіду або розуму — ще не набралася, хіба ж не скарб для різних тоталітаріїв? Все так, але є в цьому ставленні ліваків до молоді, — й зовсім, зовсім інший бік; я би назвав його садистоїдно-мазохістичним.

Бо, набагато, більше тоді цінувалася жертовність, пам’ятаєте: «ми смєло в бой пойдем /за власть совєтов / и как один умрєм / в борьбе за это...» Всі, «как одін» — зверніть уваги. «Как одін» — значить всі, та й усім відомо, що все добре у нас — для всіх, як є. А оскільки нашому суспільству «бєз лєсті» та «бєз остатка» віддані всі, то й найбільшим подвигом буде, як за оту «власть совєтов» умруть всі, як один. Але, з ким тоді полишиться вона, «власть совєтов»?


В російській голові за законами дологічного мислення друга думка вже в жодний спосіб не укладаться, але у мене голова було як треба та в ній могло вмістится рівно стільки думок, скільки наразі потрібно. От так я тоді й розумував, у такий спосіб.

Про все це довелося пригадати далеко потім, у роки правління ракетно-ядерного пустобреха Льоні Брєжнєва. Тоді там у них, у Москві, незаперечне робилася ставка на світову термо-ядерну війну, яка негайно і «по-русскі» буде перетворена на всесвітню пожежу: «красного пєтуха пустім...» кажуть, що автором цієї нової «наукі побєждать» був такий собі сталінський маршал бронетанкових військ Б. Ротмістров. Сам він давно відправився до кращого світу, а наука вся зводилася до простого (як хліб або як правда): «начінаєм міровую тєрмоядєрную войну — і виігриваєм єє».. Якщо не просихати роками, то й таке може здатися вершиною мудрості. Прилюдно про це, зрозуміло, в повну силу не декларувалося але дещо — й проривалося. Крім отого уславлено політбюровського: «Пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби єто билі совєтскіє!» Обмежуся парой прикладів.

Зовсім юний тоді кастрівський помічник Армандо Гарт (давалос), наймолодший із членів свого політбюро, на одному з московських всесвітніх партз’їздів відкрито казав, що як наступна війна й принесе в жертву цілі окремі народи, скажімо — кубинський або чехо-словацький, — ну й що ж? — зате вона назавжди покінчить з імперіалізмом та забезпечить у світі російське... пробачте — комуністичне панування. Тоді, за років цього самого — як його? — а — «застілля» — мислили широко й масштабно. Процитуємо уривок із виданої в тої час у нас книги американця Пола Кроссера «Диалектика военной техники и ее последствия», М., 1975, де він полемізуючи з Германом Каном і іншими стратегами ядерної війни, пише:

Тепер не можна казати про перемогу або поразку в будь-якій майбутній війні широкого масштабу. Розробка майже миттєвого способу доставки континентальних та межконтинентальних балістичних ракет означає можливість майже повного знищення країни, що приймає участь у війні, де застосовано такої зброї (с. 49). Йому оптимістично протистоїть автор передмови, якийсь там «доктор философских наук професор В.М. Пузик» (!). Ну, як же тут обійтися без улюбленої «побєди»! Ні, ми ж усе одно переможемо, хоч і попри всякий здоровий глузд:

В ракетно-ядерній війні, якщо її не вдасться відвернути, перемога буде на боці країн світової соціалістичної системи, що відстоюють прогресивну висхідну тенденцію у суспільному розвиткові та що мають усі види озброєння та військової техніки, а також підтримку трудящих усіх країн. Такий виник підказує співвідношення сил між двома системами, логіка історії, її обієктивні закони, що виражають нездоланність нового у суспільному розвитку (с. 16). Як бачимо, «отєчєствєнная» позиція окреслена чітко, чітше не сформулювати: вони кажуть, що перемогти не можна? — значить ми обов’язково переможемо! Хто ж тепер насмілиться твердити, що в них щось було (або є) в голові? Їх би можна та слід кваліфікувати як звжчайних дебілів-олігофреників, якби... Якби вони не лізли керувати всіма... А, з такім розумовим багажем — ще й лізти керувати — це всім очевидний суспільний злочин.

Дуже цікаве питання присутнє тут і у вигляді її, мітичної підтримки «трудящіхся всєх стран». Цікаво, цікаво... Трудящі всіх країн розумом теж не виблискують, та не одного разу це демонстрували надаючи цю саму підтрімку, але — чи є аж до такого ступеню глупими? За совєцьким доктором філософських наук виходить, что вони будуть з квітами вітати совєцькі боєголовки, які впадуть на їх голови. Дуже, дуже цікаво... У зв’язку з цим поставимо нарешті давно інтригуюче нас запитання.

Почнемо здалека: проти кого стоять на своїх позиціях або плавають в морі очікуючі часу X американські (ну, і всі інші) ракети? Це,- достеменно відомо. Вони всі націлені на совєцьких трудящих, що побудували першу у світі державу робітників і селян. Тут усе граничне ясно.

Добре, а тепер зайдемо з другого боку: проти кого спрямовані наші, совєцькі ракети, оті — «на страже міра»? Оце — питання всіх питань.

Проти кого — це відомо — проти ворога, ясна річ. Ворогів трудящих усього світу — імперіалістів, чи не так? Так, ніби так.

Але, все це тільки так здається, тому що цієї буржуазії (а, до того — не вся ж вона імперіалістічна, згодьтеся), в жодній капіталістичній країні світу немає більше як 1/10 від усього наведення, бо де б же тоді побралися оті «трудящієся масси», чи не так? Цифри ці є майже точні, їх підраховували наші китайські друзі ще за «вєлікого Мао». Отже, сумніватися — нема жодних підстав.

От і виникає неминуче й головне питання, — а як же ваші доблесні «ракєтчікі» знищать саме оту злоякісну 1/10 на тлі отих аж 9/10?

Ой, не вам «господа товаріщі» — червона наволоч — поминати «трудящіхся всєх стран», яких ви маєте намір спалити до останнього в полум’ї термоядерної війни! «пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Стерлася давно до дірок і ця ваша шахрайська маска. А зітерли її, між іншім, — ви ж самі.


Року 1968 той же не просихаючий Брєжнєв у черговому нападі білої гарячки надумав був застосувати ядерну зброю проти Китаю, аби хоч у такий спосіб «вєрнуть Родінє» острів Даманскій, бо — самі подумайте, як же їй житі без нього? Та, лише люки пускових шахт американських важких ракет, що вночі відкрилися разом перед очима совєцьких супутників — відвернули цей злочин. От ці би вже напевно, не полишили би від цієї купи історичного лайна — й крихітки...

Отже, можна було сказати, ясна річ, що доля людства не повинна залежали від того, який саме придурок садить на данний час на царському престолі в Кремлі, але що ж тут поробиш, як історія з потурання придурків усіого світу — розпорядилася саме так?

Але, все це було радше фіналом, який повториться знову, як тільки дадуть набрати сил Четвертій російській імперії, а тоді — все тільки починалося, культ смерті ще не сягав наступних масштабів.

Читав я тоді чимало, читав уважно, та не міг не звернути уваги на те, що чим більше гине нашого брата — комсомольців, тім тепліше про них пишуть. Словом, по всьому виходило, що не головним було тут добитися чогось певного, як за це... загинути! — і, по можливості, хором, саме — «как одін».

Пригадую таку собі «Тріпольскую трагєдію». Що там було насправді — від совєцьких, як завжди, не довідатись, отже — приймемо офіційну версію.

Вона ж полягала на тому, що на «ліквідацію банди» спрямували загін червоних карателів, кепсько озброєних та нічого не тямучих комсомольцев, але — натхнених революційним «привом». «Банда» була насправді не бандою, а дружиною озброєних селян, такі виникали повсюдно,бо вже хто там, а українські селяни ніяк не схильні були знову підставляти шию під російське ярмо. У всіх у них було спадкове українське, козацьке уміння грамотно воювати, були й суто біблійні уявлення про справедливість — око за око, зуб за зуб. Вони без жодних сумнівів на місці розстрілювали своїх «революційних опонентів, як ті — «по-русскі», аби якнайбільше ужорсточити війну, — розстрілювали всіх інших.

