В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Документы

Содержание Структурно-логічна схема заходів сприяння працевлаштуванню незайнятого населення України Модель сегментації пропонування праці

Подобный материал:

• Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74., 6863.63kb.
• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• Психологія пізнання І навчання, 221.1kb.
• Лекція 6 Тема : Основи психології спілкування, 252.65kb.
• Переднє слово, 11301.61kb.
• «Ми у Європі знаємо одну Русь — Київську,останнім королем якої  був Данило Галицький», 141.39kb.
• Д. Г. Діденко Аспірант кафедри асоіу автоматизовані Системи Обробки, 69.47kb.
• О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор, 4226.79kb.
• Алєксєєва І. С. Професійний тренінг перекладача, 6.49kb.
• Приложение к лекции Ю. Астахова. Педагогика, 62.16kb.

Структурно-логічна схема заходів сприяння працевлаштуванню незайнятого населення України


Наведене є свідченням величезної ролі державної служби зайнятості у працевлаштуванні наших громадян і відповідно забезпечення їх соціальної захищеності в широкому розумінні. Мається на увазі те, що працевлаштована особа отримує заробітну плату, має можливість економічно та соціально захистити себе і членів своєї сім’ї, у неї формуються орієнтири на майбутнє, почуття безпеки, поступово зникає страх за себе і своїх рідних. Зайнята людина отримує економічні умови для підвищення власного рівня освіти та підростаючого покоління, у неї з’являються можливості для самореалізації та високопродуктивної праці, має тривалі економічні інтереси, є носієм знань професійних, поведінкових стандартів та етичних норм. У працюючих осіб такі активи людського капіталу, як загальна і спеціальна освіта, професійний та практичний досвід, духовне й фізичне здоров’я, мотивація, гнучкість мислення переходять з потенційного стану в дійовий. У процесі їх взаємодії з параметрами конкретного робочого місця вони вдосконалюються та примножуються і перетворюють людські ресурси в дійовий людський капітал, розвиток якого забезпечує економічне зростання та соціально-економічний прогрес суспільства, соціальний захист населення. Отже, працевлаштування безробітних за участю державної служби зайнятості значно розширює горизонти їх соціальної захищеності та позитивно впливає на приведення в дію ресурсів людського капіталу, його розвитку і примноження.

Дослідження, проведені моніторинговою компанією “GFK Україна”, свідчать, що пріоритетним чинником у виборі роботи нашими громадянами є висока зарплата. На другому місці стоять гарні побутові умови праці, на третьому – програми соціального страхування, а далі – можливості кар’єрного зростання, додаткові грошові винагороди, програми навчання, підвищення кваліфікації, стабільність, упевненість, надійність¹.

Низький рівень оплати праці зайнятого населення, постійне зростання цін на товари і послуги приводить до того, що 83% доходів наші співвітчизники витрачають на продукти харчування², тому за межами задоволення залишаються якісна освіта, охорона здоров’я, інші соціально значимі потреби людей, їхні надії й очікування на достойну винагороду за свою працю, що є свідченням нерозвиненості українського ринку праці і негативно впливає на стан соціальної захищеності всього населення.

Для зменшення негативних наслідків цих процесів необхідно відмовитись від прийняття управлінських рішень щодо здійснення значних економічних проектів (по закриттю шахт, приватизації підприємств, їх ліквідації тощо) без урахування впливу таких заходів на стан зайнятості населення. У сфері соціально-трудових відносин доцільним є перехід від політики всілякого обмеження оплати праці до її зростання на основі збільшення продуктивності праці, внесення ряду коректив у соціальну та економічну політику держави.

Одним із постулатів інституціоналізму є теза про те, що на сучасному ринку ніхто не володіє повною інформацією про його стан, а знання кожного є спеціалізованими і частковими. Повнота інформації досягається тільки за допомогою об’єднання цих часткових знань у межах організації або, як її називає Дж. Гелбрейт, техноструктури¹. До останніх належить державна служба зайнятості та її складова – Єдина інформаційно-аналітична система.

