Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва
| Вид материала | Документы |
СодержаниеРелігійні реформи Розквіт давньоруської Державний устрій та суспільний лад Зовнішня політика Військо та воєнні походи київських князів |
- Ови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування, 963.74kb.
- Л. Д. Кучма Вукраїнській зовнішній політиці й політиці безпеки намітилася зміна етапів., 169.98kb.
- На сучасному етапі становлення України, як незалежної, демократичної та правової держави,, 99.92kb.
- Пояснювальна записка, 103.07kb.
- Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
- 1. Виявлення проявів та запобігання дитячій бездоглядності, 442.36kb.
- Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська, 122.77kb.
- Київський національний економічний університет, 5316.21kb.
- Державні будівельні норми україни інженерне обладнання будинків І споруд проектування, 3959.62kb.
- Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
Релігійні реформи
Володимира
Великого
Наступальна політика Києва мала значні позитивні результати як в середині країни, так і на міжнародній арені. Були встановлені рівноправні добросусідські відносини з
католицькими Польщею і Чехією, мусульманською Булгарією, православною Візантією. Особливо тісними були відносини з останньою. Успішна торгівля з Візантією мала загальноруський інтерес. Вона породила і розвинула такі економічні зв’язки, які міцно об’єднували східних слов’ян у єдине державне тіло. Але населення Київської Русі являло собою конгломерат механічно об’єднаних, не дуже дружніх, хоча й споріднених племен. Йому ще належало усвідомити свою спільність і закріпити її на духовному рівні. Ключову роль у розв’язанні цього важливого завдання відіграло прийняття єдиної державної релігії – християнства6.
Хрещення Русі було обумовлено такими об’єктивними чинниками:
– язичництво заважало розвитку міжнародних зв’язків. Правителі християнських держав (а у другій половині Х ст. більшість країн Європи були християнськими) відмовлялися від династичних шлюбів з варварами. У Візантії товари, завезені купцями-язичниками, часто проголошували "нечистими", тому люди їх не купували. Язичницькі жерці, в свою чергу, не ухвалювали контактів з іноземцями іншої віри, іноді приносили в жертву іноземців-християн. У деякі реґіони Русі іноземців взагалі не пускали;
– ідеологічний розкол суспільства – розрізненими племенами, що вклонялися різним богам і мали різні духовні цінності та ідеали, було важко управляти, окрім того, верхи і низи віддавали перевагу різним богам;
– високий авторитет жерців-волхвів нерідко дозволяв їм диктувати свою волю князям, що суперечило інтересам останніх і держави в цілому;
– язичництво суперечило інтересам феодального ладу, що формувався, оскільки проповідувало всезагальну рівність і спонукало кожного на боротьбу за особисту свободу;
– язичництво стримувало економічний розвиток країни – щоб забезпечити небіжчику гідне потойбічне життя, разом з ним на поховальних багаттях спалювали слуг, жінку, наложниць і більшу частину його майна. Таким чином знищувалися величезні матеріальні цінності і людські ресурси.
Підґрунтя для консолідації східнослов’янських племен заклав Володимир Святославич, запровадивши в усій Київській Русі єдину державну релігію – християнство. За це його прозвали Великим і Святим.
Народам, що мешкали на території теперішньої України, християнство було відомо здавна. Візантійські джерела розповідають про подорож апостола Андрія по Скіфії (?) і проповідь там християнства [26, с. 9–18]. Ця релігія була поширена у Остготському королівстві. На Русі перші християни з’явилися вже в першій половині ІХ ст. Ними були купці, яким релігія допомагала торгувати з іншими країнами. У 60–70-ті роки відбулося два масових хрещення: у 866–867 рр. нову віру прийняли тмутараканські руси, а між 874–877 рр. – київські. У Київській землі християнство взяло гору на короткий час – і вже у 882 році з приходом князя-язичника Олега здало свої позиції старій вірі. Християни жили в Київській державі, але істотної ролі в ній не відігравали. Їх позиції укріпилися в роки правління Ігоря і Ольги. У цей час будуються церкви, збільшується кількість вірних новій релігії.
Становище християн знову погіршилося з приходом до влади Святослава, який підтримував язичництво. У 70-ті роки відбулися масові страти християн, які входили до складу руського війська, що зазнало поразки у Болгарії. Вельможі-язичники звинуватили в поразці християн і змусили Святослава стратити навіть свого брата Гліба, щоб улеслити давніх богів. А в Києві були зруйновані християнські храми.
Наступник Святослава Ярополк "любяше христианы" і "даде" їм "волю велику", княжив недовго. Доба Володимира Великого почалася з укріплення язичництва. Князю щастило в усіх його політичних, воєнних і навіть особистих починаннях. Він мав величезний авторитет в країні і за її межами. Здавалося, це язичницькі боги в усьому підтримують його і засвідчують свою могутність. Однак він зумів поглянути на проблему крізь призму державних інтересів, оцінити перспективи і прийняти правильне стратегічне рішення. Вирішивши зробити християнство державною релігією, Володимир пішов нетрадиційним шляхом. Він силою примусив візантійських імператорів охрестити його і віддати за нього принцесу Анну.
