Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   57

Отже, саме такими та тільки такими є мораль і ціль автора статті. І як воно втолкувати цьому оборотливому «гуманістові», що загальне презирство таврує не персонально оте соплява кацапеня, якого, може, й насправді не було (у них, у більшовиків, і таке вельми буває) — а всього лише с и м в о л, ідею відданості мерзенній лєнінській ідеології. Що й казати, воістину дивна нація — у вушко від голки пролізе: що ж — не вдалося увічнити нашого Павліка як героя — будемо увічнювати як жертву; а все одно — увічнимо! «Ай-да Сідоров, ай-да молодєц!»...


Мене навчають науці перемагати.

Спогадів про моє перебування у ВВА ім. Жуковского у мене полишилося доволі мало, та й не було там чогось такого, що заслуговувало би на особливу увагу, була загалом досить безцільна та безглузда м у ш т р а, призначенням якої було не так чомусь потрібному навчити, як вибити з людини рештки ціюї самої людини, перетворивши її на біоробота. Саме тоді я чітко усвідомив, чому будь-яка збіранина інсургентів, але людей вільних — в стані бити як заманеться армію професійну. З тих самих пір мене перестала дивувати в совєцькій армії її гранично низька боєздатність: це ж треба було понести такі потворні втрати при такій допомозі! Добрі люди — певно — киями відбилися би від німців з далеко меншими втратами...

Пам’ятаю начальника академії, бравого генерала з досить дурацьким прізвищем — Соколов-Соколенок, схоже, — продуктом власної запаленої уяви.

Пам’ятаю професора В. Голубєва, строгого й підтягнутого, в пенсне, одягнутого у мішкувату гімнастерку, яка ніяк із ним не в’язалася. його «Теорію крила нескінченного розмаху» я на той час добре знав, бо вже зклав з неї іспит; втім, саме її він нам тепер викладав.

Зі суто військових дисциплін, украй та настійно необхідних на той суворий військовий час — добре пам’ятаю «строєвую подготовку», яку проводив лейтенант казах із бездоганно чистою російською вимовою витриманий та спокійний, що не дозволяв собі не те, що якесь брутальне слово, а навіть підвищити тон. Занять зі стрільби — не пам’ятаю, хоч убийте. Я стріляв непогано, та думав хоч тут зайнятись чимось путящим, але... вибачайте. Щодо цього був розчарований повністю й остаточно.

Навіщо був я на той час життєво досвідчений, але й мене вразило, скільки ми витрачали часу, — на що би ви думали? — на відпрацьовку «прівєтствія вишєстоящеґо начальніка»! Заняттями по привітанню керував такий собі капітан ВВС Ґєнін, актор в минулому, що став несподівано не лише капітаном ВВС, але ще й викладачам військової академії (!). Несподівано для всіх, але ж ніяк не для себе. На той час я вже дещо знав про «блати», але ж далеко не переконався ще в їх усеросійській всемогутності. Одним із таких типових продуктів був, схоже, й капітан ВВС Ґєнін, щойно випечений з третьогатункових акторчиків.

Втім, навіть він (бува — не зі «школи Станіславского»?) не сподобився навчити мене головному — «чєтко пєчатая шаґ — єсть ґлазамі начальство», — мої успіхи в цій найважливішій на театрі військових дій справі — були не більше, ніж посередніми,


Пам’ятаю якісь наметові табори під Свердловськом, де ми цілий місяць нещадно мерзли та нас усю ніч живцем з’їдали комари, а знятий сухим одяг на ранок ставав мокрим як хлющ, та висихав уже вдень

та на нас.

В цей час десь теж там, тільки далі на північ почав гнити живим в таборі для інтернованих мій приятель та колега за школою, Лев Блімке, винний єдино в тому, що був німцем та ніколи цього не укривав. Наче пердбачаючи недобре він одружився ще студентом із однокласницею Вірою Верталецькою та в їх було вже двоє дітей. Потім, 1947, він повернувся мало не старцем і на кулицях, — вони прожили у таборі кілька років у поганому взутті, взимку — на льоду, а влітку — по щиколотки у воді, майже без їжі та палива. Незабаром він помер не доживши до тридцяти років.

