Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материала

Документы

Содержание Феодальна роздробленість Русі Виникнення Галицько-Волинського князівства Об’єднання Волинського і Галицького князівств. Роман Мстиславович Воєнно-політична діяльність Данила Галицького Система державного Литовсько-польський період Українські землі

Подобный материал:

• Ови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування, 963.74kb.
• Л. Д. Кучма Вукраїнській зовнішній політиці й політиці безпеки намітилася зміна етапів., 169.98kb.
• На сучасному етапі становлення України, як незалежної, демократичної та правової держави,, 99.92kb.
• Пояснювальна записка, 103.07kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
• 1. Виявлення проявів та запобігання дитячій бездоглядності, 442.36kb.
• Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська, 122.77kb.
• Київський національний економічний університет, 5316.21kb.
• Державні будівельні норми україни інженерне обладнання будинків І споруд проектування, 3959.62kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.

Феодальна роздробленість Русі

По смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.) Давньоруська держава, що виглядала непорушно цілісною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель, серед яких найбільш великими та сильними були Київська, Чернігівська, Володимиро-Суздальська, Новгородська, Смоленська, Полоцька і Галицька землі. Розпочався період, який учені-історики називають добою феодальної роздробленості.

Майже до 30-х років ХIII ст. процес роздробленості й пов’язані з нею нескінченні війни поміж руськими князями пояснювалися надмірним розмноженням нащадків Володимира Святославича і Ярослава Мудрого: на всіх, мовляв, просто не вистачало князівських престолів. Дехто з істориків гадав, що головна причина того явища криється в порушенні принципів престолонаслідування. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип наслідування княжого престолу – від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління – від сина старшого брата до сина наступного за старшинством. Однак вже наприкінці ХІ ст. деякі члени правлячого в Давньоруській державі дому почали відстоювати "отчинний" або "вертикальний" принцип – від батька до сина. Змішання цих двох принципів, що продовжували співіснувати протягом усього давньоруського часу, начебто й було причиною вступу Київської Русі в добу феодальної роздробленості. Лише наука останніх 50 років спробувала пояснити це явище історично об’єктивними процесами в східнослов’янському суспільстві. І, як нам здається, досягла успіху.

Феодальна роздробленість була закономірним етапом у розвитку середньовічного суспільства. Про це свідчить та обставина, що всі народи й держави Європи пережили її. Роздробленість була викликана подальшою феодалізацією давньоруського суспільства, соціально-економічним розвитком на місцях. Якщо раніше Київ був осереддям усього суспільно-економічного, політичного, культурного й ідеологічного життя країни, то із середини ХІІ ст. з ним суперничають інші центри, старі, такі, як Новгород, Смоленськ і Полоцьк, і нові – Володимир-на-Клязьмі та Галич. Розвиток феодального землеволодіння зробив боярство величезною політичною силою, яка було зацікавлена насамперед у благоденстві власної землі й зовсім не дбала про державу в цілому. Князі, які правили в тій чи іншій землі, також під тиском бояр і власних земельних інтересів, почали прагнути до піднесення свого князівства за рахунок сусідів. Русь роздирали князівські чвари, великі й малі війни, що постійно точилися між феодалами.

Однак, всупереч часто висловлюваній думці, Давньоруська держава не розпалася. Вона лише змінила форму: на зміну одноосібній монархії прийшла монархія федеративна, коли Руссю сумісно правила група найбільш впливових і сильних князів Володимирового дому. Історики називають такий спосіб правління "колективним сюзеренітетом". Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Вона об’єктивно заклала підвалини трьох східнослов’янських народностей: російської, української та білоруської. Кінцем роздробленості на східнослов’янських землях прийнято вважати останні десятиліття ХV ст., коли утворилася Російська централізована держава. Українські ж і білоруські землі, що потрапили під владу феодалів Польщі, Литви, Угорщини та Молдавії, не пережили процесу відродження державної централізації.


Виникнення Галицько-Волинського князівства


Земля, на якій на межі ХІІ і ХІІІ ст. виникло Галицько-Волинське князівство, простяглася в басейнах річок Сяну, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу і Случі. Із заходу вона межувала з Польщею і Литвою по річках Вепреві й Вислоці, на сході – з Київською землею по річках Горинь й Серетов. На півночі Галицько-Волинська обласна територія обмежувалася Західним Бугом, на півдні – середньою течією Дністра. На південному заході кордон між Галицькою землею й Угорщиною становили Карпати, які літописці називали просто "Горою" [1, с. 13–20].

Волинська й, особливо, Галицька землі сформувалися досить пізно – як для Південно-Західної Русі. За часів існування відносно об’єднаної й централізованої монархії на Русі (кінець Х – перша третина ХІІ ст.) ці землі перебували на периферії давньоруського політичного життя. Різними були шляхи й сама хронологія їх формування. Волинь у період свого генезису (середина – друга половина ХІ ст.) почала поступово перетворюватися на домен київських великих князів, у який вона остаточно оформилася в часи феодальної роздробленості, коли нею заволоділи нащадки Мстислава Великого – його син Ізяслав, онук Мстислав і правнук Роман. Що ж до Галичини, то політичне життя почалося тут лише наприкінці ХІ ст., коли на її майбутній державній території утворилися Перемишльське, Теребовльське і Звенигородське князівства.

Галицька обласна територія склалася навколо міста, якому вона зобов’язана своєю назвою. Галич згадується в джерелах лише під 1140 р. – у Київському літописі ХІІ ст. [2, с. 140]. Річ у тому, що Галицька земля утворилася на фундаменті трьох старших від неї волостей Ростиславичів: Перемишльської – на південному заході, Звенигородської – на півночі й Теребовльської – на сході її майбутньої території [3, с. 75–117]. Центральна частина реґіону до кінця 30-х років ХІІ ст. залишалася неокняженою – на неї не поширювалися жодні системи стягнення данини, адміністрації й судочинства. У Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі княжили близькі родичі. Проте вони не збиралися об’єднуватись і поступатися владою на користь старшого серед них.