Так вони і цілком слушно розпорядилися із нацькованим на них загоном комсомольців, захопивши їх мало не голими руками: хочете мучеників — нате вам, насолоджуйтесь!

Відбувалося все це поблизу відомого на Подніпров’ї старого села Трипілля, де ще в ХІХ ст. наш археолог В. Хвойка відкопав старішу протоукраінську культуру — передскифський, передготський, а може й передбалтійський пласт нашої древньої культури. Культури людей, що розселилися землями від Балтики та по Середземне море іще 4 тисячи років перед нашою ерою.


А звідси й термін «Трипільска культура». Як і назва — «Тріпольска трагєдія». Після цієї — першої ластівки — посипали й інші.

Це стало традицією — «славной традіцієй» — захищати, прикривати «свєтлое будущєє» життями молодих, позбавляючи себе майбутнього. Так бандит, оточений з усіх боків поліцією, прикриває себе дітьми своїх жертов, закриваючись від пострілів. Відмітив я цю ж традицію й потім коли з початком війни гнали до пратизанських вагонів, плідна діяльність яких потребує спеціальних навиків, — все тих жє, нічого не знаючих та нікого не уміючих міських бовкунів-комсомольців, які й віддавали партії та народові всє, що за таких умов могли віддати — власне життя. 3а віщо? — не знаю, навряд чи за таку ціну колись досягалося щось реально, ні. Реально могло йтися лише про те, аби накопичити побільш мучеників для нової комуністичноі церкви; всього й тільки.

Безглуздо, нічого не досягнувши, марно загинула 3оя Космодємьянска, як і Алєксандр Матросов (це — офіційно, як вони взагалі існували а не були черговою пропагандною вигадкою). Так само безглуздо гинули їх наслідувачі, про яких уже ніхто й не чув. Але, це й не так важливо; важливо, що взагалі загинули: віддали життя. Чи, може це тому, що коли за щось віддають життя, то це щось — не є вже ні дурість, ні брехнею? — цікавий доказ, нічого не сказати...

Без слави та сенсу загинули мої сокурсники за університетом у Дніпропетровську в липні 1941. Їх, поспіхом озброївши легкою зброєю, кинули назустріч наступаючим та чудово озброєним німецьким die Truppen. При цьому — акцентую, на верхах було давно відоме, що місто все одно буде віддане німцям. Як і вся Україна, яку ще перед війною було вирішено підстелити Гітлеру.

Потім, відвойовуючи якусь місцевість, мобілізували підрослу молодь та кидали її, так само погано озброєну, на прорив німецьких ліній.

Втім, і це, й оте попереднє, мало не абиякий практичний сенс винищення ненависного кожному справжньому росіянинові українського народу, який мав нахабство триста років опиратися імперському агресорові. Тобто — кажучи сучасно, то був звичайний собі геноцид.

Хтось там може бовкати, ну, що ж, було і таке, але — справа давня інші, мовляв, часи були: злочинні сталінські. Гадаєте так? — але ж — ні, дурня!

Бо подаємо на ту ж тему новий факт, на півстоліття свіжіший. З того самого їх Афганістану, де комунізмові було й усього без году тиждень, та де вони всього десяток років і протрималися на російських багнетах (в руках у знову ж — українських солдатів). Аби згинути там навіки, але ж ба — встигли напаскудити. Наведемо про це кілька рядків:

Ми знайомі рівно вісім років. Першого разу зустрілися в Гераті, де старший капітан Мухтар Абдурахман командував політвідділом дивізії. Тоді неочікуване горе вибілило сивиною його скроні: в бою на краї міста загинула сестра офіцера, 16-річна Фазиля. Вступивши до лав Демократичної організації молоді Афганістану (ДОМА), вона визвалася участити у бойових операціях. Іменем дівчини назвали саму красиву вулицю Герата, а про її подвиг склали пісню. Але хіба це могло втішити молодого капітана? (Правда, № 84 (25802) від 25.03.1989)

«Визвалася участити в бойових операціях..» Неповнолітня дівчина 16 років, що нічого не метикує, нічого не уміє, — жертва. Виник — не важко передбачити. Брат тяжко переживає загибель сестри. «Неочікуване горе вибілило сивиною його скроні». «Неочікуване» — ви ж тільки подумайте! — добро би!.. А сам — де ж був? — він же офіцер (та ще й — не молодший), то мав знати, чим таке покінчується. Чому не відрадив робити глупства? Чи думав, що... зійде з рук? — так ще нікому не сходило. Війна — справа серйозна, воювати потрібно уміти, цьому треба вчитись.

Російський журналіст В. Снєгірьов з одного боку співчуває, а з другого боку схвалює героїчну смерть Фазилі. Ну, коли в голові то одна думка, то інша... Бо, в рамках дологічного мислення вони разом до однієї голови ні за віщо не влізуть, не та поємність. Схвалює, поготів, вулицю та пісню — все як треба, хоча з іншого боку розуміє, що брата це втішити не може. Так, чи не краще було би, усім разом, зберегти життя юної Фазілі? Але, де ж там! — а, де ж тоді ідея? Ну, та сама, щоб ні у кого нічого, не було (крім номенклатури, ясна річ).

«Правда» як бачимо — новісінька, не сталінська, а епохи «пєрєстройкі» — значить і сама перебудована, а підносить усе як треба, все на своєму місці. Заклали на вівтарі свого бога війни (війни за владу, ні за що інше), а потім вулицю назвали; і — пісню склали. Все як треба, як годиться.

А значить і цьому чудовому звичаю, старому ленінсько-сталінському — приносити в жертву боротьбі за власну владу дітей — майбутнє країни, — бути й по всіх перебудовах. Бути завжди. Так, чи ж дійсно це звичай лєнінсько-сталінський? — чи залежить він взагалі від номера чергової імперії? — бо, дещо схиляє саме до цього.

Бо, навіщо гнали на вогонь ірацьких окопів тисячі хлопчаків Ірану — повісивши кожному на шию посмертний пропуск до садів Аллаха? — таще й підписаний самим Хомейні. Адже, з військової точки зору це булотак само безглуздо. Однак, знайомий почерк, хіба ні? — але — навіщо?

Про це нам не довідатись. Потрібні глибокі психіатричні дослідження, бо мозок отруєний вірусом ідеології — то смертельно хворий мозок, мозок душевно хворої людини.


Що все це не є випадковою аберрацією, що пов’язана саме з війною, а є закорінений загальний підхід, який саме тому й потребує дослідження психіатрів, свідчить ставлення до подібних безглуздих випадків у мирний час. Фактів? — скільки завгодно. Молода китаянка епохи Мао, героїня, що мало не собою загасила бочку казенного спирту, вартістю — ну, кілька рублів, не більше («отпускная цєна» 9 коп/літр). Або молодий совєцький тракторист, який ціною власного життя врятував для народу купу металобрухту — колгоспний трактор, що загорівся (термін служби пара років, громадське, що поробиш!). Ну, і так далі. Фактів можна назбирати скільки завгодно.

Все це одночасно наводить на природну думку, що подібні генетично вражені суспільства (щось на зразок такої собі соціальної хвороби Дауна), — є наскрізь садистичні в напрямі зверху вниз, та так само є мазохістичні в напрямі знизу наверх. Маленька ілюстрація в банально пом’якшеному вигляді.

Якщо вас запрошують, скажімо, на «лєнінскій субботнік» («явка обязатєльна») , то майте на увазі, що нічого конкретного не від кого не вимагається. Ті, хто вас погнав на нього — то звичайні садисти, а ваш особистий обов’язок повністю полягає на мазохістичному насолоджуванні оцим садизмом «вишєстощіх». А нічого іншого — абсоютно не вимагається.

