Основні закономірності розповсюдження біомів
| Вид материала | Закон |
- Програма фахового вступного випробування для зарахування на навчання за окр «спеціаліст», 468.56kb.
- Основні закономірності розвитку голоценових грунтових комлексів території України, 60.82kb.
- Закономірності, 385.78kb.
- План лекції: Розвиток фізичного потенціалу людини І фактори його обумовлюючі. Основні, 91.81kb.
- Навчальна програма курсу "Соціологія" (для студентів Ікурсу спеціальності "політологія", 599.46kb.
- Закономірності становлення, функціонування та зміни політичної влади, 588.75kb.
- Реферат на тему: Гроші, виникнення грошей, історія виникнення грошей, 85.78kb.
- Напрям: Хімічна технологія та інженерія, 179.66kb.
- Слово "логіка" походить від давньогрецького слова "логос", яких можна перевести, 653.62kb.
- Курс лекцій з біохімії розділ «загальні закономірності метаболізму. Молекулярні основи, 645.72kb.
9.1.2. Вологі тропічні ліси Центральної та Південної Америки
Вічнозелена гілея Південної й Центральної Америки, відома тут як сельва, за загальною площею (понад 5 млн. км2) не має собі рівних. Основний масив утворює добре виражену приекваторіальну зону в басейні Амазонки. Більш-менш ізольовані ділянки, що біогеографічно подібні з Амазонією, розташовані в Центральній Америці, Західній Колумбії, Гвіані, на Тринідаді, вздовж східного узбережжя Бразилії. Найбільш типові дощові ліси зосереджені в західній половині басейну Амазонки з рівними умовами зволоження й постійно жарким кліматом (середньомісячні температури +23 - 29°С, середньорічні опади 2500-3000 мм без різко вираженого сухого періоду). Загальні характеристики умов існування й вигляду угруповань африканських гілей цілком відносяться й до американських.
Особливості рослинності та флори. Американські дощові ліси фізіономічно подібні з африканськими. В Амазонії, щоправда, широке поширення мають різні прибережні й періодично затоплювані групи формацій (ігапо, варзеа тощо), у яких відносно більш помітні такі групи рослин, як пальми. Але ліс на плакорних ділянках (ділянки твердої землі - тера-фірмі) цілком відповідає загальним уявленням про біоми екваторіальних вологих лісів.
Полідомінантні ліси, як і в Африці, звичайно мають відносно розріджений ярус найвищих дерев (ярус А), але у найбільш розкішних угрупованнях Західної Амазонії наявні «вікна» виявляються закритими найвищими деревами ярусу В. Фактично ці два яруси як би злиті в один, крони рівномірно заповнюють весь верхній простір лісу, що зверху, з літака, представляється як би застиглим морем, що розбушувалося.
Як і на інших континентах, у Південній Америці також зустрічаються масиви монодомінантних (хоча й багатовидових за всім набором дерев) дощових лісів. Як і в Африці, такі ліси майже завжди складаються, у значній мірі, із представників родини бобових і часто бувають приурочені до бідних піщаних порід. При підсічно-вогневому землеробстві індіанці уникають монодомінантних лісів, оскільки останні свідчать про недостатню родючість ґрунту. У верхньому ярусі таких лісів часто домінують види еперуа (Ереruа falcata, E. grandiflora, E. fenmani) з підродини цезальпінієвих родини бобових. Найближчі їх родичі в Старому Світі — представники роду цінометра, які в Африці теж дуже часто домінують на окремих ділянках гілей. Із цієї ж підродини ряд видів мору також утворюють монодомінантні деревостани (Mora excelsa, M. ganggrijpii). Зрідка до складу домінантів можуть входити й представники інших родин, наприклад окотеа (Ocotea rodiaei) з лаврових. Незважаючи на перевагу одного виду, загальне число деревних порід у монодомінантних лісах може перевищувати 100.
Не тільки загальний вигляд, але й форма крон різних ярусів, будова листків, наявність дошкоподібних і ходульних коренів, кауліфлорія, удушителі, ліани, епіфіти — все це вказує на подібність гілей Африки й сельви Нового Світу. При цьому за складом видів й навіть родів і родин обидва континенти найчастіше різняться дуже різко. Неотропічна флора має до 30 ендемічних родин, крім того, ряд родин (наприклад, бромелієві) представлений на 90% й більше тільки американськими видами. За чисельністю епіфітів дощові ліси в Америці багатше, ніж в Африці, головним чином за рахунок видів бромелій. В сельві на ділянці у кілька квадратних кілометрів можна знайти сотні видів епіфітів з вищих рослин, а в Африці тільки кілька десятків. Для Америки досить типові різноманітні епіфітні кактусові. Види цієї родини у Старому Світі поширилися переважно за допомогою людини. Багато із бромелій можуть збирати дощову воду у розетку зі своїх листків, які утворюють висячі акваріуми ємністю до 5 л. У таких водоймах охоче виводяться комарі, живуть пуголовки різних амфібій й інші дрібні водні тварини. Замість численних фікусів-удушителів в Америці на перше місце у цій групі виходять види клузій (Clusia) з іншої родини (Guttiferae). Вони не настільки згубні для свого хазяїна й дуже рідко повністю його заглушають.
Незважаючи на виразне флористичне розходження американських і африканських дощових лісів, простежується й подібність у складі ряду родів. За останні сторіччя подібність у рослинному світі обох континентів стало ще більшою. З Америки у Старий Світ були перенесені шоколадне й хінне дерева, гевея. У зворотному напрямку були перенесені кавове дерево, банан. Переселення (часто випадкове) торкнулось безлічі інших видів, які зараз успішно впровадилися у природні біоценози. Наприклад, високе потужне дерево сейба зараз звичайне в Африці. По річці Конго (Заїр) пливуть цілі острови з водяного гіацинта; у підніжжя гори Kaхузі в Заїрі й на околицях Бангі в лісах нерідкі зарості традесканцій. Всі ці рослини занесені з Америки.
Для американської сельви (принаймні для Амазонії) більш ніж для інших материків характерні заболочені варіанти лісів, що утворюють так звані гідросерії як у просторі (від низинних до більш підвищених ділянок), так і у часі (сукцесії на річкових наносах тощо). Останні характерні, зокрема, для зарослих берегів, проток (фурос) дельтової зони Амазонки.
Низька заплава, або варзеа байша (varzea baixa) може затоплятися не тільки під час максимальних рівнів річок, але й на кілька годин після зливового дощу. Лише прируслові вали (restingas), а також висока заплава — варзеа альта (varzea alta) — покриваються водою епізодично, під час дуже високих рівнів головної річки. Ширина всієї заплави Амазонки може досягати 200 км.
