Geum.ru

В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материалаДокументы

Содержание


2.2. Людина у ринковій економіці: сучасний соціологічний дискурс
2.3. Зайнятість населення в інноваційному просторі
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

2.2. Людина у ринковій економіці: сучасний соціологічний дискурс


Соціологія ринку як галузева соціологічна теорія має при розгляді соціологічних проблем галузевого рівня спиратись на теоретико-методологічну базу теоретичної соціології. Отже, розгляд місця і ролі людини в системі ринкових відносин також потребує звернення до наробок теоретичної соціології щодо визначення сутності людини як об’єкта соціологічного дослідження. При цьому вивчення людини передбачає також залучення досягнень інших соціально-гуманітарних та природничих наук.

Вчені погоджуються з думкою, що сутність і поведінку людини визначають чотири базових принципи.
  1. Людина – гедоніст, тому вона намагається отримати максимум задоволення та уникати при нагоді всього, що приносить невдоволення. Отже, ринкова сфера для більшості людей – це засіб заробити кошти для задоволення своїх гедоністичних запитів, хоча для певної частини людей таким задоволенням може стати сама робота, якщо при її виконанні людина реалізує свій творчий потенціал.
  2. Людина – прагматик, тому вона намагається отримувати від усього максимальну вигоду та уникнути всього, що не приносить їй користі. Згідно з цим принципом ринкові стосунки є цілком відповідними природі людини.
  3. Людина – ледар, тому вона намагається максимально полегшити зусилля у будь-якій справі та уникає таких справ, які потребують від нього значних зусиль. Нерідко цей принцип реалізується у творчій, раціоналізаторській, винахідницькій та підприємницькій діяльності людей, що шукають евристичні шляхи збереження власних зусиль.
  4. Людина – мораліст, тому вона намагається максимально дотримуватись моральних норм та уникає всього того, що іншими може оцінюватись як моральний вчинок. Цей принцип може реалізовуватись учасниками ринку через дотримання ринкового кодексу – неписаних правил, дотримання яких нерідко не призводить до власного зиску, але допомагає уникнути осуду партнерів і конкурентів.
  5. Людині притаманна тяга до прекрасного. Цей принцип має характер доповнюючого до перших чотирьох і розглядається як модифікація гедоністичного принципу. Його прояв у різних людей залежить від розвитку у них естетичного почуття.

Як бачимо, ринкові стосунки, з їх орієнтацією на максимальний прибуток із затратою мінімальних зусиль, а також на гедоністичний спосіб життя повною мірою відповідають основним, базовим принципам людської сутності. Це дає підставу для гіпотетичної думки про відповідність ринкового способу ведення господарства природній сутності людини та для оптимістичних прогнозів про поширення ринкової культури господарювання серед населення пострадянських країн. У той же час очевидним є взаємозв’язок людського прагматизму з іншими сутнісними рисами, що характеризує людину як соціально-економічну, а не чисто економічну.

В межах зазначених принципів сукупність різних наукових підходів до розуміння сутності людини можна звести до трьох основних концепцій проблеми людини залежно від трактування співвідношення біологічного та соціального: біологізаторська; суто соціальна (соціологізаторська); біосоціальна.

Суть біологізаторської концепції полягає в тому, що біологічні фактори вирізняють як головні, визначальні в життєдіяльності людини. Одним із прихильників такого розуміння природи людини був З. Фрейд, який звернув увагу на негативні ірраціональні сторони людини, пов’язані з її біологічною природою і психікою. Насамперед сексуальні потреби, є, як він стверджував, головними в людській природі й “доводи розуму безсилі проти їх пристрастей”.

Сутність соціологізаторської концепції – розуміння людини як суто соціальної, предметно-діяльнісної істоти, лише як носія суспільних відносин.

На думку російського філософа Е.В. Ільєнкова, від початку і до кінця особистість – це явище соціальної природи, соціального походження. Мозок же лише матеріальний орган, за допомогою якого особистість здійснюється в органічному тілі людини, перетворюючи це тіло в слухняне, легко кероване знаряддя.

Серед характеристик соціологізаторського розуміння, що обмежують його можливості адекватного уявлення сутності людини, можна виокремити такі:
  • перебільшення ролі найвищих соціальних впливів на людину;
  • абсолютизація ролі соціального стосовно психіки людини;
  • ігнорування індивідуального рівня буття людини;
  • ігнорування індивідуальних відмінностей людей.

Як бачимо, ані біологізаторська, ані соціологізаторська концепції не в змозі дати наукові пояснення природи людини, і насамперед через свою однобічність.

“Людина та її історія виявляються найскладнішими явищами в світі, – підкреслював П. Сорокін. – Пояснити їх за допомогою якогось одного принципу – справа безнадійна. Звідси – хибність і безнадія всяких моністичних теорій, що роблять спроби пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного фактора”1.

У прагненні подолати однобічність і об’єднати раціональні елементи кожної з розглянутих крайніх позицій виникла біосоціальна концепція людини.

