Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний університет медичний інститут «актуальні питання теоретичної медицини»
| Вид материала | Документы |
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 964.46kb.
- Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1028.21kb.
- Ерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський державний, 950.39kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Міністерство охорони здоров’я, 5570.5kb.
ЧАСТОТА ТА КЛІНІКО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОШЛУНОЧКОВОЇ СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ У ГОСПІТАЛІЗОВАНИХ ХВОРИХ НА ХОЗЛ
Винниченко Л.Б., Чуба Л.І., Райський А.В.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології,
КЗСМКЛ №1
ХОЗЛ досить часто асоціює із структурними та функціональними змінами серця. Метою нашого дослідження було встановити частоту та клінічні особливості правошлуночкової серцевої недостатності (СН) у госпіталізованих хворих на ХОЗЛ. У 126 госпіталізованих в пульмонологічне відділення КЗСМКЛ№1 хворих на ХОЗЛ переважно похилого віку вивчали частоту правошлуночкової серцевої недостатності (СН) та її особливості. Правошлуночкова СН при поступленні в стаціонар спостерігалась у 42 (33%) хворих на ХОЗЛ. ЇЇ частота у чоловіків та жінок була практично однаковою. Спостерігалась тенденція до зростання частоти СН з віком, особливо серед чоловіків похилого віку вона була вірогідно вищою у порівняно з тими, що були молодшими від 60 років (47 та 19% відповідно, р<0,01). Порівняння клініко-анатомічних даних досліджуваних хворих з та без СН показало, що правошлуночкова СН достовірно частіше (р<0,05) поєднувалася з фібриляцією передсердь, анемією, ожирінням, перенесеним інфарктом міокарда. Разом з тим не відмічено суттєвої різниці в підгрупах, що вивчались, за частотою ІХС, артеріальної гіпертензії, цукрового діабету, ниркової недостатності та вторинного еритроцитозу. В групі хворих з правошлуночковою СН середні розміри правого шлуночка і лівого передсердя були вірогідно більшими, ніж у тих без СН. Наявність правошлуночкової СН у хворих на ХОЗЛ також поєднувалася із значно більшою частотою ділятації правого передсердя та легеневої гіпертензії (ЛГ). Найбільш виражені відмінності між досліджуваними групами спостерігались за частотою вираженої ЛГ.
Аналіз отриманих даних дозволяє припустити, що у хворих на ХОЗЛ факторами ризику розвитку легеневого серця є: похилий вік (особливо для чоловіків), ЛГ, особливо висока ЛГ, фібриляція передсердь, анемія, ожиріння і, можливо, перенесений інфаркт міокарда.
ВИКОРИСТАННЯ ІНГІБІТОРІВ ФІБРИНОЛІЗУ З МЕТОЮ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ГЕМОРАГІЧНИХ РОЗЛАДІВ ПІД ЧАС ОПЕРАТИВНИХ ВТРУЧАНЬ ХВОРИМ НА НЕОВАСКУЛЯРНУ ГЛАУКОМУ (НГ)
Винниченко К.А.*, Винниченко Л.Б.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології,
*КЗ СОКЛ
Згідно з основними рекомендаціями МОЗ України щодо лікування інтравітреального крововиливу, препарати гемостатичної групи є обов'язковими в переліку з іншими медикаментозними засобами. Позитивна дія препаратів цього класу полягає в інгібуванні фібринолітичної активності крові хворих, що дає змогу уникнути рецидивних крововиливів, прискорює процес розсмоктування згустків крові, а значить, запобігає розвитку дегенеративних змін у структурі скловидного тіла.
Мета: визначення частоти розвитку інтравітреального крововиливу під час оперативних втручань та в післяопераційному періоді у пацієнтів з неоваскулярною глаукомою, яким вводили внутрішньовенно транексамову кислоту, у порівнянні з тими, яким вона не вводилась.