Зрозуміло, що клієнти базових центрів інституту посередництва на українському ринку праці не мають достатньої інформації про його кон’юнктуру, умови продажу своєї здатності до праці, потребу в конкретних професіях і спеціальностях в даній місцевості. Цю асиметрію інформації покликана зменшити система державної служби зайнятості за допомогою профорієнтації та профінформації.

В теоретичному сенсі професійна орієнтація розуміється як концепція розвитку людських ресурсів. Вона реалізується у вигляді комплексної системи заходів, спрямованих на забезпечення активного й свідомого самовизначення, становлення та розвитку особистості з урахуванням індивідуальних намірів і можливостей та кон’юнктури ринку праці для повноцінної реалізації у сфері професійної діяльності.

З позицій соціального захисту населення професійна орієнтація сприяє скороченню тривалості безробіття, вдалому вибору професії конкретною особою, а звідси зростає ймовірність її подальшої ефективної трудової діяльності. Доречною є думка про те, що, призначення профорієнтації полягає в забезпеченні ефективного функціонування механізму своєчасного відтворення робочої сили, її розвитку та раціонального використання шляхом сприяння розвитку трудового потенціалу окремої особистості та його реалізації у сфері трудової професійної діяльності.

За 1998–2009 рр. чисельність осіб, охоплених профорієнтаційними послугами, котрі надаються державною службою зайнятості, зросла з 1 362 466 до 3 461 987 осіб¹, або в 2,5 разу. Серед профорієнтаційних послуг, наданих в 2009 р., 63,5% припадало на профінформаційні, 36,4 – профконсультаційні і решту – послуги, пов’язані з профвідбором.

З метою поліпшення діяльності державної служби зайнятості в цьому напрямі доцільно розробити і прийняти державну систему професійної орієнтації всього населення, а не його окремих верств чи груп². Оскільки профорієнтація за методами здійснення постає як соціально-економічна, психолого-педагогічна та медико-фізіологічна проблема, то до розробки змістовних складових цієї системи доцільно залучити відповідні заклади й установи, в тому числі державну службу зайнятості.

Професійна інформація – одна із складових загальної системи професійної орієнтації, яка являє собою сукупність відомостей, здатних ефективно сприяти людині у вирішенні питань вибору сфери трудової діяльності та конкретної професії або спеціальності у її межах. Перш за все, це інформація про суспільно-економічні та психофізіологічні умови здійснення цього вибору та про професії й спеціальності, зміст і особливості праці за ними, про особистісні якості людини, котрі необхідні їй для успішної трудової діяльності.

З позицій сприяння соціальному захисту населення опосередкований вплив на нього професійної орієнтації полягає в наданні якісної інформації, котра здатна допомогти кожному громадянинові зорієнтуватись та вирішити власні проблеми, які пов’язані з працевлаштуванням (пошук місця роботи, організація власної справи тощо), а також забезпечити його захист від недоброякісної інформації та сприяти підвищенню загальної інформаційної культури споживачів самої інформації. Останні дві позиції спрямовані на унеможливлення негативного впливу неякісної інформації на процес працевлаштування.

Для розв’язання проблем профорієнтаційної роботи в межах системи державної служби зайнятості населення необхідно:

• оновити нормативно-правову базу цього напряму її діяльності з урахуванням нинішнього стану національного ринку праці;
  
• вдосконалювати науково-методичні засади ведення профінформаційної роботи та роботи з профвідбору;
  
• збільшити штатну кількість фахівців з профорієнтації в базових центрах зайнятості та постійно дбати про підвищення рівня їхньої кваліфікації;
  
• створити уніфікований перелік послуг з профорієнтації, стандартів їх якості та автоматизовану систему обліку їх кількості.
  

