Geum.ru

Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материалаДокументы

Содержание


Склад та організація війська Київської Русі
2. Полчний ряд
Походи великих
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Склад та організація

війська Київської Русі





"ДЕСЯТКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ"



Схема 2.1. Склад та організація війська Київської Русі


За етнічним складом давньоруське військо було багатонаціональним із значною перевагою слов’янського елементу. У дружині перших князів значну роль відігравали варяги. Про це свідчать імена учасників походів на Царгород у першій половині Х століття. Поступово дружина слов’янізувалася. Остання літописна згадка про варягів припадає на 1036 р., коли Ярослав Мудрий запросив їх із Новгорода на допомогу для захисту Києва від печенігів.

Питання про роль варягів у військовому будівництві Київської Русі залишається відкритим. Документальних і археологічних свідчень не вистачає, щоб зробити остаточні висновки. Існує думка, що варяги принесли на Русь більш високу військову організацію і краще озброєння [23, с. 12–13]. Але більшість сучасних вітчизняних істориків схиляється до розуміння того факту, що роль варягів в давньоруській історії і, зокрема, у воєнному будівництві Русі була сильно перебільшена норманістами. Елементарна логіка заперечує позитивні впливи менш розвиненого народу на більш розвинений. Такі поняття, як "копье", "сулиця", "лук", "броня", "шолом", "щит", "дружина", "військо", "воєвода", – або слов’янського, або східного походження.

Літературні джерела свідчать, що військо Київської Русі будувалося на самобутньому слов’янському ґрунті. Воно мало десятичну організацію – ділилося на тисячі, сотні і десятки, очолювані відповідно тисяцькими, соцькими, десяцькими. З часом, на зміну старому десятичному поділу прийшов новий територіальний принцип поділу війська. Згідно з ним вихідці з певної місцевості чи міста об’єднувалися у полки, або раті, які мали ім’я своєї території – переяславська рать, чернігівський полк тощо. Вони ділилися на тисячі і сотні. Колишній десяток – найдрібніша одиниця – перетворилася на "копье", тобто групу, що складалася із вершника та супроводжуючих його осіб. Точних даних про склад "копья" давні джерела не залишили [17, с. 14].

Давньоруські збройні сили складалися із двох родів військ: кінноти і піхоти. Дружина здебільшого воювала на конях, ополченці – пішки. Загострення воєнного протистояння зі степовими кочовиками обумовило зростання значення кінноти і в лавах народного ополчення. Однак в усіх великих битвах того часу піхота відігравала важливу і активну роль. Вона була основою і підпорою бойового порядку і часто своєю стійкістю і мужністю вирішувала долю битви. Збереження важливої ролі піхоти, постійна взаємодія її з кіннотою давали величезну перевагу над ворогом. При цьому вона не ставала придатком кінноти, як це бувало в арміях західноєвропейських країн, а відігравала самостійну роль у бойових діях. Нестримний натиск і рукопашний бій піхоти були відмінними рисами давньоруського війська. Ця форма боротьби так і називалася "руським боєм".

Про наявність кінноти в Київській Русі свідчать численні писемні джерела і археологічні дані. У результаті розкопок виявлено велику кількість кінського спорядження, що говорить про те, що кіньми користувалися не тільки дружинники, а й прості воїни. Для створення кінних загонів із ополченців князі утримували цілі табуни. Так, Іпатьєвський літопис під 1146 роком згадує про табун князів Ігоря і Святослава із 3000 стадних кобил та 1000 коней.

Давньоруська кіннота брала участь у боях і походах як самостійний рід військ. За характером озброєння вона поділялася на легку і важку. Такий поділ кавалерії на Русі знали вже у Х–ХІ ст, а на Заході він закріпився лише у ХІV ст. Легка і мобільна кіннота давала русичам перевагу на західних театрах воєнних дій.

Військова справа в Київській Русі постійно вдосконалювалася. Завдяки цьому давньоруське військо вважалося одним із кращих в Європі. Візантійські імператори, наприклад, охоче наймали до себе на службу руських дружинників. Військові дії київських князів, як правило, мали наступальний характер. Тактичні прийоми не були шаблонними. Приймаючи рішення, полководець завжди враховував обставини, за яких відбувався кожний конкретний бій. Враховувалося навіть, з якого боку світить сонце і віє вітер. Бій, зазвичай, розпочинали кінні лучники. Вони швидко наближалися до противника, обсипали його стрілами і швидко відходили назад. Іноді бій розпочинався з єдиноборства двох богатирів, або ж його розпочинав сам князь.