Матеріали та методи: 27 хворих з неоваскулярною глаукомою. Всі хворі були обстежені та розділені на 2 групи: основну (16 хворих, 32 ока), яким в передопераційній підготовці призначали транексамову кислоту, і контрольну (11 хворих, 22 ока), які не отримували транексам. Всім пацієнтам було досліджено гостроту зору, периметрію, проведено біомікроскопію в динаміці, визначено біохімічні показники крові: індекс коагуляції, час згортання, протромбіновий індекс до та після операції.
Результати: під час та після операцій (фістулізуючі операції за однією методикою) в основній групі у 16 (100%) пацієнтів геморагічних розладів не спостерігалось. Контрольна група: в інтраопераційному періоді спостерігались зазначені ускладнення у 4-х пацієнтів, в постопераційному періоді —у 3-х. При дослідженні індексу коагуляції та часу згортання крові показники перевищували норму в основній групі у 7 хворих, а в контрольній у 4 хворих. По закінченню лікування в основній групі перераховані показники були в межах норми у 16 хворих, що склало 100% в цій групі, а в контрольній – у 6 хворих, що склало 55% відповідно.
Висновок: застосування транексамової кислоти в передопераційному періоді при хірургічному лікуванні НГ обумовлювало більш спокійний інтраопераційний період, зменшувало частоту розвитку геморагічних розладів в післяопераційному періоді.
СТАН МІОКАРДІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ У ХВОРИХ З ПОСТІНФАРКТНИМ КАРДІОСКЛЕРОЗОМ
Лозова Т.А., Книш Д.О.*
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології, *Сумська міська клінічна лікарня № 1
Інфаркт міокарда (ІМ) є однією із основних причин смертності й інвалідності в усьому світі. У віддаленні строки ІМ прогноз виживання хворих визначається розвитком та прогресуванням серцевої недостатності (СН), основу якої складає дисфункція міокарда. В більшості діагностичних та лікувальних рекомендацій термін «міокардіальна дисфункція» асоціюється з поняттям дисфункції лівого шлуночка. В той час, як ролі правого шлуночка в розвитку післяінфарктного ремоделювання і серцевої недостатності приділяється значно менше уваги.
Мета дослідження полягала в оцінці змін міокардіальної функції лівого (ЛШ) та правого (ПШ) шлуночків за даними допплерівської візуалізації у хворих з постінфарктним кардіосклерозом протягом року після перенесеного ІМ задньої стінки ЛШ з ураженням та без ураження ПШ.
Матеріал та методи: обстежено 24 особи (16 чоловіків), середнім віком 61±5,6 років з постінфарктним кардіосклерозом внаслідок ізольованого ІМ задньої стінки ЛШ (ЗСЛШ) (І група - 18 хворих) та поєднаного ураження ЗСЛШ та ПШ (6 хворих – ІІ група). При клінічному обстеженні у 88,3% визначали наявність стабільної стенокардії ІІ-ІІІ функціонального класів (CCS) та ознаки СН ІІ-IV (NYHA) функціонального класу (ФК) (ФВ ЛШ 56,2 ± 8,8%). Структурні параметри ЛШ та показники трансмітрального потоку у пацієнтів обох груп практично не відрізнялись і становили: ЛП - 4,1 ± 0,8 см, КДР – 5,6 ±0,9 см, КСР – 3,9 ± 0,5 см. За даними доплерографії було виявлено діастолічну дисфункцію ЛШ за типом анормального розслаблення. Оцінка стану правих камер серця виявила збільшення розмірів правих передсердя та шлуночка у хворих з попереднім ураженням ПШ ( ІІ група) в зрівнянні з пацієнтами І групи: ДПП – на 23,8%, ДПШ – на 24% (р<0,05). При аналізі транстрикуспідального потоку пацієнтів з перенесеним ІМ ЗСЛШ визначали порушення діастоли за І типом зі значеннями Е – 0,47 ± 0,3 м/с, А – 0,72 ± 0,4 м/с, DT - 212 ± 4,9 мс, IVRT - 74 ± 5,3 мс; в той час як у хворих ІІ групи діагностували біль виражені порушення діастоли у вигляді псевдонормалізації транстрикуспідального кровотоку (Е – 0,64 ± 0,4 м/с, А – 0,37 ± 0,33 м/с, DT - 148 ± 5,7 мс, IVRT - 60 ± 4,9 мс).
