В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Документы

Содержание 2.11. Розвиток соціальної сфери Соціальне управління Розділ 3. організаційно-управлінські механізми діяльності державної служби зайнятості 1. Поглиблення якісної невідповідності національної робочої сили вимогам постіндустріально-орієнтованої моделі господарства Укра 2. Погіршення трудоресурсного забезпечення окремих секторів господарства України. 3. Заміщення національних емігрантів іммігрантами – носіями інших моделей трудової поведінки. 4. Поляризація трудової нерівності. 5. Розмивання національних центрів концентрації інтелектуально-культурного капіталу. 6. Надмірне поширення неформальної зайнятості та самозайнятості в потенційно перспективних видах економічної діяльності.

Подобный материал:

• Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74., 6863.63kb.
• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• Психологія пізнання І навчання, 221.1kb.
• Лекція 6 Тема : Основи психології спілкування, 252.65kb.
• Переднє слово, 11301.61kb.
• «Ми у Європі знаємо одну Русь — Київську,останнім королем якої  був Данило Галицький», 141.39kb.
• Д. Г. Діденко Аспірант кафедри асоіу автоматизовані Системи Обробки, 69.47kb.
• О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор, 4226.79kb.
• Алєксєєва І. С. Професійний тренінг перекладача, 6.49kb.
• Приложение к лекции Ю. Астахова. Педагогика, 62.16kb.

2.11. Розвиток соціальної сфери

у контексті сучасних наукових підходів


Із розвитком суспільства поряд із матеріальними потребами все більше зростають потреби в суспільних і духовних благах, які створюються саме у соціальній сфері. І чим повніше задовольняються потреби в матеріальних благах, тим більшою стає потреба в забезпеченні соціальних та культурних благ. Оптимальне співвідношення матеріального виробництва і соціальної сфери дає змогу забезпечувати відповідність між матеріальним добробутом і духовним розвитком людини. Науково-технічний прогрес, формування інформаційного суспільства, якісно нова техніка потребують підвищення рівня освіти, кваліфікації, загальної культури людини, її дисциплінованості та відповідальності за доручену справу. Все це визначає зростаючу роль соціальної сфери і її активний зворотний вплив на розвиток суспільного виробництва. Як свідчить практика, недооцінка соціальної сфери, її відставання від розвитку виробництва є однією з причин сповільнення науково-технічного прогресу, зниження ефективності виробництва. Через це розвиток соціальної сфери, якісне перетворення умов життя людей є важливими чинниками прискорення економічного розвитку.

Соціальна сфера – це самостійна сфера суспільного життя, в якому реалізуються різноманітні соціальні інтереси у відносинах соціальних суб’єктів. Соціальна сфера є областю діяльності людей, зайнятих наданням соціальних благ і послуг. Соціальна сфера, крім відносин, охоплює і матеріально-технічну базу. У сучасних умовах соціальна сфера є сукупністю соціальних відносин і умов, що впливають на характер і поведінку людей, охоплюють інтереси різних соціальних спільнот, інтереси суспільства і особи, відносин праці, побуту, культури, охорони здоров’я, соціального забезпечення.

Управління – неодмінна внутрішньо притаманна соціальній сфері властивість. Ця властивість має загальний характер і витікає з визнання того, що людина є явищем соціальним, завжди належить до певної суспільної системи, класу, соціальної групи, які пред’являють до нього певні етичні, правові та інші вимоги, ставлять його вчинки у відомі рамки пануючих в нім економічних і суспільних відносин.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних дій – спонтанний і свідомий. Причому на якій би стадії розвитку не знаходилося суспільство, воно не в змозі абсолютно звільнитися від стихійної сили випадку, але співвідношення свідомого і стихійного в управлінні буває різним.

Спонтанний механізм управління соціальною сферою виявляється в неврегульованій дії складної і суперечливої сукупності чинників, умов на процеси відтворення населення, їх переплетення, зіткнення. Ці дії пробивають собі дорогу як загальна тенденція, що має імовірнісний, стохастичний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності тощо).

Свідомі чинники управління пов'язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути (суб’єкти управління) – систему органів і організацій, що забезпечують свідому дію на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На федеральному рівні – це міністерства соціального профілю (охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, праці та ін.), на регіональному рівні – відповідні органи управління, на місцевому – міські й районні комітети, відділи, департаменти, різні установи і служби соціальної допомоги на місцях. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях роблять свій вплив також політичні, суспільні й релігійні організації.

