Geum.ru

План лекції: Розвиток фізичного потенціалу людини І фактори його обумовлюючі. Основні закономірності розвитку фізичного потенціалу в онтогенезі

Вид материалаЗакон
Подобный материал:
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ФІЗІЧНОІ ПІДГОТОВКИ ЮНИХ СПОРТСМЕНІВ


План лекції:
  1. Розвиток фізичного потенціалу людини і фактори його обумовлюючі.
  2. Основні закономірності розвитку фізичного потенціалу в онтогенезі.

3. Концепція тренування як основа методики і організації фізичної під­готовки школярів.


Методологічною основою пізнання сутності фізичного потенціалу людини може бути еволюційний підхід в досліджені феномену фізичної активності людини. Його центральною гносеологічною задачею являється формування наукового знання про природні закони розвитку фізичного потенціалу лю­дини і розробка на цій основній стратегії соціального стимулювання, уп­равління і корекції його індивідуального і колективного фізкультурного виховання. Виходячи із сформульованого у відповідності з еволюційним підходом уявлень, фізичний потенціал людини визначається багатьма факторами біологічного і соціального характеру. В кінцевому рахунку цент­ральною ланкою всієї методології досліджень феномену фізичної активності людини повинно стати питання про становлення і удосконалення його фізичного потенціалу. При цьому підході завдання зводиться до того, щоб пізнати природні закони індивідуальної еволюції фізичних здібностей людини, а потім у суворій відповідності з ними відпрацювати і реалізувати шляхи соціального, в тому числі педагогічного і організа­ційного стимулювання гармонійного зростання цих здібностей.

В результаті багаторічних досліджень онтогенезу фізичного потенціалу людини вдалось встановити наступні основні закономірності цього процесу (за В.К. Бальсевичем):
  1. Етапність, нерівномірність і ритмічність вікової еволюції елементів і структур фізичного потенціалу людини;
  2. Сувора постійність ритмічної послідовності прискорень і уповіль­нень у перетвореннях його елементів і структур.
  3. Висока ступінь індивідуальності рухових проявлень.
  4. Детермінованість абсолютних результатів розвитку фізичних здібностей людини характером та інтенсивністю фізичного тренування.

При цьому пріоритет біологічного заключається в тому, що воно пе­редбачає стратегію послідовності і інтенсивності тренуючих впливів, які забезпечують розвиток фізичних здібностей, а пріоритет соціального в тому, що воно забезпечує, з одного боку процес пізнання впливу при­роди, а з іншого - практичну реалізацію його результатів у відповід­ності із запитом, можливостями, моральними і етичними цінностями сус­пільства.

Основою організаційної стратегії у сфері фізичного виховання по­винно стати подолання протиріч між відомими законами розвитку фізичного потенціалу, рівнем накопиченого педагогічного і біологічного знання, з одного боку, і сучасною практикою фізичного виховання - з іншого.

Головні принципи цієї стратегії наступні:

1-адекватність змісту фізичної підготовки і її умов індивідуальному стану людини;

2-гармонізація і оптимізація фізичного тренування;

3-свобода вибору форми фізичної активності у відповідності з осо­бистими схильностями і здібностями кожної людини.

Доцільно розглянути можливий шлях реалізації цієї нової стратегії на конкретному прикладі вирішення однієї з самих хворих наших проблем - організації фізичної підготовки в рамках фізкультурного виховання школярів.

Завдяки теоретико-методичним уявленням, які вже багато років розвиваються в нашій країні і за кордоном, слід вважати, що в основу методики і організа­ції фізичної підготовки школярів повинна бути покладена концепція тре­нування, як поки що єдина науково обґрунтована концепція управління розвитком фізичного потенціалу людини. Спритність, сила, витривалість, високий рівень працездатності можуть бути придбанні тільки шляхом тре­нування, шляхом використання ефекту цілеспрямованого організованого процесу адаптації організму дитини до фізичного навантаження, необхід­ного за об`ємом і достатньою інтенсивністю. Тому, основним принципом організаційно-методичної концепції фізичного тренування учнів для їх фізичної підготовки повинно стати законом всієї діяльності школи. В рамках тренувального процесу можуть і повинні вирішуватись завдання моторного навчання, оволодіння руховими уміннями і навичками.

Вже зараз необхідна диференціація змісту, обсягу і інтенсивності фізичних навантажень школярів у зв'язку з їх біологічним (а не паспортним віком і індивідуальними моторними здібностями і можливостями.