Значний потенціал для зниження безробіття і відповідно посилення результативності дії соціально-захисної функції державної служби зайнятості має самозайнятість населення. Останнє аргументується тим, що вона забезпечує засобами існування охоплених нею осіб, а досить часто і членів їх сімей, що зменшує кількість тих, хто претендує на отримання різного роду соціальних виплат; створює передумови її переростання у більш складну й ризиковану підприємницьку діяльність. Крім того, самозайнятість дає можливість задовольняти інтелектуальні й духовні потреби людини, а завдяки її гнучкості щодо організації виробництва, використання особистої ініціативи і кращих якостей підприємливих людей здатна відігравати помітну роль у розширенні сфери застосування праці.

Однією з найскладніших проблем розвитку самозайнятості є забезпечення тих, хто виявив бажання зайнятися підприємництвом, стартовим капіталом. Певні можливості для її розв’язання має державна служба зайнятості. У 2001 р. впроваджено одноразову виплату всієї допомоги по безробіттю, на яку має право громадянин, зареєстрований у центрі зайнятості як безробітний. За такого підходу зросла кількість безробітних, охоплених фінансовою підтримкою з боку інституту посередництва на ринку праці України. Протягом 2001–2008 рр. загальна кількість незайнятих, котрі отримали одноразово допомогу по безробіттю для організації підприємницької діяльності в Україні становить 295 316 осіб.

Дані соціологічних опитувань слухачів навчально-ділового центру підготовки підприємців Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України свідчать про те, що більшості з них завадила зайнятися підприємництвом відсутність підприємницьких нахилів та здібностей, професійних знань або помилка у виборі напряму підприємницької діяльності. Зазначені перешкоди можна усунути або зменшити їх негативний вплив шляхом удосконалення професійного відбору, покращення навчання підприємництву безробітних в системі державної служби зайнятості, інформаційної та організаторської роботи базових центрів зайнятості серед цієї категорії громадян.

Одна із складних проблем в організації самозайнятості безробітних пов’язана з тим, що організаційно-трудові здатності основної частини клієнтів базових центрів зайнятості зводяться до звички працювати за наймом. Декого з них приваблює підприємницька діяльність, але в їх поведінці діють стереотипи, сформовані в минулому. Негативно впливає на ці процеси й асиметрія інформації про підприємницьку діяльність. Вона долається шляхом розширення інформаційних послуг щодо самозайнятості, організації семінарів з безробітними. Слід посилити практичний аспект таких занять. Ідеться про перелік буквально по пунктах конкретних стартових дій. Наприклад, як збудувати водогін в селі, знайти підрядну організацію за оголошенням в газеті; зібрати замовників; затвердити статут; вирішити, що можна зробити власними силами, а що – силами найманих працівників.

Державна служба зайнятості України є однією з провідних ланок системи соціального захисту населення. Протягом недовготривалого часу свого існування вона перетворилася зі скромного посередника на ринку праці в потужний суспільний інститут, багатопланова діяльність якого спрямована на зменшення негативних соціально-економічних наслідків безробіття, збереження, примноження та розвиток найціннішої складової нашого суспільства – людського капіталу. Подальше вдосконалення діяльності державної служби зайнятості примножить її дієвість і авторитет у суспільстві.

Розділ 2

Соціально-економічні, правові, соціологічні

та психологічні засади зайнятості населення


2.1. Соціально-економічні засади державної політики

зайнятості населення


В умовах посилення впливу глобалізаційних процесів, в тому числі і на економіку України, ключову роль відіграє людський потенціал як найважливіша рушійна сила інноваційного розвитку. Саме наявність висококваліфікованих спеціалістів є основою конкурентоспроможності національної економіки моделі європейської держави в глобальній системі світового господарства. Розвиток та реалізація людського потенціалу можливі завдяки злагодженому функціонуванню всіх елементів економічної системи, зокрема ринку праці, що взаємодіє з ринком освітніх послуг, державою, соціальною інфраструктурою.

Започаткування в Україні процесу створення самодостатнього господарства та демократизації створили потенційно позитивні передумови для демократичного розвитку суспільства, гуманного ставлення до людей, покращення умов їх трудової дiяльностi.