Точна дата і місце хрещення Володимира невідомі. Роком хрещення Русі вважається 988 р., коли навертали в нову віру киян. Цей процес відбувався по всій країні в основному мирно (хоча в деяких областях, наприклад, у Новгороді та Муромі довелося застосувати силу), але розтягнувся на століття. У результаті язичництво не викорінювалося повністю – деякі його елементи органічно влилися у християнство, забезпечивши таким чином певну наступність духовної культури.
Хрещення Київської Русі мало величезні наслідки. По-перше, Русь отримала єдину державну ідеологію – систему цінностей, яка згодом об’єднала розрізнені племена. При цьому влада великого князя визнавалася такою, що йшла від бога.
По-друге, значно зріс міжнародний авторитет держави. Це найкраще проявилося в династичних шлюбах – дзеркалі міжнародних відносин середньовіччя. Якщо Володимиру довелося здобувати собі дружину силою, то його син і онуки породичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Швеції, Норвегії, Англії, Франції, Священної Римської імперії.
По-третє, знищення язичницького поховального обряду створило фундамент для подальшого економічного розвитку країни. Припинення ритуальних вбивств сприяло збільшенню населення, а збереження від вогню майна померлого підвищувало добробут кожної родини.
По-четверте, почався бурхливий розвиток культури. Центрами її стали церкви і монастирі, у яких відкривалися школи, бібліотеки, перекладалися і переписувалися книги, велося літописання. Будівництво церков сприяло розвитку архітектури і живопису. Усі культурні впливи від початку були візантійськими, але вони органічно вплелися у місцеву культурну традицію і породили самобутню давньоруську архітектуру, живопис, літературу вищого ґатунку.
По-п’яте, разом з церквами на Русі з’явилося канонічне державне право, підтверджене статутами Володимира і Ярослава. Усі проступки і злочини проти віри підлягали відтепер не княжому, а церковному суду. Церква викорінювала не тільки язичницькі вірування, а й язичницькі звичаї у сімейному побуті: багатоженство, купівлю або викрадення жінки тощо. Духовенство виступало проти найбільш грубих форм рабства. Таким чином пом’якшувався суспільний побут слов’ян.
Зворотним боком християнізації Русі стало прищеплення народу почуття покори волі божій і панській – бо це бог поділив людей в соціально-економічному плані, а отже, треба терпіти, а не боротися, інакше до раю не попадеш. Церква брала участь у поневоленні вільних общинників, іноді займалася лихварством, зловживала судовою владою, переслідувала скоморохів, нищила твори язичницького мистецтва, намагалася жорстко регламентувати сімейний побут.
Усі ці зміни відбулися не в один день, а накопичувалися поступово. Однак ще за життя Володимира Великого стало очевидним епохальне значення прийняття християнства, оскільки воно виявилося основним ідейно-політичним чинником, що забезпечив зміцнення і розквіт Давньоруської держави.
Розквіт
давньоруської
державності за часів
Ярослава Мудрого
та Володимира
Мономаха
Період політичного і соціально-економічного розквіту Давньоруської держави охоплював кінець Х – початок ХII ст. У цей час завдання, які розв’язували перші князі, трансформувалися і відступили на другий план. Захоплення нових територій продовжувалося в значно менших розмірах. Повний
контроль над дніпрово-волховським шляхом забезпечував економічне підґрунтя для швидкого збагачення Києва, Новгорода, Смоленська, Чернігова та інших міст, що стояли на ньому, а також для зростання політичного впливу великих київських князів. Політичний і економічний потенціал, накопичений попередниками, дозволив князям періоду розквіту розширити державне будівництво за новими напрямками:
– укріплення і охорона кордонів;
– будівництво нових і упорядкування старих городів;
– будівництво шляхів, мостів;
– удосконалення державного устрою;
– формування правової системи;
– консолідація народу.
Найвидатнішими князями періоду розквіту були Володимир Великий (980–1015), Ярослав Мудрий (1019–1054), Володимир Мономах (1113–1125).
Святослав залишив після себе трьох синів. Два старших загинули в міжусобній боротьбі, і на київський великокняжий престол сів у 980 р. молодший Володимир. Він розпочав своє правління традиційним способом – здійснив низку походів і підкорив землі дулібів, хорватів, тиверців, ятвягів, приборкав непокірних вятичів і радимичів. Цим він завершив формування території держави. Постійні напади печенігів на південні прикордонні міста і села змусили князя приділяти більше уваги питанням оборони. Він почав будувати систему укріплень на зразок візантійських. Над ріками Стугна, Десна, Трубеж та Сула було побудовано низку городів, сполучених земляними валами і огорожами та заселено їх кращими мужами із словен, кривичів, чуді, вятичів. З цих укріплень легше було і відбивати напади. Цю справу продовжили наступники Володимира.