Групи формацій низької заплави називаються ігапо (igaро). За поясом трав'янистих, очеретяних або ціперусових боліт (campos de varzea) знаходяться чагарники верби (Salix humboldtiana, S. nartiana, Alchornea castaneifolia) або навіть дерев, що характерні для мангрових приморських ділянок (різофора, авіценія). Лише потім починається власне каа-ігапу з пануванням декількох видів цекропій (частіше Cecropia palmata або С. paraensis). Цекропії мають ходульні корені і світле роздільне листя. Вони близькі африканськими музангам і дуже на них схожі як зовні, так і за біологічними рисами (любов до світла, дуже швидкий ріст, м'яка деревина). Багато видів відноситься до мірмекофільних рослин. В ігапо, особливо на межі з високою заплавою й рестінгас, чисельні пальми-рафії. Види цього ж роду (Raphia) звичайні й на болотах екваторіальної Африки.
Слід зазначити, що домінування цекропій властиво лише берегам мутних «білих рік» — ріус-бранкус (rios brancos), до яких, крім головного русла й проток Амазонки, відноситься більшість її звивистих низинних приток (особливо Журуа й Пурус). На притоках з «чорною» (прозорою) водою, як Ріу-Негру, цекропії відсутні.
Лісові формації варзеа займають зазвичай високу заплаву й рестінгас уздовж головного русла ріки. Тут численні пальми-жаварі (Astrocaryum javary), інколи рафії (Raphia mnifera) і асай (Euterpe oleracea). У варзеа численні й цекропії. У гирловій частині Амазонки дуже типова висока маврикієва пальма (Mauritia flexuosa), що заміняє пальму-жаварі. Маврикієва пальма поширена також у льяносах (саванах) басейну Оріноко. Пальми, а також відомі каучуконоси — гевеї (Hevea brasiliensis і Н. guayanensis), багато видів бобових утворюють яруси В и С. Верхній, розріджений ярус займають потужні крони сейби, або капока (Ceiba pentandra), а також карапа (Carapa guianensis). Місцями розташовані угруповання з швидко зростаючих видів Inga, Calycophyllum spruceanum, Triplaris surinamensis. У багатьох випадках угруповання високої заплави мають дуже густі нижні яруси чагарників і трав, а також багато ліан.
Близькі до варзеа ліси за складом й будовою поширені й за межами Амазонії. У Гвіані, наприклад, вони представлені сирими низинними лісами з пануванням мори у верхньому ярусі й Pterocarpus officinalis з Pentoclethra macroloba у ярусі В. Два останніх види зустрічаються й у варзеа, але там не буває монодомінантних угруповань і мору зустрічається рідко.
Загальні закономірності вторинних сукцесій в зоні екваторіальних лісів Африки, уже розглянуті нами, повністю властиві й Америці. Відмінності стосуються головним чином видового складу угруповань. В зоні вологих вічнозелених лісів екваторіальної Америки вирубані ділянки дуже швидко заростають різними (у різних районах) видами цекропій. Уже говорилося, що ця рослина як би заміняє африканську музангу на Американському континенті. У вторинних лісах Америки ростуть також види Trema, Apeiba, Inga, Cordia і відома своєю легкістю бальса (Оchroma). В регресивній сукцесії американських угруповань видне місце займає високий злак Imperata brasiliensis. Зарості трав, кущів і гірлянди ліан роблять вторинні ліси важко прохідними. Через 150-200 років прогресивна сукцесія знову приводить до відновлення обліку непорушеної гілеї. Регресивна сукцесія приводить до стійких угруповань із жорстких злаків і чагарників, нерідко з значною кількістю кактусів.
Вторинні ліси можуть мати риси більшої ксероморфності, близькі до сезонно-сухих листопадних лісів. Це особливо проявляється у кліматичних межах поширення вічнозелених лісових формацій гілей, зокрема в лісах капоейра (capoeira) східного узбережжя Бразилії, північніше Ріо-де-Жанейро. Ця область включається як в зону гілеї (П. Ричардс), так і в зону листопадних тропічних лісів. Спочатку тут (особливо у передгірних районах і по схилах) зростали вічнозелені ліси, дуже близькі до типової гілеї. Саме у цьому освоєному районі особливо часто тепер вторинні сукцесії спрямовані по регресивному шляху з фіналом зі угруповань колючих чагарників і кактусів на сильно еродованих безплідних землях.
Як уже можна було помітити, вторинні ліси в деяких своїх рисах схожі на угруповання варзеа високих заплав і рестінгас Амазонії. В першу чергу це визначається істотною участю у першій та другій цекропій й інших світлолюбних порід, а також густих скупчень невисоких пальм і різноманітних ліан. До речі відзначимо, що, оскільки майже всі мандрівники починають знайомство з амазонською сельвою саме з варзеа, широко вкоренилося представлення про їх, як про непрохідну хащу з густими заростями пальм, стіною ліан, болотистим ґрунтом тощо. Проте ліси на тера-фірмі більш прохідні й зовні більш одноманітні; вони цілком відповідають тому, що вже говорилося про африканські гілеї.
Тваринне населення і фауна. Тваринний світ американської сельви у багатьох відносинах надзвичайно близький до африканських дощових лісів. Це стосується набору біологічних груп тварин, їхнього способу життя, а інколи навіть зовнішнього вигляду. Основні відмінності стосуються кількісного співвідношення цих груп, а також систематичного (видового, родового тощо) їх складу. Насамперед можна сказати, що всі риси тваринного світу, характерні для гілей взагалі й для африканської зокрема, знаходять своє максимальне вираження саме у Південній Америці. Це стосується великої кількості деревних форм хребетних і безхребетних тварин, багатства видового складу навіть на невеликих площах, полідомінантності. При цьому тварини ведуть досить потайливий спосіб життя, тому недосвідченому натуралістові типові сельви тера-фірмі можуть здатися навіть досить бідними тваринами, якщо не вважати всюдисущих мурашок, термітів і звуків цикад, цвіркунів і деревних амфібій.
Тривала ізоляція континенту з кінця крейдового періоду привела до великої своєрідності систематичного складу. Багато екологічних ніш займають інші, ніж в Африці, групи тварин. Так, дрібних лісових копитних і бегемотів заміняють великі своєрідні гризуни (водяна свинка, паку, агуті) і тапіри, нектарниць - колібрі, криланів - листоносі кажани, птахів-носорогів - тукани, веслоногих жаб - квакші. Ще більше це стосується до представників різних видів одних родин або родів. Останніх більше серед комах й інших безхребетних, які загалом древніші мешканці суші, ніж хребетні.
Безхребетні тварини. Огляд безхребетних тварин гілей, охарактеризований стосовно до Африканського континенту, на рівні загонів і родин практично повністю застосуємо до цієї ж зони Нового Світу. Тому зупинимося переважно лише на особливостях, властивих саме для тварин американських лісів.