У багатьох місцях "Повісті" літописець розповідає про використання київськими князями різноманітних тактичних прийомів, таких як обманна втеча, засідка та ін. Щоб ошукати противника, влаштовувалися обманні табори з багаттям. Широко застосовувалися такі форми, як удар по флангу противника, охоплення та оточення його частин.

При облозі городів навколо їх стін зводилися земляні вали, робилися підкопи, перекривалося водопостачання (похід Володимира Великого на Корсунь у 969 р.). Розбитого противника переслідували рідко. Перемога відзначалася "на костях", тобто військо залишалося на деякий час на полі битви.

Оборона здійснювалась активно навіть тоді, коли сили противника значно переважали. Широко використовувався метод кругової оборони (оборона Святославом Доростолу у 971 р.).

Великий інтерес викликають способи управління військами в бою. Верховним головнокомандувачем був великий князь. Другою особою у війську, помічником князя був воєвода. Так, "Повість", розповідаючи про молоді роки Святослава Ігоревича, зазначала, що боєм тоді керував більш досвідчений воєвода Свенельд. А воєвода Претич за відсутності князя у Києві командував київським гарнізоном.

План бою розроблявся князями і воєводами заздалегідь. Іноді в цьому брала участь старша дружина. Перед боєм завчасно визначалися спеціальні умовні сигнали для війська – удари в головний бубен, довгі або короткі гудки труб та ін. У самий розпал бою, коли важко було зорієнтуватися, де свої, а де чужі, управління здійснювалося шляхом підняття або пересування прапорів (стяг, хоругва). Військо шикувалось і билося навколо своїх стягів. Стяг, як правило, ставився в центрі бойового порядку війська. Княжі прапори за формою були трикутні і чотирикутні, відрізнялися один від одного кольорами (переважали червоні) та зображеннями на них. На початку бою прапор піднімали над військом – "ставили стяг" на знак того, що битва починається. Прапор охороняв хорунжий. Навколо прапора завжди велася жорстока битва, тому що військо в усі часи зобов’язано було оберігати свою святиню, а ворог уважав за честь здобути стяг противника.

З розвитком війська відбувалися важливі зміни в бойових порядках. Необхідність правильного поєднання дій піхоти і кінноти та здійснення хоча б простих видів маневру на полі бою призвели до поділу "стіни" (глибокий стрій від двох до двадцяти рядів) на початковому етапі на три, а потім на п’ять частин (див. схему 2.2.).

бойові порядки війська

1. СТІНА

ГЛИБОКИЙ СТРІЙ (ВІД 3-х ДО 20-ти РЯДІВ)




2. ПОЛЧНИЙ РЯД


3. П’ЯТИЧЛЕННИЙ ПОРЯДОК

(ВАРІАНТ)


Схема 2.2. Бойові порядки військ Київської Русі: 1. Стіна; 2. Полчний ряд;

3. П’ятичленний бойовий порядок

Великі загони удільних князів та бояр називалися полками. Крім того, полком стала називатися частина бойового монолітного порядку. У ХІ ст. давньоруське військо вишикувалося для бою в одну лінію, що складалася з трьох частин: полк "чело" (центр), полки правої і лівої руки (флангові частини). Такий бойовий порядок зберігав сильні сторони "стіни" і водночас дозволяв по-різному комбінувати розміщення піхоти та кінноти, здійснювати маневр під час бою, завдавати удари по флангах і в тил бойових порядків ворога.

Бойовий порядок, що складався з трьох полків, розташованих в одну лінію, називався "полчный ряд". Подальший розвиток воєнної теорії і практики призвів до поділу війська на п’ять полків і шикування його у дві лінії, що зміцнювало глибину і стійкість бойового порядку і розширювало можливість маневрування на полі бою. Бойові порядки подібного плану використовував вже Володимир Мономах. Таких бойових порядків, що поєднували в собі піхоту і кінноту і створювали можливості для вільного маневру в бою, не знала жодна країна Сходу і Заходу [17, с. 19].

Майже всі свої війни київські князі вели за межами держави. Тому важливе значення мало питання забезпечення війська продовольством. Докладних відомостей про це в історичних джерелах не збереглося. Щоправда, літописи розповідають, що у воєнні походи київські князі вирушали з великою кількістю обозів. На них перевозили зброю і спорядження воїнів. Можна припустити, що в похід брали також хліб, в’ялену або сушену яловичину, живу худобу тощо. Однак заготовити продукти харчування на увесь тривалий похід було неможливо. Тому, очевидно, м’ясо отримували від забою коней та полювання на диких звірів, інші харчі здобували у місцевого населення. Коні утримувалися на підніжному кормі, оскільки походи традиційно починалися навесні і закінчувалися до початку зими.