У цій концепції людська природа розглядається як біосоціальна. Людина при цьому розглядається як істота, що живе за біологічними та соціальними законами. У ній існують як соціальна (головна), так і повноцінна біологічна сторони, які перебувають у стані діалектичної єдності.

Розуміння людини як єдності біологічного, психологічного та соціального, обґрунтоване П. Сорокіним, знайшло розвиток і в сучасних теоретичних наробках.

У соціології ринку, як і у соціології економіки, базової щодо соціології ринку (обидві галузі знань є “молодими”), відбувається інтенсивний процес розробки і визначення її основних сутнісних атрибутивних характеристик: об’єкта, предмета, системи категорій, в тому числі – суб’єкта в ринковій економіці.

Фактично у всіх вітчизняних наукових і навчальних джерелах2 з соціології економіки ринку визначається факт суб’єктності соціальних відносин в економічній сфері. Так, відомий український соціолог В.І. Тарасенко економічне життя вважає узагальнюючою категорією, якою позначається вся сукупність економічних відносин, діяльності та поведінки людей як членів даного суспільства, що господарюють в ньому.

За таких підстав суб’єкти життя в ринковій економіці розуміються як суб’єкти економічних відносин. На його думку, з погляду економічної соціології, економічні відносини – це різновид суспільних відносин, пов’язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованою на забезпечення насамперед матеріальних потреб людського життя та на досягнення певних соціальних переваг і цілей. Їхня власна (видова, типова) специфіка полягає в предметно-речовій формі виявлення, тобто економічні відносини виникають між людьми та їхніми групами з приводу матеріальних речей, обставин, проблем – виробництва, розподілу, обміну, привласнення, володіння і використання (споживання) останніх. Саме на цих явищах, предметах, процесах, що узагальнюються поняттям “матеріальне багатство”, об’єктивуються і крізь них проходять усі без винятку економічні відносини суспільства. Заради цього багатства люди між собою борються, змагаються, конкурують, співпрацюють тощо. Словом, економічні відносини виникають між заінтересованими людьми, тобто вони випливають з їхніх інтересів і підпорядковуються їм. Економічні відносини виникають, розгортаються, втілюються у реалії і нарешті припиняють своє функціонування лише в економічній діяльності і завдяки їй. Звідси кожний індивід і усі члени суспільства, що тією чи іншою мірою займаються економічною діяльністю, є носіями, функціонерами економічних відносин, їхнім сукупним соціальним суб’єктом.

Роблячи висновок, що суб’єктність є загальною ознакою економічних відносин, автор розкриває їх зміст через тріаду: економічне життя – економічна діяльність – економічна поведінка1.

Близькі підходи до визначення пріоритетів у суб’єктності економічного життя проглядаються в роботах Т.І. Заславської і Р.В. Ривкіної, а також Г.М. Соколової. Визнаючи наявність особистісного та інституціонального аспектів економічного життя, пріоритети в його визначенні надаються соціальним інститутам – економічній культурі та соціальній структурі суспільства.

Погоджуючись з тим, що соціальні інститути виступають важливими елементами соціального механізму управління розвитком економіки, ми спробуємо дотримуватись логіки розкриття цієї теми, спираючись на визначене нами раніше розуміння предмета соціології ринку.

Дотримуючись визначення її предмета через веберівські категорії економічної і соціальної дії, ми маємо визнати також необхідність розгляду цього предмета з позицій методологічного індивідуалізму, але не економічного, а соціологічного. При цьому індивід розглядається в сукупності своїх соціальних зв’язків і включенності у різнорідні соціальні структури. Суспільство у цьому випадку не просто існує як абстрактна передумова, а вочевидь присутнє у тканині індивідуальної дії. Інститути і структури не тільки не виступають як щось наперед завдане, що передує діям людини, обмежуючи і стимулюючи ці дії. Вони самі виступають як конфігурації систем соціально-економічної дії, конструюються акторами (суб’єктами цих дій), здатними до мобілізації ресурсів та подолання обмежень, що склалися історично.

Таке розуміння предмета соціології ринку зовсім не означає, що її дослідження обмежуються мікрорівнем. Мова йде про вибір вихідної точки, від якої починається аналітичний рух – від дії людини в економічній сфері – до соціально-економічних відносин між людьми, до формування інститутів та структур, що оформлюють та стимулюють соціально-економічні дії. При цьому сукупності інститутів і структур визначають локальні порядки економічного життя, а їхні взаємозв’язки, у свою чергу, відкривають шлях до аналізу порядків економічного життя на макрорівні.

Отже, головним елементом, “цеглинкою”, з яких будуються будь-які соціальні відносини, в тому числі і соціально-економічні, виступає соціально-економічна дія, що потребує дослідження її головного суб’єкта – людини.

Розглянута нами вище модель людини вписується в цілому в сучасне розуміння “людини соціологічної”, що описується моделлю, яку запропонував С. Лінденберг: це “людина соціалізована, виконуюча ролі, поведінка якої санкціонована суспільством”.

