Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материала

Содержание

Список літератури
Глава 2. Київська Русь та її військо
Археологічна періодизація історії. Трипільська культура
Перші народи

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

Список літератури

1. Абрамс Р. М. К вопросу об изучении индустриализации / Р. М. Абрамс. – М.: Наука, 1992. – 367 с.

2. Бердяев Н. А. Смысл истории / Н. А. Бердяев. – М.: Мысль, 1990. – 535 с.

3. Васильев Л. С. История Востока. В 2 т. Т. 1. – М.: Высш. шк., 1994. – 389 с.

4. Добров Г. М. Наука о науке / Г. М. Добров. – К.: Наук. думка, 1989. – 589 с.

5. Иванов В. В. Методологические основы научного познания / В. В. Иванов. – Казань: Высш. шк., 1991. – 459 с.

6. Ключевский В. О. Соч. В 9 т. Курс русской истории / В. О. Ключевский. – М.: Мысль, 1987. – Т. 1. – 430 с.

7. Куліш А. Книга пам’яті українців. Короткий перелік злочинів московського імперіалізму в Русі-Україні / А. Куліш. – Х., 1996. – 139 с.

8. Музиченко П. П. Історія держави й права України / П. П. Музиченко. – К.: Знання, 1999. – 662 с.

9. Орлов Б. С. Диалог: Назад к Версалю или вперед к Хельсинки-2? / Б. С. Орлов, Ю. А. Борко // Мировая экономика и международные отношения. – 1991. – № 3. – С. 68–82.

10. Тойнби А. Дж. Постижение истории: Пер. с англ. / А. Дж. Тойнби. – М.: Прогресс, 1991. – 732 с.

Глава 2. Київська Русь та її військо

Здобуття Україною державної незалежності і соціальні зміни революційного характеру, що відбувалися протягом 90-х років ХХ ст., відродили інтерес суспільства і, особливо науковців, до української історії. На зламі історичних епох перед українським суспільством знов постали віковічні питання про походження української нації і української державності, про шляхи розвитку і зміст національної культури та інші. Вивчення уроків історії, проведення історичних паралелей та аналогій допомагають осмисленню сучасної ситуації і вибору правильного шляху у майбутнє.

Стародавня історія України та доба Київської Русі – найцікавіші періоди національної історії. Їм присвячено чимало наукових праць, але сказати, що все вже вивчено і поставити крапку, не можна. Занадто багато важливих питань залишається дискусійними через брак і недосконалість джерельної бази. Археологічні джерела, яких знайдено чимало, – німі. А методологія їх датування має слабкі місця. Найдавніші письмові джерела – іноземні. Вони дають дуже мало інформації і та розрізнена, розкидана у часі, неясна і часто взагалі сумнівна. Тому науковці тлумачать її по-різному. Головне вітчизняне джерело вивчення історії Київської Русі – "Повесть временных лет", перший список якої (Радзивилівський) знайдено на початку ХVІІІ ст. Сьогодні відомо декілька списків. Традиційна історіографія та джерелознавство датують її ХІ – початком ХІІ ст. До її недоліків відносять небезпристрасність авторів, занадто суб’єктивне подання інформації, нерідко суперечливої, а іноді просто неправдоподібної. Але, незважаючи на це, саме літописна розповідь покладена в основу давньоруської історії.

Початок масового наукового вивчення джерел та історії Київської Русі припадає на ХІХ ст. Однак більшість ґрунтовних узагальнюючих праць було створено у ХХ ст. Важливий внесок у розвиток історіографії київської доби зробили М. С. Грушевський [10], М. Ю. Брайчевський [3, 4], Б. Д. Греков [9], Б. А. Рибаков [31, 32, 33], П. П. Толочко [37, 38, 39] та інші. Спеціально досліджували проблеми давньоруської державності Н. Ф. Котляр [22], В. В. Мавродін [25], А. Толочко [36], С. В. Юшков [42] та інші. Важливою складовою державотворення завжди визнавалося військове будівництво, яке стало самостійним об’єктом дослідження І. П. Крип’якевича [23], А. А. Горського [8], та авторських колективів [17]. Ці та інші праці були використані при написанні підручника і рекомендуються слухачам і курсантам для самостійної роботи.

