Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57

Пригадується, десь у 1987 від Р.Х., викладач Одеського ОПТУ № 1, Ніколай Ніколаєвіч Палтишєв навчав своїх учнів послідовному та паралельному з’єданню електроприладів — наочно: учні бралися за руки, так або інакше. Проблеми вирішено. Як на мене, то це є не менш геніальне відкриття, ніж те, яке вчинив колись невідомий єфрейтор, аби навчити своїх підопічних — де праве, а де ліве, — прив’язавши своїм рекрутам до одної ноги сіно, а до другої солому. От тільки ніде чогось не передбачено, що можуть бути й такі новобранці, які не знають, що то є сіно, а що солома. Як же бути тоді?


Ой, хай я буду неправий, але мариться мені, що колись і в наших електротехнічних інститутах вивчатимуть електротехніку за методами Н.Н. Палтишєва!..


Викладачі, яких я знав — поділялися за нечисленними виключеннями на дві категорії. Одні добросовісно тягли свою лямку, викладаючи якийсь загальний курс роками, десятками років. Таких цінували студенти, бо за їх конспектами, навіть засмальцованими поколіннями студентів — можна було здати курс будь-коли. Інша категорія (переважно з комуністів) — ненавиділи викладання, та тільки-но почавши курс — хворіли, або щось там іще. Полишаючи дочитувати підлеглим. З таких виходили звичайно завідуючі катедрами або декани; а часом — і ректори університетів.

Я сам — що ж тут сказати? — не відносився ні до тих, ні до других. Читати одне й те саме роками — мені було нудно, та я й змінював курси, перечитавши за 25 років не лише майже всю теоретичну фізику, але й ще чимало всякого. Наведу те, що можу пригадати:

Теоретична механіка. Квантова механіка. Теорія елементарних частинок і квантова теорія поля.

Електродинаміка. Теорія ймовірностей. Теорія випадкових процесів. Теорія атомних спектрів. Теорія інформації. Теоретична оптика.

Кібернетика. Теорія автоматичного регулювання.

Газова динаміка. Теоретична фізика для хеміків.

Біоніка. Біофізика. Розмноження й конкуренція видів.


Це — в університетах. Але читав на запрошення курс «Теорії та техніки автоматичного регулювання» на курсах підвищення кваліфікації інженерів, та курс «Механізми пам’яті та творча діяльність» на курсах підвищення кваліфікації учителів. Ну, і всяке таке.

Потім, уже покинувши викладацьку діяльність, доводилося читати купу популярних лекцій від товариства «Знання»; тут — чого тільки не було (ну, крім політики, ясна річ).

Моя праця у вищій школі пригадувалася потім без особливих від’ємних емоцій, хоча насправді таких бувало більше ніж достатньо.

За наших часів від викладачів уже важко вимагати відсидки, навантаження перевалили за тисячу годин річно, та їм і так із учбового закладу майже не вилізти, хоча я й певний, що десь, якісь душевно хворі й вимагають досиджувати до повних восьми годин на день.


Справа в тому, що наша держава ( теперішня як і колишня), нас, бюджетників єдиний работодавець, — мислить просто й примітивно. Не будемо вже й пригадувати те, що вона ніде й ні в чому нездатна відрізнити супу від помиїв. Бо є речі й гірші. Вона, наприклад, чудово уявляє собі, що то є поденна робота, але органічно не в змозі подужати щось більш складне, скажімо, принцип підрядної роботи. На щастя вона й не намагається цього подужати, та можна за неї бути спокійним. Бо ж... Пам’ятаєте, як щєдрінський «ґороднічій Іванов» намагався вмістити зміст надто розлеглого сенатського указу та й луснув від натуги.

Але, тут поки все спокійно та всі ми поки — вже вісімдесят чотири роки трудимося поденно. Всі — абсолютно всі, ясна річ, від землекопа з лопатою, якому це ще більше-менш властиве (хоча значно ліпше — від кубометра, підрядно), до архітектора та вченого, котрим це вже ніяк не властиве. Всі одностайно. У цьому ж весь сенс, щоб усі, однаково. От якби ж іще, та на оту поденщину, та ще можна би ганяти усіх разом, строєм: як новобранців срати...

