В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Содержание

1.3. Ринок праці та державна служба зайнятості: шляхи становлення та перспективи розвитку

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

1.3. Ринок праці та державна служба зайнятості: шляхи
становлення та перспективи розвитку

Розробка стратегії розвитку ринку праці України, створення ефективної системи його регулювання потребують дослідження протиріч його розвитку в різні періоди вітчизняної історії, аналізу історичного досвіду, врахування уроків минулого.

Передумови формування ринків праці виникли в західних і північних країнах Європи у XVI–XVIII ст. одночасно з руйнацією феодальних держав, первинним накопиченням капіталу, розшаруванням селян та ремісників, розширенням торгівлі і розвитком міст. На українських землях вони з'явилися ще у XII–XIII ст., коли набули розвитку міста, ремісництво, торгівля. Але цей розвиток на декілька століть було перервано спочатку монголо-татарською навалою, а потім польсько-литовським пануванням. Іноземні загарбники забирали кращих ремісників у неволю^¹, руйнували міста, примушували наших предків до сплати данини. Усе це спричиняло занепад міст і ремісництва, стримувало торгівлю, гальмувало розвиток товарно-грошових відносин.

Аналіз свідчить, що процес зародження ринків праці завершується їхнім формуванням після того, як в умовах систематичних товарно-грошових відносин і суспільного поділу праці з’являються:

- дві великих групи людей (соціальні класи) – ті, хто має засоби виробництва і обігові кошти, здатності до підприємництва, і ті, хто не має інших джерел існування, крім доходу від продажу своєї робочої сили;

- юридична і фактична свобода зазначених груп людей (класів) щодо участі в трудових відносинах, виходячи з власних міркувань;

- у носіїв робочої сили – можливість вільно розпоряджатися нею, в тому числі й продавати, а в підприємців – вільно вести бізнес і наймати працівників.

Умови зародження ринку праці в Україні відрізнялися не тільки від західноєвропейських, але й від російських. На менш врожайних землях Росії, як писав український економіст М. Туган-Барановський, “поміщикові було вигідно переводити свого кріпака-селянина з панщини на оброк, бо, працюючи вільно на стороні, десь на фабриці чи в торгівлі, або займаючись кустарним промислом, селянин мав змогу платити поміщикові більше, ніж тоді, коли він працював би на поміщицькому полі”^¹. В Україні ж, навпаки, врожайні землі, давали змогу одержувати від панщини більш високі прибутки. До того ж зубожіння основної маси українських селян обмежувало споживання промислових товарів, отже, гальмувало їхнє виробництво. Однак, незважаючи на ці перепони й жорстоке кріпацтво, у сфері праці в міру зростання товарності аграрного виробництва, розвитку внутрішньої й зовнішньої торгівлі з ХVIII ст. відбувається зародження ринкових відносин. Звільнення у 1816 р. мануфактур від обов’язкових постачань у державну казну і надання права на вільну торгівлю, промисловий переворот, що почався на українських землях у 1830-х роках, прискорили цей процес^². Крім держави і поміщиків мануфактурні підприємства створюють купці, а в запорізькій Україні – козацька старшина.

Скасування кріпосного права в Росії у 1861 р. із встановленням високих викупних платежів за землю сприяло інтенсивному розшаруванню селянства^³, переходу більшості їх до лав найманих працівників. Поява чисельної армії незаможних людей, великих мануфактурних підприємств, наявність величезних природних багатств спричинили вибуховий розвиток промисловості на українських землях. В останній чверті ХIХ ст. сформувалися ємні ринки праці у Донецькому і Криворізькому басейнах, а також в Одесі і Харкові, Таврійській та Катеринославській губерніях. Багато робітників залучалося на підприємства металургійної, кам’яновугільної, залізорудної, машинобудівної, цукрової галузей промисловості. Напередодні Першої світової війни розвитку ринку праці сприяли подальше розшарування селянства в результаті столипінської аграрної реформи 1906 р. і бурхливе піднесення промисловості.