Важливе значення для війська, що багато часу проводить у далеких походах, мають засоби пересування. Кіннота легко і швидко долала будь-які віддалі. Для переміщення піхоти на віддалені театри воєнних дій київські князі широко використовували човновий флот. За різними даними у різні часи він нараховував від 400 до 6000 човнів (ладья, суд, насад, менші – струг, учан, павозок) [12, с. 1167]. Спочатку човни будувалися з видовбаних великих стовбурів дуба або липи з нарощуванням їх дошками. У подальшому, корпус робили повністю дощаним. Човни сягали в довжину 20 метрів, у ширину – 5 метрів. Вони мали весла і вітрила (парус, пря), брали на борт до 100 воїнів. Використовувався флот на річках і на морі як транспортний засіб. Зрідка човни призначалися для оборони переправ через Дніпро (1151 р.), або через Десну (1160 р.). До бойових дій проти візантійського флоту, спорядженого так званим грецьким вогнем (сумішшю смоли, сірки, вугілля, нафти, селітри, яку вистрілювали мідні труби), руські човни були непридатні.

Воєнні успіхи київських князів значною мірою були обумовлені доброю військовою підготовкою не тільки дружини, а й народного ополчення. Давньоруське військо не знало регулярних форм навчання, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Утім існували неписані вимоги до новобранців (див. схему 2.3.). Кожний воїн опановував військову справу самостійно. Процес виховання і підготовки до служби дітей феодальної знаті розпочинався змолоду, шляхом залучення до воєнних походів. Так, Святослав Ігоревич почав воювати ще дитиною. І за традицією в бою першим брав спис. Володимир Мономах ходив у походи з 13 років. Юнаки з усіх верств населення відповідно до своїх можливостей самостійно оволодівали навичками рукопашного бою, стрільби з луку, метання списа, користування мечем і шаблею, верхової їзди тощо. Молодь змагалася з усіх видів воєнної справи. Провадилися також показові ігри, на яких усі охочі могли продемонструвати свою силу і спритність. Для таких змагань створювалися спеціальні витоптані майданчики, які називалися "ігрища".



Схема 2.3. Вимоги до молодого воїна


Для давньоруського війська характерною була висока дисциплінованість. Поступово вироблялася система стягнень і заохочень. За військові заслуги видавалися золоті гривні, ланцюги, нагрудні хрести. Іноді воїнів нагороджували зброєю, доспіхами, конем, або земельним володінням. Пізніше учасники походів почали отримувати грошову платню.


Озброєння

та спорядження

воїнів Київської

Русі



Важливе значення для боєздатності армії мало її озброєння. На озброєнні давньоруських воїнів були усі види зброї та знаряддя захисту, поширені на великих просторах Євразії:

луки зі стрілами, мечі, шаблі, бойові сокири, булави, різноманітні списи, ножі, кістені, щити, кольчуги, шоломи. Причому все це добре вписувалося в місцеву воєнну традицію і, якщо й було запозичене, то в далеку давнину.

Одним із найбільш грізних видів зброї був меч, здавна відомий на Русі. Він мав певний релігійний зміст. Його клали до могили загиблого воїна. Мечем присягалася, наприклад, Ігорева дружина, ухвалюючи договір з Візантією у 945 році. Про уміння виготовляти і використовувати меч полянами ще в додержавний період свідчить літописна розповідь про короткочасне панування хозар у Середньому Подніпров’ї у першій половині Х ст. Коли хозари спробували обкласти полян традиційною даниною – куницею з диму, ті натомість запропонували мечі. Чи погодилися хозари, невідомо. Але літописець повідомив про їх занепокоєння такою даниною, оскільки вони не мали двобічної зброї (меча) і воювали однобічною (шаблею).

Меч був дорогою, але доволі поширеною зброєю. Археологами знайдено і вивчено понад 170 мечів. Вони мали прямий, широкий та важкий клинок довжиною до 90 см і нічим не відрізнялися від західноєвропейських [13, т. 1, с. 147]. Але видатний учений Б. А. Рибаков, вивчивши будову рукояті давньоруського меча, дійшов висновку, що відомі археологам середньовічні мечі, які зберігаються в музеях Німеччини, Скандинавії та Франції, були незручні для рубки з коня. "В епоху Ігоря та Святослава, – зазначав він, – цей тип меча на руському ґрунті починає суттєво змінюватися. Ті самі кути рукояті, що захищали руку воїна, руські зброярі починають закругляти. В результаті виходить зброя, якою воїн міг діяти тільки витягнувши руку вперед і здійснюючи повний оберт. Від цього зростала площа ураження, сила удару. ... Типовий для Європи меч руські майстри застосували у кінному бою, й це відбувалося, звичайно, під впливом місцевих форм зброї, котра ще раніше використовувалася в діях з конем" [33, с. 11].