Таким чином, у пацієнтів з постінфарктним кардіосклерозом внаслідок ізольованого ІМ ЗСЛЖ з ураженням та без ураження ПШ основу прогресування СН складає діастолічна дисфункція міокарда лівого та правого шлуночків. Інфаркт міокарда правого шлуночка спричиняє більш виражені порушення міокардіальної дисфункції через рік спостереження, які полягають в дилатації правих камер серця та прогресуванні порушень діастолічного наповнення правого шлуночка.
ВПЛИВ ПОСТІЙНОЇ ФОРМИ ФІБРИЛЯЦІЇ ПЕРЕДСЕРДЬ НА ПЕРЕБІГ ІШЕМІЧНОЇ ХВОРОБИ СЕРЦЯ ТА СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ
Лозова Т.А., Сокол О.В.*
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології,
*Сумська міська клінічна лікарня № 1
Фібриляція передсердь (ФП) є частим супутником таких захворювань серцево-судинної системи, як клапанні вади, ішемічна хвороба серця (ІХС), артеріальна гіпертензія (АГ) та кардіоміопатії. Найбільш важливими наслідками такого поєднання є погіршання коронарного резерву міокарду, прогресування серцевої недостатності (СН) та розвиток тромбоемболічних ускладнень, що не тільки погіршують якість життя а й ставлять під сумнів прогноз виживання таких хворих.
Мета дослідження: визначення характеру змін показників кардіогемодинаміки і толерантності до фізичного навантаження (ТФН) у хворих з ФП на тлі стабільних форм ІХС, що ускладнена хронічною серцевою недостатністю (ХСН).
Обстежено 58 пацієнтів (30 чоловіків), у віці 55±3,6 років, у яких було діагностовано ІХС та ХСН I-ІІІ функціонального класу (ФК) за NYHA. В основну групу ввійшло 32 хворих на ІХС з постійною формою ФП, в контрольну - 26 пацієнтів без порушень серцевого ритму. Обстежені не відрізнялись за віком, статтю, проявами ІХС супутньою патологією. Медикаментозна терапія включала β-адреноблокатори, інгібітори АПФ, дезагреганти, антикоагулянти, статини та антиангінальні засоби. Хворим з ФП для контролю частоти скорочень шлуночків додатково призначався аміодарон. ТФН оцінювали за результатами 6-хвилинного теста-ходьби (6ТХ), показники кардіогемодинаміки визначали методом ЕХО-кардіоскопії.
Результати. У хворих з постійною формою ФП на тлі ІХС середня дистанція 6ТХ склала 238±34 м, що було на 43% (p<0,05) менше за аналогічний показник групи контролю (418±46 м) і свідчить про значне зниження ТФН і більш високий ФК СН за NYHA в загальній групі. За даними ЕХО-КС у пацієнтів основної групи виявлено достовірне збільшення лівих камер серця порівняно з хворими без аритмічних ускладнень: ЛП – на 17,1% (p<0,05), КСР – на 10% (p<0,05), КДР – на 6,2% (p<0,05), КСО – на 24,6% (p<0,05), КДО – на 9,8% (p<0,05), поряд з практично однаковим ступенем гіпертрофії МШП (1,22±0,02 см та 1,2±0,04 см) і ЗСЛШ (1,18±0,02 см та 1,14±0,04 см). Виражена дилатація порожнин у хворих з ФП супроводжувалась зниженням ФВ ЛШ на 9,4% (p<0,05). Таким чином, наявність постійної форми ФП у хворих з ІХС спричиняє ремоделювання лівих камер серця з розвитком дилатації і падінням скоротливої здатності лівого шлуночка, що супроводжується погіршенням коронарного резерву міокарду, зниженням толерантності до ФН, та прогресуванням СН.
