Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
Содержание«Бєзбожіє» та «бєзбожнікі!» |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
«Бєзбожіє» та «бєзбожнікі!»
Описуване наме відносне інтелектуальне благополуччя двадцятих років — не повинно створювати враження суцільного рожевого тла. Чимало видавалося й різного паперового більшовицького лайна, наприклад двоє «броскіх» журнальчиків — «Бєзбожнік» та «Безбожнік у станка». Вони були досконало розділені за читацькою «масою», перший охоплював немов би масу «бєзбожніков» взагалі, в цілому, а другий апелював до антирелігійних почуттів саме тих, хто стояли за станком. У станка стояли — як відомо, «потомствєнниє пролєтарії» — новітні хазяї життя.
Не витримують конкуренції — це там »у ніх»; у нас певно — воно навпаки, та два «Бєзбожніка» не витримали саме мирного співіснування? — один згодом закрився, здається то був «Бєзбожнік у станка».
Довгоочікувані нові часи, що врешті прийшли — були чудові насамперед тим, що віднині ста п’ятидесяти мільйонам людей належало жити не тільки без нестерпного «ґнєта царізма», але й майже без усього, що цей «ґнєт» супроводжувало, не лише без масла й м’яса, підступну шкідливість яких іще тоді демаскував та довів до загального відома наркомздрав Н. Сємашко, але й без побуту взагалі: «заєл бит», «любовная лодка разбілась о бит», і всяке таке; а ще — без Бога, без дрої без честі й совісті. Зате — «с вождямі»; а ще — зі «свєтлим будущім», яке теліпатиметься віднині під носом череди поколінь переможного пролетаріату, як та морква під мордою віслюка, що біжить за нею. Аж — по самкінець.
Контрастне сполучення відсутності самого необхідного з величчю вождів — породило чудовий жидівський анекдот, щоправда — вже сталінської епохи, коли позникали кудись «вожді», але полишився «вождь». На запитання одного жида — «Як живеш?» — другий жид стисло відповідає» — «Як індіанець». Перший, ясна річ — не розуміє, та вимагає уточнити. Що ж, запитаний і уточнює: «А що? — їм раз на тиждень, ходю напівголий та маю вождя!» І насправді — чим же не індіанець?
А тому й гадається що всі вони, так тепло описані вище «Всемирний следопыт», «Вокруг света», «Вестник знания» та інші — були не стільки паростками отого «свєтлого будущєго», яке не наступило й посьогодні, адже нам напевно сповістили би, якби воно врешті наступило, чи не так? — скільки останніми оплотами розуму, острівцями нормального в океані самородної російської глупоти, ща затопив країну на схід від Перемишлю. Скоро, дуже скоро й вони підуть під воду з головою.
Безнадійно глупими були й обидва «Бєзбожнікі», які в наш дім потрапляли лише випадково — до них для чогось любили загортати покупки крамарі НЕПа.
Вони були наповнені зубоскальством на адресу церкви та попів, а в останньому — знущаннями над релігійними почуттями, віруючих. При цьому вони припускали смішну, але як же характерну для свого мислення логічну аберрацію: як церква десь обібрала парохів? як піп десь згрішив? — то, що ж ви хочете! Адже, це й є першим доказом того, що — «Бога — нєт!» Невже вам потрібно ще, чогось?
Але, за їх своєрідною логікою цей висновок підкріплювався не лише повищим. Він іще грунтувався на як же очевидних для всіх фактах. Бо, коронний арґумент проти Бога полягав на тому, що: «наші лєтчікі в нєбє лєталі, а бога не відалі!» Якщо врахувати, що вони маючи «вмєсто сєрдца пламєнний мотор» — вище двох-трьох кілометрів тоді й не запускалися,-то доказ був — годі казати, мало не вичерпним. Хоча людина не позбавлена остаточно проблисків розуму, могла би й помітити, що Богові ще — ого! — є,- де сховатися.
Питаннями щодо Бога, я став цікавитись, не спеціально, але вже тоді, років 6-7, та вже тоді цей коронний арґумент здавався мені глупим, не до порівняння.
Потім стали літати више, потрохи поширюючи простір де нема Ьога, «все вишє», і вишє, і вишє» прямували польоти літаків і стратостатів. Але Бога все одно — так і не угледіли.
