В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Содержание

1.6. Гендерні стереотипи на ринку праці України
Стереотипи розподілу сімейних та професійних ролей
Стереотипи змісту праці
1.7. Соціально-захисна функція державної служби зайнятості

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 23

1.6. Гендерні стереотипи на ринку праці України

Термін “соціальний стереотип” увійшов у соціологію і соціальну психологію завдяки американському журналісту і психологу У. Ліпману в 1922 р. і в той час уживався для позначення упереджених образів, еталонів суспільної думки щодо етнічних, станових, класово-групових, професійних, політичних і т.п. груп, представників партій і соціальних інститутів. Автор терміну “соціальний стереотип” розглядав це поняття як “картинки світу в голові людини, що економлять її зусилля під час сприйняття складних соціальних об’єктів та захищають її цінності, позиції, права”.

Соціальний стереотип відіграє важливу роль у формуванні оцінки людиною навколишнього світу, хоча використання його може спричинити двоякий наслідок, оскільки приводить, з одного боку, до звуження пізнавального процесу, що в деяких ситуаціях може мати позитивне значення, а з другого – до вироблення різного роду упереджень. Упередження є особливо шкідливими і навіть небезпечними в оцінці міжнаціональних, політичних, міжгрупових і економічних відносин, тому що породжують соціальну напруженість, глибокі соціальні конфлікти. Зокрема, гендерні стереотипи визначають статусні характеристики чоловіків і жінок, закріплюючи домінування чоловіків та дискримінаційні практики стосовно жінок.

Гендерну картину сучасного українського суспільства важко визначити як однорідну та чітко структуровану, вона характеризується полярними гендерними стереотипами, появу і функціонування яких спричинили економічні, політичні, культурні зміни в суспільствах, що трансформуються. Сучасна гендерна картина виявляє як конструктивний, так і деструктивний характер функцій гендерних стереотипів, що потребує пошуку стратегій їх оптимізації для забезпечення адекватного сприйняття нової реальності та потреби в нових суб’єктах цієї реальності.

Зміст конкретних гендерних стереотипів відповідає вимогам часу – культурним, економічним, політичним, ідеологічним умовам, тому нейтральні за змістом функції гендерного стереотипу, зі змінами в соціальному устрої суспільства, можуть набувати різного забарвлення в межах від конструктивного до деструктивного.

Гендерні стереотипи як основа гендерної ідентифікації та самоідентифікації спонукають індивіда до гендерного самовиховання та саморегуляції.

Гендер трактується як один із базових вимірів соціальної структури суспільства, який разом з іншими соціально-демографічними та культурними характеристиками організовує соціальну систему, а оскільки гендерний стереотип є одним із основних елементів творення гендеру та груповим за формою виникнення й рівнем поширення феноменом, то розглядати його варто саме з урахуванням двоїстості його прояву: конструктивного та деструктивного.

Наведемо аргументи стосовно того, що гендерний стереотип має конструктивний прояв.

По-перше, гендерний соціальний стереотип є носієм суспільної традиції, її діяльнісним субстратом і найважливішим стабілізатором існування людської спільноти, стабілізатором, в якому закладається, закріплюється та передається досвід як окремої людини, так і цілих генерацій щодо взаємовідносин статей.

Гендерний стереотип є груповим стереотипом, тобто він виникає в процесі пошуку варіантів реалізації тих способів взаємодії із зовнішнім соціальним середовищем, які перш за все забезпечують існування спільноти в конкретних соціальних умовах. При цьому відбувається усереднення уявлень про те, який варіант є найкращим для збереження спільноти; враховуються потреби більшості, оскільки саме її відтворення забезпечує збереження роду. Відповідно штучна руйнація об’єктивно створених стабілізаторів – гендерних стереотипів – призведе (залежно від інтенсивності руйнування) або до підсилення ентропійних процесів у суспільному житті, або до постійного повернення до старого, до стагнації.

По-друге, наявність програми в гендерній картині суспільства, яку забезпечують гендерні стереотипи, є важливим фактором для відтворення соціального організму, оскільки вона закладає ту внутрішню активність соціального організму, яка забезпечує його збереження. Стереотипи, які покликані сприяти відтворенню соціального організму, мають являти собою чітко визначену систему реакцій як на впливи зовнішнього соціального середовища, так і на соціальні модернізаційні трансформації, що відбуваються всередині конкретного суспільства. Наявність гендерних стереотипів сприяє створенню саме такої соціальної системи, носії якої взаємодіють із усім тим, що забезпечує їхнє (носіїв) відтворення.