Уся моя трудова діяльність, а проще кажучи — життя, — проходило під знаком відсидки.

Я звик з молодих років та намагався робити свою справу якомога краще, а суспільство — хоч ти його вбий, не довіряло мені, ні в тридцять років, ні в сімдесят, глибоко переконане в тому, що пущена самопас людина — «не» філоніть» органічно не може. Не заперечую може створені та виховані ними імпер-люмпени й поводять себе саме так, але... Я ніколи не був імпер-люмпеном, та застерігався найменшої схожості. Але...

«Якщо я вже не можу за всією цією бандою нероб прослідкувати особисто» — розумувала влада, — «то хай вони принаймні всі сидять при місці — від та до!» З цього приводу пригадується чимало різного.

За совєтів авторітет організації вимірювався по-старому: за звичною кількістю «душ» за директором, як колись авторітет поміщика. От різні бюджетні заклади й роздували штати, благо — що там оті жалюгідні 100 рб./ міс. на «душу». От і пригадую ще в Дніпропетровську одне СКТБ, де трапилося ЧП, — просто з роботи відвезли до психушки молоду дівчину, яка по закінченні ЗУЗ’у отримала призначення до цього СКТБ, та не пропрацювала там і року.

А вся справа була в тому, що оті душі директора справою перевантажені не булит, але... Вони всі були «прі ісполненії» та їм не можна було: розмовляти, читати, в’язати і т. д. і т. п. Ну, — нічого не можна, дозволялося лише «прісутствовать в прісутствєнном мєстє», от і маєте...


Нове та дійсно небачене в історії суспільство тому мабуть і вирішувало з такою небувалою сміливістю нові й неосяжні задачі, що ніколи не рахувалося з реальністю. А саме тому всі ці досягнення та небувалі звершення виявляються не тут, не в полі нашого з вами зору, а «буквально где-то рядом»...

Відсидки отруїли своєю безглуздістю мало не все моє свідоме життя, хоча я хутко та блискуче навчився їх саботувати. Однак, це не знімало від’ємних емоцій. Кожна нормальна людина розуміє, що таку державу обманути не гріх, навпаки, — і, все ж... Я часто думав, чи не навмисно вся та правляча наволоч створювала у нас в такий спосіб почуття провини? — можливо, що й так, але... Чи не приписуємо ми їй того, що абсолютно їй не властиве, — розуму?

Катедра теоретичної фізики де я працював, нараховувала від півдюжини до десятка викладачів та тулилася в кімнатці приблизно з десяток метрів квадратних, де містилися диван, стіл для лаборантки та ще пара стільців. Туди навіть вмістити всіх не можна було, та засідання катедри проводились в одній з вільних малих аудиторій. І однак — «полагалось отсіжівать». Посилатися на реальність було безглуздо,бо вважалося кепським тоном: «прікриваєтся обьєктівнимі прічінамі», «разводіт дємаґоґію», — так іменувалося це офіційною партійною мовою. Та й площі зі столами та стільцями ніхто не додав би — не було цього. Як ніхто не відмінив би відсидки — «пріказ свєрху». Зверху жиди у вигаданому ними ж світі та ніколи ні про що й не турбувалися, крім виконання власних же ідіотичних розпоряджень.

Відсиджувати ніхто не міг таким чином, просто фізично, та й не відсиджував, але це тягнуло за собою певні неприємності, хоча би в особі постійного стресу, свідомості можливості бути звільненим будь-коли за формальний «прогул».

В усіх були ще свіжими в пам’яті бандитські сталінські закони, коли за підбирання кинутих колосків зі сталінського поля загрожував розстріл, за кількахвилинне запізнення могли звільнити або й судити, а за»прогул»... не знаю вже, можливо, теж розстрілювали.

