Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материала

Содержание

Глава 1. Методологічні засади вивчення історії державного будівництва України
Науково-теоретичні засади вивчення історії України
Складові історичної науки
в с е с в і т н я і с т о р і я
Періодизація історії державотворення України
Історіографія історії держави України

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

Глава 1. Методологічні засади вивчення історії державного будівництва України

Зміни в нашій країні не тільки не послабили інтерес громадськості до історії, а, навпаки, посилили його увагу до застарілих уявлень про історичний процес. Розвиток України як суверенної, незалежної, демократичної держави висунув питання про необхідність створення дійсно наукової історії державного будівництва та її глибокого вивчення.

Історія України не має бути відображенням сучасної політики, спрямованої у минуле. Мета історії не користь, яка випливає з істини, а достовірно передана нащадкам пам’ять. Історик має бути об’єктивним в оцінці подій, а не писати історію "заради пурпурного кафтану".

До недавнього часу люди були усунені від справжніх історичних знань. І саме сьогодні їх потяг до історичної науки є показником національного відродження народу. Тому вивчення історії України полягає перш за все в тому, щоб з позиції історичної правди відтворити реальну картину соціально-економічного, суспільно-політичного й культурного життя українського народу. Особливу увагу в цьому треба приділити ліквідуванню "білих плям" у вітчизняній історії, зокрема, висвітленню питань української державності, нації, суперечливості економічного й політичного розвитку й здобуття справжнього суверенітету й незалежності України. Проте можливості досягнення історичної істини немислимі без оволодіння методологічними засадами вивчення історії.

Науково-теоретичні засади вивчення історії України

Структура

історичної науки

За тисячоліття свого розвитку людство створило чимало природничих і суспільних наук. З-поміж двох тисяч існуючих сьогодні наукових дисциплін в наявності є дві, що систематично вивчають досвід усієї науки. Перша з них – філософія. Вона зосереджує увагу на методологічних проблемах й найбільш загальних закономірностях розвитку людського знання. Друга – історія суспільства, природознавства й техніки, яка літописує суспільний, науково-технічний прогрес, узагальнює його історичні закономірності і також є методологічною [4, с. 6]. Термін "історія" в науці вживається у двох розуміннях: 1) як рух у часі й просторі, процес; 2) як пізнання процесу. У першому розумінні йдеться про історію Землі, окремих наук. У другому – історію людського суспільства, яке пізнається з метою з’ясування його сучасного стану й перспектив майбутнього. Нас цікавить саме цей аспект.

У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбувалася неминуча спеціалізація окремих її частин, яка триває й дотепер. Сучасна історія стала галуззю знань, яка складається з окремих розділів і галузей науки, допоміжних і спеціальних історичних дисциплін і наук. Ступінь спеціалізації окремих частин різний, що дозволяє виділити з-поміж них декілька груп (див. схему 1.1.).

Складові історичної науки

Схема 1.1. Структура історичної науки

Першу групу складають окремі розділи й галузі історичної науки, у межах якої історики вивчають історію суспільства в цілому (всесвітня історія) і за частинами. У цій групі історія вивчається за формаціями і епохами, просторово-географічним принципом, комплексними проблемами, а також зосереджується увага на вивченні окремих сторін і явищ в історії людства. У першому випадку в курсі всесвітньої історії вивчаються: історія первісного суспільства, стародавня історія, середньовічна історія, нова і новітня історії. За просторово-географічним принципом – реґіональна історія великих, історично пов’язаних між собою реґіонів (наприклад, історія Європи та інших частин світу, окремих реґіонів: Ближній та Середній Схід, Середня Азія тощо) і історія окремих країн і народів (див. схему 1.2.).

в с е с в і т н я і с т о р і я

формаціями

та епохами

просторово-географічним принципом

комплексними проблемами

комплексними

проблемами

історія первісного суспільства;
стародавня історія;
середньовічна історія;
нова історія;
новітня історія.

історія первісного суспільства;
стародавня історія;
середньовічна історія;
нова історія;
новітня історія.

в и в ч е н н я в і д б у в а є т ь с я з а

вивченням окремих сторін і явищ

в історії людства

спільне
та особливе
в історії країн
та народів (історія
Відродження, Реформації
та ін.).

історія
первісного
суспільства;
стародавня історія;
середньовічна історія;
нова історія;
новітня
історія.

