Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Редьярд Кіплінґ та інші Трохи про Веллса

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Редьярд Кіплінґ та інші

Анґлієць, народжений в Індії, Редіард Кіплінг’(1865–1936) — під­корив мене ще в дитинстві та його чари так і не розвіялися, досі. Для мене, власне, було спочатку два Кіплінґа, один — це від «Вже таких оповідань», «Рікі-Тікі-Таві» та «Джунглів», інший — від індійських оповідань, «Відчайдушних капітанів», «Кіма» та... І не знаю вже, чого... мабуть — усього останнього. Лише з часом враження від них злилися до одного одразу, дійсно великого та різноманітного майстра, а був же ще Кіплінґ-поет. Він став нобелівським лавреатом 1907, у 42 роки, та прожив по цьому ще майже тридцять років.

Мене підкоряло й тоді, в дитинстві та юності, його досконале знання того, про що він писав. Він як фахівець знав це усе, індійські залізниці та їх обслугу, вилов риби на банках під Нью Таун, кляштори Тібету. В нього не знайти фахового ляпсусу. А останній то жахлива річ, бо то є саме та краплина дьогтю що в стані зіпсуват й цілу бочку меду. Це у нього, Кіплінґа, у російському перекладі — то були саме Індійські оповідання, трапилося мені ще в юні роки слово «кісмет». В примітці як де ученого совєцького редактора пояснювалося у суто місцевому густі, що це, мовляв, «неререводимое восточноное восклицание»(!). Я цьому щиро сміявся, бо знав не пам’ятаючи з якого віку, що «кісмет» — то тюркський відповідник нашого «талану». Слово зі складною семантикою, притаманне культурам духовно зрілих народів, та відсутнє в російській мові, у будь-якій формі.

Колись далеко потім, читаючи у Вільяма Ґолдінґа в його «Велите­лі мух» про те, як хлопчаки розпалювали вогонь окулярами к о р о к о з о р о г о товстуна, я розміявся, та мало не закрив книгу. А, він же теж здаєтся був Нобелівським лавреатом. Та й книга — далеко не погана.

Але ж — великий Боже! У цьому епізоді зібрано, як у фокусі, все дрімуче невігластво сучасності, опановане злим духом НТР. Шкода, що цього не міг прочитати точний та достовірний до дрібниць Реідард Хіплінґ.

Не відстали від заходу, ясна річ, і «наші». Прочитав колись у автобіографічній книзі совєцького письменника В. Нємцова, цей теж осклизнувся, та як на гріх на тому ж місці: «Бесіда продовжувалася доволі довго, та на заключення студент зняв окуляри з опузклими шилами, короткозоре жмурячись оглянув нас і...» Ай-яй-яй!.. А автор — інженер, як же не соромно: «...з опуклими шилами, коротко­зоре..» Ну і ну! — адже, як це не знати, що це далекозорість компенсується опуклини шилами, якими саме й можна щось там підпалити, а короткозорість — тільки вклеслими, якими вже нічого не підпалиш...


Чого не можна вибачити цьому письменникові, так це вражаючої поверхо­вості, в чому він далеко не одинокий. Легковажність та забрехальство, так типові для літератури російської, не чужі й французькій. Очевид­но, наслідок імперіалізму та шовінізму, в яких обидві країни незрідка знаходили себе у доволі дивному політичному братерстві. Чимало розвісистої клюкви вирощено й месьє зерном, годі й казати. Чого варта хо­ча би “ота милая Прасковья» (сеttе аmаblе Рrаscоvіе) з якогось там роману на прибалтицьку (!) тему, або отой «Маттіас Сандорф», яко му-— по всьому, бути просто Матяшем Шандором...

Як я був визначив собі тоді ж, за юнацьких років, що є три добро­якісних речі Жюля Верна, це два романи з участю капітана Немо та «Діти капітана Ґранта», так тримаюся такої опінії й досі. А скільки він там написав взагалі, чи не сотню томів...

Й дещо й у «Дітях капітана Ґранта», та це дещо загалом той самий шовінізм (в якому французи є родичами росіян) , що злегка підпсовує й цю добру книжку. Припустимо, допит хлопчика-аборигена, що вчиться в англійській школі — добре піде як іронія на адресу англійських колонізаторів, хоч на їх конто можна поставити й багацько гіршого, але — французи... Які ж це люб’язні, ніжні, я би сказав навіть гала­нтні колонізатори! От цим уже нічого ні від кого не потрібно, аби обдарувати їх Корнелем та Ґасіном. Ну точно як оті росіяни, яким теж нічого не було потрібно, крім освободіть і защітїть отих «диких» калмиків, аби прилучити їх до поетичних красот Пушкіна з Нєкрасовим.

