Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   57


Ми були тоді люди все ще трохи наївні, та окрилені успіхом спробували були наш стимулятор запатентувати в Москві, але — де там... Але, хутко виявилося, що вся ця хабарна московська наволоч — патентує тільки нове. А тут — що ж нового, власне? — «генератор»? відомий; «усілітєль» — теж відомий. Навіть «випрямітєль» — і той давно відомий. Втім, для себе ця нелюдська потолоч — далеко не так вибаглива. Бо у них є такі собі «откритія», які теж патентуються. Так от — це сам бачив — є серед них і таке: «єслі два куска металла сопрікасаются — їх атоми пронікают із одного в другой». Відкриття, це ж треба! — а що ж тут нового, дозвольте спитати? Бо, про таке знав, мабуть, іще Демокріт.

Другий примітний прилад, чудовий — для автоматичної статистичної обробки результатів будь-яких вимірів, від нейрофізіологічних до ЯМР та ЕПР (він видавав чотири моменти статистичного розподілу!), на якому захистив свою дисертацію Юрій Галяс — уже в серію не пішов, так і полишився в єдиному примірнику. На той час і Л. Брежнєв, і В. Мосаковскій уже навели свій, власний порядок.


Він був побудований з краденим (що ж тут гріха таїти, справа давня!) у ВПК СССР феритовим кубом пам’яті, якого спеціально відряджена наша людина привезла, вимінявши на літр казенного спирту з найсекретнішого заводу, чи то в Пєнзє, чи то в Астрахані, вже точно не пам’ятаю. Не можна виключати, що він був єдиним з виготовлених на цьому заводі, що пішов на добру та потрібну всім справу. Мене по тому часто займала думка: а, чи дійшли там, «у ніх», — в ЦРУ до подібної як же ефективної та як же дешевої методи добування наших совєцьких війскових секретів? — думаю, ні. Та — з причин цілком реалістичних. По-перше, їх визнані експерти з дипломами Йеля та Гарварда, не розуміються так досконало на психології совєцькоі людини, як ми. А по-друге ... по-друге звикли кидатися мільйонами не рахуючи, де треба й де не треба. Така собі хибна думка, що чим важливіше об’єкт, тим дорожче вартує його викрадення.

Часто потім, працюючи вже в Дон ФТІ в Донецьку я пригадував цей простий та зграбний настільний прилад, маленьку спеціалізовану ЕВМ. (справа в тому, що й у нас на кінець семидесятих (чи пізніше?) прокотилася хвиля, інспірована звідкілясь зверху (а у нас тільки те й прокрчується, що надумав черговий ідіот десь там зверху) — «автоматізація експерімєнта». Терміново був даний сигнал до СКБ, де через пару років (!) сконструювали важку та незручну установку з комп’ютером. (кажись отой київський «Промінь», чи не вище досягнення глушковського інституту), яка оте осереднення за програмою й робила. То було щось подібне, як рухати кавову мельничку локомобілем, але... Важливо, що ціль досягалася, а якими засобами та з якою збитковістю — це вже не так важливо. Ну, ви розумієте, як оте ЦРУ, що витрачає мільйони на секретних агентів там, де стачило би й літра казенного спирту (9 коп./ літр).

Людство в цілому (даруйте) являє інтелект на рівні, скажімо, дощового хробака, що легко простежується на силі прикладів. Плутанина головного з абсолютно побічним, це лише найбільш типове в цьому феномені. Організаційне оформлення кібернетики співпало в часі зі створенням перших комп’ютерів, що і зв’язало їх «навєкі вмєстє. За поняттями людства, я маю на увазі, хоча легко бачити, що кібернетика має до конструювання та використання комп’ютерів стільки ж відношення, скільки, скажімо, й фізика; або математика. І однак... Комп’ютери геть з’їли кібернетику та на черзі стоять інші науки. А, занепад аналітичних наук — то прямий шлях до нового Середньовіччя.