В основі усих цих великих завоювань культури (у світі тварин подібні явища просто не відомі) лежіть одне й те саме — насильство, але що тут є первинним, а що вторинним — сказати не візьмусь. Та, і що ж тут сказати? Бо, вже саме прийняття насильства — автоматично породжує й оте подвійне ставлення до нього — садистичне з боку того, хто творить це насильство, або мазохістичне — з боку того, хто став його жертвою. Чи — може, своєрідна принцип безадресної компенсації? Втім, не забудемо, що закорінені в культурі й побуті садизм як і мазохизм, — однаково вимагають його, насильства.

І — ще одне. Повертаючись до проникливого Панаїта Істраті, пригадаємо і те, що він сказав далі, мерзлякувато скулюючись у своєму паризькому плащі: «льодовий вітер себелюбства розгулює над цією країною!» Спробуємо ж відгадати, що він мав на увазі, цей інтелектуал і природний пролетар, справжній громадянин світу? — який у будь-якій країні почував себе як вдома. Він уперто працював над своєю французькою мовою та писав свої романи французькою, уже потім перекладаючи їх на власну румунську. Йому — не дорікнути національною обмеженістю. Але в інших він відчував її здалека, оту національну обмеженість , поготів — шовінізм.


Безумовно, він відразу розпізнав саме його, космічних масштабів російське себелюбство, неуміло та тимчасово поспіхом приховане за картонною маскою пролетаріату, що переміг. Одвічна гарячкова маячня про російську славу, що годувала це себелюбство, та до якого іншим народам, підкреслимо це, не було жодного діла, хоча саме вони за неї розплачувалися, — вимагала щоденних подвигів, вимагала щоденних жертов на вівтар імперського себелюбства: все нової та нової слави.

Бо ж, зрозумієте нарешті — як за щось там із такою легкістю та радістю віддають молоді життя, значить це щось — є казково прекрасним, чи не так? Найкраще, що тільки може бути у світі, хіба ні?

«Отречемся от старого мира...»

Іще один привід пригадати наведені слова — це святкові демонстрації нового суспільства.

Демонстрації — пригадую з Досвідної станції. Маю навіть знімок такої. Не те, щоби мене на них так уже регулярно брали, ні. Але — пам’ятаю. Слабенька колона — скільки ж їх, п’ятдесят, сто? — а все приємно, все як у — людей. В руках знамена, гасла, портрети. Вождів, ясна річ; виступи, промови...

В чому сенс? — важко сказати.

Ідуть, часом і разом, чому ні? — до якоїсь певної цілі. Тут цілі як такої немає, ціль — спілкування з «руководством», тими, що за руку водять, або просто так «рукамі водят» (у повітрі). В столиці це ніби оте «прічащєніє» — ідуть до вождя. «На мєстах», «на пєріфєрії, в глубінкє» — ідуть до феодалів, місцевих вождиків, князів. Іти — добре, особливо всім, разом; іти — значить іти вперед, а вперед — добре. Аби не назад; тому назад ідуть уже поодинці.

Святкові демонстрації народилися наче з Жовтнем, але — чи це насправді нове?

Була демонстрація, але не святкова, 9 січня 1905, були й інші. А звідки ж вони всі пішли? Розв’язок з’явився не відразу.

Еволюція — процес загадковий. Ми так насправді й не знаємо, із чого та що береться, як диференціюються та спеціалізуються клітини, і звідки в еволюційному ланцюзі з’являється дещо нове, що по всьому й не має прототипу.

В історії, котра теж, по суті, є еволюція, хоча й не завжди поступова, знайти прототип буває набагато легше. Можливо, народись я трохи раніше, поживи свідомо хоч трохи в «проклятом прошлом», і швидше пішла би справа, раніше була би виявлено наслідування. Але цього не було та мені так і не довелося бачити «старий мір» на власні очі.

А тому прояснення почало приходити набагато пізніше, коли продивляючи старі журнали в бібліотеці Дніпропетровського художнього музею, я натрапив на репродукцію відомої картини І. Рєпіна — «Хрестний хід». Хрестний хід — практика не суто православна, за Середньовіччя знало хрестні ходи й католицтво; хрестний хід, це шестя, демонстрація віруючих, разом — народу й духовенства, з іконами та святими предметами. Практикується в тих випадках, коли потрібно випросити, вимолити у вищої сили щось термінове та невідкладне, скажімо — дощ у посуху. Демонстрація — то є хрестний хід більшовизму, але затверждений та регулярний. Ні, не сам він, ясна річ, порівнювати їх було би блюзнирством. Просто я хочу сказати, що практика демонстрацій є займаною у церкви — урочисте шестя невіруючих, де ікони заступлені портретами вождів, живих богів, а значить — якби теж іконами, атеїстичними, так би мовити. А до того — ще й така ж повна відсутність демократії порівняно зі старим світом, як і в усьому іншому: там лише Бог перебував на небесній трибуні, — але смертні — його пресвітери. Загалом — мавпування та імітація, — тому що добитися повного перевтілення, з нав’язуванням еправжньо релігійного духу ПОКЛОНіННЯ живому богу на трибуні — вожді, так ніколи і не вдалося, по самкінець. І, тепер і це є очевидне — ніколи не вдасться.

Втім, це вже типова риса цього народу — ставити на той номер, про який уже всі знають, що він неодмінно програє. До речі, ця його ідіотична властивість знайшла навіть теоретичне втілення у принципі (!) Пєтра І: прагнути й вимагати неможливого, аби могтися найбільшого з можливих. Важко сказати, чи реалізувалося колись щось подібне у справжній історії. Схильний радше думати, що навпаки, завдяки цьому принципові й відносно скромне можливе — ставало недосяжним. Бо можливе — топологічне відділене від неможливого, чого цар зі своїм дологічним розумом дикуна — просто не розумів. Красномовно свідчить сам про себе й кінцевий результат, бо принаймні досі всі інші наради полишали його помпезну імперію далеко позаду; за ресурсів, зауважимо й це, — набагато скромніших. Прикладом, що б’є у вічі завжди буде Японія, відокремлена жалюгідними кілометрами проливів від теренів, заковтаних дурою-імперією. Вони не мають ні власного вугілля, ні власного заліза,вважай — немає нічого, а — як живуть? — ресурси росіянина та японця — неспіврозмірні, а ті живуть утричі благополучніше та на двадцять років у середньому довше.

На все це можна би й махнути рукою — хай собі догнивають, якби вони — більшовики, — не нав’язували свій придуркуватий єдино-правильний спосіб життя — всім нам. А в перспективі — й цілому світові.

Свого апогею святкові демонстрації сягнули за Сталіна. Величезні, помпезні, імпозантні, кожен щось тягнув на собі во славу земного бога, за «нєявку» — можна й «служби лішіться», вони були апотеозами вождя, котрий у тисячах власних зображень, великих і малих, пропливав повз самого себе на трибуні вище всіх, і це було в той великий день ціллю й метою мільйонів: пронести вождя повз вождя.

Ніколи не судилося потім піднятися до цього недосяжного рівня, бо проносити померлого вождя повз живого, ото було вже зовсім не те.

Отже, на чому ж вона полягала, ота «отрєчєнность от старого міра», якщо поки ми бачимо самі суцільні займання?

Підведемо підсумок. Спочатку «слов’янські» військові однострої, за васнєцовськими ескізами у переддень блізької перемоги над ненависним тевтоном, тихцем украдена у того самого «старого міра». Вона потім, «по мінованії рєволюціонной надобності» — відійшла: після Сталінграда пес повернувся на власну блювотину: в армії воцарилося в минулому блеску старе золотопогонство, не вистачало до повного щастя ще царських мічмана та прапорщіка. Цих знуджене за ними російське серце чекатиме ще років тридцять, поки їх йому не поверне недорікуватий романківський маршал з Малої 3емлі.

А ще — демонстрації — оті пародії хрестних ходів.

Цікаво було б іще порівняти «Союз нерушімий...» та «Боже царя храні...», але останнє приймуть в часи «разброда і шатаній», а остаточні...» має восторжествувати перше, совєцьке — «Союз нерушімий суб’єктов свободних...» Однак, були й чудові приклади обкрадання «старого міра й тут.