Проте в Україні за інноваційного розвитку економіки загострюється проблема збалансованості попиту і пропозиції висококваліфікованої робочої сили на ринку праці. Найбільш гострою проблемою українського ринку праці є неефективна зайнятість. Вона визначає міру відставання від розвинених країн у продуктивності праці, безробіття, прихованого безробіття, а також невідповідність скорочення виробництва і чисельності зайвої робочої сили. Формування ринку праці кваліфікованої робочої сили є нагальною потребою для забезпечення сталого суспільного розвитку. У цих умовах професійно-кваліфікаційна та освітня ознака попиту–пропозиції на ринку праці мають відповідати стабільному розвитку економіки. Виникла гостра потреба в науковому аналізі функціонування ринку праці в Україні та розробці механізмів ефективної соціально орієнтованої та економічно обґрунтованої державної політики.

Вагомий внесок у формування і функціонування інституційних засад українського ринку праці внесли вітчизняні науковці – Д. Богиня, Ф. Зінов’єв, Е. Лібанова, В. Онікієнко, І. Петрова, М. Семикіна, А. Ткач та інші. Дослідженням ринку праці України займалися і займаються багато вітчизняних вчених, оскільки це питання на сучасному етапі набуло актуальності. Зокрема, А.В. Никоненко досліджував особливості формування промислового сегмента ринку праці, Н.О. Афендікова – особливості формування ринку робочої сили в сільському господарстві, О.В. Большая присвятила свої праці проблемі неформальної зайнятості, А.П. Гайдуцький зосередив увагу на дослідженні української трудової міграції за кордон, І.Н. Терюханова розглядає проблему працевлаштування інвалідів.

У більшості наукових праць, як бачимо, розглядаються окремі проблеми використання трудових ресурсів та формування ринку робочої сили, але в умовах ринкових відносин виникла необхідність у комплексному вивченні українського ринку праці та розробці ефективної державної соціально-економічної політики щодо його регулювання.

Регулювання означає внесення порядку в певну діяльність, налагодження правильної взаємодії частин системи. Державне регулювання економіки – це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Сучасні економічні теорії до цих пір не виробили єдиного підходу до обґрунтування механізмів регулювання ринку праці та оптимізації зайнятості населення. Це пояснюється складністю процесів, що відбуваються в сучасній економіці, безперервними змінами на ринку праці, зростаючою його залежністю від багатьох соціально-економічних, культурно-етнічних та інституційних факторів. Узагальнено можна виділити три підходи, які відрізняються концептуально, методологічно і теоретично: по-перше, класичний та неокласичний, по-друге, кейнсіанській і неокейнсіанський, по-третє, інституційний, що відрізняється розумінням необхідності вивчення того “інституціонального простору”, в якому функціонує ринок праці даної країни. Прихильники інституціонального підходу визнають важливість становлення інституційного середовища, що формує умови ефективного ринкового розвитку і реалізації трудового потенціалу людини. Першочерговість інституційних змін порівняно з економічними змінами обґрунтовується ними як найважливіший принцип ефективного функціонування ринку праці¹.

Економічна ситуація останніх років викликала сегментацію ринку праці у зв’язку з появою нових форм власності, розвитку малого підприємництва, неформального виробництва (тіньового сектора) та ін.

У різних країнах національні ринки праці мають свої вiдмiнностi й особливості. Найбільш істотними є такі моделі ринку праці:

• японська модель – характеризується принципом “довічного найму”. Оплата праці i соцiальнi виплати в японських фірмах залежать від стажу роботи на пiдприємствi. Професійна підготовка i перепідготовка працiвникiв здійснюється усередині фірми. Така політика розвиває прихильність працiвникiв до фірми, патріотизм, творче ставлення до роботи. При скороченні виробництва фірми не йдуть на звільнення, а скорочують лише оплачувану тривалість праці;
  
• американська модель – жорстка стосовно працiвникiв. Законодавство приймається кожним штатом. При скороченні виробництва працівник може бути звільнений, що веде до безробіття. Фірми мало опікуються підготовкою i перепідготовкою працюючих;
  
• шведська модель – характеризується активною політикою держави в питаннях зайнятості, в результаті рівень безробіття в країні мiнiмальний. Головна турбота держави – запобігання безробіттю, що досягається, зокрема, такими методами:
  

обмеження фіскальної політики, підтримання малорентабельних підприємств, стримування високоприбуткових фірм i зниження iнфляцiйної конкуренції в пiдвищеннi зарплати;

встановлення рівної оплати за рiвноцiнну працю;

підтримка слабоконкурентних працiвникiв на ринку праці.