От цей сталий стан нечистого сумління і створював необхідний ступінь непевності в завтрашньому дні, ще одну ланку в багатокільцевому ланцюзі терору, який дожиттєво оплутував кожного з нас. Тому що всебічний терор, політичний, фізичний, психологічний та всякий інший був альфою та омегою нового суспільства, «орґанізующєй і обьєдіняющєй сілой» та засобом керування.

Без нього воно втратило би своє неповторне обличчя.


Питання перевантаження викладачів у будь-якій школі, хоч у звичайній, а хоч і вищіїй, — є не лише питання соціальне — надексплуатація, на яку рівно заплющували очі державні жовті совєцькі профспілки, як заплющують так само спадково жовті профспілки незалежної України. Але, справа тут не лише в основному, звичайному — нелюдській експлуатації людини механізмом держави, порівняно з якою ота їх жалюгідна «експлоатація чєловєка чєловєком» — то дитинчі іграшки.

Питання тут в самому існуванні (або неіснуванні) вищої школи. Пояснимо дещо для тих, хто цього самі не розуміють.

По-перше, система освіти існує на загальному тлі тих дисциплін, що стало розвиваються в часі (накопичення інформації) та фізика (як і будь-що інше) сьогодні уже не та, що десять, двадцять років тому. Тому викладач повинен мати порядну вільну частку свого 8-годинного робочого дня (що за ідіотичне формулювання, чи не так?) — наче він землю копає) — саме на це, на слідкування за станом та розвитком своєї дисципліни, свого фаху.

По-друге, він зобов’язаний сам займатися творчою, науковою працею у своїй галузі, на що теж потрібний вільний час.

От усе це разом, вкупі, й забезпечує та підтримує існування вищої школи, забезпечує її кадрами всіх рівнів. Студент, який щойно закінчив курс навчання, з не надто складним за змістом навантаженням у 480 го./рік практичних або лабораторних занять, має час та можливості займатися науковою працею, та по захисті кандидатської дисертації переходить у доценти. З більш складним, але меншим за обсягом навантаженням у 360 год. / рік. Тут він, маючи час для наукової роботи — може захистити докторську дисертацію та перейти в ранг професора. Така система склалася ще у XIX ст., довела свою граничну ефективність та глупо її в чомусь істотному змінювати.

Без усього цього — це очевидцю — не може бути вищої школи, вона тихо помре. І — однак...

Пригадаємо початок дев’яностих років, роки після краху соціалізму, коли як поганки після дощу почали виростати з нічого вищі учбові заклади з модних ринкових фахів — справжньої економіки, менеджменту, маркетінгу тощо.

Не будемо наразі звертати увагу на ту делікатну обставину, що «перєдєл собствєнності» — як кануть у наших сусідів, проходив тоді просто неба, у кілерських розборках. Без жодного там менеджменту, чи то маркетінгу. Поцікавимося радше іншим. Совєцьку «економічну науку» ми добре знаємо, не було там і тіні менеджменту або маркетінгу, не кажучи бодай про сліди якоїсь науки. Алдже, совєцька економічна наука


даною від початку та до кінця, та й призвела врешті до економічного краху СССР. Викладалася вона на рівні ще ХІХ ст. та мови там не було про якісь там менеджменти або маркетинги.

Так, спитаємо тепер, звідки ж вони у нас раптом побралися, ніби від замаху чарівної палички, оті фахівці (адже — викладачі!) з менеджменту або маркетінгу? — а їх, скільки потрібно — стільки й з’являлося. Так, ще раз — звідки ж? Все це наводить на дуже сумні роздуми. Бо, в совєцькі часи ми звикли сприймати будь-які накази влади, аж до самих безглуздих. Та миттєво рапортувати про їх «виконання». Бо, мало чого тоді робилося насправді, а радше на словах або на папері.

Оце й було оте найгірше, що заповіли нам безглузді та невігласні совєти.


Море та Крим

Вперше я сподобився побачити море тільки десь у 1950. Враження було — незабутнє. Але ж, усе життя на 3емлі вийшло з нього: таласи, мар, мер, денгізі, чи як там іще.