Втім, зі стратостатом вийшло не зовсім так, як воно передпокладалося, в дусі чергової «побєди», та, чи побачили загинулі стратонавти Бога перед смертю, чи ні, — ми так і не узнаємо. Вони були комсомольцями, а комсомольці тоді притримувалися погляду, згідно з яким класове чуття допомагає безпомилково розібратися з будь-яким фаховим питанням, а тому за його допомогою можна сягнути всього, не знаючи про це абсолютно нічого. В порядку подвіґа, так би мовити. Потрібно тільки мати дуже сильну волю, та дуже того захотіти.
А проста думка — що не кожному має бути дане побачити обличчя Бога, — так і досі нікому з них не впала до голови.
Гранично ідіотичною, зрозуміло, була вже сама постановка питання. Бог, це те, що одушевлює Всесвіт; так само, як душа або свідомість одушевлює людину. Поріжте її вздовж та поперек — ви ж не побачите, не знайдете отої свідомості — де ж бо вона знаходиться? Але, де ж там зрозуміти такі прості речі отим патологічне, параноїчно самовпевненним недоумкам, повним невігласам. Як оті дипломовані, «прєподаватєлі научного атєізма». «Научного» — це ж треба! — що за сміття...
Вже в університеті я впевнявся остаточно, що атеїзм — це фанатична віра. От тільки не в щось реальне, але — як кажуть математики »во множєство мєри нуль».
Практичним виходом «бєзбожія» і «бєзбожніков» стало неминуче. Про що можна би зметикнути і заздалегідь, аби мати в голові не московський розум, а хоч якийсь, але справжній.
Справа в тому, що християнство не могло свого часу не засвоїти оту стару, ще тенгеріанську мораль, втілену по тому в християнстві, яке пішло бути від юдаїзму, в десяти заповітах іще від Мойсея. А, хто каже «а» — змушений буде сказати «б»: бо, як «Бога — нєт!» — то до чого й оті заповіти? Адже, не забудемо, що Мойсей отримав їх просто з Божих рук на Синаї, — під небесний грім та жарення блискавок.
Отже, стара мораль була автоматично відмінена, разом із Богом, а — як же з новою (мораллю)? Що ж, нової — прямо скажемо, на той час не було; та й створювати її або кодифікувати — ніяк не квапились. Підкреслю, — слова «коммуністічєская мораль» я чув з тих пір не одного разу, а от довідатися на чому вона конкретно полягає, або навіть де вона викладена — так за багато десятків років і не сподобився.
А тому й візьму на себе відповідальність твердити, що жодної там моралі — вже просто не було. Що й засвідчило море побутових зловживань, як і злочинів «в особо крупних размєрах». Уся совецька епоха може розглядатись як епоха своєрідної легалізації аморальності, зокрема — звичайного крадійства. Дрібнота від мас крала безпосередньо «на проізводствє», феодали — червоні директори й червоні поміщики у своїх «вотчінах» а вже політичні бонзи — через них.
Над усім були «правоохранітєльниє органи», які присмикували тих, хто в цьому надто вже заривався. Світ номенклатури, феодалів і бонз, опікувало всюдисуще око КГБ, дозволяючи красти «по чіну», не закрадатись; таких — знову ж — присукували (Ґаєвой, Мєдунов тощо).
Схоже тому, що тільки повного недоумка могла здивувати та шокувати та орґія розкрадацтва, яка розтеклася повсюдно ще перед дев’яностими, коли послабився прес КГБ.
Шкода лише, що тут проявило себе основне, ґрунтовне порізнення світу на схід від Перемишлю, що вирішив з 1917 жити без Бога, та того нормального — на захід — цивілізованого. В якому — уявіть собі — теж крадуть. От тільки західна людина краде скільки їй потрібно, а ота нещасна східна — краде скільки подужає. Скільки зможе вкрасти.
Обидва «Безбожнікі» були переповнені карикатурами, здебільшу доволі вульгарними.
Не більш високого рівня, розв’язлі крикливі та глупі як сама совєцька епоха, були й спеціалізовані гумористичні журнали, «Бегемот» і «Крокоділ», назви яких виникли, можливо, не без впливу Корнєя Чуковского, але вони якось не знаходили доступу до нашого дому. Батько любив і цінував добру карикатуру та я вже тоді, у двадцяті, чув про журнал «Сімпліціссімус» і знав роботи Олафа Ґульбранссона і Теодора Гайне, як за перепечатками, так і за справжніми примірниками журналу які невідомими шляхами досягали нас. Обидва вони, ці люди, як і Обрі Бердслей, не полишили мене без свого впливу, хоч він проявився й не відразу.