Посиленню влади Києва в державі сприяла реформа управління, проведена Володимиром. В усіх великих містах замість посадників-бояр (або племінних вождів) він посадив своїх синів. Виконуючи функції намісників великого князя, вони провадили на місцях ту політику, яку визначав батько. Слід зазначити також, що за правління Володимира княжа дружина майже позбулася варязького елементу. А ті варяги, що залишилися в оточенні князя, слов’янізувалися. Це свідчило про укорінення Рюріковичів і укріплення їх зв’язків з місцевим населенням і місцевими (київськими) інтересами.
Розбудову держави після смерті Володимира продовжив його син Ярослав, який спочатку сидів у Новгороді і здобув київський престол у 4-річній міжусобиці. Перші роки він ділив владу з братом Мстиславом і безпосередньо управляв половиною держави, що лежала праворуч від Дніпра. А з 1034 р. став одноосібним володарем Київської Русі. Він не захоплювався далекими походами, а вів переважно прикордонні війни: відвоював червенські городи, ходив на ятвягів, литву, чудь, печенігів. Далекі походи на Польщу і Візантію були здійснені з неясних причин і не мали значних наслідків. Головним досягненням воєнної політики Ярослава була перемога у 1036 р. давнього ворога Русі – печенігів. У результаті Причорноморські степи назавжди звільнилися від цих кочовиків. Кордон держави відсунувся на південь до річки Рось, уздовж якої було побудовано нову оборонну лінію, а прикордонну смугу заселено замиреними кочовиками – "чорними клобуками". Населення Київщини, Переяславщини, Чернігівщини отримало перепочинок у боротьбі зі степом. Щоправда, він виявився коротким – у 60-ті роки ХI ст. місце печенігів зайняли ще більш войовничі орди половців.
Ярослав Мудрий управляв державою за допомогою синів, яких він посадив намісниками в основних городах. Уся воєнно-політична еліта на той час була слов’янського походження. Варяги повністю втратили будь-яке значення.
Важливим внеском у зміцнення давньоруської державності стало започаткування кодифікованого права. Першу збірку законів – "Руська правда" було укладено в першій половині ХI ст. Вона включала норми звичаєвого права і тому не могла розглядатися як результат законотворчої діяльності влади. Але вона стала основою правової системи, що почала формуватися від часів Ярослава.
Ярослав був прозваний Мудрим за політичні таланти, любов до знань та велику просвітницьку діяльність. Його з повним правом можна було б назвати і Будівником. Політична стабільність і накопичення завдяки грецькій торгівлі коштів дозволяли великому князю закласти багато нових городів і упорядковувати та прикрашати старі. Особливу увагу він приділяв столиці. Місто було розширене, оточене новою системою укріплень. Було побудовано кам’яний кафедральний собор Святої Софії, Києво-Печерська лавра, новий княжий двір та багато іншого. Київ вражав іноземних гостей своєю красою і величчю. Разом з ним розбудовувалася вся Русь.
Після смерті Ярослава на київському великокняжому престолі майже 40 років по черзі сиділи його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод. Вони продовжували законотворчу діяльність і розширили "Руську правду" від 17 до 43 статей, підтримували політичні та економічні відносини з європейськими державами і Візантією.
Головна проблема, яку мали Ярославичі, – це збереження єдності держави. Їх діди і прадіди збирали руські землі і одноосібно управляли ними. А з другої половини ХI ст. почалася нескінченна боротьба між синами і онуками Ярослава за київський престол та за право володіти іншими землями. Родовий принцип успадкування влади був недосконалим і несправедливим щодо молодших представників династії. Святополк Ізяславович був останнім, хто сів на престол згідно з цим принципом. Після його смерті кияни запросили на княжіння Володимира Всеволодовича Мономаха. І той всупереч закону став Великим київським князем, надовго закріпивши престол за своїми нащадками.
Правління Володимира Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава (1125–1132) завершило період розквіту Київської Русі. Їм останнім вдавалося зберігати владу над більшою частиною давньоруських земель. Їх влада спиралася на безумовний авторитет Мономаха у суспільстві, на розумну внутрішню політику і воєнну силу князя.
Володимир Мономах сів на київський престол у 60 років. Він мав багатий досвід керівництва державою, оскільки допомагав батькові у розв’язанні різноманітних державних справ. Він добре знався і на суспільних проблемах. Ставши великим князем, він прийняв кілька законів, які обмежували зловживання лихвярів і захищали купців-банкрутів та селян-закупів.
Володимир прийшов у Київ із Переяслава. Це найпівденніше давньоруське князівство найбільше потерпало від агресивної політики степових кочовиків. Половецькі орди, що з’явилися в причорноморських степах у 60-ті роки ХI ст., стали головною проблемою Київської Русі. Вони не тільки руйнували, грабували міста і села південних князівств, забирали в полон і вбивали населення, а й постійно нападали на торговельні каравани, що йшли по Дніпру до Царгорода. Узявши під контроль нижню течію Дніпра, вони створили серйозну загрозу зовнішньоекономічним інтересам держави, підривали її економічні засади. Тому боротьба зі степом мала загальноруський інтерес і стала другим найважливішим завданням великих князів.