економічна
історія;
політична
історія;
історія
зовнішньої політики;
воєнна історія;
історія
робітничого руху тощо.

реґіональна історія;
історія окремих країн
та народів.

Схема 1.2. Напрямки вивчення всесвітньої історії

Розробка комплексних проблем обумовлена необхідністю вивчення загального й особливого в явищах, які пережили групи країн і народів (історія Відродження, Реформації тощо). Вивчення окремих сторін історії людства призвело до виділення галузевих історичних наук, таких як економічна історія, політична історія, воєнна історія, історія зовнішньої політики, історія робітничого руху тощо.

Другу групу складають допоміжні та спеціальні історичні дисципліни: джерелознавство, археографія, палеографія, дипломатика, хронологія, метрологія історична, сфрагістика, генеалогія, геральдика, нумізматика та інші^¹. Їх виділення в наукові історичні дисципліни та розвиток були обумовлені необхідністю вироблення для історії власної методики дослідження. З цією метою допоміжні історичні дисципліни досліджують природу джерел, їх види (див. схему 1.3.).

Схема 1.3. Склад допоміжних та спеціальних історичних дисциплін

Самостійне місце посідають дві спеціальні історичні дисципліни – археологія та етнографія, які є органічними частинами історії^². Особливу групу складають суміжні науки, відособлення яких викликане потребами розвитку інших наук. До них належить: історія природознавства та її розділів (історія фізики, історія хімії тощо), історія техніки, історія держави та права, історія економічних учень, історія воєнного мистецтва та ін. (див. схему 1.4.). Історію самої історичної науки вивчає історіографія.

Схема 1.4. Структура суміжних наук

Історія як наука виконує важливу суспільну функцію. Цінність історії полягає в тих результатах, які досягнуті нею в пізнанні закономірностей історичного процесу, бо лише досвід всесвітньої історії в цілому дозволяє відокремити всезагальне від одиничного, необхідне від випадкового. Лише на ґрунті досягнень історії взагалі є можливим формулювання законів розвитку суспільства. Тому історична наука, поряд з іншими суспільними науками, відіграє важливу роль в якості наукової методологічної основи керівництва суспільним життям.

С

Предмет

вивчення
учасна наука визначає два предмети історичного пізнання. По-перше, накопичення знань, потреб, звичаїв, життєвих вигод, які, з

одного боку, поліпшують приватне життя окремої людини, а з іншого – встановлюють і вдосконалюють суспільні стосунки між людьми, тобто становлення людини й людського суспільства – один із предметів історичного дослідження. Ступінь цього становлення, досягнутий тим чи іншим народом, називають його культурою або цивілізацією. Ознаки, за якими історичне пізнання визначає цей ступінь, складають зміст особливої галузі історичного вивчення – історії культури, цивілізації.

Другий предмет історичного спостереження – це природа й дія історичних сил, що будують людські суспільства. Історичне вивчення побудови суспільства, організації громадських спілок складає іншу галузь людського пізнання – історичну соціологію (див. схему 1.5.). Вона істотно відрізняється від історії цивілізації тим, що зміст останньої становлять результати історичного процесу, а в першій спостереженню піддаються сили й засоби досягнення, його, так би мовити, кінетика [6, с. 34–35].

Схема 1.5. Зміст предмета "Історія України"

У структурі всесвітньої історії переважає культурний – історичний, а в місцевій – соціологічний погляд в історичному вивченні. Розглядаючи явища в дуже великому масштабі, всесвітня історія зосереджує увагу головним чином на культурних завоюваннях тих чи інших народів. Коли ж вивчається історія окремого народу, взаємодія народів, порівняння їх культур підлягають спостереженню меншою мірою. Тут переважає соціологічний аспект. Однак ці погляди аж ніяк не виключають один одного, а навпаки – взаємно доповнюють. Але в цілому, вивчаючи місцеву історію, історик мусить бути, насамперед, соціологом. Ідеальною метою історичного соціологічного дослідження є з’ясування багатоманітності сполучень зовнішніх і внутрішніх умов розвитку для конкретного народу на більш чи менш тривалий час. Ці сполучення – основний предмет місцевої історії.

Таким чином, предметом вивчення історії України як навчальної дисципліни є соціально-економічний, політичний та культурний розвиток українського суспільства, державного та військового будівництва на різних етапах його історичного шляху. До засад її вивчення, як правило, береться проблемно-хронологічний принцип, який дозволяє чітко визначити хронологічні межі історичного періоду, що розглядається.