Гендерний стереотип перш за все спрямований на повторення вже відомих моделей співіснування двох статей, оскільки може забезпечити ефективну взаємодію в ситуації, подібній до колишньої. Звісно, при цьому гендерний стереотип ігнорує ті зміни в об’єкті взаємодії, які в цілому не заважають здійсненню наміченого. Але вирішується основне завдання – забезпечення активності соціального суб’єкта обох гендерів, а не пасивного реагування на різні соціальні зміни.

По-третє, в гендерному стереотипі фіксується минуле, спрямоване у майбутнє, оскільки він готує соціального суб’єкта до тих умов життя, які були визначальними для буття пращурів. У цьому проявляється особливість гендерного стереотипу – забезпечити повною мірою відтворення всього цінного, що було набуто в процесі становлення конкретного суспільства. Якщо певні гендерні стереотипи є в сучасному суспільстві, то це може означати, що ті зміни, які не зафіксувались у соціальних нормах і досвіді та не змінили ряд стереотипних уявлень, були не такими значущими, щоб забезпечити самознищення стереотипу.

По-четверте, гендерні стереотипи забезпечують соціальне відтворення на рівні індивідів гендерної свідомості, яка підтримує засновану за ознакою статі соціальну структуру. Втілюючи у своїх діях очікування, які пов’язані з їхнім гендерним статусом, індивіди конституюють гендерні відмінності й одночасно зумовлені ними системи панування і владарювання, а це, у свою чергу, дає змогу уникнути гострих соціальних конфліктів між представниками різних гендерів.

По-п’яте, в кожному соціальному суб’єкті закладена потреба в розвитку, яка реалізується лише через свідому діяльність індивіда. Гендерні стереотипи в цьому процесі впливають на ціннісні орієнтири та програми поступової зміни того, що відтворюється. У цих програмах уже відбувся певний відбір варіантів, які дають позитивні результати, тому реалізація потреби розвитку соціального суб’єкта з меншою мірою імовірності дає результати, протилежні очікуваним.

Отже, наявність у соціального суб’єкта низки стереотипів зменшує небезпеку отримання негативних наслідків у процесі реалізації потреби розвитку.

Гендерні стереотипи відіграють важливу роль у процесі пізнання, розвитку й підтримки цілісності соціальної системи, створюють умови для гендерної ідентифікації та саморегуляції; їхнє існування має об’єктивну природу. А механічне заперечення стійкої системи гендерних стереотипів призведе до формування нового явища за старими стереотипами, які є алгоритмом соціальної практики, і сприятиме появі стереотипів нових, що не набагато відрізняються за своїм призначенням від тих, які відкидаються.

І все ж не варто приписувати гендерним стереотипам виключно конструктивну роль. Наслідки деструктивного вияву гендерних стереотипів є досить помітними зокрема і в сучасному українському суспільстві. Найвиразніше це проявляється в таких явищах: подвійна завантаженість жінки (робота в професійній сфері та домашня праця); насильство стосовно жінок, особливо в сім’ї; заниження оцінки результатів праці жінок, а відповідно й оплати праці порівняно з чоловіками за однакового рівня освіти тощо. Модернізацію суспільства з переходом до егалітарних принципів статевих взаємин не можна відокремлювати від зазначених проблем гендерного плану.

Деструктивні прояви гендерного стереотипу полягають в такому.

По-перше, гендерні стереотипи в суспільстві функціонують як стандартизовані уявлення про моделі поведінки і риси характеру, які відповідають поняттям “чоловіче” та “жіноче”. Така категоричність може зашкодити розвитку нових явищ, які з’являються в суспільстві, що трансформується (перехід до ринкової економіки, поява нових можливостей для самореалізації, необхідність власної активності задля досягнення будь-якої мети тощо). Гендерний стереотип – це передусім сприйняття, оцінка людиною статі та поширення на неї характеристик статевої групи шляхом застосування загальних характеристик представників обох гендерів без достатнього врахування можливих відмінностей всередині кожного гендеру. Такий ефект гендерного стереотипу призводить до гендерно означених відмінностей політико-соціальних проблем статі, специфіки їх виявів стосовно можливостей реалізації особистості як фахівця, лідера, політичного діяча тощо.