Пам’ятаю й свого безпосереднього начальника, ефрейтора Базлова, кривоногого російського плюгавика звідікілясь з-під Казані та порядну наволоч. Я здаля вивчав його звички, приглядався до його слабих місць, та міркував, що буде, як нас відправлять на фронт, а такі чутки часами ходили. Тоді ж твердо вирішив, що вин буде першим, кого я застрелю, та безумовно здійснив би свій намір. Невимушено й легко як завжди. В ті часи я не схильний був забувати несправедливість, та у мене дістало би обережності та холодної крові аби прибрати його так, аби не привернути підозри.

Втім, від вояк, та від усього їх одвічного та безмежного гівнярства, мені судилося звільнитись ще тоді, назавжди забувши про те, що «пуля дура, а штик молодєц»...

Донос у Росії квітнув та пахнув настільки давно, що її можна було би перейменувати просто в Доносію (Великодоносія — чим погано? звучить!). Борис Ґодунов збільшив сітку платних державних донощиків до цілком сучасної насиченості. Петро Перший, щиро зненавиджений сучасниками улюбленець наступних поколінь, вирішив проблему ще більш радикально, просто зобов’язавши до доносительства все населення Імперії, без виключення. Принаймні я слово «донос» пам’ятаю з тих самих пір, що й «сокращєніє штатов», — з початку 20-х. Значення цих ключових слів я узнав дещо пізніше, але...

Цим разом донос уперше пересік мій власний життєвий шлях, назавжди, як виявилося, відлучивши мене від будь-якої можливості взяти безпосередню участь у війні. Така мета, природно, ніколи не переслідувалася, та це зайвого разу доказує, що головне з чиєїсь точки зору — може бути цілком вторинним для когось іншого,

Слово — «стучать» мені ніколи не подобалося, так стали казати пізніше, та я завжди даю переваги старому блатному «сєксотіть». Воно


якесь приємніше, поготів, що «сєксот» — слово цілком офіційне та навіть шанобливе — «секретиний сотруднік». Так от насексотив на мене, як я потім узнав — багато років по тому, — такий собі Костя Дорошкевич. То був студент нашого курсу, абсолютно бездарний та без будь-яких інтересів (ну, крім кар’єри, зрозуміло), але фаховий демагог і трєпло, а значить — «комсомольській работнік» від народження. І однак він, одним із перших на моїй пам’яті виводив себе з якихось там графських виблядків, не вголос, ясна річ, приватно, довірчо. Хоча про таких російських графів Дорошкевичів — я щось не чув. Та й інші не чули, кого не питався. Втім, зараз цієї, дворянської потолочі розвелося стільки, що й невідомо, а кого ж вони тоді вирізували, з 1917 та по 1921; ну, і потім.

Це він — відбірний комсомольський покидьок — безумовно звернув уваги на те, що я незрідка перекидався кількома німецькими реченнями з нашим колегою Олександром Ґріном — німцем із колоній, який раптово помер 1941; або з нашим старостою курса, Іваном Кіршем.

Потім він став, можливо, генералом авіації, та у відставці отримував байкову пенсію, вищу, ніж мої будь-які заробітки. Можливо.

Чого він там про мене тоді набрехав — теж не мав зеленого поняття. Бо КГБ навічно полишилося для світу священною коровою, та подивитись на своє донощицьке досьє й досі ніхто не має права, але десь у листопаді мене вже відрахували. Не за доносом — упаси Боже, — ні, — за станом здоров’я, який був німало не гірше ніж тоді, коли мене приймали до академії. Та й не гірше, ніж у тих, що полишались.

Все це нагадувало отой їх анекдот пізніших брежневських часів: приходить найматися на роботу молода дівка. Її люб’язно приймають, садять та записують персональні дані. Ім’я — на висоті, а от по-батькові, що за горе — Натановна. От перед нею й вибачаються в стилі: «Ах, товаріщ — ізвініте: ви же Натановна, а нам-то — мужик надобе!