Усі київські князі вели боротьбу з половцями. Але найбільше уславився на цьому терені Володимир Мономах. Він змінив тактику і замість того, щоб відганяти ворога від кордонів, організовував походи углиб степу, на половецькі кочовища. У 20-ті – 40-ві роки ХII ст. половці були вигнані "за Дон, за Волгу, за Яік", як писав літописець.
Д
Державний устрій та суспільний лад
ержавний устрій Київської Русі сформувався, в основному, ще у Х ст. і був відносно сталим. За формою правління це була типова ранньофеодальна монархія з елементами
родового ладу. Верховна влада належала великому київському князю із роду Рюріковичів. Вона передавалася у спадщину від батька до сина, від старшого брата до молодшого, а іноді загарбувалася. Влада великого князя не була самодержавною. На етапі формування держави князь сильно залежав від дружини і мав рахуватися з нею. У ХI ст. ця залежність зменшилася, але повністю не зникла. Дружина була не просто військом. Вона складалася із двох частин: старшої і молодшої. Дружинником міг стати будь-хто. Молодша дружина (отроки, гріді) складалася із селян і навіть рабів. Вони були рядовими воїнами, а в мирний час – княжими слугами. Старша дружина – це військово-політична еліта суспільства (бояри, мужі), до якої належали родичі князя, варязька та місцева знать, або ті, хто добре проявив себе на службі князю. В основі відносин князя з дружиною лежав принцип васалітету. Із старшої дружини формувалася великокняжа рада. Основною тенденцією розвитку державної влади в Київській Русі було зміцнення одноосібної влади князя і одночасне зменшення впливу дружини.
За територіальним устроєм Русь була поліцентрічною державою. Сталого устрою з чіткою адміністративною системою вона не мала. Територія держави формувалася шляхом насильницького приєднання до Києва земель-князівств – племінних державних утворень древлян, сіверян, радимичів та інших, які протягом тривалого часу зберігали автономію. Поряд із землями існували волості. У центрі кожної такої землі, або волості стояв старший, або великий город – політичний, економічний і культурно-релігійний центр реґіону. Місцеві князі, що сиділи у цих городах, після підпорядкування Києву не всі і не відразу втратили владу. Тих, хто проявляв лояльність, залишали на місцях. Однак вже від часів Олега Віщого в деякі важливі городи посилали великокняжих намісників. За Володимира Великого стало правилом призначати в основні городи синів та інших родичів великого князя. Намісники представляли на місцях центральну владу і опікувалися питаннями оборони, збирання данини і відправки її до Києва. Вони цілком залежали від князя, який розраховувався з ними частиною данини і прибутку від її продажу.
Залежність від київських князів, поширення християнства, культури, єдиного законодавства сприяло формуванню загальнодержавних інтересів і цінностей та культурно-політичному об’єднанню території. Однак, хоч значення місцевих центрів підупало, Київська Русь не перетворилася на унітарну державу. Новгород, Смоленськ, Полоцьк та деякі інші центри зберегли свої реґіональні орієнтації і традиції суспільно-політичного життя. З другої половини ХI ст. стали проявлятися сепаратистські тенденції: удільні князі почали набирати силу, закріплюватися у своїх володіннях і виступати проти влади Києва.
Важливим елементом політичної системи Київської Русі було віче (народні збори) – орган місцевого самоврядування, що являв собою пережиток родового ладу. Сільські віче розв’язували тільки проблеми свого села, а міські не обмежувалися міськими справами, а часто втручалися у велику політику. У міру посилення княжої влади віче стало поступово відмирати у більшості городів. А з ХII ст., коли влада Рюріковичів стала слабшати, а держава дробитися, роль віче у суспільно-політичному житті знов стала зростати.
На межі ХI–ХII ст., коли авторитету великого князя не вистачало для збереження єдності держави, народився новий колективний орган – з’їзд князів. Перший такий з’їзд відбувся у 1097 році в Любечі. Він закріпив вотчинний принцип володіння удільними князівствами. Наступні з’їзди відбулися у 1100 році у Вітічеві та у 1103 р. біля Долобського озера. Вони збиралися нерегулярно, для розв’язання конкретних політичних питань. Тому органом влади, у повному розумінні цього слова, з’їзд так і не став.
Правова система знаходилася у розвитку. Судочинство здійснювалося на основі "Руської правди", звичаєвого та церковного права. Судили князі, або призначені ними тіуни, церква, а в сільських общинах – віче.
Економічну основу держави становили податки із селян і городян у вигляді натуральної ренти. Відробіткова і грошова рента поширені не були. Важливою статтею державних прибутків була зовнішня торгівля. Основною грошовою одиницею була гривня-кун – срібні злитки, які у різні часи мали різні вагу і форму. Широко використовувалися іноземні монети. Свої монети протягом короткого часу били Володимир Великий, його сини Ярослав Мудрий та Святополк І, та, можливо, онук В’ячеслав Ярославич.
Суспільний лад Київської Русі, як і державний, знаходився в розвитку. Класова структура в основному сформувалася у ХI–ХII ст. На цей процес впливав не тільки розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а й конкретні політичні умови.