Зародження людської цивілізації на території України

К

Археологічна

періодизація історії.

Трипільська

культура

оріння еволюції людства сягає в далеку давнину. Сучасна наука вважає, що найдавніші гомініди з’явилися на Землі понад 14 мільйонів років тому. Але людина сучасного типу Homo sapiens сформувалася близько 40 тис. років тому

[11, с. 11–12]. Історія цього періоду німа, тому і знання про нього – лише довільна реконструкція, зроблена на підставі археологічних даних. Найдавніші сліди проживання первісної людини на території сучасної України знайдені на Закарпатті і датуються 1 млн років. Однак більшість знахідок (понад 80) відносяться до мустьєрської епохи.

Еволюція – процес, який протікає у часі. Тому дуже важливо точно визначити вік археологічної пам’ятки. Сьогодні це зробити важко. Тому для датування давньої історії застосовується відносна хронологія, яка встановлює співвідношення (черговість) подій у часі, а не визначає точну дату. Зазвичай використовують геологічну та археологічну системи відносної хронології. Геологічна періодизація встановлює п’ять ер: архейську, археозойську, палеозойську, мезозойську, кайнозойську. Остання почалася близько 65 млн років тому і триває й по сьогодні. Вона поділяється на два періоди – третичний і четвертичний. Четвертичний почався близько 1 млн років тому і складається з двох геологічних епох – плейстоцена (льодовикова доба) та голоцена (сучасна геологічна доба триває приблизно 14 тис. років).

Для більш детального вивчення доби у межах четвертичного періоду застосовують археологічну відносну хронологію, яка ґрунтується на вивченні матеріалу, форм і техніки виготовлення знарядь праці. Система археологічної відносної хронології така:

1. Еоліт (зоря кам’яного віку) – дошельська доба.

2. Палеоліт (давній кам’яний вік) охоплює 1 млн – 800 тис. років тому – 150–100 тис. років тому. Складається з:

– нижнього палеоліту (шельська та ашельська доба);

– середнього палеоліту (мустьєрська доба) – 150–100 тис. років до н. е. – 40–30 тис. років до н. е.);

– верхнього палеоліту (оріньякська, солютрейська та мадленська доба) – 40–30 тис. років до н. е. – 15–10 тис. років до н. е.).

3. Мезоліт (середній кам’яний вік) – 15–10 тис. років до н. е. – 7–5 тис. років до н. е.

4. Неоліт (новий кам’яний вік) – 7–5 тис. років до н. е. – 3 тис. років до н. е.

5. Енеоліт (мідно-кам’яний вік) – 4–3 тис. років до н. е.

6. Бронзовий вік – 3–1 тис. років до н. е.

7. Залізний вік – з 1 тисячоліття до н. е.

Стосовно точного датування цих періодів у науковців немає одностайності [39, с. 10–18]. Археологічна періодизація не є періодизацією найдавнішої історії людства, або якогось народу. Вона лише дає уявлення про напрямки і соціально-економічні етапи розвитку людства. У добу палеоліту люди жили за рахунок полювання і збиральництва, виготовляли знаряддя праці з каменю і кістки, жили стадами, шлюбні зв’язки мали парно-груповий характер. Наприкінці пізнього палеоліту в Європі різко похолодало, внаслідок чого змінився рослинний та тваринний світ реґіону, що спричинило першу мисливську кризу. Людям довелося пристосовуватися до нових скрутних умов життя і господарювання.

У мезоліті, у результаті відступу льодовика (приблизно 11 тис. років до н. е.) на всій європейській території сформувався сучасний клімат, ландшафт, флора і фауна. Людина подолала другу мисливську кризу. На цей час припадає перехід до відносно осілого способу життя, приручення собаки і свині, розвиток рибальства, використання вогню для приготування їжі, формування родової общини.