У Галичині, на Буковині, в Закарпатській Україні, що входили до складу Австро-Угорщини, кріпосництво було скасоване реформою 1848 р. з винагородою поміщикам за рахунок держави, що консервувало натуральне господарство. Повільне розшарування селянства, брак великих запасів природної сировини стримували становлення промисловості, а отже, гальмували розвиток ринку праці.

Соціалістична революція 1917 р. і громадянська війна перервали природний процес еволюції вітчизняного ринку праці. У період так званого військового комунізму більшовицька влада відмовляється від ринкової парадигми праці з її вільним розвитком на основі добровільності й свободи вибору на користь планової централізації. Це намагання реалізувати в чистому вигляді марксистську концепцію соціалізму, відповідно до якої після ліквідації капіталістичного способу виробництва робоча сила втрачає товарний характер і праця окремих трудящих стає частиною суспільної праці і має безпосередньо суспільний характер.

У 1918–1920 рр. панує загальнообов’язковість праці за принципом “хто не працює – той не їсть”; встановлювалася загальна трудова повинність^¹. У цей період спостерігається різке падіння продуктивності праці, масові порушення трудової дисципліни, ухиляння від роботи. Посилення позаекономічного примусу людей до праці здійснювалося через запровадження дисциплінарних товариських судів, спеціальних промислових судів, навіть тюремного ув’язнення порушників і неробів. Проте всі ці заходи не дали потрібного результату, тому більшовицький уряд був змушений застосувати репресивні методи, позичені із військової практики. І хоча в Україні масштаби примусової праці були набагато менші, ніж в інших районах Росії, усе ж під час проведення трудових мобілізацій^¹ тих, хто ухилявся, визнавали дезертирами, арештовували, віддавали до суду, направляли до таборів примусових робіт.

Насильницьке залучення до праці, прикріплення працівників до підприємств і обмеження вибору ними місця роботи, як і загалом військовий комунізм, у радянський науковій і навчальній літературі розглядалися як виняткові й тимчасові заходи, пов’язані із громадянською війною і військовою інтервенцією. Частково такі аргументи можна сприйняти. Проте головним, на нашу думку, є притаманність такої практики соціалізму, на що, зокрема, звертав увагу один із ідеологів більшовицької партії М. Бухарін. Він писав: “Військовий комунізм мислився нами не як “військовий”, тобто придатний тільки для певного періоду громадянської війни, а як універсальна, всезагальна і, так би мовити, “нормальна” форма економічної політики пролетаріату, який переміг”^². Реалізація такої моделі організації праці під час військового комунізму разом з іншими причинами призвели до глибокої соціально-економічної кризи, тому у 1921 р. радянському уряду довелося перейти до нової економічної політики (неп), стрижнем якої стало хоч і обмежене, але відродження приватного підприємництва, товарно-грошових і ринкових відносин у сфері праці.

Але навіть у цей період влада виявилася неспроможною зовсім відмовитись від марксистської концепції узагальнення й управління працею. Зокрема, до 1925 р. біржі праці мали виключне право на працевлаштування: без їхнього направлення роботодавці не мали права прийняти когось на роботу. Але в цілому під час непу сфери праці та зайнятості розвивалися в ринковому напрямі, що стало найважливішим чинником відродження народного господарства, економічного піднесення, зростання до 1927 р. реальної заробітної плати до довоєнного рівня.

Проте реалізація сталінського плану будівництва соціалізму, зокрема широкомасштабна й швидка індустріалізація, колективізація сільського господарства, не могли відбутися без ліквідації ринкових соціально-економічних відносин у всіх сферах, у тому числі у сферах праці й зайнятості. Більшовики в кінці 1920-х років поступово згортають неп, проводять націоналізацію приватних і змішаних підприємств, повертаються до моделі “розподільчого соціалізму”. Скасування госпрозрахунку, зрівнялівка в оплаті праці, низька кваліфікація і висока плинність кадрів стали причиною низької продуктивності праці, що зовнішньо скидалося на нестачу (дефіцит) робочої сили. Ентузіазм народу, передусім молоді, не зміг замінити ринкову мотивацію до праці. Вихід із ситуації влада бачила в посиленні примусу до праці, поверненні до практики військового комунізму.

