В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Содержание

1.4. Регулювання ринку праці та зайнятості сільського населення
Таблиця 1 Бюджет Структурних фондів ЄС на 2007–2013 pp.
Джерело: розраховано за даними “Еволюція спільної аграрної політики ЄС: наслідки для України” (ua).
Таблиця 2 Питома вага зайнятих в сільському господарстві та рибальстві країн – членів ЄС та України

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

1.4. Регулювання ринку праці та зайнятості сільського населення

Унаслідок поглиблення процесу інтеграції країн – членів ЄС значно загострилися питання дотримання європейських стандартів сільського життя в усіх 27 країнах, оскільки без позитивних змін у цій сфері і далі відбуватимуться деструктивні процеси в сільській місцевості та погіршення якісної структури трудових ресурсів. Досвід ЄС свідчить про те, що пасивна політика сільського розвитку в цілому і ринку праці зокрема призводить:

по-перше, до посилення міграції із сільських територій до великих міст;

по-друге, до депопуляції сільського населення;

по-третє, до деградації необроблених земель із наступною втратою цінностей культурного ландшафту;

по-четверте, до збільшення регіональної нерівності в добробуті населення;

по-п’яте, до неможливості дотримання соціальних гарантій;

по-шосте, до зростання вартості послуг у сільській місцевості.

Звідси в оновлену політики розвитку сільських територій у країнах ЄС закладено такі цілі:

створення для сільського населення міських стандартів життя;

підвищення рівня конкурентоспроможності сільських регіонів для збільшення їх внеску в економіку країни;

охорона природних ресурсів і культурної спадщини сільських регіонів.

Їх досягнення можливе за умови надання державам системної підтримки з боку Євросоюзу за єдиними правилами та процедурами.

Для аграрної моделі європейських країн характерним є спрямування зусиль на реалізацію багатофункціонального призначення сільського господарства і сталий розвиток сільських територій. Розв’язання проблем сільських територій спочатку розглядалося в рамках Спільної агарної політики Євросоюзу (САП ЄС), а згодом вони (сільські території) стали невід’ємною складовою регіональної політики всього інтеграційного об’єднання. Успішність здійснення програм цієї політики сприяє підвищенню ролі та поширенню несільськогосподарських видів діяльності на сільських територіях, реорганізації обслуговуючих галузей, розвитку лісового господарства, рибальства, модернізації системи освіти тощо. Єврорегіональна політика актуальна не тільки з позицій географічного та економічного вимірів, вона також справляє вагомий вплив на формування унікального культурного, духовного середовища у сільській місцевості, відкриває нові форми співробітництва та координує зв’язки між історично сформованими регіонами, де проживає переважно сільське населення.

Згідно з класифікацією ЄС сучасна регіональна політика ніби матеріалізує соціальні і аграрні компоненти у їх тісній взаємодії та зв’язку, а сама є складовою масштабнішої (за цілями, потребою в ресурсах, тривалістю їх окупності тощо) структурної політики. Про зростаюче значення регіональної політики свідчать темпи збільшення обсягів фінансування регіонального розвитку. На її забезпечення виділялося з видаткової частини бюджету ЄС у 1988 р. 17,8%, у 1993 р. – 21,3, у 1999 р. – 36%^¹. У 2009 р. на зазначені цілі спрямовувалось уже 40%, і ця тенденція має позитивну динаміку. Проектом бюджету на 2011 рік на розвиток лише сільських територій передбачено 15,7 млрд. євро (11% від загальної суми видатків), а на політику згуртованості та підвищення конкурентоздатності територій задля економічного зростання і зайнятості населення – 64,2 млрд. євро (45%)^².

Незважаючи на те, що регіональна політика ЄС формується як окрема сфера і посідає друге місце в бюджеті Співтовариства після САП, вона нерозривно пов’язана зі створенням сприятливих умов для сталого розвитку сільських територій. Сучасні сценарії планування соціального та економічного розвитку розширеного Євросоюзу та модернізація його САП враховують необхідність активізації інститутів сільського соціуму, за допомогою яких і можливе відродження регіонів, що перебувають у занепаді, поліпшення демографічної і міграційної ситуації, збереження поселенської мережі як осередків контролю над територіями, охорони і дбайливого використання земельних, лісових, водних та інших природних ресурсів, захист агроландшафтів.

