Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Подивись у оригінал
Подобный материал:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   57

Потому что... И строили храмы Божии...

Потому что хочу в уборную, Да я б их давным-давно

А уборных в России нет. Перестроил в места отхожие.

Публіцист «почвєннік» Вадім Кожін, із книги якого ці вірші побрані, відносить їх до «Страны негодяев» (1923). Вторинних цитат я не полюбляю, та що зробиш — Єсєніна у мене немає, а у книгарнях... їх так само мало як і латрин, і теж, завжди з дірками. То того нема, то цього... Та якось виходить так, що мало на завжди — саме того, що потрібно зараз.

Втім, треба сказати, що у Єсєніна, при всій його правоті — той же російський спосіб мислення. Ну, навіщо ж, самі подумайте — переробляти «храми Божіі на мєста отхожіє? Бо то вже чистісінький більшовизм виходить. Адже вони мало так і не робили, оті покидьки світової історії. Та й куди дешевше, не чіпаючи храмів — розбудувати «отхожіє мєста». Поготів, що на схід від Перемишлю для цього аж нічого, крім будки та дірки — не потрібно.

А от коли й цього немає, то вже зовсім скрутно.

Бували й у моєму житті подібні колізії.


У Києві 1944 наше управління Гідрометслужби розташовувалося на вул. ім. Лєніна, № 10 — на верхньому поверсі, не пам’ ятаю вже — четвертому, п’ятому? Була в цьому великому будинкові й розкіш тих років — туалет. Не чоловічий, не жіночий, але справжній — на одне місце. Колись вони були на всіх поверхах, скільки потрібно. Полишилися від старого ще режиму, разом із усією вул. Фундуклєєвской, але... Скажіть спасибі, що десь на першому (чи другому?) поверсі полишилася, досить з вас, — не буржуї...Можно було ще тоді ж — не маю жодного сумніву, відбудувати їх на всіх поверхах, адже — колись усе одно прийдеться, так і зробіть відразу. Але ж, ні. Совєцький хамський принцип — обійдетесь і так. За це кажіть спасибі. Ми й обходились. Ходити потрібно було, уточнюю, з п’ятого (чи четвертого?) поверху — на перший чи другий і назад, та — через весь будинок, бо звичайно таке щось не ставиться тут, біля сходин, а там — в самій глибині. Поверхи були метрів по п’ять-шість висотою, іще царські. А внизу потрібно було довго пробиратись по коридору, захаращеному всіляким мотлохом, та ще й не освітленому — тільки в самій латрині була якась там лампочка. Отже, навідування латрини оберталося на цілу пригоду, особливо ввечері, та особливо для аматорів привидів, або тих, що не ладять з пацюками.

Але, в тій же нашій великій кімнаті, де чергували синоптики, був великий балкон, розкішний на всі мірки.

З нього ми й мочилися довший час вечорами й ночами на вул. ім. Лєніна, користуючись тим, що на ній від заходу та по схід сонця й прохожих не було. Бо ж, — роздягали, пам’ятаєте? Вулиця в цьому місті є доволі крутою та все це негайно зтікало вниз, не затримуючись. Поготів — підчас дощу.

Однак, це наше сцяння з балкона стало в якийсь спосіб відомим нашому начальнику, добрішому Михайлу Петровичу Леонову, та він зробив окрему строгу виволочку усьому чоловічому складові метеобюро.

Важко було очікувати, що в такій справі допоможуть умовляння, ба навіть виволочки, і тоді він із властивою йому підступною витонченістю розуму — провів шах і мат: став комплектувати чергуючу пару синоптиків з осіб різної статі, чого раніше не практикував. Благо, штатний склад синоптиків у нас був саме таким — троє чоловіків і троє жінок.

Оце був удар! — в присутності дами вже не підеш сцяти з балкона.

Я тоді, пам’ятаю, спробував був відновити статус кво, доволі прозоро натякнувши шефові, що подібний принцип, у свою чергу, відкриває широкі можливості, для, гм... Так би мовити — підриву моральних


засад, але це не мало успіху. Михайло Петрович нічого не сказав на це, лише нахмурившись блиснув на мене окулярами, та погрозив пальцем. Було видно, що від свого не відступиться. Така вже була людина...

Але, якби ж то вся справа була у сортирному питанні. Була тоді по війні — проблема й погірше — площиці.

Не пам’ятаю про це в дитячі роки. Нічого подібного у нас в домі не було. Не було й у знайомих на станції, у яких я часто бував, з батьками або без. Не пам’ятаю нічого про площиць і в сусідньому селі Раївці, — не було їх, як не трималися в хатах і блохи. Жили чисто та почасти допомагав старий звичай підмішувати купорос до побілки, що надавало їй приємниЙ блакитний відтінок, в таких стінах не виживали ні площиці, ні таргани, — комахи не переносять підвищених концентрацій міді. Першу в житті живу площицю я побачив на лекції в університеті на одному з сокурсників, що сидів попереду, значить не раніше 1938.

По війні цього добра розвелося неймовірно, та тільки десь до п’ятидесятих їх поголів’я вдалося скоротити. Це було пов’язано з певною ліквідацією комуналок, цього великого дару революції та нашого північного сусіда, тому що в комуналках від цього позбавитись практично неможливо. Бо, це потребує одночасних та погоджених дій, а всі знають, як важко в нашому суспільстві погодити для чогось доброго дії хоча би трьох людей. Якщо не йдеться про «сообразіть на троіх», ясна річ.

Чудово пам’ятаю, як я приїхав уперше в житті до колиски революції — міста Лєніна, хоч і заснованого самим царем Пєтром, — великого центру російської культури (про це, я вже писав вище, але — не вадить. Якщо пам’ятаєте, то це туди 1930 запрошували працювати батька, а жити ми мали на Єлагіном острові. Часто думав я: а що, якби батько покинув тоді Україну? — де би ми всі потім були? Що сталося би з нами за блокади? — отож слава Провидінню, що охоронило нас від неї. Але, тепер був уже Лєнінґрад шестидесятих, а приводом мого приїзду був Всесоюзний математичний з’їзд та ми й поїхали поселюватися в один з гуртожитків, чи то університету, чи то Політехніки; справа була влітку та вони на час були вільні. Тоді я був людиною випробуваною та відразу заглянув під простині та під матрас. Шкода, але так! — мої підозри справдилися на 1ОО %. Я передбачливо відловив трійку найбільш представницьких та заарештував їх під стакан на столі, відправившись по інстанції.