Головною особливістю доби неоліту та енеоліту стала так звана неолітична революція – перехід від привласнюючих до відтворюючих форм господарства. На території сучасної України виявлено близько 500 неолітичних поселень, які свідчать про існування тут двох культурно-господарських зон: південно-західної (землеробсько-скотарської), що охоплювала лісостепове Правобережжя, Подністров’я, Західну Волинь, Закарпаття та північно-східної (мисливсько-рибальської), яка склалася на лісостеповому Лівобережжі і Поліссі. Землеробсько-скотарській зоні відповідають буго-дністровська, лінійно-стрічкова кераміки, дунайська і тиська археологічна культури; мисливсько-рибальській зоні – сурсько-дніпровська, ямково-гребінцева кераміки та дніпрово-донецька археологічна культура [16, с. 10]. Неолітичну революцію супроводжувало поступове зростання ролі чоловіка у суспільстві, що викликало зміни у соціальній організації – на зміну материнському роду (матріархату) прийшов батьківський рід (патріархат).

У IV–III тис до н. е. на території України почалася доба використання металів – на зміну неоліту прийшов енеоліт. Утім мідного віку в чистому вигляді ніде не було, оскільки мідь – м’який метал і широкого використання не мав. Цьому періоду в Україні відповідає трипільська археологічна культура, названа від села Трипілля, що на Київщині, де у 1896 р. археологом В. Хвойкою були знайдені перші пам’ятки. Зараз вивчено близько 600 пам’яток, розташованих на значній території Середнього і Верхнього Подніпров’я і Побужжя, Волині, частини Лівобережжя біля Дніпра. Селилися трипільці вздовж рік. Їх поселення були різними – вони нараховували від кількох десятків до 1,5 тисячі будинків. Площа окремих поселень-гігантів, знайдених у Південному Побужжі, сягала 280–400 га. Розміщені колом будинки були наземними і глинобитними, площею від 6 до 150 кв. м. Більшість будинків була 2–4-камерними, де проживали прості родини. Трипільці займалися землеробством, скотарством, полюванням. Знали ткацьке і гончарне ремесла. Причому кераміка є однією із головних ознак трипільської культури. Через значну кількість знайдених високоякісних гончарних виробів її ще називають культурою мальованої кераміки. Велику кількість різноманітного трипільського посуду можна поділити на дві групи – грубі вироби з товстими стінками та вишукані, добре випалені, тонкостінні, майстерно розмальовані. Серед знахідок часто зустрічаються також глиняні фігурки тварин і людей, переважно жінок. Реконструювати соціальну організацію трипільців важко. Ймовірно, жили вони родами^³ і були вже соціально розшарованими.

Трипільська культура датується VI/IV–II/I тис. до н. е. Розквіт її припадає на II тисячоліття до н. е. Питання про її витоки і впливи викликає багато суперечок. Знахідки, схожі на трипільські, були виявлені у Східному Середземномор’ї (на Балканах і в Малій Азії), у Месопотамії, Єгипті, Туркестані, Китаї, на Північному Кавказі. Порівняльний аналіз трипільської і мікенської культур свідчить, що остання, очевидно, була молодша за віком [29, с. 51–52]. Інші знахідки розташувати у порядку старшинства поки що не вдається. Тому питання про походження трипільської культури залишається відкритим: утворило її автохтонне населення або мігранти, а якщо мігранти, то звідки вони прийшли? Кінець цієї культури визначається приблизно 1800 р. до н. е. У цей час у Подніпров’ї, очевидно, сталась якась соціальна катастрофа (можливо, ворожа навала), внаслідок якої трипільське населення було частково знищене, частково витіснене зі своєї території [5, с. 53].

Важливими пам’ятками доби неоліту-енеоліту є кургани, поширені по всій степовій зоні України. Вони належать до культури фарбованих кістяків (тіла небіжчиків вкривалися червоною охрою). Це була культура кочовиків-скотарів.

Наприкінці III – на початку II тисячоліття до н. е. на землях сучасної України почалася доба бронзи. Однак вироби із бронзи – сплаву міді і олова – поширювалися повільно і не замінили цілком знаряддя праці з каменю. Центром металургії став Донецький реґіон, де знайдено місця видобування міді у давнину. Але покладів олова тут не було, виходить, цей компонент сплаву, а можливо, й увесь сплав, постачався сюди з Алтаю, Уралу, Кавказу, Малої Азії або з інших районів.

