Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Крим за тих років був місцем більше ніж своєрідним, є, що пригадати. За путівками туди наїжджає дрібна московська служота та я ніколи не чув, аби хтось із людей мені знайомих їздив у Крим чи Кавказ за путівкою. А, як не за путівкою, то й зупинятися треба або в готелі, або в тубільців. В готелі у нас не зупинитись ніде, неможливо й там, зупиняється та сама ница московська служота, певно є щодо цього спеціальне розпорядження. Значить — тільки у тубільців, приватно. Крим, по виселенні й геноциді татарів був приторочений до метрополії та геть заселений росіянами. Одне слово, виявився такою ж природною та корінною російською землею, як скажімо Східна Прусія або наприклад Шікотан та Ітуруп, для яких поспіхом і російські назви забули придумати. Так і досі не придумали, хіба не чули?

Крим довоєнний, попри революцію та громадянську, був суцільним квітучим садом — татари, що ви хочете. А Перед приходом росіян, це було взагалі щось неуявне, незрозуміле. Півострів годував тоді мільйони людей, абсолютно без довозу продовольства звідкілясь. Коли ж мені доводилось там бувати — кефір привозили з Москви по великих святах, а населення було, можливо, менше мільйона. Це тоді довоєнний ентузіаст Криму, І. Саркісов-Серазіні писав по своїх брошурах-проспектах, що добре попитив «Поплавкє» прохолодного кефіру, але в житті в ньому попивали переважно теплу «русскую водку», бо більше там нічого й не було.


Півострів Крим є, знову ж, є набагато старіший від Володимира з Муромом або Суздалем, та воістину важко визначити, коли він не процвітав, перед його захопленням Росією 1783.

Він квітнув за наших предків — балтів-кимеріян, бо Керченська протока звалася у еллінів Боспором Кимерійським, квітнув за Боспорського царства й потім. Сучасний Крим веде свій початок десь від року 1240, коли в ньому надобре заснувалися кипчаки. По цьому невеличкий півострів (25 500км. кв.) десь з 1450 стає мало не великою державою, його економічна самдостатність давала можливість прогодувати десь 5-8 млн. людей, чого вже ніколи не буде потім. Він відіграє ключову роль у торгівлі Алтин Орду з європейськими країнами, головне — з Італією.

Від наїздів з континенту Крим століттями берегли потужні укріплення Перекопу, та російська авантюра мала успіх тільки після військової окупації України, та завдяки уміло обраному часі нападу: коли в Кримі настали тимчасові негаразди та міжусобиця.

Але, справа була не лише в завоюванні, бо по цьому Крим був негайно спустошений. Адже на півострові зберігалися та підновлювалися його забудови з давніх часів — боспорські, Готські, тощо. Якби все це дожило наших днів — то був би унікальний у світі історичний заповідник народів і культур, багато цікавіший від Еллади, Кіпру або Італії. Але... стати таким йому не судилося. Все це було незабаром по окупації геть поруйноване: ще один різновид і так широко розгалуженої імперської агресії — агресія проти минулого, невід’ємна частина культурної аґресії.

На щастя знайшовся цьому неподобству живий свідок — британський професор Едвард Даніель Кларк, який усе це в подробицях опасав у своїх подорожніх записках. Це той самий, що мимохідь описав нам і тодішню Росію, і тодішню, напередодні введення російського рабства, Україну. Який засвідчив, що «за столом простого українського селянина більше чистоти, ніж за столом московського князя». Він і описав нам, як російська солдатня руйнувала гаками та ломами цілісінькі будівлі древнього Херсонесу та інших кримських міст, застосовуючи вибухівку там, де щось остаточно не піддавалося. Для того, аби набудувати оті свої Сімферополі, Севастополі, Євпаторії та все те, що сто років потім Максим Кирієнко-Волошин презирливо охрестить «россійскімї уєзднимі городішкамі».. Від кількох мільйонів татарів на його часи полишаться якихось сотні тисяч — російський геноцид діяв не гірше, ніж будь-де. З цих жалюгідних залишків великокого народу й буде унормовано в Третій імперії національну автономію, адже у нас тепер настала «дружба народов», що ж ви хочете.


Депортація цілих народів (а вона міжнародним правом прирівнюєтся до геноциду), припадає на кінець війни, на роки 1943-1944. Але, є всі підстави думати, що й війна з гітлерівською Німеччиною замислювалася ними в Москві не стільки як черговий похід на Європу (як тоді 1920, коли їх побили на Віслі поляки та українці), а радше як нова можливість широкомасштабного геноциду всередині імперії. Зараз ми це покажемо з усією можливою переконливістю.

