Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   57

Але, це все заробітки, а ми повернемося до мистецтва.

Підозра, що художник малює саме так, деформуючи реальність, загострюючи її або виглажуючи, тільки тому, що не може, не уміє «краще» — точніше та фотографічніше, — то є суто обивательська підозра, смішна та глупа, як усе обивательське: підозра профана. Спростувати щось таке — легше від легкого.

Пауль Клее (1879-1940), що викреслював лівою рукою свої схематизовані фігурки, які й створили його власний стиль, — був чудовимрисувальником, з бездоганно точною лінією. В його біографії, написаній його сином Феліксом Клее (Цюріх, 1960) є малюнок тушшю страуса,намальований ним у 16 років, який це підтверждує. Він виконанийтонким креслярським пером та є воістину чудовий: видно кожну пір’їнку. Не дорікнути.

Узагальнені та схематичні форми культивував і Тівадар Чонтварі (1853-1919), але в його альбомах є й нечисленні картини, що зображують тварин, якї цілком змогла би ілюструвати великого А. Брема. Отже чудово й точно умів малювати й Чонтварі, а якщо користався іншим стилем — значить мав на те свої підстави.

Невже Е. Лансере тоді запідозрив мене в неуміннї малювати звич а й н о? — дивні справи...

Колись, ще у далекому дитинстві, запитання; «а ви не показувала це справжньому художнику?», мені навіть лестило. Що й казати — мене буде оцінювати справжній художник... Однак, «сравжніх» поблизу якось не підверталося та питання так і не вийшло поза межі чистої риторики.

Потім я виріс, багатьому навчився, а головне — знайшов і свій неповторний стиль, і те ж саме питання, яке мені як і перед тим задавали найбільш глупі з моїх близьких і ближніх, — стало не на жарт дратувати мене. Я сам давно був самим справжнім художником, без


жодних скинень, та мені було у високому ступені байдуже, а що там скаже про мене хтось там, у кого є художній д и п л о м.

Тому що від «справжнього» я порівнювавсь всього й тільки тим, що його опікував художній фонд та постачав йому на його «соцалістичну» мазанину — як краски, так і закордонний папір, на якому дійсно можна було малювати. На відміну від тої совєцької підтирки, яку під виглядом паперу для малювання — продавали та продають для всіх, в тому числі й для мєне.

Потім це ідіотичне речення із того ж російського лексикону для дущевно хворих: «а ви це показували такому й такому?» — незмінно переслідувало мене й у науці. Там я чомусь теж мусив тягти свої резултати до «такого й такого», аби він їх схвалив. От тоді — можливо — й поблажили би: помітили.

На це мені завжди хотілося відповісти запитанням же: «а на х..., вибачайте, мені показувати це «такому й такому»? — та, коли дозволяли обставини, я так прямо й висловлювавсь. Навіть без крапок. Усіх «таких і таких» я вже приблизно знав, знав, чого є варті вони самі, знав і на що можу очікувати. Не скажу, що мені це було би абсолютно не цікаве, ні — було. Але саме тому, що всі негайно подумали би, що я потаскався до «такого й такого» саме за схваленням, як вони всі, я ніколи не міг цього собі дозволити.

А до того, треба ще пам’ятати, що усі «такі й такі» — є чітко настроєні на хвилю власної користі, а що їм за користь від мене? — рівно, що мені від них. Розголос, відомість? — е-е, панове; тут я завжди пам’ятав, — коли та де живу. Бо, як писав іще в минулому, відносно благополучному столітті, такий собі поет Н.Ф. Щербина: «Я счастлив, что не знаєм был / в сие комическое время...»

Чого у мене ніколи не було, так це отого їх «культу особи», зокрема ж отих «крупних учєних». Про яких академік М. Мілліонщіков сказав, що вони зобов’язані отримувати «крупниє рєзультати», а другий академік — П. Капіца написав, що описати їх в стані лише «крупний пісатєль». На щастя, я надивився на них ще в молоді роки, підчас свого короткого, але понад інформативного перебуванню в стінах УФАН. Місяці проведені потім у Москві — розчарували мене так само, як муровано зміцнили в своїй думці.

