Geum.ru

Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материалаДокументы

Содержание


Східнослов’янські племена
Утворення та розвиток Київської Русі
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Східнослов’янські племена



Походження слов’ян

Слов’яни – найбільша етнічна спільність в Європі. Сьогодні вона нараховує близько 227 млн осіб. Точних відомостей

про час і територію, де відбувався процес формування цієї етнічно-лінгвістичної спільноти не існує. Імовірно, що його початок треба віднести до третього тисячоліття, коли почався розпад індоєвропейської спільноти. В історичній науці існує три теорії походження слов’ян: міграційна (В. В. Сєдов), автохтонна (Б. О. Рибаков) та археологічна (київські вчені В. Д. Баран, Д. М. Козак, Г. П. Терпіловський). Прихильники першої стверджують, що слов’яни – мігранти. Причому одні вважають, що слов’яни прийшли з-за Дунаю, з Балкан, посилаючись на розповідь "Повісті временних літ", а інші прабатьківщину слов’ян розташовують у межиріччі Вісли і Одеру. Сутність другої теорії полягає в тому, що слов’яни споконвічно жили між Дніпром і Віслою в їх середній і верхній течії, а отже, є автохтонами на своїй землі. Третя теорія фактично об’єднує перші дві, доводячи, що слов’яни формувалися шляхом інтеграції з іншими етнокультурними групами. Уважається, що в давнину існувала індоєвропейська спільність, з якої на межі ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е. виділилася германо-балто-слов’янська група. Слов’янство як окрема суперетнічна спільнота стало формуватися на цій основі на межі нової ери. Із середини І тис. н. е. інтеграційні процеси ускладнилися дезінтеграційними: період від ІІІ до VІІ ст. увійшов в історію як доба великого розселення слов’ян. У результаті вони розділилися на три гілки – західну (предки сучасних поляків, чехів та словаків), південну (предки сучасних болгар, сербів, хорватів, чорногорців, словенців) та східну, нащадками яких стали українці, білоруси і росіяни. Цю версію підтверджують новітні досягнення археології, лінгвістики, антропології та інших наук4.

Найдавніші відомості про слов’ян містяться у працях римських істориків Тацита і Плінія Старшого, які писали у І ст. н. е. [35, с. 372–373]. Тацит повідомляв про племена венедів (венетів), що проживали в басейні Вісли. Пліній і Помпоній Мела згадують про антів, яких історики зараховують до східнослов’янської гілки. Цю інформацію підтверджував у VI ст. готський історик Іордан. Він знав і венедів, і близьких до них антів та склавенів (склавінів, словенів). Його сучасник Прокопій Кесарійський цікавився тільки останніми у зв’язку з їх контактами з Візантією. При цьому він поділяв антів на дві групи – східну гілку розташовував на північ від Азовського моря у межиріччі Донця і Дону, а західну – в Бесарабії між Дністром і Дунаєм.

Згадки античних авторів про слов’янські племена рідкі, короткі і суперечливі, тому локалізувати на карті згадувані народи, і тим більше охарактеризувати рівень їх політичного та соціально-економічного розвитку, дуже важко. Склавенів сьогодні ідентифікують із західними слов’янами, антів – із східними, а венеди розглядаються або як первісне загальне ім’я слов’янства, або його північно-західної гілки.

Для історії України найбільшу цікавість становлять племена антів. У фахівців немає єдиного підходу щодо їх походження, кордонів розселення і політичної організації. М. С. Грушевський доводив, що анти – це етнографічне ім’я місцевих слов’ян, які мешкали на території межиріччя Дніпра і Дністра від Києва до Чорного моря та були безпосередніми предками українців. Ніякої політичної організації, тим більше держави, вони не мали [10, с. 175–180]. І. П. Крип’якевич також розглядав антів як праукраїнців, але стверджував, що у V–VI ст. вони на великій території від "пущ Полісся до Чорного моря і від Карпат по Дон" утворили могутню державу, яка відіграла роль своєрідного плавильного котла, де слов’янізувалися різні племена [24, с. 29]. Дещо іншу концепцію запропонував євразієць Г. В. Вернадський. Він стверджував, що анти – це трансформована форма ас, або аланів – іранських племен, які колонізували Північне Причорномор’я у ІІ ст. і передали своє ім’я підкореним народам, у тому числі слов’янським. Таким чином, він розглядав антів як політичне об’єднання східнослов’янських племен, що контролювалося аланським племенем ас. Уважав, що існувало дві групи антів: східна – в районі між Дніпром та Донцем і західна – в районі Бесарабії між Дніпром і Бугом [5, с. 124–127].

