Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
Содержание«А, бил лі мальчік?» Подумаємо, подивимось... |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
«А, бил лі мальчік?»
Про улюблену російську справу XX ст. — концтабори, крім воістину жахливої документації в справі — є ще й розлеглий епос, леґенди і апокріфи. Є в ньому й наступна цікава історія.
Ніби всесвітньо відомий пролетарський письменник Максім Ґорькій приїхавши до СССР — задумав особисто навідати отой табір усіх таборів СЛОН, аби потім власним авторітетом спростувати буржуазні байки про те, що там зеків («кто нє с намі — тот враг») не перевиховують, а просто винищують.
А зеки про це й собі звідкілясь почули, та вжили своїх заходів. Саме оті — найбільш злоякісні — «особого режіма». Яких із приїздом гостей звалювали де-небудь на землю, прикривали брезентом та «строго-настрого» забороняли рухатись. Не сподіваючись, що їх допустять до Ґорького, вони підмовили місцевого хлопчика, щоб він і розповів великому письменникові усю правду, як є. Все так і сталося але Ґорькій словами хлопчика не надто перейнявся, так кажуть, а сам хлопчик по цьому кудись хутко зник. Та так хутко, що потім і зеки замислювалися, — а, чи був він, отой хлопчик?
Важко сьогодні чомусь тут заперечити або підтвердити, але цікаве що й великий російський письменник скористався чимось подібним у своєму «Климе Самгине», де часто бренить подібне запитання, сакраментальне як макабричне: «а, бил лі мальчік?»
А як так, то й ми тут використали це риторичне запитання, тільки щодо того «соціалізма», яким нам так прогули вуха, спочатку оті від ВКП(б), а потім оті від КПСС. Так, чи був він взагалі, якого так завзято ми всі будували аж сім десятків років(!), не зупиняючись ні на хвилину?
Культ особи Лєніна — культ культів, якщо можна так сказати, увінчує собою всі останні культи та культики, що створювали комуністичні каліфи на час за допомогою осідланих ними народів. «К Лєніну, к Ільічу!..» — бренять заклики, коли біжучі прогнилі скріпи імперії що розвалюється — починают тріщати особливо гучно. Як ніколи гучними стали вони напередодні чергового розвалу, коли був здійснений капітальний ремонт того, місце чому від початку на смітнику історії.
Але, може вони були в чомусь праві? — оті бюрократичні біснуваті? Ці перебудовники зверху, вповноважені на це апаратом?
Може це саме він — усім вождям вождь, це чварливе та метушливе створіння, доїдене в Ґорках блідою спірохетою Шаудіна — уявляло собі пожадане «свєтлоє будущєє» — якось правильніше, розумніше, а значить і привабливіше? — ніж Сталін, ніж Хрущов, ніж Брєжнєв, чим навіть...
Подумаємо, подивимось...
Слід гадати, що деяку вичерпну квінтесенцію його уявлень в цій галузі — становить оригінальне, дана ним самим формулювання, відповідь на запитання — а що ж то є соціалізм? От, виявляється, що воно є!
Социализм есть не что иное, как государственно-капиталистическая монополия обращенная на пользу всего народа и постольку переставшая быть капиталистической монополией (т. 34, с. 192).
Перше, що спадає на думку по прочитанні такого визначення, так це поштиве здивування, — жодного обману не було, бо те, що було створене в країні після революції зусиллями Лєніна, Сталіна та інших так це саме оте: державно-монополістичний капіталізм. Якого (для більшої привабливості?) називали «соціалізмом». А цей — підкреслимо — жодного відношення до того, що було, — не має й мати не може.
Друге, що тут привертає увагу, так це яскраво продемонстроване (яскравіше неможливо) невігластво в теорії Маркса, повне та катастрофічне. Чи це ж, бува, той самий Лєнін, що так галасливо та лайливо, бризкаючи слиною та гаркавлячи «отстаівал чістоту марксізма»? — невже це він?..
Бо ж уся ця найглупша словесна еквілібрістика, ці заклинання ґрунтовані на повному гребуванні азами марксизму. Є бо яснішим від ясного, що держава-монополіст, що виступає загальним работодавцем, автоматично стає експлуататором тих, що на неї працюють експлуататором усього народу, а як монополіст — то ще й надексплуататором.
І дійсно, в жодній сучасній капіталістичній країні, де всі пильно слідкують аби не було монополій — із робітників не вибивають такого відсотку додаткової вартості, як у системі уявного совєцького соціалізму. Там норма у десяток відсотків прибутку вже позначає підприємство, яке процвітає. Гадаю, що в «рєальном соціалізмє» (він же державне монополістичний капіталізм «для народа»(!) норма додаткової вартості сягає часом і 95 %.
Ніде, в жодній зі сучасних капіталістичних країн — робітники не жили і не живуть в умовах такої повної соціальної незахищеності, не жевріли й жевріють по нетоплених бараках та «общагах». Та й поняття такого — барак, у них там — можливо немає.
Все примітивне куглярство цього суб’єкта проглядається в слівці «постольку» — містичному покладанні на «закон діалектікі» («отріцанія отріцанія»), який тут ні до чого. Але, таке щось — то вже не політика й не наука, це — чистісіньке шаманство. Виправдане хіба що для параноїка.
Маркса (та Енгельса) я в молоді роки читав чимало, вельми схвалював їх теорії про відмирання держави при соціалізмі, спостерігаючи навкруги себе прогресуюче укріплення цієї держави (що поробиш! — «вражєскоє окружєніє», «протівостояніє сістем» і т. д., і т. п.) , але ви ж бачите, що тут дещо зовсім інше — «государственно-капиталистическая монополия», а хто цю монополію буде забезпечувати, як не держава. Міг би я своєчасно викрити й наведене посилання, воно би мені як же багацько могло би роз’яснити, я зрозумів би, що жодного розходження поміж словом та ділом не було, але... Лєніна я тоді читав обмаль, те що мене цікавило — «Материализм и эмпириокритицизм», але він мені не сподобався. Наївне, на рівні третього класу гімназії філософствування, а ще ота стала галаслива лайливість, без якої — Ільіч не Ільіч.
Не читаючи його як слід, я за інерцією думав, що у нього могли бути й цілком добрі думки, хоч ніколи не вважав його генієм. Справжню ціну цій людини я пізнав набагато пізніше.
Адже тепер можу з повним знанням справи твердити про нього те, що тепер незрідка приходиться твердити про наукових геніїв XХ ст.: те, що має здоровий глузд — то не його, а вже що його — то вибачайте, жодного сенсу вже не містить. Так що, моя вам порада: читайте Лєніна, але читайте вчасно. Або ще краще — читайте інших.
Наприклад — письменника В.Солоухіна, який пильно прочитав вождя та написав справжній шедевр — «Читая Ленина». Оце й слід читати. А, ще краще — «Мою маленькую лениниану» В. Єрофєєва.