По-друге, гендерні групові стереотипи спрямовані перш за все на досягнення необхідних умов існування для більшості та нерідко потребують досить великих зусиль та багато часу для досягнення надбань, передбачених за їхньої реалізації. При цьому представник певного гендеру буває змушений підпорядковувати власні інтереси колективним, незважаючи на особистісні позастатеві якості та переконання. Якщо індивід ступає на шлях заперечення власного гендеру як такого, що закріплений у суспільному досвіді та практиці, то він почасти визнається маргіналізованою особистістю, що позбавляє його (її) можливості ефективного функціонування в соціумі.

По-третє, відтворення гендерних стереотипів у незмінному вигляді може відбуватися протягом тривалого часу в різних індивідів та спільнот. При цьому чим стійкішими є гендерні стереотипи цілей та установок соціального суб’єкта, тим менше в нього можливостей для розвитку та саморозвитку. А оскільки гендерний стереотип є груповим явищем, така ситуація призводить до уповільнення прогресивних перетворень в соціумі, які так чи інакше торкаються життєтворчості обох гендерів та їхньої взаємодії.

По-четверте, наявність гендерного стереотипу стосовно того, що є публічною та приватною сферою, призводить до замовчування антисоціальних, протиправних дій. Прикладом такого деструктивного вияву гендерного стереотипу є те, що офіційна статистика враховує лише невелику частину всіх випадків зґвалтування та насильства в родині, оскільки “сором” пов’язаний з цими явищами, відлякує як жінок, так і чоловіків від судового процесу з притаманним йому публічними свідченнями та розголошеннями.

По-п’яте, соціальні очікування стосовно певної статі формують у жінок та чоловіків соціально схвалюваний стиль поведінки. Патріархальна культура сформувала гендерний стереотип стосовно жінки як істоти, пріоритетною сферою діяльності якої є родина; відповідно соціум не вимагає від жінки професійних досягнень та кар’єрного просування, які б гарантували підвищення її соціального статусу. Такий вияв гендерного стереотипу спричинює інфантилізацію жінок, справляє руйнівний вплив на самоусвідомлення жінки та її самооцінку, і це фіксують дані соціологічних досліджень. А як наслідок – неможливість адекватного входження жіночого суб’єкта до нових соціальних процесів та перетворень.

Таким чином, роль гендерного стереотипу має дуалістичний характер. З одного боку, гендерні стереотипи призводять до викривлення та спрощення соціального середовища, заважають його адекватній оцінці, обмежують поведінку особи низкою гендерних ролей та очікувань. З другого – гендерний стереотип має конструктивні вияви, які полягають у впорядкуванні та систематизації інформації про нову реальність та суб’єктів цієї реальності у суспільстві, що трансформується. Без наявності в індивідів низки стереотипних уявлень їм довелося б детально інтерпретувати кожен новий факт, явище, а це значно уповільнило б суспільні перетворення та процес набуття нового досвіду.

У зв’язку з бурхливим розвитком гендерних досліджень в нашій країні сьогодні як ніколи раніше, постає проблема вивчення гендерних особливостей внутрішнього світу безробітного. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості та самосвідомості. Загальною структурою самосвідомості є “Я”-концепція, яка формується в процесі розвитку особистості і є складним, багатокомпонентним вираженням ставлення особистості до себе й до зовнішнього світу. Одна з найважливіших характеристик особистості – активність, індикатором якої є самоефективність, тобто переконання людини в її здатності керувати подіями, що впливають на її життя.

Ситуація на ринку праці свідчить про те, що багато ускладнень і проблем, пов’язаних із працевлаштуванням жінок, зумовлені не тільки об’єктивними економічними умовами в країні та регіоні, але й причинами суб’єктивного характеру, зокрема соціальними стереотипами, що впливають на суспільну свідомість, визначаючи формування різних життєвих стратегій чоловіків і жінок.

Результати деяких опитувань свідчать про те, що при виборі рівня керівництва (вищий, середній, нижчий) для жінок відводиться середній і низький. На думку спадає популярна метафора про “скляну сферу”: перепону, яку не можна побачити, але яка є реальною і на яку наштовхуються жінки-лідери, коли намагаються досягнути вершин успіху; для чоловіків такої перепони не існує.

До основних гендерних стереотипів в економічній сфері можна віднести стереотипи розподілу сімейних та професійних ролей і стереотипи змісту праці.

