Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   57

Упередження однак було, та вже по війні. Воно було попри те, що з геологами я ніколи не конфліктував, хоча й близько не контактував. Не спеціально, просто так було, не більше. Корені цієї геологічної фобії я виловив та прослідкував уже десь у шестидесятих, зайнявшися вприту цим сами імпрінтинґом. Все, нема сумніву, тягнулося саме від курсів синоптиків у Ходженті.

Я вже пригадував, що люди там зібралися самі різноманітні — кого тільки не було! Були й такі, яких особисто я би — на ці курси не взяв.


але... Це були люди, їх було не багато, може менше десятка; хоча й з вищою освітою, але такі — що не знали вищої математики. Їм було понад важко, тому що практична синоптика знає доволі складні чисельні розрахунки, а курс динамічної метеорології взагалі неможливо засвоїти не знаючи ні вищої математики, ні заснованої на ній же аеродинаміки. Математика...

Не знаю, як там з нею справи у них — «за рубєжом», та напевно вже й не узнаю, але в «странє совєтов» вона займала в системі вищої освіти вельми «прєізрядноє або навіть і «ґораздоє» місце, як висловився би покійний М. Ломоносов. Втім, це місце було так само своєрідне, як нескінчено своєрідною була сама Совдєпія, отой їх — «на схід від Перемишлю»- від п’ят та по кінчики волос на голові — благодатний рай неляканих дурнів. Важливою була не своїм значенням, а якби навпаки. Вона мало кого притягувала, зате як же багатьох — відштовхувала. Ще одна генетична особливість Росії; чи може тому, що вся базується на так неприємній для них звичайній логіці?..

Відгомоніли останні вальси випускних вечорів і перед батьками стала на весь зріст проблема, що перед тим стояла десь ген, у перспективі — куди влаштовувати улюблене чадо? — аби ще хоч на п’ять років оберігти його від усіх численних приваб «общєствєнно-полєзного труда».

Зараз питання вирішується просто: віддають туди, на що є гроші, на що є блат, де є розвіданий шлях до хабара. Але раніше, ще перед «пєрєстройкой і гласностью»... Раніше була деяка свобода вибору, та йшла вона рука об руку саме з нею, з математикою.

Типова розмова від двадцятих та по семдесяті, а може й далі : «А ваша — куда ідєт?» — «На біофак». — «Біологієй, стало бить, інтересуєтся?» — «Да нєт, что ви. Просто там нєт матєматікі». — «?» »Она хорошо учітся, но у нєє нєт способностєй к матєматікє.

Ой, ці мені «способності к матєматікє...

Маю підозру, що й вона — здібність, є лише місцева особливість отого «сходу від Перемишлю», не більше. Не буває таких собі спеціалізованих здібностей, як от «здібність до фізики» (або — хемії); чи там якоїсь «здібності до історії» (!?) — брехня це все. Є, всього й тільки, здібні люди, яких можна навчити чому завгодно, а є й навпаки не здатні ні до чого.

Таким чином у країні йшла щорічна селекція: туди, де є математика йшли більш здібні, а всі інші — туди, де її немає. Нема її на філологічних, біологічних та історичних факультетах університетів, нема у медичному, сільськогосподарському, та мало, де ще немає. От туди й шли всі оті, без «способностєй к матєматікє. Так, чи багацько знаєте ви з тамішніх, яким можна в чомусь довіритись? — чи агрономів, які в стані щось там виростити?


Але ми, хоч і не без користі, — відхилилися вбік.

Так от — було й у нас на курсах десь п’ятеро (з тих, кого пам’ятаю) людей без математики: географ, кандидат сільсько-господарських наук, агрометеоролог, агроном і геолог.

