Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57

Спочатку ствердимо незаперечний факт: світової атомової війни так і не сталося не завдяки браку агресивності з боку московських об’єднувачів пролетаріату, а завдяки обережності та холодній крові американських президентів.

А тепер — хай воно було саме так, як нам знову брешуть. Та й прикинемо дещо, чи ж воно так? І що ми від цього отримали?


Спалахни така війна саме тоді, за п’ятидесятих, можна бути певними, що більше десятка атомових бомб на неї не пішло би, — десяток нових Хіросим; просто для того, що на той час їх у США було, мабуть не більше.

Ну, що ж, це мільйон убитих, принаймні. Та відповідне цій кількості бомб наступне радіоактивне забрудення місцевості. Хай ще півмільйона смертей потім. Це витрати, людські життя. Але, зауважимо, що тоді не було би наступних совєцьких випробувань в атмосфері, кожне з яких вартувало десь у 50 000 хворих тільки на лейкемію, а їх робили — сотні. Їх особливо культивуватиме ракетно-атомовий маніак М. Кєлдиш. От і думайте, на збиток чи на користь людству був би такий баланс.

А — прибуток для всіх? — адже й він теж міг би бути. Головний прибуток — то ліквідація злочинного режиму в Кремлі, міжнародний трибунал над уцілілими злочинцями, мандати ООН на опіку над переможеними теренами і твердий шанс на перехід Росії, нарешті, ще через сотні років, до якогось прийнятного для всіх соціального устрою.

Оце вже прибуток, якого важко й переоцінити, перебільшити.

Всьому цьому, однак, не судилося бути. Від цього нас врятували. І. Курчатов і А. Алєксандров. Врятували, щоправда, не дурно. Вони створили наш, совецький атом, набагато кровожерніший від атому американського. На рахунку цього атому та на сумлінні (якщо тут про нього можна взагалі говорити) двох наших охоронців лежить збиток який ми тепер приблизно й прикинемо.

До нього увійдуть, в першу чергу всі ядерні випробування в атмосфері, якими ці негідники пнулися залякати весь світ. А їх були сотні. Фізик О. Лейпунській підрахував колись (ця стаття була оприлюднена в ЖЕТФ), у що встає людству кожне з таких випробувань. 3 усією можливою правдоподібністю виявилося, що один вибух споводує десь 50 000 хворих на рак крові — лейкемію. Але, є ж іще інші ракові захворювання, теж смертельні; є й усяке інше. Отже, можете сміливо цю кількість подвоїти. Та й отримаємо від кожного вибуху не менше від 100 000 жертов. Отже, в цілому діяльність цих трьох атомових провокаторів (включимо сюди й М. Кєлдиша) обійшлася людству десь у десяток мільйонів. Кількість уже співрозмірна до кількості жертов створеного ними штучного геноцидного голодомору 1933 в Україні. Або кількості жертов великого Полювання 1937. Але, й це ще не все, далеко не все.

Якщо була би вчасно зупинена людожерська діяльність цих ядерних параноїків — не було би багацько чого. Не було би й катастрофи наприкінці п’ятидесятих, на смітнику радіоактивних віходів, які звалю-


вали просто неба багато років поміж Челябінськом та Киштимом. А вони грілися собі грілися, поки не стався вибух, що розкидав радіоактивну отруту на добрих десятки тисяч квадратних кілометрів. Цей викид був рівноцінним десяткам атомових бомб. Не було би й Чорнобилю — ще десятки атомових бомб в еквіваленті. Та й перед ним були десятки атомових катастроф поменше, які вдалося приховати. Мені вони всі відомі, та шкода витрачати на них місце. До цього додайте численні місцеві зараження, від худобної нехлюйності та ідіотичної безтурботності російським вояк. Та були перетворені на звалище радіоактивних відходів Мурманск з прилеглою частиною моря Баренца Владивосток із прилеглою частиною Японського моря, та наш Севастополь. Так, чи може ліпше було би нас не рятувати? — від отої атомової війни п’ятидесятих, я маю на увазі?