Протягом 20-х – 40-х років ХІІ ст. праправнук Ярослава Мудрого – Володимирко Володаревич, який по смерті батька успадкував Перемишль з волостю, поступово заволодів і Теребовлею та Галичем. Літопис не зберіг обставин і хронології перебігу пов’язаних з цим подій. Про зосередження земель Ростиславичів у руках Володимирка дізнаємося лише з польських джерел, головним чином з "Хроніки" історика ХV ст. Я. Длугоша [4, с. 32]. Нове князівство, яке літописці називають Галицьким, від самого початку мало велику політичну силу.


С

Об’єднання

Волинського

і Галицького

князівств. Роман

Мстиславович

права об’єднання Галичини і Волині була ініційована володимирським князем Романом Мстиславичем, праправнуком Володимира Мономаха. Майже тридцять років (1170–1199) просидів він у Володимирі Волинському, виробляючи власну модель державного управління. До часу, поки

в Галичі княжив могутній Ростиславич – Ярослав Володимирович (1152–1187), тверезий політик і стратег Роман не наважувався зазіхати на його володіння. Становище різко змінилося, коли по смерті батька до влади в Галичі прийшов його син Володимир, котрого одразу ж спробували підім’яти під себе могутні галицькі бояри. Володимир не був популярний у народі [5, с. 444].

Роман Мстиславич вирішив скористатися з боярської нелюбові до Володимира Ярославича й змовився з галицькими олігархами (як свідчить київський літописець, "Роман же слашеть без опаса к мужем Галичьким") [5, с. 444]. Це сталося 1188 р. Однак спроба не вдалася. Їй завадив угорський король Андрій ІІ, який на прохання вигнаного боярами із землі Володимира Ярославича послав військо на Галич. Роман зважив шанси й вирішив до часу не сваритися з угорським королем. Тому він повернувся до Володимира Волинського. А король посадив у Галичі не вигнанця, а свого сина.

Лише при допомозі германського імператора Фрідріха Барбароси та його васала – польського князя Казимира Справедливого Володимир на початку 1189 р. повертається до Галича й сідає на престол. Бояри начебто радіють з повернення князя та вигнання угрів, проте навчений лихом Володимир негайно звертається до могутнього володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича "Велике Гніздо" з проханням взяти його під свою руку. Всеволод погодився забрати Володимира в свої васали і взяв клятву з інших князів "Галича не искати николиже под нимъ". Так і досидів Володимир на галицькому престолі за широкою спиною володимиро-суздальського князя до самої смерті 1199 р. [6, с. 172–174, 444–449, 446–453]. Романові Мстиславичу довелося скоритися долі в особі володимиро-суздальського князя.

Сучасна наука приймає 1199 рік як дату смерті Володимира Галицького, уміщену в пізньому (ХVІІ ст.) і компілятивному Густинському літописі [7, с. 192]. Це свідчення Густинського літопису ґрунтується, імовірніше від усього, на розповідях польських хроністів кінця XII – початку XIII ст. Кадлубка і Длугоша. По кончині Володимира Ярославича, який не мав законних спадкоємців, династія галицьких Ростиславичів урвалася. Тому відразу по смерті Володимира Роман княжився в Галичі, об’єднавши під своєю рукою Галичину і Волинь у Галицько-Волинське велике князівство.

Лише шість років (1199–1205) правив Роман Мстиславич у Галичі, який він перетворив на стольний град новоутвореного князівства. Його князювання було сповнене гуркотом походів і битв, жорстокими заходами щодо зміцнення та централізації держави. За свідченнями тогочасних польських хронік, государ нещадно душив боярську сваволю [8, с. 437–441]. Голови багатьох боярських родів були винищені, а вцілілі врятувалися втечею до Угорщини й галицького Пониззя. Князь провадив зважену і розумну зовнішню політику, був у союзних відносинах із краківським князем Лєшком та угорським королем Андрієм. I при всьому тому Романові Мстиславичу так і не вдалося створити міцну й консолідовану державу.

Князювання Романа в Галичі було швидкоплинним, а галицьке боярство – надто сильним, щоб можна було остаточно викоренити феодальну олігархію, перед якою виявився безсильним навіть розумний і могутній його попередник Ярослав Володимирович. До того ж Роман Мстиславич об’єднав ніби близькі природно й економічно, але політично й соціально контрастні землі. Протягом тривалого князювання у Володимирі він централізував Волинь, згуртував і поставив на службу собі тамтешню феодальну верхівку, одружившись, можна гадати, удруге з волинською бояринею [9]. А Галицьке князівство за Ростиславичів (1140–1199) так і залишилося неконсолідованим – у ньому панували бояри, а не князь. Роман просто не встиг створити в Галичині сталі й поширені системи управління та збирання данини. Утворене ним велике князівство трималося на авторитеті та військовій силі свого творця. Цьому величезному за площею і водночас крихкому державному організмові не судилося довге життя. Князівство було зруйноване відразу після смерті Романа, який був убитий 19 червня 1205 р. біля міста Завихоста під час походу до Польщі. Його смерть описана в Лаврентіївському літописі [10, с. 425], дата встановлена за допомогою польських джерел [11, с. 70, 162–163, 171, 353]. Мета того походу залишається незрозумілою.