Разом із тим не слід забувати про поширення в соціальних науках моделі “людини економічної”, сучасний варіант якої представлений К. Бруннером і У. Меклінгом: це “людина винахідлива, оцінююча, максимізуюча користь”. Цей варіант визначення, як і багато інших, відображає усереднене розуміння економічної людини, що на думку В.В. Радаєва може бути представлене у сукупності таких передумов:
  • людина незалежна. Це атомізований індивід, що приймає незалежні рішення, виходячи з власних особистісних смаків.
  • людина егоїстична. Вона в першу чергу турбується про власний інтерес і прагне максимізувати власну користь.
  • людина раціональна. Вона послідовно прагне до поставленої цілі і розраховує порівняні втрати того чи іншого вибору засобів його досягнення.
  • людина інформована. Вона не тільки добре знає власні потреби, але й має достатню інформацію про засоби їх задоволення.

Перед нами виникає образ “компетентного егоїста”, який раціонально і незалежно від інших переслідує власну користь і служить прикладом “нормальної середньої” людини. Для подібних суб’єктів будь-які політичні, соціальні і культурні фактори є не більше ніж зовнішніми рамками чи фіксованими кордонами, які тримають їх у певній узді, не дозволяючи одним егоїстам реалізовувати свою користь за рахунок інших надто відкритими і грубими засобами. Описана “нормальна середня” людина і покладена в основу загальної моделі, що називається homo economicus (“економічна людина”). На ній, з певними відхиленнями, побудовані майже всі основні економічні теорії.

Зрозуміло, що ця модель дещо уточнювалась, змінювалась і навіть критикувалась самими економістами, в тому числі щодо необхідності визнання впливу на дії економічної людини соціальних, політичних і психологічних факторів.

В той же час домінує усереднений підхід до людини, дії якої зумовлені сіткою безособистісних відносин обміну чи контрактних. Врахуванням впливу соціальних інститутів, залежності дії економічної людини від конкретного типу суспільства належної уваги не приділяється.

Отже, постає потреба у розробці моделі, яка б спиралася на позитивні передумови кожної з моделей – людини економічної та людини соціологічної. Причому засобом такого поєднання має бути не накладання характеристик кожної моделі, а метод взаємного зближення щодо пошуку “золотої середини” на осі між двома полюсами.

Саме ця точка в даному разі і повинна вказати адресу “економіко-соціологічної людини”, що отримує в силу свого проміжного положення деякі додаткові якості (наприклад, можливість не просто приймати вольові рішення чи безвольно слідувати нормам, що склались, а узгоджувати свої дії з діями інших). Дійсно, спроби методологічної рефлексії ведуть економістів і соціологів до такого зближення.

Найбільш успішною є спроба зближення методологічних засад економічного та соціологічного підходів, здійснена В.В. Радаєвим. Він виходить з положення, що економіко-соціологічна людина не застигає у крайній позиції і не закріплена в одній із проміжних точок. Вона переміщується (“плаває”) в континуумі між двома зазначеними полюсами. Але якщо соціологія “шукає людину” не в якійсь окремій точці, а протягом усього континуума, то це означає, що вона може бути представлена лише у вигляді цілої галереї фігур, як опис різних типів дії. Економічна соціологія не шукає одного універсального засобу пояснення, а будує різні типології. У цьому сенсі, на відміну від homo еconomicus, економіко-соціологічний підхід характеризується не однією фіксованою моделлю, а є програмою побудови різних моделей, що описують широкий спектр типів дії в континуумі між полюсами “недосоціалізованої” та “пересоціалізованої” дії. Модель “економічної людини” у цьому випадку не відкидається, а включається в методологічний арсенал у якості однієї з ключових робочих моделей для типологічних побудов, але при цьому розглядається не як єдина чи пануюча, а скоріше як крайній випадок.

Що характерно для економіко-соціологічної людини у запропонованій схемі? По-перше, людина займає тут більш активну і більш діяльну позицію. Це людина не просто інформована, але та, що пізнає (knowledgeable agent): не просто слідує нормам, але соціалізується; не просто субординована, але бореться. Це людина, здатна стати актором, що рефлексує власні дії. Вона вже не просто займає відведені їй структурні позиції, відіграє заздалегідь запропоновані ролі, підкоряється встановленим нормам, стає об’єктом чиїхось санкцій. Діючи в рамках багатьох обмежень, людина, як передбачається, сама будує свій світ і виробляє значення того, що відбувається, вона демонструє здатність до самостійної дії, але в багатьох випадках і до рефлексії з приводу цієї дії.

По-друге, перетворення людини в актора в економіко-соціологічному сенсі означає, що вона у змозі не тільки вибирати різні способи використання дефіцитних ресурсів, але здатна переключатися (спонтанно чи в результаті вольових зусиль), переходячи від логіки економічно орієнтованої до логіки соціально орієнтованої дії і назад. Вона може переключати режими дії, актуалізуючи той чи інший мережний контур своїх взаємозв’язків, переміщатися між різними значеннєвими полями, змінюючи способи ранжирування і порядок обґрунтування цінності ресурсів (order of worth) (Л. Тевено).