Та, й насправді, що було би краще, безболісніше? Атомова війна камерного масштабу в п’ятидесятих, яка так і не відбулася, чи безхмарний мир з алєксандровими, кєлдишами та курчатовими, яких так і не сподобився судити міжнародний трибунал? Судіть самі, всі необхідні вихідні дані — ми надали до вашого розпорядження.

Але, повернемося до дрібного брехуна В. Чєрткова. Пише він і про Чорнобиль, але — побіжно, відмахуючись: «Скажете: а Чернобиль? Его саркофаг?» Отвечу: «Разгільдяйство. Упасть можно і на гладком месте». От так, відговорився.

Але не так — було насправді. Насправді все було набагато гірше.

Совецький атомовий проект, з самого початку викриває у своїй реалізації історичне, чисто, суто російське, більшовицьке гребування чужим людським життям. У совєцькому атомовому виробництві, закладеному й розвиненому злочинцями проти людства — з самого початку була відсутня будь-яка техніка безпеки. Та — й навіщо вона була? — на все небезпечне використовувалися зеки, яким належало за присудом совєцького суду, як відомо — самого гуманного у світі, відсидіти свій термін та повернутися на волю, але... 3а їх передчасні смерті від радіації несуть повну відповідальність курчатови з беріями. А як їх за це так ніхто й не судив — то навіщо якась там іще «тєхніка безпеки»? А, як нею можна нехтувати десь — будуть нехтувати з часом і повсюдно, бо такими є закони природи.

Та, що ж то є Чорнобиль? — чи хіба «разгільдяйство?»

Та ні, не зовсім так, як пнеться навіяти нам московська газетка, брехлива та злочинна. доведемо це, ясно та неспірно. Почнемо знову з самого початку.

Кілька довідок на час катастрофи. Населення України складало десь 20 відсотків населення СССР та скупчено було на площі у 0,27 відс. площі СССР.


На ній, на цій ницій площі на той час було скупчене 4О відс. усієї атомової енергетики країни. Густість населення, зважимо й на це, була вдесятеро вище, ніж в останній частині країни (скажімо РСФСР), а як віднести на одиницю площі, то атомове навантаження в Україні було в сотні разів вище, ніж в останньому СССР; а як в розрахунку на одну людину — то й у тисячі разів вище. Випадковість? — далебі, звичайний планований атомовий геноцид.

Тому що для Москви й життя свого — росіянина ніколи не було чогось варте, а що вже там казати про життя якихось там «інородцєв», «хахлов» — не бажаного елементу. Хоч і «братьєв-славян» (молодших, ясна річ). Бо, зверніть увагу, є й інші свідоцтва саме його — атомового геноциду.

Адже, як відомо, саме в Україні правобережній, де густість населення сягає європейської, — було поставлено дві сотні міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, від СС-20 по СС-24, націлених на захід. В разі атомової війни — від України нічого би не полишилось. То, як же можна пояснити це? — прошу! Такого, щоб розташовувати балістичні ракети в найбільше густо населених частинах країни — світова практика, крім московської, — не знає, отже... Наволоч ви злочинна, расистська та геноцидна, «братья-славяне», що ж тут іще можна сказати...

Але, повернемося до Чорнобилю. Над реакторами АЕС потрібно зводити бетонний купол безпеки — тут ставлять асфальтові (!) дахи — так дешевше. Ставили б уже просто стріхи, бо так — іще дешевше. Дах із горючих матеріалів зіграв у катастрофі свою негативну роль, створивши зміст «саркофагу» та убивши пожежників, які його гасили.

Реактор РБМК-1 000 — останнє слово совєцької атомової техніки. Чув я десь, що він, ніби-то, без системи автоматичного регулювання — й працювати не може — вибухає. Якщо це так, то його проектували злочинці, яких треба судити, а не нагороджувати державними преміями; бо ж — злочинці...