ОСОБЛИВОСТ КЛІНІЧНОГО ПЕРЕБІГУ ІШЕМІЧНОЇ КАРДІОПАТІЇ ПРИ ПАРОКСИЗМАХ ФІБРИЛЯЦІЇ ПЕРЕДСЕРДЬ
Лозова Т.А., Книш Д.О.*
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології, *Сумська міська клінічна лікарня № 1
Фібриляція передсердь (ФП) реєструється у 0,5-1% популяції і є найбільш поширеною формою порушення серцевого ритму. Гемодинамічні впливи ФП при ішемічній хворобі серця (ІХС) пов’язані зі зменшенням коронарного резерву міокарда внаслідок тахісистолії і скорочення діастоли, що складає основу тахікардитичної кардіопатії і прогресування серцевої недостатності (СН).
Метою дослідження стала оцінка впливу пароксизмів ФП на показники кардіогемодинаміки та рівень прозапальних цитокінів у хворих з ішемічною хворобою серця та серцевою недостатністю. Обстежено 43 хворих, 25 чоловіків та 18 жінок, віком 60,8±2,7 років з пароксизмами ФП на фоні стабільних форм ІХС та ознаками СН І-ІІІ функціональних класів (ФК) за NYHA. Контрольну групу склали 20 хворих на ІХС без порушень серцевого ритму. Концентрацію цитокінів ФНП-α та ІЛ-8 визначали методом твердофазного імуноферментного аналізу в момент виникнення пароксизму. Показники інтракардіальної гемодинаміки оцінювали на апараті «Sigma 1500 imagik» в «В» та «М» режимах. Наявність пароксизмів ФП у хворих на ІХС супроводжувалось достовірним збільшенням ФК СН (2,47±0,06) в зрівнянні з контрольним показником (2,08±0,07; p<0,05). При ЕХО-кардіоскопії визначались достовірне збільшення лівих камер серця в зрівнянні з хворими на ІХС без аритмічних ускладнень (p<0,05): ЛП – на 10,2%, КСР – на 5,8%, КДР – на 6,3%, КСО – на 13,4% та КДО – на 8,9%, що супроводжувалось достовірним зменшенням скоротливості ЛШ та зниженням ФВ на 6,8% (p<0,05). Під час пароксизму ФП концентрації ФНП-α (35,4%, p<0,05) та ІЛ-8 (31,7%, p<0,05) значно перевищували показники контролю. За даними кореляційного аналізу встановлено прямі зв’язки середньої сили між ФНП-α та ІЛ-8, відповідно, з одного боку та тривалістю пароксизму ФП (r=0,32; r=0,28; p<0,05), діаметром ЛП (r=0,55; r=0,58; p<0,05), КСР (r=0,76; r=0,52; p<0,05) КДР (r=0,58; r=0,55; p<0,05), КСО (r=0,8; r=0,5; p<0,05) та КДО (r=0,57; r=0,54; p<0,05) – з іншого. Крім того, виявлена достовірна зворотна залежність між рівнем ФНП-α та ФВ лівого шлуночка (r=-0,67; p<0,05).
Таким чином, наявність пароксизмів ФП у хворих з ІХС та СН асоціюється з підвищенням концентрації ФНП-α та ІЛ-8, розвитком дилатації лівих камер серця, зниженням скоротливої активності лівого шлуночка. Характер патологічного ремоделювання лівого шлуночка має достовірний зв’язок з активністю прозапальних медіаторів, що супроводжується прогресуванням серцевої недостатності і погіршенням прогнозу таких хворих.