Звернімо уваги на те, що коли 21.06.1941 розпочалася війна, яку називають Вєлікой Отєчєствєнной, вже через кілька днів було розпочато так звану евакуацію. Вона полягала на вивезенні до Росії з Білорусі, України, Молдови та російського на той час

Криму разом із Прибалтикою десь 5 % контрольованих Москвою теренів — якомога більшої кількості промислового обладнання та продовольства; ну, і разом зі своїми начальниками-комуністами.

Для Росії то були додаткові ресурси у боротьбі з Німеччиною, а — чим це було для підвладних народів, саме тих, що цих ресурсів були позбавлені? — розглянемо цю справу, бо вона мала не один бік.

По-перше, вивіз промислового обладнання — то ліквідація робочих місць, та можливості для людей щось десь заробити на прожиття. Вивіз продовольства — то пряме штучне створення голоду (як у 1921,як у 1933, як у 1947). Так, таке щось створювало свої труднощі для німців, але в основному спрямоване було проти власного народу, покинутого напризволяще, підстеленого під гітлерівську окупацію. Отже, евакуація була спрямована не проти окупанта, який завжди якось собі проіснує, а була актом війни проти власного народу. Цікаво було би (хоча й не для совєцьких істориків) прослідкувати, як німцям у ту згубну зиму 1941-1942 — вдалося уникнути в обідраній з продовольства Україні, — масштабного голодомору, на який робили ставку в Москві?

По-друге, теж цікава штука... Евакуація — справа не проста, то не така собі кампанія — вирішив і вивіз. Демонтаж будь-якого складного механізму (так само, як і його установка), аби не розтягнутися на невідомий термін — має вестися за заздалегідь укладеним планом. Так само й вивіз машин та продовольства зівсюди та у найкоротший термін — теж не імпровізується: на цей випадок потрібні деталічно розроблені плани, графіки залізничного руху. А як в операції було задіяно десь мільйон з гаком залізничних вагонів та платформ, то все це не робиться ні за кілька днів, ні навіть за кілька місяців. А як евакуацію було оголошено вже через кілька днів, то це означає, що ці плани мали бути укладені заздалегідь. А як таке щось не робиться так собі, для власної втіхи, то й незаперчно, що недобйту 1933 Україну — вирішено було підстелити під Гітлера ще далеко заздалегідь.


А все це повністю зміщує акценти отої Вєлікой Отєчєствєнной, перетворюючи її, на певному етапі, на війну проти власних народів: Білорусі, України, Молдови, Криму... Ну, а вже так би мовити за сумісництвом — ще й на війну проти Гітлера.

Отже, деталічні плани евакуації складалися тоді, коли нас запевняли, що «єслі завтра война, / єслі завтра в поход...», то — «будєм біть враґа на єго теріторіі», цинічно розраховуючи віддати під гітлерівську окупацію півсотні мільйонів не росіян, їх самих і ні про що не питаючись. Який же відвертий та цинічний бандитизм!

Але, хай буде, ви повивозили своїх — комуняк, аби їх не репресували німці, добре. Як же це гуманно, але... На той час уже достеменно було відомо, що німці винищують не тільки комуністів, але й жидів, навіть прізвища не питаючи. То, чого ж ви тоді, дорогі наші московські гуманісти, — принаймні жидів не врятували від німців? Адже, прикинемо, на вивіз 1 млн. людей потрібно на один рейс усього 25 000 вагонів, а це всього тільки менше 2,5 % від загальної кількості — чи ж так багато? Але, не вивезли, не врятували... До Сибіру — й побільше вивозили, а тут... гуманісти... Бо, що ж іще для них — спадкових расистів та геноцидників може бути приємніше, ніж ліквідувати когось чужими руками? Зате, з якою садистичною насолодою енкаведисти допитували потім нечисленних жидів, що зуміли зберегтися: «Ви же бил єврєй, почему жє ви нє бил унічтожений нємцамі?»

Але, всі ці прибутки були істим ніщо, порівняно до наступного «освобождєнія». Бо, насамперед, не здавши попередньо — не можна «освободіть» і потім, аби по кінець вічності колоті вічі тим»освобождєнієм» — «ми же» вас освободілі!»