А тому, слід гадати, й те пояснення катастрофи якимось там невдалим «експериментом» по виводу реактора із «рєжіма», яке представив нам тоді уряд Горбачова, — шите білими нитками та розраховане на остаточного дурня. Додамо ще, той самий уряд Горбачова злочинно брехав, всіляко применшуючи масштаби катастрофи; та ще й украв 66 млн. рб. з тих грошей, які були зібрані населенням України для допомоги жертвам катастрофи. От таке, бачите, «разгільдяйство»...

Але, повернемося в оту післявоєну епоху.

На велике щастя для людства всім відомі історичні переваги соціалізму над капіталізмом не дали тоді всім тим попихачам табір-


ної совєцької науки випередити США, але порядно додали отухи кремлівським бандитам, колишнім друзям Гітлера.

Атомових бомб потрібно було більше, ще більше, більше ніж у всіх, та був таємно, але так, аби всі знали, оголошений атомовий набір, що призвів до не меншої сенсації, ніж відміна продовольчих карток. Мене він не заторкнув з жодного боку, я ніколи не став би працювати на озброєння сталінського режиму, та цього — на щастя, не дозволяли й мої анкетні можливості: після мого витурення з ВВА за доносом — я вважався як не «врагом народа», то принаймні «персона нон ґрата. Це мало свої від’ємні, але легко переносимі наслідки, а насправді було чудово: отримання заповітного «допуска» мені тепер не загрожувало навіть у примусовому порядку.

Не знаю, як там в інших місцях, але у нас цей набір як і не провалився, то закінчився більш-менш двозначно. Набирали туди, до атомового відомства — по різних лініях. Набирали й дипломованих спеціалістів, і таких, що тільки-но закінчили; брали на доучку й тих, хто тільки вчився.

Спокусився на це й передвоєнний аспірант Бориса Миколайовича Фінкельштейна у Дніпропетровському фізико-технічному інституті, Олег Козачковський. Він — проквітнув та посів високе місце. Потім довелося побачити його коли мені було років п’ятдесят, на ЦТ, в якійсь там передачі, присвяченій благам атомової енергетики. Він був не набагато старіший від мене, але виглядав передчасно здряхлілою людиною, з вигаслим поглядом та непевним мовленням; якимось, чи то хворим, чи то нескінченно втомленим. Він був уже й герой, і лавреат, і один Бог відає, хто там іще, йому «полаґалісь» машини та дачі, і не до уяви «пайкі» з ікрою та осетриною по «твердим ценам», але... Чи вартувало це все — останнього?

А я тоді ще з насолодою поігрував у футбол з тридцяти-сорока-літніми колегами ранками біля Кальміуса та сидів бадьорий та повний надій на майбутнє по свій бік телеекрана, щиро скрушуючись виглядом людини, що «досягла всього»; а колись же він виглядав не гірше від мене. Не знаю, чи це він, зруйнований передчасними старечими недугами проектував отой ні до чого «кіпящій» (він таки й «закипів»!) чорнобильський реактор РБМК № 1 000, але він провів своє життя в Мєлєкєссє, пекельній кухні, де всю цю атомову гидоту загалом і проектують.

Для мене тоді атомовий бум дав сприятливу віддачу зі зовсім непередбачуваного боку. Був я тоді всього тільки асистентом, а на кафедрі незабаром з’явилася вакансія старшого викладача, яка давала перспективу разом позбутися порядно вже насточортілих практичних та лабораторних


зайнять. От, як це було. Комуніст та фронтовик Яша Лабковскій, який займав цю посаду, надумав був і собі податися на пошуки атомового щастя, спокушений на це листом приятеля Олега (того ж таки Козачковського), що відбув півроку перед тим. Що вже там наспівала йому ця новоспечена атомова сирена — не знаю, але Яша — не устояв. Він, правда, перед відїздом до Москви побував у ректора В. Сафронова і попрохав його не оголошувати поки конкурсу на його місце — почекати: мало, що там може бути. Той, схоже, пообіцяв. Все це я узнав уже далеко потім. Але, підійшов учбовий рік, потрібно було читати лекції та конкурс все ж таки оголосили. Я ж зі спокійним сумлінням подав документи та устиг пройти якраз вчасно, — другого дня на ім’я ректора прилетіла з Москви «телеґрама-молнія», але — шкода, не з відомістю про перемогу, а навпаки — з проханням відновити на роботі.