Колись, підчас одної з чергових виправ до Москви, то було десь у п’ятидесятих, мені довелося побувати на якомусь черговому науковому збіговиську, по якому було оголошено, що тепер «акадємікі будут консультіровать всєх жєлающіх». Я посміявся цьому ідіотизмові, але пішов на всякий випадок подивитись: до кожного з академіків вистрінчилася порядна черга, не гірще ніж за маслом у Дніпропетровську. Академіки були — В. Фок, І. Тамм, здається Л. Ландау та ще хтсь. Захід


був так само глупий, як і будь-які консультації — час відданий марно, принесений в жертву ліні чийогось розуму, а остільки на вищому рівні — то й ще глупіший: за дурницею нема чого лізти, а очікувати, що далекий від ваших інтересів академік допоможе відразу, на місці, вирішити з трудом втлумачену йому проблему, — то потрібно мати незайману інтелектуальну невинність обивателя.

Дурна була справа, годі і казати.

Та й узагалі, — що це за академіки? Ну, припустимо, людина колись щось зробила, добре. Може їй просто поталанило, так це ж іще не є гарантія, що вона віднині завжди й в усьому буде на висоті, — думав я тоді. Треба сказати, що спорт, а зокрема футбол, якому й віддав чимало часу та зайвих сил, не лише розвиває фізично, але якоюсь мірою виробляє тверезий погляд на реальність. Допомагає вірно оцінювати свої й чужі сили. Ну, може і зробили щось, — і що ж? Досвідчений тренер замінює в другому таймі не того нападаючого, який не забив гол, а частіше того, хто вже забив його у першому таймі: адже, на хет-трік здатний не кожен. А тут? Тут, до всього, ще й не відомо досконало — а чи був він, отой гол у першому таймі? — може м’яч влетів у ворота крізь дірку у боковій сітці, а суддя цього не помітив. Так, чи приблизно так міркував я тоді, спостерігаючи чергу тих, хто жадали отримати для себе мудрість новоявлених пророків від науки. А, чи ж отримали?


Мій перший університет

Отже, я поступив на другий курс фізіко-математичного факультету. Дніпропетровського державного університету (не державних — на той час не було). Там теж передбачалося отримувати якусь спеціальність, але мені не надто подобався офіційний вибір. У механіці, яка була для мене віддушиною в Металургійному інституті — в університеті домінували упружисти, що групувалися навкруги академіка А. Дінніка, але там було нудьгувато — самі аритмометри та жодних проблем або ідей. Були, щоправда, й інші механіки, інтереси яких лежали у сфері аеродинаміки. Головними тут були В.Й. Лисков та Б.Д. Франк — син відомого у місті лікаря-психіатра Д.Б. Франка та енциклопедично освічена людина. Вже тоді у мене була схильність суміщувати різнобічні інтереси, це був приклад та школа мого батька, але Борис Давідовіч зумів посприяти мені й далі в цьому напрямі, та й важко було його оминути — він був великий оригінал та справляв на нас мало не магнетичне враження.

Пам’ятаю, як на лекціях, які він читав як кажуть не «броско», але з усіх інших штандпунцтів — чудово, він часом, вичерпавши для позначень можливості латинської та грецької абетки, тут же користувався вірменськими або грузинськими, літерами.

Обидва вони — В. Лисков та Б. франк — були тоді душею катедри, яку очолював сумовитий та педантичний академік А.Н. Діннік, повністю заклопотаний тим, аби зробити професором свою дружину, таку собі В.П. Ґрішкову. А це й стало причиною повного розколу катедри, як на прибічників, так і на супротивників цього заходу. Особливо проти був тоді молодий іще В.М. Полєжаєв, здається — комсомольський діяч. Попри всі ці розбрати — то була своєрідна вершина цієї катедри; вище вона, за моєї пам’яті, не піднімалася.

