Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материала

Документы

Содержание Розвиток капіталізму в Україні

Подобный материал:

• Ови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування, 963.74kb.
• Л. Д. Кучма Вукраїнській зовнішній політиці й політиці безпеки намітилася зміна етапів., 169.98kb.
• На сучасному етапі становлення України, як незалежної, демократичної та правової держави,, 99.92kb.
• Пояснювальна записка, 103.07kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
• 1. Виявлення проявів та запобігання дитячій бездоглядності, 442.36kb.
• Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська, 122.77kb.
• Київський національний економічний університет, 5316.21kb.
• Державні будівельні норми україни інженерне обладнання будинків І споруд проектування, 3959.62kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.

Розвиток капіталізму в Україні

Дбаючи про збереження "єдиної і неподільної", царський уряд намагався відігравати роль регулятора соціально-економічних процесів. Масове зубожіння, загострення класових суперечностей зумовлювали соціальні конфлікти – від стихійних бунтів до організованих повстань, що тією чи іншою мірою розхитували стабільні устої держави. Звичайно, головним засобом придушення масових соціальних виступів, як і раніше, були нещадні військові каральні експедиції, ув’язнення, заслання. Проте, виносячи уроки з таких зіткнень, царизм удавався і до реформаторської діяльності.


У

Соціально-економічні

реформи

Царського уряду.

Військова

реформа

середині 50-х років ХІХ ст. у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Реформи були кроком, на який самодержавство змушене було піти під тиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху. 31 березня 1856 року новий імператор Олександр ІІ оголосив про свій намір ліквідувати кріпосне право. Засновані положення про

скасування кріпосного права викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року і "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". Маніфест і Положення розв’язували основні питання, пов’язані із скасуванням кріпосного права: 1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління; 2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей; 3) викуп селянських наділів.

Скасування кріпосного права було серйозним кроком у буржуазному шляху розвитку суспільства. Селяни-кріпаки вже не були власністю поміщика, вони ставали "вільними сільськими обивателями". Могли вести вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме і нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися. Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави. Сільське громадське управління складалося із сільського сходу, на якому обирався староста. До волосного управління належали волосний сход із представників сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські і волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю зрівняні в правах з іншими станами, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Розміри селянських наділів і повинності визначалися в установчих грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни набували положення тимчасово зобов’язаних й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ – лише за згодою поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи. У повітах з переважаючим общинним землеволодінням Харківської та Чернігівської губерній нижчий розмір наділу мав становити 1–1,5, вищий – 3–4,5 десятини. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі (Харківщина) залишалося після наділення менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі – менше половини. Унаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії – 199 тис. десятин (понад 37%), у Таврійській – близько 25 тис. (понад 23%), у Херсонській – понад 71 тис. десятин (понад 14%). У лівобережних губерніях відрізки були найбільшими: у Полтавській – 301 тис. десятин (понад 37%), у Харківській – понад 181 тис. (понад 28%), у Чернігівській – близько 208 тис. десятин (близько 22%). В результаті реформи в цілому поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня України було відрізано близько 1 млн десятин, або близько 28% загальної площі землекористування.

Інтересам поміщика відповідала й викупна операція, яку проводив царський уряд. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, що брався із селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин мусив викуповувати і землю і волю за дуже високими цінами. Оскільки селяни не могли одразу заплатити всю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80% викупної суми. Решту 20% викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі – щорічно 6% загальної суми. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До 1 січня 1907 р. коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн крб. В цілому селяни внесли викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної вартості землі. І все ж реформа 1861 р. створила умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

Скасування кріпацтва супроводжувалося цілою низкою реформ, які мали пристосувати внутрішнє життя країни до нових умов. Протягом 60–70-х років український уряд провів кілька буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну. У 1864 р. уряд здійснив земську реформу, що запроваджувала місцеве самоуправління на більшості земель Російської імперії. Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські і повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Земства не мали справжньої влади. Їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися місцевих господарських потреб. До компетенції земств передавалися: організація медичної допомоги населенню, будівництво і фінансова підтримка початкових шкіл, утримання місцевих доріг, налагодження регулярного поштового зв’язку, розподіл державних грошових надходжень, збирання і опрацювання статистичних матеріалів. Земства відіграли важливу роль у перебудові місцевого життя до конституційних реформ.