Розвиток у Київській Русі кінного війська зумовив появу нового виду зброї – шаблі. Уперше її знаходять у похованнях Х століття. Уважається, що вона була запозичена у кочовиків, але з ХІ ст. стала одним з головних видів зброї. Усього на теренах Київської Русі знайдено близько 150 шабель. Вона мала клинок довжиною близько 70 см з невеликим закрутом. Кривизна клинка і нахил рукояті у бік леза забезпечували нанесення рубано-різаних ударів, а легкість зброї сприяла більш маневровому веденню бою.

Найбільш поширеним видом зброї воїнів Київської Русі був спис. Списами озброювалися вершники і піхотинці. Простота і дешевизна виготовлення, зручність у використанні в різних видах бою – усе це сприяло широкому розповсюдженню списа у війську Давньоруської держави. За способом використання списи поділялися на два типи: списи для рукопашного бою і метальні списи. Списи першого типу мали древко довжиною близько двох метрів і металевий наконечник листовидної форми. Метальні списи, названі в літописах сулицями, мали коротші древка і тонші наконечники з двома зубцями. Такий спис важко було висмикнути із нанесеної ним рани або щита. Уживання в літописах вислову "взять город на копье" (тобто з бою) свідчить про важливу роль цього виду зброї у битвах того часу.

Лук та стріли ніколи не набували у війську Київської Русі того вирішального значення, яке вони відігравали, наприклад, у візантійському війську. Руські воїни результат бою завжди намагалися вирішити в безпосередній рукопашній сутичці. Однак численні знахідки наконечників стріл та літературні джерела свідчать про досить широке використання луків у давньоруському війську. Типовими були ромбовидні гострі наконечники стріл, якими передбачалося поражати ворога, одягненого в кольчугу.

Літописи вказують також на використання бойових сокир. Вони мали іншу форму та довжину топорища рукояті, ніж домашня сокира. Бойова сокира важила до 450 грамів. Завдяки цьому нею легко було діяти в бою. На її топорищі для зручності прикріпляли ремінець. Літописи повідомляють, що бойові сокири, як і інші види зброї, зберігалися у княжих коморах і видавалися тільки на період бойових дій.

Таким чином, для рукопашного бою військо мало списи, мечі, шаблі, бойові сокири, булави, кістені та ножі, які знаходилися за халявами чобіт, а для метального бою – луки зі стрілами та сулиці.

Починаючи від Х ст. на Русі використовувалися метальні машини, так звані "пороки". Снарядами для них слугувало велике каміння, або кам’яні сферичні ядра, вагою до 100 кг, колоди, часто оковані металом. Станкові самостріли могли стріляти і довгими залізними стрілами – "болтами". Чотири таких болти зберігаються в Оружейній палаті Кремля в Москві. Довжина найбільшого з них – 160 см, наконечники гранованої форми, загострені на задніх кінцях – по три пластини-стабілізатори.

Захисне спорядження воїнів Київської Русі складалося із щита, шолома і кольчуги. Основним знаряддям захисту був щит. Виготовлявся він з дерева й покривався товстою шкірою. Знатні воїни мали щити з металевою оковкою й металевими пластинами в центрі (умбон). На Русі були поширені миндалевидні, загострені донизу щити. Вони мали вигнуту поверхню, що підвищувало їх міцність й викликало ковзання зброї противника при ударі. Розміри щита змінювалися залежно від наявності у воїна інших видів захисного спорядження. Дружинники, що мали кольчугу, користувалися невеликими, але міцними щитами, призначеними для відбиття ударів меча та списа, воїни, що не мали кольчуги, прикривалися більш масивними щитами.

Металеві руські шоломи мали характерну форму, що плавно звужувалася доверху, зі стрижнем (шишаком) на верхівці. Шоломи виготовлялися з трикутних залізних клинців, що скріплювалися залізними заклепками. Звичайні шоломи оснащувалися болищею – кольчужною бронею, що прикривала шию й плечі воїна. Іноді спереду шолом мав особливу платину, яка захищала обличчя від удару шаблі чи меча.

Кольчуга – сплетена з дротяних кілець металева сорочка, що прикривала корпус воїна – була відома східним слов’янам з давніх часів. У ІХ–Х ст. вона складала важливу частину захисного спорядження дружинника. Київська Русь майже не знала важких лат і панцирів, що сковували рухи воїна. Цей тип спорядження був характерний для західноєвропейських лицарів, які з кольчугою познайомилися тільки у ХІІ ст. під час хрестових походів.