Вищу сходинку в соціальній ієрархії середньовіччя займав клас феодалів-землевласників. У Київській Русі землею володіли князі, бояри і церква. На першому етапі становлення давньоруської державності власником усіх земель та її багатств виступала держава. Тому всі, хто жив і працював на землі, сплачували данину державі в особі великого князя і його дружини. Феодальне землеволодіння в цей час розвинуто не було. Найбільший прибуток давала торгівля з Візантією. Тому дружина служила князю за частину данини, зібраної з населення. До того ж постійні воєнні походи надовго відривали від господарювання на землі і умови для нього були несприятливими – нестабільність території, зовнішня небезпека тощо. Навіть церкві до середини ХII ст. князі жалували не землю, а частину державного прибутку з певної території (десятину) й повинності з місцевого населення. З кінця Х ст. політичні умови змінилися: завершилася доба великих завоювань, і князі перейшли до мирного державного будівництва. Була забезпечена стабільність державної території, накопичено багатства, які потребували вкладень у майбутнє. Старша дружина почала осідати на землю. Цей процес відбувався повільно, але неухильно, оскільки з кінця ХI ст. іншого, окрім землі, надійного джерела прибутків не було.
Більшу частину населення Київської Русі становили селяни-общинники. Вони називалися смердами. Смерди були особисто вільними, що обумовлювалося відсутністю протягом тривалого часу розвиненого приватного феодального землеволодіння. Залежність від держави була економічною – вони сплачували їй натуральну данину.
Закупами називалися залежні селяни, які на відміну від смердів не мали власної землі і господарства. За право користуватися чужою землею і реманентом вони розплачувалися частиною врожаю. Були юридично повноправними. Могли стати повністю вільними, якщо розраховувалися за взяту купу. Іншою категорією залежних людей були рядовичі – ті, хто укладав ряд із князем, або боярином і працював на них.
На останній сходинці соціальної піраміди знаходилася досить численна верства холопів і челяді. Фактично це були раби. Рабами ставали за народженням, у разі полону, несплати боргів, одруження з невільником (чи невільницею). Їх купували і продавали – у Києві був один із найбільших невільницьких ринків в Європі. Вони були неправоздатними особами (часткову правоздатність мали холопи). Рабська праця використовувалася всюди: у сільському господарстві, у ремісництві, в обслуговуванні церковних і світських феодалів.
Давньоруська держава була вкрита мережею городів, у яких проживала велика кількість населення. Щоправда, більшість городів відрізнялася від сіл тільки наявністю укріплень. Тому в містах мешкали різні верстви населення, у тому числі суто міські – ремісники і купці. Це були особисто вільні люди. Залежно від своєї заможності, вони ділилися на "лучших", "вятших" – багатих, або "чорних", "молодших" – бідних.
Із прийняттям і поширенням християнства склався окремий стан церковних людей. До нього належало чорне і біле духовенство та приписані до церкви холопи і "страдні люди". Усі вони жили і судилися за окремими церковними законами і підпорядковувалися київському митрополиту.
Окремою верствою населення були ізгої – люди, які опинилися за межами своєї соціальної групи. Ізгоями називали вигнаних із общини селян, або князів, що з різних причин залишилися без уділу.
В цілому процес класоутворення в Київській Русі не завершився. Не було чітко визначено правовий статус соціальних груп7. Не існувало юридичних обмежень для переходу із однієї групи в іншу. Смерд міг стати купцем, ремісником, закупом, рядовичем і навіть боярином.
Отже, з кінця Х до початку ХII ст. Давньоруська держава переживала період політичного, економічного і культурного розвитку. Її зовнішня політика втратила наступальний, експансіоністський характер. Але натомість було досягнуто внутрішню стабільність держави, завдяки законотворчій, реформаторській діяльності князів та іншим турботам про охорону і упоряджування земель. Піднесенню державності і консолідації населення сприяло хрещення Київської Русі. Церква стала головним об’єднуючим чинником в Давньоруській державі. Зміцніла влада князя. Суспільство поділилося на відносно стійкі соціальні групи – стани.
К
Зовнішня політика
Київської Русі
ласична геополітика стверджує, що всі держави подібні живим істотам – вони народжуються, зростають, старіють і вмирають. Їх розвиток відбувається на підставі єдиної для
всіх логіки – прагнення до необмеженого розширення території і сфер впливу. При цьому абсолютно виправданим уважається розширення державних кордонів до природних меж, якими є гори, ріки, моря. Визначений у такий спосіб державний інтерес не може бути реалізований без застосування сили. У ранньому середньовіччі сила була головним аргументом у міжнародній політиці.
В усі часи правителі використовували зовнішню політику для забезпечення внутрішніх політичних і економічних інтересів держави. Основними інтересами Київської Русі були:
– формування оптимальної державної території;
– захист її від іноземних загарбників;
– забезпечення вигідного економічного співробітництва – торгівлі;
– завоювання авторитету на міжнародній арені, створення умов для здійснення впливу на інші держави згідно з національними інтересами;
– налагодження культурної співпраці з духовно близькими народами.