Комендант гуртожитку, інтелігентна дама у явно закордонних окулярах, до якої я заявив претензію — розпушилася та розфуркалася, переповнена благородного обурення за рідне місто: «Что ви ґоворітє! Ето же Лєнінґрад! — у нас — і клопи? — да как ето возможно!»


Ну, і всяке таке. Одне слово — образив місто, а значить і її.»Мадам», — сказав я чемно, але твердо, — «прошу вас — пройдемтє, тутнєдалеко». Коли вона узріла мою здобич — на неї жалко було дивитись — наче повітря з неї випустили. «Надєюсь, ви нє станєтє утверждать,что ето я приівєз їх с собой в Лєнінґрад?» — продовжував я насолоджуючись ситуацією. «Еслі нужно — можєм отловіть єщє», та я театральним гестом указав на кровать.

Коротше кажучи, оргкомітету довелося перевести нас до доволі зачуханого ленінградського готелю (вони всі тоді були доволі зачухані) але принаймні без площиць. В Лєнінґраді я по тому бував іще кілька разів за службовими обов’язками, але він мені рішуче не сподобався, така собі російська казарма пруського зразка на фінському болоті.

В університетському КУБУЧ’і по війні — площиць було під зав’язку, і наш тодішній неофіт, доцент Мурзаєв, дуже хутко відчув це на собі, — якось-такось залякувані різними там піретрумами площиці інших пожильців стали гуртами зтікатися до затишного привілля його кімнати. Необхідно ще брати до уваги при цьому те, що Пєтр Макаровіч являв для них, завдяки своїй білизні, повноті та здобності тіла — вельми бажану здобич. Тому й нема чого дивуватися їх витонченій хитрощі.

Народна совєцька традиція не радить винищувати площиць, це вже тхнуло би западенством, але оберігатися від них в наступний спосіб: залізна кровать очищується від цієї пошесті, а її ніжки ставляться в бляшанки, налиті гасом. Справа в тому, що невеличку дистанцію чистою водою, виголодана площиця може наважитись і подолати вплав, але гас... Цю народну хитрість вжив був і наш доцент, з тою різницею, що йому й гасу не було потрібно — було завжди під рукою скільки завгодно бляшанок з не менш неприємною для плавання нею рідиною. Засіб допоміг, але тільки на самому початку, — яка шкода, що Севіл Райт не знав про це, коли писав оті свої «Фактори еволюції». Площиці виявилися не дурні та дали на все це свою оригінальну відповідь («на гнусниє проіскі лорда Кєрзона отвєтім і. т. д. «) Вони хутко винайшли наступний бездоганний спосіб.

Як тільки гасилося світло, вони вибиралися стінкою на стелю, дістаючися того місця, де їх охоплювала з усіх боків хмара смачного аромату з кроваті в глибині під ними, аромату людини. Там вони зажмурювали свої фасеткові очі, відпускали з ніжок нерівності стелі, що їх утримували на ній, і... відважно пікирували вниз — на жадану кровать. Там, нагодувавшись скільки влізе, вони вибиралися на край кроваті та звідти, так само відважно та ризикуючи як не розбитися, то принаймні щось там звихнути, — спадали на підлогу, уповзаючи до своїх помешкань.


Вже півстоліття потім довелося мені знову пригадати про це, хоч і з зовсім іншої нагоди. Коли надумали дати Нобеля з фізики 2 000 — якомусь комуністу Жорєсу (!) Алфєрову, директору (!) інституту в Петербурзі. Про нього по тому зняли фільм, де він, не маючи особливих спогадів про науку — й почав розводитись про те, як він у молоді роки жив у підвалі; та хоч і спав на надійно ізольованій кроваті — кляті клопи дощем пікірували на нього зі стелі.

Отже, на цьому прикладі переконуємося, що цей підступний прийом є невід’ємною частиною культури площиць: від Чорного моря — та аж по сам Балтик...


Коли я читав потім, здається, у Гайнца Ульріха Руделя про відважних пілотів німецьких ----------, які падали на крило просто на ціль, шугаючи слушної миті доверху та полишаючи летіти бомби як їх підчас вільного падіння машини охоплювало ні з чим не порівняне почуття, я — що ж тут поробиш — наше мислення асоціативне, пригадував і скромних комах, співмешканців Пєтра Макаровіча Мурзаєва. Чи не переживали вони, бува, теж щось подібне?

Приблизно через рік такого життя наш новий співробітник поїхав із КУБУЧ’а в невідомому напрямку.

Багато цікавих спогадів пов’язано у мене з цим старим корпусом інституту народної освіти, потім — університету. Був там іще й магазинчик, де «отоварівалі» картки викладачів та викупали пайки.

Так, пайки. Потім, з пожебраченням совєцької влади та прогресуючим розкраданням країни, їх отримували вже тільки академіки. Перед «распадом СССР» стан з продовольством по сорока роках безхмарного миру було істотно гірше, ніж після війни, самої важкої в історії країни, але — тоді були пайки. Потім остаточно збанкрутілі «Партія і Правітєльство» були не в стані гарантувати нікому й фунта хліба, а тоді були — цілі пайки. Тоді людям з ученим ступенем давали пайки СП-1, а нам, людям простіше (я був тоді всього тільки завлаб без учених ступенів — пайки СП-2. Вони комплектувалися з американських продуктів і там було всього, яечного та молошного порошку, кави, ковбаси та консервів, — доволі порядно. Крім цього були і карточки.

В магазині можна було підслухати, часом, і цілковито вже фантастичні діалоги.

- Люда! — кричала продавщиця касирці, — отбей этому мужчинеяйца, а я вырежу у него мясо.

«Зараз вона кваліфікувала би його рег «мужик», але тоді були інші, більш витончені часи. Тоді ще все було значно інтелігентніше. Не було ще отих «мужиков» і «баб». Але, послухаємо»далі:

- Да нет, я не вижу у него ни яиц, ни мяса, повырезали уже наверное, — відповідає та.

- Нет, ты посмотри, посмотри лучше. Снизу загляни, может ониу него подвернулись.

- А-а, нашла, — з полегшенням каже касирка, — их тут у него еще будь здоров, полным-полно. Действительно — подогнулись. Та вже до клієнта, — Что же вы мужчина, их так неаккуратно носите (вона має на увазі картки). Так ведь и вовсе без яиц остаться можно... Ну, і в такому дусі. Цікаві були часи...