Із спорядження бойового коня літописи називають вуздечку, сідло і шпори. Заможні вершники також покривали коня кольчужним покривалом та наголівником. Кінь та зброя знаходилися під охороною закону. Про це свідчать статті 13 та 18 "Руської правди" ("Найдавніша правда"), які визначали покарання за їх крадіжку та порчу [30, с. 492–494].


Л
Походи великих

київських князів
ітописні джерела нараховують понад 40 воєнних походів, здійснених великими київськими князями. Вони мали різний

розмах і воєнно-політичне значення та були обумовлені потребами внутрішньої і зовнішньої політики Київської Русі: розширення території держави та збереження її цілісності.

Із зовнішньополітичних акцій перших князів слід відмітити походи на Візантію Олега та Ігоря (907, 941, 944 рр.). Усі вони відбулися через прагнення Царгорода будь-що зупинити піднесення молодої східнослов’янської держави шляхом обмеження зростання її впливів у Північному Причорномор’ї та збереження однобічних (на свою користь) переваг у торгівлі.

Найбільше відомостей збереглося про похід на Константинополь, здійснений у 907 р. Олегом Віщим. Йому передувала серйозна політична та військова підготовка. Під прапори київського князя були скликані військові сили з усіх підвладних йому земель, залучені союзні племена хорватів, дулібів, тиверців. В результаті сформувалася численна рать, яка потребувала доброї організації, постачання та вмілого управління. Був побудований великий човновий флот.

Похід був морським і сухопутним і вимагав узгодження дій флоту та кінноти. У бою на підступах до Царгорода брали участь два роди військ русів: піхота і кіннота, які добре взаємодіяли між собою. Руси проявили винахідливість: поставили човни на колеса (технічно це можливо) й під вітрилами підійшли до стін міста. Для залякування греків вони випустили велику кількість повітряних зміїв. Однак вирішальну роль відіграли не хитрощі, а бойові якості війська, яке, завдавши поразки візантійській армії на підступах до Константинополя, підійшло до міста та обложило його. Греки ухилилися від воєнних дій і почали переговори про мир. Підписаний договір закріпив особливий статус Київської Русі у відносинах з Візантією, про що докладніше йшлося вище. Це означало велику перемогу молодої варварської держави.

Найяскравіші сторінки історії Київської Русі, найзначніші її перемоги пов’язані з іменем князя Святослава Ігоревича. Більшу частину свого життя цей князь провів у походах і битвах, здебільшого переможних. Легенди малюють його як лицаря, який перед нападом завжди попереджав суперника: "іду на ви!" Але в дійсності це був тактичний прийом, який використовувався проти слабкого ворога (наприклад, хозарського кагана). У боротьбі з візантійцями він дотримувався іншої тактики, намагаючись завдати несподіваних ударів. Перші його походи були здійснені в середині 60-х років Х ст. допомогли розв’язати важливі державні проблеми, набути безцінного бойового досвіду і уславили князя як великого полководця.

Значний історичний інтерес становить південно-західний (балканський) напрямок зовнішньої політики Святослава. У війну з Болгарією київського князя втягнула Візантія, яка намагалася розв’язати свої проблеми – у даному випадку послабити Болгарію руками Київської Русі, сподіваючись у перспективі на виснаження обох держав. Святослав прийняв пропозицію імператора, зібрав шістдесятитисячне військо, необхідні припаси і обози для їх перевезення. Були проаналізовані воєнні можливості болгар та особливості візантійської тактики. Підготовка і марш були здійснені непомітно. У 968 р. руське військо несподівано для болгар вийшло до Дунаю. Спроба болгарського царя Петра вчинити опір успіху не мала. "Подолав Святослав болгар, взяв їх городів 80 по Дунаю й сів княжити там, в Переяславці, беручи данину з греків" [28, с. 344].

Занепокоєна таким розвитком подій Візантія засобами таємної дипломатії організувала напад печенігів на Київ. Святослав змушений був повернутися в Подніпров’я, щоб захистити столицю від кочовиків. Ліквідувавши небезпеку вдома, він у 969 р. вдруге вирушив на Балкани. Під час цього походу новий болгарський цар Борис, спровокований Царгородом, підняв повстання проти військ русів. Проте це не завадило Святославу швидко оволодіти Переславцем і рішуче попрямувати вглиб Болгарії. Цар Борис із сім’єю був захоплений у полон і змушений підписати з київським князем угоду про спільну боротьбу проти Візантії.

Скориставшись відсутністю візантійського імператора (він у цей час придушував повстання у Малій Азії), Святослав за підтримки болгар вирушив на землі імперії. Він оволодів Доростолом, Філіпопелем, Адріанополем і наблизився до стін Константинополя. Отримавши данину і багаті дари, він залишив місто і вивів своє військо за межі Балкан.