Геолог був не з останніх — Ніколай Ніколаєвіч Мєчковскій, рослий та добре складений довгоногий чолов’яга, років так на 28-30, білявий із зачісаним назад волоссям і трохи надто краснопикий. Він походив, схоже, з натуралізованих поляків, але, як у таких випадках неодмінно буває — типово російська людина. Принаймні, близько не знав жодного польського слова. Хоча, повинен сказати, що нахабства, буває, не займати й nrodzonym полякам. Нахалюга та природне трепло, він у будь-якій компанії негайно ставав «душой общества», травлячи анекдоти та набрехуючи самі незвичайні історії зі своїх геологічних пригод. На когось він може й справляв враження, але не на мене, я таких взагалі не приймаю, та цього ніколи не укривав, а це подібні люди схильні часом сприймати як особисту образу. Років двадцять по тому, я сприймав би це дещо спокійніше, ну, подумаєш: трепло й трепло, велика справа... Але, в молоді роки все сприймається якось безпосередніше, яскравіше.

Він намагався пару разів вступати зі мною у відкриту полеміку, аби мати верх на очах у всіх, але хутко це полишив, зрозумівши, що краще не зв’язуватись, бо я з молодих років був гострим на язик та за словом до кишені ніколи не лазив, а вже що стосується ерудиції... Було в мене тоді, за молодих років, і певне нахабство, хоча й цілком кероване. Так ми з ним і не зійшлися.

Колю Мечковского я пам’ятаю, однак, в повним блиску лише осінього, зимнього чи весінього вже не пригадую, так він хутко зів’яв. То було почасти природно — пішли заняття, а він не мав зеленого поняття про математику, та йому дуже хутко стало аж ой, як нелегко. Заняття, то вже не тріпотня язиком біля кострища, тут усе розставляється по своїх місцях. Відцвів своє та облиняв із часом і Коля Мєчковскій.

От так воно, певно, й сталося, що я по кінець днів, ні сіло, ні впало, але набув певного упередження до стану геологів романтиків взагалі, в цілому. Що ж — буває й таке.


Життя в Оренбурзі

По закінченні курсів нас через півроку відправили до Управління Гідрометслужби «Южно-Уральского Воєнного Округа», в місто Оренбурґ тоді — Чкалов. Нас, тому що нас було троє: Васілій Міхайловіч Лічікікі, Федір Микитович Трипілець і я. Якось сталося так, що всі ми, хоча потрапили до Азії й не з гарячих країв, але... так сталося, що у нас все було (особливо у мене, після Янґіюля та Красноводска), але не було нічого теплого, а в Оренбурзі у квітні ще холодно, та... Нам пішли назустріч, видавши розкішні ватяні костюми, у складі ватних штанів та куртки класу «куфайка», та якісь поганенькі тонкі валянки, які хутко промокали; найкраще були шапки класу «трєух», майже справжні, як за законами воєнного часу. Бо костюми, хоч і були набиті справжнісінькою ватою, але криті були якоюсь дивною рожевою марлею. Яка — шкода — кепсько витримувала й найменше зіткення з суворою реальністю. Все це відразу наводило на думку про оті вже уславлені історією інтендантські крадіжки підчас кримської війни, які за твердженням С. Любоша були повторені у наступну, Болгарську війну. Втім, цього питання я сам не досліджував, хоча люди, яким я довіряю, казали мені, що ніхто так не нажився в оту «вєлікую Отєчєствєнную, — як знову ж — різні інтенданти.

Пам’ятаю тільки, що коли ми в цьому блазенському наряді кілька разів навідали військову їдальню № 1, де харчувалися родини гарнізону та вільнонаймані, — містом розійшлися чутки, що привезли на «отдих і лєчєніє» — литовських партизан (!) Чому саме литовських — не маю зеленого поняття, бо ніхто з нас, природно, не намагався говорити литовською. Воістину несповідимі бувають завивисті шляхи російських висновків.

По роботі я хутко зійшовся з Федором Трипільцем, кандидатом географічних наук, старшим від мене. Я завжди з приємністю пригадую цю спокійну й зрівноважену людину, у вищому ступені порядну. Він був часткою батьківщини для мене, як певно і я для нього. Бо, ніде так не цінуєш рідну мову, як у вигнанні, на чужині. Третім українцем був наш бухгалтер, галичанин, пан Франц Лубківський. З ним ми обмірковували політичні новини. З паном Федіром ми жили душа в душу аж до мого від’їзду до Києва. Він потім теж покинув синоптику, став професором, та був — так мені казали, навіть деканом географічного факультету ХГУ.