Борис Миколайович Фінкельштейн

З моїм наступним науковим керівником, першим і останнім у моїй науковій кар’єрі, професором Борисом Миколайовичем Фінкельштейном, я познайомився, здається, ще перед початком вищої освіти. Справа в тому, що його родина жила в наступному, другому під’їзді нашого «дома спєціалістов», далі вбік Жовтневої площі та на тому ж третьому поверсі, що й ми. Наші балкони були поруч.

Знайомство це носило, щоправда, чисто офіційний характер аж до мого переходу в університет, де наші відносини перетворилися на стандартні: студент — викладач. Я на той час не спеціалізувався з теоретичної фізики, але добре устигав, та Б.М. підтримував мої інтереси до неї, як міг. Це він порекомендував мені книгу Артура Еддінґтона «Теорія відносності», тільки-но перекладену його другом Д.Д.Іваненко, котру я з цікавістю вивчив іще тоді. Слід сказати, однак, що тоді вона породила у мене значно більший інтерес до Еддінґтона, ніж до Айнштайна, — його звичка оперувати потягами та годинниками — завжди відштовхувала мене. Як на мій погляд, то саме він та саме оцим породив оту неситу зграю реформаторів та заперечників теорії відносності, яка не вичерпалася й досі. З тих пір кожний, хто хоч раз їздив потягом та вміє визначити час на циферблаті годинника, вважає й себе експертом.

Це в ній, в цій книзі сер Артур Стенді писав, що математик, який виріс у тюремній одиночці (як — не є важливе, не в цьому суть справи), та нічого не знаючи про зовнішній світ, — в стані передвичислити все аж до кольору крильців метелика, що літає на волі.

Це вразило тоді мою уяву та повернуло повагу до математики, почасти підірвану задупною московською «лузінщіной» та численними ідіотизмами теорії множин. Пам’ятається, це тоді ж, аби укріпитися в цьому я почав вивчати «Математичну логіку» поляка Альфреда Тарського.

Від того ж Еддінґтона засвоїв й іншу думку, котра ні мало не протирічить першій, а радше її доповнює; про байдужість математики, яка як отой млин — змеле все, а як ви отримали пісок натомість муки, на яку розраховували, то нарікайте на себе — значить всипали не те, що потрібне. Мабуть ще з отих пір тягнеться у мене звичка колупати щось давно ніби установлене, зайвого разу переконуючись, що закладено саме те, що потрібно.

Потім була війна, евакуація, окупація та інші малоприємні події. Повернувшись до університету на попілище, я вирішив закінчувати його по теоретичній фізиці, та й що було робити — наша стара група газової динаміки та реактивного руху розпалася, а Франка й Лискова вже


не було в університеті, обидва були в ЦАГІ, в МОСЕВІ. Борис Миколайович був евакуйований разом із Дніпропетровським фізико-технічним інститутом у Челябінск, там оброблював свій город та порядно похудав. До Дніпропетровська він уже не повернувся, як і весь Фізико-технічний інститут, який повністю забрала Москва, приєднавши до ЦНІІ Чермету. Вони тоді багацько чого прибрали, та — не подавилися...

Однак, Б.М. все ще зберігав інтерес до університету та вів у нас аспірантуру з теоретичної фізики, практично до самої своєї передчасної та раптової смерті 1960 (йому було тільки 59 років). Я був серед його перших повоєнних аспірантів.

Він був добрим керівником та я чимало займав від нього. Як керівник він на міру турбувався про працю, завжди міг дати корисну пораду, але не ставив формальних завдань і не вимагав дрібносткових звітів. А як сильними бувають у цьому бухгалтери від науки, які так розплодилися по війні! Вони часом зовні й непогано прокручують досягнення номінальної цілі, створення в термін нового кандидата наук, але... їх витвір остаточно втрачає здатність в чомусь розібратись самостійно — і це — вчений? А в цій справі були чемпіони. Такий собі академік Цєліков (важке машинобудування) випускав (так писали газети) 10 докторів технічних наук та 100 кандидатів річно. Цікаво, чи знав цей діяч хоча би закон Гука? — цього ми вже не узнаємо.

Борис Миколайович знав купу речей, а головне — завжди знав де в кого можна щось знайти саме з даного питання, хоча й не завжди точно пам’ятав — де воно надруковане. Це він порекомендував мені чудову роботу А. Гольссмарка, на якій і була заснована моя кандидатська дисертація про поляризацію дипольних газів та рідин, він же звернув мою увагу на праці мало тоді відомого у нас (та, можливо й у світі) С. Чандрасекара, згодом — чи не останнього вартісного Нобелівського лавреата з фізики ХХ ст. Після цього Каролінська академія, так би мовити, обробилася остаточно, присудивши Нобеля з фізики якомусь науковому сміттю — за сміття споживацьке — оті «чіпи». Чи вона є — «фізика чіпів»? — або, скажімо — «фізика пральних машин»? Так, обробилася, обробилася Каролінська академія; та ще й аж по самісінькі вуха...

Звернув був моєї уваги й - напівлегендарного Еріха Бессель-Гаґена та на оригінала серед оригіналів, нідерландця Гаррі Тетроде, який оприлюднив усього й тільки десь три праці, та зате — які!

Я часто думав потім, що би це могло привести цю розумну та безумовно порядну людину до партії більшовиків, отої — ВКП, «а в скобках ма-алєнькоє «б»«, в якій він був з вельми молодого віку, та почав дещо розуміти лише потім: звичайна боротьба за існування.


Мені почасти допомогла розповідь, не пам’ятаю вже — чия, про «чістку», яка відбувалася ще перед моїм поступленням до університету. Були тоді такі заходи, до вищого ступеню ідіотичні, як і весь «новий? уклад життя. Скликали збори, на сцену по черзі виходили прості люди, а їх усі присутні... чистили. Загальними зусиллями; та тільки — не владних. Ну, в непрямому сенсі, ясна річ, — допитували «с прістрастієм»: хто, що, за віщо, коли й чому... На такій чистці професор політичної економії І. Брохін на запитання про його освітній ценз, із годістю відповів — «трі года ходіл в хедер, потом блестяще окончіл інстіт Красной Профєссури». То був злет, таке тоді полюбляли, щоб відразу з пішаків — у дамки: «кто бил нічем — тот станєт всєм».