У 971 р. воєнно-політична ситуація в реґіоні змінилася. Імператор Цимісхій придушив повстання і кинув проти Святослава чисельно переважаючу (30 тисяч) армію. Його флотилія із 300 кораблів увійшла в гирло Дунаю і відрізала русам шлях відступу водою. Грецькі війська оволоділи гірськими стежками, взяли Переславець і обложили головні руські сили у фортеці Доростол, що на Дунаї. Незважаючи на чисельну перевагу й потужну облогову техніку, тримісячна облога не принесла успіху грекам. Однак серед обложених почався голод. Із 22 тисяч боєздатних воїнів залишилося не більше половини. Тоді Святослав вирішив прориватися з боєм. Він вишикував військо і звернувся до нього з палкою промовою: "Загине слава, супутниця зброї русів… якщо ми тепер ганебно поступимося римлянам. Отже, з хоробрістю предків наших й з тією думкою, що руська сила була до цього часу непереможна, поб’ємося за життя наше. У нас немає звичаю втечею рятуватися в батьківщині: або жити переможцями, чи, здійснивши знамениті подвиги, померти зі славою" [2, с. 16].

Вранці 22 липня 971 р. всі, здатні тримати в руках зброю, на чолі з пораненим князем вийшли з фортеці і вступили у відчайдушну сутичку з ворогом. Атака русів змусила греків відступити і тільки кінний резерв Цимісхія виправив становище. Руси проявили нечувану хоробрість. Вони несли втрати, але стояли під фланговими ударами ворожої кінноти. Долю битви вирішили стихійні сили природи: шквальний вітер підняв пил і засліпив воїнам очі, а потім ринули потоки косого колючого дощу. Сурми просурмили відступ. Воїни разом повернулися, закинули щити на спину й неспішно рушили до фортеці. Греки не зважилися переслідувати непереможеного противника й без перешкод пропустили піхотні фаланги русів у Доростол.

Святослав змушений був запросити миру. Під час особистої зустрічі з імператором було досягнуто домовленостей, за якими Святослав зрікався усіх своїх балканських завоювань, повертав полонених і зобов’язався допомагати Візантії у випадку агресії проти неї третьої сторони. Цимісхій обіцяв забезпечити русів продовольством і не перешкоджати їх пересуванню по Дунаю до Чорного моря. Після цього більшу частину руських військ було відправлено до Києва. А Святослав з невеликою дружиною, перезимувавши біля Чорного моря на Білобережжі, також попрямував до Києва, але в районі дніпрових порогів зазнав несподіваного нападу печенігів і загинув у бою. Підсумком його короткого, але яскравого життя стали слава і могутність Київської Русі, яка вийшла на широкий шлях світової історії. В усіх його справах і діях проявлявся розум видатного полководця і державного діяча.

Гідним спадкоємцем батьківської слави став великий київський князь Володимир Святославич. Спираючись на великі людські та економічні ресурси, він здійснив цілу низку заходів для зміцнення і розширення державних кордонів. Під його керівництвом давньоруське військо дійшло до земель камських болгар на сході та до річок Сан, Вепр і Одер на заході.

Надзвичайно великих воєнних та дипломатичних успіхів досяг Володимир у боротьбі з давньою суперницею східних слов’ян – Візантійською імперією. У 987 р. візантійський імператор Василь ІІ попросив у нього допомоги в боротьбі проти повсталої армії. Становище імператора було критичним і князь погодився допомогти за певних політичних умов, головними з яких були шлюб його з імператорською сестрою та охрещення Київської Русі. Умови Володимира були прийняті і відбірний шеститисячний загін русів вирушив у Візантію. Там київське військо ще раз продемонструвало свою перевагу над знаменитою грецькою армією – досить швидко повстанці, очолені видатним полководцем Вардою Фокою, були розгромлені. Однак Василь ІІ не дотримався слова і не побажав віддавати сестру за "варвара".

Щоб домогтися наміченої мети, Володимир завдав удару по імперським інтересам в Криму. Навесні 988 р. він обложив місто-фортецю Корсунь (Херсонес) – важливий політичний і економічний центр, що належав Візантії. Перша спроба подолання міцних корсунських укріплень успіху не мала, бо насипаний навколо високий намет (земляний вал) почав осідати. Існує версія, що намет осів через підкоп, зроблений під ним корсунцями. Облога тривала багато днів. Грецький гарнізон, маючи продовольчі запаси на багато років, уперто захищався. Несподівану допомогу русам надав житель міста, підказав слабке місце в обороні – водопостачання. Володимир тут же наказав викопати поперечний рів, знайти і перетяти водопровід. Позбавлені води корсунці здалися.