У добу бронзи на території України існувало декілька археологічних культур. Вони виразно поділяються на два типи: степові культури скотарів (ямна, катакомбна, зрубна) та лісостепові культури землеробів (шнурна кераміка, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська). Це свідчить про величезні зміни, що сталися в цей період. По-перше, відбувся перший великий розподіл праці – землеробство відділилося від скотарства. У результаті сформувалися дві господарські зони, які співпадали з природно-кліматичними зонами степу і лісу (лісостеп тяжів до лісу, але був перехідною зоною). У них почався процес становлення двох типів цивілізацій: кочової скотарської та осілої землеробської зі своїми системами цінностей. Протистояння цих цивілізацій на віки стало визначальним чинником в історії України і закінчилося тільки наприкінці ХVIII ст. перемогою останньої. По-друге, завершився черговий тривалий етап трансформації соціальної організації суспільства. У землеробських племен на зміну материнському роду прийшов батьківський. А у степових племен, через більшу ефективність господарства, почалися процеси соціального розшарування і класоутворення. Усе це створювало об’єктивні передумови для переходу до нового етапу історичного розвитку – до військової демократії і зародження державотворчих традицій.

З
Перші народи

та державні

утворення

на території

Північного

Причорномор’я
алізний вік на території сучасної України розпочався приблизно у Х–IХ ст. до н. е. Спочатку залізо і вироби з нього надходили з Месопотамії та Малої Азії, потім з Кавказу і Греції. Близько християнської ери слов’яни почали примітивним способом виплавляти метал із болотяних руд. Залізна індустрія значно удосконалилась у IV–VII ст. н. е. завдяки

застосуванню антами плавильних печей. Виготовлення та використання залізних знарядь праці сприяло піднесенню продуктивності праці і, відповідно, розвитку торгівлі і накопиченню суспільного багатства.

На початку залізного віку причорноморські степи від Керченської протоки до Дністра контролювалися кіммерійцями. Уважається, що ці кочові племена мігрантів підкорили місцеве населення і панували тут до 700-х років до н. е. Кіммерійці – найдавніший із народів, що мешкали на території сучасної України, ім’я якого відомо із писемних джерел. Про них писав Гомер у своїй "Одіссеї", а в ассірійських пам’ятках вони згадуються, як гимири. Їх етнічне походження залишається нез’ясованим. Займалися вони кочовим скотарством, освоїли виробництво заліза із болотяних руд.

Кіммерійське суспільство було вже соціально розшарованим. Влада і багатства зосереджувалися в руках царів-вождів та знаті. Важливим джерелом багатства були грабіжницькі походи, для здійснення яких потрібне військо. Кіммерійське військо складалося із озброєної бойовими сокирами кінноти. У середині VIII ст. до н. е. вони атакували Урарту, а потім Ассірію. Для боротьби з ними ассірійський цар уклав союз зі скіфами, які у той час мешкали в Середній Азії. Під тиском скіфів частина кіммерійців відступила в Крим і на Північний Кавказ, де осіла і змішалася з місцевим населенням. Друга група відійшла на захід і зрештою була розбита скіфами на Дністрі.

Панування скіфів у Північному Причорномор’ї охоплює період від VII до II ст. до н. е. Їх етнічне походження належить до дискусійних питань. Григор’єв, Забєлін, Іловайський висунули гіпотезу слов’янського походження скіфів, Меленхоф, Томашек, Ростовцев – іранського, а Ньюмен – монгольського. Для усіх цих концепцій існує ґрунт [5, с. 71]. Відомо, що скіфські племена не були однорідними. Геродот, наприклад, писав про царських скіфів, яким підкорялися скіфи-кочовики, скіфи-орачі, скіфи-землероби (борисфеніти), греко-скіфи (каліппіди) та інші. Очевидно, царські скіфи були іранцями, скіфи-орачі та землероби – слов’янами, не виключено, що якісь окремі орди могли складатися із угрів або монголів.

У соціальному плані скіфське суспільство було розшарованим: більшість становили селяни-общинники (земля належала общині), привілейовані групи складали воїни та жерці, були також раби. Більшість скіфів були скотарями кочовиками, а місцеве населення під їх контролем займалося землеробством. Скіфська знать збагачувалася завдяки грабіжницьким походам та торгівлі із греками. Продавали хліб, рабів, скот, шкіри, хутра, мед, віск та інше, а купували переважно тканини, вина, предмети мистецтва та розкоші.