Шведська модель органiзацiї праці випливає зі шведської моделі соцiалiзму¹.

Сегментування ринку праці проводиться з урахуванням таких характеристик:

- демографiчнi характеристики, що включають стать, вік, склад родини;

- географічне положення (регіон, місто, район та ін.);

- соцiально-економiчнi характеристики (освіта, професiйнi знання, рівень квалiфікацiї, стаж роботи та ін.);

- економiчнi показники, що характеризують фінансовий стан роботодавців (форми власності, забезпеченість найманих працівників та ін.);

- особисті якості працiвникiв (фізична сила, темперамент, належність до певної верстви суспiльства та ін.);

- поведiнковi характеристики з позиції мотивації зайнятостi.

Сегментування дозволяє проводити аналіз факторів, що визначають мобiльнiсть робочої сили (див. табл.).


Модель сегментації пропонування праці

Фактори виділення сегмента ринку праці	Звернулося до служби зайнятості			Мотивація зайнятості
	Усього	У тому числі		Має намір працювати тільки за фахом	Згодний на будь-яку високооплачувану працю	Згодний на будь-яку роботу	Вагається у виборі роботи
		чоловіки	жінки
Чисельність громадян, що звернулися до служби зайнятості Із них: учні, що бажають суміщати навчання і роботу; пенсіонери; безробітні; безробітні з тривалою перервою в роботі; біженці і переселенці; звільнені з місць ув’язнення

Хоча ринок праці є досить саморегульованою системою, але, як показує історичний досвід, він також потребує певного втручання держави. Тому ефективне відтворення національного ринку праці можливе лише за оптимального поєднання ринкового та державного механізмів його регулювання.

Механізм ринкової економіки функціонує на основі дії ринкових законів, таких як закон вартості, закон пропозиції робочої сили, закон попиту на робочу силу, закон конкуренції, закон суспільного поділу праці, закон циклічного розвитку економіки тощо.

Узагальнюючи наявні трактування державного регулювання ринку праці, можна зробити висновок, що державне регулювання ринку праці – цілеспрямовані дії держави і її владних структур, що передбачають: забезпечення максимальної зайнятості населення відповідного рівня розвитку продуктивних сил; усунення і попередження дисбалансу в попиті та пропозиції робочої сили; узгодження трудових відносин; забезпечення прав і свобод людини, в тому числі соціальне забезпечення, соціальний захист, надання інших соціальних благ на створення умов для підвищення якісного складу людського потенціалу, високого рівня і якості життя населення. На нашу думку, основною метою державного регулювання ринку праці є створення відповідних умов для забезпечення максимально можливої рівноваги між попитом і пропозицією робочої сили; оптимальної величини заробітної плати при даному рівні розвитку економіки; забезпечення соціального захисту працівників і прав людини; сприятливих умов для відтворення конкурентоздатного людського капіталу.

Державне регулювання ринку праці здійснюється за допомогою державної політики, яка включає правові, адміністративні, організаційні, економічні та соціальні важелі і методи.

Економічні важелі державного регулювання національного ринку праці впливають на політику зайнятості через грошово-кредитну, бюджетно-податкову, інвестиційно-інноваційну, протекціоністську політику тощо.

Об’єктами державного регулювання ринку праці є процеси і умови функціонування та відтворення робочої сили, зайнятості населення, на які спрямовано організаційну, координаційну та стимулювальну діяльність відповідних суб’єктів державних владних структур.