Оренбурґ був на той час типовий російський «уєздний ґородішко», обшапраний та запущений до останнього ступеню можливого. Там колись відбував своє заслання Шевченко, але довідатися та про таке щось через сто років — було марно.


Він вирос згодом, навкруги «русского острова» на високому (здається — північному) березі Жаїку, острова, який захищав щойно відняті у башкірів «русскіє зємлі» від наїздів іще вільних кипчаків на півдні. Ріка була древнею межею трьох корінних народів, на північ від неї жили «вашкарди» — «залізні шаблі» — предки башкирів, між нею та Ітілем кочували мадяри, які потім пішли на Дон, а звідти до нашої Леведії. На південь від Жаїка кочували кипчаки, яких змінили казахи, а ще потім калмики. Я хутко полюбив цю ріку, чи не найменш російську з тих, що я знаю.

Бистрий Жаїк запам’ятався мені холоднуватим та підступним, рікою кочували вири, водоверті та бистрини, та плаваючи потрібно було бути завжди напоготові. Якщо Сир-Дар’я в Ходженті бувала й холоднішою, й швидшою, стоячи по коліна важко було втриматись на ногах, то Жаїк був

іще й глибоким. Річка могла би бути й судоходною, якби не бе спорядна та хутка течія.

Майже кожного дня влітку хтось тонув, миттєво зникаючи в глибинах, але я все літо 1943 купався десь раз на три дні, хоча забиратися на уривчатий берег, ну, не менше, як п’ятидесяти метрів висотою, а особливо — сходити вниз — не справляло задоволення.

Потім, десь років тридцять по тому, натрапив на газетну замітку нема більше чудової колись ріки... Гинуть останні осетри, задихаючись та розпадаючись живцем від хемії, спливши брюхом наверх або перемолоті ґвинтами насосних станцій збиткового зрошування. Влітку Жаїк, як і колись повноводний Іртиш, — міліє та сохне. Тепер слинний Чапай не рятувався би від біляків крізь водоверті, а міг би куди швидче дременути пішим, «по-русскі», навіть не знімаючи чобіт.

Прощавай, гордий древній Жаїк, що бачив на своїх берегах і гунів, і китайців, — останнє вітання тобі — на смертному одрі — від твоїх померлих раніше братів, Дніпра та Дністра, понищених тією московською ордою всесвітніх губителів.

Тоді ще була ріка, йшла війна та було не до неї. Блудливі руки не доходили. Потрібно було в першу чергу — забезпечувати армію чонівцями; а чонівців — зброєю.

Не той був іще й Оренбурґ, ще не індустріалізований у вічній гонитві за химерою услизаючого світового панування, тихий «уєздний ґородішко», да ще можливо було жити та дихати.

Там, вже якось влаштований в офіцерському готелі (десь 100-150 ді ків поруч) та отримуючи доволі високу по тих часах платню — цілих 1 000 рб/міс, я перед настанням осені поповнив дещо свій гардероб. 3а моєю дещо селянською ментальністю я завджи надавав значення доброму взуттю та дуже не любив мочити чи застужувати ноги. Мої англійські


солдатські чоботи, яких я вживав і влітку — наче трохи зносилися й могли взимку потекти, то я й вирішив придбати, вже на вільному ринку — такі самі. Знаю люди, які є щодо цього аж понад невимогливі але це й дійсно дуже важливо: коли ноги сухі та теплі, — людина почуває себе зовсім інакше. Пам’ятаю, що набув на тому ж товчку новенькі високі, англійські ж солдатські ботинки на товстій підошві, але легкі, теплі та абсолютно водощильні. Вони обійшлися мені десь в 600 рб., але я проносив їх іще довго, десь до смерті Сталіна 1953.

Федір Микитович купив тоді ж фінські тухлі, високі, чудові, з широким рантом, зимні, теж теплі та водощильні, але вони вийшли аж на 800 рб. Ми ходили потім як королі, нам ні до чого були хоч сніг, а хоч і невилажна грязюка, але ми довго ламали собі голови, — а звідки побралися оті фінські тухлі (а вони були насправді фінські) в далекому Оренбурзі? Та, й взагалі, з Фінляндією уже другий рік ішла нова, друга війна.