Ступінь емансипації кожного конкретного суспільства від стихійної дії випадку, так само як і сила, ефективність його протидії стихійним чинникам носять конкретно-історичний характер. Межі цілеспрямованої дії на соціальне середовище, його зміст, цілі і принципи залежать від суті суспільства, пануючих в ньому економічних відносин, політичних інститутів. Свідоме управління здійснюється на користь класу або соціальної групи, пануючих економічно. Відповідно до своїх інтересів пануюча спільність створює систему суспільних інститутів, органів і організацій, покликаних здійснювати управлінські, регулятивні дії на суспільство. Суб’єктивні чинники таких дій в процесі суспільного прогресу зазнали глибоких змін – від управління за допомогою емпіричних, з безпосереднього досвіду отриманих і переданих з покоління в покоління, традицій, звичаїв у первісному суспільстві до свідомого управління соціальними відносинами і процесами. При цьому залишається нагальною потребою вдосконалення управління соціальним відтворенням дійсного життя, що у свою чергу зумовлює вимоги до соціального пізнання істотних, стійких зв’язків, які виражають інваріантний спосіб організації соціальної сфери в певну цілісність, характеризують способи збереження її стабільності і розвитку, урахування в управлінні соціальною сферою унікального і випадкового.

Неефективність, а іноді і ушкоджувальний ефект соціального управління призвели до уявлення про те, що спроби регулювання соціальних процесів на макрорівні безглузді. Але соціальне управління – це те, без чого не може існувати жодне суспільство.

Ефективність соціального відтворення населення зумовлюється безліччю чинників. Серед них важлива роль належить дієвості організаційних заходів в області управління соціальними процесами, особливо на регіональному рівні. Конкретні управлінські рішення можуть знизити або підвищити компенсаторні можливості соціальної сфери, більш-менш повно врахувати рівень сучасних запитів населення. Потреба в підвищенні ефективності управління соціальним відтворенням все більше відчувається народом і визнається владою.

Соціальне управління виступає як сукупність організаційно оформлених утворень і управлінських зв’язків між ними, здійснення яких дозволяє реалізувати управлінську дію між індивідами, соціальними групами та політичними, економічними й іншими інститутами суспільства. Воно охоплює всі об’єкти і процеси в суспільстві, стан яких має значущість для його існування і розвитку як соціальної системи, для життєдіяльності людей. По своїй суті соціальне управління упорядковує суперечливу взаємодію між індивідуальними, груповими і загальними інтересами для їх сумісної реалізації, здійснює регуляцію соціальних відносин, визначає положення і роль людей в суспільстві, спрямованість їхніх інтересів, діяльності, її зміст і інтенсивність. Соціальне управління впливає на суспільні відносини і перш за все на відносини, що складаються з приводу речей, засобів виробництва, забезпечуючи узгодження багатоманітних інтересів (територіальних, національних, колективних, індивідуальних і т. п.), організовує соціальні дії, досягнення намічених цілей, загальних результатів.

Специфіка соціальної сфери як об’єкта управління визначається тим, що процес соціального відтворення – це природний процес, що визначається як глобальними детермінантами, так і значною мірою імовірнісним елементом. Соціальна сфера одночасно самоорганізується і є полідетермінованою, багатосуб’єктною та багаторівневою.

Оскільки особливістю соціальної сфери є планомірна дія на кожен її компонент з боку суб’єктів управління, виникає необхідність виявлення специфіки механізмів їх дії, пізнання об’єктивних законів розвитку соціальної сфери, вивчення ступеня домінування тих або інших законів і закономірностей в загальному процесі її функціонування. Руху в цьому напрямі сприятимуть виділені нами чинники, що детермінують саморух соціальної сфери, а також виявлення суперечностей, що лежать в основі цього саморуху.

Об’єктивною основою діяльності індивідів, груп в соціальній сфері, суб’єктів управління соціальними процесами є суперечність між потребами людей і матеріальними умовами, що забезпечують їх задоволення. В основі руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, лежить загальний для всіх його компонентів і в той же час специфічний для системи в цілому закон зростання потреб, що управляє функціонуванням як цілого, так і створюючих його частин. Прикладом ще однієї суперечності, що визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального і індивідуального. У соціальній сфері суспільні і особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання ступеня задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця системна суперечність, що відображає взаємодію елементів з системою і частини з цілим, виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу – роздвоєння об’єкта на протилежні частини із збереженням його як цілого.