Стереотипи розподілу сімейних та професійних ролей. Для жінки найбільш значущою соціальною роллю є роль матері і господині. Жінці приписується існування в приватній сфері життя – дім, народження дітей, ведення домогосподарства, налагодження сімейних стосунків, чоловікам –активна участь у соціальному житті, досягнення професійних успіхів, відповідальність за забезпечення сім’ї. Найбільш істотними для чоловіків є саме професійні ролі. Чоловік є більш значущим для суспільства, тому що він зорієнтований на професійну сферу, на трудову діяльність, а жінка – вторинна, тому що вона зорієнтована на менш значущу сферу – побут, діти, сім’я.

Таке ставлення притаманне як чоловікам, так і самим жінкам і зумовлене такими стереотипами:

чоловік повинен забезпечувати родину, тому він має отримувати більшу заробітну плату, ніж жінка, за однакову роботу (заниження оцінки результатів праці жінок, а відповідно й оплати порівняно з чоловіками за однакового рівня освіти);
жінки за природою менш орієнтовані на професійну діяльність, а більше – на сім’ю, дітей;
жінці важче влаштуватися на роботу, оскільки вона має нижчий рівень освіти;
жінка повинна не лише працювати на роботі, але й бути гарною господинею (подвійна завантаженість жінки: робота в професійній сфері та домашня праця);
насильство стосовно жінок на робочому місці, а також в сім’ї, викликане провокаціями з боку самої жінки.

Стереотипи змісту праці. Згідно з гендерними стереотипами прийнято розподіляти види робіт на “жіночі” та “чоловічі”. “Жіноча” праця має більш виконавчий, обслуговуючий характер, визначається експресивною сферою діяльності. Жінки найчастіше працюють у сфері обслуговування, торгівлі, освіти, охорони здоров’я. Для чоловіків можлива робота на керівних посадах, їхня праця визначається в інструментальній сфері діяльності. У науковій практиці подібний розподіл гендерних ролей підтверджується концепцією взаємодоповнюваності статей Т. Парсонса, Р. Бейлза.

Для прикладу. В офіційному виданні Мінпраці та Держстандарту РФ “Загальноросійський класифікатор професій робітників, посад службовців та тарифних розрядів” міститься перелік назв професій і спеціальностей, котрі мають місце в сучасних умовах, усього – 7 365 назв. Було підраховано, що із цієї кількості 5 253 спеціальності потребують професійно-технічної або базової вищої освіти, а 2 112 – вищої освіти та форм посадової атестації за ієрархією керівної діяльності.

Серед масиву даних було виділено назви професій, що мають назви, чітко пов’язані із гендерним розподілом праці. До жіночого роду належать такі назви професій: “акушерка”, “друкарка”, “сестра медична”, “медична сестра милосердя”, “молодша медична сестра з догляду за хворими”, “модистка з головних уборів”, “сестра-господиня”, “квіткарка”, “швачка”. Решта назв (7 356 найменувань) сформульовані в чоловічому роді. До того ж перелічені “жіночі” назви до новітніх класифікаторів потрапили з дореволюційних часів. З великим відсотком достовірності їх згодом може спіткати доля перейменування назви “доярка”: офіційно ця діяльність тепер має назву “оператор машинного доїння”. Як наслідок, у документах, що відбивають професійний шлях людини – трудовій книжці, свідоцтвах, дипломах, сертифікатах, навчальних планах, програмах професійного навчання, у профорієнтаційних матеріалах і навіть в уявленнях людини про саму себе як суб’єкта праці трапляються різночитання.

Чоловіча професійна свідомість розвивається в нормальному режимі, навіть якщо назва його діяльності не повністю відбиває склад реальних дій, йому не пропонується варіантів ідентифікації себе з образом жінки, яка (виходячи з ранніх назв деяких професій) була їх прародителькою. Проте в становленні трудової свідомості жінки майже завжди, за винятком декількох професій, відбувається відокремлення “Я”-образу жінки як “жінки” і як “спеціаліста”.

Цей тип стереотипів спричиняє віднесення експресивних здібностей до жіночого континууму, інструментальних – до чоловічого.

Найбільш поширеними серед стереотипів змісту праці є такі:

професії поділяються на “чоловічі” й “жіночі”. Робота за “жіночою” професією є легшою, тому й заробітна плата на таких роботах є нижчою;
чоловік за своєю природою є значно кращим керівником/лідером, ніж жінка;
політика – не жіноча сфера діяльності;
жінкам важче конкурувати з чоловіками на ринку праці, тому що вони менш кваліфіковані, мають нижчий рівень професійної освіти;
жінки менш активні в пошуку роботи.