Пізніше, у тридцяті роки, ми виписували для цього журнал «За рубежом», політичний. Там бували й передруківки, в тому числі й деякі шедеври Дж. Лоу.
Тоді, у двадцяті, опинившись тимчасово без нагляду та на волі, пережила, короткий тимчасовий розквіт і карикатура, тоді — на західний зразок, насмілювалися навіть малювати карикатури на вождів. Пам’ятаю велику карикатуру в журналі «Прожектор» — про дискусію поміж Л. Троцкім та А. Риковим вкупі з Н. Бухаріним. Пам’ятаю й карикатури на старого цапа — «всєсоюзного старосту» М. Калініна.
Поламати все і відразу не вистачало сил і карикатури на вождів вивели тільки к 1930 ж.
Все це наводить на роздуми про межі вищедозволеної критики на різних етапах мого земного існування. Якщо ми у восьмидесятих опинилися навіть в епосі «гласності», то перед нею, якщо користуватися тою самою езопівською мовою — буде: «епоха отдєльних застойних совєршєнно нєтіпічних) явлєній», я би охрестив її радше «епохой застольних явлєній», але — що поробиш, не мені вибирати назви. Поперед нею «епоха волюнтарізма», якій передувала «епоха культа лічності». Тридцяті роки назви не мають, то я і назвав би їх епохою Великого Полювання’, як двадцяті — «епохой НЕПа».
А так і бачимо, за згаданими карикатурами, що в радісну «епоху НЕПа» дозволялося, помірковано-дружньо, ясна річ, — критикувати навіть вождів. Потім, за героїчної епохи «культа личності» , ареал можливої критики був різко завужений, та з елементів політичної структури країни (вона стала на той час уся політичною) — об’єктами критики могли бути «завхози», «управдоми», «коменданти общєжітій», а ще й керівники самодіяльності районного масштабу, Втім, за епохи пізнього культу особи, так званого «сталінского ампіра» — дозволялося критикувати доцентів-»нізкопоклонніков» («перед буржуазной культурой»), як і «безродних космополітов». Цих — незалежно від колишнього звання.
Межі критики нечувано поширилися в «епоху волюнтарізма», та у «Битве в пути» Галіни Міколаєвой, де вся битва іде за-те якщо пам’ятаєте, аби випускати працюючі трактори, що не розвалювалися би просто на полі, — піддається критиці навіть місцевий «пєрвий», якому вправляє мозки ЦК.
Потім, в «епоху отдєльних застойних явлєній», це критичне біснування було знову підкорочене. Весь вогонь критики був тоді націлений на рудиментарні органи совецької влади: міг плутати скільки завгодно голова міськради або навіть облвиконкому, а їм протистояв будь-який парторг. А типовим сюжетом літератури й мистецтва застільної епохи став незмінний «первий», що виправляв усе за древнім іще імперським приципом Deus еx mасhinа.
Але, повернемося до карикатури.
Батько сам був професійним художником та чудовим карикатуристом, варто було подивитись на його шаржі, які він малював коротаючи незкінченні «засєданія» совєцької епохи, але цьому його талантові як і багатьом іншим — не судилося побачити світ та хоч якось вплинути на нього.
От якби він мав за душею щось дійсно потрібне, дійсно корисне, військове...
Бо варто було помилуватись, наприклад, як у ті роки носилися із заїжджим американським пройдисвітом — Рінделом Метьюсом, який — схоже, зумів-таки видурити в них чималу суму в дефіцітній валюті, продаючи свої «промені смерті», За їх допомогою він умів, ніби, своїм випромінювачем розладнувати запалення двигунів унутрішнього спалення, зупиняючи на ходу танки та звалюючи на землю літаки ворога. Якби ж вони існували насправді, оті «промені смерті»! — вважай, що вся світова революція вже тоді була би в кишені, а світ цілком офіційно керувався би з Москви!..
Не до кінця ясно, щоправда, а де би тоді — в умовах повністю колективізованого «в масшшабє планєти» сільського господарства, — купували би тоді продукти на прогодівлю «мірового пролетаріата»? — на Місяці? — на Венері? — на Марсі?