Перші ознаки скіфської державності сформувалися вже наприкінці VII ст. до н. е. А за два століття Фукідід писав про державу, яка хоч і була організаційно слабкою, але за своєю могутністю переважала всі європейські держави. Давні греки називали скіфське царство Скіфією, або Великою Скіф’ю [14, с. 71]. За формою це була поліцентрична кочова імперія – конфедерація сильних кочових родів, у яких були свої вожді, старійшини, органи общинного врядування тощо. Її наступними аналогами стали Хозарський каганат і Золота Орда. Влада царя головної орди визнавалася всіма, але не була абсолютною. Влада ця трималася на воєнній силі, яка застосовувалась і у внутрішній, і у зовнішній політиці.

Скіфське військо було головним чином кінним. Скіфські вершники, як пізніше і сарматські, використовували м’яке сідло, що давало їм перевагу над західною кавалерією, оскільки греки і римляни ще не знали сідел. Точно не з’ясовано, чи мали вони шпори. Відомо, що в Західну Європу шпори принесли авари у VI ст. н. е. [5, с. 72]. Скіфська наступальна зброя складалася з мечів, кинджалів, списів, дротиків, бойових сокир, лука зі стрілами та пращі. Для захисту використовувалися шоломи, панцирі, бойові пояси, поножі та щити. Повне озброєння мали лише представники знаті. Найзаможніші прикрашали свою зброю, вбрання і навіть кінське спорядження золотом. Найбільш поширеною зброєю скіфського воїна був короткий (близько 75 см) з подвійним викривленням лук, добре пристосований для стріляння з коня. Стріли виготовлялися з дерева або очерету, наконечники – здебільшого із бронзи, але зустрічалися і кам’яні, кістяні, залізні. Колчан для стріл виготовлявся з дерева чи шкіри і, зазвичай, багато прикрашався. Меч у скіфів був символом бога війни. На його честь споруджувалися вівтарі, на яких приносили в жертву полонених і худобу. Найбільш поширеним у скіфів був короткий (до 60 см) двобічний меч – акінак. Рідше зустрічався довгий меч. Залізні мечі на кшталт скіфських відомі з VIІ ст. до н. е. Невід’ємною річчю екіпіровки були шкіряні пояси, що виконували функції портупеї: до них, наприклад, підвішувалася бойова сокира. Нерідко вони вкривалися платівками або бляхами із заліза, міді, золота. Основним знаряддям захисту були дерев’яні, обтягнуті шкірою щити – невеликі і різні за формою.

Воєнні успіхи скіфів певною мірою були обумовлені творчим підходом до військової справи і вірністю давнім традиціям. Завдяки Геродоту відомі деякі їх військові звичаї. Очевидно, скіфи знімали скальпи з убитих, можливо, пили кров першого вбитого ворога, але сумнівно, щоб вони відносили голови всіх забитих ними в бою до царя, або робили чаші з черепів своїх ворогів (археологи таких чаш не знаходили). Від скіфів бере початок існуюча і сьогодні традиція скріплювати військову дружбу побратимством. Воєнний досвід скіфів широко використовувався українськими козаками. Так, типовою скіфською тактикою в бою вважається атака супротивника невеликими загонами, а потім удавана втеча. Це дозволяло заманити ворога у пастку і легко знищити його розрізнені сили.

У першій половині IV ст. до н. е. у скіфському суспільстві прискорилися процеси класоутворення та політичної інтеграції. Під одноосібною владою царя Атея було об’єднано велику територію – степову і лісостепову смугу від Дону до Дунаю. Скіфія перетворилася на могутню державу. Після загибелі Атея держава значно зменшилась, але проіснувала до III ст. до н. е. Друга скіфська держава зі столицею в Неаполеві (біля сучасного Сімферополю) в Криму виникла приблизно у III ст. до н. е. Свого розквіту вона досягла у II ст. до н. е. А у III ст. н. е. пала під ударами готів. Ще одне скіфське державне об’єднання – Мала Скіфія – існувало у I–II ст. н. е. у пониззі Дунаю і Дністра у Добруджі.