Головним однак для них було те, що по цьому «освобождєніі» — всі були геть скомпрометовані, можна було їх не обмежено репресувати, репресувати... За те, що «работал прі нємцах», або й «на нємцєв» (а, як же було вижити?). Або навіть і «сотруднічал с нємцамі». А за це вже можна було відправляти на вимирання в депортації й цілий нарід, як отих чеченів чи балкарців, як і тих німців — на вічі не бачили. Або ж кримських татарів, які чинили німцям якнайбільший опір, його потім припишуть росіянам, але дивно, чого ж це німецькі карателі з СС — нищили не російські «уєздниє городіщкі», а саме й тількі татарські гірські села?

Але, повернемося до України. Про те, що існували подіоні наміри й щодо українського народу — свідчить роздерлий наказ про це, не одного разу оприлюднений після 1991, за підписами трьох злочинців І. Сталіна, Л. Берії та Г. Жукова. Але, чому ж їх, ці наміри, так і не здійснили? — або краще сказати, здійснили лише частково? Чи, бува, раптом олюднилися? — далебі...


Тут потрібно пам’ятати перше та головне: якщо Москва не творить якихось злочинів, то тільки єдино тому, що або не може, або страхається. Було саме перше — вивезти до Сибіру сорок мільйонів — не по силах було тоді навіть більшовикам. Такою вона є, гола та неприкрита правда про війну.

Про нове, вже вітчизняне заселення Криму мені розповідав місцевий, іще з довоєнних, але не новий, зі совєцьких, але ще старого покрою, з дещо більш здоровими поняттями. Все це він добре знав та бачив на власні очі, тому що був у адміністрації по розселенню та влаштуванню нових поселенців. Перекладати його не буду, наведу все, як чув від нього самого. Про них він був не надто високої опінії:

Ідєя, знаєте лі прєґлупєйшая, ну і соответственний результат. Одно отрєбьє понаєхало, всю жізнь, ето відно — не било у ніх ні кола, ні двора. Да, і то скажу я вам, кто жє ето путний снімєтся с насіжєнного мєста і поєдєт куда глаза глядят? Тем болєе на чужоє; чістоє отрєбьє, я вам говорю...

Татарам не дозволили нічого взяти з собою, вивезли — в чому були, та будинки стояли майже з усім майном, були садиби, сади, городи, була й худоба.

Продовжує розповідати колишній працівник адміністрації:

Посєлілі ми іх, всє єсть, всє ґотовоє — жіві. Нєт, гдє там. Поначалу — сожралі всє, что только било. Скота — в пєрвую очєрєдь нє стало, которий — самі сожралі, а которий і пал, от того, что нє кормілі. Ну, фруктов било, овощєй, само собой. Так нєт, чтоби на зіму посушіть, абрікос ілі віноґрада. О таком — і не слихалі. Потом, что ж — прішла зіма; холодно, топіть надо. Татарін отаплівался кізяком і валєжніком, что в горах на зіму насобіраєт. Ета рвань — пошла сади рубіть. Дєрєво вирастіть — годи надо, а тут — раз і нєту. На вєсну — садов і в помінє нє осталось. Віноґраднікі, само собой, тожє пожґлі.

Вєсна, март — огороди засєвать пора, тяжєло било, война, но сємєнамі всех обєспєчілії. А оґород посєял — одін із десяті. Такая сволочь всє поналєзла, представляєтє, что і лопати в руках держать нє умєєт... куда жє ти лєз, спрашіваєтся? Осаждают нас помоґіте, ґолодаєм, дайте продовольствія! А, ми ґдє возьмєм, інтєрєсно — у нас і на ґорода не хватаєт, всє вєдь; как єсть, — с контінєнта прівєзті надо. Так і по сей день возім. Да, і что жє ім єщє давать-то? — і так вєдь всє ім подлєцам далі ґотовоє, і землю, і дома, і скот, і сади, і оґороди, что жє єщє надо — продовольствуйтєсь сєбє на здоровьє.


Обьєзжал я іх всєх по службє. Регулярно, а как жє. Прієдєшь смотрєть страшно. Ровноє мєсто, всє как єсть — порублєно, пожжєно, одін дом єщє стоіт. Єґо на следующій ґод пойдут жечь, если дожівут, конечно. Нє сбєґут. Захожу как-то в дом — чуть нє упал с порога: смрад стоіт нєвиносімєйшій. В чем дєло? — а татари, скажу вам, так строятся: дом, а под домом — єщє етаж ілі полетажа под землєй; там погрєб, кладовая, а туда вєдєт кришка в полу кухні і лєстнічка. Так вот, оні всю зіму туда, ізвініте, сралі, чтоби сєбя нє бєспокоіть, на двор нє ходіть. А тєпєрь сідят, помощі ждут — тьфу! — дажє оґород нє убрали, повєрітє — зімой із мєрзлой зємлі мєрзлую морковку жралі... Чістиє паразіти, одно слово. Да, что ето я ґовррю... Ви же іхнего брата здесь, поді, уж как навідалісь. Оні всє как одін в ґорода пєрєлєзлі, а — загляніте к кому? — так і ведра оцінкованого за десять лєт нє нажілі, что за послєдняя сволочь!..