Для слабкого розуму комп’ютер полишится назавжди величезною спокусою. А слабкі розуми, нагадаємо це, продукувалися завжди значно швидше сильних, а зараз є ще в надвишку й чинники, що сприяють


олігофренії. «Вєлікій кібєрнєтік» (совєцький, ясна річ ) академік В. Глушков — казав, бувало: «Ну, что жє, заложім морє в комп’ютер і посчітаєм!» А, що же ми тут, власне, «посчітаєм»? — вірніше — що «заложім»? Комп’ютер в стані числено розв’язати строго та коректно (так, так, іще й це) поставлену математичну задачу, але — з отим морем — де вона, та задача. Бо, море як таке — це ж не задача, бо де ж вона, теорія моря, з рівняннями та всім останнім? — де вона? Легко бачимо, що цей всебічний науковий нуль — і підозри не мав про велику думку Артура Стенлі Еддінґтона, що математика — то лише млин, який меле те, що в нього засиплють, то й не майте претензій, як ви засипали не зерно, а пісок. Не чули про це, природно, й вторинні наукові нулі, підвладні академічного рівня науковим нулям.

За нового та порядно придуркуватого ректора примушували вивчати комп’ютери всіх працівників Університету, всіх викладачів : фізики, філології, історії, фізкультури. Адже, це у них ідіотів, починаючи від їхнього Лєніна — то перша справа, щоб обов’язково — усі. «Бєз їзьятія». У восьмидесятих почали були подейкувати про комп’ютерізацію всієї країни, поки остаточно не прибила криза імперії. Не до того стало — врятувати би якось улюблену імперію.

Ще перед кінцем XX ст. вважалося добрим тоном (а може — модою) прикрашати комп’ютерним обрахунком дипломні праці. Модним є й виконувати на комп’ютерах і дисертації, але слід би тоді й науковий ступень присвоювати комп’ ютерові за цю наукову бухгалтерію. Ця пошесть лютує не тільки у нас — повсюдно. Велике розчарування довелося пережити, коли в «Сайентіфік Амерікен» відділ математичних головоломок і розваг у Марта Гарднера перейняв спочатку син Гофстадтера а потім і сам А. Дьюденні. Пішла суцільна комп’ютерщина, нудніше від якої, на мій розсуд, — немає нічого у світі.

Так само зіжерли комп’ютери й нашу катедру біоніки та біокібернетики, де хутко не полишилось нічого, ні від першої, ні від другої. Що вона там потім поробляла, та кого навчала ота катедра — так і досі не знаю; та й, правду сказати, — не цікаво.

Зізнаюся, життя впоїло мені стійке упередження проти комп’ютерізації. Не знаю, як там воно в них. Може там комп’ютер на щось і потрібен. Скажімо — для довідок різного роду, як це нам демонструють фільми. Але у нас... Певний — до яких шовків імперський труп не одягни — все одно смердітиме...


Про кібернетику взагалі

Усієї своєї діяльності на неосяжній ниві кібернетики — я вже й не пригадую. Принаймні — в подробицях. Починалося все тоді, в 1953-1954, з міського семінару з кібернетики, якого партійні влади то не дозволяли, то прикривали. Втім, він уже міцно став на ноги десь із 1956. Тоді він збирався раз на місяць у великій авдиторії на просп. ім. К.Маркса 16 та в ньому брали участь усі зацікавлені: фізики, математики, біологи, лікарі, інженери та фахові філологи-лінгвісти. Гадаю, що не без його впливу на філологічному факультеті ДГУ незабаром з’явилася нова дисципліна в особі математичної лінґвістики. Чого там тільки не обговорювалося, на тому нашому семінарі!

Починаючи з теорем К.Шеннона та по ідеї В. Ешбі про гомеостазіс, до проблем машинового перекладу з однієї мови на іншу, які тоді тільки ставилися, але вже доволі інтенсивно обмірковувалися в деталях. Десь кілька років ішли дискусії, в яких брав участь і я.

Життя з молодих років якось привчило мене не так захоплюватися новими можливостями (вони нікуди не дінуться), як звертати уваги на можливі труднощі та перепони. У нас було чимало й ентузіастів справи машинного перекладу, яких мені доводилося розхолоджувати. Бо мова, навіть упорядкована та літературна, — то не мова математики, логічна та єдина, вона не позбавлена елементів стихійності та не вичерпується конечною кількістю певних правил, та вже це робить її незручним об’єктом для комп’ютерних маніпуляцій: усіх можливих тут сюрпризів та утруднень — і не передбачити.