Як чудово, однак, підійшов до екранізації Верна чех Карел Земан! Він і віддав належне цьому відомому письменнику, що попри кічеватість зіграв свою роль, але й поставився з чималою ліптою іронії. Прига­дайте хоча би героїню «Таємниці острва Бек Кал» так само милу та безнадійно глупу, як і всі героїні Верна.

І однак, згідно опитам громадськоі думки — найбільш читаними у Франції 1986 року були В. Ґюґо і Ж. Верн. цю обставину можна тлумачи принаймні подвійно, може бути, не виключено, що за сто років по них французька література так і не створила нічого достойного, жод­них там нових шедеврів.

Тоді — кепські справи. Для літератури, зрозуміло. Може бути, однак, що винною є не література, що могла створити за цей час чудові й визначні твори, але... вони не знайшли дороги до розуму середнього француза, який за цей час не прогресував порівнянне до XIX ст. коли обидва були найбільш читаними, а навпаки, ще й порядно здеградував з того часу. Чогось такого теж не можна виключати. Ну що ж, тоді й зовсім погано. Для всіх французів.

Трохи про Веллса

Пригадуючи про літературу й письменників, що вплинули на мене в тому критичному віці перед 16 роками, неможливе оминути й Герберта Джорджа Веллса. Моє знайомство з ним розпочалося, певно, ще десь пе­ред 1930, та здається зі збірки оповідань «Правда про Пайкрафта». Для інших це було би з порядним запізненням, бо ж оповідання писалося на початку століття, але — не для мене; для мене все було гаразд, бо міг би й зовсім не прочитати, адже то був одвічний схід від Перемишлю, ізольована від світу Росія. Збірка була ще й добре про­ілюстрована, тоді й це ще вміли, художником Г. Фітінрофом: блискуче й динамічно. Як тоді уміли. Сказати, що на кінець століття це мистецтво упало (загалом, в середньому) до печерного рівня — значило би образити невідомих творців Ласко і Альтаміри; ну, ви розумієте...

Так от, спочатку були оповідання. Потім пішли чергою великі речі: «Боротьба світів», «Машина часу», «Невидимий»... Ця остання книжка стала для мене джерелом незабутніх вражень, але... Принесла й розчарування, про яке, буде нижче. Дечого про її враження на інших — довелося довідатися далеко потім, значно пізніше шкільного віку.

Ось, як поставилися до «Невидимого» у наших сусідів (посилання буде доволі довгим)

У щоденнику друга Блока Евгенія Іванова за лютий 1905 року записане, як спочатку він один, а позім вони разом із Блоком заходилися фантазувати з приводу прочитаного роману Веллса (тут краще зберігти мову оригіналу, О.Б.): «Человек-невидимка». Ходит по городу в «человечьем платье». Звонится в квартири. Открывают, о ужас! стрит сюртук, брюки и пальто, в шляпе, все одето, а на кого — не видно, на пустышку! Лицо шарфом закрыл как маской... манекен, маска, тот же автомат. Мертвец — кукла, притворяющаяся живым, чтобы обмануть пустей смертью, У Блоков о пустушке говорил Саше — Ал. Блоку очень это знакомо. Он даже на стуле изобразил, согнувшись вбок, как пустушка, за столом сидя, вдруг скривится набок, свесив руки».

Були собі два сибірських безпритульних хлопчика, що жевріли у покинутій перукарні та стали власниками величезних, як їм здавалося тоді, книжкових багатств, зі самими інтригуючими назвам ми на кшталт: «Мати, що благополучно покінчила свої бідування, або Досвід терпіння та мужності, що торжествують над підступністю, ненавистю та злобою». Повість, що наповнена рідкісними пригодами. Один із цих двох голодних хлопчаків, ставши потім письменником Віктором Астафьєвим, розповів, як вони з другом відкрили для себе цей роман Веллса.