Особливу роль у розвитку державотворчих традицій у Північному Причорномор’ї відіграли грецькі міста-держави – поліси. Більшість з них було засновано вихідцями з Мілету. У VII–VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря з’явилися торговельні факторії Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей та інші. З часом вони перетворилися на повноцінні соціальні осередки і стали важливими політичними, економічними і культурними центрами реґіону. Протягом усього часу свого існування вони виконували посередницькі функції між народами Північного Причорномор’я і центрами світової цивілізації – Перським царством, Давньою Грецією, античним Римом, Візантією тощо. Період їх розквіту припав на V–IV ст. до н. е.

Від початку свого існування поліси були незалежними державами. Їх населення було соціально розшарованим. Привілейовану верству становили вільні громадяни – купці, власники суден, землі, ремісничих майстерень та нерухомості. Були серед них також ремісники, землероби, дрібні торговці. Окремі групи становили вільні чужинці та раби. Політичні права мали тільки вільні громадяни – уродженці міста чоловічої статі, що досягли 25 років.

Політичний устрій причорноморських міст-держав був аналогічний грецькому. За формою правління вони були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками. Причому у V–ІI ст. до н. е. в політичному житті переважав демократичний елемент, а з I ст. до н. е. – аристократичний. Вищим органом влади в полісах були народні збори, право на участь у яких мали тільки вільні громадяни, що досягли 25 років. Збори виконували законодавчі, установчі та контрольні функції, щорічно обирали органи виконавчої влади. Виконавчі і розпорядчі функції здійснювали постійнодіючі Рада міста та колегії – магістратури. Останні опікувалися окремими галузями суспільного життя, у тому числі судовою, фінансовою, військовою, релігійною. Міста-держави мали розвинену систему права, що ґрунтувалася на правовій системі афінської рабовласницької демократії.

У V ст. до н. е. на берегах Керченської протоки сформувалася нова держава – Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї (сучасна Керч). До її складу увійшли значні території: Керченський і Таманський півострови, берегова смуга до сучасного Новоросійська, низ Кубані та східне узбережжя Азовського моря. Ця держава стала результатом компромісу між грецькими полісами та місцевими племенами. Першу боспорську династію заснував виходець із місцевої елінізованої родини Спарток І, проголосивши себе царем синдів і меотів. Греки спочатку визнали його лише як archon (главу). Фактично ж, отримавши контроль над грецьким військом, він прибрав до рук усю повноту влади.

Об’єднана під владою монарха держава зміцніла: припинилася ворожнеча між місцевими племенами і грецькими колоністами, зовнішні кордони були захищені від нападів скіфів та інших кочовиків. У IV–ІІІ ст. до н. е. вона досягла найбільшого розквіту. Основу її економічної могутності становили розвинене землеробство, скотарство, різноманітні ремесла і зовнішня торгівля. Пантікапей стояв на перехресті торговельних шляхів, але його основним торговим партнером була Греція. Важливою статтею експорту був хліб. Боспорське царство стало головним виробником і постачальником збіжжя в Аттіку, забезпечуючи половину грецького хлібного імпорту.

З ІІІ ст. до н. е. почався поступовий занепад держави. На початку І ст. до н. е. вона була підкорена понтійським царем, а на початку І ст. н. е. опинилася під владою Риму. У середині ІІІ ст. н. е. держава сильно постраждала від готської навали, а в останній чверті ІV ст. н. е. зазнала нищівних втрат від ударів гуннських орд. У VI ст. н. е. після входження Боспорського царства до складу Візантії його історія припинилася.

Суспільний лад Боспору будувався на ґрунті рабовласницького способу виробництва. Панівною верствою в суспільстві були рабовласники грецького, скіфського та меотського походження, які володіли землею, суднами, будинками, майстернями. Більшість населення складали вільні селяни-общинники, вільні ремісники і дрібні торговці. Великий прошарок становили раби, праця яких широко використовувалася в усіх галузях господарства.