Такі завдання важко вирішувати в умовах традиційного шкільного уроку фізкультури. Існуюча форма організації фізичного виховання школярів, на погляд вчених і фахівців-практиків, є головним вузлом протиріч між су­часними теоретико-методичними установками та реаліями шкільної фізкуль­тури. Отже, слід по новому подивитись на шкільний урок фізичної культу­ри у його теперішньому вигляді. Є різні погляди на організацію фізкультури: так, пропонують один урок фізкультури на тиждень залишити у рам­ках шкільного розкладу і проводити у формі академічного заняття, на якому школярі вивчають доступні їм основи фізіології рухів і методику фі­зичного тренування, біомеханіку, гігієну фізичної активності і загар­тування, історію фізичної культури і спорту, психологію фізичної активності; пізнають роль фіз. культури у формуванні здорового способу жит­тя, організацію фіз. виховання у сім'ї.

Завдання фізичної підготовки повинні вирішуватись на обов'язкових заняттях, які проводяться поза рамками шкільного розкладу у другій половині дня для тих хто навчається у першу зміну і навпаки. Така організація дозволила б формувати групи учнів не за класом, а за групами, скомплектованими на підставі спільності типологічних, моторних ознак і інтересів до занять тим чи іншим видом фізичної активності або спорту. Таким чином можна подолати ще одне протиріччя між необхідністю урахування типологічних особливостей учнів і залучення їх до спільного уроку тільки тому, що вони вчаться в одному класі.

Відносна однорідність рівня підготовленості і інтересу учнів дозволяє формувати групи значно більші за кількістю учнів, ніж класи, і ширше використовувати природні умови для проведення занять. В цьому випадку дійсно можна виконати перехід до концепції тренування у сполучені з навчанням.

Зараз можна запропонувати три типи позакласних обов'язкових занять з фізичної підготовки школярів: спортивна підготовка, загальна та фізична підготовка, оздоровчі заняття. Вибір занять визначається бажанням, інтересами, рівнем підготовленості і здоров'ям школярів. Оздоровчі заняття повинні проводитись у спеціальних групах лікувального тренування для дітей з ослабленим здоров'ям і інвалідів. Заняття у групах загальної фізичної підготовки (ЗФП) об`єднують учнів, не проявляючих інтерес до спортивних форм фізичної підготовки.

Групи спортивної підготовки повинні стати основою відродження та розвитку масового спорту. Їх створення і розвиток може докорінно змінити не тільки фізкультурне життя, але і в цілому спосіб життя школи. Отже, в цьому випадку значна частина бюджету часу найбільш активних і потенційно слабко керованих дітей і підлітків може бути залучена у сферу соціального контролю і впливу. Фактично це може стати дійсною, а не лозунговою альтернативою небезпечним впливам нинішнього тіньового середовища на виховання нашої молоді.

Недаремно існує лозунг: "Здоров'я і фізична підготовленість дітей важлива складова здоров'я і фізичного потенціалу всього народу". Хронічний дефіцит рухової активності дітей гальмує їх нормальний фі­зичний розвиток, загрожує здоров'ю. Низький рівень фізичної підготовленості школярів погіршує їх адаптацію до режиму трудової діяльності і особливо до умов військової служби.

Заслуговують уваги комплексні програми для загальноосвітніх шкіл які передбачають з одного боку єдину базову типову програму, а також програму варіативну, на підставі якої регіони і окремі школи у відповідності зі своїми особливостями можуть контролювати форми фізичного виховання, при умовах обов'язкового виконання основного мінімуму вимог. В таких програмах нормативною основою базової шкільної програми розроблені комплекти тестових іспитів у формі змагань.

Не зважаючи на Закон України про фізичну культуру, який вимагає проводити уроки фізичної культури в загальноосвітніх школах тричі на тиждень, в більшості шкіл по старому проводять тільки два уроки (і ті не всюди про­водяться).Таке відношення не формує у школярів звички до систематичних занять фізич­ною культурою і спортом. У розвинутих країнах обсяг обов'язкових шкільних занять з фі­зичної культури складає 4-5 разів на тиждень. Але не тільки кількість уроків, а і їх якість впливає на вирішення проблеми фізичної підго­товки школярів. Доки уроки носять формальний характер, вони не сприя­ють укріпленню здоров'я учнів. Частота серцевих скорочень на уроках така, що не забезпечує тренуючого впливу на організм дітей. За даними ряду авторів, 45% всіх уроків проводяться з легким навантаженням, 39% - з середнім і лише 16% - з тренуючим впливом. Таким чином більшість уроків - це ні що інше, як активний відпочинок.