Незважаючи на брак достовірної інформації і відсутність єдності у фахівців з важливих питань, все ж таки можна зробити висновок, що протягом близько трьохсот років у IV–VІІ ст. у межиріччі Дніпра і Дністра від Києва до Чорного моря (а може, й на більшій території) існувало перше державне об’єднання антів – східнослов’янська група племен, що були безпосередніми предками українців. Про наявність деяких ознак державності літературні джерела свідчать безсумнівно. Так, відомі імена деяких антських вождів – Бож (Боз), Мезимир, Ардагаст та ін., наявність професійного війська, яке разом з гунами брало участь у війнах з Візантією. І хоча Іордан характеризував їх як піших воїнів з невеликими щитами і списами, без панцирів, очевидно, була у антів і кіннота, оскільки йти пішки у далекі спільні походи з гунською ордою було неможливо. Отже, у IV–VІІ ст. з виходом на історичну арену антів починається політичне життя українського народу.

Важким випробуванням для антів стала аварська навала, що хвилею прокотилася по причорноморських степах у другій половині VІ ст. Анти визнали вищість аварського хана. Поодинокі свідчення дозволяють зробити висновок, що життя антів у аварську добу було не дуже важким, на відміну від паннонських слов’ян. Але після 602 р. анти зникають зі сторінок візантійських джерел, як зникають взагалі будь-які відомості про задунайсько-причорноморські події. І це мовчання продовжувалося до Х ст.

Антський союз був не єдиним політичним об’єднанням східних слов’ян. Очевидно, що таких союзів укладалося чимало. Просто писемних відомостей про них збереглося небагато. Одне з таких державних об’єднань сформувалося у VI ст. на Волині. Арабський письменник Аль-Масуді зазначав, що його очолював цар Маджак із племені валінана. В. Й. Ключевський уважав його союзом дулібів [18, с. 104].

Поява у народів Східної Європи племінних союзів свідчила, що вони вийшли на переддержавний рівень розвитку. Цьому сприяли соціально-економічні передумови, що складалися протягом усього І тисячоліття н. е.:

– подальше вдосконалення знарядь праці і способів господарювання, відокремлення ремесла від сільського господарства і його розвиток сприяли зростанню продуктивності праці, появі надлишків продукції;

– надлишки зосереджувалися в руках вузького кола осіб – племінної верхівки;

– збагачення знаті відбувалося також за рахунок війн і торгівлі;

– накопичення багатств в руках нечисленної групи населення призводило до майнового і соціального розшарування суспільства і формування класів;

    – із середини І тисячоліття на українських землях з’являються міста – укріплені політичні і торговельні центри.

Соціально-економічні зміни вплинули на політичну організацію суспільства: органи общинної демократії поступово втрачали своє значення, а натомість формувалися інститути, притаманні добі військової демократії – влада зосереджувалася в руках воєнних вождів, а управлінські функції забирала на себе військова дружина.

Військова демократія – це остання сходинка до держави, на яку східні слов’яни вступили у другій половині І тисячоліття. Основною формою політичного об’єднання, характерною для цієї доби, були військові союзи племен. Важливим чинником консолідації східнослов’янських племен стало заснування Києва. Археологічні пам’ятки свідчать, що вже у VI–VIIІ ст. він вже був великим містом, воєнно-політичним, економічним і культурним центром полян і мав певний вплив на сусідні племена.

Спираючись на розповідь "Повість временних літ", підтверджену в основному археологічними даними, історики зробили висновок, що 14 літописних племен (поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волоняни, хорвати, сіверяни, вятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени) [15, с. 298] – це військово-політичні союзи, які об’єднували декілька менших племен, імена яких забулися. Створювалися вони для оборони власних територій, з часом утягувалися у загарбницькі війни. За виконання охоронних функцій вони стягували данину зі своїх співплемінників, а в загарбницьких походах привласнювали більшу і кращу частину здобичі. Велику роль у таких умовах набував військовий ватажок і його дружина. Маючи реальну силу, вони поступово підпорядковували собі органи общинної демократії – народні збори та раду старійшин і заміняли її. Військовий ватажок перетворювався на управителя, а його оточення – на радників і намісників. Таким чином відбувалося становлення державного ладу, важливою ознакою якого було виділення із громади публічної влади, яка володіла спеціальним апаратом управління і примусу та поширювалася на певну територію.