Обидва, й В. Лисков і Б. Франк (супротивники професорства Е.Ґ.) чудово ладнали між собою, хоч навряд чи можна було вишукати людей так протилежних зовні. Василь Павлович Лисков уже захистив докторську дисертацію десь у ЦАҐІ та був професором, а Франк — іще ні. Лисков був десь вище середнього зросту, стрункий та спортивний, одягався з підвищеною елегантністю. На відміну від нього Борис Давідовіч виступав переважно, як то кажуть «затрапезно», хоча й огрядно, не покладаючи особливих надій на власну зовнішність. Він був не високим, а до того був іще відмінно худий, згодом я зустрічав хіба одного так само худого, але той був дещо вищий. З лиця теж не був красунь, мав великий кістлявий ніс та впалі щоки та ще й порядний кадик на худій шиї. Приволікали, та ще й як, тільки очі, великі, глибокі та оксамитові, заглянувши до яких важко було вибратися назад; часом здавалося, що крім них більше нічого й немає.


Лисков покинув університет перед самою війною, він взагалі був людиною енергійною та рухливою, а Б.Д. не повернувся до університету потім, теж полишившись працювати в ЦАҐІ. На той час обом було, можливо не далеко за тридцять.

За їх допомогою ми, кілька студентів третього курсу фізико-математичного факультету ДГУ, утворили окрему групу, спеціалізацію по абсолютно новому напрямі — газовій динаміці, теорії, що крім аеродінаміки охоплює ще й теплові явища. Крім мене це були: Вілан Бугай, Іван Прохоренко, Григорій Тарнопольський та Микола Хребет. Потім на таке щось потрібний був би дозвіл, як не з Москви, то принаймні з Києва, але тоді у нас було менше бюрократизму. Адже, не було ні союзного міністерства вищої освіти, ні республіканських, та лише збирався почати свій шлях «комітєт по висшєй школє, — все було зроблено в робочому порядку, наказом ректора. Тепер про таке щось можна тільки марити.

Ми вивчали за підручниками звичайну гідро-аеродинаміку й теорію крила. Пам’ятаю чудову на той час книгу А. Хановіча — «Тєорія корабля» та книгу В. Голубєва з теорії крила. Я сам цікавився авіацією давно та чимало, віддав данину й цьому, будував непогані авіамоделі з гумовими двигунами та вже намірювався спорудити власноруч малий бензиновий, але щось завадило. Знав «Занимательную авиацию» все того ж Я. Перельмана, сьогодні на жаль забутого, та знав мало не на пам’ять «Ваші крила» Асежа Йорданова. Навідував і аероклуб. Але, тепер я нарешті точно знав, чому здатний літати апарат важче повітря, постигнув теорему про циркуляцію, що народжує підйомну силу.

Ми, всі п’ятеро, хутко стали на кафедрі своїми людьми, ходили на семінари, та коли мені згодом доводилося чути про незмірні заслуги М. Кєлдша в проблемі фляттера — мені незмінио ставало смішно. Тому, що ця проблема вирішувалася у нас, та заслуга в цьому належала переважно В. Дискову, а ім’я М.В. Ке’лдиша як і згадувалося, то незмінно у критичному плані. Звідки би ж я в іншому разі пам’ятав би стільки років, що зловісний фляттер, від якого часом відпадають крила літаків — походить з тої ж причини, що й катастрофа з мостом через протоку Такома, коли частота зриву кармановськнх вихорів з мосту вітром — співпадає з власною частотою його коливань?

Думаю, до речі, що саме Тівадар фон Карман починав ту плеяду блискучих угорських учених, яку мені довелося відкрити для себе у наступному житті. Бо, просто дивним є той великий внесок цього скромного народу до європейської та світової культури. іншим би таке...


Вершини теорії, власне газову динаміку в якій тоді нечисленні ентузіасти намагалися не без успіху поєднати рівняння аеродинаміки та термодинаміки, ми вивчали за конспектами лекції та за оригінальними працями Л. Крокко, І. Кібеля, І. Франкля та інших, підручників іще не було. Це було можливим тому, що бібліотека Гірничого Інституту була одною з кращих у країні, та в ній завжди можна було відшукати те, чого не було в університетській книгарні.