П

Періодизація історії державотворення України

евний період історичного розвитку визначається як об’єктивно-матеріальними чинниками, реальним співвідношенням класових сил, так й ідейно-духовними, культурологічними моментами, накопиченими в процесі

історичного розвитку та існуючими в межах культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки. Звідси в розвитку державності України можна виділити такі найбільш важливі етапи:

1. Київська Русь та її військо.

2. Галицько-Волинське князівство – продовження української державної традиції.

3. Українське козацтво та гетьманщина, їх військова організація (XVI–XVIII ст.).

4. Шляхи національного відродження (XIV – початок XX ст.).

5. Українська національна державність та її збройний захист (лютий 1917 – 1920-ті роки).

6. Соціалістична державність України в умовах нової економічної політики та тоталітарно-репресивного режиму (1921–1938 рр.).

7. Україна під час Другої світової війни (1939–1945 рр.).

8. Державний та соціально-економічний лад України у 50–80-ті роки.

9. Україна та її Збройні сили на сучасному етапі.

П

Історіографія історії

держави України

итання виникнення України-Русі вперше постало на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ", чернець київського Печерського монастиря

Нестор, робить спробу відповісти на запитання "откуда есть пошла земля Руськая?" Цікавило його і призначення влади князя, яку він убачав у тому, щоб "володеть по праву".

У київському літописі 1187 року ми зустрічаємо вперше термін "Україна". Тоді ж наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоревім", де автор обґрунтовує необхідність возз’єднання Русі.

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI – першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини. У щоденнику дипломата Еріха Лясоти, який виконував кілька дипломатичних місій у Московській державі, у Польщі та в Україні, відображено його позитивне ставлення до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

Значно зростає роль історичної науки в Україні у XVII ст. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. У їх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648–1654 років. У 1647 році в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадають, що в ньому зроблено спробу викладання історичних фактів у системі.

У XVIII ст. з’явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. Їх праці – це спроба переходу від літописання до історичної науки. Наприклад, у "Літописі" Г. Грабянки дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра. С. Величко у праці "Сказание о войне казацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого" дає документальний, історичний матеріал й ідеологічне висвітлення подій з погляду козацької верхівки.

У 60-х роках XVIII ст. з’явилася книга "Історія росів або Малой Росії". Історію України автор починає від часів слов’янського розселення, а український народ уважає відособленим від поляків і росіян. З Московією з’єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір уперше означив ідею державності України і переніс її у майбутнє.

Науковий інтерес викликають праці таких істориків, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о казацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, учений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Пам’яткою української історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором, у якому виражається протест проти політики царату, спрямованої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний учений-енциклопедист М. Максимович. Він виступив також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українського народу відіграла праця М. Марковича "История Малороссии" (1842–1843). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський у праці "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841).

Протягом XIX ст. чимало істориків розробляли питання історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці. У той період створюються спеціальні установи для вивчення історії України – наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані провадилася на історико-філологічних факультетах університетів Києва, Одеси, Харкова. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси", виступив на початку XIX ст. закарпатський українець І. Орлай. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв’язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів.

Українська історіографія в другій половині XIX ст. внесла в науковий обсяг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена у 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV–XVI ст. Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченко видала 11 томів "Джерел до історії України-Русі", у яких були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель XVI–XVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко. М. Костомаров на основі архівних джерел розглянув причини виникнення Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави. Патріотичні погляди на минуле українського народу знайшли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX – першої третини XX ст. був видатний український учений М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь усю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Русі". Заслуга М. Грушевського, перш за все, в тому, що він визначив для українського народу національну ідею, показав історичну закономірність здобуття Україною державності, народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII–XVIII ст.

Великий внесок у розвиток історії української державності зробила Комісія (відділ) для вивчення історії України, яку було створено у 1924 році в системі АН УРСР. На Комісію було покладене завдання пошуку та видання джерел, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі українські вчені О. Левицький, Д. Багалій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенок та ін.

Історію державотворення досліджували також такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко, А. Дубровіна [8, с. 26–30].

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави України працюють такі вчені, як В. Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехович, І. Усенко, П. Музиченко та ін.

Проголошення України незалежною державою у 1991 р. дало поштовх до поглибленого вивчення історико-державної спадщини українського народу та подальшого розвитку історичної науки в Україні.

Blog