Так, дослівно так, викладав усе це мені колишній співробітник кримської адміністрації в справах переселенців, російська людина, що зуміла зберігти здорові людські поняття.

Це й точно — набачився я їхнього брата за роки моїх літніх відпусток, підчас яких — треба ж і відпочити. Кого тут тільки не було... і тихі алкоголіки,й подружжя, що ганялися напившися одне за одним зі сокирою, і... чого тільки не було з тими «тубільцями»... Потім, коли мені пощастило надибати рідкого в цих широтах земляка-українця, уродженого запоріжця з діда-прадіда, я низку років зупинявся у нього. Далеченько це було від моря, десь на горі, але — що ж поробиш. Бо то ж таки була зовсім інша справа, то ж таки був відпочинок. Він трудився швайцаром у ресторані «Алушта», де я з ним, власне, й познайомився. Він був простою людиною, в університетах не навчався, але життя надивився, та був людиною вельми інтелігентною. В тому й сенс. Тепер і освічений зрідка буває інтелігентним (ажо по академіка, часом), а от раніше — якось і неосвічені вихитрювалися бути інтелігентними. Чимало вечорів просиділи ми з ним за пляшкою доброго вина, розмірковуючи про проблеми часу та сенс життя. Добрі були часи...

На часи «пєрєстройкі» Крим був остаточно спустошений, а його повітря отруєне вихлопами та викидами хемічних та інших підприємств. В якомусь Донецьку повітря на той час було мало не ліпше, ніж у «перлині» Криму — місті-курорті, кримській Ялті. Це ж саме тоді в Криму пнулися звести свою АЕС, аби додати до всього ще й радіоактивність. На пляжах Ялти приїжджі москвитяни сцяли та срали у воду так, що деякі з них закривав на літо санепід. Пам’ятаю попереджуючи написи від учених кримських лікарів на Масандрівському пляжі. Він застерігав плаваючих від попадання в ріт морської води, бо там міг бути страшний паразит, який на місцевій мові звався «яйцеґліст». Даю слово — саме так було.

Довго думав я над цією загадкою — навіщо, це все? Адже в Криму відпочиває сама Москва. Москва ж ним і розпоряджується, завдяки колоніальному статусові України, — чим нас труїти, а чим — не труїти — вирішують тільки в Москві. Що труять нас, де можна та чим тільки можна — це я розумію: геноцид є геноцид. Але, навіщо ж труїти Крим? Адже, там живе переважно російське ж «отрєбьє», як люб’язно висловився колишній «уполномочєний по дєлам пєрєсєлєнцєв», а відпочиває ваш же московський непотріб, так — навіщо ж труїти?

Дивна історія...

Російський інтерес до Криму — справа давнішня. Багацько совався з цього приводу в своєму «Днєвнікє пісатєля» Фєдор Міхайловіч Достоєвскій — любив покійний соватися думкою... Якої тільки дурості у нього не вичитати, «Любо-Дорого»... Наведемо дещо ( люблю я, зізнаюся, цю справу — наводити чужу дурість):

Велікорус тепер тільки-но починає жити, тільки-но піднімається, щоби сказати своє слово, та, можливо, вже всьому світові; а тому й Москві, цьому центрові велікоруса, — іще довго, на мою думку жити, та й дай би бог.

(Ф.М. Достоєвский, Полн. собр. соч. Л., 1981, т. 23, с. 7 )

Ой, піднявся вже, Федоре Міхайловічу — на весь богатирський зріст. Та навіть і слово сказав «всєму міру». Нам, що його чули — не позаздрити: поруч із ним й оте класичне московське «троєсловіє» (на «є... твою мать!») — молитвою здасться...

Так і пригадується класичний жидівський анекдот сталінської епохи, ви його Федоре Міхайловічу від отих ваших «жидішков» чути не могли, то я вам розповім.

Було це на концерті світової слави скрипаля Давіда Ойстраха. Сидить старий жид, слухає, витирає сльози розчуленості та й каже сусідові: «Вот, посмотрітє — наш чєловєк іґраєт: весь зал плачет!» Сусід, похмурий грузин відповідає: «В-вах-х, падумаєш-ш, — кагда наш челавек іґраєт — вса страна плачет!» От таке воно було, оте»слово велікоруса» з самого Кремля!