Ми не були чистими теоретиками та це нашими зусиллями була споруджена в ДІІТ’і сучасна на той час, хоча й невелика аеродинамічна труба з білязвуковими швидкостями потоку. В цьому нами керував лаборант катедри — Борис Вікторович Мержнєвський, блискучий інженер (він учився у Бельгії) та майстер на всі руки. Хоч і вимушений тоді, як і численні люди, задовольнятися скромним становищем лаборанта катедри, здається — з причини непідходячого походження. Не побоюся ствердити, що всі експериментальні та учбові лабораторії катедри (зовсім непогано обладнані) працювали завдяки його кваліфікації та ентузіазмові. По війні він на катедру вже не повернувся.

Наші інтереси тоді співпадали з інтересами відомого ҐІРДА (отого від Є. Корольова та інших), та перед самою війною ми вже підшукували зручний підвал для випробування перших моделів реактивних двигунів. Якби не війна, можливо, сконструювали би й випробували би. В усякому разі, те що знав на той час ҐІРД — ми знали теж; а можливо й значно більше.

Цьому віддано було рівно два роки, нас для університету не малий та потім, коли через два десятка років я читав на лекціях по кібернетиці рівняння роботи газової турбіни, яка не може працювати без системи автоматичного регулювання, в моїй пам’яті незмінне пропливали якісь довоєнні спогади про нашу групу з газової динаміки.

Роки ці, хоч і минули наче без сліду, якщо міряти слід за улюбленим російським критерієм — «пользой», але мали велике значення, — я вже тоді добре зрозумів, як багато можуть зробити навіть кілька людей, але поєднаних спільними інтересами (адже, жоден із нас не пішов до цієї групи з якихось корисливих мотивів), як вони мають для цього хоч якісь конкретні можливості. Але, цей плідний шлях розвитку використовувався в нашій країні тільки стихійно, та можливості для цього існували тільки перед ґрунтовним укріпленням центральної влади. А шкода. Бо кінцеві виники є непорівняні до тих, що їх видає створеними офіційно, та, тут уже все одно, — що з-під палки, що за «блатамі» офіційний так званий колектив.

Зіграло все це свою роль і в тому, що з початком війни нас не відправили на фронт і не уклали під містом, яке все одно мали здати, а відправили рівно за місяць перед його здачею до ВВА ім. Жуковского.


-Знову — Павлік Морозов

Про знаменного героя совєцького народу (який нарід — такі й герої що ж тут поробиш!), — довелося знову почути не так і давно, за історичними масштабами. Хоч іще й у минулому віці — в часи «пєрєстройкі

і гласності».

Сама «епоха пєрєстройкі» була задумана як період косметики, деякого «охорашіванія» людожерського ленінсько-сталінського режиму. Генсеком («с супругой») вона мислилася як чергове «мірноє наступлєніє СССР». «Мірноє» при тому, що з 1985 по 1990 було побудовано біля 60 МБР — у десять разів більше, ніж у США, а кожних шість тижднів зі с пелів сходив один підводний атомовий крейсер. Але, всередині країни все це прикрашувалося брязкальцями «ґласності» й «дємократії».

На придуркуватого західного обивателя з його придуркуватими ж керівниками — все це бездоганно спрацьовувало, але всередині країни... Всередині досить було зрушити з місця, і, — пішло-поїхало.

«Дємократія» подекуди завдяки нерозумному послабленню сталінського принципу безальтернативності виборів — дала і живі паростки справжньої демократії, змусивши партію та батька «пєрєстройкі» терміново кинути останні сили на їх придушення.

«Ґласность» яка задумувалася як «разрєшєніє друкувати Платонова з Пастернаком, — вмить вийшла з-під контролю та піднесла різні найбільш небажані сюрпризи. Деякі люди сприйняли її дослівно та стали просто казати те, що думають. Дехто зміг і став друкувати правду, та виники були вкінець фатальні. Уже на 1988 вся країна, навіть ті, хто ніколи й нічого не хотіли знати — могли узнати, що вона керується партією кримінальних злочинців, які ні за віщо відняли життя у десятків мільйонів ні в чому не винних людей, та назавжди перепаскудили життя, єдине й неповторне, для сотен мільйонів інших, милостиво полишених ними при житті; чи ж не наволоч без прикладу?