СЕКЦІЯ ОРТОПЕДІЇ, ТРАВМАТОЛОГІЇ ТА НЕВІДКЛАДНИХ СТАНІВ З КУРСОМИ УРОЛОГІЇ, РЕАНІМАТОЛОГІЇ, ОФТАЛЬМОЛОГІЇ
ВНУТРИКОСТНЫЕ ИНФУЗИИ У ДЕТЕЙ
Шкатула Ю.В.; Тимощук В.В., врач-интерн
СумГУ, кафедра ортопедии, травматологии и неотложных состояний
Трудность быстрого обеспечения венозного доступа является, безусловно, одним из основных отличий в реанимации у взрослых и у детей. Здесь следует иметь в виду два важных момента. Во-первых, существенная часть успеха реанимации у детей зависит, прежде всего, от респираторной реанимации, так как в большинстве таких случаев остановка сердца обусловлена остановкой дыхания. Затрата времени на установление венозного доступа за счет необходимых мероприятий по обеспечению адекватной вентиляции – это весьма распространенная ошибка при проведении реанимации у детей, которая обходится очень дорого. Установка внутривенного доступа у взрослых в движущейся машине скорой помощи может занять 10-12 минут, с 10%-40% частотой неудач. Исследования попыток создания внутривенного доступа в педиатрической практике сотрудниками скорой помощи показало, что в более чем одной трети попыток для завершения процедуры требовалось более пяти минут, и в одной четверти случаев требовалось больше 10 минут. В 15% попыток было совершенно невозможно получить внутривенный доступ.
Согласно современным рекомендациям Международного комитета по реанимации (ILCOR)(2000 г.), протоколов ACLS (2005-2006гг.) внутрикостностная инфузия должна быть методом выбора при оказании помощи детям на догоспитальном этапе. Для создания внутривенного доступа рекомендовано уделять 90 секунд или три попытки.
Метод внутрикостной инфузии у людей впервые был описан в 1934 году и стал очень популярным в 40-е годы. В последние годы популярность метода вновь стала возрастать, особенно в педиатрической практике. К сожалению, многие доктора не знают об этой методике и не применяют ее. Однако внутрикостная инфузия является одним самых быстрых способов получения доступа для ускоренного введения жидкости, препаратов крови в неотложных ситуациях, например, при реанимации. При внутрикостном доступе у детей и взрослых пациентов в 70-100% случаев удавалось достигнуть успеха в течение одной минуты.
Местами для в/к инфузии у детей может быть проксимальный или дистальный отдел большеберцовой кости или дистальный отдел бедренной. У взрослых рекомендуемыми местами является грудина или большеберцовая кость. Большеберцовая кость предпочтительнее, т. к. переднемедиальная поверхность ее располагается сразу под кожей, проста для идентификации. Кроме того, существуют другие места выбора, включая лучевую и локтевую кости, таз, ключицу и пяточную кость. Независимо от того, какое место выбрано, оно должно быть легко доступным и не должно создавать помех для проведения таких процедур, как спинальная иммобилизация или сердечно-легочная реанимация. Необходимо исключить проведение инфузии в сломанные кости.
При проведении внутрикостной инфузии должна использоваться игла, имеющая сменный стилет или троакар, который при начальном размещении предохранит иглу от забивания тканью. В настоящее время используют иглу Кассирского, иглу-шуруп для остеопункций и внутрикостных инфузий ИШ-01 «Аксион», иглы Jamshidi/Illinois, Sur-Fast, костный инъекционный пистолет (Bone Injection Gun).
В педиатрии объем жидкости в 20 см3/кг при болюсном введении может достигаться за 5-6 мин.
Возможные осложнения: чрезкостная перфорация, периостит, гематома, повреждение эпифизаного хряща, инфекция.
Вывод. Внутрикостная инфузия может рассматриваться как метод выбора при оказании помощи детям с травматическим шоком на догоспитальном этапе и на этапах эвакуации.
СИСТЕМИ ОЦІНКИ ТЯЖКОСТІ ТРАВМИ ТА СТАНУ ДІТЕЙ
З МНОЖИННИМИ ТА ПОЛІСИСТЕМНИМИ ПОШКОДЖЕННЯМИ
Шкатула Ю.В.