Про зовнішню політику Давньоруської держави, як єдину, цілеспрямовану систему дій, можна говорити стосовно періоду єдності держави (Х–ХІ ст.) під час її формування та розквіту.
Київська Русь формувалась як торговельна держава, тому основними її цілями на першому етапі існування були: опанування території для збирання данини, яку можна продавати, взяття під контроль основних комунікаційних шляхів та забезпечення сприятливих умов для зовнішньої торгівлі. Саме цим пояснюються основні напрямки експансії перших київських князів – на схід, північ та захід. Завдяки наполегливій ратній праці за півтора століття їм вдалося підкорити величезну територію від Чорного до Балтійського морів і від Карпат до Волги. Джерела не розповідають у подробицях, як відбувався цей процес. Очевидно, що відносно слабкі і розрізнені слов’янські, фінські, литовські племена не могли на рівних протистояти дружині київського князя. Однак, крім Київської Русі, існували й інші держави, які претендували на панування в реґіоні. Щоправда, на північному напрямку таких держав-конкурентів не було.
На сході, у близькому сусідстві на Волзі знаходилися Волзька Булгарія та могутній Хозарський каганат. Вони контролювали волзький і прикаспійські сухопутні і морські торговельні шляхи. Зіткнення з ними, особливо з хозарами, які збирали данину з вятичів, радимичів, древлян і полян, було неминучим. Про стосунки з Хозарським каганатом і з Волзькою Булгарією відомо небагато. Уже Олегу Віщому довелося продемонструвати силу молодої держави, внаслідок чого було захоплено хозарське місто Самбарай. Під час походу Ігоря на Закавказзя хозари поважали руську силу і дотримувалися нейтралітету. Але це не врятувало їх від меча Святослава. Удар, нанесений їм по Хозарському каганату і Волзькій Булгарії у середині 60-х років Х ст., призвів до політичного та економічного занепаду цих держав. Утім знищені вони не були. Про це свідчить той факт, що Володимир Великий у перші роки свого князювання, зіткнувшись з необхідністю знов підкорювати вятичів та радимичів, здійснив похід і проти Булгарії та Хозарії (можливо, вони якось підтримували бунтівні племена?). Цього разу, схоже, хозарську державність було знищено, а з булгарами Володимир замирився.
Давні стосунки Київська Русь мала зі скандинавськими країнами – Данією, Норвегією, Швецією. Вони не мали спільного кордону. Між ними лежала васальна Києву іншомовна сфера, до якої належали фінські, литовські, пруські та інші племена. Цікаво, що джерела не відмічали суперечок між русами і норманами за право впливу чи володіння нею. Міждержавні стосунки базувалися на торгівлі та службі вікінгів при київському та новгородському дворах. Під час феодальної роздробленості в скандинавських країнах (сер. ХІ – поч. ХІІ ст.) впливи Русі в реґіоні зміцніли.
На заході Київська Русь межувала з Польщею, Чехією та Угорщиною. Західний кордон був одним із найдавніших. Політичні зв’язки з хорватами, дулібами, уличами і тиверцями були налагоджені ще за часів Олега. Пізніше вони увійшли до складу Давньоруської держави, але невдовзі за невідомих обставин хорвати і дуліби потрапили під владу поляків. На західні землі звернув увагу Володимир Великий. Його цікавила галицька сіль та важливі торговельні шляхи в Західну Європу. Він захопив Перемишль, червенські городи, землі ятвягів. Через це ускладнилися відносини з Польщею. Щоб замиритися з нею, Володимир оженив свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава. В аналогічний спосіб на початку 40-х років скріпив міждержавний договір Ярослав Мудрий. Він віддав свою сестру Марію заміж за короля Казимира Пяста, який зумів об’єднати Велику і Малу Польщу під своєю владою. У практиці русько-польських відносин династичні шлюби відіграли чималу роль. Вони були фундаментом і для приязних зв’язків, і для втручання у внутрішні справи сусідів. У 1018 та у 1068 роках поляки брали активну участь у міжусобній боротьбі Рюріковичів за великокняжий стіл, підтримуючи своїх родичів. В цілому русько-польські відносини були неоднозначними. З одного боку – розуміння цивілізаційної близькості народів і об’єктивна допомога Русі в боротьбі Польщі проти Німеччини, особливо з ХІІ ст. З іншого – наявність серйозних суперечностей в Червенській та Пруській землях, що породжувала чвари князів та участь у ворожих коаліціях. Ускладнювало ситуацію і втручання у велику політику Києва удільних князів, особливо галицьких і волинських.
Даних про відносини Русі з Чехією збереглося небагато. Відомо, що торгівля з цією країною велася здавна. Володимир Великий укладав з нею "люби" (договори) і мав за жінку чешку. Підтримувалися і дипломатичні стосунки – обмін посольствами та дарами. Є дані про давні русько-чеські зв’язки у галузі культури і релігії.