Роман залишив по собі двох маленьких синів, головних персонажів Галицько-волинського літопису: 4-річного Данила і 2-річного Василька. Регентом при старшому стала мати, княгиня Анна. Її підтримували вірна Романові частина волинського боярства та його бойова дружина. На довгі сорок років Галицько-Волинська Русь залишилася роздробленою. У краї порядкували бояри. Майже до середини 40-х років XIII ст. не може бути й мови про "державу Романовичів".

Галицькі бояри у своїх деструктивних діях знайшли підтримку в Південній Русі. Супротивник Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславич, якого галицько-волинський государ 1204 р. вигнав з Києва і запроторив до монастиря, дізнавшись про його смерть, "смета с себе чернечьскые порты и седе Кыеве" [12, с. 426]. Улітку 1205 р. Рюрик об’єднався з чернігівськими князями Ольговичами, найняв половецьку орду і рушив на Галич. Галицьке військо, підтримане ополченням городян, відкинуло ворога [5, с. 480]. Але наступного, 1206 р., над князівством Романовичів спустилися нові чорні хмари.

Рюрик знову змовився з Ольговичами, до них пристало ще кілька південноруських князів: багата спадщина Романовичів привертала їх. Мабуть, свої дії з Рюриком узгодив краківський князь Лєшко, недавній союзник Романа, й із заходу пішов на Волинь [12, с. 427]. Княгиня Анна звернулася за допомогою до іншого союзника її чоловіка, угорського короля Андрія II. У галицькому місті Сяник було підтверджено союзний договір. Анна визнала протекторат короля, що поставив залогу в Галичі. Відтоді Андрій II самозванно називав себе в своїх грамотах "королем Галичини й Волині" [13, с. 31, 32]. Проте він спинив польське вторгнення на Волинь, але не захотів, мабуть, відбити наступ Ольговичів та їх союзників на Галицьку землю. Можна гадати, що король сподівався розпалити міжусобну ворожнечу в Південній Русі, аби привласнити спадщину Романа.

Сини героя "Слова о полку Ігоревім" Ігоря Святославича – Володимир, Роман, Святослав і Ростислав – наблизилися до Галича і зупинилися перед угорською залогою. Тоді Андрій II навмисно прибрав її з Галича. Ігоровичів закликали великі бояри. Як писав галицький книжник, цих бояр "загнал великый князь Роман, неверы ради" [5, с. 481], вигнав із землі як зрадників. Сини Ігоря Святославича отаборилися в Галицькій землі влітку 1206 року. Старший Володимир сів у Галичі, молодший Роман – у Звенигороді. Княгиня Анна із синами від’їхала до Володимира Волинського, під захист чоловікової дружини.

Однак безземельним Ігоровичам виявилося замало Галичини, і вони почали зазіхати й на Волинь. Ігоровичам так і не пощастило отаборитися в Галицько-Волинській Русі. Боярським олігархам не вдалося перетворити гордовитих князів на своїх маріонеток. 1210 р. Ігоровичі, не стерпівши боярської сваволі, зібралися розправитися з олігархами. Було винищено кілька десятків голів боярських родів. Та найбільші бояри – Володислав Кормильчич, Судислав і ще кілька врятувалися втечею до Угорщини. Аби тільки здихатися Ігоровичів і повернути власні багатства, бояри по-зрадницькому погодилися віддати королеві Галицьку землю. Олігархи підступно вирішили скористатися з постаті законного спадкоємця галицького престолу, "отчича" Данила Романовича. У вересні 1211 р. з угорською допомогою та на запрошення бояр 9-річний Данило перший раз княжився в Галичі [5, с. 486]. А 1219 р. Данило Романович досяг 18-річчя і міг уже самостійно княжити. Спочатку – на клаптику Волині, яким він тоді володів. Того самого року Данило одружився з донькою Мстислава Мстиславича Удатного (Удачливого), котрий до того сидів теж у боярському царстві – у Новгороді Великому. За згодою боярства Мстислав вигнав угорську залогу з галицького замку [5, с. 486]. Незабаром після цього Данило починає потроху збирати під своєю рукою Волинь – "полуотчину" Романа.


У

Воєнно-політична

діяльність Данила

Галицького

же в ті роки князь Данило замислив головну справу свого життя – відновлення великого й сильного Галицько-Волинського князівства. Його надії на допомогу тестя виявилися

марними. Мстислав послався на дружню угоду з польським князем і відмовив зятеві у війську [5, с. 489–490]. Тоді старший Романович вдало проведеною стрімкою операцією відвойовує у Лєшка Білого забузькі землі Волині. Лєшко спробував оружно відновити status quo, але зазнав невдачі. Після цього польський князь мусив поновити дружню угоду з угорським королем, порушену кілька років тому, коли Андрій II відібрав у нього Західну Волинь. Вони спробували вдарити по Галицькому князівству. Король намірився знову посадити там сина. Мстислав звернувся за допомогою до Данила, і разом вони розгромили ворога. Данило завдав поразки нападникам біля Кривавого Броду. А наступного, 1221 р., Мстислав з Данилом розігнали угорське військо біля валів Галича [5, с. 490–493].

До того ж Лєшкові довелося укласти мир із старшим Романовичем, бо той наслав на нього союзних литовських князів. Тому польський князь змушений був відмовитися від послуг Романовичів, белзького князя Олександра Всеволодича, чи не головного розпалювача усобиць у Галицько-Волинській Русі. Це віддавало в руки Данила з Васильком важливу складову частину Волині – Белзьку землю. Однак покірний боярам Мстислав примусив Данила повернути її Олександрові.

Мудрий і прозорливий державний діяч Данило Романович розумів, що відразу йому не відвоювати у боярства та угрів Галицьку землю – для того ще не настав час ("не приспе время", як казали літописці), бо ще не була повернута Волинська земля. На кінець 20-х років XIII ст. князь об’єднує під своєю рукою майже всю Волинь. Останній осередок феодальної анархії – Белзьке удільне князівство – увійшов до складу Волинського князівства у 1234 році. Нарешті, настав час Галицької землі.