Популярна колись по революції революційна пісня переможного пролетаріату — «Ми смело в бой пойдем / за власть советов,/ и как один умрем / в борьбе за это...» — є теж далеко не самобутнім продуктом нового совєцького мислення. Це злегка змінена за текстом стара кадетська пісня: «Ми смело в бой пойдем / за Русь святую, / и как один прольем кровь молодую...» Нагадаю, для тих хто не знає, що кадетськими училищами називалися тоді суворовські.

Але, улюблена пісня ще соплявих майбутніх офіцериків — стає піснею дорослих революційних громадян «нового міра»! — чи це не ще один крок до інфантилізації психіки?

3 цього боку глибоко повчальними є й різночитання. В «старом мірє радилося, стримано й благорозумно, всього тільки «проліть кровь молодую», а в «новом мірє» вимагається вже значно більше — померти всім, «как одін» — за владу совєтів. Але, на кого ж вона полишиться, ота «власть совєтов», якщо за неї перемруть раніше та «как одін» усі зацікавлені? — далебі, це не уточнюється...

Щодо мене, то це вичерпно характерізує народну ментальність, так би мовити, перед і потім. «Перед» психопатія, що розгулялася за століття історичної безкарності — ще хоть якось рахується з реаліями життя, але от «після»... «Після» вона переходить остаточно в паранойю, яка вже не лічиться ні з ким і ні з чим: «і как одін умрєм!..» Ну і діла! — нічого не сказати...

Отже, як бачимо, оте прислівне «отрєчєніє от старого міра» — було насправді дещо іншим, ніж це схильна представляти офіційна версія подій...

Справи конструкторські

Дещо рано я став триматися трохи осторонь приятелів, бо у мене з’явилися інші, більш високі інтереси; я став міркувати, як те чи інше зробити самому, а в цьому приятелі тільки заважають, іграшок в мій час на моє щастя не було, так само як то було за добрих старих часів, тисячі років тому, та саме як треба. Готові іграшки розвивають в людині хворобу часу — паразитарні та утриманські звички, інша річ — зробити самому.

Пріоритети були різні. Я виготовляв собі багато зброї, намагаючись по можливості наблизити зовні до оригіналу, може то було в крові, адже це здається дядько мого батька першим винайшов прототип парабелума. Кульмінація цього гоббі відбулася вже пізніше у Києві; я був уже в сьомому класі ФЗО, коли наш учитель, полонений австріяк Юліан Карлович Бріґідер, завершував наше навчання слісарні й, токарній та фрезерній справі. Я був одним із його кращих учнів та на практиці на заводі ім. Домбаля першим відшліфував дві пластинки так, що вони зліпалися, та зробив більше всіх болтів за зміну, не зіпсувавши жодної заготовки. Тоді ж я потай зробив у майстерні школи (шкода, в них робили чимало такого, що наш учитель не схвалив би) невеличкий 8-зарядний револьвер, під патрони для малокаліберки. Він чудово працював, але коли ми поїхали до Дніпропетровська, його прийшлося комусь полишити на пам’ять. Одна справа, коли таке щось маєш поруч із лісом, де завжди можна стріляти так, що ніхто не почує й не побачить, інша справа — велике місто. Втім, що це я кажу? — бо, чи знаєш ти, дорогий читачу, що то є таке — револьвер? Можу сказати напевно, що не знаєш. Тому, що вже ніхто не знає.

Зараз суспільство опустилося до того, що ніхто не знає, де пістолет, де револьвер, та дублюючи іноземний фільм — «нічтожє сумняшєся» іменують револьвер — пістолетом. А різниця між ними є, та вельми істотна. Так, принаймні, колись вважалося.

А я знав це вже тоді, ще перед школою, що наган — це револьвер, де патрони змінюють одне одного підчас обертання барабана, а пістолет — то зброя з прямою подачею патронів з обойми; скажімо — маузер, парабелум або бравнінг.

Так от, зараз про це просте порізнення не мають поняття навіть ті, кому це слід би, та обидва слова стали мало не синонімами. Докази? — скільки завгодно. Доведу вам, що про це не знають не лише «на мєстах», але й у «цєнтрє». Пошлюся на передачу ЦТ — «Кто убил Улофа Пальме?» від 13.08.1987. Там демонстрували револьвер системи Сміт і Вессон (калібр 9 мм) називаючи його пістолетом. Дрібниця, кажете? — ну, це ще як сказати...


3ауважимо в дужках, що коли таке неподобство дозволяє собі політичний коментатор (а це був Ґєорґій 3убков, зубр, а не коментатор), то це погано вдвічі: як він не знає такої дрібноти, то як повірити йому в речах більш серйозних? Того, що він не знає нічого, як правило, бо так йому легше брехати — наразі опустимо.

У ті ж, але ще сінельніківські роки, я крутився в майстерні нашого столяра, спостерігаючи за його роботою, та й собі чогось займаючи. Він носив прізвище Хромих, та був, здається білорусом, схожим на лісовика з Полісся, та як кожний добрий козак — ніяк не ворог пляшки. Він чудово знав свою справу, був тесля, столяр та краснодеревець, та батько завжди звертався до нього, як потрібна була нова мебля, для доку чи для лабораторії. Проект батько складав сам, але не зрідка він піддавався наступному зміненню чи покращенню.

Навідував і кузню, спостерігаючи та запам’ятовуючи; як робиться те чи інше. Це було дещо менш ефективне, бо як усі слюсарні чи столярні інструменти були у нас вдомі, та мені дозволено було ними користуватись, то вже горна у нас не було, хоч і було добре ковадло, на якому можна було робити холодну поковку.

Спостерігаючи як працюють дорослі, я старався, природно, не заважати їм, та питався про щось коли вони на час переривали працю. Зараз, коли кожен вібивається від інших як може, мені не те, що відповідати би не стали, а й на поріг майстерні не пустили би, але тоді — було інакше.

Всі ці люди були добрими майстрами своєї справи, університетів не кінчали, але не гнали мене, чемно відповідали та вели зі мною, неробним хлопчиськом — діалог на рівних. Це не було знаменням нового часу, що ніби назавжди убрав перегородки поміж людьми та класами. В жодному разі. Радше то було останнім залишком старовинних звичаїв, що побутували у нас зі скитських часів. Що ж стосується «нового» часу, то...

Від сучасного «побєдівшєго пролєтарія», рвача й нікчеми, що прагне виконати доручену йому справу так, аби тільки більше не доручали, я не навчився би нічого, крім брудного та понурого російського мата, чи не головного дарунку «старшого брата».

Батько в лабораторії мало не все вимушений був робити сам, нова влада розпочала свою плідну діяльність зі «скорочення штатів», скорочуючи людей за своїм розумінням некорисних, безвартісних, — прибиральниць, двірників, майстрів, лаборантів і таке інще. Робилося це з самою благородною метою — звільнити місця й фінанси для кадрів столичного керування.

В ті важкі роки після російської революції, її порив почав приносити нам в Україну свої дарунки, серед яких були не тільки ідеї перебудови старого суспільства, повної та остаточної. Головним було радше супроводжуюче: пияцтво, крадійство, матірщина, а також воша. Виводили її довго, та не зрідка можна було бачити пару бабів, що присівши десь у зручному місці вишукували одна в одної сусідських гостей, що не на міру розплодилися. Мій батько називав це «скороченням штатів».

У нього самого скорочення штатів, та не щойно описане, а справжнє — час від часу віднімало когось зі співробітників, та все необхідне для дослідження він вимушений був робити сам. Добре, що він усе умів, а якби не умів? Склодувні роботи він відмінно виконував сам, на спиртовці. Дещо научився робити тоді й я.

Тоді, з самого ніжного віку та саморозвантажившись від властивого вікові порожнього забивання часу, я почав знайомитись і з основами інженерної справи. На станції було чимало машин, жаток, віялок, молотилок, був і трактор або й два. Уся техніка була набута тоді ж, 191З, при заснуванні станції, у США. Здається, що саме за цим їздив перед війною до США 0. Кривуша, та як зараз пам’ятаю чіткі чорні написи на цегляно-червоному тлі: Мc Соrmісk та Маssеу Наrris. З тих самих пір і знаю, що то є оте загадкове & — ієрогліф слова and. Королем цієї техніки був розкішний паровий локомобіль, за допомогою якого й приводили в рух віялки та молотилки.