Потім, читаючи «Моя жизнь» Л. Троцкого, я довідався, що він, проживши молодим сім років Одесі, — так жодного разу й не підійшов до моря (!). От тоді я остаточно зрозумів, оцінив оте, що: «мі балшевікі — люди асобава склада...» як любив казати вбивця Троцкого, І. Сталін. За сім років так і не наблизитись до моря... Дійсно «асобава склада»: потолоч, якої світ не народжував.

Тоді ж я помітив, адже на наших берегах цілісінький рік товчеться московська сарана, — столичних піжонів у ластах і масках, безумовно не совєцьких, вициганених у якихось іноземців. Ну, ви ж знаєте, вони обливають іноземців брудом, але обожнюють усе закордонне. Адже москвич стає стовідсотково вітчизняним тільки роздягненим догола.

Про Жака Іва Кусто я тоді вже чув та навіть намагався спорудити домовим засобом ласти з легкого алюмінієвого каркасу обтягненого дерматином, але негайно зметикував, що тут вся справа у гнучкості, та перейшов на гнучкі сталеві дроти, але... потерпів повне фіаско, тут потрібна була гума. Ласт — це риб’ячий хвіст, м’який та гнучкий та іншим бути не може, тут переваги біоніки неспірні. Зробити маску було набагато легше, та в цьому я устиг сповна. Маска була — що треба. На Дніпрі, однак, вона була не надто до вжитку.

Початково я копіював іноземні зразки, за всіма правилами, роблячи її з повернутим догори дихалом, із клапаном із пінг-понгової кулі, але хутко зрозумів, що все це ні до чого. Проста маска, якомога плоскіша та легша — от і все, що потрібно, аби вільно почувати себе у воді. Не потрібна, загалом, і дихальна трубка, вона тільки зв’язує. А найкраще — просто добрі водощильні окуляри. Недарма ж фахові пірчачі, полювальники на перлини, — користуються тільки ними. Але, добрі окуляри знайти або зробити власноруч — важко.

Тоді ж я знав про існування акваланга та міг би його зробити, використавши обладнання від списаного гірничо-рятувального костюму, але... По-перше — не було де підкачувати балони. По-друге, а це мабуть і є по-перше, ніхто в країні ще не виробляв аквалангів, ніхто їх не мав, а вже було відомо, що їх мати не можна. Про заборону потурбувались насамперед. Та, й те сказати, як же це — допустити акваланг? Адже так будь-хто з аквалангом, в тому числі й ворог, може миттєво безконтрольно піти в загранводи. Або ж просто махнути


до Туреччини пішки, дном Чорного моря. Щоправда, мені невідомо, чи було щось подібне у нас, але щасливі громадяни НДР не одного разу тікали в аквалангах зі соціалістичної батьківщини до негараздів капіталізму, на гнилий захід, про таке я чув. От же, нічого дивного. На узбережжях тоді було строго. За ними душевно хворі окупанти слідкували денно й нощно. Це здається тоді відомий згодом астроном Н. Козирєв, катаючись морем на човнику в Сєстрорєцке — миттєво склопотав десять років випливши на пару метрів за совєцькі територіальні води. В Криму був навіть комендантський час, коли шалатись берегом заборонялося, десь з дев’яти вечора та по шосту ранку. Тоді ж іще не займали місце на пляжі з п’яти ранку, бо населення Москви було мало не втричі менше від наступного. Доблесних прикордонників можна було надибати всюди та в будь-який час, патрулем а хоч і одинаком. Вони топали пляжем в саму спеку у своїх пудових кирзових неподобствах, скопом і поокремо, в місті як і поза ним. Нахабні? так, як і всюди, як і завжди.

Терор стосувався всіх, приїжджих як місцевих; цим не дозволялося мати човнів, поготів — якихось там яхт.

Тоді, ж напевно, з поширенням (там, у них) аквалангів, ялтинські алуштинські і т. п. дачі московських пузатих були огорожені під водою металевими сітками, хоча акул у Чорному морі, згідно з усіма джерелами — не буває.