Всі, хто міг зрозуміти — зрозуміли, що саме це й було найбільшим зі злочинів людської історії. Та второпали, що єдине місце партії та урядові на шибениці; тобто — вибачайте, поспішив: на лаві підсудних.

Це негайно викликало реакцію на відповідь — таємні інструкції щодо посилення та ужорсточення поліційного нагляду, а задля видимості партія кинулася в обійми гуманізму, слинячися з крокодилової пащі вже не кров’ю, а слинями доброти та милосердя: будемо ж нарешті гуманні — не судіть та не судимі будете. Коли ми нашими трійками масами осуджували вас на розстріл, ну, що ж — трохи помилилися, вибачайте, що тут зробиш? Але нас тепер? — ну, навіщо ж так грубо... Адже, «ето ми ужє проходілі»... Так, проходили, то проходили, але не з тими, бачите, з ким би треба. Не з вами.


От у дусі цього шкурного партійного гуманізму й витримана статейка «Злодей или жертва?» у королеві брехні — більшовицькій «Правдє» від 6.12.1990. Вона, як і свого часу статейка про те, що мовляв не «разрушім» («вєсь мір насілья» в «Інтернаціоналє»), а всього тільки «разроєм» (!?), підписана, схоже, теж фіктивною особою — якимось «Анатолієм Сідоровим», за яким укривається, можливо, якась там важлива ідеологічна особа. Не можу втриматись, аби не навести, надто в вже типове:

Ось такі вірші Ґубермана оприлюднила «Литературная газета» у

числі 44 за цей рік:

От Павлика Морозова внучат Вокруг мои ровесники

внучат стучат

Повсюду наплодилось Один на всех и все на

без него ОДНОГО.

Це, за оцінками автора вступної статті А. Ґородніцкого, — «острая, беспощадная политическая сатира», «насмешливо-трагические

строчки».

Ну ось, подумалося, у малюка Павліка Морозова, жертви політичних пристрастей сталінських часів, мученика, якого би кожен порядний носій високої ідеї давно канонізував би у святі, у цього «убиєнного отрока» вже з’явилися онуки...

І. Ґуберман сам постраждав, його ще можна до певного ступеню зрозуміти. Тут ми дещо перервемося, щоб віддати належне авторові, котрий так м’яко й тактовно хвицнув єврея, що насмілився наругатися над світлою

пам’яттю невинно «убиенного русского отрока, мученика». Відмітимо його дивну поінформованість: «І. Ґуберман сам постраждав». А це — звідки? Ґуберман, хай він мені дарує, то не Шаламов, про якого всі знають, що він постраждав. Чи ж не з рідного йому відомства провідав наш А. Сідоров про Ґубермана? Але, продовжимо цитування. Надалі автор перекидається й на останніх:

Але у мене викликає заперечення моральне кредо працівників редакції, котрі боряться з мерзенною ідеєю батькозрадництва та зрадництва в такий сумнівний спосіб. Втім, чи тільки вони?

«Московские новости» в числі 37 представляють книгу, яку час видати в СССР». Це «Довідник з ҐУЛАҐу» Жака Россі. Автор статті В. Шевельов теж не проминув стусанути Павліка Морозова, «героя-донощика». І так воно раз за разом — в статтях, у наголовках полощеться ім’я дитини, вся провина якої полягала на тому, що вона була надто малою, аби протистояти гігантичній машині людоненависницької ідеології. Як не могли протистояти їй німецькі діти в імперії Гітлера або юні італійці, яких вів за собою новоявлений Савонаролла, щоби нищити древні картини, книги, скульптури. Але чомусь


в інших країнах дітям нерозумним не ставлено в провину їх невільні вчинки, що були наслідкам певного виховання у певному середовищі. У нас же вважають мало не вищою насолодою танцювати на дитинчій могильці.