До моїх улюблених зайнять відносилося спостерігати за цим у дії, та підглядати, що за що крутить, та навіщо це потрібно.

Будову парової машини я знав уже років у 7, бачив уже й локомотив у якого всі потрухи з-зовні, та зручно за всім спостерігати; як працює розподіл пари, тут же на місці пояснив мені батько. Пояснювати мені, що то є тиск пари — не було потреби. Я, як і Джеймс Ватт, не одного разу бачив чайник, що кипить, стрибаючу кришку та струю пари, що виривається з носика.

В локомобілі мені найбільше подобалось те, що його увінчувало: прямовисна вертушка з двома до блиску виполіруваними мідними кулями. Коли батько на простому малюнку пояснив мені, як ця штука працює — я ледь не упав від захоплення. Тоді ж подумав, що парова машина порівняно з цим — дурниця, її міг винайти будь-хто, а оце... Це було насправді чудове, таке винайде не кожен.

Двадцять років потім, коли я вже бачив книжку Авреля Стодоли, професора всесвітньо відомої Політехніки в Цюріху — Dampf und Sasturbinen, де викладалася загальна теорія регулювання, початком якої був саме регулятор Ватта, — я чітко зрозумів, що корені кібернетики лежать саме тут, а не в плутаній та недорікуватії книжці Норберта Вінера, що накоїла такого фурору всередині XX ст. атомового і космічного.


Про те, що у світі з’явивсь перший «Конструктор», набір стандартних вісі, мутр, муфт, колес, платівок різних розмірів з дірками та скріплюючими все це ґвинтиками, — я вичитав десь у 193О. Був кінець двадцятих років і це там «у ніх» називалося «Меккано». Потім таке щось почали робити й у нас, та батько набув це для мене. Вже тоді моє зацікавлення привертали авто.

Можливо тут певну ролю зіграло те, що, я тоді вже чув про єнаці та жваво цікавився досягненнями двох конкурентів, Генрі Сіґрейва та Малькольма Кемпбелла на пляжі Дайтони, за якими слідкував за журналом «Наука и Техника». Пляж Дайтони був мені вже знайомий, це над ним літала «Кітті Гавк» братів Райт.

Перше авто я зробив за «Конструктором», але воно ніяк не задовольнило мене — я вже надто багацько знався на справі. Надто багато я вже знав про авто, знав, як працює двигун внутрішнього спалення та пильно розглядав рідких залетних пташок на Досвідній станції. Особливо любив як їм щось траплялось та водієві доводилося лазити під капот. Там я розглядав усе, пізнаючи знайомі елементи та придивляючись, які саме конструктивні особливості порізнювали те, що переді мною — з його попередниками.

3нання — велике благо, але це є й одвічне джерело незадоволення тим, що є, і коли на початку тридцятих почала хутко порожніти та заростати ленінсько-сталінськими бур’янами духовна сфера країни, — я вже розумів, що це не випадково, що знання потрібно поменше саме на те, щоб ми всі були задоволені тим, що є. Думали би, що краще від того, що є навкруги нас — бути не може; думали би, що й насправді — «с каждим днєм всє радостнєє жіть!»

Але тоді я ще не розумів усього цього з такою ясністю, та й навкруги мене все було більш-менш благополучно, але авто за рекомендаціями «Конструктора» — мене абсолютно не задовольняло: передні колеса не поверталися, підвіски взагалі не було; ну й т. п. Одне слово — найгрубіша імітація.

Мобілізувавши деякі додаткові ресурси Й матеріали, я створив цілком пристойну кінематичну подобу справжнього авто: рульове керування, паралелограм Жанто, кантеліверні ресори з поламаної пружини будильника ну і всяке таке. Модельку я закріпив на довгому пруткові, вивівши на його ручку й дистанційне керування рулем, що спричинило мені чимало клопотів: вимріяних боуденівських тяг у мене не було, а пара тросиків звичайного зразку працювала не надто добре.

У Києві ж у мене з’явилася товста книжка проф. Е.А. Чудакова «Устройство автомобиля», посібник для вузів, з масою креслюнків, що представляли найбільш раціональні як оригінальні технічні розв’язки окремих вузлів авто. Чудова була книжка. За нею я навчився читати технічні креслюнки (мені пояснив батько ж ), та за нею я навчився навіть викреслювати профіль зуба шестерні, вперше узнавши, що то є циклоїда. Пам’ятаю, як уже набагато пізніше, десь у семидесятих я не до віри здивувався, підібравши десь економічну шестерню брежнівського крою, зі зубами трапецоїдної (!) форми, — це ж треба! Втім, у житті мені це уміння не стало в нагоді, — жодного зуба я так і не обрахував. Ну, крім отого єдиного, який був потрібний на те, аби в кінці І курсу Металургійного інституту отримати заліки технічного креслення.

Втім, вся ця підготовка завершилася влітку 1933 працею в гаражі Плодоягідного інституту, куди я заглядов у вільний час і раніше, там були раді будь-якій допомозі, а я добре слюсарював та токарив. Водіїв на весь інститут було тільки двоє («сокращєніє штатов», що ж тут поробиш!) на три машини: «Рено» 1916 на сім місць, вантажівка «АМО» Ярославського заводу, та зроблений на цій же основі саморобний автобус; ну, на зразок Корчуватського. Машини всі були старі,та реперувати їх доводилося часто, а все лежало на плечах цих двох Онисима Криштопи та Олександра Санджака. Я був послабше, але слюсарити й токарити міг не гірше.

Там я навчився прийомам капітального ремонту: регулювати запалення або притирати клапани. Тодішня техніка порізнювалася від сучасної тим, що її можна було капітально ремонтувати, по чому вона працювала не гірше від нової. Ремонтувати випадало не зрідка, бо машини булі старі, а дороги кепські, вкрай злі. Асфальт був у місті, та ще на новому шосе Київ-Житомир, а до нас у Китаєво з міста вела звичайна ґрунтівка. 3апасних деталів тоді, як і пізніше, — не було, приходилося усилюватися й комбінувати. На «Рено» після довгої та важкої поїздки полетіли зуби останніх шестерен та коробку передач тільки викинути. Все можна зробити на токарному станкові, та тільки не шестерню. Перед тим, десь року 1913 — заміна коробки передач не становила би проблеми, але — шкода — йшов рік 1933 від Різдва Христового та «Вєлікая Октябрьская Рєволюція» вже відбулася, відкинувши країну далеко, далеко за 1913 рік...

Наш старий водій О. Санджак десь роздобув стару простоходову коробку, здається — «Даймлер», але в непоганому стані. Вона, певно, мало ходила та всі зуби були цілі.

Там, у великому світі неповторно виглуплювався зі своїми ґаґами всім обридлий Чаплін, боролися самовіддано за небувалу швидкість на Дайтонському пляжі Генрі Сіґрейв та Малькольм Кемпбелл, але тут, «в мірє свєтлого будущєго» — були свої проблеми, як до авто 1916 з нормальною кулісною коробкою передач — якось присобачити, безнадійно застарілу простоходову, випуску 1906, грою долі — менш підвищену. Що ж — кожному своє — jedem das seine...

Простоходові коробки передач витіснилися кулісними ще далеко перед Першою світовою та ми щиро веселилися, що цей технічний крок назад — допоміг оживити наше авто в тридцяті роки, коли про простоходівки давно й міцно забули. Сьогодні таку заміну взагалі полічили би як нездійснену, але тоді... Зміна зайняла пару днів: потрібно було виточити пару перехідних муфт та просверлити кілька нових дірок на шасі.