Стосунки з угрями, очевидно, встановилися ще під час їх кочування у причорноморських степах (VІІ–ІХ ст.). Існує гіпотеза, що приблизно з 840 до 882 року Київ перебував під угорським контролем [5, с. 250, 336]. У 970 р. угорські загони воювали в Болгарії у складі руського війська. Традиційно угорська знать служила при київському дворі. Інтереси двох держав стикалися у Галицькій землі, але в основному були дружніми. Високого рівня вони досягли за часів правління короля Андрія І (1046–1061), який мав руських матір та жінку (дочку Ярослава Мудрого Анастасію). При королі Кальмані (1095–1114) в Угорщині з’явився загін руських королівських охоронців, які жили в "руському граді" [27, с. 54]. Київ знаходив в Угорщині союзника в боротьбі з перемишльсько-теребовельськими князями та Візантією.
Найбільш інтенсивні відносини розвивалися у Русі з Візантією – наймогутнішою державою реґіону, центром торгівлі і культури. Перший контакт (воєнний похід) з нею за літописними даними відбувся у 860 році. Уважається, що здійснив його київський князь Аскольд. З утвердженням на київському престолі Рюріковичів не було жодного князя, який би проігнорував цей напрямок у своїй зовнішній політиці. Спочатку Київ цікавили найбільш вигідні умови торгівлі у Константинополі. Розв’язанню цих проблем сприяли воєнні походи Олега у 907 р. та Ігоря у 941 і 944 роках. Потім з’явився інтерес до культурної взаємодії. У 957 р. княгиня Ольга здійснила подорож до Константинополя для мирного розв’язання міждержавних суперечностей. Приймали її як правительку другорядної держави, але справи, очевидно, були вирішені. Тут Ольга охрестилася, започаткувавши поширення візантійської християнської (у майбутньому православної) цивілізації у Київській Русі. Політика Святослава у районі нижнього Дунаю зіпсувала формально приязні стосунки і призвела до війни з Візантією, оскільки загрожувала інтересам останньої на Балканах. На якісно новий рівень русько-візантійські відносини вивів Володимир. Він не тільки охрестився сам, але й охрестив свій народ. Цим він заклав фундамент для поширення візантійської культурної традиції і співпраці держав у цій галузі. І головне, він змусив Царгород визнати Київ рівноправним політичним партнером, скріпивши цей союз шлюбом з імператорською сестрою. Цей шлюб став першим у великій серії династичних шлюбів, які згідно із середньовічною традицією свідчили про взаємну повагу та прагнення до мирної співпраці.
Співробітництво Русі і Візантії здійснювалося в різних галузях, у тому числі у військовій. Руські воїни мали в світі заслужену славу. Тому Константинополь широко залучав їх до свого війська. Руські найманці здавна служили імператорам, а з ІХ ст. руські наймані дружини регулярно воювали у складі грецького війська. Спочатку київські князі не втручалися в цю справу, але за домовленостями 944 р. Ігор взяв її під свій контроль. Відтепер імператор повинен був просити військової допомоги безпосередньо у великого князя, а не шукати самотужки добровольців. Руська воєнна допомога обходилася Візантії недешево. Тільки у 967 р., намовляючи Святослава на війну з болгарами, імператор Костянтин сплатив йому авансом 1500 фунтів золотом [27, с. 69].
Уважається, що порядок служби руських найманих дружин у Візантії суттєво змінився за угодою 988 року. В імперії був створений постійно діючий 6-тисячний корпус, підпорядкований особисто імператору. Очевидно, київський князь отримував чималу платню за службу цього корпусу і стежив за його комплектуванням. Імператори використовували корпус і у зовнішніх, і у внутрішніх конфліктах, але ніколи у війнах з Руссю. Так, коли у 1043 р. Ярослав розірвав з Візантією воєнно-політичні, торговельні і навіть церковні зв’язки і пішов на неї війною, руський корпус був висланий зі столиці. Цей похід завершився невдачею, однак укладений мир (скріплений шлюбом сина великого князя і імператорської дочки) не зачіпав інтересів Києва. Більше того, греки відшкодували збитки, яких зазнали руські купці та руський Афонський монастир. Поновлено було і службу руського корпусу.
В цілому русько-візантійські відносини були складними і суперечливими. Вони спиралися на договори 911, 944, 971, 988, 1046 років. Кордон із Візантією від часів Ігоря, а можливо, й раніше проходив по нижньому Дунаю. Інтереси держав стикалися в Криму, на Балканах, у Закавказзі та інших реґіонах.
Кавказька політика Києва вивчена недостатньо. Але відомо, що Олег, Ігор, Святослав і Володимир усі свої військові удари по Візантії завдавали одночасно у двох напрямках: на Балканах і на Кавказі. Утім кавказькі походи не вплинули суттєво на результати протистояння і не дали Києву нових територіальних надбань.