На межі 1929–1930 рр. реалізується політика, яку можна назвати “десятиріччям соціалістичного закріпачення праці”. У 1929 р. на підприємствах вводяться товариські суди, адміністрації надається право самостійного застосування санкцій до порушників трудової дисципліни, працівники закріплюються за підприємствами до кінця п’ятирічки, за будівельними організаціями – до закінчення будівництва конкретного об’єкта. У разі звільнення з роботи їх знімали з продовольчого постачання, виселяли з бараків. Місцеві органи Наркомату праці виявляли “трудових дезертирів”, “літунів”, “рвачів”, а товариські суди засуджували їх до примусових робіт.

У 1930 р. ліквідуються біржі праці шляхом реорганізації у територіальні відділи кадрів^¹. У 1939 р. встановлюється порядок, відповідно до якого за три запізнення на роботу протягом місяця працівник підлягав звільненню з підприємства із застосуванням до нього примусових робіт або заслання у численні північні та сибірські табори. У 1940 р. встановлюється семиденний 56-годинний робочий тиждень, скасовується право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням, яке отримало назву “самовільне залишення робочого місця”. У такому разі людину засуджували на 4-місячне ув’язнення. За запізнення на роботу більш ніж на 20 хвилин, прогули й відмову від участі в понаднормових роботах працівники карались виправною працею за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням 25% заробітної плати.

У радянський історіографії ця практика повернення до примусової праці пояснювалася необхідністю підготовки до війни. Але автор переконаний, що вона повністю відповідає більшовицькій трактовці марксистської концепції суспільного розвитку при соціалізмі.

Жорсткі заходи примусу до праці, встановлені у 1930-х роках, застосовувалися в Радянському Союзі аж до середини 1950-х років. Лише після смерті Сталіна починається так звана “відлига”, яка характеризується поверненням до деяких елементів, притаманних ринку праці. З другої половини 1950-х років працівники отримали право на звільнення за власним бажанням, можливість самостійного вибору місця роботи, його зміни. У 1956 р. було скасовано судову відповідальність за прогули, у 1960 р. – завершено переведення трудящих на 41-годинний робочий тиждень. В середині 1960-х років для колгоспників, як і для їхніх дідусів сто років до того, відбулося розкріпачення – вони, нарешті, отримали право на паспорти і вільний вибір місця проживання.

У період так званого розвиненого соціалізму (1970–1980 рр.), незважаючи на певні суперечливості, значно розширюються можливості працівників щодо вибору і зміни місця роботи, посилюється роль економічних стимулів, що дає підстави казати про поширення ринкових механізмів у сферах праці та зайнятості.

Прихильники марксизму, заперечуючи наявність в умовах пізнього соціалізму ринку праці^¹, посилалися на твердження Маркса про те, що при соціалізмі люди не продають свою працю, а передають її суспільству. У підручнику з політекономії для вищих навчальних закладів (М., Політвидав, 1982) вказувалося, що робоча сила при соціалізмі втрачає характер товару і проявляється у своїй природній якості як сукупність фізичних і духовних здібностей людини.

Але порівняймо радянську практику із ознаками, що притаманні ринку праці. У вітчизняній науковій літературі до його фундаментальних ознак прийнято відносити такі:

– наявність класу людей, головним джерелом життя яких є прибуток від продажу власної робочої сили;

– наявність виробництв, що використовують найману працю;

– можливість носіїв робочої сили вільно обирати рід занять і місце роботи, отримуючи за свою працю заробітну плату;

– свобода дій продавців і покупців робочої сили, що при здійсненні угод купівлі-продажу керуються особистою вигодою;

– формування ціни робочої сили, розподіл працівників між галузями й підприємствами перш за все під впливом співвідношення попиту і пропозиції на неї.