Але, розважимся — пригадаємо з цього приводу класику (совєцьку, ясна річ, справжньою — не розважаються). Пам’ятаєте, як це красиво, в І.Ільфа та Є.Пєтрова — в «Золотом теленке», 1931:

Полотнища сліпучого світла полоскалися на дорозі. Машини м’яко скрипіли, пробігаючи повз повалених антилопців. Порох летів з-під колес. Тягуче вили клаксони. Вітер мітався на всі боки. За хвилину все зникло й тільки довго коливався та підстрибував у темряві рубіновий лихтарик останньої машини.

Справжнє життя пролітало повз, радісно трублячи та виблискуючи лаковими крилами.

Саме ці рядки особливо захопили Константіна Сімонова, який написав передмову до «Двенадцати стульев» та «Золотого теленка», коли вони були знову «разрєшєни» — перевидані по смерті Сталіна. Він їх наводить та додає від себе:

Чи можна більш ясно, ніж у цих символічних рядках висловити позицію авторів та сенс їх сатири. Чи можна б ясніше сказати про мету, в їм’я якої написаний кожен рядок їх смішних і талановитих книг.

«Справжнє життя», про яке так напучено пишуть обидва автори, було куплене за кордоном, за валюту виторговану за сировину. Не було тоді справжнім життям советів, не стало ним і наприкінці XX ст.

Весь описаний «автопробєґ», на чолі з «профессором Пєсочніковим на «Паккарде»« — був і полишається уривком «того», справжнього життя, яке по старому весело текло за межами країни та намертво, здавалося би, застигло в її кордонах.

«Чи можна ясніше сказати про мету»? — а, що ж це за мета? Мета була одна, що в Ільфа та Пєтрова, які тут красиво прибрехали (та — все одно, не допомогло), що в Сімонова, який брехав усе життя оптом і вроздріб, — зміцнити всебічно та одвічно абсолютну владу більшовиків найбільш безмозклого та найбільш морально розкладеного паразитичного класу світової історії.


Справжнім совєцьким життям був — що за дурниці — Адам Козлєвіч на зібраному з чого прийдеться «Лорен Дітріху». Справжнім життям був наш багатостраждальний «Рено», перероблений з кулісної коробки передач на простоходову. Отже, правий був «вєлікій Сталін», що не схвалив двох одеських зубоскалів.

А як справи були потім, ближче до кінця ХХ ст., чи стало краще? То як сказати. Для таких праць як наша, окрім певної майстерності, потрібні ще інтуіція та винахідливість, — якості, якими сучасник не виблискує. Та й теперішній технічний мотлох до цього не пристосований, що оті годинники-штамповка: зупинилися — викинув. Мій син працює в Тольятті та мав справи з ВА3ом, він казав мені, що уславлені «Жігулі» розраховані, цілком офіційно, на сім років — дурниця. А беруть за них, до речі , як за справжнє авто. Заглядав я й до цих «Жігулів» — Боже, правий, з чого тільки зліплені, замінник на заміннику, сміття на смітті.

Гальмові барабани нашого «Рено» 1916 були проточені з дрібнозернистого чавуну — вічні, а на гальмівних колодках був закріплений корд — спеціальна груба тканина з вплетеною металевою ниткою. Тут гальмівні барабани були з якогось низькоґатункового алюмінієвого стопу,а панове інженери не знали, схоже, що цей матеріал ні до чого — схильний до задирин при сухому терті. Машина була ще не стара, а задирин уже було нівроку, часом до 1/2 см. в глибину. На гальмівній колодці був двома заклепками прибитий шматок якоїсь чорної пластмаси.Сумна картина... Недарма ж вони всі так скаженно пищать, коли гальмують; є, від чого.

Дещо з викинутого в гаражі я приніс додому, для себе: старий свинцевий акумулятор на соляній кислоті, магнето Бош і кляксон. Придалися тільки двоє перших, кляксон мені на дверях не дозволили поставити батьки не були готові до такої новації. 3 магнето я порався більше всього, вивчаючи властивості високої напруги.

Годі ж, у наш останній рік у Києві, я сконструював авто, акуратно викресливши за «устройством автомобіля всі його розрізи. Відрізняло його від сучасних — чимало. По-перше — мала висота, в ньому напівлежали. По-друге, мала висота — це й низька посадка, та проблему кліренса я вирішив так само, як її вирішують тепер: за рахунок скорочення бази. В цьому я був вражаюче радикальним, хоч і передбачив пізніші тенденції розвитку: ведучими були всі чотири колеса, а діференціалів не було, були вільні ходи з перекидкою або блокуванням. Щодо цього то технічна реальність мене ще не наздогнала, про що кожну зиму свідчать мільйони машин, що буксують на слизьких місцях. Причина цьому — діференціали, або по водійському «діфери», геніальний винахід, але — не без своїх слабих місць.


Він чудово працює, поки не сягне певної межі різниця між опором одного й другого ведучого колеса, вона залежить від тертя ґрунту та навантаження авто. Коли одне колесо стоїть на місці, а друге прослизає з шаленою швидкістю (яка, до речі, теж обнижує тертя).

Можна якось такось вийти з цієї ситуації й за наявності діфера, але для цього потрібно розуміти, як він працює. Проблема в цьому випадку полягає на тому, аби якось зрушити з місця нерухоме колесо, яке тому й нерухоме, що зберегло якісь зчеплення з ґрунтом. Але саме це — й найпростіше. Для цього потрійно дати не лише повний газ, як це роблять звичайно, але й невеличке гальмування, аби урівняти опори. Тоді ваші шанси зрушити зі слизького місця — принаймні подвоюються. Але, попри це я не зустрічав водія, який знав би про такий простий засіб. Щоправда — він нестандартний: за звичайних умов не дають газ і гальмування одночасно.

Втім, теханічна грамотність з досконаленням автомобілів не росте, а вражаюче пада. Про це свідчать розповсюджені в кіно сюжети (а їх продивляються мільйони людей!), коли хтось комусь, аби його вбити попсував гальма. А той, бідолаха, розігнався, хоче скинути швидкість а гальма — який жах! не працюють!! Він собі об щось там і розбивається. На смерть, ясна річ. Бачив сам, кілька таких несамовитих історій; які — додам від себе, можуть трапитися тільки з профанами.

Бо, в такому разі потрібно одне: виключити запалення, не рухаючи ні передач, ні зчеплення. В такому стані гальмом є сам двигун, якого крутять колеса. Найповільніше авто зупиниться на четвертій швидкості, найшвидше на першій. Це добре працювало колись, в мої часи, коли ступінь стискання двигунів сягала трьох-чотирьох. Що ж до теперішніх де вона більше десяти, то — будьте певні, зупиниться ще швидше.

Двигуном у мене планувалася газова турбіна, якої тоді ще не було, її зроблять тільки 1938 — такий собі Пабет фон Огайн в Німеччині, а невдовзі й Адьфред Виттль в Англії; але ця велика подія пройде майже непомітною для сучасників, видавши себе лише в кінці Другої світової появою реактивної авіації.

На папері все легко та просто, та я, хлопець 14 років і не підозрював (втім, як і сила людей), які труднощі можуть повстати при спро6і реалізації ідеї турбіни. Як і всі перед 1938 — не мав поняття, що газова турбіна не може працювати без системи автоматичного регулювання (баростат). Хоч, як і годиться, планував годувати її не бензином, а газом. Як це й робиться. На це, мабуть, наштовхнув мене досвід прімусів, які барахлили заправлені вибухово небезпечним бензином, та спокійно й стійко працювали на гасі.

Що я там вигадав іще? — ну; коробку передач з плавною зміною швидкостей, незалежна підвіска всіх чотирьох колес — ідеї загалом не нові, але тоді їх технічне застосування було справою далекого майбутнього. Розраховувати інженерне, в дусі опору матеріалів — я тоді не умів, і крім розмірів — нічого й не розраховував. Але ж, не розраховували ні Даймлер ні Форд, а машини ходили. Все робилося на око, але все працювало; часом і не гірше, ніж тепер — в епоху точних розрахунків і комп’ютерів.

Мої довголітні відносини з авто, одним з великих винаходів людства — так і покінчилися платонічним нічим (від того, щоби мене переїхали на вулиці — я поки щосили бережуся).