Чистили тоді й професора Фінкельштейна, допитуючись, а хто були його батьки? — на що нібито він не без певного зніяковіння зізнався, что батьки мали до революції в Петрограді «малєнькую мастєрскую кружєв». Незважаючи на таке відверто непролетарське походження, його тоді помилували, не вичистили, хоча він не ходив ні в хедер, ні в інстітут Красной Профєссури, а нормально, закінчив гімназію в Петроґраді, а потім — і Ленінградський Політехнічний інститут. Чи можна сьогодні уявити собі людину, що закінчивши Політех — стала по цьому видатним фізиком-теоретиком? — а оце є відповіддю на те, куди ми рухаємося, що є так званий «прогрес». Родина Б.М. була, по всьому, заможною та інтелінгентною, та ще батько Б.М. — вихрестившись усією родиною оселився у Петербурзі та зайнявся підприємницькою діяльністю у вигляді отої «малєнькой мастєрской», яка була, можливо, й цілою фабрикою.

У цьому й була вся справа: кепсько було по революції залишку розгромлених класів без партії.

Можна бути абсолютно певним, що він знав і розумів справжню ціну й партії, й новому суспільству яке вона будувала, хоча й не демонстрував цього; я ж, зі свого боку, до цих дражливих питань у наших бесідах — теж не вдавався. З іншого боку — а що він міг зробити? — що міг зробити я? Та, що могли зробити ми всі?

Адже, насправді самий тяжкий та смертний гріх цієї «диктатури пролетаріату» й полягав на тому, що заткнувши всім глотки безоглядним терором — вона сама позбавила себе майбутнього. Та — назавжди.

Борис Миколайович вважав себе учнем Яківа Ілліча Френкеля, хоча й був молодший від нього всього на сім років, але у них дійсно було чимало спільного. Він і познайомив мене з Я.І. назадовго перед його передчасною смертю, споводованою брудним цькуванням; познайомив із І.Е. Таммом, Є.Л. Файнбергом та А.С. Компанейцем, якого я вже не застав у Дніпропетровську та знову ж, тепер як із колегою — з Д.Д. Іваненком, студентом якого я вже мав честь бути раніше — підчас того короткого семестра в Свердловську.


Дуже цікавою та духовно багатою людиною була і його дружина, Катерина Вікторівна Фінкельштейн, теж природня ленінґрадка, невеличка вогняно руда жінка, дуже рухлива та як же товариська. В неї пішла їх дочка Іра, що подалася вже по смерті батька до Землі Обітуваної; старша — Наташа — була схожа на батька.

Катерині Вікторівні було притаманне не лише почуття гумору, що буває не так часто, але також іронія — дарунок взагалі найрідкіший. Вона добре й довший час знала більшість сучасних їй фізиків та завжди охоче про них пліткувала, пригадуючі різні комічні пригоди, в яких проявлялися як достоїнства, так і вади. Життя кожного з нас то є низка втрачених можливостей. Як часто ми не робимо навіть незначних зусиль, які стокрот оплатилися би потім! — часом — просто за звичайним ледарством. Якби я тоді, після проведених в колі їх родини вечорів давав би собі труд записати по свіжих слідах розповіді К.В.! Тепер я мав би непогану історію совєцької фізики у живих картинках, хоча й не мною складену. Яка шкода, що вона сама ніколи не подумала взятися за перо!


«Побєда» та її наслідки

Перемога у «Вєлікой Отєчєственной» не минулася дарма нікому в країні. В ті ж роки невідомий солдат кращої армії світу Еріх Кестнер написав свої безсмертні рядки:

Коли б ми раптом звитяжіли Коли б ми раптом звитяжки,

під дзвін литавр, гарматний грім, порозгромивши всіх підряд,Німеччину б перетворили в країні стало б у надвишку,

на сутий божевільних дім. кретинів, холуїв, солдат.

Коли б ми раптом звитяжіли, Тоді б всіх мислячих судили

ми стали б вище інших рас: та тюрми повними були...

від світу би відгородили Якби ж ми тільки звитяжіли...

тоді колючим дротом нас. На щастя ж — нас перемогли.


Переклав ці вірші на російську (з неї й зроблено повищий переклад) Константін Боґатирєв, якого агенти брежнівського КҐБ убили в під’їзді власного будинку. Вчитуйтеся та вдивляйтеся, все це було реалізоване одне до одного в таборі совєцьких переможців. Сьогодні такій прозірливості Кестнера можна тільки дивуватись. Бо він по тому блаженствував у вільній переможеній Німеччині, що піднімалася як на дріжджах, в той час як усі ми, щоденно та погодинно несли на собі гніт переможців, укінець знахабнілих російських вояк, хоча повторю ще раз, що добрі люди без генералісімусів і танків — відбилися би від німців з меншими втратами. Бо, характерно, що як і у всіх царских війнах, найстрашнішим ворогом були власне командування та постачання. І однак, із двох можливих виників нам дістався гірший. Сам генераліссімус випив за великий російський нарід, що постраждав менше від інших, та тим офіційно відкрив нову еру великоросійського шовінізму. Він сам усе життя вважав себе росіянином та не потурав грузинам, хоч так і не зміг позбавитись грузинського акценту. Схоже, що він — не леґітимне поріддя генерала Пржєвальського, — знав про своє походження та потай пишався ним. Та й справді, пригадайте, якою пошаною була оточена його мати (хоч він сам і не надто тягнувся й до неї), але хто, де та коли написав хоч рядок про його батька? Крім того, що його звали Бесо Джугашвілі, ми не знаємо практично нічого.

Тему тосту підхопили численні холуї (отой надвишок «кретинів, холуїв, солдат»), і нікчемний малорос на російській службі Хмелько негайно наваляв імпозантне полотно — «І.В. Сталін пьєт за вєлікій русскій народ».


Веселий був час, але й динамічний, не на приклад горбачовській згнилій епосі. Після війни — найбільш руйнівної в історії країни, було якось нечувано хутко відновлене нормальне життя. Не такого вже високого рівня, до такого ми не привчені, але принаймні — не гірше від довоєнного. Адже, з 1947 пішли ліквідуватись картки, а остаточно зникли вони повсюди — вже у 1949. Що ж, виходить далекувато нездарним спадкоємцям Сталіна — до нього самого — рябого генераліссмуса! — нічого не поробиш.

Я люблю писати стисло й точно, та колись давно з’явилася у мене така собі шкодлива ідейка: викласти історію Совєтів так, аби на кожного вождя прийшлося би рядків по десять-дванадцять. Приблизно стільки, скільки йде на аннотацію статті за існуючими правилами. Потім я її реалізував та тепер пропоную на розгляд читача. За нею дуже добре видно, куди та як працює Стріла Часу.