Серед сапрофагів у Південній Америці настільки ж численні й важливі для життя лісу різні види термітів. На обох материках чимало представників тих самих родів цих тварин. У сельві також багато представників загону населяють ґрунт або ж влаштовують порівняно невеликі гнізда на стовбурах або гілках дерев. Аналогом великих африканських ахатін можна розглядати майже настільки ж масивних строфохілусов (Strophochilus popelairianus). Раковини цих наземних молюсків висотою до 14 см використовують як праски для розгладження листків тютюну, які сушать при його заготівлі. Серед різноманітних і чисельних сапрофагів й ксілофагів, які споживають деревину, що розкладається, виділяються розмірами личинки деяких південноамериканських пластинчастовусих, вусанів, златок. Самці пластинчастовусих жуків — носоріг актеон (Megasoma actaeon) довжиною 10 і жук-геркулес (Dynastes hercules) до 12 см — мають «ріг» до 5 см. Амазонський дроворуб-титан (Titanus giganteus) досягає у довжину 18 см, розповсюджений там же й південніше дроворуб-великозуб (Macrodontia cervicornis) — 14 см. Відразу відзначимо, що переважна більшість видів і особин комах має середні розміри в межах 0,5-3 см і уява про перевагу гігантських комах у тропічних лісах помилкова.
Серед антофілів-запильників також характерні медоносні бджоли, а серед них мініатюрні, в 2—4 мм, меліпони (рід Melipoпа). У робочих особин слабке жало, яким вони не можуть проколоти шкіру людини. Гнізда меліпон містяться не тільки в дуплах (часто замазаних глиною), але й на гілках дерев. Дуже часто ці комахи харчуються, крім нектару й пилка, також соком дерев, що виступає в ушкодженнях кори. З інших представників групи особливу увагу звертають різноманітні й часто дуже великі й гарні метелики: бражники, вітрильники, геліконіди, сатіріди, білявки, морфіди. Досить своєрідні види калітер (Сallitaera) із сатірід. Їхні крила майже зовсім прозорі. Завдяки цьому сидячу комаху дуже важко виявити у кроні дерева. Найбільш відомі великі, до 15—18 см у розмаху крил, метелики родини морфід, представлені одним лише родом морфо (Morpho). Звичайно вони пофарбовані у яскраві й блискучі сині або блакитні кольори; багато із морфо літають лише у верхніх ярусах лісу. Вони дуже рідкі у колекціях і коштують дорого. Також притаманні для Південної Америки геліконіди (родина Heliconidae), яких налічується всього півтори сотні видів. Ці строкато пофарбовані й повільно літаючі цілими зграями метелики мають неприємний смак і запах, і тому більшість хижаків їх уникає. Яскраве строкате фарбування служить як би застереженням, з допомогою якого у хижих (комахоїдних) тварин швидко виробляється негативний умовний рефлекс. Серед інших, цілком «доброякісних» за смаковими якостями, до родини білявок (Rieridae) відносяться види, які майже не відрізняються за фарбуванням від геліконід. Вони й тримаються нерідко разом. Таким чином, білявки маскуються під геліконід і також уникають ворогів. Зазначене явище, відкрите й досліджене на Амазонці видатним англійським натуралістом Генрі Бейтсом, називається мімікрією. Особливо близькі геліконідам за виглядом білявки дісморфія (Dismorphia astynoте) і перхібріс (Perrhybris pyrrha), які завжди тримаються в зграях своїх «прообразів».
В деяких районах американських дощових лісів живуть наземні кровосисні п'явки. Ця група в Африці (крім Мадагаскару) не зустрічається, зате широко поширена у вологих тропіках Азії, а також відома в Австралії. Найбільш чисельні види роду хемадіспа (Haemadispa). Ці невеликі, в 3-4 см, плоскі черв'ячки пристосувалися до життя на суші у вологій теплій атмосфері вічнозелених лісів. На кущах і низьких деревах хемадіспи прикріплюються заднім присоском і чекають жертв - теплокровних тварин, включаючи людей. Ці п'явки не стільки небезпечні, скільки неприємні. Вони можуть непомітно заповзати й присмоктатись під одягом, оскільки укус їх зовсім безболісний, але потім на місці укусу може бути деякий час місцева кровотеча.
Серед інших кровососів можуть доставляти багато страждань блохи-дерматофіли ( Dermatophilus penetrans). Спочатку ця комаха водилася лише в Південній Америці, але зараз завезена й в Африку. Самка впроваджується у шкіру хазяїна й ссе кров, при цьому тіло її дуже роздувається, а на шкірі у місці впровадження утворюється виразка, через яку блоха вистрілює свої яйця. Якщо комаху роздавити, під шкірою починається запалення.
Серед південноамериканських хижих членистоногих більшість має родичів і в інших тропічних країнах. Виділяються своїми розмірами гігантські сколопендри (Scolopendra gigantea), довжиною 25 см. Вони близькі за способом життя до великих африканських видів цього ж роду. Дуже часто зустрічаються в географічній літературі згадування про великих волохатих мігаломорфних павуків. Основна родина цієї групи (Aviculariidae) відома як пауки-птахоїди. Усього їх налічується близько 600 видів, самі великі досягають 10 см. Більшість властива саме Південній Америці, але окремі представники живуть і у тропіках на інших материках. У сельві звичайний птахоїд (Avicularia avicularia) розміром 6 см, буруватого кольору. Він веде деревний і сутінковий спосіб життя, полює на великих комах, але може здолати також ящірку, жабу, молоду змійку. Звичайні також види Eurypelma і Lasiodora, що ховаються вдень у норках або павутинних будиночках серед коріння або гілок дерев. Вони дійсно можуть зрідка здолати дрібну пташку, але частіше - убити пташеня в гнізді. Але навряд чи варто говорити, що ці павуки «харчуються» птахами, оскільки головна їхня здобич - безхребетні тварини. Птахоїди добре живуть в неволі й зустрічаються у деяких аматорів в Європі.
Укус сколопендр вважається чи ледве не абсолютно смертельним, що сильно перебільшено. Але він може бути небезпечним. Це також стосується павуків-птахоїдів з роду Acanthoscurria.
Велика розмаїтість скорпіонів гілеї Америки. Тільки їй властиві багато родів, а також підродина Chactinae і майже вся родина Bothriuridae. Окремі види останньої зустрічаються також на Суматрі й в Австралії.
Як і в інших жарких країнах, у вологих вічнозелених лісах Америки дуже рясні й різноманітні мурашки. За числом видів Південна Америка перевершує Африку не менш чим у півтора рази. Загальні особливості родини стосовно до волого-лісових екваторіальних широт уже викладені в африканських розділах. Це дозволяє нам трохи докладніше зупинитися на специфічних американських представниках. Симбіотичні відносини в мурашок з попелицями, червцями й рослинами широко поширені й у гілеях Нового Світу. Одним з мірмекофільних рослин, зокрема, є також цекропія (багато видів). В Cecropia adenops, наприклад, є спеціальні нектарники. У порожніх стеблах її гілок часто поселяються види родів Azteca, Camponotus, Iridomyrmex. Останні оберігають і попелиць, виділяючи дуже отрутну для інших комах речовину ірідомірмецин.