У процесі суперництва за повернення Волині й підготовки до оволодіння Галичиною князь Данило перебудував військо, створивши регулярну піхоту з городян, "пешцев" Галицько-Волинського літопису. З полками "пешцев" Данило відвоював у бояр Галич і здобув багато перемог.

Протягом 30-х років Данило неодноразово входив до Галича і кожного разу залишав його. Боярський опір виявлявся надто сильним, до того ж у стольному граді ще й стояла, звичайно, угорська залога.

Кілька років з перемінним успіхом тривала боротьба між боярами, Ростиславом і уграми, з одного боку, й Романовичами – з іншого. Шалька терезів поступово схилялася на бік Данила. У 1238 р. "мужі градські" – патриціат Галича – закликали його на княжіння.

Здавалося, Романовичі досягли переможного фіналу в справі відновлення Галицько-Волинського князівства свого батька. Данило з Васильком зламали боярську фронду, встановили союзні відносини з Угорщиною і Польщею. Та Данилові недовго судилося володіти об’єднаною Галицько-Волинською державою. Саме в той час князь дізнався, що орди Батия вдерлися в Північно-Східну Русь. Потім настане черга Русі Південно-Західної.

Підготовку до походу за Волгу верхівка монгольської держави розпочала восени 1237 року.

Перший удар монголо-татарська кіннота завдала по Рязанському князівству. Це сталося на початку зими 1237/1238 року. Князі феодально роздробленої Русі вирішили кожний окремо протистояти ворогові. Рязанський князь Юрій послав гінців до володимиро-суздальського і чернігівського князів із благанням допомогти, але не дочекався її.

Монголо-татарське військо штурмом здобуло Рязань, застосувавши облогові і вогнеметальні машини, створені китайськими інженерами, й винищили майже все населення міста. Рязань було спалено і знищено дощенту. Досі на цій землі немає життя, бо нинішня Рязань розташована в іншому місці. Далі настала черга Володимиро-Суздальського князівства, що володіло найсильнішим у тогочасній Русі військом. Але й воно не змогло встояти проти ворога, що мав чисельну перевагу в десятки разів. Володимир було завойовано і знищено, а військо князя Юрія Всеволодича на річці Ситі після запеклої битви зазнало страшної поразки. Був забитий сам великий князь, майже всі його дружинники. Досі на березі цієї річки височить багато курганів – поховань воїнів, що полягли в битві.

Після дворічного перепочинку в причорноморських степах монголо-татарські орди рушили на Київ. Та цей перепочинок був дуже і дуже відносним. За свідченнями східних джерел, вони безперервно воювали з половцями, черкесами й аланами, нападали на порубіжні руські міста, жорстоко придушували визвольні рухи завойованих ними народів. У цей проміжок часу вони заволоділи двома великими містами в південній Руській землі. У березні 1239 р. штурмом здобули Переяславль Південний, а в жовтні – Чернігів. Далі монголо-татари рушили на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста-фортеці, збудовані для захисту від половців, – Путивль, Рильськ, Глухій та ін.

Данило більше не мав сумнівів: монголо-татарська гроза не мине його князівства. А тим часом монголо-татарське військо впритул наблизилося до Києва.

Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов’янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. Лише зосередивши всі свої полки, застосувавши могутню облогову техніку, монгольський хан після двотижневого штурму з граничним напруженням сил зміг оволодіти Києвом. Так само, як і в інших містах, населення було майже повністю винищене. У рабство забрали частину молодих людей і ремісників.

Здобуття Києва відкрило Батиєві шлях на захід.

Розвиваючи воєнний успіх, монголо-татарські поневолювачі здобули всі головні міста Галицько-Волинської Русі, серед них Галич і Володимир. Ворог не зміг захопити лише нових, створених Романовичами у 30-х роках XIII ст. міст-фортець Крем’янця, Даниліва і Холма. Далі орди Батия сплюндрували Угорщину, Польщу, Хорватію, Сербію, Болгарію, Трансільванію і Молдавію. Потім кочовики подалися до гирла Волги, де заснували свою розбійницьку державу – Золоту Орду [14].

"Батиїв погром", як назвали навалу монголо-татарських орд давньоруські літописці, завдав східнослов’янським землям такого нищівного удару, після якого вони ще багато десятиліть не могли оговтатися. Тверський літописець з відчаєм і тугою вигукнув: "Села от того нечестивого Батыева пленения опустеша" [15, с. 386].

Поневолювачі наклали на Русь жорстоке ярмо. Щоправда, монголо-татарські намісники-баскаки не утвердилися в Галичині та на Волині, й ще деякий час хани коректно ставилися до Романовичів. Імовірно, їх дещо стримувала близькість західноруських земель до країн Заходу, які зберігали величезну економічну і військову міць. Мабуть, Батий пам’ятав про поразку, якої зазнали його орди від чеських важкоозброєних рицарів у 1241 році.

Ворожа навала спричинила послаблення державної структури держави Романовичів. Нещодавно відновлене централізоване Галицько-Волинське князівство знову потрапило до рук великого боярства, яке зуміло спритно скористатися із занепаду князівської влади, загибелі в боях з татарами тисяч воїнів, цвіту волинського і галицького рицарства.

Данило Романович не схилився перед ворогом і невтомно докладав зусиль до нового об’єднання Волинської й Галицької земель. А в Галичині тим часом порядкували великі бояри Доброслав Судьїч і Григорій Васильович. Князь зумів упоратися з новим спалахом боярської фронди. Зі свого боку, галицькі бояри не складали зброї й знову закликали у князі Ростислава чернігівського. Угорський государ видав за нього доньку, сподіваючись у такий спосіб заволодіти Галицькою землею. Наступні роки (1242–1245) минули в двобої між підбурюваним Угорщиною Ростиславом і Данилом.