Короткий курс історії покійного СССР


Історію творять не особистості, а маси... (щось як не Маркс, то Енгельс)

1. Геній людства та людяним був до нестями. Вимагав повісити «1000кулаков», усього й тільки. Створив революцію та наклав першу резолюцію. Правив країною через «ходоков і запіскі», а лише потім звернувсядо терору та голоду. Прагнучи дарувати мир народам, віддав ворогам уБресті царство Польське та герцогства інфлянтські. Прогнав 14 інтервентів та придумав «продразвєрстку». Відновив із гуманних міркувань смертну кару, відмінену було і З’їздом Совєтів. Заснував майбутній ҐУЛаґ,якого тимчасово охрестив СЛОН. Замінив «продразвєрстку» на «продналоґта з нечуваною мужністю реорганізував Рабкрін. Намагався 1920 нановопідкорити царство Польске, але втратив Західну Білорусь та Західну Україну, де ще майже 20 років не було «соціалізма» (!). Пересварився зІудушкой — Троцкім та перед смертю ввів НЕП, пропонований меншовикамище у 1918.

2. Відмінив НЕП, провів колективізацію, індустріалізацію, ВеликеПолювання та русифікацію. Надихаючись російським патріотизмом виморивголодом сім мільйонів українців та півтора мільйони казахів. ПоширивГУЛаг на всю країну. Убив Іудушку-Троцкого «со товаріщі», як убив Петлюру та Коновальця, та став єдиним батьком народу. Розпочав Другу світову а виграв Вєлікую Отєчєствєнную, хоч на параді і не був. Повернувгерцогства інфлянтські та підкорив царство Польське. Присвоїв собі генералісімуса. УЧИНИВ культ власної особи та підкорив мистецтва і наукиставши єдиним у світі Коріфеєм Наукі (будь-якої). Систематично обнижував роздрібні ціни на трактори та пароплави. Мріяв вивезти до Сибіру


спочатку всіх українців, потім усіх жидів, але не встиг. Помер за нез’ясованих обставин, отчений «соратнікамі». З ним ставало все радісніше жити (з кожним днем, дослівно).

3. Відмінив культ особи попередника. Скоротив ҐУЛаґ до розмірів ҐУЛаґу та дозволив відлигу. Стабілізував, а де й підвищив ціни. Допустив, на міру та під наглядом, мистецтва та науки. Підкорив царство Угорське, але генералісімуса не присвоїв. Почав кубінську кризу та за допомогою Дж. Кеннеді якось її закінчив. Убив Л. Ребета з С. Бандерою (а можливо — й Дж. Кеннеді) та тим придбав призвісько «убивці». Обсіяв неосяжні поля їх королевою та майже нагодував був і худобу, і нарід. Погрожував навіть «создать ізобіліє»«. Знищив усіх віслюків у країні, зберігши монополію для ЦК та Політбюро. Посварився з Мао. Думав був підняти ціну на горілку та передумав, натомість підняв країну у космос. Перший пішов у відставку живим. Полишив мало цікаві спогади про самого себе.

4. Відмінив королеву полів, а потім «ізобіліє». Остаточно розсварився з Китаєм. Підняв ціни до рівня воєнної барахолки. Учинив культвласної особи та поширив ҐУЛаґ. Засіяв країну ракетами, цирками тапсихушками. Почав за помірковану плату випускати жидів. Знову вигравВітчизняну великою кров’ю на Малій Землі. П’ятикратний герой. Присвоїти генералісімуса не встиг, став тільки маршалом, але підкорив царство Чеське (і Словацьке) та почав «покорєніє Афганістана». Спромігсябуло розпочати підкорення Китаю, але втратив тільки острів Даманскій.Брав тільки через дочку та дружину. З великим трудом вимовляв важкііноземні слова (особливо — «хунвейбіни»), та слово Азербайджан. Непросихав, бо був як пустобрехом, так і пиякою. А тому й підняв цінина горілку для всіх останніх — до стелі. На напучення всім іншим.

Відкрив для людства Чазова.

Згодом його неглибоке, але блискуче правління отримає назву «застольного пєріода» (його вороги перероблять це на «застойний»).

5. «Рабочій ґорода Моздока». Не відмінив нічого. Особисто проводив допити, а потім писав віршики. Поширив ҐУЛаґ та психушки в інтересах широких кіл інакомислячих. Перейшов у генеральний наступ на нарід. Вчиняв облави на людей білого дня, просто на вулицях. За п’ятнадцять місяців свого правління встиг напаскудити більше, ніж інший за п’ятнадцять років. Підняв ціни на горілку та наказав підмішувати до неї снодійне. Проживи дещо більше, й остаточно переконав би істориків, що виник Вітчизняної вирішив не героїзм малої Землі, але незаперечні успіхи партизан Карелії. Так і не встиг підкорити (а радше »усміріть») царство Польське.


7. «...с супругой». Відмінив застій та застілля, учинив «гласность і полную перестройку всего застоя» Завів (для всіх інших) — нове мислення. Вперше став виступати майже без папірців, свобідно та виразно озвучуючи самі складні слова (ну, крім «Азербайджана», ясна річ) . Цим фактом заскарбив величезну повагу у всього зарубіжжя. Перевів усіх, крім ЦК та Політбюро з «апаратом» — на «хозрасчєт і самоокупаємость». Дозволив Висоцького та Платонова з Пастернаком. Заборонив вина та підняв до неба ціни на горілку. А тим здійснив масовий перехід народу на політуру, антифріз та діхлофос. Затвердив Чазова та вікрив Язова. Закрив за повною зайвістю м’ясні та кондитерські відділи. Натомість вибудував агропром для тов. Мураховского В.С., а потім і його закрив. Мужньо підняв ціни на те, чого вже в СССР нема й не буде в продажу. Завів загальний дефіцит. Плюнув на збунтовані царства та підкорення Афганістана. Натомість ліквідував залишки влади рад та увічнив закриті «распрєди». Повернувся до ленінської ідеї голодного терору на новому рівні. Першим додумався перейменувати руїну на перебудову.

Реформував СССР та допустив «сувєрєнітєти», а пересварившись з Б.Н. Єльціним — дав тому необачно витягти з-під себе у Беловежі крісло «прєзідєнта СССР».