З жалючих мурашок-бульдогів звертають на себе увагу гігантські, величиною 3 см, Dinoponera grandis. Колонії цього виду складаються з невеликого числа особин, гнізда перебувають у землі біля корінь дерев. Бродячі мурашки-доріліни в Америці представлені багатьма видами ецітонів (рід Eciton). Їх колонії, що рухаються (рідше шеренги, або «юрби») і звички самих комах дуже близькі до африканських мандрівних мурашок. У деяких видів ецітонів фуражири можуть досягати 1,5 см, звичайно ж вони вдвічі менше. Навіть в одного виду розмір робочих особин дуже змінюється. Крім робітників, існують «касти» великоголових особин. Нерідко ецітони грабують колонії інших мурашок. Вони піднімаються й на дерева, але не вище декількох метрів. Звичайно колона рухається в 4-6 рядів у якому-небудь одному напрямку. В сторони раз у раз відправляються невеликі групи (вузькі колони) розвідників. Якщо вони знаходять багате кормом місце, головна колонія звертає й затримується там при необхідності. Здобич роздирається на дрібні шматки й розподіляється між робітниками, потім колона продовжує шлях. Часом же (не щодня) вона зупиняється й усіх, за свідченням Г. Бейтса, начебто вражає раптовий припадок неробства. Одні нерухомо як би приймають сонячні ванни, інші повільно плазують без усякої видимої мети. Часто мурашки витягають спочатку одну, потім іншу ногу, щоб їх почистив хто-небудь із тих мурашок, які знаходяться поблизу. Це робиться так: мурашки пропускають кінцівку між щелепами і язиком, а потім по дружньому потирають один одному вусики.
Під час переходів, що тривають (з перервами на ніч) багато днів, самки зберігають стрункість і прямують у колонах, оточені робітниками й великоголовими особинами. Але у один із днів мурашки зчіплюються, утворюють живу кулю, порожню усередині з декількома виходами. В самки у цей час дуже сильно розростається черевце й вона відкладає безліч яєць. Робітники приймають на себе всі турботи по виведенню й вигодовуванню потомства. Невеликі загони періодично відправляються у «харчові рейди», щоб добути личинкам корм. Коли личинки підростають, колонія знову пускається в дорогу.
Існує кілька видів зовсім сліпих ецітонів. Вони уникають світла, рухаючись під покривом упалих листків або стовбурів. Коли треба перебратися через відкрите місце, робітники швидко споруджують тимчасову криту дорогу під аркою із часток землі. На відміну від подібних зовні споруд термітів криті галереї ецітонів не склеюються слиною із зерняток ґрунту, а складаються без усякої склеюючої речовини. Ецітони, переважно інших видів, широко поширені й за межами гілей, населяючи ліси й чагарникові формації континенту.
З надзвичайно багатого видами підродини мірмецин (Муrmicinae) для тропічної Америки дуже характерні мурашки-листкорізи, віддалені родичі наших степових і пустельних мурашок-женців. Листкорізів у Бразилії називають сауба. До цієї групи відносяться види родів Atta, Acromyrmex і деяких інших. Вони забираються на низькорослі дерева (нерідко це культурні рослини на плантаціях і в садах), і кожна мурашка гострими щелепами вирізує круглі пластинки листка діаметром 2 см. Потім їх переносять у підземне гніздо. Там листки розжовують і складають в особливі камери. На цій пережованій масі, удобреної екскрементами, розвиваються гіфи грибів. Цими грибами (їхніми конідіями) харчуються самі мурашки й вигодовуються личинки. Крім того, сауба при нагоді можуть ласувати і насінням різних рослин. В Амазонії часто можна чути історії про те, як мурашині полчища блискавично розтаскували запаси крупи або навіть кукурудзи. При вильоті із гнізда для заснування нової колонії молоді самки завжди беруть із собою шматочок грибниці, для того щоб на новому місці не гаючись закласти «плантацію печериць» для майбутнього мурашника.
Сауба влаштовують дуже великі підземні споруди, тунелі одного мурашника простягаються на багато десятків метрів. Земляні горбки діаметром 6-7 м і висотою 50-60 см часто зустрічаються в Амазонії нерідко біля селищ і у вторинних лісах. Вони являють собою криті склепіння, що захищають входи в підземелля сауба. Земля цих горбків складається із зерен ґрунту, винесеного із глибини, які з’єднані між собою без якої-небудь клейкої речовини. Маленькі й часто закриті входи з’єднуються на глибині біля півметра у широкий тунель діаметром близько 10 см.
Хребетні тварини. Загальна характеристика ролі наземних хребетних тварин екваторіального лісу вже дана в розділі, присвяченому відповідній зоні Африки. Тут ми розглянемо у порівняльному плані найбільш характерних американських представників різних ярусів.
Ґрунтово-підстилковий ярус. В ґрунтах сельви, як і у африканських дощових лісах, живуть, в основному, спеціалізовані на харчуванні термітами й мурашками амфісбени, вузькороті змії (Leptolyphlopidae) і сліпозмійки. Можна згадати також загальну для обох материків родину червуг (Caeciliidae). Ці безногі земноводні, так само як і ґрунтові плазуючі, практично позбавлені зору й харчуються термітами, нерідко поселяючись у їхніх гніздах. Ці тварини повільно прокладають собі шлях у підстилці й м'якому ґрунті у пошуках здобичі. Зовні вони нагадують товстого черв'яка довжиною 20—30 см. Інколи яйця (ікру) червуги відкладають у воду, де й розвиваються пуголовки. Частіше ж їхній розвиток відбувається в ґрунті. Для сельви особливо характерні види ендемічних південноамериканських родів Siphonops і Саесiliа.
Рід власне амфісбен (Amphisbaena), види якого є й в Африці, особливо різноманітний саме у Південній Америці. У вічнозелених лісах, зокрема, живе незвичайна за кольором плямиста амфісбена (A. fuliginosa) зі строкатим чорно-білим візерунком. Сліпозмійки у Південній і Центральній Америці також більше різноманітні, чим у Старому Світі: з 5 родів родини 4 ендемічні для цієї області.
За дрібними ґрунтовими рептиліями полюють невеликі риючі удави. Але в багатьох місцях найбільш численна із цієї групи коралова сверташка (Anilis seytale) довжиною до 80 см, ефектно пофарбована червоними й чорними кільцями, що чергуються. Це єдиний представник в Америці родини вальковатих змій (Anilidae). Інші види живуть в екваторіальних лісах Південно-Східної Азії й Шрі-Ланки.
Якоюсь мірою заміняють риючих і сліпих сцинків Африки риючі види з великої ендемічної родини ящірок-тейїд (Teiidae). Ці види поєднуються у три роди: Bachia, Scolecosaurus, Ophiognomon. Своєрідне середовище перебування привело деяких з них шляхом природного добору до редукції або навіть повному зникненню кінцівок.
Настільки землерийки численні в Африці, настільки вони не характерні для дощових лісів Нового Світу. У Південну Америку з півночі проникає лише один вид роду Cryptotis, але він живе у високогір'ях. Кілька видів цього ж роду живе тільки у лісах Центральної Америки.