Узяття київським князем Корсуня і погроза піти на Царгород змусили візантійського імператора швидко відправити сестру Анну до Володимира. А за нею на Русь були відправлені християнські священнослужителі. Ці дві події (династичний шлюб і прийняття християнства) скріпили воєнно-політичний союз Київської Русі з Візантійською імперією, стали своєрідним символом передачі культурної естафети найрозвиненішою країною того часу молодій і сильній державі.

Після смерті князя Володимира у 1015 р. почалася вперта і жорстока боротьба між його синами за великокняжий стіл. У цю боротьбу були втягнуті не тільки давньоруські землі, а й варяги, печеніги, угри, поляки і німці. Перемогу в ній зрештою дістав Ярослав, на боці якого була 40-тисячна новгородська рать і наймана варязька дружина. Головними суперниками Ярослава були Святополк, що загинув під час боротьби, а потім тмутараканський князь Мстислав. Останній розбив Ярослава у 1024 р. під Листвином (біля Чернігова). Ця битва цікава для воєнної історії.

Звечора Мстислав вишикував своє військо в такому бойовому порядку: в "чолі" (в центрі) знаходилося чернігівське ополчення, "на крилах" (на флангах) була поставлена княжа дружина, поділена на дві частини. Увесь бойовий порядок складався із трьох частин: "чола" та двох "крил". Це був так званий "полчный ряд", на флангах якого було розташовано кращу частину війська.

У Ярослава основну роль повинна була відіграти варязька дружина під командуванням сліпого воєначальника.

Уночі розпочалася сильна буря. Мстислав повів свою рать в атаку. Зав’язався бій. Варяги виявили стійкість, чернігівці понесли великі втрати. Тоді Мстислав кинув у бій свою дружину, яка почала оточувати фланги варягів. Це вирішило результат бою. Ярослав з рештками дружини втік у Новгород. З часом брати помирилися і у 1026 р. підписали угоду, за якою поділили між собою Русь по Дніпру.

У бою під Листвином бойовий порядок русів був поділений по фронту. Це була нова тактика так званого "полчного ряда". Наявність кращих військ на флангах дозволила оточити противника. Таким чином, Мстислав одержав перемогу завдяки зміні тактики, яка полягала в нерівномірному розподілі сил по фронту.

Як і його попередники, Ярослав здійснив цілу низку воєнних походів проти Польщі, Візантії, печенігів, ятвягів, литви, чуді та ін. Але на відміну від більшості з них, він широко використовував і мирні політичні заходи як в середині держави, так і за її межами. Можливо, саме цим пояснюються великі успіхи князя у внутрішній і зовнішній політиці.

Головною проблемою, з якою зіткнулися діти й онуки Ярослава, стали набіги нових орд кочовиків – половців. Вони розпочалися у 1061 р. і не припинялися до монголо-татарської навали. Половецьке військо складалося із кінноти, озброєної луками і шаблями. Воно швидко пересувалося, завдавало несподіваних ударів і відходило, захопивши із собою в полон і матеріальні цінності. В цілому половці не переважали русів ані своєю зброєю, ані бойовим мистецтвом.

Неефективність боротьби з ними пояснюється, головним чином, міжусобицею, що руйнувала Давньоруську державу. Розпалені боротьбою за землю і владу Рюріковичі так і не змогли заради національних інтересів об’єднатися і зупинити агресію кочовиків. Більше того, вони втягували степовиків у свої внутрішні чвари, нацьковували їх на сусідні руські землі.

Особливо активним і енергійним борцем проти половців був Володимир Мономах. У своєму "Поучении" синам він розповів, що брав участь у 83 великих походах. Ходив він і на захід, і на схід, але найбільш яскраво його талант полководця і політичного діяча проявився в боротьбі з половцями. Він виступав рішучим прихильником збереження єдності Київської Русі і розглядав боротьбу зі Степом як спільну для всіх державну справу. За його ініціативою і під його керівництвом навесні 1003 р. був здійснений великий похід у половецькі степи. Похід був комбінованим: у ньому брали участь піхота (пішці) та кіннота. На першому етапі піхота рухалася вниз по Дніпру на човнах, а кіннота йшла берегом. У районі порогів піхота також зійшла на берег і все військо, пославши вперед розвідку і сторожу, попрямувало вглиб степів на половецькі стани. Половці зібрали великі сили й рушили назустріч русам. Але їх передовий загін був вистежений, несподівано оточений і поголовно знищений руською сторожею.