Але, не слід на цій підставі думати, що й інші влаштовувалися не гірше. Це ще, ви знаєте, — хто та як.

Пригадую, була вже знову зима чи принаймні осінь, було пронизливо холодно та ми з Ф.М. ішли звідкілясь головною вулицею Чкалова (а головні вулиці є повсюдно, навіть в «уєздних ґородішках».), та до мого супутника підійшов якийсь... ну, зараз його визначили би рег «бомж», але тоді цього красивого терміну ще не було. Спочатку я подумав, ніби він хоче щось вижебрати, але вони виявилися знайомі: вони попривіталися та заговорили. Ще раз підкреслюю, що ця людина привернула моєї уваги саме своєю одежиною. Він був одягнений у засмальцований та в багатьох місцях продраний ватник, куфайку, з неописано задрипаним треухом на голові, але навіть і не в цьому була для мене вся справа. В ранньому дитинстві я вже знав, що штані з торочкою знизу носять північно-американські індіанці, але у них торочка була штучною, так би мовити модельною. А тут була природня, та й ця людина за жодних обставин не могла бути індианцем. Але, вся справа була навіть і не в торочці, а в тому обутку, на якого вона звішувалася.

Він був узутий в таке щось саморобне, що складалося з дерев’яних підошв, до яких оббивними гвіздками з мідними трояндочками під шляпки — був акуратно прибитий сірий брезентовий верх. Оце так!..

Ми нарешті розлучилися та пан Федір, помітивши моє щире здивування, пояснив, що то був його знайомий іще з Харкова, письменник Ніколай Сказбуш, автор доброго десятка книжок, на яких виховалося не одне покоління совєцьких піонерів. Тому, що його книги були переважно повістями для дітей, про Велику Жовтневу революцію, та назву одної з них навіть пам’ятаю» «Пламя Октября». Зараз для нього, це важко було не помітити, й полум’я простого березового поліна — було розкішшю...


«Ур-р-ра! — нам дают поґони!»

Десь там, чи то перед, чи то після Сталінграда, сталася подія, мало не більш знаменна (як тепер кажуть — « знакова»), ніж сама ота битва; завели «офіцеров» і «поґони», у відповідь на що замучена війною країна видала несамовитий зойк захоплення.

Мені завжди здавалося, що як людина починає надавати чомусь абсолютно неспіврозмірне справжньому значення, то це є першою ознакою душевної хвороби, бо інакше — на чому би ще вона полягала, як не саме на цьому?

Щира радість з приводу введення «офіцеров» і «поґон» була тоді геть неописаною та наш офіцерський «готель», а простіше кажучи нічліжка, де єдина на сотню чи більше людей бляшана кружка була прикована до єдиного ж бачку з водою товстележним ланцюгом, — кілька діб гудів як той вулик, далебі — ціла пасіка. Мені вже тоді було дещо знайомою пристрасть інфантильної психіки цих людей до всякої дешевої мішури та нічого не вартим брязкальцям. Ну, як у тих певних аборігенів, що не мислять себе без дзвіночка в носі. Але такий вибух загального ентузіазму був сюрпризом навіть для мене, перекрочивши всяку правдоподібність. Годинами обмірковувалось і перелопачувалось, хто та які зірочки носитиме, та скільки буде мати полосок та просвітів, та якого кольору. Газета, де все це було надруковано — передавалася з рук до рук та затиралася до дір.

Поґони були — одне в одне, скопійовані з минулих царських, лише штабс-капітан (надто складно для сучасника) був замінений для простоти майором, хоча до повної тотожності не вистачало ще принаймні двох компонент, хоч як же важливих: мічмана та прапорщіка.

До повного щастя, так би мовити.