Сьогодні суспільство досягло рівня розвитку, за якого нагальною стає потреба приділення уваги організації професійного життя в цій сфері.

Для усунення будь-яких проявів дискримінації на ринку праці слід впровадити механізм боротьби з основними її причинами. Це потребує поширення додаткової інформації щодо упереджень, які впливають на різне ставлення до жінок та чоловіків на ринку праці, широкого застосування інформаційних кампаній та комунікаційних стратегій.

Стратегія зайнятості з урахуванням гендерного компоненту має бути інструментом державної політики на ринку праці і потребує контролю за її здійсненням з боку громадянського суспільства. За допомогою гендерної стратегії суспільство отримає можливість визначення системи вимог та критеріїв, що відображають сучасні уявлення про соціальну справедливість у розподілі гендерних ролей в соціально-трудових та сімейних відносинах, бізнесі, під час розподілу власності та в інформаційній сфері.

1.7. Соціально-захисна функція державної служби зайнятості

Державна служба зайнятості населення як інститут посередництва на ринку праці з перших років існування об’єктом своєї діяльності мала соціальні та економічні наслідки безробіття. Така увага до нього викликана тим, що наявність різноманітних форм безробіття є проявом макроекономічної нестабільності ринкової економіки. Ця риса остатньої, з одного боку, надає їй динамізму, а з другого – породжує нестабільність становища як підприємств, так і їхніх працівників, високі рівні ризику безробіття. Об’єктивна наявність ризику втрати роботи пояснюється тим, що всі ринкові суб’єкти господарювання діють в умовах повної або часткової невизначеності, бо залежать від багатьох змінних, вплив яких часто неможливо передбачити, зокрема: невизначеність цілей за багатоваріантного вибору; неточність оцінок тенденцій розвитку внутрішнього і зовнішнього середовища чи дій конкурентів; брак вичерпної інформації або її асиметрія. Безробіття також може бути наслідком дій суб’єктів економіки (політична доктрина та воля уряду, рівень компетентності менеджерів всіх рівнів тощо). Для працівників зазначені процеси ринкової економіки пов’язані з наявністю ризику втрати роботи.

Водночас концентрація уваги державної служби зайнятості на соціальних та економічних причинах і наслідках безробіття викликана вкрай негативним впливом останнього на функціонування й розвиток економічної системи суспільства. У найяскравіших проявах безробіття в масштабах суспільства супроводжується:

відставанням фактично виробленого обсягу валового внутрішнього продукту від потенційно можливого. Адже коли в економічній системі не створюються робочі місця для всіх, хто хоче і може працювати, то потенційне виробництво товарів втрачається суспільством безповоротно;
необхідністю економічного утримання певної кількості безробітних осіб, які не вносять своєї частки у створення валового внутрішнього продукту;
зростанням демоекономічного навантаження на зайняту робочу силу, причому за рахунок населення працездатного віку, чиї потреби перевищують аналогічні потреби дітей або осіб похилого віку (рівень демоекономічного навантаження вимірюється співвідношенням нетрудоактивних або непрацездатних осіб до відповідно трудоактивних або працездатних контингентів населення);
суттєвим посиленням соціальної напруженості, зумовленої існуванням в суспільстві маргінальних груп населення, які поповнюються насамперед безробітними.

Усвідомлення масштабів та хронічного характеру безробіття, його фізіологічних, економічних та соціально-психологічних наслідків для окремої особи, всього суспільства привело до утворення у промислово розвинених державах близько кінця ХІХ ст. державної служби зайнятості як інституту посередництва на ринку праці. За допомогою різноманітних економічних організаційно-правових, адміністративно-регуляторних форм, методів, прийомів і дій вона покликана забезпечити, поряд з іншим суспільними інститутами, певний рівень соціальної захищеності безробітних. Державна служба зайнятості є тільки частиною системи соціального захисту населення, котра притаманна будь-якому суспільству на тих або інших етапах його розвитку.