У липні 1245 р. велике угорське військо рушило на Русь, щоб допомогти Ростиславу здобути Галич. Вороже Романовичам боярство підтримало угрів численними озброєними загонами. Ворог здобув південно-західну галицьку фортецю Перемишль і підступив до добре укріпленого міста Ярослава. Воїни залоги разом з городянами відкинули ворога.

Дізнавшись про вторгнення ворожого війська, Данило з полками спішно виступив із Холма (де по Батиєвому погромові звичайно жив) і вирушив йому назустріч. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. біля валів Ярослава й завершилася повною перемогою Данила, вмілого і талановитого полководця. Нарешті Данило постинав голови лідерам боярської опозиції, позбавившись ворога в державі. З 1245 р. і до кінця життя Данила існувало об’єднане і централізоване Галицьке-Волинське велике князівство.

Та на зміну одній небезпеці прийшла інша. Одразу по Ярославській битві "приславшу же Могучееви посол свой к Данилови й Василкови... Дай Галичъ!" [5, с. 535]. В Орді стривожилися, коли князь розбив угорські та боярські сили й придушив боярську опозицію, бо це зробило його сильним як ніколи. Тому Батий вирішив примусити Данила до покори, і його намісник у Південно-Західній Русі Мауці поставив князеві ультиматум: або той приїздить з поклоном до Орди, або буде змушений віддати частину князівства у руки монголо-татар.

Після вагань і роздумів Данило зважився їхати в Орду. У ханській столиці він повівся мудро й обачливо, уникнув небезпек, був доброзичливо прийнятий Батиєм, котрий видав йому "ярлик" (грамоту) на князювання в Галицько-Волинській Русі (те ж саме зробили тоді всі головні давньоруські государі). Його успішне повернення із Сараю, де перед тим загинув не один князь, вразило європейських монархів. Угорський король Бела IV, що напередодні монголо-татарської навали відмовив у допомозі Данилові, тепер запобігає перед ним. У перші місяці 1246 р. Бела IV запропонував галицько-волинському князеві видати його дочку Констанцію за свого сина Лева. Данило Романович після довгих вагань погодився на цей династичний шлюб, що приносив, хай і нещирий, та все ж таки мир з Угорщиною.

Данило не сподівався на допомогу з боку Заходу в боротьбі проти Орди. Тому він шукає собі союзників на Русі. Данило вступив у переговори з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і, заради скріплення союзу, видав за нього свою дочку. Проте сподівання Данила на володимиро-суздальського государя в допомозі проти татар не справдилися.

Великий князь Андрій Ярославич був занадто емоційною і щирою як для політика людиною, щоб приховати від ординських намісників свій намір скинути татарське ярмо. У 1252 р. величезна орда хана Неврюя завдала нищівної поразки військові Андрія поблизу Переяславля Залєського. Андрій подався до Швеції, потóму вибув з політичної гри. Данило позбувся єдиного сильного спільника на Русі проти Орди. Тому можна зрозуміти Данила Романовича, коли він відгукнувся на пропозицію Папи Інокентія IV розпочати переговори. Адже Папа пообіцяв князеві проголосити хрестовий похід католицьких країн Заходу проти татар. З папського архіву у Ватикані відомо, що переговори розпочалися в квітні 1246 р., тривали довго і йшли тяжко. За свою допомогу Папа сподівався від Данила сприяння в поширенні католицизму в Галицько-Волинському князівстві й навіть підготовки унії православної церкви з католицькою. Однак великий князь відмовлявся не тільки від унії, а й від найменших поступок папській курії в релігійних справах.

Щоб приспати пильність Романовичів, Інокентій IV 1253 р., нарешті, декларував хрестовий похід проти Орди, закликавши до нього християн Польщі, Чехії, Моравії та кількох інших слов’янських країн. Досвідчений понтифік не міг не знати, що тому походові не судилося відбутися: усі ці невеликі держави загрузли в міжусобицях, та й були заслабкі для того, щоб зважитися воювати з могутніми татарами.

Данило Романович повірив Інокентію IV й восени 1253 р. прийняв привезений папським легатом Опізо вінець у висунутому на південно-західний рубіж Волині місті Дорогичині. Не покладаючись на папських хрестоносців, він вирішив дати відсіч орді Куремси, що наближалася до його земель. Цим князь розірвав відносини із Сараєм. Данило не пішов на будь-які поступки папству в справах віри і не дозволив в’їзд до князівства католицьким місіонерам і ченцям. Далі великий князь розірвав стосунки з папським престолом. У відповідь папа загрожував Данилові хрестовим походом, хотів нацькувати на нього прусських рицарів, але ті остереглися воювати з могутнім государем.

У 50-ті роки XIII ст. очолюване Данилом Романовичем Галицько-Волинське князівство досягло зеніту могутності й слави. Великий князь зберігав приязні стосунки з Литвою і Польщею, уладнуючи суперечки поміж польськими князями. Він зумів інкорпорувати до складу своєї держави Люблінську землю. Були розгромлені й підкорені войовничі ятвязькі князьки, що кілька століть грабували і нищили північно-західні землі Волині.

На початку 50-х років міжнародна політика Данила сягнула європейських масштабів. Князь розпочав боротьбу за австрійську корону, одруживши сина Романа з небогою загиблого на війні з Угорщиною герцога Фрідріха II Бабенсберга Гертрудою. Роман на короткий час зробився герцогом Австрії. За престол з ним почав змагатися чеський королевич Оттокар. Бела IV, який втягнув Данила у змагання за австрійську спадщину, переконавшись, що Оттокар перемагає, перейшов на його бік. Наприкінці 1253 р. Романові довелося залишити дружину й забиратись з Австрії. Невдача, однак, не применшила авторитет Романовичів у європейському світі.