Зате, коли ще тридцять (?) років потім завели нарешті й їх, то країною знову прокотився загальний стогін захоплення та полегшення: от тепер уже й побажати не було чого, для повного щастя, так би мовити. Було нарешті все, і мічмани, й прапорщікі, й ціни воєнного часу на продукти, після сорока років безхмарного миру «холодной войни». Не було ще тільки її, самої війни. Але тоді й не співали уже, як перед тою, першою: «Єслі завтра война, єслі завтра в поход...» Перебудувалися на «борьбу за мір» ( «і жєлатєльно — вєсь»), перейшли на сіру прозу та бубонили: «Только б не било войни...» Але, в нашому співучому народові продовжували ентузіастично співати, вже на власні як же актуальні слова: «С нєба звєздочка упала / прямо мілому в штани, Пусть би всє там оторвала, / только б нє било войни!..» Але, як не потрібно війни, то навіщо тоді потрібні всі оті мічмани та прапорщікі? — як кажуть, сам чорт голову зломить...


Командир, офіцер, — яка в цьому може бути різниця для нормальної людини? У монголів, які колись своєю хоробрістю та військовим мистецтвом підкорили мало не цілий континет, — військові ступені звалися радше сіро та сухо: джауну-нойон — командир десятки, харбану-нойон сотник, мінґгану-нойон — командир тисячі, щось на кшталт полковника. Вищим був тільки дивізійний генерал — тумену-нойон; за ним ішов маршал — орхон; але таких за історію держави було всього п’ять. І — ви ж бачили. Виявляється, офіцер, це о-о-о! О-ф-ф-і-ц-ц-ер-р!!!

Це приблизно тоді, незабаром після поґонів та офіцерів, редактор багатотиражки нашої військової округи Б. Єлін, від імені всіх вільнонайманих округу товкнувся було до командуючого округом, — вибити для нас усіх право ходити до офіцерської їдальні. Начальник округу вислухав його наливаючись кров’ю та не вірячи власним вухам, та його почало піднімати з крісла в обличчі подібного безоглядного нахабства. «Да!.. да!.. Да знаєшь лі ти, что такоє оф-фіцєр-р!» — прохрипів він. Йому не стачило повітря від благородного обурення.

Редактор не став вступати в «прєрєканія с начальством», він був людиною тактовною та стриманою, та й відповів питанням на питання, більше, щоб щось сказати: «А я, значіт, по-вашєму — х... собачий, ілі как?» — та й пішов собі. Йому аж нічого не міг зробити навіть генерал, він уже відвоювався, був комісований та працював за вільним наймом. Там, на війні, він був чи то капітаном, чи то навіть майором.

Так і не були ми, вільнонайманці, допущені в їдальню для товаріщей командіров, чи то — для господ офіцерів, ясна річ.

Дивно, це вже зараз я так думаю, що як же це мене тоді не «вишиблі» з нашої нічліжки для командирів, пардон — готелю для офіцерів. Бо я був там, на своєму ліжку — мало не єдиним вільнонайманим, — «да знаєте лі ви, что такоє офіцєр!»

Уведення, а вірніше — відновлення поґонів, як і відновлення звання «ґоспод офіцєров» — не викликало тоді, саме по собі, мого здивування. З моєї точки зору то був просто ще один крок, обдуманий та розрахований, до статусу імперії, до її відновлення. Дивувало інше — реакція на це — який бурхливий ентузіазм! Але, з чого ж би?

Адже, було відновлено чи не найбільш зненавиджену по революції рису устрою, що пішов: деталь «проклятого прошлого» («долго нас помєщікі душілі?». Як скаженно ненавиділи тоді захисників імперії, «офіцєров-золотопоґонніков»! Не випадково останні, розбиті новими захисниками «Єдіной і Нєдєлімой», коли бігли уносячи ноги — якнайперше зривали з себе зрадницькі поґони — предмет загальної ненависті. У безпоґонному вигляді вони бо мали ще якийсь шанс уціліти...