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Безперервний технічний прогрес, збільшення кількості транспортних засобів, масштаби сучасного будівництва висотних будинків збільшили кількість постраждалих дітей з множинними та полісистемними пошкодженнями. В останнє десятиліття відзначається значне зростання не лише числа постраждалих, але і ступеня тяжкості травми у дітей.
У цій сумній статистиці Україна майже у 4 рази випереджає країни Європейського Союзу. За даними Міністерства охорони здоров’я, щороку травми одержують понад 300 тисяч дітей, а унаслідок одержаних травм щорічно гинуть до двох тисяч дітей. Велике різноманіття всіляких варіантів множинних та поєднаних пошкоджень, а також характерний феномен «взаємного обтяження» призводять до труднощів у визначенні домінуючого пошкодження. При цьому кожне з пошкоджень ускладнює тяжкість загальної патологічної ситуації і разом з цим кожне конкретне пошкодження у випадку поєднаної травми протікає важче ніж при ізольованій.
Об’єктивізація стану дітей з множинними та полісистемними пошкодженнями – важливе завдання вітчизняної травматології.
У світовій практиці охорони здоров’я на етапах лікування постраждалих з полісистемними пошкодженнями широко застосовуються різноманітні методи оцінки тяжкості порушень із боку окремих органів і систем, наприклад, розрахунки респіраторного індексу, ренального індексу, шкали GCS (Glasgo coma score) – шкала коми Глазго та ін., а також способи інтегральної оцінки тяжкості стану хворих, наприклад, індекси (шкали) ISS (Injury severity score) – шкала оцінки тяжкості травми, TISS (Trauma injury severity score) – шкала оцінки ушкодження при травмах, РTS (Реdiаtric trаvmа sсоге) – шкала оцінки тяжкості пошкоджень у дітей, PRISM (Pediatric risk of mortality) – ризик летального результату у дітей, MPM (Mortality prediction model) – система оцінки ймовірності летального результату, MOSF (Multiple Organ System Failure) – система оцінки поліорганної недостатності [Moreno R., 1996; Е.К. Гуманенко, В.В. 1996; A. Karlbauer, R. Woidke, 2003]. Але механічне копіювання та застосування європейських стандартів та алгоритмів неможливе, що зумовлено як різним рівнем забезпечення так і недосконалою нормативно-правовою базою у системі надання екстреної медичної допомоги.
Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що існує нагальна потреба в розробці вітчизняних систем оцінки тяжкості пошкоджень та стану постраждалої дитини.
АНАЛІЗ ДИТЯЧОЇ ЛЕТАЛЬНОСТІ ВНАСЛІДОК ЗОВНІШНІХ ПРИЧИН
Мисковець А.С., магістрант
Науковий керівник – к.мед.н., доц. Ю.В. Шкатула
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Загибель дітей для суспільства є не тільки соціально, але й політично значимою тому, що показник дитячої смертності певною мірою вказує на рівень розвитку і добробуту країни. Ситуація, що склалася, спонукала нас проаналізувати причини та особливості дитячої летальності унаслідок зовнішніх причин (травматичних ушкоджень, отруєнь та нещасних випадків) у нашому регіоні.
Проаналізована відповідна документація відділу статистики Сумської обласної дитячої клінічної лікарні та звіти обласних спеціалістів за 2009-2010 роки.
У 2009-2010 роках в Сумській області внаслідок травм, отруєнь та нещасних випадків загинуло 84 дитини (38 у 2009 році та 46 у 2010). Серед загиблих унаслідок зовнішніх причин переважали особи чоловічої статі (від 65% у 2009 році до 58% у 2010). У структурі дитячої смертності жителі міст склали 61,7%, сільської місцевості – 38,3%.
Найпоширенішими причинами смерті дітей у Сумській області залишаються механічна асфіксія (від 39,1 % у 2009 році до 28,9% у 2010), дорожньо-транспортні пригоди (від 30,4% у 2009 році до 21,1% у 2010) та самогубства (від 8,7% у 2009 році до 18,4% у 2010). Серйозний вплив на формування дитячої летальності за вищевказаний період мають утоплення, отруєння чадним газом та медикаментами, електротравми та навмисні вбивства.