Згідно з теорією управління, до суб’єктів управління відносять соціуми – народ. Громадяни (народ) є первинними суб’єктами управління, а створені ними установи, організації, інститути (вторинні суб’єкти) спрямовують свою діяльність на забезпечення та вдосконалення усіх сфер життєдіяльності людини. Тобто громадяни (групи людей), як суб’єкти управління, є носіями певних інтересів і потреб, на яких ґрунтується їхня спільна діяльність. Суб’єктами регулювання ринку праці є державні установи, організації та посадові особи, які формують державну політику, здійснюють цілеспрямований регулювальний вплив на соціальні процеси у сфері ринку праці та трудових відносин, відповідно до повноважень, делегованих їм народом.

До загальних принципів регуляторної політики держави на ринку праці можна віднести такі:

– верховенство права і закону;

– забезпечення гарантій і свобод громадян, високий рівень захищеності особистості;

– соціальний захист і соціальне забезпечення працівників і громадян;

– мінімізація державного втручання.

Формування системи принципів регулювання ринку праці повинне ґрунтуватися на загальних основних принципах державної регуляторної політики, оскільки саме регуляторними актами впроваджуються в життя найбільш важливі рішення щодо регулювання ринку праці та забезпечення зайнятості населення.

Наведені принципи державного регулювання ринку праці відповідають змістовній спрямованості визначень і свідчать про переважну спрямованість їх на вирішення найважливішого завдання – досягнення та підтримка соціоекономічної рівноваги в суспільстві. Це завдання зумовлене специфікою сфери ринку праці, яка включає соціально-трудові, соціально-економічні відносини та пов’язані з ними проблеми, що виникають в умовах розвитку економіки, глобалізації (безробіття, соціальна незахищеність, інфляція та інші) і потребують вирішення чи попередження.

Виходячи з цього, основними завданнями державного регулювання ринку праці є такі:

– створення економічних передумов населення на основі розробки і реалізації економічної політики, спрямованої на розвиток нових і збереження наявних ефективних робочих місць;

– сприяння реалізації права на працю і одержання трудового доходу;

– виявлення та розв’язання протиріч ринку праці;

– сприяння подоланню дисбалансу між попитом і пропозицією робочої сили;

– проведення реалістичної політики у сфері зайнятості населення, соціального захисту, соціальної підтримки і соціального забезпечення;

– використання економічних регуляторів розширення попиту на робочу силу з тісним поєднанням із загальноекономічною політикою розвитку економіки (інвестиціями, кредитно-фінансовою системою, податковою, бюджетною, зовнішньоекономічною діяльністю);

– створення умов для розширення попиту на висококваліфікованих працівників (із забезпеченням престижної заробітної плати) у пріоритетних галузях економіки;

– надання соціальних послуг населенню, у тому числі роботодавцям;

– організація профорієнтаційної роботи;

– створення державної системи моніторингу і прогнозування потреб економіки (залежно від ситуаційних моделей економічного розвитку) щодо професійно-кваліфікаційного складу робочої сили;

– створення умов для забезпечення посильної участі соціально вразливих верств населення в суспільному виробництві;

– сприяння скороченню і обмеженню неформальної зайнятості;

– сприяння адаптації ринку праці, соціально-трудових відносин до умов глобалізації та інтеграції України в світовий економічний простір.

Державне регулювання ринку праці передбачає використання всього спектра традиційних і специфічних методів, прийомів, засобів. У загальному вигляді, враховуючи особливості і специфіку методів, для розробки, прийняття і реалізації регуляторних дій держави в сфері ринку праці, вони об’єднані в такі групи: фінансово-кредитні, економічні, статистичні, правові, організаційні, інформаційні методи.

Наведені групи методів, що використовуються в державному регулюванні ринку праці, мають прямий або опосередкований вплив.

Ефективність механізмів державного впливу на ринок праці та зайнятість населення значно залежить від того, наскільки будуть враховані на державному рівні умови і вимоги глобалізації економіки і наддержавних організаційних утворень до формування державної соціальної політики при ослабленій ролі національної держави.