Соціальна сфера, як і будь-яка соціальна система, є вельми складним утворенням: у ній є залишки минулого, основи сьогодення і зачатки майбутнього. Ці зачатки вступають в суперечність з основами сьогодення, і в результаті вирішення протиріччя народжується нове, прогресивне.

Цілеспрямований механізм управління соціальною сферою реалізується через специфічні суспільні інститути – суб’єкти управління, які в сукупності представляють систему, що управляє, включають на соціальному рівні державу, політичні партії, громадські організації і інші елементи. На регіональному і місцевому рівнях управління ці функції виконують відповідні органи, установи. Державним управлінням соціальною сферою є механізм реалізації цілей соціальної політики, заснованої на законодавчо встановлених імперативах, що визначають реальний рівень життя, соціального благополуччя, зайнятості населення, їх соціальної підтримки.

Цілеспрямоване управління спирається на такі принципи:

• наявність цілей;
  
• зменшення неузгодження між заданим значенням керованого параметра і його фактичним значенням (негативний зворотний зв’язок);
  
• безперервна циркуляція поточної інформації про стан об’єкта управління, а також інформації з боку суб’єкта управління;
  
• узгодження швидкостей зміни заданого і фактичного значень керованого параметра;
  
• замкнутість контура управління.
  

Управління виконує цілий комплекс функцій: прогнозування, планування, організація, загальне керівництво, оперативне розпорядництво, регулювання, облік і контроль, перевірка виконання.

Управлінський процес циклічний. Окрім встановлення цілей, він охоплює також:

• планування, пов’язане з розробкою планів соціального розвитку і соціального проектування;
  
• організацію дій учасників спільної діяльності;
  
• розподіл між ними функцій, завдань;
  
• забезпечення виконання прийнятих планів або рішень;
  
• координацію діяльності взаємодіючих суб’єктів;
  
• стимулювання людей шляхом формування відповідних мотивів і установок;
  
• забезпечення контролю за ходом реалізації прийнятої ухвали або іншого управлінського документа.
  

В основі забезпечення ефективності управління соціальною сферою лежить уявлення про детермінанти саморуху соціальної сфери, знання законів, принципів її функціонування і розвитку. Як свідчить одна з синергетичних закономірностей, флуктуації і випадкові елементи відіграють основну роль тільки в зоні біфуркації, а в інтервалах між біфуркаціями домінують детерміністські аспекти. Отже, в періоди підйому або спаду, стабільного розвитку суспільства виявляються довгострокові тенденції, і тому, спираючись на закономірності функціонування соціальної сфери, можна до певної міри передбачити її реакцію на збурюючу дію зовнішніх чинників з боку навколишнього середовища, а також підвищити якість управлінських рішень.

Управління соціальною сферою пов’язане з обробкою великих за обсягом і складних по структурі потоків інформації. Очевидно, що обробити потоки прямої і зворотної інформації, оцінити все різноманіття ситуацій на місцях в єдиному центрі неможливо. Отже, на кожному рівні управління соціальною сферою відповідно до розподілу функцій і вирішуваних завдань, повноважень, відповідальності, компетенції вирішуються питання про інформаційне забезпечення, час обробки даних, терміни ухвалення рішень.

Соціальна сфера як щось стійке, самостійне, цілісне характеризується законом доцільності, тобто наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що мають стохастичний характер. Вони виявляються як істотні, необхідні, стійкі, такі, що повторюються, зв’язки явищ, процесів соціального відтворення людини, суспільства і характеризують функціонування і розвиток соціальної сфери як цілісної системи, відображаючи в цій цілісності системоутворюючі зв’язки, виражають взаємозв’язок економічних, політичних, соціокультурних сторін суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язки з суспільством в цілому. Ці закони носять об’єктивний характер і реалізуються тільки через діяльність людей, наукове пізнання якої можливе лише при урахуванні зв’язку об’єктивного і суб’єктивного. Вони діють в сукупності з іншими соціальними законами: економічними, педагогічними, психологічними й іншими. До них слід віднести закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб’єктів та інші.

Зміни в соціальній сфері перебувають в тісному зв’язку зі змінами в інших сферах життєдіяльності суспільства. Тенденції цього взаємозв’язку, їх причинно-наслідкові залежності не просто різноманітні і складні, але й певною мірою взаємозумовлені і регульовані.