Так і наступив період, коли обов’язком кожної окремої гілки минулої комуністичної влади, що зберіглася там, де нарід давно перетворився на імпер-люмпенів, — стало показати своєму народові «кузькіну мать» незалежності: щоб і думати про неї забули. Отак воно було сплановане «раз-два — разбєжалість; раз-два — снова сбєжалісь». Куди? — ну, це має бути ясне. До нової, ще мерзеннішої Четвертої російської імперії. Щоб у ній остаточно піти у непам’ять.

В усьому цьому нема нічого вигаданого, тут схематично (з причин короткості) віддзеркалена історія наших, від «Вєлікого Октября» та по цей день: справжня історія. Повчально порівняти це з будь-якою офіційною версією цієї історії. Тільки по такому порівнянню можна буде оцінити належно пророчі слова Еразма з Роттердаму, донесені до нас із глибини віків:

Справжнім помиленим можна вважати лише того, кого підводять не лише зовнішні почуття, але й здатність судити, та при цьому не випадком, а постійно, — наприклад, як хто почувші рев віслюка кожного разу твердитиме, що чує чудову музику, або якщо людина, народжена у підлому званні та жебрацтві — вважатиме себе багатою та могутньою, наче Крез, цар Лідійський. Алє цей рід божевілля, звичайно поєднаний з веселістю, є вельми приємний тому, хто на нього страждає, як і тому, хто спостерігає його з боку, сам полшаючись у


душевному здоров’ї. Таке безумство розповсюджене значно ширше, ніж це прийняте думати. Стало та поряд двоє божевільних насміхаються одне з одного та з обопільним задоволенням. Незрідка побачите навіть, як той, чиє божевілля є сильнішим того, сміється куди гучніше від того, в кому ще зберіглися

залишки здорового мислення.

Так, цікава це штука, історія цілого душевнохворого народу. Хоча людина серйозна може помітити, що тут — далеко не до веселощів. Ну, а з іншого боку — хіба тут не чудово простежується зловісна Стріла Часу?

Дуже воно цікаво буває стежити, як будь-хто з отого приреченого історією народу — певний у своєму невігластві, що саме він і є пупом землі, що саме він і є правий у будь-чому діє аж поки не почує окрик зверху, який і уточнить напрям загального, так би мовити, народного невігластва. Окрик з боку тих, хто мають силу. Куди тоді й подінеться ота його невігласна самовпевненість. Бо сила й тільки сила таких самих невігласів, невігласних дурнів, але зверху, й визначає те, що має творитись на отой їх одвічно придуркуватий «схід від Перемишлю».

Але, повернемося у той благодатний сталінський час, коли на відміну від нашого надії на майбутнє були у них і у нас, хоча й абсолютно різні, ясна річ. Кипіло й інтелектуальне життя пізнього сталінського ампіра та рококо.

Вроджений народний комплекс неповноцінності переможців (це ж треба!), що вирвався тепер на широкі оперативні простори, окрилених таким несподіваним дарунком долі, — буяв тепер як ота лютнева хурделиця на просторах Леведії, поміж Дніпром та Доном. Все повинно тепер було бути віднині самим передовим та прогресивним. Виростали як поганки після дощу вечірні уаіверситети «марксізма-лєнінізма», а по всіх закладах було розгорнуто липке павутиння «політшкол», по яких вивчалася основа основ — «Біографія» (вождя) та «Краткій курс».

Втім, те що було насправді — ми виклали вище, коротше й краще.

Вивчення цього останнього — «Краткого курса», велося настільки глибоко (тоді прямо так і казали: «глубоко ізучіть»), що за рік ми якраз доповзали до четвертої глави, що містила в собі таємничі закони діалектики, в тому числі й славетний «закон отріцанія отріцанія». Іншим щастило більше ніж нам. Потім моя була студентка Валентина Трахтман, що спромглася відбути з родиною до Святої Землі ще десь у семидесятих, принесла мені «сочінєніє» з філософії студентки технікуму, де вона викладала. Воно і було присвячене цьому закону, але до


писемної літератури вона, схоже, не заглядала, а на слух ставила кому поміж двома «отріцаніямі», закінчуючи ряд речень словами: «отріцаніє, отріцаніє...»

Це надавало самому законові, як і «сочінєнію» про нього — такий собі таємний містичний сенс, — «отріцаніє отріцаніє...»

Окрім «наукі наук», оволодіння якою за «Краткім курсом» та «Біографією» повинно було зробити останню совєцьку людину (була, виявляється й така) — незмірно вищою від будь-якого «буржуазного чінуші», — був заснований, та це й було головною віддачею отого самого комплекса задупної неповноцінності, — абсолютний пріоритет так званої»отєчєствєнной наукі» (враженої, до речі, тим самим комплексом неповноцінності). В усьому, що тільки можливо, як і в тому, що є безумовно неможливе. Своєрідним є те, що оті фашизми різних кольорів — ідуть, попри різниці в кольорах, — рівнобіжними шляхами. Той самий пріоритет, тільки німецької, арійської науки, утверджувався йу Третьому райху. Хоч кожен розуміє, що велику німецьку науку непорівняти до задупної російської. Чествували, пам’ятається, на 1травня

Германа Ґансвіндта(1856-1934), пригніченого численною родиною німецького Ціолковського, чи то ще живого, чи то вже покійного, не пам’ятаю. Це було на якесь 1 травня, яке святкували й у них. Виволікли на світ Божий і те, що полишилося від жеврячого в бідності Пауля Ніпкова (1860-1940), який відкрив принцип розгортки, без якого не було би телебачення чи осцілографії (диск Ніпкова). Але, там усе це було, так би мовити, ближче до істини; бо ж — науки були не до порівняння.

Всім оцим лайном брехні, марксизму та пріоритетів — належало тоді якнайгустіше фарширувати наукові праці та лекції. Я писав тоді кандидатську дисертацію та посилання у мене були, переважно, на західні, іноземні джерела. Не відважуючись на самовілля — час був суворий та відповідальний — я звернувся до факультетського парторга, доцента Н.І. Варіча (згодом професора та проректора учбової частини за В.І. Моссановского). Він зрозумів мене та прийняв соломонове рішення, — дозволив дати рівно: половину наших на половину ваших. Пам’ятаю, як аби зберігти необхідні мені посилання, прийшлося дописувати притягнуті за волосся совєцькі роботи, які мали вельми віддалене відношення до теми. Нічого, якось зійшло.