Основою змісту занять фізичної культури повинна стати така система котра показує видимий тренуючий ефект і спрямована на підвищення функ­ціональних можливостей організму. Відомо, що лише оптимальний обсяг ру­хової активності при достатній величині фізичних навантажень призводить до помітного покращення фізичного розвитку, суттєво удоско­налюють органи і системи зростаючого організму.

Таким чином, перед школою стоїть завдання:

І - закласти базову фізичну культуру людини в широкому розумінні, привити дитині навички здорового способу життя;

II - підвищити моторно-функціональні якості школярів.

Помічено, що діти прагнуть займатися конкретним видом спорту (бас­кетболом, футболом, гімнастикою, боротьбою, легкою атлетикою, тощо), а не оздоровчою фізичною культурою. Це прагнення засновано на престижності занять спортом серед дітей і підлітків. Тому в багатьох країнах світу в школах немає уроків фізкультури, а є уроки спорту.

Незважаючи на економічну скруту все ж таки необхідно у школі запро­ваджувати третій урок фізкультури, як це передбачено Законом України відносно державної програми розвитку фізичної культури і спорту на Україні (затвердженої Указом Президента від 22 червня 1994 року №334). Держава і суспільство не можуть собі дозволити економити на здоров'ї і нормальному розвитку підростаючого покоління.

Треба виходити з того, що класно-урочна форма занять повинна поєднуватись з іншими, особливо у старших класах, з секційними заняттями, урочно-тренувальними та іншими. Головна мета здоров'я дітей через щоденні заняття фізичними вправами.

Спортивні змагання, як один з діючих стимулів пробудження і підтри­мання інтересу дітей до фізкультурно - спортивних занять, повинно стати постійним явищем шкільного життя учнів. За даними науково-дослідних інститутів, біля 95% школярів бажають систематично займатись одним з видів спорту. Школа штучно затримує ці великі бажання, завдяки діючим формам організації шкільної фізкультури. Якщо у відносно дорослих людей можна говорити про формування потреби у фізичному самовдосконаленні, то в шкільному віці на перший план виступає мотивація і інтерес до занять спортом, при цьому ігрова і змагальна діяльність являється найбільш ефективним засобом у залученні учнівської молоді до систематичних занять. Центр змагальної діяльності учнів слід перенести безпосередньо у школу. Ставку зробити на систему змагань як в середині школи, так і між сусідніми школами. Кожен учень школи, що не має протипоказань, повинен приймати участь не менш ніж у двох спортивних змаганнях кожен місяць. При цьому зусилля викладачів слід спрямувати на створення моди на спорт для всіх учнів. Звільнений від навчання шостий день слід використати як "День спорту".

Учні у школі повинні отримати необхідний об`єм знань, щодо здорового способу життя, самостійного використанням засобів фізичного виховання. Для цього систематично раз на тиждень проводити теоретичне заняття з залученням фахівців з вузів, тренерів ДЮСШ, видатних спортсменів, представників медичних та інших закладів.

На думку багатьох викладачів, фахівців, в школі необхідно введення іспиту з фізичної культури. Оцінкою ефективності занять фізичною культурою повинні стати вимоги програми, динаміка розвитку фізичних якостей з функціональної підготовки учнів. Поряд з цим пропонують завести офіційну "Індивідуальну картку фізичної підготовленості" учня. Щодо іспиту, то доцільно його впровадити у 1,4,8,11-12 класах, на тих же правах, що і з основних загальноосвітніх дисциплін.

Багато різних пропозицій з боку науково-дослідних закладів педагогічних, медичних, інших, а також від практичних працівників і фахівців можна об'єднати і сформулювати у наступному вигляді:

1.Ввести щоденні заняття з фізичної культури у середніх школах по
1,5 години.

2.Організувати систематичний контроль за станом здоров'я учнів, які займаються фізичною культурою.

3.Ввести у середніх школах спеціалізацію з окремих видів спорту з урахуванням наявних фізкультурних фахівців.

4.Систематично проводити змагання як у середині школи між класами, так і між школами з загальної фізичної підготовки, а також з різних видів спорту, які культивуються у школі.