З де чим із передбачуваного тоді, я сам зіткнувся вже потім, через майже півстоліття, натрапивши на комп’ютерну програму перекладу з російської на англійську. Як я хутко переконався, вона добре працювала з текстами типу: «прийміть мої щирі вітання з приводу...», але у більш складних випадках її виники піднищувала невирішена проблема полісемантів.

Ви не знаєте, що то є полісеманти? — пояснюю.

Полісемантика, це коли одне слово має кілька різних за змістом значень. По не досить розвинених мовах — таких може бути чимало. Чимало є й у російській. Скажімо, слово «мир». Воно може позначати «світ» («мір, і жєлатєльно вєсь»), може й «мір» як мир, замирення. А може й сільську громаду («всєм міром»). А ще й заміщує оте грецьке «мюро» — олію, якою помазували на царство візантійських кайсаросів. Та фігуруючи у прислів’ї — «однім міром мазани».

Або не менш поємне російське слово «язык». Це у них, як і у нас той, що в роті («і по урєзаніі язика — навєчно сослать в Сібірь»),


і мова («вєлікій і могучій русскій язик»), і навіть нарід («прішєл Наполєон с двунадєсять язик»). А, ще й оте — незабутнє: «Н. пошел в развєдку, взял язика і получіл ордєн». Ну, і так далі.

Саме про таке слово довелося пригадати й тут, коли ми за цією програмою спробували перекласти англійською нашу статтю фізичного змісту. Тут ми й отримали сюрприз з полісемантом «среда», яке російською може означати «середовище» (англійською — -----), або «середу» — день тиждня (англійською Wednesday). Машина перекладала нам про «електрони, що рухаються в середу» (а у четвер — знову стоять на місці, уявляєте?).

Отже, що ж воно тут було? — чи то ті, хто складали програму — не мали зеленого поняття про полісеманти? Або, цієї проблеми так і не вирішено взагалі? Такий перклад не важко відредагувати вручну, але від цього його цінність вже незаперечне знижується.

Потім, десь у шестидесятих цей семінар перетворився на міську секцію кібернетики при Будинку Вчених, якою я керував аж до від’їзду з міста. Найбільш пікантним в цьому було те, що я сам ніколи не був членом Будинку Вчених.

Не був та вже ніколи не буду, тому що в мільйонному місті Донецьку такого взагалі немає. Учені — є, що ж, уже тридцять п’ять років як є Академічний центр, є нарешті вчені, а от Будинку Вчених — нема як нема. Чому? — важко сказати. Може — «отношєнія нє сложілісь». Бо, не дарма ж у 1967 «первий» (ним був тоді В. Дєґтярев) відразу вимагав від новоприбулого ректора ДонГУ проф. Ю. А. Шевлякова визначитись: «С кем ви? — с партієй ілі с учєнимі?» Звідсі, мабуть, і вето на Дім учених: щоб учені, бува, не змовилился поміж собою та не вчинили державний переворот.

Багато чого цікавого було на тій секції, всього й не пригадати, але певною вершиною був приїзд з Москви проф. М. Кобринського, який демонстрував створену ним штучну руку — суперсучасний протез для інвалідів.

Хочу відразу попередити, що у виробництво вона, здається, так і не пішла, адже турбота нашої «дорогої» (як не вкінець «разорітєльної») совєцької держави — щодо всіх знедолених відома. Адже, всі такі вважаються наче оте списане обладнання: на них уже не поїздиш, їх уже не поексплуатуєш... Принаймні набагато пізніше, вже у Донецьку, я знав двох безруких інвалідів, викладачів ДонГУ, значить за нашими поняттями людей культурних та відносно заможних, — у них були косметичні протези (!).