Природні здібності й таланти, набута освіта, професійні навички та кваліфікація людини в процесі трудової діяльності не зношуються, не зникають, а навпаки примножуються. Зрозуміло, що виключення працівника з процесу виробництва несе в собі реальну загрозу втрати ним запасу здоров’я, знань, професійних навичок та кваліфікації. Спрямованість діяльності державної служби зайнятості на упередження, а в разі настання безробіття – на збереження основних властивостей людського капіталу є не тільки суспільно значущою, а й об’єктивно необхідною в контексті формування умов для соціального захисту безробітних.

У контексті забезпечення умов нормативного функціонування та розвитку суспільства, збереження і примноження його людського капіталу соціальний захист безробітних має своїм результатом певний стан соціальної захищеності як окремої особи, так і суспільства від різноманітних небезпек і в цілому безпосередньо впливає на соціальну безпеку держави. Останню трактують як стан гарантованої правової та інституційної захищеності життєво важливих соціальних інтересів людини, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз та коли значення критеріїв їх соціальної захищеності є не нижче порогових, що становлять загрозу для національної безпеки країни^¹.

З огляду на масштаби, хронічну наявність незайнятих громадян, економічні, соціально-психологічні наслідки безробіття для окремої особи і всього суспільства виконання державною службою зайнятості соціально-захисної функції слід розглядати як один з пріоритетних напрямів забезпечення соціальної безпеки української держави.

Соціально-захисна функція державної служби зайнятості проявляється в численних формах, однією з яких є виплата допомоги по безробіттю. Вона має на меті не ліквідацію безробіття, а перш за все зменшення його негативних наслідків, насамперед підтримка певного рівня доходів безробітного і збереження фізіологічних основ його існування як носія людського капіталу.

За 2000–2008 рр. кількість безробітних, на яких поширювалася ця форма соціального захисту, зменшилась з 2 655,8 до 1 425,1 тис. осіб. У цілому за цей час сумарна кількість безробітних, які отримували допомогу по безробіттю у відповідності до чинного законодавства України, становила більше 17,1 млн. осіб^².

Однією з форм обмеженого соціального захисту безробітних, здійснюваного державною службою зайнятості України і спрямованого на збереження професійних навичок, знань і кваліфікації носіїв людського капіталу, є матеріальна допомога, виплачувана цим державним інститутом в період професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації безробітних. Водночас вона може трактуватись як інвестиції, здійснені за рахунок Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, у формування суспільно доцільних виробничих і загальнолюдських професійних навичок, знань і умінь, поліпшення їх якісних характеристик або набуття нових, якщо мова йде про перепідготовку безробітних громадян нашого суспільства.

В контексті соціальної захищеності безробітних таке інвестування посилює конкурентоспроможність майбутнього працівників, профпідготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації яких організувала й фінансувала державна служба зайнятості. В разі працевлаштування цих людей отриманий під час навчання запас навичок, знань і умінь буде доцільно використовуватись людиною в тій чи іншій сфері суспільного відтворення, сприятиме зростанню продуктивності праці та ефективності виробництва, що закономірно приводить до збільшення персоніфікованих заробітків людини, а відповідно зумовлює якісне відтворення людського капіталу. У свою чергу, стабільні і достатні заробітки стимулюють людину (шляхом вкладень у збереження власного здоров’я, додаткову освіту, професійну перепідготовку) нагромадити новий запас навичок, знань і мотивації з тим, щоб утримати свої конкурентні переваги на ринку праці.

За 2003–2008 рр. загальна кількість безробітних громадян, професійне навчання яких забезпечувала державна служба зайнятості, становила 1 231 186 осіб. Кількість безробітних, охоплених професійним навчанням за сприяння державної служби зайнятості, постійно зростає: у 2008 р. порівняно з 2003 р. вона збільшилась майже в 1,4 разу. За цей час рівень охоплення безробітних громадян професійним навчанням зріс з 7,8 до 13,8%^¹. Однак в умовах незадоволеного попиту на цілий ряд робітничих професій це є явно недостатнім, що потребує збільшення питомої ваги тих безробітних, професійне навчання котрих забезпечує державна служба зайнятості України.

Для поліпшення дієвості цієї складової соціально-захисної функції державної служби зайнятості необхідно створити державну систему моніторингу та прогнозування розвитку професій, вдосконалювати інституційно-правове забезпечення професійного навчання безробітних, переглянути та вдосконалити концептуальні засади професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятого населення, встановити пріоритети і принципи державної політики в цій сфері, науково-методичне та фінансове забезпечення в нових умовах соціально-економічного розвитку України.