Окрім літописних союзів племен, східне слов’янство у VIIІ ст. знало і більші об’єднання: дулібо-волинський союз, союз псковських, полоцьких та смоленських кривичів і союз племен Середнього Подніпров’я – Русь. На рубежі VIII–ІХ ст. останній переростає у ще більш сильне об’єднання – Київська земля, до якої увійшли русь, поляни, древляни, полочани, дреговичі, сіверяни [14, с. 35]. Арабські джерела зафіксували існування на території Східної Європи трьох політичних центрів – Куяби (Куявії), Славії і Артанії (Арсанії). Куявію історики ідентифікують з Київщиною, Славію – з Новгородщиною, а Артанію – з північно-східною групою слов’янських племен.

Військова організація слов’ян спиралася на роди і племена. У разі війни чоловіки певного роду складали окремий військовий підрозділ під командуванням або старійшини, або обраного воєводи. На випадок небезпеки населення округи ховалося в городах, укріплених валами, ровами з водою, частоколом тощо. Городи такі будувалися в недоступних місцях на берегах рік, якими проходили торговельні шляхи. На території центральної і північної України археологи знайшли близько 1300 городищ, які датуються V–VIII ст. При слабко розвиненій техніці облоги такі городи, забезпечені водою і харчуванням, могли довго чинити опір ворогові.

Слов’янське військо ймовірно спочатку було виключно пішим. Воно було озброєне списами (копіями, сулицями, оскепами), сокирами (топорами), луками, пращами, ножами та мечами. Для особистого захисту воїни використовували щити. Тактика наступу слов’ян, за свідоцтвами грецьких та арабських письменників, не була розвинена: наступ проводили безладною юрбою.

Археологічні джерела свідчать, що в лісостеповій і лісовій зонах сучасної України в І тисячолітті нової ери мешкали землеробські племена (імовірно слов’янські). Вони мали різну матеріальну і духовну культуру, навіть належали до різних антропологічних типів. Однак науковці виявили в цих археологічних культурах не тільки низку спільних рис, які свідчили про їх спадковість. Це дозволяє зробити висновок, що головною тенденцією розвитку людності на теперішніх українських теренах протягом І тисячоліття нової християнської ери стала консолідація різноманітних племен і народів.


Утворення та розвиток Київської Русі


І
Походження слов’ян
снує дві теорії походження Київської Русі: норманська і антинорманська. Сутність норманської теорії полягає в тому,

що Давньоруську державу створили варяги, які дали їй норманське ім’я "Русь". Авторами цієї теорії стали німецькі вчені Байєр, Міллер та Шлецер, які у 30–60-ті роки ХVIII ст. працювали у Санкт-Петербурзькій Академії наук. Спираючись на розповідь "Повісті временних літ" про запрошення ільменськими слов’янами у 862 році варягів на княжіння у Новгородську землю і прибуття Рюріка з братами та на згадки непевних скандинавських джерел про існування варязького племені "русь", вони зробили висновок, що Київську Русь створили варяги. Справа набула розголосу і політичного забарвлення. Імператриця Єлизавета Петрівна доручила ад’юнкту хімії М. В. Ломоносову написати правдиву історію Росії. Ломоносов відкинув організуючу роль варягів у створенні Давньоруської держави, обґрунтував місцеве походження слова "русь" (від річки Рось, що на Київщині, або від сарматів-роксоланів), спробував навіть спростувати варязьке походження Рюріка. Фактично Ломоносов став засновником нової історичної школи, що базувалася на антинорманських засадах і відстоювала ідею утворення держави внаслідок природного самобутнього розвитку східних слов’ян.

Суперечка між норманістами і антинорманістами не згасла й сьогодні. Однак абсолютна більшість українських істориків схиляється до природно-історичного походження Київської Русі. На її користь свідчить той факт, що в IХ ст. східні слов’яни створили об’єктивні передумови для формування держави. Вони пройшли тривалий шлях удосконалення знарядь праці і способів господарювання, суспільного розподілу праці, накопичення коштів у окремих осіб і вийшли на етап розвитку торгівлі, появи грошей, виникнення міст, як центрів ремесла і торгівлі. У східнослов’янському суспільстві відбувалися процеси класоутворення і формування військово-політичної еліти, яка не займалася продуктивною працею, а виконувала функції публічної влади. Варяги, що прибували у слов’янські землі з півночі, власної державності не мали і тому не могли створити її без необхідної підстави. Історія норманських завоювань свідчить, що вони не сформували ніякої держави в Ісландії, чи Гренландії, де для цього не існувало ніяких передумов. А в Англії, Нормандії та Сицилії варяги, як і на Русі, зіграли роль каталізатора у природному процесі державотворення.