«Я довго боровся зі собою, намагаючись визначити, а що ж все-таки читати в першу чергу. «В кігтях у шантажистів», «Джентльмени віддають переваги білявкам», або «Невидимка»? «Невидимка» перебреров усіх. Я читав книжку мало не всю ніч, потім день та вечір, поки не випалив увесь гас у лихтарі».

Книга про невидиму людину стрясла Кандибу. — Оце та-ак! — Кандиба стрибав перукарнею, і тінь його висвічена палаючою пічкою, бунтівно моталася по стінах. Аби тіьки мій сердешний друг у забутті не провалився під піл, або не став трощити все підряд та рвати на собі сорочку, — так він перейнявся. — Оце та-ак! — повторював вій. — У крамниці щось цупнув, затопив комусь у пику — нічого не видно! Ніч-чого!!»

Що й казати: діапазон читачів та викликаних книгою вражень — доволі широкий!

(Ю. Кагарлицкий. Взгляд в будущее, М, 1989, с. 166-167) Зауважимо вїд себе, що хоч діапазон читачів формально й насправді широкий, але з враженнями це не зовсім так. У безпритульників — що ж, сприйняття адекватне та є суто практичним.

Певно, так само сприйняв би справу й російський генерал: «Ми їх в бараній рог, а оні нє відят, мать іх...»

Надзвичай цікаве воно, однак, у письменників: таке собі типово дологічно-магічне, дитячо-немовляче — «пустишка, пустишка...» Про них відразу можна сказати, що в невидимому та його невидимості — вони не втямили рівно нічого. «Стоіт сюртук, брюкі і пальто, всє одєто, а на кого — не видно, на пустишку!» А ще — й оте дурадьке: «звонітся». І це письменники! — хоч би власну мову вивчили. Бо не можна «звониться», будь-куди, можна тільки «звонить». Російською можна сказати «оделся» («одел себя»), але не «звонился» («звонил себя»?), «Одето»? знову ж... Як «на кого» то потрібно писати — «надето». Потім, а на вас, панове, чи видно що не на «пустишку»? — дивний спосіб розумування. На більш глупу реакцію — годі було й розраховувати, що казати. Але, читаємо далі, думаємо: «Маенєкєн, маска, тот жє автомат. Мєртвєц — кукла, прітворяєтся жівим, чтоби обмануть пустой смєртью». А ц ж усе — звідки? — до чого тут автомат? Що ж за фатальна звичка до наборів порожніх слів! — чи ж не очевидно, що не мертвий і не лялька. «Прітворяєтся жівим, чтоби обмануть пустой смєртью», — кого «обмануть», якою-такою «пустой смєртью»?! Адже, описується звичайна жива лю­дина, тільки без одягу, бо хоче користатися зі своєї невидимості. А з тою «пустишкой», то то вже, як у нас кажуть, чисте гівно на зуби потрапило.

Підкреслимо — таке щось не потурилося й у російській літературі, бо ж не з блоків вона починалася. Ще простодухий протопоп Аввакум, та ще до всіх отих імперій, таврував — пам’ятається, щось подібне як — «блядословіє».

А, до чого тут «автомат»? — та, чи можете ви пояснити, панове російські літератори, — що це власне таке? Та дозвольте, раз уже так сталося — поцікавитись, а з якого ж такого класу гімназії вас свого часу «вишіблі»? — та — за віщо? Бо, схоже що аж ніяк не за «рєвдєятєлность», а радшв так — за звичайні собі двійка. Або ж глупоту.

Два астафьєвських безпритульників, так ті хоч автора зуміли зрозуміти, а ви?

Не дивно, що отой Тимчасовий уряд по лютневій революції в Росії, що спирався, на таких «пєтбрбургскіх інтєлліґентов» (бо й отой Блок участив у якихось урядових комісіях) — не протягнув і вісьмох місяців. Та, хоч воно й більшовизм спирався на тих самих, що їх колись «Із трєтьєго класа вишіблі», але ці знали, принаймні, — чого хочуть.

Александр Блок, що ж, навіть у гроні російських письменників кінця Другої імперії — як це там у них називалося — «Сєрєбряний вєк», хіба не так? — великим розумом не виблискував. Ще глупішою від ньої була хіба що Маріна Цвєтаєва. Добре знав справжню ціну Блоку (та й усім іншим сучасникам) інтелігентний Іван Бунін, чи не єдиний письменник європейського рівня в тодішній Росії. Він добре розрахувавсі з усіма ними в своїх «Окаянних днях» та інших спогадах. Як із глупим та хвалькуватим Блоком, так і зі спритним ніжєґородцем» Максімом Ґорькім. Не пощадив і Маяковского з його космічним нахабством та отим, що відразу й помітив: «рот коритом».