Для більшої адресності та прозорості фінансування програм регіональної політики індикатори, за допомогою яких визначались структурно слабкі об’єкти бюджетної підтримки, були деталізовані. Згідно з єдиними критеріями до таких сьогодні належать регіони:

а) з рівнем ВВП на душу населення нижче середнього рівня, досягнутого у Співтоваристві;

б) в яких не менше 20% населення зайнято в депресивних галузях економіки;

в) з більшою часткою населення, зайнятого у сільському господарстві, ніж в інших регіонах держав – членів ЄС;

г) з високим рівнем безробіття (мінімум 3,5%), який не менш ніж на 20% вище середнього показника в країні;

д) де спостерігається стійке негативне сальдо трудової міграції економічно активного населення упродовж тривалого періоду^¹.

За цими мірками на територіях економічно відсталих чи проблемних регіонів ЄС проживає 40% населення. Одним із інструментів фінансового забезпечення регіонального розвитку були і залишаються в ЄС Структурні фонди. Правова база для їх створення закладена ще в Римській угоді, на виконання якої засновано Європейський соціальний фонд (ЄСФ) з метою поліпшення працевлаштування робітників і підвищення їхньої професійної мобільності в межах країн Співтовариства.

Із прийняттям Єдиного європейського акта (1985 р.)^² для посилення значимості регіональної політики були сформульовані зобов’язання країн Співтовариства із сприяння “економічному, соціальному згуртуванню та зайнятості”. Мета згуртування полягала в тому, щоб на основі принципу субсидіарності забезпечити наздоганяючий розвиток відсталих регіонів через донорську участь більш розвинених країн. Починаючи з середини 80-х pоків, Структурні фонди відіграють провідну роль і є основним засобом у забезпеченні тіснішої співпраці між країнами ЄС. Запроваджена у 1988 р. спільна та скорочена назва “Структурні фонди” (СФ – Structural funds) об'єднує в одну групу Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), Європейський соціальний фонд (ЄСФ), Європейський сільськогосподарський регулятивний та гарантійний фонд (ЄСРГФ). Згодом ці інститути поповнились Фондом згуртування та Фінансовим інститутом регулювання рибальства. Якщо простежити еволюцію Структурних фондів, то слід відмітити тенденцію до збільшення їх можливостей та посилення залежності між скороченням витрат на підтримку ринку сільськогосподарської продукції через секцію гарантій ЄСРГФ та збільшенням асигнувань із Структурних фондів. Сумарно ці витрати становлять 80% бюджету ЄС.

Прогнозується, що до 2013 р. вплив Структурних фондів як фінансового інструмента запровадження заходів регіональної політики посилиться, оскільки асигнування зростуть з 59,7 у 2007 р. до 76,8 млрд. євро у 2013 p., або в 1,3 разу (табл. 1).

Таблиця 1

Бюджет Структурних фондів ЄС на 2007–2013 pp.

Показник	Роки
	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
Видатки Структурних фондів, млрд. євро	59,7	62,8	65,8	68,2	70,7	73,7	76,8
Питома вага в загальних видатках ЄС, %	44,7	45,3	46,0	46,5	47,1	47,8	48,5
Індекси (до попереднього року)	113,4	105,2	104,8	103,6	103,7	104,2	104,2

Джерело: розраховано за даними “Еволюція спільної аграрної політики ЄС: наслідки для України” (ua).

Значно підвищується і питома вага обсягів підтримки регіональних програм у бюджеті ЄС: з 44,7 до 48,5%, що становить 3,8 відсоткових пункти. Загальна сума преференцій за 2007–2013 pp. становитиме 477,7 млрд. євро.