Політичний устрій держави постійно змінювався. Спочатку це був союз полісів і місцевих племен, які значною мірою зберігали автономію (мали своїх вождів-царів і общинне самоврядування). На чолі союзу стояв архонт, влада якого передавалася у спадщину, але спочатку затверджувалася народними зборами. Поступово влада архонта зростала, звужувалося місцеве самоврядування міст і племен [7, с. 13]. Це виразно проявилося у назвах титулу боспорських правителів – у середині IV ст. до н. е. вони стали називати себе "архонтами Боспору і Феодосії та царями підвладних племен", а з початку ІІІ ст. до н. е. – "царями Боспору". Процес переродження держави в необмежену монархію завершився в І ст. н. е., коли цар зосередив у своїх руках верховну владу, військове командування, судові і жрецькі функції. Безпосереднє управління державою здійснювалося найближчим оточенням царя – військовою і цивільною знаттю.

Система права у Боспорі базувалася на грецькому праві та звичаєвому праві місцевих племен.

Існування в умовах оточення войовничими (скіфськими та ін.) племенами змушувало держави-міста постійно дбати про розвиток військової справи. У ранній період (VІ–V ст. до н. е.) військо полісів являло собою ополчення з вільних громадян. Основною тактичною одиницею була грецька фаланга, що складалася із важко- і легкоозброєних піших воїнів. В основі фаланги був щільно зімкнутий лінійний стрій з дуже обмеженою маневреністю. Більш заможні громадяни складали важку піхоту, менш заможні – легку. Кіннота була нечисленною і використовувалася для прикриття флангів. З IV ст. до н. е. її роль почала зростати, у першу чергу на Боспорі. Специфікою боспорського війська стало об’єднання грецької фаланги з меото-скіфською кіннотою в центрі бойового строю. Одночасно тут з’являється новий військовий контингент – загони найманців із греків, фракійців та місцевих народів. Поступово на цій основі було створено регулярне військо. Про розвиток військової тактики свідчить застосування з ІІІ ст. до н. е. розчленованого строю з більшою маневреністю [4, т. 2, с. 145].

На початку християнської ери основою війська знову стало ополчення, яке тепер складалося не тільки з мешканців полісів, а й з усієї території держави, у т. ч. негромадян. Зберегла свою роль легкоозброєна піхота, хоча зростала й набувала вирішального значення важка кіннота. Згадки про найманців зникли зі сторінок джерел. На озброєнні воїнів були списи, мечі, кинджали, луки зі стрілами, дротики, бойові сокири, пращі. Захисне спорядження складали панцирі (приблизно з ІІ ст. до н. е. під впливом сарматів з’явилася кольчуга), кнемиди (бронзові тонкі листи для захисту ноги) грецького типу, шоломи та щити (спочатку легкі, невеликі, а з ІІІ ст. до н. е. – довгі, овальні).

Певного рівня сягнув розвиток військової техніки – з кінця ІІ ст. до н. е. при осаді і обороні використовувалися військові машини. На Боспорі, а можливо, і в Херсонесі, був військовий флот.

Подальший розвиток державотворчої традиції у Північному Причорномор’ї пов’язаний з появою на початку ІІ ст. до н. е. нових орд кочовиків – сарматів. За етнічним походженням це були іранці. Вони прийшли із Середньої Азії і частково витіснили з реґіону, частково асимілювали скіфів. Політична й економічна стабільність та торговельні контакти між степовими народами і грецькими полісами, зруйновані в початковий період зміни господарів степів, невдовзі були відновлені сарматами. Фактично сарматське панування стало продовженням скіфської доби.

Сармати не були єдиним народом. Вони складалися із споріднених племен – роксоланів, язигів, сіраків, аорсів, аланів та інших. Вони не створили єдиної політичної організації і становили вільну федерацію племен. На чолі кожного племені стояв свій вождь, який мав значну політичну владу й очолював військо. Незважаючи на значне соціальне розшарування, суспільно-політичні відносини регламентувалися інститутами общинної демократії. В цілому суспільство знаходилося на етапі військової демократії.

Кочовий спосіб життя і міграційні процеси обумовили важливість ролі війська в житті сарматських племен. Основу їх воєнної могутності становила важка кіннота, сформована із кращих представників знаті. Сарматський вершник носив шлем і кольчугу або шкіряні доспіхи. Він був озброєний довгим списом і довгим залізним мечем. Під час битви важка кіннота, зазвичай, розташовувалася в центрі, а на флангах виставлялася легка кіннота, озброєна луками і стрілами. Не кожна армія могла витримати атаку сарматської кавалерії.