У 50-ті роки Данило Романович першим серед руських князів розпочав боротьбу проти татарських поневолювачів. У той час ставлення ханів до нього змінилося. Орда зрозуміла, що князь збирається повстати проти них. Адже 1252 р. "Неврюєва рать" приборкала Андрія Ярославича. На думку ханів, настала черга Данила. Наприкінці того ж року проти нього кинули орду Куремси з причорноморських степів. Згідно з докладно розробленим для Куремси стратегічним планом, передбачалося вторгнення татарського війська до Галицького Пониззя, витіснення війська Данила на захід, окупація Київської землі й потóму вирішальний наступ на Галицько-Волинське князівство.

Та Куремса не впорався з поставленими перед ним завданнями. Йому не вдалося подолати рубіж князівства на середньому Дністрі. Звідтіля татар відкинули полки під командуванням старшого сина Данила – Лева. А 1254 р. Романовичі перейшли до наступу й громили татарські полки водночас у Побужжі, Київській землі, на західних кордонах Галицької та Волинської земель. Спроба Куремси перейти у контрнаступ не мала успіху. Під Володимиром і Луцьком татарський воєвода зазнав поразки. Його військові довелося повернутися до південних степів.

Перемогами над ордами Куремси галицько-волинський князь завдав дошкульного удару авторитетові Орди. Її правителі вирішили, нарешті, приборкати Данила Романовича і 1258 р. замінили Куремсу своїм найдосвідченішим полководцем Бурундаєм. Коли він з незліченною раттю наблизився до рубежів Галицько-Волинського князівства, воно не мало досить сили, щоб боронитися від татар. У Романовичів не було надії на допомогу ні руських князів, ні іноземних государів. Їм довелося припинити боротьбу проти Орди і, за вимогою Бурундая, знищити укріплення майже всіх своїх міст і замків. Бурундаїв "погром" був для Галицько-Волинської Русі не менш страшним, ніж Батиїв. Данилові довелося розпрощатися з ідеєю свого життя: об’єднати Русь для повалення ординського ярма. Підкоривши Галицько-Волинську Русь, орди Бурундая 1259 р. вдерлися до Польщі.

Нищівна навала орд Бурундая завдала великої шкоди військовій могутності Галицько-Волинського князівства. Проте воно і наприкінці 50-х – першій половині 60-х років зберігало військову силу. Коли литовський князь Мендовг вирішив скористатися з несприятливої для Романовичів ситуації й напав на Волинь, військо Василька розгромило його поблизу м. Берестя. Мендовгові і його наступникам довелося зберігати мирні відносини з Галицько-Волинською Руссю. Данило владнав відносини з краківським князем Болеславом на з’їзді 1262 року у галицькому порубіжному місті Тернава. Сповнене небезпек і тривог життя, численні поранення, одержані в багатьох битвах з ворогами, підірвали здоров’я князя Данила. 1264 р. він помер у своєму улюбленому місті Холмі.

Смерть Данила Романовича спричинила розпад Галицько-Волинського князівства, що, як незабаром з’ясувалося, здебільшого трималося на його державних і військових здібностях, полководницьких талантах, високому авторитеті. Здавалося, колесо історії зробило повний оберт назад, адже так само сталося й по кончині його отця Романа.

По кончині Данила Романовича Галицьке-Волинське князівство перестало існувати. Формально великим князем уважали його брата Василька. Насправді він перетворився на удільного князя і господарював на малій частці Волинської землі. Василько втратив Західну Волинь; Луцьком із Східною Волинню заволодів його небіж Мстислав Данилович. Холмська земля разом із Волзькою та Чорна Русь (Західна Волинь) були успадковані Шварном Даниловичем. Найбільше земель серед Романовичів прихопив старший син Данила Лев, котрий володів Галицькою і Перемишльською землями.

Безперечно, існували й історично об’єктивні причини розпаду держави Романовичів: вона залишилася не досить політично згуртованою, а суспільно-господарський стан різних її земель був неоднаковим. Поза сумнівом, одним з вирішальних чинників розпаду держави Романовичів стало наростання феодальної роздробленості у Східній Європі, що не обминуло жодної давньоруської землі у XIII ст.

Майже безперервні війни з руськими князями й західними сусідами страшенно зруйнували квітучу за Данила Галицьку землю. Коли в першому двадцятилітті XIV ст. нащадкам Лева пощастить сяк-так на час з’єднати Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до м. Володимира, бо Галич перебуватиме в занепаді.


У
Система

державного

та місцевого

управління
Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала розповсюдження двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, у порівнянні з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних

посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З-поміж осіб, які обіймали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського, печатника (канцлера), стольника та інших двірських чинів.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірський забезпечував охорону князя в період військових дій, до його обов’язків входило також супроводження князя під час його виїздів за межі свого князівства.

Печатник був хранителем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав князівські грамоти та інші державні документи, займався їх розміщенням. Печатник мав у своєму підпорядкуванні переписувачів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князївською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, крім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їх особі була з’єднана адміністративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит – важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, але й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися при виконанні обов’язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "годівниць". Нарешті, з метою ведення судових розборів з незначних справ для виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини вибиралися старости. Вони повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови для експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів.


Військове

будівництво

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно

використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого – виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. За закликом князя бояри мусили з’явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд із професійною дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які сиділи на цих ділянках – феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста. Командував військом частіше за все сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядником. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

Щодо судової системи Галицько-Волинської землі слід відмітити, що суд, як і раніше, не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була дуже значною. Церковний суд відав питаннями, пов’язаними з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Щодо соціально-політичного ладу південноруських земель, який склався відразу після включення їх до складу Великого князівства Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі південноруських земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя Литовського, і знаходилися з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське в значній мірі успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, знаходячись в становищі удільних, південноруські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв’язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Великого князівства Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні політики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Утворився також слухняний великокнязівській владі військово-служилий стан – місцеве дворянство.