Детермінованість соціальної сфери економічними умовами виявляється через складну систему взаємозалежностей різних чинників, що впливають на життя суспільства. Наприклад, розвиток самої матеріальної сфери нерідко вступає в суперечність з розвитком інших сфер, і перш за все політичною. Ці зв’язки, у свою чергу, опосередкують особливостями соціальної структури суспільства, природно-географічного та інших чинників. До того ж не можна забувати про зовнішні впливи інших держав на дане суспільство. Складність зв’язків між матеріальною і соціальною сферами полягає в тому, що їх розвиток не можна ставити в жорстку лінійну залежність і що дії матеріальних основ життєдіяльності суспільства на різні компоненти соціальної сфери виявляються з різним ступенем інтенсивності і з різною спрямованістю. Підкреслимо ще два важливі моменти. Аналогічний вплив на соціальну сферу роблять політичні і культурні чинники. При цьому соціальна сфера, залишаючись у свою чергу відносно самостійною, впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства.

З іншого боку, специфіка соціальної сфери, її суть визначаються перш за все внутрішньою природою утворюючих її компонентів, характером їх внутрішньої взаємодії. Зовнішні дії заломлюються через внутрішні властивості соціальної сфери, через властиві їй внутрішні суперечності.

Ще одним напрямом розвитку соціальної сфери є чинники, які специфічні саме для розвитку соціального. Тут мається на увазі перш за все вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик соціальної сфери.

Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери і її середовища може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетення необхідних і випадкових взаємодій додають їх проявам імовірнісний (стохастичний) характер.

Отже, виділимо такі групи чинників соціального розвитку:

• економічні – пов’язані з рівнем соціально-економічного розвитку країни і кожного конкретного регіону, особливостями розвитку соціальної інфраструктури, характером і типом власності на підприємствах, розподільних відносин;
  
• політичні – характеризують суть і вплив соціальної політики на підвищення потенціалу соціальної сфери, реалізацію правових гарантій в області соціального відтворення населення, соціальну підтримку і допомогу депривованим верствам населення, а також соціально-політичної ситуації на її розвиток;
  
• правові – обумовлюють законодавчі норми і правовідносини в області регулювання соціальних відносин, рівень правосвідомості населення;
  
• культурні – визначають дію системи етичних і культурно-духовних цінностей, норм і традицій, пануючих в суспільстві, їх регіональних особливостей впливу на соціальні відносини;
  
• природно-кліматичні – підкреслюють особливості природного місця існування населення і екологічну ситуацію в регіоні і впливають на стандарти і спосіб життя населення;
  
• соціально-демографічні – враховують чисельність населення по соціальних групах, їх статевий і віковий склад, народжуваність і смертність, міграцію, зайнятість, професійно-кваліфікаційну структуру;
  
• національно-етнічні – визначають дію на соціальні процеси в суспільстві і регіоні національного менталітету, інтересів, традицій і звичаїв;
  
• соціально-психологічні – представляють особливості прояву в соціальних відносинах настроїв, переживань, очікувань населення, їх устремлінь, особових і групових установок.
  

Суть самоорганізації соціальної сфери полягає в самосвідомості, самозбереженні, самоудосконаленні й самовідтворенні порядку в її структурі функціонування, а організації – в свідомому, цільовому управлінні соціальною сферою.

В ході самоорганізації соціальної сфери велику роль відіграє випадковість, яка не може ігноруватися в управлінні соціальною сферою. В цьому випадку спонтанний механізм управління свою регулюючу дію на систему здійснює через “усереднювання” результатів, переплетення, перехрещення та зіштовхування різних, таких, що нерідко суперечать один одному, сил, маси випадкових одиничних актів. Одним з могутніх регуляторів такої дії є ринок, його конкурентні механізми, співвідношення попиту і пропозиції, отримання прибутку. Іншим регулятором є механізм, представлений звичаями, традиціями, нормами моралі, релігійними віруваннями, ідеологічними установками.

Отже, аналіз причинних зв’язків сфер суспільного життя дозволяє говорити про полідетермінованість соціальної сфери. Всі вони, складові її середовища, так само як і природно-кліматичні умови, виступають чинниками, що визначають якість її функціонування. При цьому вони не виступають на різних етапах історії як раз і назавжди дані і незмінні. Взаємозв’язок, взаємовплив соціальної сфери і її середовища може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетення необхідних і випадкових взаємодій додають їх проявам імовірнісний (стохастичний) характер. Компоненти середовища є першим рядом чинників її функціонування або трансформації.


РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКІ МЕХАНІЗМИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ


3.1. Пріоритети розвитку трудового потенціалу України


Фінансово-економічна криза, від якої постраждали практично всі країни світу, різко загострила проблеми, пов’язані із збереженням та розвитком трудового потенціалу нації, забезпеченням відповідності його якісних характеристик потребам ринку праці. Подолання цієї кризи потребує запровадження низки заходів, здатних не лише вивести на траєкторію стабільного розвитку всю банківську сферу, відновити довіру до неї населення, а й забезпечити структурну модернізацію вітчизняної економіки на новітній технологічній основі як необхідної передумови досягнення та підтримки високого рівня її конкурентоспроможності. У свою чергу, це ставить на порядок денний питання розробки ефективного механізму збереження та розвитку трудового потенціалу України, який особливо активно реагує на прояви такої кризи, особливо за відсутності політичної стабільності, розбалансованості ринку праці й сфери освітніх послуг тощо.

Слід зазначити, що чисельність населення України лише за міжпереписний період 1989–2001 років зменшилася з 51,7 до 48,8 млн. чол. А станом на 1 вересня 2010 р. вона, за оцінками, становила 45,9 млн. чол. І хоча останніми роками зменшення чисельності населення відбувалося переважно за рахунок його природного скорочення, проблема збереження трудового потенціалу нації не стала менш актуальною. Довгий час ця проблема була зумовлена не лише демографічною кризою, коли кількість померлих перевищувала кількість народжених, а й відпливом за межі країни людських ресурсів – осіб, яких не влаштовували політика “дешевизни” робочої сили, становище з формуванням системи конкурентних робочих місць і загалом ситуація на вітчизняному ринку праці.

Цьому сприяли довготривале згортання виробництва, брак виваженої економічної і соціальної політики щодо забезпечення зайнятості вітчизняних мігрантів з адекватним європейським стандартам рівнем оплати праці. Україна втрачає величезну кількість кваліфікованих працівників, які в переважній більшості знаходять собі за кордоном роботу, що не потребує високої фахової підготовки.

Сьогодні і науковці і практики усвідомлюють необхідність інноваційно-технологічних зрушень в економіці України. Лише це дасть можливість вивести її на траєкторію сталого соціально-економічного розвитку. Проте вкрай важливо реалізувати новий підхід до проблеми зайнятості, забезпечивши таку збалансованість між потребою економічно активного населення у роботі та робочими місцями, за якої досягається найефективніше використання трудового потенціалу нації. Його подальший розвиток має відбуватися в контексті вимог переведення вітчизняної економіки на інноваційну модель розвитку, її інтеграції у світовий науково-технічний та геополітичний простір. Без цього неможливо досягти високого рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки, подолати диспропорції між професійно-кваліфікаційним рівнем незайнятого населення, в тому числі випускників навчальних закладів, та вимогами регіональних ринків праці.

Проблема загострюється ще тим, що при її вирішенні не приділяється належної уваги соціальним наслідкам структурної модернізації економіки України, яка повинна бути підпорядкована, окрім усього іншого, радикальному підвищенню рівня її конкурентоспроможності. Але досягти цього можна лише на новітній техніко-технологічній основі, а не на дешевизні робочої сили, як це часто практикується вітчизняними роботодавцями, які не докладають особливих зусиль для створення нових, технічно оснащених робочих місць, зорієнтованих на кваліфіковані кадри. Рано чи пізно підприємства будуть вимушені ліквідовувати застарілі робочі місця і створювати нові, які б відповідали світовим стандартам якості. Довгий час “експлуатувати” дешеву робочу силу не вдасться.

Однією з основних перешкод соціально-економічному розвитку України залишається сьогодні дефіцит сучасних конкурентоспроможних продуктивних робочих місць як потужної платформи для накопичення людського капіталу нації. Саме модернізація робочих місць виявилася однією з найслабших ланок українських реформ. Особливо це стало відчутним під час фінансово-економічної кризи.