Так що, так і не випало мені плавати з аквалангом тоді, пізніше, коли вже була така можливість — мені було нецікаво: про все потурбувалася Москва. Особливих претензій з цього приводу, власне й не маю, бо якщо й є у Чорному морі щось цікаве, то аж ніяк не на великих глибинах — на все дістане й маски.

Немає в Криму в цьому сенсі й видатних красот — не тропіки. Найбільш привабливе місце, це Блакитна бухта під Севастополем. Туди потрібно з півгодини їхати з Севастополя в невеличкому автобусі, задушливому та тряскому (ну, як отой невмирущий Корчуватський), але захід себе виправдовує. Там чудова видимість та на дні, на глибині 5-7 метрів зверху все добре видно, дуже чиста вода. Та — самої дивної форми скелі, наче плаваєш під куполом ґотичного собору. Там я бачив незвичну рибку, майже фасона бичка, але не таку головасту, але яскраву, червону з чорним, мало не тропічних кольорів, яка нашим рибам якось не властива. Вона лежала на верхівці оброслого водоростами сталагміта, на глибині метрів трьох, та помітивши мене хутко зникла. Я потім шукав її по довідниках, але нічого не добився, так і не знаю, хто ж це був.


В цій бухті ми були десь 1966. Тоді в місті вже подейкували, що отці уславленого Севастополя — партійні хряки — номенклатура, — збираються туди відвести міську каналізацію. Напевно, за цей час уже й відвели.

За тих років я ще багато та професійно фотографував, види, що привертали увагу, знайомих. Це капітально полегшувалося тим, що у нас на катедрі, спочатку фізіології, а потім біоніки — була добра фотокімната. Фотографувати, проявляти та друкувати я почав іще в Києві, коли мені було років 12. Готових рецептів тоді не виготовляли й не продавали, але всі необхідні інгредієнти у нас були, та я їх відмірював на аналітичних вагах та розчинював сам, експериментуючи або з гідрохіноном, або з гліцином, — у нас була купа рецептів. Моїм першим апаратом був «Фотокор» 1:4,5 — один із двох продукованих тоді в країні; був іще уславлений «ФЕД» — малоформатний, спрощена копія уславленої «Лейки» від Лейтца, що підкорила була світ. Його випускала Харківська трудколонія та з цього приводу було багацько галасу. До галасу — щиро приєднуюсь, — потім усі ламентували: «ой, робили би краще, та нема імпортного обладнання». А, що ж — у трудкомуни воно було — оте «імпортне обладнання»? — не думаю. А апарат був непоганий. Не набагато гірше отої самої «Лейки», яку виробляли вже на суто «імпортному» обладнанні. Було інше — бажання та сумління. По війні у мене був невеличкий німецький апаратик гармошкою, на 1:4,5 , десь 6x9. Звідки він у мене побрався та куди подівся потім, не питайте — не пригадаю. Потім десь з 1950 з’явилася «Екзакта» з Тессаром Цейсса 1:3,5; то був чудовий апарат, з яким я зробив силу знімків. Потім була «Практика», спочатку стара — довоєнна, 1:2; за нею нова — 1:1,9. Все це були дзеркалки, та інших апаратів у мене не було. Той, хто починав з «Фотокора» чи чогось подібного — хоче бачити те, що він фотографує. Різні там видошукачі та дальноміри то ні до чого; не те.

Підводний бокс під фотоапарат я зробив власноруч, привабливо зовні та зграбно за технічними рішеннями. У нас тоді нічого подібного ще не було, та не було, здається, й потім. Виробити самому з грубого алюмінію водощильний бокс із двома вікнами з плекса, спереду для об’єктива, а зверху на зйомній кришці на болтах та з прокладкою з вакуумної гуми, щоби бачити дзеркало, — не створювало великих проблем. Труднощі з’являлися там, де потрібно було виводити назовні керування фотокамерою, а це було, як мінімум:

1. Наведення об’єктива.

2. Завод затвора та перестановка кадра.

3. Керування діафрагмою.