Ярус тварин, що живуть на поверхні. Як і в Африці, наземних у вузькому розумінні слова тварин (не деревних, не ґрунтових тощо) значно більше за числом видів і груп, ніж ґрунтово-підстилкових. Дуже показово, що багато із видів цієї ярусної групи не уникають води, а, навпроти, охоче плавають і загалом можуть вести земноводний спосіб життя.
Родина свиней у Новому Світі відсутня, але їхнє місце у сельві займають зовні й функціонально подібні аналоги — пекарі, два види яких поєднуються в особливу родину (Tajassuidae). Пекарі широко поширені не тільки у вологих екваторіальних лісах: ареал більш дрібного й звичайного виду — нашийникового пекарі (Tayassu tajacu) — простягнувся від півдня США до Центральної Аргентини. Зовні цей звір нагадує маленького кабанчика масою 20—25 кг. Колір коричнюватий, уздовж спини чорний, з білим ошийником. У басейні Амазонки це улюблений об'єкт полювання. Нашийниковий пекарі віддає перевагу вторинним лісам, де годується різною рослинною їжею (зелені листки, плоди, коріння, цибулини тощо) з включенням в раціон дрібних тварин. Білобородий пекарі (Т. albirostris) — більше лісовий звір і північніше Південної Мексики не водиться. Він крупніше (до 30 кг) і замість нашийника прикрашений білою плямою на підборідді. У його харчуванні більша частка доводиться на тваринні корми. Білобородий пекарі утворює стада до сотні голів.
Південна й Центральна Америка дуже бідні копитними. Зокрема, вони повністю позбавлені настільки численних і різноманітних в Африці видів родини порожньорогих (антилопи, козли, бики). Родина щільнорогих, або оленів, представлена також невеликим числом видів (11, з них один загальний з Північною Америкою) із чотирьох родів. Для вічнозелених лісів найбільше характерні деякі мазами (рід Mazama), або спицерогі олені, з коротенькими не гіллястими ріжками. За деякими рисами способу життя вони аналогічні африканським лісовими дукерам і карликовим антилопам. У рівнинній сельві, а також у більш сухих формаціях живе велика мазама (М. americana). Звір досягає висоти в холці 75 см і маси 25 кг. Два самих дрібних і мало вивчених види (по 10 і 15 кг) — M. brucenii і М. nana — живуть у гірських лісах Анд.
У деякому відношенні аналогом бегемота (особливо карликового) можна розглядати тапіра. Із чотирьох видів цієї особливої родини (Tapiridae) три поширені в Центральній й Південній Америці, а один — у Південно-Східній Азії. Це класичний приклад розірваного ареалу. Тапіри — найбільш примітивні непарнокопиті, у деякому розумінні — живі предки коня. Найбільш відомий і характерний для зони екваторіальних лісів Південної Америки рівнинний тапір (Tapirus terrestris), масивний звір в 250 кг. Він дуже любить прибережні ділянки лісу, тому що звик проводити у воді полуденну сієсту й рятується там також при небезпеці. Харчується різноманітним рослинним кормом - листками й пагонами, упалими фруктами, соковитими водяними рослинами.
Більш дрібний і стрункий гірський тапір ( Т. pinchaque) — дуже рідкий звір гірських гілей Анд. Самий великий вид (300 кг, Т. bairdi) поки ще живе в лісах Центральної Америки, але сильно винищений і тепер рідкий.
З фітофагів поверхневого ярусу для сельви надзвичайно характерні великі й своєрідні за виглядом гризуни з декількох ендемічних неотропічних родин. Назвемо серед них капібару (Hydrochoerus capybara, родина Hydrochoeridae), a також паку (Cuniculus раса) і агуті (рід Dasyprocta із родини Dasyproctidae). Капібара - самий великий сучасний гризун, довжиною в 1,5 м і масою до 60 кг, покритий щетинистою рудуватою шерстю. Він прекрасно плаває й пірнає, дуже любить різні соковиті водяні рослини. Паку й агуті також люблять прибережні ділянки лісів і охоче плавають. Вони харчуються рослинною їжею, особливо віддаючи перевагу упалим плодам. Паку багато риється в землі у пошуках їстівних коренів. Агуті й паку - улюблена дичина місцевого населення. Індіанці Амазонії використовували різці цих гризунів як долото для виготовлення каналу духової трубки.
З інших гризунів наземного ярусу для вічнозелених лісів Центральної й Південної Америки можуть бути названі деякі щетинисті, або колючі, пацюки (рід Proechimys) і тонкоголковий пацюк (Hoplomys gymnurus). У точному значенні вони дуже далекі від справжніх пацюків, яких у Новому Світі нема, а також від хомякоподібних, яких ще називають пацюками й мишами Нового Світу. Це представники особливої ендемічної родини шиншили колючі (Echlmyldae), види якої живуть серед коріння і в ломаччі, харчуються упалими плодами й соковитими стеблами рослин. Розміром і виглядом трохи нагадують пацюків, але на спині мають колючу щетину або навіть справжні гострі голки. У ліси заходять і деякі наземні види рисових пацюків (рід Oryzomys) із групи хомякових Нового Світу (родина Cricetldae).
З великих хижаків наземного ярусу для екваторіальних лісів найбільше характерний ягуар ( Pantherа опса), що як би заміщає тут леопарда. Він харчується пекарі, капібарами, паками, агуті й дрібними тваринами, але може подужати й дорослого тапіра. Тут же зустрічається й пума (Fells concolor), величезний ареал якої поширюється також на безлісні простори. Переважно наземний спосіб життя ведуть ще дві більш дрібні кішки: ягуарунди (Fells yagouaroundl) і оцелот (F. pardalis). У лісах зустрічається чагарниковий собака (Speotos vinaticus) — кремезна, невеликого розміру (масою не більше 7 кг). Вона населяє не тільки ліси, але й області саван. Віддає перевагу густим прибережним заростям. У погоні за капібарами або агуті може заходити у воду й навіть пірнати. Полюють чагарникові собаки сімями по 10 і більше особин, включаючи й молодняк минулого року.
Із тварин поверхневого ярусу можна назвати багато зоофагів (хижих у широкому понятті, включаючи комахоїдних) не тільки серед великих звірів. Сюди відносяться, як і в гілеях Африки, різні земноводні й плазуючі. Серед дрібних зоофагів численні, як і в Африці, справжні ропухи, а також ендемічні південноамериканські представники: листові жаби (рід Eleutherodactylus), рогатки (види Сeraiophrys). Більшість із земноводних, що живуть на поверхні ґрунту й по берегах водойм, мають широкі ареали, що виходять за межі екваторіальних лісів. Але вони у цих лісах можуть бути досить численними. Піпа (Pipa), що згадується часто у підручниках зоогеографії, веде водний спосіб життя, як і її африканські родичі — шпорцеві жаби. Для Південної Америки досить характерні також амфібії близької до жаб родини свистунів (Leptodactylidae), багато із яких живуть в гілеї.