Найбільш неприємним було те, що все це совєцьке лайно потрібно було тягнути й у лекції. Важко сказати, що тут було мерзенніше: виконувати ідіотичні вимоги та погарджувати собою, чи саботувати цю дурню, бо в остнноьму випадку гнітила свідомість, що можуть взяти за ...


Якось зі самого початку, я обрав другий шлях, вставляючи лише час від часу речення, де запевняв про те, що світ є матеріальним та до пізнання (в чому, до речі, певний і досі), та згадуючи пріоритет лише зрідка — там, де він і насправді був. Згодом я довідався, поготів що так робив у своїх лекціях академік Л.І. Мандельштам. Та коли його в післявоєнні роки ексгумували були (в переносному сенсі, ясна річ) у московському ФІАН, на предмет допиту щодо ідеалізму — саме таке речення відіграло вирішальну роль. Все це не давало радощів, але я вже тоді розумів, що в країні, де праця є універсальним засобом покарання, — радощів приносити вона й не повинна. Бог якось хоронив мене, та й продовжувалася ця дурня десь років сім, істотно вичерпавшись десь до 1954.

Проти фантазії ідіота — мічуринськоі біології, проти перекручень квантової механіки та на користь кібернетики мені доводилося виступати й перед 1953, але вже тільки потім я міг дозволити собі й більше, з лекціями кібернетики для бажаючих та повним демолюванням мічурінської біології. Оргвисновків це вже не тягнуло, хоча й доволі хутко я здобув дещо дурну славу в марксистських кругах. Принаймні іще на початку шестидесятих викладач філософії медицинського інституту (я чудово пам’ятаю його прізвище, але не стану наводити). Справа в тому, що це мені передали треті особи, а вони могли й чогось наплутати), ніби радив своїм студентам, якщо вони хочуть зобачити живого ідеаліста — піти на мої лекції в університет. На мої лекції на потоках одвічно шалалися якісь нікому не відомі суб’єкти, але я жодного разу не поцікавився, хто вони були. Можливо, що там були й жаді набратися ідеалістичної мудрості, за рекомендацією «товаріща Де...» — мовчу, мовчу. А, з другого боку, де б їм у нас побратися, допитливим та цікавським? — набагато правдоподібніше, що то були самі звичайні сексоти.

На ґрунті біологічної науки у мене були сталі тертя з ректором, професором Ґеорґієм Борісовічем Мєльніковим, що десь у середині п’ятидесятих змінив доцента В.І. Сафронова. Він був дарвіністом старої віри та навіть злегка постраждав на цьому ґрунті. То було десь у 1948, коли до нас в місто прибув член лисенківського конвенту, такий собі Петро Антипович Власюк, аби навести у нас строгі мічурінські порядки. Тепер він, напевно, ходить у класиках української науки, не знаю — не цікавився. Тоді в театрі ім. Шевченко був скликаний актив міських учених, де довелося бути й мені, хоч я і не мав відношення до біології. Церемонія була звичайною: член конвента, усівшися за стіл на сцені під червоною скатертиною — викликав на трибуну підозрюваних, яки мусили каятись прилюдно. Каявся у своїх помилках і Б.Б. Не все було аж так гладко, профессор медінституту А.І. Віноґрадова,


психіатр, ота сама, що демонструвала на лекції приклад манії величі — «старшєго повара» що уявив себе «завпроізводством», — добросовісно виклала усі як є «лжєучєнія» у своїй галузі. Від Вундта й Кречмера та аж по самого Фрейда, але «заклєйміть» їх чи то забула, чи то... Не знаю вже що. Врятувало її здається, тільки те, що Петро Антипович сприйняв її, як не сповна розуму. До покаральних психушок сталінська влада ще не додумалася, отже наслідків для неї це не мало. Патріархальні були часи...

Але, для професора Мєльнікова це не пройшло марно, та він і став із тих пір найвідданішим мічуринцем. Можливо, в чомусь більшим, ніж сам Т.Д. Лисенко.

Я твердо стояв тоді на самій передовій позиції нуклеопротеідного гена (не знаю, чи була вона тоді загально прийнятою), він же — як мічуринець, жодних там генів взагалі не визнавав — просто за обов’язком служби.

Він — пам’ятаю, колись полемізуючи зі мною прилюдно обрушився на мене за вжитий мною термін — «стохастіческий процесс», що було погано вже тому, що як відомо — «наука враг случайностей», але тут було кепсько й суб’єктивно: «и слово-то какое противное!» — в серцях додав він. Воно дійсно, можна було би й сказати «случайный процесс», але я свідомо не став так робити, аби дещо пом’якшити ситуацію. Так ми часом попадаємо пальцем до неба керовані найкращими намірами.

Незважаючи на ці сталі адміністративні тертя Ґ.Б. жодного разу не дав мені відчути свою адміністративну вищисть, що для нього як ректора було легше від легкого. Але, бачите, навіть тоді, за сталінської епохи, не були так поширені непрямі стратегії, як тепер. Коли будь-яка начальницька потолоч — є царем та богом над своїми підлеглими. Втім, цієї його інтелігентності був уже геть позбавлений його наступник В.І. Моссаковскій, невіглас і хамло, який перетворив університет на свою персональну вотчину. Можливо, що тут втрутилися й невідомі космічні сили. Бо то був і той пам’ятний рік, коли ліберального Хрущова-вбивцю — змінив пияка та пустобрех Л. Брєжнєв. У нас відбулося щось подібне.

Тоді ж, у квітні 1964 ми троє, Ґ. Мєльніков, О. Шуґуров і я, були включені в комісію ЦК КПУ, яка на протязі місяця перевіряла, як віддзеркалюються філософські положення марксізма-лєнінізма по вузівських лекціях м. Одеси. Кому це спало на думку включити туди двох безпартійних, та з них іще такого як я — не маю зеленого поняття.

Комісію очолив функціонер ЦК КПУ В. Попов, молодий інженер, що втім полишив непогане враження.


Особливих подій там не було, обслідували кого треба, записали те, що треба; ми намагалися, звісно, навести й деяку критику, але не таку, що могла би комусь зашкодити. Справа то не проста, але здається вийшло: і вівці виявилися ситі, і вовки цілі. Наш доволі великий звіт повинна була друкувати машинистка горкома, товста й неохайна баба років п’ятидесяти-шестидесяти. Такі дрібні апаратні посади згодовують звичайно яловим старим більшовичкам. Вона подивилась, полистала та сказала: «только бистро я вам ето нє напєчатаю». Ми поцікавилися — чому? — та отримали дещо неочікуваву відповідь: «у вас написано нє партійним язиком». Ми тільки переглянулися та нічого не сказали — що ж тут поробиш? — наша мова й дійсно була непартійною.