Скоординовані зусилля державних структур і громадянського суспільства, проведення різнобічних емпіричних досліджень здатні істотно нейтралізувати чинники, які спричиняють демографічну кризу в сучасній Україні.
Проблеми дитячої смертності від нещасних випадків, вбивств, самогубств, травмування внаслідок небезпечної поведінки дітей і батьків, дитячої і батьківської злочинності виходять далеко за відомчі межі органів охорони здоров’я, освіти, правопорядку. Вони набули загальносуспільного значення, і їх розв`язання допоможе зберегти здоров’я і життя тисяч дітей та підлітків.
КЛІНІКО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТРАВМАТИЧНИХ УШКОДЖЕНЬ У ДІТЕЙ, ОТРИМАНИХ УНАСЛІДОК ДОРОЖНІХ ПРИГОД
Ащаулова Г.А., Шиманова Я.И., студ. 2-го курсу
Науковий керівник – к.мед.н., доц. Ю.В. Шкатула
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Головною причиною смерті дітей у віці 10-18 років і однією з основних причин інвалідизації осіб молодого віку є дорожньо-транспортні пригоди. Ситуація, що склалася, спонукала нас вивчити клініко-епідеміологічні характеристики травматичних ушкоджень у дітей, отриманих унаслідок дорожніх пригод, обсяг, характер невідкладних заходів на місці пригоди та на етапах евакуації, визначити причинні фактори недоліків при наданні медичної допомоги на догоспітальному етапі.
У результаті проведеного дослідження нами встановлено що за 2009-2010 роки у приймальному відділенні Сумської обласної дитячої клінічної лікарні зафіксовано звертання 59 дітей, що постраждали унаслідок дорожньо-транспортних пригод. Серед постраждалих було 37 хлопчиків (62%) і 22 дівчинки (38%). Середній вік пацієнтів склав 12±0,4 років. 33 дитини (56%) були госпіталізовані у ортопедо-травматологічне, хірургічне та реанімаційне відділення.
Серед дітей, що постраждали унаслідок дорожньо-транспортних пригод 35 чол.(59%) були пішоходами, 15 чол.(25%) – пасажирами автомобілів, що зазнали аварію, 8 чол.(16%) – водіями (головним чином скутерів, мопедів та моторолерів).
Більше 29 чол.(49%) постраждалих доставлялися з місця пригоди у лікувальні заклади машиною швидкої медичної допомоги, 28 чол.(47%) були доставлені батьками або родичами, решта – 2 чол.(4%), прибули без супроводу.
Встановлено, що 43 чол.(72 ,4%) постраждалих дітей отримали ізольовану скелетну травму, краніо-скелетну – 6 чол.(10%), торако-скелетну – 4 чол.(6%), скелетно-абдомінальну – 3 чол.(5%), черепно-мозкову – 2 чол.(3%), абдомінальну – 1 чол.(1,6%).
В ході нашого дослідження було з’ясовано, що найбільш травмонебезпечними були червень – 8 чол.(14%) та жовтень – 7 чол.(12%). У липні, серпні та вересні зареєстровано по 6 постраждалих (10%).
Найбільше дорожньо-транспортніх пригод за участю дітей сталося у понеділок – 14 чол.(24%) та п`ятницю – 8 чол.(14%), переважно з 830 до 930 – 8 чол.(14%) та з 1500 до 1800 – 19 чол.(32%).
Таким чином, проведене дослідження дозволяє з’ясувати клініко-епідеміологічні характеристики травматичних ушкоджень у дітей, отриманих унаслідок дорожніх пригод, обсяг, характер невідкладних заходів на місці пригоди та на етапах евакуації. Отримані результати дають об’єктивну характеристику існуючого становища та окремих питань зазначеної проблеми і є підґрунтям для розробки конкретних пропозицій щодо її удосконалення.