Як відомо, Галицько-Волинський літопис раптово уривається на рубежі 80-х і 90-х років XIII ст. і, за влучним порівнянням М. С. Грушевського, "кімерійська пітьма" спадає на історію Галичини і Волині, утім – як і на інші південноруські землі. Історикам неможливо реконструювати останні роки того століття, відтворити долю колись великого і могутнього князівства Романа і Данила. Зрозуміло лише, що Галицька і Волинська землі настільки ослабли, що в середині XIV ст. стали легкою здобиччю польського короля і литовських князів. Таким виявився фінал історії Галицько-Волинського князівства.


Литовсько-польський період


Польське королівство давно вже зазіхало на багате Галицько-Волинське князівство. Ворожа позиція Юрія-Болеслава II щодо Польщі дала привід Казимірові III укласти спрямований проти Галицько-Волинської Русі договір із своїм зятем, угорським королем Карлом-Робертом. Інспіровані польськими феодалами великі бояри, до того ж невдоволені владним і незалежним князем, у квітні 1340 р. отруїли Юрія-Болеслава у Володимирі-Волинському. Зі смерті князя тут же скористалася Польща. Наприкінці квітня того ж року король Казимір III здійснив розбійницький набіг на Львів, розграбувавши місто й заволодівши державною скарбницею. Місцеві феодали приєдналися до народного повстання. На чолі його став боярин Дмитро Дядько. Поляки були вигнані, а галицько-волинські раті, закликавши на допомогу татарів, вдерлися до Польщі й спустошили її аж до Вісли. Майже десять років потому Галицько-Волинське князівство залишалося незалежним. Казимір III був змушений укласти з Дмитром Дядьком угоду про нейтралітет. Відтоді князівство розділилося на дві частини: Галицьку, що стала на деякий час олігархічною боярською республікою, і Волинську, куди місцеві магнати запросили правити литовського князя Любарта.

Восени 1349 р., заздалегідь домовившись із Ордою про ненапад, польські феодали здійснили новий похід проти Галицької й Волинської земель. Вони загарбали Львів, Володимир, Белз, Берестя та інші міста. Любарт ледве відсидівся в обложеному ворогами Луцьку. Наступного року він зумів повернути під свою владу Волинь, відвоювавши її у поляків. Але Галицька земля відтоді була приєднана до Польського королівства, спочатку на правах автономної області, а потім, із середини XV ст., перетворена урядом на звичайну польську провінцію.


Ч
Загарбання

Литвою Києва

й наддніпрянських

областей України
ас цієї події дискутується в історичній науці. У пізніх (XVI ст.) західноруських літописах можна прочитати, начебто князь Гедимін навесні 1323 р. "пішов на князя Станіслава київського". Згідно з цими, багато в чому легендарними,

джерелами Гедимін після місячної облоги завоював Київ, а також багато міст у Київській землі: Овруч, Білгород, Вишгород, Черкаси, Канів, Переяслав. Ця розповідь західноруських (часом їх називають литовськими) літописів містить чимало незрозумілих, неточних, а то й просто вигаданих відомостей. Тому думки вчених розділились. Одні посилаються на наведену розповідь, доводячи, що київський князь Федір, згадуваний джерелами під 1331 р., був братом Гедиміна, інші, відкидаючи це, переконують, що версія про похід Гедиміна на Київ 1323 р. вигадана пролитовськими хроністами XVI ст. під впливом дійсної окупації Київщини Великим князівством Литовським у 60-х роках XIV ст.

Пізніший, початок XVII ст., український, так званий Густинський літопис під 1362 р. повідомляє, що литовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі "трьох царків татарських" й прийняв під свою владу Київ, відібравши його у князя Федора, – незрозуміло лише, чи того самого, що названий низкою джерел під 1331 р. київським князем. Перемога над Ордою дозволила литовським феодалам заволодіти не лише Київщиною, а й Переяславщиною, Чернігівщиною й Поділлям. У Києві був посаджений син Ольгерда Володимир, на Поділлі – Ольгердові племінники, сини його брата Коріата – Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. На Чернігівщині також княжилися родичі Ольгерда. Таким чином, у другій половині XIV ст. більша частина українських земель (за винятком Галичини, частини Волині, Закарпаття й Буковини) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

На той час у Орді почалися феодальні чвари, наростала роздробленість, що об’єктивно сприяло зусиллям московського князя. Активна визвольна діяльність Дмитрія Донського занепокоїла правителів Орди. У 1379 р. татарський полководець Мамай, що зосередив у своїх руках величезну владу, спробував приборкати Русь, але на р. Вожі його військо було розбито росіянами. Справа швидко просувалася до великої війни між монголо-татарами й Московським князівством.

У 1380 р. Мамай уклав союз із Литвою, спрямований проти Північно-Східної Русі. На допомогу Дмитрію прийшли загони з інших східнослов’янських земель, зокрема українських, які очолив відомий воєначальник князь Дмитро Боброк з Волині – головнокомандуючий у Куликовській битві. (Сам Дмитрій Донськой, мов простий ратник, став у передній лаві свого війська, був першої ж миті поранений і не брав у ній подальшої участі). Грандіозна битва відбулася 8 вересня 1380 р. на березі Дону, на широкій рівнині, яку називали Куликовим полем. Мамай зумів зібрати величезне військо, близько 150 тисяч чоловік. Сили росіян були значно меншими, але вони переважали татарів у воїнській науці й озброєнні. Головне ж – вони билися за справедливу справу, запалені патріотичним намаганням скинути з рідної землі вороже ярмо.