Протез Кобринського був насправді — вершиною тодішньої техніки. В чому він порізнювався від інших, я скажу дещо далі, а поки відзначу, що ця історія мала для мене певне продовження, яке було влас-


не радше поверненням до минулого, про яке я не знав. Що ж поробиш, тут таке є радше типове. Адже й світ цей не є справжній. Тільки й того, що якийсь там недолугий «схід від Перемишлю»...

Продовження полягало на тому, що 1976 мені пощастило набути спогади проф. Фердінанда Зауербруха, німецького лікаря світової слави, засновника торакальної хірургії — Das war mein teben (Це було моє життя) — у польському виданні. Виявилося, що ця розумніша та різнобічна людина мала відношення й до проблеми протезування. Ось, як це все було:

Безпосередньо перед університетськими канікулами 1915 я зустрів на вулиці штатного професора Цюрихської політехніки Стодолу. Нам було по дорозі та ми пішли разом. Він спитав мене про мої військові переживааня. Я казав йому про відвагу наших товаришів за зброєю, що заслуговувала на всі похвали і взагалі про війну, як явище, яке здатне розвивати в чоловікові цінні риси характеру.

Професор Стодола обрушився на мене і остаточно добив цитатою з «Протагораса» Платона. Ця цитата вже зіграла одного разу великої ролі в моєму житті. Вона звучала так: «Переконаєшься, Сократе, що існують люди видатного безбожжя і несправедливості, неприборкані та неуки, але позначені вищою відвагою».

Я зупинився. Мене охопило неприємне почуття. Колись цитата з Платона допомогла мені вибратися зі труднощів. А тепер мені нагадали цитату з Платона, на яку я не знаходив відповіді. Ні стародавньому філософові, ні професору Стодолі не можна було відмовити в правоті. Він помітив, що цитата зробила на мене враження, але не міг зрозуміти, чому, та продовжував казати далі про війну. Він ненавидів її як пацифіст за переконаннями. В кінці він поділився зі мною зауваженнями про роль лікаря на війні. Це побудило мене описати жахи, які стрясли мною. Я представив йому те гнитюче враження, яке отримує хірург, коли віднімає кінцівки молодим та здоровим людям. Сказав йому також, що мене здавна хвилює думка, в який спосіб можна було би допомогти цим молодим та повним надій людям, котрих зробила каліками війна. Він відповів мені, що саме справою лікаря є конструювання штучних кінцівок. Як технік він міг би зайнятися технічною стороною проблеми. Лікар же має показати, як використати джерелом моторної сили м’язи, праця яких залежить від волі. В такий спосіб можна було би значно удосконалити існуючі незграбні та вельми мало вжиткові протези.

(с. 2О9)


Як бачимо, ідея протезування на сучасному рівні була настільки актуальною, що дослівно носилася в повітрі, але... підхопили її саме ці люди: великий інженер Аврель Стодола та великій лікар Фердінанд 3айербрух. А разом їх звела Швайцарія, Цюрих і Політехніка. Задача була поготів складною, що тоді ще не було сучасних серво-моторів, компактних як і потужних, ні датчиків тиску, придатних для використання у протезі. А тому все це робилося ось як: Я робив це в наступний спосіб: згибателі та розгибателі, призначені спеціально на це, я відокремлював від кості та від оточення. Фрагменти м’язів оточував шкірою та в такий спосіб біля культі утворювався м’язовий валик. В ньому концентрувалася в певний спосіб сила, яка ще полишилася у м’язі. По закінченні цього я робив у самому валику тунель, який теж вистилав шкірою, потім уводив до нього прут зі слонової кості. «Зароблений» прут мусив виконувати в природний спосіб усі рухи: якщо м’яз за сигналом із нервової системи скорочується, прут пересувається вгору, при розслабленні — висувається. Прут зі слонової кості, в свою чергу, з’єднаний зі штучною рукою, яка просто насаджується на м’язовий валик та скріплюється бандажем.