В економічній літературі аналізуються наноекономічні особливості України в цілому, оскільки вони являють собою стійкі характеристики, що сформувалися з урахуванням історичного минулого, національної психології та ментальності, тому вони будуть властиві і ринку праці.

Відповідно, можна запропонувати аналіз наноекономічних обмежень функціонування безпосередньо ринку праці України:

1) двоїстість мислення та несхильність до компромісу: проявляється у наявності неформальних груп у трудовому колективі, в непередбачуваності і безкомпромісності прийнятих рішень, непослідовних діях, формуванні “подвійних стандартів”;

2) несамостійність прийняття рішень, залежність від зовнішніх обставин (прикладом є прийом на роботу не на основі оцінки кваліфікації та професійних навичок здобувача, а за рекомендаціями або проханнями);

3) особистісний характер відносин у суспільстві в цілому і, зокрема, у трудовому колективі: наприклад, “робота на довірі” може спрощувати роботу в колективі (за принципом “взаємовиручки”) або сприяти закріпленню неформальних практик (робота за усною домовленістю);

4) превалювання особистих цілей і цінностей над колективними і корпоративними;

5) поведінка на основі невиправданих очікувань: виявляється в ірраціональних очікуваннях;

6) схильність недооцінювати наслідки прийнятих рішень, зовнішні обставини;

7) низький рівень контрактної дисципліни і зневажливе ставлення до закону;

8) циклічний характер трудової діяльності.

Зазначені риси є відображенням цивілізаційної специфіки України і результатом тривалого історичного розвитку і повинні враховуватися разом з іншими соціально-економічними факторами при зміні інституціональної структури ринку праці та виробленні державної політики у сфері праці та зайнятості.

Інституціоналізація ринку праці є необхідним атрибутом економічної життєдіяльності людей і чинником розвитку економіки в цілому. Дії на ринку праці, що здійснюються в інституційній формі, становлять упорядкований економічний процес, який потребує регулювання, контролювання, структуризації та забезпечення безперебійного функціонування його структурних елементів. Відповідно, вивчення елементів інституціональної структури, аналіз основних факторів, об’єктів інституційних видозмін є основою для виявлення сучасних тенденцій в інституційній структурі ринку праці України в умовах глобалізації.

Враховуючи сучасний стан ринку праці України, його потреби та специфіку, можна зробити такі теоретичні узагальнення, висновки та сформулювати пропозиції:

– до системи державного регулювання ринку праці необхідно застосовувати комплексний методологічний підхід, який включає: визначення попиту державного регулювання ринку праці; розкриття його основних характеристик; визначення суб’єктів, об’єктів, принципів, завдань, видів, методів державного регулювання ринку праці;

– у сучасних умовах є необхідним усунення надмірної лібералізації економіки України за рахунок захисту вітчизняного товаровиробника, концентрації ресурсів і державного управління економікою у пріоритетних для держави галузях, жорсткого контролю недержавної фінансової та банківської сфери; контроль зовнішньої торгівлі продукції підприємств, підпорядкованих державі, з метою зміцнення національно орієнтованої економіки;

– ефективність державних механізмів регулювання ринку праці значною мірою визначатиметься тим, наскільки на державному рівні будуть враховані типові загальноєвропейські орієнтири соціально-економічної політики наддержавних організаційних утворень при послабленні впливу на ці процеси національної держави.

До пріоритетних напрямів наукових заходів із регулювання зайнятості та ринку праці можна віднести:

• наукове обґрунтування державної політики зайнятості населення;
  

• наукове забезпечення аналізу проблем зайнятості населення та ринку праці;
  
• оцінка стану та перспектив розвитку ринку праці України, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері, кооперація науково-дослідних установ та об’єктів державної регуляторної політики на ринку праці.
  

Для вдосконалення функціонування ринку праці України необхідно визначити єдині концептуальні підходи до його оцінки, створити модель його державного регулювання, розробити напрями комплексного вивчення і системи статистичних показників, згідно з якими будуть визначені конкретні заходи щодо вдосконалення політики зайнятості в країні.