По-третє, соціологія економіки припускає, що крім активного вибору і можливості переключення режимів дії та оцінювання людина здатна діяти всупереч (to do otherwise) (Е. Гіденс) – у тому числі, всупереч очевидній раціональності чи устояним нормам. Вона не просто кидається за вигодою (тим більше тимчасовою) і не йде неодмінно по шляху найменшого опору. Економіко-соціологічна людина в змозі виявити вольові зусилля і переборювати опір обставин. (Такими обставинами можуть виступати дефіцит ресурсів, неадекватність існуючих правил поведінки, неясність цілей і багато чого іншого.)

Нарешті, по-четверте, людина здатна до диференційованих дій. Причому, справа не в тім, що вона може в одних випадках поводитися раціонально, незалежно чи егоїстично, а в інших виявляти альтруїзм чи слідувати традиційним нормам. І не тільки в тому, що рамки дій, які вона здійснює, ширші, ніж передбачені економічною теорією, а в тім, що їх розходження соціально зумовлені, а самі дії укорінені в соціальних структурах, в які включений даний господарський агент.

Отже, підсумуємо передумови, що мають бути закладені в основу побудови моделей економіко-соціологічної дії (ще раз скажемо, що вони не симетричні передумовам моделі “економічної людини”):
  • людина рефлексуюча – здатна на активний і усвідомлений вибір;
  • людина гнучка – здатна переключатися на різні режими дії;
  • людина вольова – здатна чинити спротив обставинам і обраним раніше способам дії;
  • людина соціально-диференційована – здійснює різні, соціально зумовлені способи дії, прив’язані до різних соціальних структур і інститутів.

Отже, соціологія ринку має досліджувати замість єдиної моделі ряд шкал, що зв’язують (і одночасно протиставляють) економічно і соціально орієнтовані дії, а також диференціюють ці дії за соціальними спільнотами.


2.3. Зайнятість населення в інноваційному просторі


Виходячи з типу суспільного виробництва з властивою йому системою пропорцій (доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний), можна виділити три типи зайнятості: екстенсивний, інтенсивний та інтегральний (інноваційний). Український ринок характеризується екстенсивним типом відтворення, на зміну якого ще не прийшов переважно інтенсивний, не говорячи вже про інтегральний тип відтворення, який часто називають постіндустріальним чи інноваційним. Про це свідчать такі тенденції зайнятості: майже стабільне використання праці пенсіонерів і підлітків, збереження високого рівня зайнятості у сфері матеріального виробництва, суттєве скорочення працівників у державному секторі, підвищена питома вага робітників серед усіх категорій робітників, стабільно висока урбанізація зайнятості, низька заробітна плата, створення приватними фірмами постійного ядра (з добре знайомих чи рекомендованих довіреними особами робітників) і периферійної частини (робітники, які залучаються на тимчасовій основі).

Та незважаючи на те, що екстенсивний тип зайнятості спочатку поступається місцем переважно інтенсивному, вже тепер намічаються деякі інноваційні фактори підвищення продуктивності праці. Такими факторами є: технічний прогрес, освіта і профпідготовка, перерозподіл зайнятості з низькопродуктивних галузей у високопродуктивні (фінансування, кредитування, торгівля, управління, сфера послуг), зростання рівня зайнятості жінок, представників національних меншин і молоді в тих сферах діяльності, де їхня праця найбільш корисна. Інноваційна зайнятість проявляється також у реструктуризації часу праці і відпочинку на підставі інноваційних технологій у сфері виробництва. Відбувається об’єктивний процес реструктуризації робочих місць для чоловіків і жінок, зокрема в домашньому і сімейному господарстві. Жінки починають оволодівати новими професіями, щоб перейти в нові сфери діяльності (соціальне і інформаційне обслуговування, малий бізнес та ін.).

Таким чином, слід говорити про можливість переходу від екстенсивного типу зайнятості до інноваційного, що, по суті, є своєрідною революцією в економіці. Результатом аналізу всіх цих тенденцій стало визначення інноваційного типу зайнятості, адекватного інноваційній економіці як економіці майбутнього. Інноваційна зайнятість – це здатність окремої людини, кадрового потенціалу фірми, трудових ресурсів галузі, економічно активного населення території максимально швидко пристосовуватися до нових потреб економіки, що викликані технологічними нововведеннями. Оскільки пріоритет у відтворній функції трудового потенціалу надається молодому поколінню і жінкам, то виникає потреба у визначенні інноваційного типу зайнятості молоді і жінок і виділенні тенденцій, які намічаються у зв’язку з цим на ринку праці, а також у тактиці та стратегії програмування зайнятості.

На наш погляд, інноваційний тип зайнятості молоді тісно пов’язаний з оптимізацією та раціоналізацією молодіжної зайнятості, з напрацюванням мобільності даної групи населення на ринку праці шляхом підвищення якості освіти, здійснення профорієнтації та перепідготовки. Інноваційний тип зайнятості жінок пов’язаний з необхідністю вирішувати два завдання: підвищення конкурентоздатності жіночої робочої сили та адаптації її до нових економічних умов, що передбачає реформування не тільки жіночих робочих місць, але й структури освіти і професійної підготовки.