Бо ж, що ж тут поробиш, російський більшовизм по війні уперше відчув себе у седлі, та міг більше не прикриватись жидами. Відносини зіпсувалися з убивством Актора Соломона Міхоелса 13.01.1948, а на 15.03.1953 у Москві був запланований процес жидівських лікарів. Його відвернула тільки смерть Сталіна.

Ректор не без єхидства, що ж поробиш — самочинних кар’єристів і начальники не люблять, — запропонував Яші моє, тільки-но звільнене місце асистента. Чи набув я в такий спосіб ще одного ворога — не знаю. В усякому разі, він ніколи не дав мені приводу так думати.

Із числа моїх колишніх співкурсників за університетом туди »наверх», пішли двоє, Петро Безотосний та Марк Ісакович Шепелевський.

Петро Безотосний був із села родом, чи то з Петриківки, чи то з Царичанки, вже не пам’ятаю, красивий міцний хлопець, кров із молоком, трохи нижче середнього зросту, але — порядно тупий. Учився він тому, аби йти на п’ятірки. — старанно, ретельно та подовгу. Одного разу, пам’ятаю, його приятель за кімнатою в гуртожитку, котрому я сказав, що давно не видно Петра, — довірливо повідомив: «Весь день з читальні не вилазить, аж дим спід сраки йде...»

До університету по війні, казали, він прийшов пішки, за злим станом післявоєнного транспорту, та здається так само — мало не пішки подався до Москви у атомове відомство, здобувати й собі місце під атомовим сонцем. Хоча він і заскарбив цим собі повну повагу, але до атомової святої святих його так, здається, й не допустили; можливо з причини перебування в окупації. Потім його бачили у ФІАН’і, де його на московський манер відразу перехрестили на Безотесного. Він їздив із С. Вєрновим та І.Е. Таммому їх першу виправу за космічним


випромінюванням на Памір та заскарбив повну довіру Ігоря Євгеновича. Розповідали, що коли коректувалася друга виправа, він особисто попрохав включити до неї того молодого співробітника, що «так хорошо і нєдорого нанімаєт вьючних ослов...»

Марку Ісаковичу пощастило потрапити й до самої святої святих, та про нього в секретних колах допускників першого ступеню довго гуляли легенди, за які вже я не можу нести відповідальності. Так, ніби-то одного разу до секретної лабораторії прибув якийсь незвичайний прилад, чи то десь на Заході викрадений, чи то легальне набутий за солону валюту, та його — Марка шеф, будучи незвичайно заклопотаною людиною, адже шефи у нас завджи неймовірно зайняті — на те вони й шефи, — кинув йому на ходу, поспішаючи з одного засідання на інше: «Марк Ісаковіч — разберітесь с прібором!..» Мій співкурсник, пам’ятаю, ще в університеті був дещо тугий на вухо, а може й просто — так зрозумів розпорядження, але ...

Кажуть, що коли М.І. з відкруткою в одній руці та плоскогубцями в другій, стомлено посміхаючись та отираючи спітнілого лоба з’явився через пару годин в кабінеті шефа, аби відрапортувати про виконання «особоґо заданія», то той, ніби, відразу все зрозумів та зомлів прямо в кріслі.