Як свідчать результати нашого дослідження, українські підприємства забезпечені кваліфікованими робітниками менш ніж наполовину, і це при вкрай низькій їх інноваційній активності. В той же час професійно-технічні заклади ведуть підготовку кадрів, з одного боку, без урахування очікуваних змін в економіці, а з другого – в набагато меншому обсязі, ніж вищі навчальні заклади. Тобто ми маємо ситуацію, коли професійне навчання кадрів, ринок праці і економіка розвиваються самі по собі, без належної узгодженості між собою.

Перехід на новий щабель економічного розвитку є, перш за все, результатом посилення інноваційної активності та впровадження нововведень у виробництво. Виходячи з того, що альтернативи інноваційному шляху розвитку для української економіки немає, можна стверджувати: такий вибір безпосередньо впливатиме на динамічний розвиток робочих місць, а звідси і трудового потенціалу. Тобто мова йде про безперервне впровадження інновацій (технічних, технологічних, організаційних). Якщо ці процеси здійснюватимуться без належного взаємозв’язку, то забезпечити збалансованість ринку праці, сформувати трудовий потенціал відповідно до інноваційного напряму розвитку економіки країни буде неможливо. Інакше кажучи, слід бути свідомими в тому, що у складі процесів формування трудового потенціалу України та його розвитку все чіткіше проявляє себе низка внутрішніх загроз і ризиків, які підривають основи національної безпеки держави. Суть цих загроз і ризиків полягає в такому.

1. Поглиблення якісної невідповідності національної робочої сили вимогам постіндустріально-орієнтованої моделі господарства України майбутнього. Мається на увазі: занепад працеорієнтованої економічної мотивації; ментальна неготовність населення до нестабільності й рухливості; надмірна індивідуалізація соціально-трудових зв’язків, яка призводить до втрати соціальних навичок колективної діяльності. У цьому сенсі можливості України щодо вибору свого місця на шкалі “постіндустріальне ядро – доіндустріальна периферія” критично залежать від якості трудового потенціалу нації і обґрунтованості її претензій на культурно-цивілізаційну ідентичність.

2. Погіршення трудоресурсного забезпечення окремих секторів господарства України. Воно проявляється в тому, що формування трудоресурсного потенціалу забезпечується вкрай низьким демографічним базисом та відсутністю ефективного механізму стабільного відтворення конкретних трудових навичок і знань у працівників. Крім того, розрив галузевих відтворювальних контурів національної економіки, який відбувається під тиском глобалізаційних процесів, призводить до викривлення галузевої структури України. За продуктовою структурою вона все більше зміщується в бік сировини і напівфабрикатів низького рівня обробки. Показово, що в Україні найбільш конкурентоспроможна продукція має невітчизняне походження.

3. Заміщення національних емігрантів іммігрантами – носіями інших моделей трудової поведінки. Неконтрольована міграція, крім загроз, пов’язаних з її масштабами, формує ризики оголення вікових та професійних відтворювальних контурів системи підтримки трудових компетенцій, на базі яких сформована поточна структура господарства України. Навіть в разі її неповної відповідності потребам постіндустріального розвитку не варто розраховувати, що імміграція зможе вирішити ці проблеми. Загроза полягає в тому, що вільні ніші та нестачу робочої сили поповнюють представники етносів, які мають доіндустріальні пріоритети щодо трудової і загальної культури. За відсутності чіткої орієнтації господарського комплексу України іммігранти впливатимуть не тільки на рівень безробіття і рівень оплати праці місцевого населення, а й на формування мережі організаційних структур, що відображатимуть архаїчні моделі господарювання.

4. Поляризація трудової нерівності. В Україні під окремі види праці й трудової активності формуються власні соціальні групи. Ці процеси в перспективі загрожують поляризацією продуктивної і непродуктивної, а також престижної і непрестижної праці всупереч потребам ефективного економічного і соціального розвитку нації. Крім безпосередньо соціальної напруженості, подібне структурування трудоресурсного простору придушує потенціал проривного зростання постіндустріальних навичок і трудових практик, професійної мобільності та конструктивної конкуренції. В результаті соціальна структура трудового потенціалу України загрожує перетворитися на непохитну систему рентоутворюючих статусів і каст.

5. Розмивання національних центрів концентрації інтелектуально-культурного капіталу. Формування глобального віртуального простору збільшує мобільність інтелектуального продукту до ступеня, коли втрачається необхідність його територіального наближення до місць впровадження в матеріальне виробництво. У результаті система функцій науково-дослідних і конструкторських робіт (НДКР), менеджменту, фінансів та брендінгу, які сьогодні є інтелектуальним центром і стрижнем будь-якого виробництва, може розташовуватися далеко від самого виробництва. Країни, що не здатні локалізувати подібні центри у межах своїх кордонів, разом із втратою контролю над виробничими процесами на власній території втрачають трудовий потенціал інтелектуального забезпечення майбутніх технологічних процесів. Загроза нарощування обертів саме таких процесів є цілком реальною для України.