З ідеологічно офіційного штандпункту «отчісленіє із акадємії» було певним чином життєвою катастрофою: середовище, в якому мені належало стати «сталінскім соколом» під мудрим керівництвом сокола зі соколів, самого генерала Соколова-Соколенка, — необернено відторгало мене.

Ви не знаєте, що це таке — «сталінскій сокол»? — І ніколи не чули пісню: «Сталінскіє соколи кушают шашлик...»? Дивно, дивно. Втім, цей байково красивий термін здається — на жаль — уже не вживається. Так за сталінської епохи називали льотчиків. Не всіх — військових. Якщо десь та хтось із них вів повітряний бій з супротивником, це так і називалося: «бой сокола со стєрвятніком». Пам’ятаю, навіть картину з подібною назвою.


Перемогти якогось там ,стервоїда — честь невелика, але російський розум більше від одної-єдиної думки нараз — не вміщує, а це вона й є, ота друга думка. Перша це те, що я сокіл, а він «стєрвятнік».

Так, не власною волею розстався я з можливістю потрапити до когорти «сталінеиіх соколов». Як не власною волею й спокусився нею. Тоді й не сприйняв я якось прощання з академією як життєву катастрофу, хоча...

Були в цьому свої плюси, хоч переважно й далекодіючі, в перспективі, бо — самі подумайте, що ж це за життя — сталнським генералом (а,хоч і полковникам)? — в ім’я чого, заради чого? Але, були й поважні мінуси, негайні, близькі та відраду відчутні. Мене позбавляли одночасно даху над головою, або, краще сказати — місця на койці, та й хліба повсякденного. Дослівно — викинули на вулицю в абсолютно чужому місті. Але, тут мені нечекано допомогло Провидіння. В інших умовах це могло стати повною катастрофою, але врятувало мене те, що в тому ж Свердловську на Уралмаші жила моя тітка по батькові Оля, шкільна вчителька, яка й приютила мене на перший, самий важкий час. А... якби її там не було, тоді як?

Співпадіння було воістину унікальним та важко було би сказати, що би зі мною було в іншому разі. Зараз, коли я ретроспективно переглядаю власне життя,це видається мені, повторюся, іще одним втручанням Провидіння, яке для чогось досі оберегало мене. Велика шкода, що я не здогадуюся навіть — з якою метою, — якби знав — давно постарався би виправдати надії.

Я вже писав раніше, що наша родина не підтримувала відносин із родичами, але тітка Оля ще перед війною, десь у 1935 знайшла нас сама, а потім і приїхала до нас у Дніпропетровськ разом із дочкою Наталею — трохи молодшою від мене; тепер — моєю двоюрідною сестрою. Чоловіка у неї не було, вона казала, що він був революціонер, та вийшовши якось увечері з дому в тому ж Екатерінбурґє, — більше не повернувся. Зник, загалом. Трапилося з ним щось, чи він просто по-революційному відволікся чимось більш важливим та забув про родину — так і полишилось невідомим. Втім, не виключено, що накивав п’ятами якось інакше, не так романтично, — адже, це була всього лише офіціальнана версія тітки Ольги. Дочка революціонера, а тепер моя двоюрідна сестра, була — можливо, вся в нього: вогняно руда та порядно веснянкувата. Тітка Ольга, як і всі ми — була чорноволосою та смаглою.

Року 1936 вони приїздили до нас у Дніпропетровськ на літо, та прожили у нас десь місяць. Мати — пам’ятаю, була цим не задоволена, з причин — думаю, суто матеріальних, — у нас на трьох, було якось 600 рб/міс., інженер на заводі отримував удвічі більше, та жили ми


не розкішно. А, як поділити це на п’ятьох... Про заощадження та всякі там ощадні книжки я узнав тільки по війні, коли сам почав регулярно працювати.