Питання, чиє ім’я носить держава, або етнос, взагалі не суттєве. Болгарське царство створило у VII ст. тюркське плем’я болгар, що розчинилося у слов’янстві і зникло. Королівство Прусія носило ім’я знищеного хрестоносцями балтського племені прусів. Лівійська Арабська Джамахерія зберегла назву давньої римської провінції... Для історії України важливо те, що поняття "русь", "руські", "русини", "русичи" протягом ІХ–Х ст. закріпилися як етнонім для усього населення Київської Русі. Поряд з ним співіснували "сіверяни", "чернігівці", "радимичі", "переяславці" та ін. Українці називали себе руськими до ХVІІ століття. Назва "Україна" вперше зустрічається у Київському літописі під 1187 роком у розумінні "окраїна" стосовно Переяславського князівства, а під 1189 роком – для визначення Галицького князівства. Але заміна етноніму "руський" на "український" відбулась у наступну історичну добу.

Таким чином, з варягами, чи без них, можливо, трохи пізніше і під іншим іменем, східні слов’яни створили б свою державу, бо стояли на переддержавному ступені соціально-економічного та політичного розвитку.


Формування

Давньоруської

держави –

Київської Русі



Перший період в історії Київської Русі – період становлення державності – охоплює IХ–Х століття. У істориків немає єдності стосовно точної дати утворення держави. Деякі вважають, що вона існувала вже на початку IХ ст. "Повість

временних літ" називає іншу дату – 882 рік. Цього ж року новгородський князь Олег на прізвисько Віщий здійснив похід по Волхову і Дніпру на південь, захопив Київ і об’єднав під своєю владою два найбільших східнослов’янських політичних центри – Новгородську і Київську землі, що мали давні державні традиції. Цим було покладено початок існуванню Київської Русі – могутньої східнослов’янської імперії з центром у Києві. Київ був обраний столицею завдяки своєму вигідному геополітичному становищу. Він межував зі степом і був найпівденнішим містом на головному комунікаційному шляху Східної Європи – "шляху із варяг в греки". Тут формувалися торговельні каравани, що вирушали до Візантії. Сюди ж привозили свої товари хозари і греки.

Засновником великокняжої династії вважається новгородський князь Рюрік, варяг за походженням. Під керівництвом його нащадків формувалася, розквітала і занепадала Давньоруська держава. Першими князями Київської Русі були Олег (882–912), Ігор (912–945), Ольга (945–964), Святослав (964–972). Головними напрямками їх державотворчої діяльності можна визначити такі:

– формування території держави шляхом захоплення земель сусідніх племен;

– оволодіння важливим комунікаційним шляхом Східної Європи – дніпрово-волховським;

– накопичення коштів на державне будівництво;

– боротьба за міжнародне визнання Русі.

Стрижнем, навколо якого формувалася Київська Русь, був торговельний шлях "із варяг в греки". Західна Двіна, Неман, Ловать, Волхов і Дніпро з притоками утворювали єдину водну систему, яка з’єднала між собою населення неосяжних лісових і лісостепових просторів, а також "цивілізований" світ Середземномор’я (у першу чергу Візантію) з молодими "варварськими" державами і протодержавними об’єднаннями Східної, Середньої і Північної Європи. Хутро і раби, що були головними статтями східноєвропейського експорту, створили ґрунт для стійких економічних зв’язків. Крім того, постачалася й інша продукція – віск, мед, шкіра. В умовах величезних рідко заселених територій збирати все це можна було тільки місцевими силами. За цю справу і взялися нащадки Рюріка. А в результаті їх діяльності було створено найбільшу і наймогутнішу державу Східної Європи – Київську Русь.