Іще подейкують, що в секретній Москві й по цей час живе спецтермін — «дріт Шепелевського». Це звичайнісінький моток будь-якого дроту, від якого не відмотували, але на міру потреби викусювали шматки дроту з будь-якого місця. На протязі років. Я завжди пригадую її, коли йдеться про ВАК — Вищу Атестаційну Комісію. Який тут є зв’язок? — спитаєте ви? — питайте, відповім. Для отримання докторського ступеню потрібно створити «новоє направленіє» в науці. Цей напрям лише зрідка хтось продовжує, хіба що для кадидатської. Бо, це ж не цінується, потрібне саме «нове». Таким чином кількість цих напрямів росте так само з часом, як і кількість кінців у «дроті Шепелевського». Зрозуміли нарешті, в чому подоба?

Потім, у середині п’ятидесятих — був іще один атомовий набір, схоже, вже не урановий чи плутонієвий, а — водневий. Від нас брали студентів до Харкова, до університету, на доучування по атомовій лінії. Пішло чимало добрих студентів. 3 моїх пам’ятаю Б. Тімана, що був потім професором ХІРЕ, та В. Толока, той хутко став і повним академіком.

3а тих же, водневих років, незаміжня викладачка філологічного факультету (прізвище відоме авторові), народила дитину, побувавши в черговій тарифній відпустці в Кримі. Офіційних пояснень вона з цього приводу не представляла нікому, але часом натякала, що цей плід не-


завершеної шлюбом любови, є сином неймовірно відомого, ну — не нам, нам нічого не повинно бути відоме, а там — у них, у понадсекретних колах великого ученого-атомника. Атомника, підкреслюю. Бо там, на заході, — то не «атомнікі», то всього тільки ниці «атомщікі». Вона не знала, бідолаха (вони ж, ви знаєте — завжди чогось не знають: «ми не зналі»), що до отого уславленого атомника — її би навіть на гарматний постріл не підпустили, що ж тут поробиш. Поготів і байстря руде та веснянкасте, один в один нагадувало викладача сусіднього фізико-математичного факультету, відомого бабія, дружина якого не могла спокійно чути імені випадкової подруги великого атомника, але що ж поробиш, — довести щось було марно. Поготів, у такій понадсекретній галузі.

Так ми всі, дружно та разом, але — хто як, — вступили до атомової ери; щоб із неї вже не виступити.


Роздуми про вищу школу

По закінченні університету в Дніпропетровську 1945 мене прийняв до себе аспірантом професор Б.П. Фінкельштейн, але заради карток я вимушений був працювати ще лаборантом на катедрі електрофізики. 3 моїми іженерними схильностями то було саме для мене. Оце й було початком моєї праці у вищий школі, яка протягнулася на 25 років, та яку я покинув уже 1970 в ранзі професора та керівника катедри.

Покинув тому, що після недовгого періоду відновлення, вона почала, як і всі інститути совєцького суспільства, хутко котитись донизу, та працювати в ній ставало все важче й важче; як і аморальніше.

Покинув і за рішучим наполяганням моєї другої (за порядком, не за значенням) дружини, яка забезпечила мені перехід на науково-дослідницьку працю та тим істотно продовжила моє земне існування, хоча й абсолютно неможливо узнати — на скільки ж саме?

Дніпропетровський університет був заснований в період Других Визвольних Змагань, перетворений на університет із колишніх Вищих жіночих курсів універсалом Петлюри, і тоді ж почав працювати. Нова окупаційна влада, що знову підвела Україну під руку «єдіной і нєдєлімой» — санкціонувала цю спадщину Петлюри власною постановою, та наче теж уперше, та це пояснює нам, чому потім ювілеї університету святкувалися дещо нерегулярно.

Подібна ж історія трапилася й з університетом в Тарту, який був заснований шведами (за них викладання в естонських школах велося естонською мовою!), але... ювілеї пройшлося відзначати з відрахуванням мало не ста років, — з початку «воссоєдінєнія с Россієй» — імперіалістичної окупації Прибалтики.