Але, як би там не було, а цього разу мені довелося на якийсь час скористатися дахом тітки Олі. Не любив і не люблю когось обтяжувати але тут — тут просто не було вибору. Втім, це було лише на короткий час. А взагалі — моєму станові важко було позаздрити, формально я не був евакуйованим та не мав жодних прав, коли я звернувся до віповідної установи — мене радісно підняли на сміх та відправили туди, звідки прийшов: «А справка у вас — єсть?» Довідок не було, а як так, то мене ніхто не зобов’язаний був будь-чим забезпечувати — площею, картками чи працею. Важко повірити, але тоді, коли ніби так дорогими були кожні зайві руки, я пробігав цілий місяць, але мене ніде й ніхто не взяв на роботу, хоча навіть на будь-якому станку я міг працювати краще від будь-кого. Як вам хтось буде брехати, що за війни як же потрібні були робочі руки — плюньте такому у вічі. Те, що насправді ніхто нікому не потрібний якщо нема «блата», я почав чітко розуміти ще тоді. Всі розмови про це — що хтось у нас є комусь потрібний, — були та є чистою демагогією. Отримати навіть мінімальну утриманську картку (300 гр. хліба на день, 300 гр. жирів, 500 гр. м’яса та 600 гр. круп на місяць, москвичам — усього вдвічі) я теж не міг: мені «нє положено» було бути утриманцем!

Це було абсолютно вражаюче — люди були покликані до армії, йшла війна та всюди позаріз потрібні були робочі руки, а роботи саме для мене — ніде не знаходилось!

Тепер часто можна почути, що ох-ох, які підчас війни були добрі люди (і — які тепер): ладні були поділитися останнім і всяке таке. Брехня й демагогія це все, тому що різні були люди. Та як порядні почували тоді ще більшу відповідальність перед своїм сумлінням і відповіно поводили себе, то всі останні... Тому що кожен, хто мав якесь відношення до постачання — жив як бог, а Нюри-хліборізки, хоч «морди і кірпіча просілі» — ходили обвішані золотом. Стільки, скільки крали всього підчас тої війни, думаю, крадуть хіба що у так званій незалежній Україні, тепер.

Тоді я ще кепсько розбирався в усьому цьому, в цій протирічливій плутанині пунктів і параграфів паперової російської душі, але чітко розумів, що хоч і перебуваю у самій справжній евакуації, але не маючи про це довідки — не є евакуйованим. Ямби я не був евакуйованим, але мав би про це довідку — ну, то була би зовсім інша справа.


Згодом те саме питання виникло, коли злочинність правлячого класу помножена на безвідповідальність так званих учених, призвела до атомового геноциду в Чорнобилі, там теж — були ті, що уїхали самовільно, без будь-яких прав узагалі, та були евакуйовані з правом «самостоятєльного устройства» — для самостійного влаштування потрібне було ще й якесь «право»! — а значить, були евакуйовані й без цього права!

Я був тоді «вишіблєн с пєрвого курса» академії та існував без жодного «права».

Примиритися з думкою, що я вже тоді — у 22 роки нікому не був потрібний — було важкувато, та я постарався забути про це. Однак, уже десь у 80-і роки одна наша знайома, пригадуючи ті далекі часи розповіла, що приїхавши відразу по війні до Лєнінґрада (де напевно, було-таки, що робити), — так само довго не могла влаштуватися на роботу, теж не була нікому потрібна. А на відміну від наповненого працюючими підприємствами Свєрдловска, де було — правда, й чимало зайвого народу, — Лєнінград по війні ніяк не був перенаселеним, а відновлювати було що — робочі руки мали бути на розхват.

Рятівна думка поступити до університету прийшла якось не відразу та з місяць прийшлося помитарити.

Але, настав час, я був зарахований на Y курс фізичного факультету СГУ, оселився в гуртожитку та нарешті отримав картки.