Слід враховувати, що інноваційний тип відтворення характеризується інтеграцією прогресивних екстенсивних тенденцій з інтенсивними. Ефект такої інтеграції полягає в тому, що не тільки нарощується та оновлюється діюча структура виробництва, але й створюється новий (інноваційний) потенціал, який не мав до цього часу аналогу, інакше кажучи, додатково створюються виробничі потужності (екстенсивний параметр) з виготовлення видів продукції чи надання послуг найсучаснішого призначення, що випереджають усіх інших виробників на крок чи на два. Інноваційний тип суспільного виробництва породжує появу нових галузей, підприємства потребують новітніх робочих місць і професій.

Шлях до інноваційного типу зайнятості проходить через еволюцію поточного стану і накопичення перетворюючих змін. При переході до такого типу зайнятості державна політика на ринку праці, ступінь її реалістичності та регулюючого впливу на сферу зайнятості, програми сприяння зайнятості з використанням макроекономічних механізмів управління залежать, по суті, від врахування двох основних положень: спрямованості загальної стратегії зайнятості та характеру її адаптованості до специфічних умов на даному етапі. Тому тактика і стратегія зайнятості населення значно відрізняються. Тактика – це найближчі дії з урегулювання зайнятості, спрямовані на забезпечення пристойного існування населення. Здійснюючи програмування, ми повинні пам’ятати про те, що відразу змінити характер використання робочої сили неможливо. Тому потрібно пом’якшити ситуацію, передбачивши в державних програмах заходи і джерела амортизації. Одночасно у програмах необхідно передбачати майбутнє, яке пов’язане з формуванням зайнятості інноваційного типу. Деякі тенденції зайнятості уже відомі: збільшення частки населення у вторинній, неповній і сезонній зайнятості; збільшення частки населення в дрібному і середньому бізнесі; переорієнтація зайнятості значної частини населення на сферу послуг; відплив значної частини населення у тіньовий сектор. Інакше кажучи, цільові установки програмування зайнятості пов’язані із змінами загальноекономічних, територіальних, галузевих, внутрішньогалузевих та сімейних пропорцій розподілу праці.

Вивчення взаємодії сучасного інноваційного процесу і ринків праці у розвинутих капіталістичних країнах дає змогу виявити деякі тенденції, які є цікавими для української економіки. Уведення ринкових принципів привело до необхідності реструктуризації. Перш за все це проявилося у скороченні ВНП. Потім настав процес стабілізації. Проте на сьогодні рівень стартового року (1990 р.) змогли перейти тільки Східна Німеччина і Польща. Слабкий промисловий розвиток протягом усього трансформаційного періоду характерний для Чехії, Словакії, Угорщини, Болгарії і Румунії, постійно скорочуються обсяги ВНП у Росії і в Україні.

Сучасний тип економічного розвитку, який представлений західною економікою, – інформаційний. Для нього характерна і особлива структура зайнятості: переважає праця, що пов’язана з “індустрією людини”, з вирішенням науково-технічних завдань, які відрізняються високим рівнем загальної і професійної освіти зайнятих. До того ж характерний широкий підхід до освіти: у ній вбачають не тільки основу ефективного застосування виробничого потенціалу працівника, але й базу для розвитку творчого начала, здатності самостійно приймати рішення, напрацьовувати нові ідеї. Щодо України, на наш погляд, правомірно буде вести мову про індустріальний (екстенсивний) тип зайнятості, до того ж з деякими особливостями і протиріччями. Одне з основних протиріч – розбіжності між фіксованим рівнем освіти і вимогами, які ставляться людьми до робочих місць, з одного боку, та реальною потребою народного господарства у кадрах певних професій і кваліфікації – з другого. Друга важлива особливість – перевага масових професій вузького профілю. Криза обробної промисловості підірвала гегемонію індустріальної зайнятості. На думку німецьких економістів, макропроблему (а саме проблему зайнятості населення) можна вирішити за рахунок гнучкості на мікрорівні, за рахунок адаптаційної здатності підприємства в галузі виробничої кадрової політики.

У розробці і реалізації інноваційних програм перевагу слід віддавати малому бізнесу. Технічний прогрес дає малим і середнім впроваджувальним, високотехнічним фірмам сучасну техніку, що відповідає їх розміру і дозволяє вести виробництво й розробку на високому технічному рівні. Активізація малого бізнесу у дослідницькій сфері багато в чому сприяє появі нової форми фінансування капіталовкладень для цього типу підприємств – ризикового капіталу для впроваджувальних фірм з високою часткою ризику. Сучасний стан економіки вимагає від впроваджувальних підприємств швидкої реакції, гнучкості, мобільності, здатності до ризику на випадок невизначеного результату. Цим вимогам відповідають малі і середні фірми, бо великі підприємства з їх гігантськими розмірами, багаторівневими структурами, бюрократичними процедурами і обмеженою творчою ініціативою не завжди схильні йти на технологічну перебудову виробництва. Дрібні фірми мають ряд переваг, які сприяють успіху нововведень: вузька спеціалізація наукових пошуків; швидка адаптація до ринку; гнучкість управління; гнучкість впроваджувальних комунікацій; гнучкість використання робочого часу і місця.