Наявність перших двох ознак у принципі не заперечувалась ні в науці, ні в ідеологічних постулатах КПРС: для працівників, незважаючи на досить розвинені суспільні фонди споживання, головним засобом життя була заробітна плата. Далі проаналізуймо, на яких умовах на практиці відбувалося поєднання робочої сили і засобів виробництва, “передавали” чи продавали працівники свою працю. Наша думка базується на тому, що, оскільки вони за свою працю отримували зарплату, розмір якої визначався трудовим договором, це спростовує тезу про “безпосередньо суспільний характер” праці, яка “передавалася суспільству”.

Наступним аргументом прихильників точки зору щодо відсутності ринку праці в умовах соціалізму є той, що розподіл робочої сили здійснювався не стихійно, під впливом попиту і пропозиції, а цілеспрямовано, на основі планування. Справді, показники щодо розподілу робочої сили по галузях економіки і регіонах планувалися, насамперед через розробку зведених планових балансів трудових ресурсів. Однак в СРСР, як слушно зауважує японський економіст С. Оцу, існувало три форми розподілу робочої сили: державно-директивна, спонукально-мобілізаційна і ринкова^¹. Причому держава реально впливала тільки на дві перших, до того ж з певними обмеженнями, а “стихійний” розподіл працівників охоплював понад 90% всього руху робочої сили.

Далі: вважалося, що, оскільки всі підприємства застосовували єдині підходи до встановлення зарплати на основі тарифних сіток, тарифно-кваліфікаційних довідників, схем посадових окладів та районних коефіцієнтів до зарплати, то механізм попиту і пропозиції не діяв. Але результати дослідження показують: на практиці більшість підприємств мали можливість самостійно регулювати оплату праці. Це досягалося через встановлення більш високих кваліфікаційних розрядів, заниження норм виробітку, застосовування “приписок” – оплачування робіт, які фактично не виконувалися. Крім того, підприємства застосовували такі економічні стимули, як першочергове надання безкоштовного житла, путівок до будинків відпочинку і санаторіїв, продаж недоступних у магазинах продуктів харчування і товарів широкого вжитку, автомобілів. Усе це працівник міг одержати в різному обсязі залежно від співвідношення попиту і пропозиції на його робочу силу.

Отже, з другої половини 1950-х років в СРСР у сфері зайнятості з’явилися найважливіші атрибути ринку праці:

– наявність великої кількості конкуруючих між собою роботодавців;

– численні маси осіб найманої праці, головним джерелом існування яких була зарплата і які мали значні можливості вибору місця роботи;

– добровільне укладання договору найму;

– вплив на ціну робочої сили співвідношення її попиту і пропозиції.

Таким чином, проведений аналіз дає підстави визначити такі відмінності у процесі розвитку ринків праці України і західних країн. Західні ринки праці розвивалися в основному еволюційним шляхом під впливом поступових змін у техніці і технологіях, рівні розвиненості продуктивних сил в цілому. Розвиток ринку праці України відбувався перш за все під впливом соціально-політичних факторів і подій: 1861 р. – скасування кріпосного права; 1917 р. – соціалістична революція; 1921 р. – початок нової економічної політики; 1929–1930 рр. – встановлення тоталітарного політичного режиму, скасування непу, початок індустріалізації і колективізації; середина 1950-х років – політична “відлига”; межа 1980-х – 1990-ті роки – “перебудова”, демократизація, набуття незалежності.

Наприкінці 1980-х років союзні органи влади роблять спробу лібералізації економічних відносин, дозволивши індивідуальну трудову діяльність, оренду державної власності, створення спочатку кооперативів, а потім – акціонерних та інших товариств, малих і спільних підприємств. Деяких змін зазнало трудове законодавство, зокрема, були зняті обмеження на суміщення і сумісництво, на працю пенсіонерів.

На розвиток ринкових відносин у сфері праці було спрямовано зміни і доповнення у КЗпП, прийнято Закон України “Про зайнятість населення”. Був скасований примус до праці, легалізовано безробіття, розпочато формування інфраструктури ринку праці – державної служби зайнятості і Державного фонду сприяння зайнятості населення.