Минули п’ятидесяті-шестидесяті, коли моїх достатків ще вистачало, аби приїхати додому з Криму в Дніпропетровськ на таксі — на сталінські гроші це вартувало рублів триста та було приємніше, ніж залізницею. Пройшли семидесяті — горлянка пляшки, в яку в принципі міг пролізти й я набувши те, що там у Великому Світі, а не в російському ґетто — є в кожного, зробивши для себе авто не розкішшю, а засобом пересування. Ми «ідемо до ринку», коли хазяїном життя стане ще більша наволоч, ніж номенклатурник, — спекулянт і рекетир із мафії. Нікому з нас працюючих — його тепер не побачити, прощавай, авто!..

Так я жив перед війною, всюди заглядаючи, всім цікавлячись та колекціонуючи навички усього, чого тільки можна. Тобто- досконалячи власну голову. Так, саме голову, бо коли кажуть — «о, у нього золоті руки!», то забувають, що руками (як і всім іншим) управляє голова. Кажуть — «о, це чудовий художник, у нього відмінне око!», але знову роблять ту ж помилку: малює не око, не рука, а — голова. Руки та очі мають бути, всього й тільки, розроблені.

Мушу чесно зізнатися — все це так і полишилося в собі, хоча я вам і не жалюся: я ні від кого не залежу, ні до кого не звертаюся за допомогою, адже — краще мене — нікому не зробити, і в цьому і свої чималі мінуси. Бо й у суспільстві колективному, побудованому на конкуренції демагогій, буває, теж потрібно щось зробити, щось конкретне що від демагогії як такої — на світ не з’явиться. От у таких випадках гірше за всього тому, хто вміє, тому що колектив ніби створений для тих, хто ні до чого не здатний; ну, крім демагогії, зрозуміло.

Але, за родом своєї праці мені на щастя не приходилося отиратися у великих колективах, а до того я й сам дуже рано став оберігатись, аби колектив із нікчемних не надто сідав би мені на шию.

Тоді, за молодих років — соромно тепер в цьому зізнаватись, навчившись чомусь, набувши нового уміння, — я цим навіть пишався. Соромно тому, що незважаючи на мою в деяких питаннях ранню проникливість, я не надто розумів тоді в цій галузі справжню та одвічну соціальну кон’юнктуру отого «сходу від Перемишлю». А вона ж тоді була не менш прозорою, ніж раніше чи пізніше. Та, годі казати — мало не сто років тому. Ось, помилуйтеся:

Так і тобі моє досвідчене благословіння, якщо хочеш бути нинішньому начальству прелюб’язним та для справи корисним, не прикладай, зроби милість, ні до чого великої старанності, бо хоча в нас тим і хвалькуються, ніби-то здібних людей шукають, але все це дурня, — нашому начальству здібні люди в тягість. (Н.С. Лесков, Собр.Сочинений, М., 1958, т. 3, с. 513) Лєскова я тоді ще не читав, «разрєшілі»(як, бачите) тільки 1958, та важко сказати, чи засвоїв би цей урок прочитавши. Нічого не змінилося в наш час, нічого не мінялося й тоді, в роки мого дитинства, коли нове суспільство нездарних заздрісників набирало темпи слідами старого, та якщо час від часу з різними проміжками і лунали істеричні вигуки: «ми іщем таланти!», то це було, в тому числі, й даниною демагогії. Яка народом перетворювалася часом на оте, іронічне: «Іщем-іщем фарадея, / хорошо би не єврєя...» А, можливо, й щось іще гірше — даниною сталій провокації, якою жило це суспільство. Аби потім, коли талант заявить про себе, демаскує себе, — придушити його, тихенько й без галасу. Ой, ці передчасно гинучі таланти! — скільки ж їх розплодилося в наш неспокійний час! Але, випадок чи закономірність, от у чому питання?

А тому й набагато пізніше, коли я десь за 55 надумав зайнятись письменництвом та хутко почало щось виходити — я взагалі нікого про це не повідомляв, обмежуючись близькими знайомими, яким міг довіряти. Бо, що вже там що, а художні твори неможливо не перевірити, хоч на небагатьох акцепторах. Так що, ні до чого мені були всі оті здібності й таланти, яких я в собі розвивав. Ні тоді, ні потім; ні взагалі. Була й ще одна причина, за якою непотрібно було висовуватися, але причина вже загальна — типова хвороба часу, в який закинула мене доля.

Ні до чого були мої численні уміння й тому, що як і батато чого, що обирав для себе у житті, вони були орієнтовані на минуле, спрямовані проти потоку прогресу, тому що тоді ж — іще в тридцяті, я ознайомився з книжкою одного зі засновників «свєтлого будущєго», їх було аж двоє, чи то Джільберта, чи то Тейлора, яку набув десь цікавий на все батько...

В багатьох бідах людства прийнято звінувачувати жидів, і дійсно, це ж вони щедро обдарували його християнством і марксизмом. Щоправда, віддамо їм і належне — то було з проміжком часу цілком достатнім, аби прийти до тями: принаймні — від першого.

Але, не слід забувати й про англо-саксів, це було би несправедливо.

Адже, це вони подарували нам «британську гидоту» — пацюка. То вони створили «промислову революцію», що закоптила мало не все «століття пари та електрики». Це їх же придуркуваті пуритани з «Біблією» в руках обрядили в наглухо застибнуті чорні сюртуки, про які не підозрювали й самі біблійці, — невинних поган Тихого океану. Це вони ж — фанатичні та безмозклі, учередили в Америці «сухий закон», за десяток років повністю споївши країну та заклавши міцний підмуровок для організованої злочинності.

Безумовно, що це їх же, недоумкуватих пуритан нащадками були Джільберт і Тейлор, які зуміли в ім’я прогресу перетворити на виснажуючу каторгу — будь-яку осмислену в минулому працю. Конвейєр — то їх антилюдська вигадка.

Середньовічний майстер умів усе. Сучасний робітник за конвейєром — не тямить нічого.

Він просто не повинен уміти, від нього це не вимагається. Мінімум того, що від нього потрібно — це сунути в ту дірку — той болт; та прикрутити. Болт він переплутати не може — інших у його розпорядженні немає. Дірку? — дірку, мабуть, теж, не знаю... Третина його життя уходить на закручування болтів, третина на сон, що ж полишається? та, чи варто тоді взагалі для цього народжуватись? — чи варто жити взагалі? 3а епохи прогресу, я маю на увазі.

Історична людина мала сама себе годувати, поїти, одягати, сама будувати дім та збивати меблі. Це потребувало сил, уміння, робилося для себе, та тодішня середня людина була непорівняне вище від сучасної («варвар»!), а всі її уміння негайно давали пряму віддачу, не потураючи лядащих або невмілих. Погано обробив поле — полишився голодним на зиму. Погано виготовував зброю — ще гірше, — на полюванні ведмідь задрав. Погано зшив одяг — мерзни, як той собака. Погано побудував дім — сам у ньому й живи.

3а таких умов прогрес і полягав на тому, щоб усе це робити все краще й краще, досконалити уміння та набувати нових.

Цей старий селянський уклад життя існував навкруги мене ще в роки мого дитинства, вражаючи своєю природною мудрістю, хоча подекуди вже й став розкладатись, потихеньку зрушуючись до «світлого будущєго», де вже рівно нічого не потрібно буде, ні уміти, ні знати. За умов такого укладу недужні, неумілі (або просто ліниві) — бідніли, утворюючи надію «свєтлого будущєго». Це з них, із гірших утворювалися вершителі долей — «комнезами» — комітети незаможних селян. Із гірших, не забудемо цього.

Бо, й насправді, пригадайте «Інтернаціонал», який іще в минулому столітті погрожував нам тим, що «хто був нічим — той стане всім». А, таки ж стали, хіба ні?

Такого, що не зумів упоратись із власним убогим господарством, ставили керувати цілою комуною, новим повновладним господарем-поміщиком над своїми безправними підданими. Але — то вже потім.

А поки прогрес підкрадався до людства підступно й непомітно, ніби й насправді поліпшуючи щось, не те, так інше.