Вирішальна битва відбулася 4 квітня. Бойовий порядок руського війська був детально продуманий Мономахом: у центрі стала піша рать – у єдиному замкненому строю стояли кияни, чернігівці, смоляни, ростовці, переяславці й полочани, а на крилах розташувалися кінні дружини.

Половецька атака розподілялась, начебто, на декілька послідовних ударів, кожен з яких мав зламати дух руського війська й здолати його. Спочатку на їх стрій накотилися хвилі половецьких кінних лучників. Але пішці, прикрившись великими щитами, окованими залізом, вистояли. Лучників змінили важкоозброєні воїни в панцирах, які, використовуючи криві шаблі, своєю масою намагалися проломити стрій русів. Однак пішці прийняли їх на списи, вражаючи коней і вершників. А коли половці в деяких місцях прорвали першу лінію списоносців, їх прийняли, використовуючи сокири й кинджали, задні ряди. Падали в степову траву половецькі вершники, а стрій русів продовжував стояти. Половецькі хани розгубилися й не знали, куди спрямувати свої загони. І тоді за сигналом Володимира Мономаха в битву вступила кіннота, вдаривши із флангів. Половці здригнулися й побігли. Їх переслідували дружинники на свіжих, не втомлених у битві конях. Врятуватися вдалося небагатьом.

Ще більший похід проти половців організував Володимир Мономах у 1111 р. (за 22 дні його військо пройшло 500 км). Щоб захопити половців зненацька, похід цей було розпочато взимку, наприкінці лютого. І цього разу руське військо складалося з піхоти й кінноти. Спершу піхота просувалася на санях, а коли почав танути сніг – пішим маршем. У середині березня армія дійшла Дону. Воїни одягли доспіхи і вишукувались у бойовий порядок. Половецьке місто Шарукань здалося без бою, а місто Сігрів, що зчинило опір, було вщент спалено. 24 березня половці зосередили свої сили і виступили назустріч русам, але були розбиті. За два дні половці знову зібрали велике військо. Щоб забезпечити стійкість бойового порядку, Володимир Мономах вишикував військо у дві лінії. Коли основна маса половців вступила в бій з першою лінією русів, наступив рішучий удар полків другої лінії. Половці почали тікати, хоча чисельна перевага, і досить значна, була на їх боці.

У боротьбі з половцями Володимир Мономах показав себе як блискучий тактик і стратег. Оскільки пасивні оборонні заходи проти половецьких набігів виявилися малоефективними, він перейшов до активної наступальної стратегії, тобто бив ворога не на своїй, а на його території, нав’язуючи свої правила гри. Він сам вибирав місце і час для завдавання ударів, старанно продумував тактику ведення кожного бою, уміло керував військом. Звертає на себе увагу шикування князем бойових порядків у дві лінії, своєчасне введення в бій другої лінії, що дозволяло отримувати перемогу над переважаючими силами противника.

Військові походи, здійснені великими київськими князями протягом ІХ–ХІІ століть, свідчать про неухильне зростання воєнної сили Київської Русі. Завдяки цьому успішно розв’язувалися головні державні завдання з розширення і захисту кордонів, забезпечення інших життєво важливих інтересів держави і її громадян, в результаті чого зростала політична та економічна могутність і культурна привабливість Русі.

Територія сучасної України залюднилася у часи палеоліту. Стародавнє поліетнічне населення краю пройшло у своєму розвитку основні формаційні етапи: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий та залізний віки з притаманними їм формами суспільно-господарської організації життя. Із покоління в покоління збагачувалася і передавалася культурна традиція, що стала фундаментом для формування і розвитку української нації. З найдавніших часів на українських землях співіснували і взаємодіяли народи, що належали до різних цивілізацій – осілої землеробської та кочової скотарської. Великий вплив на них справили античні держави-міста Північного Причорномор’я.

У процесі поступального соціально-економічного розвитку скіфи, сармати, готи та інші народи створили перші нетривкі і недосконалі протодержавні об’єднання. Найбільших успіхів на цьому шляху досягли східні слов’яни. У другій половині ІХ ст. вони створили могутню східноєвропейську державу – Київську Русь, яка за короткий час перетворилася із маловідомого рихлого воєнно-політичного об’єднання в політично, економічно і культурно розвинену християнську імперію з величезним впливом у навколишньому світі.

Важливим чинником політичного піднесення Давньоруської держави стало військове будівництво, що здійснювалося на самобутній національній основі з урахуванням кращих світових досягнень. Піку своєї могутності Київська Русь і її військо досягли у Х–ХІ ст., після чого в умовах феодальної роздробленості стався занепад державності і військової справи. А в період ХІV–ХV ст. було остаточно перервано традицію державного і воєнного будівництва в українських землях у тих формах, які мали коріння в Давньоруській державі.