Тоді, в роки 1915-1916 ми сконструювали для ампутованих поранених кілька ґатунків рук, насамперед, однак, «руку з широким захватом». Її конструктором був професор Стодола. Пересування прута донизу приводило до розкриття руки — випростування пальців. Пересування догори внаслідок скорочення м’язів, спричиненого відповідним сигналом з рухального центру, приводило до замикання руки, утворення кулака. Прут за допомогою тяги під’єднувався до штучної руки, яка була обладнана ґвинтом для точної установки протеза. Рука за ідеєю Стодоли служила головним чином для виконування повсякденної роботи робітником-інвалідом. Ми виконували також «руку воскресну», яка називалася також «вузькою рукою», далі «руку хапаючу» та «руку точну». 3 нею інвалід мав можливість брати найдрібніші предмети. Вона слугувала також тим, кому не потрібно було виконувати тяжкої праці. Вона робила можливим рух великого пальця у напрямі середнього (с. 218).

У зв’язку з цим із проф. 3ауербрухом трапився цікавий випадок, якого він і описує далі.

По війні я мав певний випадок у одній місцевості, де мені довелося переночувати. Проходячи ринком я почув із церкви органну музику та розпізнав фугу Баха. Я увійшов, сів, гра видалася мені майстерною та я спитав сторожа, хто це так чудово грає, він відповів


«Якийсь молодий студент консерваторії». «У це неможливо повірити» — пошепки додав сторож. «Підчас віини він утратив руку та за вказівками професора 3ауербруха йому поставили штучну руку. Але ви послухайте, як він грає!» Я прислухався. Мені не здається, що я є сентиментальний, радше навпаки. Але тоді в церкві мені стало якось дивно на серці (с. 219). Таким чином, задачу було блискуче розв’язано на рівні техніки того часу. В післявоєнній Німеччині ці протези набули самого широкого вжитку. Відмітимо, заразом, деякі недосконалості подібних протезів. Вони вирішували проблему лише з кінетичного боку. Коли ви берете щось до руки, ви співрозмірюєте свої зусилля за допомогою каналів аферентних зв’язків, про які йшлося вище. Завдяки цьому ви можете так розмірити своі зусилля, аби й утримати даний об’єкт у руці, але й не зім’яти й не роздавити його, якщо він є достатньо хрупким (наприклад — яйце). Механічний протез позбавлений такої можливості та його власник може діяти лише за пам’яттю. Крім того, він підходить тільки в тому разі, як полишається культя, чого може й не бути, якщо рука віднімається по плечевий суглоб. От ці недоліки й дозволяє компенсувати сучасна кібернетика. Вона дозволяє: а / використати механічний привод для штучної руки;

b / спорядити пальці датчиками тиску, які дозволили би розмірювати хапальні зусилля;

с / керувати протезом безпосередньо від нервових клітин, що раніше іннервували відсутні тепер м’язи.

Ось це й є те, що втілив у своїх протезах проф. М. Кобринський.

Потім, уже в часи «пєрєстройкі» ставилося питання, щоб нам у протезуванні інвалідів Афганістана допомогли закордонні фірми. Однак, і для цього потрібні якісь рухи з нашого боку. А поки стан справи, здається, той самий, як тридцять з ґаком років тому.

3а тих років мені часто доводилося їздити в Ленінград, де у мене склалися добрі відносини з біофаком ЛГУ як і з Павловським інститутом. Тоді професор П.Є. Тєрєнтьєв регулярно скликав конференції зі застосування математичних методів у біології, які бували доволі цікавими. Ми регулярно навідували їх разом із О. Шугуровим. На них бували й ті, що вважалися свіжими світилами совєцької кібернетики, як то М. Цетлін, М. Бонґард та А. Ляпунов. Потім, здається — зі смертю проф. П. Тєрєнтьєва, цей ентузіазм хутко охолонув.

Особливо друкуватися по проблемах кібернетики мені не надто довелося. Почасти мене расхолодила спроба надрукуватися в періодичних збірках з кібернетики, котрі тоді редагувала Б.Ю. Пільчак. Я надіслав туди деталічну працю з проблеми дифузії як випадкового процесу


в таксономічному просторі. То було деяке узагальнення моделі Лотка-Вольтерра на рівняння в частних похідних, де роль просторової змінної відігравала деяка чисельна характеристика ознаки. Їх могла бути довільна кількість. Це якоюсь мірою пояснювало, як сталість, так і змінювання видів. На відповідь я отримав рецензію суто московського ідіотичного змісту: а, що таке — оте (там написано); а, що то є це? (там теж указано) і т. і. Ну, ви знаєте.