Але, цікавився Ф. Достоєвскій не лише небувалим майбутнім велікоруса, але й спраравами дрібнішими як от — Кримом. Совався, та як же чимало — і з цього приводу. Послухаємо ще ж його безсмертні откровення:

- До речі , нещодавно в «московскіх вбдомостях» знашов статтю про д|им про виселення з Криму татарів та про «запустіння краю».


«Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати про татарів — хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян. Я просто називаю таку думку зухвалістю: це одна з тих думок, одне з тих питань, про котрі я казав у червневому № «Щоденника», що лише якійсь із них з’явитись «и все у нас тотчас в разноголосицу». Дійсно, важко сказати, чи погодяться у нас із цією опінією «Московскіх ведомостей», з якою я від усієї душі погоджуюся, тому що сам давно так само думав про це «кримське питання». Опінія рішуче ризикована, та невідомо ще, чи пристане до цього ліберальна думка, що все вирішує. Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «нє жалєть о татарах» і т. д. не заради одного лише політичного боку справи, не для одного лише закріплення окраїн, а виставляють і просто економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари навіть довели свою нездатність правильно обробляти землю Криму і що росіяни, та саме велікоруси — на це значно будуть здібніші, та як доказ показують на Кавказ. Взагалі, якби переселення росіян до Криму (поступове, зрозуміло) потребувало би й надзвичайних яких-небудь витрат від держави, то на такі витрати, здається, дуже можна би та надвичайно вигодно було би піти, в усякому разі, як не займуть місця росіяни, то на Крим обов’язково накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю... (теж там, с. 55)

Оце всього і про Крим великий російський письменник, так непопулярний на своїй батьківщині після революції, та так непропорційно популярний потім.

Спочатку дещо уточнимо, а потім і трохи прикартаємо безмежну фантазію цього бовкуна, який щедро совався й там, де напевно не міг нічого зрозуміти, як за браком освіти, так і за браком розуму. «Виселення» татарів, про яке йдеться — то їх переселення до єдиновірної Туреччини під тиском російського імперіалізму (всі різновиди агресії, крім прямої,військової}.

Що стосується думки про те, що «кримські татари навіть довели свою нездатність правильно обробляти землю Криму», то як же зворушливо чути її в переказі людини, яка подібно «господіну товаріщу Марксу» — все життя гадала, що городина росте за прилавком «зєлєнщіка». Нема жодної потреби звертатися до задупного (схід від Перемишлю, а ж зробиш?) писуна, аби переконатись у зворотньому. Бо ж татарський Крим міг прогодувати без проблем і п’ять мільйонів, це історичний факт. А що російський не міг прогодувати й одного мільйона — то це теж історичний факт.

А до того — історичний факт набагато свіжіший.


А щодо отих ваших велікорусов, що «на це значно будуть здібніші» — так це ж сміх один, самі подумайте! Це оті ваші, від «курних ізб» та зі своїми колупалками-сошками та «сівкамі» чи «буркамі»? — перехрестіться, Федоре Міхайловічу, бо з них такі самі хлібороби, як і будь-що інше...

Що ж до так улюблених вами «жідішек», то й вони, вибачайте, не останні. Бо на площі дещо більшій від Криму, але ще сухішій годують ті ж п’ять мільйонів людей,»та не чули ми досі, аби вони в Росії (або ще десь) «хлєб покупалі».

Як бачимо, наміри виселити з Криму татарів та поселити на їх місце велікорусів — то справа давня («Щоденник» — за 1876). Але, не все так відразу й здійснюється; що з цього вийшло — всі бачили, весь світ, але...

Зараз формальні заборони на повернення до Криму його справжніх хазяїв — татарів, наче знялися. Повернулося вже десь більше двохсот тисяч, але це ще не справедливість. Справедливим було би зібрати всю цю наїжджу рвань, з усім, що вони виплодили, — та й відправити додому. Але це, ясна річ, чистісінька утопія, бо це — не гуманно. А татарів виселювати — було гуманно. Отже, справедливість не буде відновлена ніколи.

Але, як виявилося згодом, повернення — це ще далеко не вирішення проблеми, навіть не початок цього вирішення. Наїжджа рвань численна, та завжди буде численнішою, в разі потреби підгодовуючись від аlma mater. Вони свідома своїх — рвані інтресів та хутко огранізовується. Створюються всякі там антифронти та антитатарські комітети при підтримці Москви.

Більше від того, планувалися навіть референдуми, на якому вони ж мали вирішувати, кому належатиме Крим, Росії, чи Україні.