З ящірок на поверхні ґрунту живуть, як і в Африці, різні сцинкові, а також деякі види характерного для Нового Світу (окремі види є ще на Мадагаскарі) родини ігуанових (Iguanidae). Із уже згадуваної родини тейїд до мешканців ярусу можна добавити тегу (Tupinambis teguixin) — дуже велику, довжиною майже в метр, ящірку, подібну зовні з варанами. Крім дрібних тварин, тегу їдять фрукти. Для Амазонії характерний також майже настільки ж великий інший вид — жакруару (Т. nigropunctatus). Жакруару проробляє пазурами отвір у стінці термітника й відкладає усередину кілька яєць. Терміти швидко зашпаровують отвір, і кладка виявляється в ідеальних умовах вологості й під захистом термітів. Молоді ящірки перший час харчуються термітами, але потім швидко залишають їхнє житло.
Зі змій приземного ярусу, що нерідко влазять невисоко на дерева, можна назвати звичайного удава, або боа ( Constrictor constrictor). Цей вид займає дуже великий ареал від Мексики до Аргентини. Лісові райони населені особливими підвидами. За межами сельви боа плаває й навіть може добувати у воді корм, втім у басейнах Амазонки й Оріноко він уникає води. Імовірно, це пов'язане з конкуренцією з боку типово водного удава-анаконди (Eunectes murinus), відомого гігантськими розмірами (до 10 м). Варто сказати, що особини більше 6 м зустрічаються дуже рідко. Як анаконда, так і боа для дорослої людини не представляють особливої небезпеки.
Отрутних змій у приземному й наземному ярусах сельви порівняно небагато. Характерний дуже великий, дуже отрутний, але вкрай рідкий бушмейстер, або суруруку (Lachesis mutus). Він може перевищувати у довжину 3,5 м; полює, як й інші великі змії, на звірів і птахів. При відсутності допомоги від укусу суруруку вмирає 10—12% потерпілих. З півдня в освоєні частини сельви може проникати жарарака (Bothrops jararaca) - настільки ж отрутна, як і бушмейстер, але набагато дрібніша. Жарарака більше характерна для сезонних тропічних лісів. У вторинних лісах і біля селищ нерідка кайсака, або барба амарілья (Bothrops atrox), а також гримуча змія каскавела (Crotalus durissus). Нарешті, варто згадати про наземних представників ендемічного для тропіків Нового Світу загону ссавців — неповнозубих (Edentata). Всі наземні види цього загону харчуються термітами або мурашками. У лісах (але також в інших зонах) живе кілька видів броненосців (більше характерні Dasypus, Priodontes, Cabassous) і великий мурашокоїд (Myrmecophaga tridactyla). Останній більш характерний для сезонно-сухих лісів, але живе навіть у типовій гілеї.
Наведений огляд найбільш масових й характерних хребетних тварин ярусу поверхні ґрунту показує розмаїтість видів і груп, йому властивих. Багато із них охоче пересуваються й добувають їжу у воді. Як і в африканської гілеї, саме серед наземних хребетних значна частка доводиться на широкоареальні види, що живуть також за межами зони.
Деревні яруси. Самі загальні риси біології хребетних тварин деревних ярусів екваторіальних лісів Південної Америки збігаються з особливостями, уже відомими нам для Африки. Звернемося до огляду основних представників спочатку фітофагів і тварин зі змішаним харчуванням, а потім хижаків.
Мабуть, найбільш виражені фітофаги деревного ярусу сельви — представники особливої родини неповнозубих, лінивці (Brachypodidae). Ці тварини все життя проводять на гілках, вчепившись за них «гаками» із двох або трьох загнутих пазурів. Харчуються вони листками, квітами й плодами. Багато із них віддають перевагу вторинним лісам або смузі з формацією варзеа через схильність до листків цекропій. Відомо п'ять видів цих дивовижних тварин, всі вони населяють вічнозелені ліси, багато із них займають по біомасі на одиницю площі перше місце серед хребетних.
Як і в Африці, одними із численних звірів деревного ярусу американської гілеї є мавпи. У Південній Америці ця група представлена особливою підродиною широконосих мавп, у яких пристосування до деревного способу життя яскраво виражені. Тут відсутні, на відміну від Африки, наземні види.
Широконосі мавпи підрозділяються на дві родини: ігрункові (Callithricidae) і цебідові (Cebidae). Поширені ці тварини також у Центральній Америці. Ареал першої родини лише небагато заходить північніше Панамського перешийка, а на південь доходить до Південного тропіка. Ареал другої родини простягається майже від Північного тропіка до Центральної Аргентини. Природно, найбільшу розмаїтість ми знаходимо у високостовбурних екваторіальних лісах, тому що всі широконосі мавпи ведуть винятково деревний спосіб життя. Харчуються вони, як і більшість інших, різноманітною рослинною їжею з перевагою плодів і різних дрібних тварин. Усього відомо близько 70 видів (16 родів) американських мавп. Ми зупинимося лише на самих масових, численних представниках зони вологих екваторіальних лісів.
Всі ігрункові — дуже дрібні звірки, маса їх зазвичай не перевищує 500 г. Це самі дрібні з мавп взагалі. Для зони дуже характерні види з роду калітрікс (Callithrix), які носять також назви мармозеток, уістіті або ігрунків. Чудова своїми розмірами (ріст близько 15 см, довжина хвоста 20 см) карликова ігрунка, яку виділяють в особливий рід (Cebuella pygmea). Ці мініатюрні мавпочки живуть у Західної Амазонії й у деяких районах Колумбії; на ніч ховаються в дуплах, удень годуються високо в кронах групами до п'яти-шести тварин. Нарешті, численні види тамаринів, або сагуінів (рід Saguinus),— щільних довгохвостих мавп розміром із дрібну кішку — також поширені в деяких районах сельви. На відміну від інших ігрункових тваринна їжа становить незначну частину їхньої дієти, що складається переважно із плодів. Колір різних видів темний, часто червонуватий. На обличчі звичайні світлі плями. Замість привушних пензликів часто добре розвинені довгі вуси, що звисають вниз.
Цебідові поєднують досить різноманітних за будовою й способом життя тварини середніх для мавп розмірів, з довгим (одне виключення) і зазвичай хватальним хвостом, які ведуть деревний і стадний спосіб життя. Дуже своєрідна нічна мавпа (Aotus trivirgatus), яку називають також дурукулі або ей-а. Весь день зграйка дурукулі проводить у дуплі, але при найменшому шумі вони прокидаються й визирають звідти своїми великими «совиними» очами. Уночі тварини безшумно пересуваються в кронах, хватаючи комах, маленьких сплячих птахів і кажанів, додаючи у своє меню гарнір із свіжих пагонів і фруктів. У місцях, де живуть нічні мавпи, добре знайомий жителям їхній голосний голос, що нагадує гавкіт собак, ричання ягуара або вереск. Своїми вокальними здібностями дурукулі зобов'язані індійській назві ей-а, що є звуконаслідувальним. Досить близькі до дурукулі й три види тіті (Allicebus), які активні у ранні ранкові й вечірні години.