Скіфо-сарматська (іранська) доба в історії України завершилася у другій – першій половині ІІІ ст. н. е. Кінець їй поклали вихідці із Прибалтики – германські племена готів, які розселилися на широких степових просторах від Кубані до Дунаю. Вони поділилися на дві групи: вестготи оволоділи територію між Дніпром і Дунаєм, а остготи – землі ліворуч від Дніпра. Опинившись у нових географічних умовах, готи змушені були пристосовуватися до них. Змінилася їх політична і соціальна організація, їх мистецтво і ремесла демонстрували все більшу схожість із сарматськими. Спочатку готи воювали пішки, але, оселившись у степах, навчилися їздити верхи. Готська кіннота була організована за сарматським зразком (не був взятий на озброєння тільки довгий спис). Реформування війська зруйнувало соціальну структуру суспільства. Спочатку воно, як у всіх германців, складалося із трьох верств – вільних, напіввільних та рабів. Вільні чоловіки складали піше військо і брали участь у виборах вождів (герцогів, суддів, конунгів) та у розв’язанні суспільно важливих проблем на народних зборах племен чи родів. З утворенням кінноти із-поміж числа вільних общинників виділилася і почала зростати привілейована група майбутніх аристократів. Вони першими йшли у бій, першими ділили воєнну здобич, першими стали отримувати землі від герцогів.

У середині IV ст. остготські племена об’єдналися в сильну федерацію, королем якої був обраний один із племінних вождів – Германаріх. Він розпочав експансію на північний захід, кінцевою метою якої було завоювання венедів. Під час цієї кампанії були підкорені і венеди, і багато інших племен, серед яких, очевидно, були анти та словени. Вестготи відступили за Дунай. Королівство Германаріха простяглося від Чорного до Балтійського морів.

Політичну і культурну взаємодію германських і слов’янських народів на території сучасної України було перервано вторгненням гунів. Міграція гунів, що розпочалася в середині IV ст. від китайських кордонів на захід зрушила з місця всі племена, що мешкали в євразійських степах, викликавши ланцюгову реакцію, і поклала початок "великому переселенню народів". Приблизно у 360 р. вони перетнули Волгу і підкорили аланів, а у 70-х роках зруйнували готське королівство. Більшість готів відступила на захід. На початку V ст. гунська орда облаштувалася в районі середнього Дунаю. Усе Північне Причорномор’я опинилося під її владою.

Піку своєї могутності гунська держава досягла за часів правління хана Атіли (434–453 рр.). Вона стала найвпливовішою державою Європи, з якою мусили рахуватися Рим і Константинополь. Це була багатонаціональна кочова імперія, населення якої лояльно ставилося до своїх господарів, оскільки ті не збирали з них податків і не втручалися у внутрішні справи підлеглих. На чолі її стояв обраний хан. Його влада трималася на військовій силі, основою якої була, як у всіх кочовиків, кіннота. Гунські вершники не мали собі рівних. Крім того, гуни володіли облоговою технікою і могли долати найміцніші кам’яні мури римських фортець. Імовірно, що до складу їх війська входили і слов’янські загони. Важливу роль у політичному житті ханства відігравала військова знать, яка становила найближче оточення хана. Після смерті Атіли держава була поділена між його синами і ослабла. Невдовзі гуни були розбиті візантійською армією і дезорганізовані. Вони відступили на схід і на початку VI ст. їх ім’я зникло зі сторінок історичних джерел.

Із кінцем гунської доби закінчується панівна роль степової цивілізації у розвитку державотворчої традиції на українських землях. Різні кочові орди ще неодноразово приходили в причорноморські степи, але їх роль із конструктивної перетворилася на деструктивну. Віднині, протягом наступного тисячоліття, вони становили постійну загрозу для державності нового типу, яку заклали землеробські слов’янські племена. Усього 12 народів – кімерійці, греки, скіфи, сармати, алани, готи, гуни, авари, булгари, хозари, угри, печеніги, – протягом двох тисячоліть (І тис. до н. е. – І тис. н. е.) мешкали у близькому сусідстві з давніми слов’янами на теперішніх українських землях. І всі вони, безумовно, залишили свій відбиток в нашій історії.

Blog