У межах діяльності Структурних фондів фермерам та іншим підприємцям у сільській місцевості країн, які входять до складу ЄС, надається допомога за такими програмами:

опанування новими технологіями ведення аграрного виробництва та бізнесу;
стартова допомога молодим фермерам;
зниження пенсійного віку для фермерів;
використання послуг сільськогосподарських дорадчих служб;
інвестиції в аграрне виробництво;
придбання основних засобів сільськогосподарського виробництва;
допомога фермерам в опануванні стандартами ЄС щодо захисту навколишнього природного середовища, гуманного утримання тварин та охорони здоров’я працівників галузі;

сприяння фермерам у створенні потужностей з переробки сільськогосподарської продукції та її маркетингу;
поліпшення якісних характеристик сировини та продовольства;
підтримка виробництва аграрної продукції у гірських та інших особливо складних регіонах;
відновлення аграрного, лісового та рекреаційного потенціалу на пошкоджених територіях;
підтримка поселенської мережі та об’єктів інженерної і соціальної інфраструктури;
стимулювання розвитку зеленого туризму, народних ремесел та інших видів несільськогосподарської діяльності;
поліпшення доступу сільського населення до освітніх, медичних, комунальних та інших послуг.

У рамках ініціатив ЄС втілюються також програми “Інтеррег”, “Зайнятість”, “Лідер II”, “Адаптація і Адаптація біс”, “Малий і середній бізнес”, “Урбанізація”, “Конверсія”, “Регіт ІІ”, “Мир” тощо. Вони спрямовані на диверсифікацію економічного розвитку сільських територій завдяки створенню робочих місць, інвестуванню у промисловість, соціальну та інженерну інфраструктуру, підтримку малих і середніх підприємств, наукові дослідження і розробки з питань сільського розвитку, зелений туризм і навчання. На здійснення всіх ініціатив витрачається всього 9% бюджету Структурних фондів. Розподіл видатків на вирішення вказаних завдань в єдиній програмі регіонального розвитку залежить від важливості соціально-економічних проблем того чи іншого регіону^¹.

Ключовим інструментом з надання фінансової та технічної допомоги для підтримання сталого розвитку сільських територій країн Центральної і Східної Європи – тоді ще кандидатів на вступ до ЄС стали спеціально розроблені програми, через які вони фінансувалися в перехідний період (1994–2004 рр.) та продовжують отримувати допомогу на структурний розвиток після набуття членства в союзі:

PHARE (Poland–Hungary: Assistance for the Reconstruction of the Economy – шлях фінансового і технічного співробітництва). Річний бюджет програми 1,56 млрд. євро. Напрями програми: 1) надання допомоги урядам країн – кандидатів в освоєнні нормативно-правової бази ЄС (acquis communautaire) та 2) мобілізація державних і приватних інвестицій з метою забезпечення стандартів у сфері охорони навколишнього середовища, умов праці, якості продукції тощо. Загальна програма фінансової та технічної допомоги спочатку була запроваджена у Польщі та Угорщині для надання невідкладної допомоги (звідси і походження її назви), а надалі поширена в інших країнах ЦСЄ.

SAPARD (The special accession programme for agriculture and rural development – спеціальна програма з розвитку сільського господарства та сільської місцевості). Програма призначена виключно для сприяння розвитку сільського господарства, підвищення рівня його конкурентоспроможності та упорядкування сільської місцевості. Її річний бюджет становить 520 млн. євро. При цьому Польща щорічно отримує 150,6 млн. євро, Угорщина – 38, Литва – 29, Чехія – 22, Латвія – 21, Словаччина – 18, Словенія – 6 млн. євро^¹.

ISPA (Instrument for structural policies for pre-accession – інструмент для проведення передвступної структурної політики). У межах цієї програми щорічно витрачається 1,04 млрд. євро на фінансування модернізації суспільної інфраструктури країн – кандидатів на членство в ЄС.