Одним з перспективних напрямів у сучасних умовах є стимулювання нових інноваційних форм зайнятості, забезпечення гнучкості ринку праці. Проте для цього слід враховувати його сегментацію.

Ринок праці являє собою складну систему взаємовідносин із підсистемами у вигляді конкретних цільових ринків, які називаються сегментами. Сегментація ринку праці – це розподіл роботодавців і продавців праці за ознаками, які їх об’єднують. Сегментарний ринок праці – це ринок з чітко визначеними частинами – сегментами, на яких зосереджуються певні категорії працівників. Сегментування виробництва відбувається за різними критеріями – географічне розташування, демографічні характеристики, соціально-економічні характеристики, економічні показники. Особливе значення має виділення на ринку праці сегментів малоконкурентних груп осіб (молодь, що вступає у працездатний вік, робітники похилого віку та інваліди, жінки з дітьми та інші), які потребують соціальної підтримки з боку держави.

Ситуація з працевлаштуванням молоді може змінитися, якщо на етапі переходу до економічного зростання підвищиться зацікавленість роботодавців в оновленні кадрового потенціалу, який під впливом кризових умов помітно “постарів” у багатьох сферах діяльності. Потреба в ротації кадрів з’явиться, коли сприятливо зміниться загальна господарська кон’юнктура, підвищиться оплата праці, поряд із зростанням її інтенсивності та підвищенням якості товарів і послуг. Для забезпечення зазначених умов, а також для досягнення відповідності попиту і пропозиції на ринку праці держава повинна обрати напрям політики зайнятості, її тактику і стратегію. Політика – термін, під яким слід розуміти сукупність конкретних заходів, спрямованих на досягнення заздалегідь визначеного результату. Виходячи з цього визначення, можна намітити такі атрибути політики:

- політика повинна бути конкретною, її цілі – визначальними (чого необхідно домогтися з точки зору ефекту та кінцевих результаті) і чітко сформульованими, бажано, щоб вони оцінювалися кількісно;

- політика повинна бути такою, яку можна реалізувати, тобто її заходи повинні бути розроблені згідно з поставленими цілями і підтримані відповідними ресурсами з прив’язкою до інститутів, які їх реалізують і які здатні реалізовувати цю політику;

- політика повинна мати конкретний об’єкт впливу (проблема, група населення і таке інше), при цьому потрібна ясність у тому, що саме дія у рамках даної політики здатна вирішити чи пом’якшити проблему;

- політика повинна бути ефективною, тобто мати конкретні максимальні результати, які досягаються за мінімальної кількості ресурсів.

Відповідно до рівнів регулювання зайнятості можна виділити загальнодержавну і регіональну політику.

Загальнодержавна політика – це унітарна політика, яка провадиться на загальноукраїнському ринку праці, – активна стосовно до умов зайнятості (робочим та учбовим місцям); пасивна стосовно до відкритого ринку праці, руху робочої сили; самодостатня стосовно до соціально-трудової сфери, яка фінансується за рахунок позабюджетних фондів зайнятості, що формуються за принципом “соціального податку” на зайнятість та перерозподілу згідно з державними пріоритетами зайнятості. Вона регулюється Законом про зайнятість населення України, який є законом прямої дії, і здійснюється під контролем служби зайнятості як частини системи органів виконавчої влади України, що відповідає етапу становлення цивілізованого ринку праці з системою гарантій на випадок безробіття.

Загальнодержавна політика має на меті підтримку повної зайнятості (яка припускає рівень безробіття 3–4%), стримання безробіття на соціально припустимому рівні, боротьбу з масовим безробіттям, розвиток трудових ресурсів, надання гарантій зайнятості і підтримання прибутків безробітних. Державний рівень регулювання передбачає такі форми та методи регулювання: збереження, підтримка і створення робочих місць; регулювання та регламентація робочої сили, яка вивільняється; надання державної гарантії зайнятості і підтримка прибутків безробітних, включаючи професійне навчання і перепідготовку, заходи адаптації до нових умов зайнятості, матеріальну допомогу соціально незахищеним безробітним. Державна політика зайнятості базується на державній і регіональних програмах сприяння зайнятості і створення робочих місць. Функціями держави при цьому є гарантування зайнятості населення, сприяння активній протидії безробіттю, соціальний захист безробітних. Суб’єктом державної політики зайнятості є Міністерство праці та соціальної політики України, регіональні органи виконавчої влади.