Формування Київської Русі відбувалося за відносно сприятливих умов. Протягом багатьох століть на державотворчі процеси в Середньому Подніпров’ї негативно впливав такий геополітичний чинник, як сусідство з великим євразійським степом. По ньому, як по своєрідному коридору в Північне Причорномор’я, хвилями приходили орди кочовиків із Азії, змінюючи одна одну. Не змінювалася тільки ворожнеча між представниками різних цивілізацій: кочовиками-скотарями і осілим землеробським населенням Подніпров’я. У VII ст. в нижній течії Волги утворилася велика торговельна держава – Хозарський каганат. Протягом VIII–IХ ст. вона відігравала роль щита на шляху кочовиків. Азійські орди розбивалися об цю державу. Якщо вони і потрапляли в причорноморські степи, то невеликими групами, які не становили серйозної загрози для східних слов’ян аж до середини Х ст. Щоправда, Хозарський каганат і сам проводив активну експансіоністську політику. Принаймні частина східнослов’янських земель сплачувала хозарам данину, що певною мірою сприяло їх консолідації перед зовнішньою загрозою.

Олег Віщий, який об’єднав Новгородську і Київську землі і оволодів більшою частиною шляху "із варяг в греки", заклав необхідний ґрунт для подальшої розбудови державності. Під час його правління влада Києва поширилася не тільки на полян та ільменських словен, а й на древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, чудь і мерю. На завойованих землях він ставив своїх намісників, або залишав старих вождів, що не чинили опору, укріплював вже існуючі городи і будував нові. Усі новоприєднані племена обкладалися даниною. Її щорічно збирав князь зі своєю дружиною під час полюддя. Зібрану данину звозили до Києва, де формувався караван до Візантії – центру світової торгівлі. Гроші, отримані від продажу товару, поверталися на Русь і використовувалися на різні державні потреби: будівництво і укріплення городів, утримання дружини, урядовців, слуг тощо. Греки на той час контролювали всю середземноморську і чорноморську торгівлю. Вони бачили в русах серйозних конкурентів і чинили опір їх торговій експансії. Внаслідок загострення міждержавних стосунків Олег здійснив два успішних походи на Константинополь – у 907 та у 911 роках. Зміст укладених договорів свідчив не тільки про перемогу Києва, а й про загальноруський інтерес до торгівлі з Візантією. За угодою 907 р. греки сплачували велику контрибуцію і окрему данину на цілу низку руських городів від Києва до Полоцька і Ростова. Були врегульовані умови та норми збуту руських товарів. Угода 911 р. регламентувала відносини між громадянами двох держав та можливості служби руських дружинників у грецькому війську.

Досягнення Олега у внутрішній і зовнішній політиці були значними, але не тривкими. Його наступнику – князю Ігорю довелося знов стверджувати владу Києва над древлянами і уличами. Повстання древлян у 945 р. свідчить про те, що землі хоч і визнавали владу київського князя, але залишалися досить сильними, щоб протистояти їй у разі зловживання.

Ігор першим зробив спробу оволодіти гирлом Дніпра і таким чином узяти під контроль увесь шлях "із варяг в греки". До цього на чорноморському узбережжі панували греки. За його правління руси почали зимувати у Дніпровому лимані. Постійні поселення були створені на Білобережжі та на острові Березань. Однак остаточно закріпитися тут Ігорю не вдалося. Почалися конфлікти з кримськими греками, а у 941 р. дійшло до війни з Візантією.

Протистояння Києва і Константинополя мало давні корні та перемінний успіх. Проте головна тенденція в розвитку міждержавних відносин відбивала перевагу молодого хижака, яким була Київська Русь. Візантія намагалася зупинити її чужими руками. Коли на початку Х ст. в причорноморських степах з’явилися печеніги, вона за допомогою великих грошей і подарунків спрямувала їх агресію проти Русі. У 915 р. печеніги вперше напали на Київ. У наступні роки вони грабували торговельні каравани на Дніпрі, ускладнюючи цю важливу державну справу і здійснювали напади на прикордонні руські землі. Роль Візантії в ситуації, що склалася, була для київського князя очевидною. Намагаючись її зламати, Ігор здійснив два походи на Константинополь: у 941 та 944 роках. Перший закінчився невдало, хоча Візантія і зазнала значних втрат. А другий не був доведений до кінця, оскільки князь і його дружина прийняли дари і мирні пропозиції імператора. Підписаний у 944 р. мирний договір закріпив міждержавні відносини на новому більш високому рівні. Були врегульовані взаємні юридичні права грецьких і руських послів, купців і воїнів; зафіксована зросла роль Русі в Криму – князь зобов’язався не тільки не воювати, але й охороняти Херсонес (важливий опорний пункт Візантії в Криму), погодився не залишати своїх рибаків зимувати на Білобережжі. Це означало, що повного контролю над виходом в море із дніпрово-волховського шляху київському князю отримати так і не вдалося.