В період трансформації української економіки значна частина працездатного населення перебуває в пошуках роботи, яка все рідше є засобом творчої самореалізації і все частіше – умовою виживання та забезпечення фізіологічних основ існування носія людського капіталу. Сьогодні скорочувати безробіття, посилювати соціальну захищеність людей без широкомасштабного використання громадських робіт неможливо.

Участь у громадських роботах забезпечує певний рівень соціальної захищеності особи, підтримання “трудового тонусу” людини та допомагає розв’язати суспільно значимі проблеми. У конвенції МОП № 44 зазначається, що до громадських робіт належать роботи виключно тимчасового характеру, організовані державною владою за рахунок особливих фондів, які виділяються для надання допомоги безробітним, і їх треба розглядати як громадські роботи на користь безробітних.

Практика свідчить, що застосування такої форми реалізації соціально-захисної функції державної служби зайнятості, крім збереження основних складових людського капіталу безробітного, є ще й ефективним інструментом зниження соціальної напруженості в регіонах та в країні в цілому. Дуже важливим є той факт, що участь у добре організованих громадських роботах сприяє підвищенню мотивації безробітних до працевлаштування, корегуванню їх соціально-психологічного стану, появі відчуття причетності до корисних справ. Люди, які хочуть працювати, мають знайти хоча б тимчасову, навіть некваліфіковану оплачувану роботу, щоб не відчувати себе непотрібними суспільству і покинутими сам на сам із своїми проблемами. Це дозволяє дійти висновку, що поряд з профнавчанням, підвищенням кваліфікації та перепідготовкою участь безробітних у громадських роботах можна віднести до реалізації соціально-захисної функції державної служби зайнятості.

Кількість незайнятих, залучених до участі в громадських роботах, протягом 1994–2008 рр. зросла з 15 756 до 428 454 осіб, або в 27,2 разу^¹. У 2009 р. до громадських робіт було залучено 240,9 тис. осіб, які шукали роботу^².

Для того щоб громадські роботи якомога більше відповідали своєму призначенню, необхідно законодавчо визначити їхній зміст, види, обсяги та напрями здійснення. Слід чітко розмежувати зміст понять “суспільні роботи” та “громадські роботи”, а також виокремити останні з інших видів тимчасової зайнятості населення. Це досить важливо, тому що в частини наших співгромадян вони асоціюються з каральними примусовими заходами, передбаченими Кримінальним кодексом. Підприємства, які залучають безробітних та інші соціально вразливі верстви населення до громадських робіт, слід стимулювати до цього, надаючи податкові пільги, розміщуючи державні замовлення на виробництво певної продукції тощо.

Основною формою реалізації соціально-захисної функції державної служби зайнятості слід вважати сприяння працевлаштуванню безробітних. Кількість працевлаштованого незайнятого населення є визначальним критерієм оцінки діяльності базових центрів зайнятості України.

Вивчення теоретичних напрацювань вчених, узагальнення практичної діяльності базових центрів зайнятості дозволяє сформувати структурно-логічну схему заходів, котрі сприяють працевлаштуванню населення, з якої випливає, що державна служба зайнятості має у своєму розпорядженні значний арсенал форм, засобів і методів сприяння працевлаштуванню безробітних.

Зрозуміло, що чим більша кількість людей охоплена цими заходами, тим більша ймовірність їх працевлаштування, а отже й посилення їхньої соціальної захищеності, створення передумов соціального захисту інших членів суспільства. Свідченням посилення впливу державної служби зайнятості щодо останнього є те, що в 1995 р. до неї звертався кожний десятий реальний безробітний, в 1997 р. – кожен четвертий, а нині – дві третини реальних безробітних^¹.

Надання пріоритетів заходам активної політики зайнятості, напрацювання достатнього інструментарію їх здійснення, широке використання зарубіжного досвіду в діяльності державної служби зайнятості, а також економічне пожвавлення в Україні, яке тривало до 2008 р., у цілому сприяли зростанню кількості працевлаштованих осіб. Якщо в 1998 р. було працевлаштовано 390,6 тис. чол., то в 2003 р. – 877,3 тис., або в 2,24 разу більше^². Сумарна чисельність працевлаштованих за сприяння державної служби зайнятості України за 2003–2009 рр. становить 7 479 805 осіб. Входження національної економіки України у фазу спаду спричинило падіння обсягів працевлаштованих у 2009 р. порівняно з 2008 р. на 35,2%^³.

Blog

Содержание