Нове суспільство після 1917 (щоправда — тільки тоді, лічені роки, потім його нестримно потягне на стару блювотину) — мало бути новим у всіх відношеннях, рішуче в усьому, та звичний нормальний університет нормальної петлюрівської епохи — перехрестили в дусі власної російської дурості на ІНО: «Інстітут народного образованія». Він складався з двох факультетів — тепер «отдєлєній», як в армії, з новими, знову, та благозвучними, як все нове назвами: «соцвос» — відділення гуманітарних наук, та «профобр» — відділення природничих.

Соціальний і моральний стан усіх інститутів нового суспільства в часі — можна було би, правдоподібно, добре укласти до залежності ----- (t — час), де період відносного благополуччя зросту — змінювався зловісним падінням експоненти.

Період зростання, то позитивна гілка — відновлення зруйнованого в ході зміни суспільного устрою в гірший бік.

Розпад за експонентою обумовлюється як інваріантним у часі традиційно швидким занепадом будь-яких добрих початків та


прагнень у російському суспільстві, так і організованими зусиллями його завжди антирозумової «організующєй і направляющєй сіли». Справедливіше би їй називатися силою дезорганізуючою та розкладаючою.

У Дніпропетровському університеті, як слід гадати й в інших учбових закладах країни, цей максимум (підкреслимо — суто відносний) припадає десь на 1938 1941 роки. Другий був уже по другому відновлені, припадає десь на проміжок 1954-1964.

Насправді, десь на початок тридцятих були вже подолані дурощі двадцятих, коли свавілля різного роду висуванців з абсолютно порожніми головами вимагало у стероризованих «буржуазних» професорів оцінок за класовою ознакою, а вищі учбові заклади поповнювалися вже не лікбезівськими висуванцями, а випускниками з більш-менш працюючої середньої школи. Одне, слово, коли зусиллями людей було досягнуто якоїсь тимчасової стабілізації на прийнятному рівні.

Тонус вищої школи, як загалом і будь-якої, забезпечується нормальними умовами праці: теплими та світлими авдиторіями, що розраховані на дану кількість людей та добре провітрюються, доброякісними дошками та крейдою, кваліфікованими викладачами та нормальними студентами. Але — не тільки, бо є ще два глобальних чинники: обмеження викладацького навантаження та об’єктивність виставлення оцінок. Це з тих умов, що є конче необхідні.

Останнє та не менш важливе, те — що при цьому викладається, учбові плани та програми, зміст та спрямованість навчання. Але, це вже відноситься до умов достатніх для того, аби вища школа була й насправді вищою.

Наведені нами два ґрунтовних чинники, не забезпечують автоматично й самі собою нормальної праці вищої школи, але є її запорукою — необхідними умовами нормальної праці. Без об’єктивності оцінок та неперевантажених викладачів — нема жодного сенсу говорити про якусь там вищу школу, тому що її просто не може бути. Підкреслимо це з усією категоричністю.

Достатніх умов — вистачає. Крім того, що зазначено вище, це й здібні студенти й кваліфіковані викладачі, надвишок літератури, доступ до інтернету, та ще багацько іншого, але це вже розкіш. Як і побудовані не за типовим проектом технікуму будинки. Не знаю, чи було це все разом десь у нас, та чи буде. Навряд.

І однак, деякі наближення до цього ідеалу спостерігалися, без сумніву, тоді — на самому початку.

В ті роки відносного благополуччя, хоча й вельми відносного, я не чув, аби хтось поступив учитись за хабар. У часи навчання не спостерігав помилкових оцінок, або натягування їх комусь.


Навантаження викладчів перед війною дотримувалися міжнародних стандартів, були жорстко регламентовані та складали: 480 год. / рік для асистента, 360 год. / рік для доцента та всього 24О год. /рік для професора. Технічний прогрес — підкреслю — до цього питання жодного значення мати не може: поки викладання буде вестися людською мовою — вони повинні залишатися саме такими.