Згідно з прадавнім звичаєм, битва розпочалася поєдинком двох богатирів: російського – Пересвєта й татарського – Челубея. Вершники простромили один одного списами і впали мертвими. Після цього розгорівся бій. Тривалий час жодна із сторін не мала переваги. Однак у рішучий момент до справи було введено "засадний" полк серпуховського князя Володимира, й татари здригнулися, змішалися й побігли. Російські воїни переслідували ворога на відстань 50 км від Куликова поля.

Славна перемога російських та українських ратей на Куликовому полі відіграла видатну роль в історичній долі нашого народу. Вона послабила Орду й дозволила посилити визвольну боротьбу проти татарських ханів, що володіли тоді ще чималою частиною українських земель. Величезним був і психологічний ефект тієї перемоги: східні слов’яни переконалися в тому, що численних і організованих пригноблювачів можна гнати й громити.


Українські землі

під владою Польщі

та Литви



У другій половині XIV ст. більша частина території України була загарбана Польським королівством і Великим князівством Литовським. На українських землях встановився

жорстокий режим іноземного панування. До гніту місцевих феодалів додались утиски з боку зайшлих магнатів і шляхти, що відтіснили їх на другий план, а ті, силкуючись зрівнятися у правах з іноземцями, ще сильніше визискували з трудового народу. Соціально-економічне гноблення посилювалося релігійним та культурно-національним. Слухняна посібниця загарбників католицька церква примусом насаджувала латинську, а потім і польську мови, забороняла розмовляти й писати українською, вела справу до денаціоналізації українського народу, позбавлення його рідної мови й культури. Тому від перших днів володарювання польських і українських панів в Україні розпалюється полум’я національно-визвольної боротьби, що ніколи не вщухала й часто виливалася у великі народні повстання й селянсько-козацькі війни. Неспроможними виявилися твердження старої польської та литовської історіографії, начебто окупанти принесли на українські землі благоденство, "цивілізували" їх. Пограбований і принижений народ, розорені міста й села, спустошені землі – ось що принесло народові України володарювання феодалів Польського королівства і Великого князівства Литовського.

14 серпня 1385 року в Крево було підписано Кревську унію – угоду про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив до шлюбу з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На той час Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. В результаті її підписання та реалізації умов погіршилося становище південноруських земель. У 90-х роках ХІV ст. удільні князівства південноруських земель були ліквідовані.

Опинившись у складі Литви, українські князівства лише деякий час мали сприятливі умови для свого соціально-економічного та культурного розвитку. Від часу укладення унії у 1365 році усі негативні наслідки включення українських земель до складу Великого князівства Литовського стали очевидними. Внаслідок Кревської унії було сформовано союз двох держав – Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства всі підлеглі йому на той час українські землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Цим самим Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.

Наступну унію було укладено у 1413 р. в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили свій натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.

Одним із найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу стало те, що українські землі – і ті, що належали раніше до Литви, і ті, що вже належали до Польщі, опинилися тепер в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різне посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією (1596 р.), на уніатському соборі підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від Папи Римського.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно визвольну боротьбу українського народу.

Починаючи з кінця ХVІ ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто.

Кінець ХVІ – перша половина ХVІІ століття стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.

Отже, безпосередній спадкоємець Київської Русі – Галицько-Волинське князівство – відіграло, безумовно, важливу роль в історії:

– захистило від завоювання та асиміляції західну та південну гілки східного слов’янства;

– на деякий час після занепаду Києва взяло на себе місію центру політичного та економічного життя;

– суттєво модернізувало давньоруську державну організацію;

– сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу та в цілому поширенню сфери дії західноєвропейської культури;

– продовжило дипломатичні традиції Київської Русі, значний час після встановлення золотоординського іга представляло східнослов’янські інтереси у міжнародних стосунках.


Список літератури


1. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство / І. П. Крип’якевич. – К., 1984. – 307 с.

2. Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – 268 с.

3. Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ–ХІІІ вв. / Н. Ф. Котляр. – К.: Наука, 1985. – 316 с.

4. Dlugosza J. Roczniki czyli Kroniki slawnego krolestwa Polskiego. Ks. 5 / J. Dlugosza. – Warszawa: Warta, 1975. – 230 s.

5. Летопись по Ипатскому списку. – 695 с.

6. Найбільш докладні й вірогідні відомості про ці події подає Київський літопис (Летопись по Ипатскому списку). Дуже неточно сповіщає про них Я. Длугош. Див. докладний розгляд подій у кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.

7. ПСРЛ. Т. 2. Ипатиевская летопись. – СПб., 1843. Див.: Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.; Л., 1950. – 416 с.

8. Monumenta Poloniae Historica. T. 2. – Lwow, 1872. – (розповідь Кадлубка). – 546 s.

9. Котляр М. Ф. До питання про візантійське походження матері Данила Галицького / М. Ф. Котляр // Археологія. – К., 1991.

10. ПСРЛ. Т. 1. Лаврентьевская летопись. Вып. 2. – Л., 1927. – 615 с.

11. Monumenta Poloniae Historica. – 1878. – Lwow. – 508 s.

12. Лаврентьевская летопись. – 615 с.

13. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Ed. A. (далі в посиланнях: Fejer). – Т. ІІІ. – V. 1. – Budae, 1829. – 212 p.

14. Греков Б. Д. Золотая Орда и ее нападения / Б. Д. Греков, А. Ю. Якубовский. – М.: АН СССР, 1950. – 516 с.

15. ПСРЛ. Т. 15. Летописный сборник, именуемый Тверской летописью. – СПб., 1863. – 450 с.