Втілення нових підходів щодо забезпечення сталого розвитку сільських територій супроводжується створенням в ЄС інститутів державного регулювання сільського розвитку. Проблемами розвитку сільських територій та місцевого самоуправління займаються урядові і громадські організації: Рада Європи, Європейська рада з проблем сіл і малих міст (ECOVAST), яка здійснює також підтримку політики забезпечення добробуту сільських громад і соціального захисту сільського населення. Виходячи з подальшої актуалізації та необхідності розв’язання проблем розвитку сільських територій, ЄС дотримується принципів рівних можливостей для всіх суб’єктів ринку; однакових стандартів життя міського та сільського населення; зменшення периферійної залежності сільських регіонів від індустріальних центрів.

Незважаючи на суттєві зрушення в регіональній політиці і спрямування значних ресурсів на зближення економічного розвитку, підвищення конкурентоспроможності сільської місцевості, рівня зайнятості та кооперації, проблеми, породжені самим процесом поширення інтеграції на все менш розвинені території нових членів ЄС, не втрачають актуальності. Ефективність регіональної політики в цілому і сталого розвитку сільських територій зокрема піддається гострій критиці всіма без винятку членами Євросоюзу: країнами-донорами Структурних фондів (Англія, Німеччина, Нідерланди); тими державами, що після 2004 р. почали отримувати меншу допомогу на розв’язання своїх інфраструктурних проблем (Греція, Іспанія, Італія, Португалія, Франція) та країнами Центральної і Східної Європи за те, що коли, нарешті, прийшла їхня черга скористатися європейськими благами, то виділених коштів не вистачає їм для істотного прориву в нарощуванні конкурентоспроможності як на внутрісоюзному, так і на глобальному агропродовольчому ринках. З особливою гостротою це проявляється під час процедури затвердження бюджету ЄС.

Вимоги щодо перегляду механізмів фінансування потреб розвитку сільських територій значною мірою обґрунтовані. Незважаючи на політику протекціонізму сільськогосподарським товаровиробникам, безпрецедентну митно-тарифну захищеність внутрішнього аграрного ринку від зовнішніх конкурентів та експортні субсидії, темпи скорочення зайнятості у сільському господарстві старожилів ЄС були значними, а саме: уп’ятеро за 30 років (з 20% у 1970 р.), удвоє за 20 років (1980 р. – 8%), на третину за десять років (1990 р. – 6,7%)^¹. У ЄС-15, починаючи з 90-х років, темпи уповільнились, але залишаються ще значними: з 4,0% у 2000 р. до 2,8% у 2009 р., тобто в 1,4 разу, а в ЄС-27 цей показник в середньому зменшився з 7,1% до 4,7%, або в 1,5 разу. Найбільш суттєве скорочення зайнятих в сільському господарстві спостерігалося в Румунії, Греції, Ірландії та Болгарії. У цих країнах станом на 2009 р. цей індикатор перевищував середні його значення в ЄС-27 у два і більше разів (табл. 2).

Таблиця 2

Питома вага зайнятих в сільському господарстві та рибальстві країн – членів ЄС та України, %

Країна	Роки
	2000	2003	2006	2009	2009 до 2000 (у в. п.)
ЄС (15)	4,0	3,7	3,3	2,8	-1,2
ЄС (27)	7,1	6,2	5,4	4,7	-2,4
Україна^²	21,5	20,2	17,5	15,7	-5,8
У тому числі без осіб, зайнятих в ОСГ	18,9	13,3	9,3	7,5	-11,4

Джерело: розраховано за даними статистичного збірника “Сільське господарство України” Держкомстату України за різні роки (.intcomm/eurostat).