Партійна мова... так, вона була, вже склалася до кінця. Мова доповідей на партз’їздах, мова партії. Від будь-якої відомої людської мови вона порізнювалася насамперед тим, що ціль конкретного змісту не була основною. Вона була лише подразником, призначеним викликати у того, хто чує — певні вироблені нею умовні рефлекси. Оперувала сотнею-двома слів (не дарма ж такі нестандартні слова як «хунвейбіни» або «Азербайджан» — створювали непереборні труднощі для «вождів» стисло у певних шаблонних сполученнях. Не дивно, що ця баба застановилася, прочитавши кілька перших наших речень. Я тоді знав уже Джорджа Орвелла з його революцією в свинарнику, але не читав іще «1984» де описується «новояз» — партійний язик».

Таким був епілог моїх занять філософією, до яких змусило мене (та й усіх нас ) післявоєнне продовження сталінської епохи. Утвердження матеріалізма (без емпіріокритицизма), мічуринська совєцька наука та вітчизняний приорітет.

Спори з мічуринцями кінця сорокових — початку п’ятидесятих мені по тому не пригадувалися, виключая рік написання «істерії пуфф», та й потім, поки в кінці восьмидесятих не сталося певне повернення, про яке варто розповісти.

Спір з мічурінцем для прибічника строгої науки — справа незмірно цікава. Бо то спір — насамперед російський. Ви правите йому про досвіди Гриффіта, змінення спадковості пневмомокока шляхом ДНК, про правило Татума — один ген — одна біохемічна реакція, та таке подібне. Заперечення є завжди, але незмінно розчаровують. «ДНК — а что ето такоє! — нє знаю нікакой ДНК!» «Ґєни? — что за ґєни! Нікакіх ґєнов нєт!» і так далі, й тому подібне. Власне невігластво зводиться до рангу достоїнства. Незвичну людину це спочатку просто убиває. Тоді ж мені приходили до голови певні думки, з яких я згодом вибудував теорію рівнів розуміння у «Творчому інтелекті».


Наочним прикладом сходин рівнів розуміння, яким я користувався в лекціях, було коротке речення з книги книг тюрків — «Кудатку білік» «Мудрість, що дає щастя»


ПОДИВИСЬ У ОРИГІНАЛ


Означає цей напис, щось як: «знаючи зовне та внутрішнє, все зрозумієш, далекий окові станеш близький серцю». Але, це не є аж так важливе. Сходини рівнів розуміння цього простого об’єкта вибудовується в наступний спосіб.

1. Самий початок — чорні закарлючки на білому папері. Рівень розуміння домового кота, або малої дитини.

2. Це напис якимись знаками, рівень розуміння, доступний людині після епохи винайдення письма.

3. Це напис орхонськими рунами. Рівень розуміння людини, що в стані відрізнити орхонські руни від латини або кирилиці.

4. Рівень того, хто може прочитати напис.

5. Завершується все спеціалістом, що знає шрифт, знає мову та знає джерело.

Цей короткий конкретний приклад — радше ілюстрація. У більш складних об’єктах, скажімо, цілій науковій теорії, ситуація може бути набагато складнішою, але поняття сходин зберігається завжди. Нормальна людина повинна розуміти обмеженість свого рівня розуміння, але є й переконані, що їх власний рівень розуміння повністю вичерпує предмет. Це — суто російський підхід, який домінує на схід від Перемишлю. Наслідок особливостей історичного розвитку. А радше — багатосторічної відсутності такого. Саме з таких і вербувалися браві мічурінці. В цьому разі існування вищих рівнів розуміння — просто відкидається. «Что ґєни? — нікакіх ґєнов нєт!»

Ось у цьому й уся трагічна неплідність спорів тих часів, які були чистісіньким непорозумінням — їм би взагалі не слід бути.

Певну ремінісценцію всього цього мені довелося пережити, коли ми з дружиною винайшли спосіб узагальнити метод Рімана на простір із довільною кількістю вимірів. Попутно ми відкрили, ясна-річ, масу цікавих речей. Зокрема прояснили проблему надсвітового електрона, що існувала з часів 3оммерфельда (1904). На розв’язку Зоммеррльда була 1937 побудована теорія випромінювання Вавілова-Чєренкова, за яку І. Тамм, І. Франк та П. Чєрєнков отримали Нобелівську премію з фізики. Ми хутко показали, що цей розв’язок, що існує в науці вже майже сто років не є вірним. Ми знайшли вірний розв’язок, який однак жодним випромінюванням не супровождується. Єдиний випадок, це коли електрон наближається до швидкості світла, та тоді його поле практично перетворюється на поле випромінювання.


Ці результати — строгі та однозначні, на в ідміну від І.Тамма та і: Франка, у який — як це легко бачити, інтеграл втрат може бути зроблений або дійсним або уявним, в залежності від порядку інтегрування двох послідовних інтегралів (!), — подіяли на мого шефа ні чим ота червона ганчірка на бика.

Він — зрозуміло, всьому заперечував, стисло оберігаючи інтереси корпорації як і парадігми, яка годувала та поїла його, давши за переїзд у Донецьк із Києва (!) навіть звання члена-кореспондента АН УССР У нас, як ви знаєте, учені ступені та звання — даються й за це. З тих пір він оголосив мені формальну холодну війну, заперечуючи всьому, що я на його семінарі доповідав. При цьому вилазило все те ж мічурінське єство — самовпевненність помножена на невігластво. Останне він у цих російських спорах демонстрував часто та з охотою.

Я спочатку не розумів, як то можна з таким ексґібіціонізмом прилюдно демонструвати своє наукове невігластво, але потім зрозумів, що семінар складався в основному з його власних учнів, а він добирав їх вельми прискіпливо, не даючи прорватися туди жодній більш-менш здібній людині. Захищали у нього ні як не через три роки після початку аспірантури, та, ясна річ — без жодних ідей, — сама наукова бухгалтерія (та при тому — завжди не строга, без певного обґрунтування. Отже... Авдиторія дивилася йому в рота, а я, незважаючи на всі переваги щодо рівня розуміння — виглядав круглим дурнем.

Що поробиш. Не треба забувати, що ми живемо у світі антисправедливості. Не випадково ж і наука у нас — совецька, досягнення якої можуть бути умножені переїздом.