Починаючи з 2000 р. і до початку фінансово-економічної кризи ринок праці України розвивався на фоні високих темпів економічного зростання, що забезпечило поступове збільшення зайнятості населення, зниження рівня безробіття, скорочення його тривалості. Навіть під час кризи рівень безробіття був нижчим, ніж у Євросоюзі^¹.

Проте з початком кризи на ринку праці України значно скоротилася чисельність зайнятого населення у легальному секторі економіки. У 2009-му – першій половині 2010 р. значно зросли масштаби вимушеної неповної зайнятості: чисельність осіб, які вимушено працювали за скороченим робочим днем (тижнем), коливається від 0,8 до 1,2 млн. чол., а кількість працівників, що перебувають в адміністративних відпустках, – від 250 до 300 тис. осіб. Масштаби неформальної зайнятості збільшилися з 14,8% у 2000 р. до 21,7% у 2009 р. За період з червня 2008 до квітня 2009 р. частка тіньового бізнесу зросла на 9 процентних пунктів і становила 36% від офіційного ВВП, а за деякими оцінками вона перевищує 50%.

Хронічною проблемою української економіки є низька продуктивність праці, адже ступінь зносу основних фондів у цілому по економіці становить понад 52%, а у певних галузях промисловості досягає 60%. Відставання від світового рівня становить 2–3 і більше поколінь техніки. Домінування низькотехнологічних робочих місць не дозволяє виробляти конкурентоспроможну продукцію, спричиняє низьку продуктивність і гальмує зростання оплати праці.

За останніх десять років значно скоротилася чисельність найманих працівників у провідних галузях промисловості: у переробній – на 25, у машинобудуванні – на 35, у виробництві електричного, електронного та оптичного устаткування – на 40%, а в легкій промисловості – більш як удвічі.

Формування економіки інноваційного типу потребує передусім фахівців з інженерних спеціальностей. Водночас обсяги їхньої підготовки за 10 років практично не збільшилися, натомість вищі навчальні заклади України почали готувати у 4 рази більше економістів, у 13 разів більше юристів. Виробництво потребує працівників 5 тис. професій, тоді як професійно-технічні навчальні заклади готують лише за 550 професіями. Середньомісячні витрати роботодавців на професійне навчання працівників у середньому становлять 4 грн., а періодичність підвищення кваліфікації на виробництві – до одного разу в 11 років.

Знищення матеріальної бази колишніх колгоспів і радгоспів та недостатня фінансова підтримка сільського господарства спричинили ліквідацію великих підприємств, а з ними – мільйонів продуктивних робочих місць. На селі панують дрібнотоварні напівнатуральні незареєстровані селянські приватні господарства з примітивними засобами виробництва, переважанням ручної праці, відбувається професійна і соціальна деградація працівників.

Низька якість робочих місць зумовлює декваліфікацію працівників, особливо в сільськогосподарському секторі економіки, зниження попиту на кваліфікованих працівників. За 9 останніх років чисельність технічних службовців зменшилася на 13%, фахівців – на 21, операторів та складальників устаткування і машин – на 33, кваліфікованих аграріїв – на 63%. Одночасно зросла чисельність низькокваліфікованих працівників.

З початком ринкових реформ відбулося динамічне зростання зовнішньої трудової міграції, значна частина якої не оформлена документально і тому не віддзеркалюється в статистиці. Масштабна міграція (за експертними оцінками 1,5–3 млн. осіб) пояснюється не стільки відсутністю роботи у країні, скільки низькою заробітною платою і правовим безладдям у сфері праці, відсутністю механізмів самореалізації особистості працівників. Трудовими мігрантами стають економічно активні громадяни у віці 20–49 років з професійно-технічною та повною середньою освітою, понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні. Кваліфіковані українські фахівці за кордоном часто працюють не за спеціальністю, виконуючи низькокваліфіковану роботу. Громадяни, які тимчасово виїжджають на роботу в інші країни, потерпають від економічної експлуатації, відсутності правового та соціального захисту, а в Україні заміщуються особами із бідніших країн, які, як правило, мають низький професійно-кваліфікаційний рівень. За умов скорочення власного трудового потенціалу Україна стає привабливою для мігрантів з афро-азійських держав – сальдо міграції населення поступово стає додатним і до 2015 р. може сягнути 50 тис. осіб на рік.