В Україні за останні десять років частка працюючих в галузях сільського господарства, мисливства, лісового господарства та рибальства скоротилась з 21,5 до 15,7%, або в 1,4 разу, а без осіб, зайнятих в ОСГ, ще суттєвіше – з 18,9 до 7,5% (у 2,5 разу). Проте маємо визнати, що це в 3,3 разу більше, ніж у середньому в країнах – членах ЄС-27. Не в останню чергу це пов’язане з тим, що:

залишається ще значна техніко-технологічна відсталість вітчизняної галузі сільського господарства від європейських держав, а продуктивність праці в галузі нижча у 2–2,5 разу;

в Україні на одну особу припадає 0,88 га сільськогосподарських угідь, у ЄС-27 – 0,36 га;

і головне – не завершені структурні реформи в аграрному секторі в цілому і земельній сфері зокрема;

Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що регіональна політика Євросоюзу з подолання відсталості економічного і соціального розвитку сільських територій демонструє значний потенціал стосовно інтеграції їх в європейську економіку. З цією метою аграрну політику було відокремлено від соціальної і регіональної, а головне – залучено додаткові ресурси Структурних фондів, приватного капіталу, органів місцевого самоврядування та соціальний капітал місцевих громад для підвищення конкурентоспроможності сільської місцевості. В кінцевому підсумку це відкрило нову перспективу розвитку аграрному сектору і неаграрних видів діяльності тих регіонів, які раніше вважалися депресивними і приреченими на “згортання” в умовах постіндустріального типу відтворення економіки.

Тобто, сільський ринок праці та зайнятість розглядаються в контексті конкурентоспроможності сільських територій як життєво важливої сфери та імперативної вимоги щодо сталого сільського розвитку^¹. Наголошуємо, що при цьому значна увага державної політики має зосереджуватись на створенні робочих місць поза сільським господарством. Як результат, у середньому частка фермерських господарств, де переважають доходи від несільськогосподарських видів діяльності, становить у ЄС в цілому – 27%, у групі десяти країн Центральної і Східної Європи, які приєдналися останніми, – 32,3%, а в Словенії – 78,9%, Естонії – 44,3, Чехії – 44 і Словаччині – 43,0%.

Аграрний сектор нашої держави має історичний шанс реалізувати, врешті-решт, свої порівняльні і конкурентні переваги, ставши каталізатором динамічного зміцнення національної економіки в цілому, адже приріст ВВП, досягнутий за рахунок сільського господарства та неаграрних видів діяльності, ефективніше сприятиме усуненню проблем бідності населення, порівняно з іншими галузями. Крім того, продовольство з кожним роком стає все більш важливим стратегічним ресурсом у світі і зрівнюється з енергоносіями.

Для досягнення зазначеної мети необхідно вирішити низку першочергових конкретних завдань, використовуючи інноваційні засади, а саме:

реалізувати нові підходи щодо перерозподілу ресурсів на користь місцевих громад, закладені в Бюджетному кодексі від 8 липня 2010 р. №2456 і Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів” від 15 червня 2009 р. №1562, надавши сільській території статус території пріоритетного розвитку, значно збільшивши обсяги бюджетних коштів, призначених для аграрної сфери за програмами “зеленого кошика”, що спрямовуються на забезпечення виключно потреб сільської громади;

додатково передбачати інтелектуальні, матеріально-технічні і фінансові ресурси на зменшення регіональних диспропорцій показників валового продукту на одну особу, залучення інвестицій, доходів домогосподарств та індексу людського розвитку. Бажано першочергово спрямувати зусилля на розбудову життєзабезпечуючої інфраструктури тих суб’єктів поселенської мережі, які вже довели свою конкурентоспроможність, мають високі показники розвитку соціального і людського капіталу, здатного адаптуватися до мінливих внутрішніх і зовнішніх ризиків, особливо щодо прибуткової неаграрної зайнятості;

радикально змістити акцент державних програм на сам процес згуртування місцевих громад, розвиток і функціонування об’єднань особистих селянських і фермерських господарств, концентрацію сільськогосподарського виробництва, інтеграцію та спеціалізацію малих і середніх підприємств з метою створення повноцінного кооперативного сегмента внутрішнього аграрного ринку в усіх ланках ланцюга – від поля (тваринницької ферми) до столу споживача. Причому на всіх рівнях (від місцевого до національного) цей сегмент має бути безпосередньо підконтрольний дрібнотоварним виробникам і становити не менш як третину всього ринкового обігу аграрної сировини і продовольства.

Blog

Содержание