Регіональні особливості зайнятості і функціонування ринку праці випливають із специфіки формування економічно активної частини населення, рівня і структури зайнятості, що склалися і зумовлені спеціалізацією та комплексністю господарства, його забезпеченістю сировинною базою, динамікою та ефективністю виробництва, інвестиційною активністю й привабливістю територій, характером підтримки підприємств з боку державних і регіональних органів влади України. Забезпечення відповідності бажаної поведінки людей фактичній відносно отримання навчальних місць у сфері профнавчання і робочих місць у сфері економіки є двоєдиною метою керування трудовими ресурсами, сукупністю робочих місць і зайнятістю як на загальноукраїнському, так і на регіональному рівнях. Регіональна політика зайнятості – це політика на рівні суб’єкта держави, яка враховує особливості локальних ринків праці, активна стосовно до структур ринків праці і системи економічної активності населення, вибіркова щодо умов зайнятості, інтегрована із соціально-трудовими відносинами. Вона фінансується за рахунок системи соціального страхування від безробіття та інвестиційних програм, що реалізуються на регіональному рівні, і регулюється законами України про працю і зайнятість, що є законами прямої дії.

Така політика здійснюється за принципами соціального партнерства і в межах компетенції регіональних органів праці і зайнятості, що відповідає формуванню автономних ринків праці у регіонах. На цьому рівні об’єктом регулювання є регіональний ринок праці суб’єкта держави. Мета регулювання включає: узгодження попиту і пропозицій робочої сили, розвиток трудової і професійної мобільності працівників відповідно до кон’юнктури ринку праці, регулювання безробіття на основі трудової активності безробітних. Для досягнення цієї мети використовують такі форми і методи регулювання: активне трудове посередництво на відкритому ринку праці; інвестування у робочу силу, яке спрямоване на підвищення її конкурентоспроможності і мобільності; соціальне страхування на випадок вимушеного безробіття; вибіркова підтримка робочих місць і розвиток форм зайнятості із врахуванням кон’юнктури ринку праці.

Організація політики зайнятості на даному рівні ґрунтується на оперативному регулюванні регіонального і локального ринків праці, системі соціального страхування по безробіттю, цільових комплексних програмах професійно-кваліфікаційного удосконалення робочої сили, ефективної зайнятості і мобільності безробітних. На регіональному рівні держава забезпечує правові гарантії соціальної справедливості на ринку праці, активну допомогу безробітним у профнавчанні, працевлаштуванні і переїзді до нового місця праці. Суб’єктами регіональної політики зайнятості є регіональні органи праці, зайнятості і міграції, інфраструктури ринку праці, система соціального партнерства на рівні суб’єкта держави.

На регіональному рівні основним суб’єктом регулювання зайнятості є служба зайнятості. Проте потенційні можливості останньої в Україні з ряду причин ще не зовсім використані. Її позитивний вплив на ринок праці навіть в умовах економічного спаду може бути посилений.

Одним з найбільш могутніх інституціональних факторів, який впливає на ефективність активної і пасивної політики, – ступінь інтеграції трьох ключових функцій: 1) підбір робочого місця і робітника; 2) адміністрування виплати допомоги по безробіттю; 3) направлення безробітних на активні програми.

До активних форм політики на ринку праці належать витрати на статтю “фінансова підтримка”. Ця підтримка виражається у наданні фінансової допомоги для створення чи збереження робочих місць на основі повернення під відсоток нижче середньобанківського. Витрачання коштів на допомогу по безробіттю, матеріальну допомогу безробітним, сплату дострокових пенсій прийнято називати пасивною політикою. Слід відмітити, що поступово основним спрямування змін в галузі політики зайнятості стає зміщення акцентів з пасивного відшкодування втрати прибутків безробітних та індивідуальної допомоги через посередництво у працевлаштуванні до розширення активних заходів втручання у ринок праці. Проте, на наш погляд, у регіонах з високим рівнем безробіття пріоритетним у діяльності служби зайнятості повинна бути виплата допомоги (пасивна політика), але це не означає, що слід згортати перепідготовку і навчання безробітних. Особи, які пройшли перепідготовку, як правило, знаходять роботу чи підвищують свою конкурентоспроможність на ринку праці.

У регіонах з низьким рівнем безробіття пріоритет слід віддавати активній політиці. Пріоритетом у період економічного спаду повинна бути не високовитратна за малої віддачі активна політика (у тих формах, в яких вона здійснюється зараз), а ефективна пасивна політика на ринку праці, яка проводиться в усіх ринково зорієнтованих країнах. Це означає необхідність розробки принципово іншої системи страхування на випадок безробіття. Таким чином, до політики зайнятості необхідно ставити такі основні вимоги:

1. Регулюючий вплив держави не повинен перешкоджати реалізації вимог економічної ефективності, які передбачають мобільність робочої сили, вивільнення зайвих робітників. Висока ступінь зайнятості населення повинна забезпечуватися не збереженням надлишкової чисельності робітників, а створенням нових робочих місць, зниженням потреб населення в нових робочих місцях, забезпеченням інноваційних форм зайнятості.