Потім — пішло-поїхало. Прогрес став вибавляти людину від старих умінь та навичок, не даючи нових, а крім того пропало, пішло у непам’ять чи не головне — найцінніше — зворотній зв’язок поміж якістю праці та рівнем життя. Без залишків розмінений на папірці — дипломи та свідоцтва у системі всезагального соціального паразитизму.

На закінчення надамо ще те, що можна було би визначити як «короткий панегірик фанері», або її більш тонкому відповіднику — діктові.

Мій батько був дуже різнобічною та талановитою людиною, таких у житті більше зустрічати не доводилося. За досить короткий термін своєї діяльності на Досвідній станції він побудував у відділі фітопатології ще два капітальних цегляних двоповерхових будинки для лабораторій, виконуючи всі основні роботи самотужки — від геодезичної зйомки місцевості до викреслювання проекту та керівництва каменярами. Де й коли він устиг всьому цьому навчитись — не знаю.

Не слід гадати, що тоді — у двадцятих, було так легко щось побудувати. Важко було. Легше, зрозуміло, ніж десь там у семидесятих, поготів у восьмидесятих, але... Теж не доставало, та — чимало.

Зокрема, для будь-яких хемічних або біологічних лабораторій потрібні відливи. Та, не якісь там умивалки, ні, — великі й розкішні, в яких можна було би розставляти та мити лабораторний посуд.

Про те, щоб їх десь там набути — мови не було, вже тому, що ніхто такого не виготовляв (як і зараз), а для того щоби купити там, де є все, потрібно було мати валюту, а не отой «русскій рублішко» на підтирку. І однак, проблему було вирішено блискуче: відливи були зібрані з міцної фанери, котру батько пропитав оліфою, а потім весь відлив у зборі покрив зсередини товстим шаром цинкових білил, які тоді, відповідно до нижчого рівня розвитку хемії — були непорівняно добротніші, ніж потім. Це зробило їх абсолютно непроникненними для води. Ще раз підкреслю, що тоді всі матеріали були бездоганної непівської якості.

Дещо для сучасника, яким бачив супутники та балістичні ракети, але ніколи не бачив і не знає фанери.

Це великі листи — стандарта вже не пригадую — так щось півтора на два метри, із мінімум трьох шарів дерев’яної стружки, склеєних нахрест шарами. Така фанера, легка та міцна, бувла різної товщини, від чотирьох до семи міліметрів.


Фанера — то був чудовий, відмінний та зручний матеріал, а до того — мало не універсальний.

Батько вживав її й на меблі. Меблі в нас були ще передреволюційні, добротні, не з пресованого лайна чи тирси, як потім. Було їх обмаль: шведський двохтумбовий письмовий стіл, крісло та шведська зі шторкою з дубових планок книжкова шафа. Далі — буфет та диван, вони живі у мене й зараз, і шифоньєр, який знаходиться у сина.

Але, цього було замало, та було й дещо саморобне. Сходини, що вели на другий поверх — до лабораторії — виходили в найбільшу кімнату. Простір під нею батько оббив фанерою, зробивши добру та містку коморку, та побудував лаву зі спинкою у формі літери «П» вздовж стіни з вікном. Всередині літери «П» стояв стіл, а над ним висіла добра лампа зі зеленим фарфоровим абажуром.

Чимало добрих речей з фанери виробляв тоді й я.

Випилював, в основному, різні іграшки, як за книгами, так і самостійно. Для такий цілей існувала тоді спеціальна пилка — лобзик, від німецького laubseqe, типу ножівки, але з істотно збільшеною відстанню між тонкою, майже нитчатою пилкою — та спинкою держателя.

Таких пилок я по війні не зустрічав, як загалом не зустрічав і фанери.

Останню в своєму житті фанеру я бачив перед війною, коли ми в одному з приміщень дніпропетровського транспортного інституту побудували нашу надзвукову аеродинамічну трубу. Як не першу в Союзі, то першу в Україні.


Цей вибір — збирати інформацію та колекціонувати уміння, як я виявив далеко потім, коли випадком натрапив на відповідне джерело, існував іще далеко переді мною, чого я тоді просто не знав. Ну,не знав завдяки тому ж таки ворогові людства — совєцькій владі. Тобто, те, що є ніби для нас новим — часто буває забутим старим.

Бо далеко по тому я узнав про такого собі великого жидівського філософа Мосе бен Маймуна(1135-1204, Маймонід), який застановлювався в своєму «Провіднику для помилених»(Guide for реrpіехеd, N У, Dоуеr, 1956), — а, що є найцінніше в людині? — яка з установлених ним чотирьох форм досконалості?

Першою, хоч і самою нижчою він вважав розповсюджену й досі: накопичення матеріального багатства. А нижчою — єдино за її нетривкістю — як те багатство прийшло, так може й піти геть. Для мене це булонедосяжне, бо я ніколи не пнувся торгувати совістю, а до того ще зроку 1937 пам’ятав повчальний приклад такого собі Авеля Єнукідзе,що нудьгуючи від неробства ходив Кремлем та питався першого зустрічного: «Нет, ті міне скажі — кто жівьот лучче: мі, ілі бівші цари?»Ну, — і де він так хутко зник, із його життям краще царського?

Другою досконалістю бен Маймун вважав фізичну силу. Що ж, це може бути актуальним і досі, принаймні — у розумово відсталих народів. Чи не пригадуєте, бува, скільки було за совєтів як же актуальних книжок на тему: «Как стать сильним?»; та, хіба жодної про те, як стати розумним, — Бо ж: «Сіла есть — ума не надо!»

Про силу він також відгукується схвально, бо ж — здоровий дух у «здоровому тілі, але й не переоцінює. Бо людині сили — все одно не зрівнятися навіть з мулом, а тому...

Що ж тут сказати, все правильно. Сила — річ непогана, слабаком бути гірше, от я й бігав, грав у футбол. А щоби там когось перевершувати — вибачайте, то не для мене; бо буває й щось цікавіше.

Третю досконалість — моральну, великий філософ ставив іще вище як «найвищий ступінь досконалості людини», але... Зауважував дослівно, що:

УЯВІТЬ собі людину, що є сама, та ні з ким не має жодного спілкування; всі її добрі засади є без руху, нікому не потрібні та жодної досконалості людині не додадуть.

Мені особисто — й тут похвалитись нема чим: не паплюжив моралі, нікого не обікрав, не обібрав і не убив; з чужими дружинами теж не спав. Як і докоряю собі за щось, то не за таке вже визначне. Хоч відносини доводилося підтримувати з купою людей, приватно, чи службово.


3адовльняє цитованого автора сповна лише остання, четверта досконалість людини, яку він визначає як обсяг знань та умінь — досконалість інтелектуальну. Та, слушно пише про це:

Придивіться докладно першим трьом різновидам досконалості, та

переконайтеся, що як ви їх і посідаєте — то власністю вашою не

будуть, належатимуть іншим.

Останній же різновид досконалості є виключно ваш; жодна його

часточка не належить нікому іншому.

Що ж, дійсно, саме так воно все й є, не заперечити. А того, що знає та вміє людина — у неї не відняти. Можна «всє подєліть» де завгодно, та тільки не тут, і не це...

А, як воно так, то цікаво й подумати, а ким я бував на протязі свого життя? — пригадаємо.

Фах людини в справжньому світі визначається звично тим, а заробляла вона цим фахом якісь гроші, чи ні? Але тут ми маємо інший світ цілком особливий — на схід від Перемишлю, де всім нам (ну, крім господарів життя — пузатих, ясна річ) платили рівно стільки, аби не повиздихали. Символічно. А це — порівняно до заробітків людей у справжньому світі — буде настільки малим, що можна й просто знехтувати. Отже, як так, то тоді я був і є:

фізиком і математиком, істориком,

викладачем, культурологом,

спортсменом, мовознавцем,

інженером, журналістом,

фотографом, письменником,

художником, перекладачем.

Так і набігло десь дванадцять життів. Багато це чи мало? — важко судити, коли багато інших — і одного прийнятного не мали...