Знову зауважимо, що «в інших країнах» не відмічено випадків канонізування малолітніх (або навіть і дорослих) донощиків. Ось так воно, панове більшовики! Не забудемо, що це у вас — національна традиція, бо ще отой ваш «царь-рєформатор» Пєтр І — суворо наказав, аби всі доносили на всіх, саме так: «один на всех, а все на одного». Отже, й нема чого тут юродствувати з приводу отих «дитячих могилок».

А ви звернули уваги, як мерзенно бреше отой Сідоров про юних італійців, що нібито нищили «древні картини, книги, скульптури»? Бо у XX ст. «фашісти» палили (а може й ні?) лише сучасну ліву макулатуру, а жодної древньої книги (картини, скульптури так само) — там знищено не було Бо це робилося, тільки-єдино, — у Совєцькому Союзі. Приклади? море: українські музеї, татарські музеї... Але, підемо далі, за цим же суб’єктом.

Мені зрозуміли пошуки істориків на тему батькозрадництва. Не зрозуміла позиція сатириків, які вправляються на цьому факті. Мене вчили, що трагічне, горесне, коли навіть сторонньому спостерігачеві воно здається смішним, не підлягає прилюдному осміюванню. Але, ось переді мною листопадове 33 число журналу «Крокодил». На останній сторінці карикатура: пияний батько спить на столі, а син дзвонить по телефону. Як ви вже здогадалися, читачу, цей хлопець — Павлік Морозов. «Алло, міліція? — каже він, — «заберіть мого батька, мене звуть Павлік Морозов». Гірко та боляче від таких публікацій.

А як же підла ідея зрадництва, донощицтва? — спитають мене. Її ж потрібно викривати, витравлювати з розумів. Згоден, потрібно. Тільки на більш стосовних, дорослих прикладах, яких у нашому минулому було більше ніж досить. До речі, вони ж — дорослі, якщо розібратись, і винні у вчинку Павліка Морозова, адже вони виховали хлопчика у відповідному дусі. А потім інші дорослі цього хлопчика вбили. Так чому ми передаймо анатемі саме його, який сам є, за моїм глибоким переконанням, жертва, а не злодій?

Так, скільки ж їх, стукачів та зрадників, було та є в нашому дорослому житті! Так для чого обрана жупелом саме дитина? Вірю, прийде час та наша країна поставить храм мученикам великої ідеї загальної рівності — ідеї комунізму. І пом’яне своїх янголів та предтеч, віддасть належне апостолам добра й справедливості, суво-


ро осудить ідеєпродавців, зрадників та інших відступників. Такий час прийде. І в цьому храмі будуть особливо пом’януті самі безвинні жертви революції — діти, а серед них малюк на ім’я Павлік Морозов.

Так, вражає, та тільки: чи не рано засуджувати стукацтво взгалі? А як той стукач піклувався про вище — «блаґо ґосударства»? — тоді як? Бо, — що ж може бути вище від цього — «блаґа ґосударства»? Крім того, що це за ідіотичне ототожнення ідеї загальної рівності та комунізму? Це про яку ж рівність тут ідеться? — про рівність, хіба, «рядового члєна партії» та пузатого номенклатурника? Чи може про рівність «мас» та «вождів», не дай Бог? Так про таку рівність «прі полном коммунізмє» й писнути ризиковано — негайно посадять.

В цілому ж статейка цього цілком природного гібрида ЦК КПСС, «Пам’яті» та КҐБ — є характерною саме своїм сучасним,»гуманним» підходом до проблеми: в усьому винуватою є «ґіґантская машіна чєловєконєнавістнічєской ідеології» (це — в самому крайньому разі), якої, зрозумійте ж ви нарешті, — більше вже немає» (й не буде, хоча й машина, й ідеологія — живі, здорові. Хто її зібрав, цю машину? — та не ми ж, упаси Бог, злі люди, яких і сліду не полишилось. Чи то якістю «жідо-масони», чи то й самі «опрєдєлєнниє сіли»... А якщо на притульній підмосковній дачці, на вищий персональній пенсії й уцілів якийсь там сучий син, що віддано служив цій машині, — так що ж його — судити? — ні, ні, негуманно: це ми вже проходили, «ето ми уже» проходілі»! Його — жаліти потрібно, бо він же — теж жертва (режиму), чи не так.