З формаціями варзеа зв'язані переважно види саки, або чортових мавп (Pithecia), а також волохаті саки, або хіропоти (Chiropotes). Обидві групи — види з товстим пухнатим хвостом, ростом 30—50 см, масою від 1,5 до 3 кг. Часто харчуються плодами ліан, сплять прямо на гілках. Серед інших мавп Америки виділяються своїм дуже коротким хвостом уакари, або какахао (какажау), - види роду Cacajao. Проте це не заважає їм залишатися чисто деревними тваринами. Живуть звичайно в кронах великих дерев, їжа переважно рослинна.
До самих великих південноамериканських мавп відносяться ревуни, п'ять видів яких і численні колірні варіації й раси поєднуються в один рід Alouatta. Зазвичай їх маса не менш 6-7 кг, особливо великі самці. Довгий хвіст здатний обхоплювати гілки й служити «п'ятою кінцівкою». На підборідді й горлі у ревунів (особливо у самців) розташовані гортанні мішки, які служать резонаторами, що підсилюють видавані звуки. Раннім ранком група цих тварин починає оголошувати околиці своїми криками. Тон задає самець, а до нього приєднуються ще один-два молодих самця, сім-вісім самок і молодняк. Звуки, видавані ревунами, нагадують то ричання хижаків, то вереск поросяти. Вони чутні за багато кілометрів і призначені для взаємної сигналізації різних родин цих звірів, оскільки кожна має свою індивідуальну ділянку, де годуються плодами, листками й молодими пагонами. Ревуни - бажана здобич мисливців, їхнє м'ясо, як і інших мавп, вважається ласим блюдом.
Схожі на ревунів, але значно дрібніші їх капуцини (чотири види роду Cebus). Це найпоширеніша група, що живе далеко за межами власне дощових лісів. Зрідка вони можуть спускатися на землю. Капуцини — найбільш близькі аналоги мавп в Америці. Ще дрібніші, розміром з білку, сайміри, або білячі мавпи (Saimiri sciureus). Для них характерна прихильність до формацій типу варзеа. Живуть дуже великими стадами, що нерідко перевищують сотню голів, нерідко тримаються на невеликій висоті. Характерна деталь кольору - білі кола навколо очей на темному тлі основного забарвлення обличчя. Харчування сайміри, в основному, рослинне.
Для гілей дуже характерна група з багатьох видів і декількох родів мавп із дуже довгими кінцівками й хватальним хвостом. Вони пересуваються у кронах, в основному, підвішуючись руками (передніми кінцівками) і хвостом (спосіб полурахіації). Найбільше яскраво виражений цей тип у павукоподібних мавп, або коат (рід Ateles, що включає чотири види й безліч підвидів). Трохи більш повільні лаготрікси, або макаку барігуду, як їх називають бразильці (Lagothrix lagotricha). До коатам близькі також мірики (Brachyteles arachnoides). Склад їжі всіх перерахованих павукоподібних мавп близький - це різноманітні фрукти, горіхи, молоді пагони й комахи. Живуть вони сімями, рідше - стадами по декільком десятків голів.
Крім уже зазначеної вище нічної мавпи, аналогом лемурів за способом життя й харчуванню можна вважати одного деревного звіра — кінкажу (Potos jlavus), який відноситься до родини єнотів загону хижих. Кінкажу харчується переважно фруктами, а також дрібними комахами. Водиться парами або невеликими групами. Довгий хвіст звіра може обхоплювати гілки. З інших єнотів в гілеї водяться носухи, які живуть на землі, але вони більш характерні для сухих лісів.
Із гризунів, більшість яких харчується головним чином плодами дерев і веде деревний спосіб життя, в гілеї Америки дуже численні й різноманітні білки, а також властиві лише Новому Світу чіпкохвості дикобрази, колючешиншилові й деякі інші. У вічнозелених лісах Вест-Індії живуть великі своєрідні хутії, родичі нутрій. Ми зупинимося лише на деяких найбільш звичайних у дощових лісах видах і родах.
Одні із самих численних деревних гризунів зони — коро (рід Echimys, близько 20 подібних видів) із родини колючешиншилових. Мають щурячу зовнішність, але покриті голками, схожими на їжакові. Активні вночі, день проводять у гніздах, розміщених в дуплах. Для Західної Амазонії дуже характерні родичі коро з роду Isothrix, яких називають кококоно. На відміну від перших, вони не мають голок і зовні подібні з білкою.
Деревні дикобрази представляють особливу родину Erethizontidae, відмінну від дикобразів Старого Світу. Вони покриті більш короткими голками й ведуть деревний спосіб життя. Чіпкохвостий дикобраз (Coendou prehensilis і близькі види) живе також у сухих лісах. Їжа винятково рослинна. Для верхівїв Амазонки характерний особливий вид Echinoprocta rafescens. У цього дикобраза хвіст короткий, покритий голками й не може чіплятися за гілки (те ж характерно для північноамериканського деревного дикобраза).
Серед білок гілей є види того ж роду Sciurus, що й наша звичайна білка. Багато із них мають яскравий жовтий або червоний колір черевної сторони. В басейні Амазонки й північніше в лісах Гвіани й Венесуели звичайна мініатюрна «аридилія моска», або білка-мошка (Sciurillus pusillus). З хом'яків Нового Світу безліч видів веде деревний спосіб життя. Численними в гілеї можуть бути деякі види мишей Томаса (рід Thomasomys), а також тіломіси (рід Tylomys), що нагадують пацюків. В Центральній Америці у вологих вічнозелених лісах звичайні види Nyctomys, що нагадують білок або сонь. Хомякоподібні американських гілей харчуються переважно горіхами й фруктами з невеликою добавкою зелених молодих пагонів.
В Південній Америці, як і взагалі у Новому Світі, немає криланів, настільки характерних для Африки й взагалі для тропіків східної півкулі. Але тут є декілька своїх ендемічних родин рукокрилих і жодна екологічна ніша не пустує. Активними споживачами плодів, а також (дрібні види) запильниками й споживачами нектару виступають види родини листоносих кажанів (Phyllostomatidae). Для них дуже характерний листоподібний або списоподібний виріст на носі. Великі види (Phyllostomus hastatus, Vampyrus spectrum) досягають у розмаху крил 60—75 см. Крім фруктів, вони поїдають дрібних гризунів, амфібій і ящірок, птахів, дрібних рукокрилих. Родова назва другого виду — «вампірус» — дана помилково. Він ніколи не п'є кров, звичайно його називають лжевампір. Справжні кровососи — три види хоча й близьких до листоносих, але особливої родини десмодових (Desmodontidae). Найбільш численний і розповсюджений у багатьох зонах «справжній вампір», або десмодус (Desmodus rotundus), саме характеризується відсутністю носового листка, настільки типового для філостоматід. Він невеликий (довжиною до 8 см і масою до 50 г), червонуватого кольору. Найчастіше нападає на домашню худобу. Десмодус надрізує зубами шкіру й п'є виступаючу кров. При цьому жертві вводяться зі слиною речовини, що перешкоджають згортанню крові й знімають повністю біль. Справжні вампіри - унікальна біологічна група наземних хребетних тварин, їм немає аналогів на інших материках. Більшість видів різноманітних родин рукокрилих Південної Америки комахоїдні, як і у інших областях суші.