Але, не за тим я пригадав Веллса, аби метати громи на літературних левів із розумом п’ятирічної дитини, як таких, що пишуть щоденника, так і тих, що таких не пишуть. Й у «Невидимому» Веллса є цікавий секрет, про який я здогадався ще тоді, відразу чи потім — уже не пригадаю. Певно знаю, однак, що то було ще в школі; та — пов’язане зі звичайною логікою.

Справа в тому, що сама ідея невидимої людини (або будь-якого живого створіння, не має значення), — є хибною в своїй основі.

Хибна вона є тому, насамперед, що ніщо, що не є повітрям — не може мати показник заломлення повітря. А саме це й потрібне для повної невидимості, неспостережності.

Але, хибна вона й тому, що невидимість була би купленою за ціну с л і п о т и. Так, так, — саме сліпоти. Бо кришталик не заломлював би променів, — зображення на ретину, а ретина не затримувала би цих — променів.

Однак, не помітили цього протиріччя, що лежить на поверхні читач Веллса, не помітив і розумник С. Лем у своїй двохтомній «Фантастиці й футурології» Краків, 1970. Там він перелічує фантастичні відкриття Веллса:

... на кшталт машини для мандрів у часі, «кеворита» — металу, що екранує дію поля тяжіння (у протиріччі з термодинамікою, тому що «кеворит» дозволяє побудувати вічний двигун), хемічного засобу, який обдаровує людину невидимістю завдяки абсолютній прозорості клітин тіла, «біотехнології, яка дає змогу перетворювати звірів на люди («Острів доктора Моро»), «теплових променів» марсіян із «Боротьби світів» (що живо нагадують лазер), дзеркального відображення людини у четвертому вимірі — і т. п.

(С. Лем, Фантастика й футурологія, т.1, Краків, 1970, с. 272)

Як бачимо, він критикує тут «кеворит» за протиріччя з термодинамікою, але дозволяє собі зауважити, що кеворитний двигун може працювати й у космосі при абсолютному нулі температур, отже термодинаміка тут просто ні до чого. Я би сказав, що тут радше порушується звичайний собі закон збереження енергії, та це легко помітити відразу. Дійсно була собі потенціальна енергія корабля у гравітаційному полі чогось там, та от — задвинули кеворитну заслінку, і — по всьому: невагомі. Була потенційна енергія — і не стало, як не було. То, куди ж вона поділася? Та, й взагалі — тут іще потрібно розібратись: чи таке щось можливе у принципі? Надто мало ми знаємо поки про оту гравітацію. Але — бачите, він не помічає тут іншого, більш очевидного, — що невидимість досягається (і цього не обійти!) лише ціною повної сліпоти: невидимого не можна побачити, але й він сам не може нічого побачити!

Не помітив цієї очевидної нестосовності й Ю. Кагарлицький.

Таким чином, «невидиму людину» слід би відносити радше не до домену наукової фантастики, а отієї новітньої «фентезі», де можливі найбільш неправдоподібні та протирічливі речі. І однак...

Бачив колись, десятки років тому, вельми пристойний англійський фільм з усіма належними ефектами невидимості, досконало зробленими технічно. Нещодавно цю тему підняв (хоча і не слідуючи достеменно Веллсові) нідерландець Пауль Верговен, що ж сказати? Фільм досконалий, динамічний та просто фантастичний щодо техніки знімання. Тут бачите, показано, як людина, що прийняла необхідний препарат — зникає на ваших очах: спочатку шкіра, потім м’язи, потім... Останнім зникає кістяк. Як це зроблено, комп’ютерною графікою, чи підміною манекенів, як у мультиплікації — не знаю, але зроблено досконало!

Чи, бува, й тут не звернули уваги на те, що все це — туфта?

Так і не знаю досі, чи то я один найрозумніший у світі? — смішно. Втім, не слід забувати, що це було всього тільки ХХ ст. — сторіччя імперіалістичних воєн і пролетарських революцій. А від них — розуму не дочекатись. Що від перших, що (іще більше!) від других.