Географія України (наявність широкої степової смуги на півдні країни) прирекла українців на сусідство зі степовими народами. Це співіснування розпочалося ще в додержавний період і тривало до середини ХVІІІ століття. Традиційно в масовій свідомості взаємини слов’ян зі степовиками асоціюються з війнами і протистоянням. Однак протистояння мало історичний цивілізаційний характер, а в повсякденному житті численні війни чергувалися з періодами тривалого миру і поєднувалися з найманством. З ІХ до початку ХІІІ ст. в причорноморських степах мешкали печеніги, торки, берендеї, половці. У середині ХІ ст. печеніги, торки та берендеї замирилися з київськими князями і осіли в районі Поросся. У наступні десятиліття вони захищали переяславське та чернігівське порубіжжя від нападів ворожих кочовиків. Літописець називав їх чорними клобуками. Історики часто називають їх васалами великого князя, але, очевидно, їх статус був трохи інший. Вони підпорядковувалися київському магістрату, а їх земля знаходилась у невідчуженій державній власті. Найбільш інтенсивні війни з половцями припали на кінець ХІ – початок ХІІ ст., після чого ворожнеча ослабла. З 1094 р., коли Святополк одружився з дочкою Тугорхана, набули поширення русько-половецькі династичні шлюби.
Кочовики були хорошими воїнами. Тому Рюріковичі охоче брали їх на військову службу. Відомо, що вже у дружинах Ігоря, Святослава, Святополка служили печеніги. Широко використовували князі і половців, особливо в міжусобній боротьбі.
Слід зазначити, що Київська Русь не обмежувалася зв’язками із сусідніми державами. Політичні і торгові відносини підтримувалися з Німеччиною, Францією, Англією. Причому вони продовжувалися (навіть укладалися династичні шлюби) і після церковного розколу, хоча церква виступала проти. Це свідчить про те, що київські князі ставили політичні інтереси вище за ідеологічні, а церква не мала такої сили, щоб спрямовувати зовнішню політику держави.
Завдяки арабським письменникам відомо про активну торговельну діяльність руських купців з арабським світом. Волзьким шляхом, а далі через Закавказзя йшли торгові каравани в Багдадський халіфат. Слов’янські військові контингенти служили в Кордові, Магрибі, Фатимідському халіфаті та інших країнах. Серед провідних державних діячів, військових керівників, великих землевласників та купців арабських країн зустрічалися вихідці із слов’ян. У Каїрі була відома Слов’янська вулиця, в Палермо в 70-ті роки Х ст. – Слов’янський квартал. Уважається, що руська діаспора в арабському світі формувалася з-поміж військовополонених і рабів, що надходили з Булгарії [27, с. 138–141]. Є дані, що руські воїни брали участь у першому хрестовому поході 1097 року. Офіційних стосунків з арабськими країнами за письмовими джерелами не простежується.
На початку ХІІ ст. відносно єдиній зовнішній політиці Давньоруської держави прийшов кінець. Натомість розвиток отримали зовнішні зв’язки окремих земель з іншими державами. Політичні союзи нерідко перемежалися конфліктами із сусідніми державами щодо сфер впливу та контролю над торговими шляхами. Як і раніше, Київська Русь несла основний тягар боротьби з кочовиками, ускладнювала наступ Німеччини на схід і Візантії у північне Причорномор’я.
Військо та воєнні походи київських князів
Призначення
та склад київського
війська:
його організація,
тактика, бойові
порядки, система
навчання
та виховання
Київська Русь – наймогутніша східноєвропейська держава, велич якої зростала і трималася на військовій силі. Її військо "Повість временних літ" називає воями. Воно складалося з трьох основних частин: великокняжої дружини і дружин інших князів, народного ополчення, найманих загонів (див. схему 2.1.). Ядром війська була дружина великого князя. З часів військової демократії вона виконувала подвійні функції – війська і державного апарату. Князь не тільки воював разом з нею, а й радився про державні справи, збирав данину, полював, пирував.
У ІХ–Х ст. дружина існувала на постійній основі і жила при дворі князя. Складалася вона з двох частин: старшої і молодшої. До старшої входили головним чином родова знать (князі, бояри), а також ті, хто заслужив високу оцінку князя за ратну чи державну службу. Із-поміж старших дружинників призначалися тисяцькі, воєводи, посадники-намісники в окремі землі і городи. Молодша дружина (отроки, дитячі, пасинки) набиралася з дітей знаті та усіх охочих і здатних служити. Молодша дружина також жила при дворі князя, охороняла князя і його палац, виконувала всілякі доручення високих посадових осіб, як-от збирання штрафів за вбивство (вірники), побудова та ремонт мостів (містники) тощо. Фактично статус молодшої дружини у мирний час зближався зі слугами.
Спочатку дружина служила за частину данини. Згодом вона стала отримувати від князя землю, відмежовуватися від княжого двору і осідати по своїх селах і городах. З часом ці землі перетворилися на спадкоємні володіння. Процес осідання дружини на землю почався з ХІ ст. Він спричинив певні зміни у структурі війська. Князі і бояри, що в мирний час залишали великого київського князя заради господарювання на своїй землі, створювали свої військові дружини на випадок небезпеки. А великий князь, готуючись до походу, скликав до свого війська всіх князів і бояр з їх військовими підрозділами. Коли цього було не досить, він набирав народне ополчення із-поміж вільних селян і городян.