Наступницею Ігоря на київському престолі стала його дружина Ольга – перша і остання жінка-глава Давньоруської держави, перша правительниця-християнка5, перша правительниця-реформатор. Вона відрізнялася від інших князів IХ–Х ст. тим, що у внутрішній і зовнішній політиці віддавала перевагу мирним, а не воєнним методам.

Своє правління Ольга почала з того, що жорстоко покарала древлян за вбивство свого чоловіка, який намагався вдруге поспіль стягти з них данину. А після цього реформувала систему оподаткування: були визначені розмір данини і місце її здачі – погости. У 947 р. Ольга здійснила похід на північ шляхом "із варяг в греки", під час якого підтвердила свою владу, своє право збирати данину на величезній території Київської Русі і закріпила його адміністративною системою погостів.

Зовнішні проблеми держави Ольга прагнула розв’язати дипломатичним шляхом. У 955 р. вона на чолі посольства відвідала Константинополь. Її прийняли як представницю другорядної держави, але в хрещенні не відмовили. Хрещеним батьком княгині став імператор Костянтин Багрянородний. За середньовічною традицією це означало встановлення васальної залежності. Однак, повернувшись до Києва, Ольга рішуче відкинула всі домагання греків на вищість. Прийняття християнства Ольгою та поширення його на Русі заклало ґрунт під суцільну християнізацію східних слов’ян.

У 964 р. великим київським князем став син Ольги і Ігоря Святослав – варяг за вдачею із слов’янським іменем та козацькою зовнішністю (тогочасні джерела вказують, що він носив широкі шаровари, сережку в усі й "оселедець" на голові). Більшу частину дорослого життя він провів у походах, мечем розв’язуючи найважливіші проблеми розбудови давньоруської державності.

Серйозним економічним конкурентом Київської Русі залишався Хозарський каганат, який контролював волзький комунікаційний шлях, що поєднував прибалтійський та прикаспійський реґіони. Усунення конкуренції стало важливою державною справою, яку взявся розв’язати Святослав. Під час походів 964–966 років він завдав такого міцного удару по Волзькій Булгарії та Хозарському каганату, після якого останній вже ніколи повністю не оправився. Тоді ж були підкорені і обкладені даниною вятичі та кавказькі племена ясів і косогів.

Занепад Хозарського каганату докорінно змінив ситуацію в реґіоні і мав далекосяжні наслідки:

– значення волзького торгового шляху різко впало, в результаті чого ще більше зросла роль дніпрового шляху, який контролювався Києвом;

– під контролем Києва опинився і сухопутний караванний шлях через Дон на Захід, завдяки захопленню Святославом хозарської фортеці Саркел, що мала ключове значення;

– значно зросли впливи Київської Русі в Криму і Приазов’ї;

– було відкрито прохід в причорноморські степи войовничим ордам печенігів, які створили велику загрозу південним кордонам Русі.

Святослава традиційно характеризують як князя-воїна. Разом з тим, очевидно, він був і хорошим політиком, оскільки правильно розумів, куди треба завдавати удари, щоб це найбільше відповідало інтересам держави. Відразу після волзьких походів він повернув на пониззя Дунаю. Тут також перехрещувалися важливі торговельні шляхи. Підкоривши 80 болгарських міст, Святослав осів в Переславці і навіть збирався перенести туди столицю Київської Русі. Занепокоєна таким розвитком подій Візантія виступила на боці Болгарії і розбила руські дружини у вирішальному бою. У 971 р. було укладено мирний договір між Візантією і Руссю. Він підтверджував безпеку Херсонесу (Корсуня) та відмову від болгарських завоювань Святослава. Але вихід із Дніпра в Чорне море віднині був відкритий для Русі.

Таким чином, Давньоруська держава була створена у IХ–Х ст. в результаті об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва. Початок державотворчому процесу було покладено об’єднанням двох найзначніших центрів давньоруської державності – Київського та Новгородського. Зусиллями перших великих князів було сформовано територію Київської Русі, її населення обкладено даниною, яка шляхом "із варяг в греки" надходила до Києва і потім організовано продавалася в Константинополі. Виручені кошти йшли на задоволення потреб знаті і будівництво держави. Оволодіння Києвом – головним комунікаційним шляхом Східної Європи заклало міцний фундамент для швидкого економічного і політичного піднесення Київської Русі.