6. Надмірне поширення неформальної зайнятості та самозайнятості в потенційно перспективних видах економічної діяльності. Практика світового інноваційного розвитку свідчить, що організаційними передумовами відповідних процесів є концентрація виробничого капіталу та дисперсифікація НДКР. З цих позицій можна вказати, що гнучкість неформальної зайнятості може і є корисною з точки зору пом’якшення короткострокових кон’юнктурних циклів, але не здатна підтримати сталий організаційно-технологічний розвиток. Так само самозайнятість, яка формується переважно у вигляді мікропідприємств, без їх включення в мережі потужних виробничих кластерів, об’єктивно скочується до архаїчних організаційних та технологічних будов. У результаті значний трудовий потенціал використовується для відтворення та розширення низькопродуктивних та непрогресивних секторів економіки.

Для попередження таких загроз необхідно здійснити ряд термінових заходів за такими пріоритетними напрямами:

• інтенсивний розвиток технологічно складних й інтелектуально насичених виробництв, що дозволить не лише зберегти інтелектуальний капітал нації, а й забезпечити його нагромадження відповідно до потреб економіки знань;
  
• зростання якості національної робочої сили та підвищення її конкурентоспроможності на вітчизняному і міжнародному ринках праці;
  
• попередження застійних форм безробіття, які спричиняють декваліфікацію населення та посилюють соціальну напруженість у суспільстві;
  
• введення більш жорсткого контролю за трудовою імміграцією на територію України. Ми виходимо з того, що забезпечення прав на національно-культурну ідентичність трудових іммігрантів має здійснюватися без порушення відповідних прав титульної нації. Не зазіхаючи на загальнолюдські права окремої особи проживати і працювати в Україні, держава має право вимагати здійснення цього у формах, бажаних для її національного розвитку. З цих позиції держава повинна розширити поле регулювання процесів розселення і трудової діяльності іммігрантів. Це завдання не може бути вирішене у відриві від загальнодержавної системи ідентифікації та пересування осіб мігрантів (як емігрантів, так і іммігрантів) через кордони країни;
  
• пом’якшення поляризації трудової нерівності шляхом удосконалення системи стимулів до певних видів трудової діяльності. У цьому напрямі держава, засобами гнучкої податкової, антимонопольної та дозвільної політики, повинна сприяти підвищенню професійної мобільності та конструктивної конкуренції на локальних ринках праці.
  

Окрім цього великих державних зусиль потребують:

• розробка механізму стимулювання розвитку кваліфікаційного базису системи робочих місць української економіки;
  
• удосконалення мобілізаційних та обігових параметрів функціонування ринку праці, здатних з мінімальними витратами часу і коштів поєднувати робочу силу і робочі місця;
  
• здійснення радикальної реформи системи професійної освіти (у широкому розумінні) і підготовки кадрів.
  

Сьогодні є доведеною істиною, що лише ті країни, які забезпечують оновлення системи освіти відповідно до потреб економіки та перспектив її розвитку, виявляються найбільш конкурентоздатними в сучасному світі. Україна стоїть на порозі повної зміни поколінь робочої сили. Мова йде про те, що носії знань і вмінь, які сформовані на техніко-технологічному базисі радянської економіки, виходять зі складу робочої сили. Це означає, що експлуатувати, як це було попередні 20 років, технологічну модель радянської економіки буде неможливо навіть при масштабних відновлюючих інвестиціях. По суті, перед країною нині постає питання визначення власного подальшого технолого-організаційного майбутнього. На нашу думку, при здійсненні такого вибору не варто йти на поводі в поточних умов рентабельності та короткострокової привабливості. Держава, на відміну від кон’юнктурного бізнесу, має і повинна мати мудрість і силу виходити із стратегічних міркувань, жертвуючи приватними і груповими поточними інтересами заради закладення підвалин глобальної конкурентоспроможності. Не буде перебільшенням вважати, що Україна ще має шанс “заскочити на підніжку технолого-організаційного потягу”. Залишитися “на пероні” означає втратити шанс вийти за межі другорядної країни, технологічно й економічно залежної від навіть сьогодні не провідних світових конкурентів.