Університет якимось чином обманув мої сподівання, але в найприємніший спосіб. Місцевий елемент, який був мені вже почасти знайомий за сусідами моєї тітки на її Уралмаші, та далеко не видавався мені вершиною цивілізованості (не забувайте, що тоді я був у Росії вперше), був присутній в університеті в мінімальному ступені! Було багацько дітей висланих у 30-і роки на Урал, але таких, що якось вижили: українців, поляків, литовців, татарів... було й чимало евакуйованих земляків, — -------- Болеславський, брати І. та А. Яглом та інші. Були й такі, що не забули українську. Неважко було знайти спільну мову, та я був у своїй стихії.

Приблизно на тому ж рівні були й викладачі.

Чудово читав теоретичну фізику та свій спеціальний курс — майбутню «Класичну теорію поля» ще зовсім молодий (йому не було ще сорока років) Дмитро Іваненко, тільки-но випущений з Томска, куди його загнали за чиїмось доносом 1937. На той же час припадає й моє перше знайомство з ним, одним з найбільш блискучих фізиків XX ст. — другом Вернера Гайзенєерґа, Пола Дірака та Кідекі Юкави. Коли б я не розмовляв із ним в подальшому, мене завжди чарувало його уміння бути в курсі всіх впливів часу та розуміти співбесідника з пів-слова.

Але тоді це була наша перша зустріч та враження було особливо сильним.


Мої відносини з війною

Дивними та незвичними були з осени сорок першого мої відносини з війною, я часто обмірковував їх іще тоді. Вона приймала мене тримаючи закритими двері, до яких я не одного разу стукався. Сказати, що про мене просто забули — було важко: адже з кінця 1942 я вже вважався вільнонайманим в армії, значить? — значить»Вєлікая Отєчєствєнная» відторгала мене як чужородне тіло, жадібно ковтаючи при цьому все нові та нові жертви. Але — всякі інші.

Давно наспів час, коли я вже не в переносному, а в самому прямому сенсі повинен був «чєтко пєчатая шаг єсть глазамі начальство». В готовості з мого боку — браку не було, але... Інша сторона переживала кризу довіри, — що ж тут поробиш! Я вже пригадував, що донос на мене в академії зробив Костя Дорошкєвіч, з комсомольських шкур.

Так час наспів, а потім і минув, без наслідків.

З другого боку, незважаючи на донос — мене не посадили як німецького «шпіона», та це показує, що якісь там точки зіткнення з реальністю — охранка все ж мала, не завжди діяла аж так безоглядно і розгонисто, як про це прийнято думати.

На кінецьперебування в Оренбурзі, тодішньому Чкаловє, я зрозумів що особливо стукатись не лише ні до чого, але може й зашкодити моєму майбутньому поверненню з Росії в Європу, на яке я продовжував сподіватись. Зрозумів, що надмірна настирність породжує підозру, та знаханів настільки, що коли готуючись до переїзду по службі в Київ зайшов у військомат та старший лейтенант М. Волков з сірими очима убивці та щелепами, здатними перекусити шию вовкові, зловив мене на якомусь дрібному непорядку в паперах та пригрозив згноїти мене в окопах Сталінґрада, — сам не поліз за словом в кишеню. «Дивись, шоб сам раніше не згнив», — кинув я йому та грюкнув дверью. Одне слово, уїхав без його благословення. Не знаю, зробив він щось там, аби помститись мені за зухвальство. Але, як він стукався до тої ж двері, що я, то йому відповіли глухим мовчанням.

Справа була в тому, що мені просто не довірили війну.

Полоска поміж просто недовірою та недовірою нищення — була тоді як не лезом ножа, то й не місцем де можна певно поставити ногу, на кшталт тої балки на висоті шести метрів, по якій ми діставалися до єдиної уцілілої кімнатки в розбомбленому домі на Бесарабці, разом із лейтенантом Андрієм Горбачевським. Албанці називають таке щось »танцювати на язику вовка».

Якщо я й уцілів, тоді та потім, то це не було моєю заслугою. Я за для цього нічого не робив, хіба що притримував язика за зубами, де це було потрібно. Все останнє взяло на себе всемогутнє Провидіння.