Відтепер — усе було пущене в непам’ять. Наче ніколи нічого й не було. Хай живуть поґони! — хай живуть офіцери!! Так, що ж це значить? — значить була не ненависть, а радше чорна заздрість до носіїв цих самих поґон, чи не так? Радощі з цього приводу стали настільки щирими та невимушеними, що важко було запідозрити в цьому й присутність постійного супутника російського життя — всепроникаючого лицемірства. А це й є чи не найбільш вражаючим — що вони були цілком щирі, що тоді, що тепер. А взагалі, якби не було війни, яка затьмарила все останнє, могло би статися, що «русскіє опять удівілі мір» і це невимовно дивувало тоді мене.

Адже, тоді я ще не був таким вже тонким знавцем психіки цього народу, як потім, та багацько чого було тоді для мене свіжим і новим; не слід забувати, що мені було тоді всього тільки 24 роки.


Служба погоди

Служба погоди, то справа понад своєрідна. Потім і вона пережила судячи по все більш нікчемним виникам, — вплив постійних та благотворних реформ, так званого «дальнєйшєґо совєршєнствованія». Але я буду описувати те, що було на той важкий для всіх час, та що трималося в нашому стані, можливо з часів батька та сина Б’єркнессів та Тура Берґерона.

Синоптичне чергування продовжувалося рівно добу, від сьомої по сьому, потім було дві доби відгулу. Такий ритм мені дуже подобався, тому що за добу чергування я не тільки устигав повністю впоратися з усіма своїми обов’язками, але ще й нормально поспати. Спати приходилося, щоправда, десь в кутку на старих синоптичних картах, як тому котові, але — не вадить.

Обов’язків було вдосталь. Потрібно було скласти деталічний добовий прогноз на наступну добу, агрометеорологічний та гідрологічний прогнози, особливо важливі навесні, своєчасно розіслати штормові попередження до зацікавлених організацій: про шторми, бурани та смерчі, ожеледь або приморозки, як і про піщані бурі, як такі передбачаються. Оцінити за системою Ольшанського справджуваність прогнозу попередника, та мало, що там іще. До цього додавалися й зовсім уже непередбачувані, але можливі телефонні або радіозапити з місць, із різних організацій, на працю яких може безпосередньо впливати погода. Одне слово — клопоту вистачало.

Для всього цього синоптику видається чотири синоптичних карти за добу (у 7 годин, у 13 годин, у 19 годин та 1 годину), де на звичайній гегорафічній мапі країни (радше — континенту) нанесено кілька тисяч комплектів даних метеостанцій, знятих за даного часу. Відомостей багацько: характеристика й висота хмар — верхнього, середнього та нижнього ярусу, сила та напрям вітру в кожному пункті, температура, тиск та тенденція зміни тиску (зростання, падіння), характер та інтенсивність опадів, дані про приморозки або пильні бурі.

Спочатку, проглядаючи карту, ви приблизно визначаєте місця з найменшим і найбільшим тиском та виставляєте там звичайним олівцем літери Н та В, потім, за температурними контрастами визначаєте приблизні лінії атмосферних фронтів. Теплого, коли на зміну холодному повітрю приходить тепле, та хлодного, коли йде навпаки. Вони позначаються: теплий фронт — червоним олівцем, холодний — синім. Потім ви уточнюєте їх перебіг прорисовуючи звичайним олівцем точні лінії ізобар ліній однакового атмосферного тиску. Ну, і всяке подібне. Потім потрібно добре обмислити, куди це все може змінитись за добу, та... Та скласти наступний прогноз погоди.


Упоравшись нарешті з усім та позбувшись усього біжучого клопоту,ви відбуваєте вранці з роботи, здавши зміну, вільним як птах на ближчі дві доби, але... за собою ви покинули міну сповільненої дії. Видали ваш прогноз, пороздавали якісь аванси та взяли на себе вельмивизначені обов’язки щодо сьогоднішньої погоди — на цілу добу. Погодищо на час складання прогнозу була завтрашньою, а тепер уже — ба,стала сьогоднішньою. Отже, ваше подальше самопочуття, якщо ви не єтовстокожі як той бегемот, ясна річ, тепер цілком залежить від неї — погоди; згодиться вона мовчки з вашими очікуваннями, чи щось тамвикине непередбачене. А буває ж і таке! Бо реальність не злонамірена, але — підступна.