2. Повинні створюватися умови для наближення оплати праці до необхідних витрат на відтворення робочої сили. При цьому важливо, щоб це відбувалося на основі розподільчих механізмів, які забезпечують стимулювання робітників до підвищення продуктивності праці. В рамках державної політики зайнятості і з урахуванням регіональної політики необхідно розробляти адресні програми, які спрямовані на забезпечення зайнятості кожного конкретного сегмента ринку праці. Так, наприклад, у програмах забезпечення зайнятості жінок необхідно заглядати у майбутнє, яке пов’язане з формуванням зайнятості інноваційного типу, і дотримуватися таких напрямів:

- переорієнтація жінок на надомні робочі місця, які пов’язані з використанням телекомунікацій і комп’ютерів;

- підвищення питомої ваги жінок, які зайняті у сфері матеріальних і нематеріальних послуг – соціальних, побутових, фінансових, інжинірингових, маркетингових;

- ширше залучення жінок до управління, збільшення числа жінок-менеджерів;

- скорочення частки жінок, зайнятих важкою фізичною працею, особливо на шкідливих роботах;

- розвиток сімейних і партнерських підприємств, створення нових робочих місць у фірмах малого і середнього бізнесу спеціально для жінок, різке збільшення числа жінок, які зайняті підприємницькою діяльністю;

- формування нового типу сімейного поділу праці, заснованого на впровадженні у побут засобів малої механізації, перерозподілі функцій у сімейному господарстві.

Зазначені напрями дозволять трансформувати структуру жіночих робочих місць з врахуванням загальноцивілізаційних закономірностей жіночої зайнятості.

Об’єктом адресних програм можуть бути:

- підлітки від 14 до 15 років, які мають неповну середню освіту. Ця категорія молоді на ринок праці вступає уперше, не маючи досвіду роботи, тому, на наш погляд, необхідно створити при службі зайнятості прискорені курси, які готуватимуть молодь для роботи у сфері послуг (перукарки, продавці, поштарі, секретарі, швачки і т. ін.), із врахуванням потреб ринку праці, до того ж навчання повинне здійснюватися у кредит. Сплата за навчання після працевлаштування підлітків має відбуватися кожного місяця рівними частками у розмірі 15% від зарплатні до остаточного погашення витрат на навчання. Поряд із зазначеними заходами необхідно проводити профорієнтацію підлітків 14–15 років, націлюючи їх на продовження освіти;

- молодь від 16 до 18 років (випускники шкіл та профтехучилищ). У цьому разі одним з прийнятних виходів із ситуації може бути налагодження зв’язків між підприємствами і навчальними закладами. До того ж підприємства, які дають замовлення на молодих спеціалістів, повинні заохочуватися шляхом надання їм податкових пільг і пільгових кредитів. У подальшому у відповідності з цими замовленнями можна звузити спеціалізацію в навчальних закладах;

- молодь у віці від 18 до 25 років. Чисельність безробітної молоді даної групи скорочується природним шляхом за рахунок строкової служби в армії чоловічого населення. Іншу частину молоді необхідно зацікавити у продовженні освіти, що відсуває строки виходу молодих осіб даної категорії на ринок праці. Проте добробут родини не завжди дозволяє людям продовжувати навчання, і тому для даної категорії молоді потрібно надавати робочі місця, але при цьому не заважати їх навчанню. Мова іде про тимчасову (сезонну) роботу, про гнучкий чи неповний робочий день, працю вдома. Для реалізації зазначених заходів слід створювати бюро з працевлаштування і соціальної допомоги молоді при навчальних закладах, що вже практикується в окремих вишах України;

- молодь у віці від 25 до 29 років. У цю вікову категорію людей, як правило, входять молоді люди, які мають вищу чи середньо-спеціальну освіту і стаж роботи. На нашу думку, молодим людям, які мають вищу освіту, необхідно надати можливість отримати другу вищу освіту безкоштовно на конкурсній основі, що дозволить відтягнути строки виходу молоді на роботу і забезпечить український ринок праці висококваліфікованими спеціалістами. Відбір до вишів, які надають другу безкоштовну вищу освіту, повинен відбуватися також на конкурсній основі і з врахуванням ступеня відповідності спеціальностей, що пропонуються навчальним закладам, потребам українського ринку праці.

Серед загальних заходів, спрямованих на скорочення чисельності безробітної молоді в усіх вищезгаданих групах, можна виділити такі:

- підтримка дрібного і середнього бізнесу, що дозволить значно збільшити кількість робочих місць;

- підтримка недержавних підприємств у виробничих галузях у широкому розумінні: державне страхування ризиків, виділення пільгових кредитів під конкретні ефективні програми, забезпечення підприємства матеріальними ресурсами і гарантування збуту продукції;

- квотування робочих місць для молоді (квота – визначення мінімальної кількості осіб, які підпадають під працевлаштування на даному підприємстві) і т. ін.

Важливою мовою реалізації нової моделі зайнятості є фінансова стабілізація, відновлення економічного зростання, збільшення ресурсів для інвестиційної активності і вирішення соціальних проблем. Практика засвідчує, що перехід сфери праці до інноваційного типу зайнятості – завдання надзвичайно складне і поки проявляє себе лише як певна тенденція. Враховуючи інтереси стратегічно важливих і у той же час найменш захищених груп населення, ми не тільки вирішуємо проблему відтворення трудових ресурсів, але і пришвидшуємо створення нового механізму праці, який дозволить вирішити складні проблеми, які стоять перед економікою України.