Іще один елемент — зміну експозиції — я свідомо опустив, адже, це можна робити й за рахунок діафрагми. Хоча — неважко було би зробити й це. Отже, зверніть уваги — потрібно було аж три добрих сальники. Їх я теж, частково роздобув, частково зробив сам. Пам’ятаю, у великій нагоді стала мені нога від літака «МІГ-15», яку я знайшов у нескінчених підвалах корпусу № 39 на Шевченківській.

Оскільки бокс із фотокамерою тонув у воді, то я передбачив і це: зробив перев’яз — вішати на шию — з велосипедної камери, якої можна було піддути до невеличкої від’ємної ваги у воді. Так, аби кинута напризволяще система — все одно не потонула би.

На кримських пляжах обладнання викликало сенсацію: «Смотрі, смотрі, — подводний аппарат!» — «Ну, ето нє наш, конєчно!» — і всяке таке.

В останньому, для справи, камера стала не надто в нагоді, якщо я зняв нею більше трьох плівок — і те добре; фотографувати, загалом, не було чого — не тропіки. Мене, як завжди, набагато більше цікавило технічне вирішення проблеми — інжерерна задача як така. Вона й була вирішена за всіма правилами, але... Приїхавши з моря я якось зняв кришку, але не вийняв апарат, у мене вже була тоді придбана нагодою стара «Практика», та через пару місяців не без прикрості помітив, що алюміній камери, схоже — нечистий, є чимось поїдений, можливо випарами морської солі, що полишилась з-зовні камери. В середину, в цьому я неодноразово пересвідчувався — вона не проходила.

Цьому моєму витворові, втім, як і багатьом іншим, не надто пощастило.

Коли ми з дружиною жили на 17 метрах кв., та після, коли переїхали поближче до моєї матері та жили вже десь на 13, було тіснувато, та я дещо тримав на катедрі біоніки, та коли ми вимушені були виїхати до Донецька, полишив там і свою підводну камеру. Коли я незабаром приїхав у Дніпропетровськ та згадав про неї — її вже не було. Мої колеги за катедрою підчас чергового «субботніка» та наведення порядку — викинули її разом з різним мотлохом, непотрібним сміттям. Так мені, принаймні, це пояснювали. Дивна історія...

Якщо вона комусь заважала, то її міг миттєво забрати мій син, що на той час навчався в університеті та жив мало не поруч, але йому ніхто не подзвонив, не потрудився. По-совєцькі це якось зрозуміло: навіщо? — адже я уже не керував катедрою, а значить для неї ніби не існував. Всі вони були люди відносно пристойні, в охранку наче не доносили, та добре ставилися да мене ще перед тим, як я став очолювати катедру. Крім того — викинути нову та цілком добру річ?-дивні люди... Мені було доволі прикро, але претензій я не висловлював: яка країна — такі й люди, годі казати, хоча й досі подібні аберації імпер-люмпенської психіки — не до мого розуміння.


Такі вже Є люди на отой байковий схід від Перемишлю, знайти тут «собутильніка» непорівняне легше, ніж друга або помічника. Вжваю чуже слово, бо українською — й відповідника йому не знаю. «Собутильнік», це ж треба!.. Такий він є, цей нарід, та поки він є такий — нічого доброго не буде. Нічого й ніколи, це — гарантую.

Чи це вже моя провина? — бо може круг мене не було справжніх людей, чи то може то я не умів їх знайти?

Порядно пізніше, вже тому ексодусі сімдесятих — мені всі вуха прогули, як у друці так і по ТБ, що мовляв там, куди відкочували всі наші колишні завмаги та завсклади, — все би добре, й постачання відмінне, та от, одне зле — «душєвності» нема, тої, що в нас (чи ніхто до твоїх справ не лізе?)- чи ще щось? Друзів, мовляв, нема де взяти; дивно — пам’ятаю, було мені це чути.

Бо — що ж, і мені теж — де було їх побрати тут сидячи? Нічого, «обійшовся тими нечисленними, що були. Та й те сказати, колишніх «нашіх» зараз там, «у ніх», без малого не мільйон та всі тісняться на тому — як його? — Брайтон Біч, ну от і дружіть собі на здоорв’я, проявляйте свою «душєвность» скільки влізе. Хоч задавіться нею...