Проблеми ринку праці загострюються у зв’язку з негативною демографічною ситуацію у країні. Досягнення пенсійного віку найчисленнішими групами населення (1950–1955 рр. народження) з неповною їх заміною молодими людьми, які народилися в 1990-х роках, коли абсолютна народжуваність зменшилася в 1,5–1,8 разу, призведе до тривалого і значного зниження кількісного складу трудових ресурсів (аж до 2020–2025 р.). У легальному секторі чисельність найманих працівників через низьку мотивацію до праці, зовнішню міграцію, тінізацію економіки й демографічні процеси з 2000 р. вже скоротилася на 3,2 млн. осіб. Подальше скорочення спричинить занадто високе навантаження на працюючих, поставить під загрозу виконання вже досягнутих соціальних стандартів, особливо щодо пенсійного забезпечення.

Вихід з поточної кризи, на думку певних аналітиків, може тривати декілька років, а у влади і бізнесу є велика спокуса покласти тягар подолання кризи на плечі найманих працівників. Подальше піднесення економіки має здійснюватися не за рахунок посилення експлуатації найманих працівників і очікування покращення кон’юнктури на зовнішніх ринках, а на підставі створення умов для продуктивної зайнятості. Як підкреслюється у Глобальному пакті МОП про робочі місця, зайнятість і соціальний захист населення стають стрижнем зусиль у боротьбі з кризою^¹. Попит на товари і послуги, що зросте у посткризовий період, має задовольнятися через збільшення вітчизняного виробництва на оновленому обладнанні й устаткуванні, а не за рахунок придбання за кордоном стандартних технологій 90-х років минулого століття. Завдання держави полягає у стимулюванні інвестицій в інноваційні проекти, закупівлю вітчизняних інновацій, придбання підприємцями за кордоном лише новітніх розробок і технологій. Ресурси необхідно сконцентрувати в тих галузях національної економіки, які можуть забезпечити прорив: АПК (включаючи переробку сільгосппродукції), машинобудування, енергетика, транспорт, аерокосмічна сфера, зв’язок, інфраструктурні проекти, освіта та ін.

Досягнення продуктивної зайнятості, розвиток людського капіталу мають стати найважливішими пріоритетами всієї економічної політики української держави, спрямовуватися на розв’язання не тільки сьогоденних вкрай гострих проблем, але й поступове наближення до вирішення вузлових, перспективних питань. З погляду автора, до них слід віднести:

– піднесення попиту на робочу силу в конкурентоспроможних галузях, що потребують робочої сили вищої та середньої кваліфікації і здатних забезпечити її продуктивне використання та активне запровадження прогресивних систем оплати праці;

попередження застійних форм безробіття, вимушеної неповної зайнятості та нерегламентованих форм діяльності;
посилення мотивації до легальної зайнятості та консолідацію зусиль соціальних партнерів у подоланні тіньової зайнятості;
створення державної системи прогнозування професійного розвитку ринку праці;
збільшення державного та корпоративного фінансування професійної освіти молоді і підвищення кваліфікації працівників;
мінімізацію негативних наслідків зовнішньої трудової міграції, здійснення заходів щодо заохочення повернення трудових мігрантів на батьківщину та забезпечення їх адаптації, розширення системи міждержавних договорів про взаємне працевлаштування громадян і їх соціальний захист, у тому числі щодо пенсійного страхування.

Велика роль у вирішенні завдань гуманізації політики зайнятості, розвитку ринку праці України відводиться державній службі зайнятості. Двадцятирічний досвід показує, що її висока функціональна ефективність визначається сукупністю факторів, серед яких перший – зміцнення взаємодії із сторонами соціального діалогу – профспілками й організаціями роботодавців щодо розробки і реалізації політики зайнятості, соціального захисту безробітного населення, зміцнення координації і поєднання заходів активного сприяння зайнятості і виплати різноманітних видів матеріального забезпечення безробітних.