Багато було в моєму житті страхів, хоч я й не з боязких, але нічого не страхається лише повний і остаточний дурень, але не було страху попасти на війну: ось, що означає своєчасний та добре сбалансований донос. А війна була дійсно жахливою, як сама по собі, як війна, але й своєю безглуздістю — повним нехтуванням життями людей. Кепсько було би опинитись на подібній війні.

Але, потрапити на неї було тепер для мене щось на кшталт привілею. В голові не вміщується!

Потрапляли на неї численні, більшість, бо не всі були зачаровані від неї силою всемогутнього доносу, як я, — недовірою. Потрапляли до чого ж різно, часом — дивно, та в самій цій дивності прослідковувалася своєрідна логічність, народжена все тою ж залізною рукою «організующей і направляющєй сіли». Одні, як К. Сімонов чи Б. Полєвой у високих чинах робили своє майбутнє, свою блискучу військову кар’єру в ситі та притульності головних штабів, порядно далеких від фронту як такого. Інші, як от А. Толстой або особистий агент Сталін І. Еренбург, — воювали перами в тилі розпалюючи міжнаціональну ненависть і шовінізм, отримуючи за це небачені «пайкі» лендлізівських дарункових продуктів нечувано-гнилозахідноі якості.

Але були й такі інтелігенти, єдині та неповторні, яких відправляли з явною думкою про смерть, про знищення у спеціально на це відведених місцях — «пал смєртью храбрих прі взятії Н-ской висоткі...»

Особливо зручно було розправлятись в подібний спосіб із давно насточортілою усім руським людям «національной інтєллігенцієй», яку здавалося вже зовсім були понищили у чудовому тридцять сьомому, а вона — диви, знову звідкілясь народилася, відросла ніби оті «змєй-ґориничеви голови». Щоправда, й тут була сувора і прецизійна диференціація. Були такі собі «інтелігенти» як малоросійський драматург А. Корнєйчук, так любимий покійним уже — на жаль — Віктором Нєкрасовим. Любимий — то не подумайте добре, як сюжет для роздумів про людську підлість, не більше: що ж там могло бути ще спільного з цим суб’єктом у такого лицаря правди, як Віктор Нєкрасов?

Те, чим нас годують офіційно — це й досі як правило брехня. Розрахована до того, як не на дурня, то принаймні на людину без пам’яті. А це й робить її особливо образливою для тих, хто не дурень, а ще й має добру пам’ять. Десь уже в семидесятих, в часи ракетно-ядерного пустобреха Льоні, три десятки років по війні, стали ні сіло, ні впало брехати, ніби на фронт не брали представників «малих народностєй» У них — у брехунів, ви ж маєте пам’ятати, — чого тільки не було: на ції, національності, народи і народності». Ну, так само про останнії і йдеться — про «народності»; до того — ще й «малиє». Вищий гуманізм,


бачите, демонстрували, — берегли. Щоб оті «малиє народності», не стали ще того менше. Я міг би привести приклади багатьох поетів та письменників саме малих народів, убитих на війні, але обмежуся одним художником Константіном Панковим.

Він народився 1910 за північним Уралом. у Сафтині, трошки нижче полярного кола, батько був з ненців, мати — мансійка. Учився в Лєнінґрадє у понад рекламованому інстітуте Народов Севера. Як художник отримав у совєцькому павільйоні на Експо-1937 в Парижі Гран Прі та золоту педаль. Через це країна отримала шалену «пользу», хоч і не матеріального характеру: було переконливо доведене, якою опікою та турботою оточені оті «малиє народності». Та геть розвіяні «навєти враґов», що в один голос твердили, що СССР — ето колоніальна держава. Та творили злісні наклепи: ніби 1933 в Украіні був створений Великий Голодомор, а 1937 по всій країні проведене Велике Полювання на зграю іноземних шпигунів. Яких було, як бачимо — не один десяток мільйонів.