Відповідати на цю дурню я полічив недоречним та оприлюднив усе трохи потім, у берлінському журналі Studia biophysica десь на початку семидесятих, мені допоміг проф. Вольфґанґ Раков, який тоді був там головним редактором.

Але незабаром, іще в Дніпропетровську, непорозуміння цілком розяснилося.

Справа в тому, що там у них — у Москві, поруч із фантастичною зарозумілістю й нахабством — ще як ніде з берігся рабовласницький устрій: у кожного є свій раб, або й кілька. У професури такими рабами є аспіранти. Вони, як заходить потреба, ремонтують помешкання, як треба — вигулюють собак, як виникає необхідність — навіть миють у шефів підлоги. Тому з часом, природно, на них лягає й добра частка праці щефа за фахом. Спробуйте підсунути щось там на рецензію тамішньому професорові або академіку. Він це миттєво зіпхне: «Ах, знаєтє, у нас тут єсть такой Володя Шапіро, ну до чего бойкій мальчік, он...» От так і виходить, що хто би ви не були, хоч аспірант, а хоч і професор — а вас усе одно рецензуватиме «бойкій мальчік» Володя Шапіро.

От таким Володєй Шапіро прі пані Берті Пільчак у Москві й був такий собі Леонід Красін, який пробув у неї в аспірантах з якихось причин (вже не пам’ятаю) усього півроку, але за цей час устиг написати на мене рецензію. Потім він поступив до нас на біоніку та в розмові з ним все це випадково й виявилося. Він був дуже зніяковілим: «... я дійсно хотів зрозуміти...» Я не мав до нього претензій та лише щиро посміявся. Адже, пояснити, що навчитися розуміти потрібно ще до писання рецензій — потрібно було його колишній патронесі пані Б. Пільчак.

3 тими ж роками або навіть раніше, пов’язане було й те, з чого я ніколи й нічого не оприлюднював: нуклеопротеїдна теорія пам’яті. Цю проблему ми з П.Є. достеменно обмірковували. Тоді була на слуху теорія Екклса, де використовується гіпотеза замкнених токів, що зіходить іще до Лоренте де Но.Екклс додав до неї лише роль синапсів в установленні цих замкнених токів.

Справа в тому, що тоді були вже відомі прикидки Генрі Кастлера, який визначив обсяг інформації в мозку людини десь у 10 у 19-ій ступні біт, а


Янош фон Нойман збільшив цю оцінку ще на два порядки. Моє заперечення проти теорії замкнених струмів зводилося до наступного. В мозку, як відомо, є з пару десятків мільярдів нейронів (щоправда, є ще глія). Яко кожен із них є задіяний в трьох ланцюжках, а мінімальний розмір ланцюжка — це трійка ж нейронів, то... Це й буде приблизно та сама кількість нейронів, або одиниць інформації. А, де ж узяти іще десять порядків? Ясно, що так можна побудувати хіба короткочасну пам’ять, оперативну, але неосновну — ту саму, що береже оті 1О у 20-ій біт. От і лишається покладатися на нуклеопротеїди. А там можна записати й більше.

Чималу роль у цьому відіграє й те міркування, що нервові клітини, на відміну від усіх інших — не діляться протягом життя. А цей факт бездоганно укладається до даної теорії. Дійсно, нуклеопротеїд за допомогою записаного на ньому біологічного (власне — генетичного) коду — забепечує ідентичність клітин при їх діленні. Але, це один, загально прийнятий біологічний механізм. Але, зовсім інше, коли нуклеопротеїд використовується не для запису біологічного коду, а на щось приципово інше. Обидва ці механізми не можуть бути сумісними, та очевидно має існувати агент, який зупиняє перший, та стимулює другий. Та саме тоді, десь по народженні, коли мозок починає активно використовуватись для переробки та зберігання інформації, тобто одночасно зі включенням до праці рецепторів, через котрі ця інформація організмом сприймається.