Другий фактор – виконання службою зайнятості не тільки функцій, пов’язаних з безпосереднім трудовим посередництвом, а й участь у вирішенні більш широкого кола питань, що мають значення для всього суспільства, зокрема профорієнтація (не тільки безробітних, а й учнівської молоді), профнавчання (з акцентом на досягнення тісного зв’язку професіональної підготовки кадрів з потребами економіки, сучасними вимогами роботодавців), залучення безробітних до самозайнятості і громадських робіт, допомога у працевлаштуванні інвалідів, молоді, осіб передпенсійного віку, інших категорій неконкурентоспроможних верств населення.

Третій фактор – забезпечення максимальної відкритості, зокрема, постійні і міцні стосунки з політиками, роботодавцями і профспілками, регулярне інформування громадськості, населення про свою діяльність, ефективність заходів, що проводяться, використані на них кошти, плани на майбутнє тощо.

Четвертим фактором, що ним визначається функціональна ефективність державної служби зайнятості України, є вміння швидко адаптуватися, динамічно змінювати свої пріоритети, технології, форми і методи роботи залежно від змін, що відбуваються в економіці, на ринку праці, в законодавстві, інституціональному середовищі.

У післякризовий період значно актуалізується проблема залучення безробітного населення до підприємництва і самозайнятості. Особливу значущість ця діяльність центрів зайнятості має серед сільського населення. У сільських населених пунктах є значні можливості застосування підприємницької ініціативи, зокрема, у розвитку зеленого туризму, побутової інфраструктури, виробничої, переробної та збутової кооперації.

Потреба в кадровому забезпеченні економіки підвищує роль державної служби зайнятості не тільки щодо цільової спрямованості профнавчання безробітних, а й щодо підготовки молоді для сучасних потреб ринку праці, в першу чергу в системі професійно-технічної освіти. З цією метою необхідне удосконалення професійної орієнтації населення, перш за все молоді, створення системи прогнозування професійного розвитку ринку праці, розширення власної бази для профнавчання безробітних з тим, щоб удосконалювати технології навчання дорослих, щоб зміст навчання більшою мірою відповідав потребам економіки конкретного регіону.

Завданням великої соціальної ваги для центрів зайнятості є не просто допомога співвітчизникам у працевлаштуванні, а підбір надійної і тривалої роботи з гідною оплатою праці. Особливо це стосується уразливих верств населення, насамперед молоді (серед якої останні 15 років рівень безробіття у два рази перевищує середні показники) та осіб з інвалідністю, інших уразливих категорій населення.

Значним засобом підвищення функціональної ефективності всієї системи державної служби зайнятості є удосконалення технологічних засад надання соціальних послуг населенню і роботодавцям. Кращому забезпеченню суб’єктів ринку праці необхідною інформацією сприятиме впровадження у діяльність всіх центрів зайнятості модернізованої версії Єдиної інформаційно-аналітичної системи, що базується на сучасних інтернет-технологіях. Як показує досвід пілотної експлуатації нової версії ЄІАС у Житомирській, Київській областях та в місті Києві, перехід з платформи “Мегаполіс” на платформу нового покоління “Дот-нет”, зміна її структури від триланкової на дволанкову значно розширює спектр послуг центрів зайнятості, дає змогу шукачам роботи підбирати вакансії, а роботодавцям – необхідних працівників в режимі “он-лайн”. Підвищення мобільності інформації, яку має державна служба зайнятості, і її доступності не тільки для відвідувачів центрів, але й для всього населення і роботодавців за допомогою інтернет-технологій дасть змогу оперативніше отримувати і розташовувати різноманітну інформацію про вакансії, потреби фірм і підприємств у кадрах.

Таким чином, державна служба зайнятості має адекватно відповідати на виклики сучасного ринку праці, як це було і протягом всіх 20 років її функціонування. Та якщо раніше акцент робився на кількісних показниках, то для розв’язання сучасних проблем потрібні якісні зміни в її роботі, і перш за все посилення її ролі в підвищенні ефективності використання трудового потенціалу, розвитку людського капіталу – основи високої конкурентоспроможності України.

Blog

Содержание