Група плодоїдних птахів у дощових лісах континенту не менш багата, ніж у тропіках Африки. Із загальних груп настільки ж численні види бородастиків. Птахів-носорогів замінюють ендеміки неотропічної області — тукани (родини Ramphastidae). Папуги значно більш різноманітні, ніж в Африці.
Переважно плодами харчуються й представники ендемічного для тропіків західної півкулі родини деревних курей, або краксів (Cracidae). В Амазонії живе один з видів цих великих, з індика, птахів — чубатий гоко (Crax alector). Ширше ареал у пенелопи (Penelopa purpurascens), що населяє ліси від Мексики до Аргентини. Кракси, на відміну від більшості курячих, гніздяться на деревах. Інший вид амазонських курячих — гоацин (Opisthocomus hoatzin) — ендемічний для зони вічнозелених вологих лісів. Цей єдиний вид виділяють не тільки в особливу родину, але навіть підзагін у загоні курячих. Гоацин дуже характерний для формацій варзеа й навіть затоплюваних ігапу. За розмірами він не більше дрібної курки, але більш витягнутий і стрункий, із чубом на голові. У пташеняти добре розвинені на кожному крилі по два довгих пазура, які використовують для пересування по гілках. Вигляд цих дивних і погано літаючих птахів нагадує викопного «першоптаха» з юрських відкладень. Гоацини тримаються групами у кілька десятків особин; гнізда влаштовують на деревах, відкладаючи туди два-три плямистих яйця. Це одні з найбільш виражених фітофагів серед птахів сельви. Причому основу їхнього харчування становлять зелені листки. М'ясо гоацин неприємно пахне. У цьому одна із причин того, що він дотепер досить численний у більшості районів свого поширення. Крім Амазонії, ці птахи водяться у басейні Оріноко й на інших прилеглих територіях.
На відміну від Африки в Південній Америці серед рослиноїдних плазуючих переважають види, які ведуть деревний спосіб життя. Сюди відносяться деякі великі ігуани. Частина з них має змішаний тваринно-рослинний склад кормів.
Як уже було зазначено, серед птахів-антофілів нектарниць заміняють різноманітні колібрі, ендемічні для західної півкулі (родина Trochilidae). Багато із колібрі також харчуються комахами.
Винятково комахами й іншими дрібними тваринами харчується більшість деревних амфібій і рептилій. Відсутня в Африці південніше Сахари родина квакш (Hylidae) досягає найбільшого розквіту саме в Південній Америці. Крім квакш, деревний спосіб життя ведуть дуже багато видів інших родин (жаб, свистунів, включаючи вже згаданий рід листових жаб, короткоголових). Багато із них виводять пуголовків у висячих водоймах в пазухах листків епіфітних бромелій. Деякі взагалі пристосувалися обходитися без води. Сумчасті квакші (Gastrotheca oviferum) і інші види виношують потомство на спині.
З ящірок, мабуть, найбільш помітними і численними можна вважати види анолисів (рід Anolis) з ігуанових. Більша частина з них дрібних розмірів, до 20—25 см. Усього відомо більше 250 видів цих тварин, багато із яких здатні, подібно хамелеонам, швидко міняти забарвлення. Крім того, багато із анолисів мають на лапах диски для прилипання до листків і вертикальних стовбурів, подібно геконам. Інші ігуанові також досить характерні для сельви. Вони заміняють тут агамових ящірок східної півкулі. Як і в Африці, на стовбурах дерев звичайні гекони з родів Phyllodactylus і Hemidactylus, а також ендемічна група південноамериканських кутопалих геконів (Gonatodes gumeralis і близькі види).
Серед змій винятково деревний спосіб життя ведуть порівняно невеликі (2—3 м) собакоголові удави ( Corallus caninus і кілька близьких видів). Головна їх здобич — птахи, яких удави ловлять уночі. З інших неотруйних змій бувають дуже численними зіпо, або кутім-бойа (Chironius carinatus), із родини вужоподібних, довжиною до 2 м. Зіпо пофарбована в зелений колір, як і більш дрібні деревні змії-оксібеліси, або гостроголівки (Oxibelis acuminatus). Гостроголівки разюче схожі на батоги, що звішуються з гілок, або на ліани, і виявити їх можна, лише зштовхнувшись впритул. Всупереч існуючій думці отрутних змій серед деревних видів у Південній Америці менше, ніж в Африці.
Переважно й винятково комахоїдних деревних птахів у Південній Америці — безліч. Як і в Африці, тут є види родин трогонових; мухоловкові, славкові, личинкоїди, пікнонотіди, тімелії й деякі інші відсутні і їхнє місце займають ендемічні для західної півкулі Mimidae, Vireonidae, Icteridae, Tyrannidae, Formicariidae, Furnariidae і багато інших. Взагалі за багатством птахів, у тому числі комахоїдних, Південна Америка не має собі рівних. Перелічити навіть найбільш масових представників тут не представляється можливим. З великих хижаків на мавп полює великий яструб гарпія (Harpia harpyja), масою до 8 кг, тому часто його називають орлом, з характерним чубом з подовженого пір'я на потилиці.
Зі ссавців-зоофагів дощових лісів згадаємо деревного мурашкоїда ( Tamandua tetradactyla), що харчується мурашками й термітами. Цей звір, якого часто називають також тамандуа з уповільненими рухами, активний у сутінках. Він не уникає прояснених частково листопадних лісів, займаючи великий ареал від Мексики до Аргентини. Для справжнього дощового лісу особливо характерний карликовий мурашкоїд масою 500 г, майже в 10 разів менше за вагою попереднього виду. Карликовий мурашкоїд (Cyclopes didactylus) дуже потайливий, небагатьом вдавалося спостерігати його в густих кронах сельви. Як і його великий побратим, він має чіпкий хватальний хвіст, веде сутінковий і нічний спосіб життя. Деревні мурашкоїди займають ту ж екологічну нішу, що й панголін в Африці.
З м'ясоїдних хижаків уже розглянуті кішки нерідко забираються на гілки, але все-таки полюють частіше на землі. Майже повністю деревний спосіб життя веде онцила (Felis pardinoides) — плямиста кішка розміром з домашню. У їжу їй ідуть всілякі тварини, від великих комах і ящірок до птахів і звірків. Уже згадувані представники єнотових в основному рослиноїдні. Віверові в Новому Світі відсутні. Зате для вічнозелених тропічних лісів досить характерний хижак із родини куничних — тайра (Tayra barbata). Цей порівняно великий (4-5 кг) хижак може здолати паку або мазама, кинувшись на них з гілок дерева.