Крім зазначеного, держава має законодавчо та організаційно (на першому етапі можливо навіть фінансово) сприяти формуванню й утвердженню в інфраструктурі ринку праці постійно діючих органів представницьких інтересів, які краще зможуть відображати, захищати і реалізовувати інтереси як підприємців, так і працівників на локальному та регіональному рівнях. Держава має залишити за собою роль головного арбітра та гаранта дотримання прав неконкурентоспроможних учасників соціально-трудових відносин.

Невід’ємною складовою стратегічних розробок щодо розвитку економіки країни мають стати прогнози розвитку ринку праці та, зокрема, потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації. Важливо, щоб вони розроблялися не в кабінетах, а в живій співпраці і діалозі учасників соціально-трудових відносин на підставі ґрунтовної методичної та експертної допомоги науки. На етапі розробки таких прогнозів, а тим більше їх реалізації, принципово важливо досягти такої ситуації, щоб пропозиції стосовно професійної орієнтації і (пере-)навчання кадрів, по-перше, координувалися з політикою і основними програмами економічного й соціального розвитку країни; по-друге, враховували специфіку регіональних (локальних) ринків праці, яка є відображенням структури господарського комплексу певної території, його місця в економічному просторі країни і світу; по-третє, виходили з необхідності певного випередження змісту навчання стосовно техніко-технологічного рівня виробництва, оскільки він має тенденцію до постійного підвищення; по-четверте, спирались на адаптовані до вітчизняних особливостей загальносвітові тенденції формування ринкової кон’юнктури кваліфікованих кадрів.

Зусиллями держави і найрізноманітніших інституцій громадянського суспільства необхідно створити в країні такий морально-психологічний клімат, коли кожний громадянин був би готовий до перманентного підвищення кваліфікації, а за необхідності був би налаштований на зміну професії, тобто був би готовий до цілком усвідомленої необхідності удосконалення свого професійно-кваліфікаційного рівня протягом трудового життя.

Важливу роль у вирівнюванні диспропорцій професійно-кваліфікаційної структури повинен відігравати механізм формування престижності кваліфікованих робітничих професій та технічних службовців, корінна реорганізація і розширення профорієнтаційної діяльності. В цій роботі недоречно обмежуватися лише зусиллями державної служби зайнятості України. Значну частину цієї роботи повинні взяти на себе профспілки, підприємницькі союзи та асоціації, спілки роботодавців, установи освіти.

Потребує удосконалення діяльність підприємств із підготовки робітничих кадрів та їх використання Для стимулювання такої діяльності, яка має бути підпорядкована не лише інтересам підприємств, а й національним інтересам, необхідно застосовувати всі прийнятні інституційні, фінансові та адміністративні важелі, які є в розпорядженні урядових структур. Доки роботодавці не будуть позбавлені можливостей використовувати робочу силу не за їх професійно-кваліфікаційними даними, вони не матимуть стимулу для перегляду споживацького ставлення до її використання на ринку праці.

Суттєвою проблемою, яка заважає узгодженню професійно-кваліфікаційної структури ринку праці, є нестача інформації, яку відчувають як роботодавці, так і уповноважені державні органи. Ситуація погіршується ще й тим, що органи Держстатистики України також не володіють інформацією щодо наявності робочих місць, їхньої структури, відповідності робочих місць потребам вітчизняної економіки, рівня їх конкурентоспроможності тощо.

Між тим, методично ця проблема, хоча і не без недоліків, була вирішена ще у 1980-ті роки, коли Мінстатом УРСР була запроваджена спеціальна форма балансу робочих місць, що дозволяло включати інформацію стосовно системи робочих місць до складу загальних міжгалузевих балансів народного господарства. Ці розробки були пізніше удосконалені науковцями Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, і на сьогоднішній день є всі умови для їх адаптації (безумовно, після певної корекції) до нових інституційно-організаційних умов ринкової економіки. Свідченням значного потенціалу цього підходу є те, що його окремі напрацювання у вигляді Генеральної схеми формування робочих місць були апробовані в діяльності Мінекономіки України для визначення перспектив стимулювання створення робочих місць і формування державного замовлення на професійну підготовку. У разі подальшого удосконалення цього підходу він може бути покладений в основу інформаційного забезпечення державних рішень у даній сфері.