За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися міські думи з числа обраних від міщан гласних. Право обрання надавалося особам, які досягли 25-річного віку. За майновим цензом усі виборці поділялися на три курії, що забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову та міську управу, що була виконавчим органом думи.

Серйозного реформування зазнала народна освіта. "Положення про народні училища" 1864 р. запроваджувало єдину систему початкової освіти. До неї належали нижчі школи всіх відомств з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. У народних училищах могли навчатися діти представників усіх станів. Відбувалися зміни і в середній школі. Згідно зі статутом від 19 листопада 1864 р. встановлювалося два типи гімназій: класична (з викладанням латинської та грецької мов) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих і точних наук). Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли продовжувати навчання в усіх вищих навчальних закладах, а реальної – тільки в технічних і сільськогосподарських. Гімназії оголошувалися безстановими. Існували також неповні середні школи, так звані прогімназії з чотирирічним терміном навчання.

Під тиском громадськості уряд мусив провести досить прогресивну реформу вищої школи. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам певну автономію: право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів; ради факультетів обирали деканів. Збільшувалася кількість кафедр, а з ними й чисельність викладачів [1, с. 448–449].

Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність судів від адміністрації. Суд засідав відкрито за участю присяжних засідателів. З’явилися посади адвокатів. У кожній губернії утворювався окружний суд. Але й судова реформа зберігала деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди і для духовенства і військових.

Проводилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в Міністерстві фінансів. Крім того, була встановлена гласність бюджету.

У 1862–1874 рр. було проведено військову реформу. Насамперед реорганізовано військове міністерство – йому були підпорядковані всі галузі військового управління, створені місцеві територіальні органи – 15 військових округів (на українських землях створювалися Київський, Одеський і Харківський), проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ. Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах – 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті – 7 років дійсної служби і 3 роки у запасі. Особи, що мали вищу освіту, служили від 6 місяців до 4 років.

Відбувалися зміни і у військовій освіті і насамперед у середній військовій школі, що готувала офіцерів. На місці старих кадетських корпусів були утворені військові гімназії, які давали середню загальну освіту і готували юнаків для вступу до військового училища, а також прогімназії з чотирирічним строком навчання для юнкерських училищ. У військові навчальні заклади був відкритий доступ представників недворянських станів. У 1877 р. вихідці з дворян складали 75% від складу військових і юнкерських училищ. Подібні нововведення викликали опір дворянства і 1882 року царський уряд відновив кадетські корпуси, як дворянські навчальні заклади.

Наприкінці XIX ст. щорічно навчались у військових училищах 5,5 тис. чоловік, у юнкерських – 2,8 тис., у кадетських корпусах – 12 тис., в академіях – 850 чоловік.

Система академічної освіти значних змін не зазнала. Лише частково були змінені навчальні плани та програми академій у бік надання навчанню більш практичного характеру. Були відкриті дві нові академії – Військово-юридична і Морська. Усього наприкінці XIX ст. діяло шість академій. Крім названих, працювали академії Генерального штабу, Артилерійська, Інженерна, Медично-хірургічна.

Реформи 60–70-х років, незважаючи на те що не були до кінця послідовними, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.


Перетворення

України

на вугільно-металургійну базу

Російської імперії



Протягом 60–80-х років в Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та механічних пристроїв. Під впливом цих змін в Україні почався бурхливий розвиток та

модернізація капіталістичної економіки, внаслідок чого наприкінці століття Україна вийшла на рівень найбільш розвинених реґіонів Росії, перетворившись в одну з основних промислових баз Росії.

Після реформи 1861 р., особливо із середини 80-х років, коли в 1884 р. Катерининська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою рудою, на півдні – в Донбасі й Криворіжжі почала швидко розвиватися вугільна й металургійна промисловість. Уже в 70-х роках стали виникати, за участю іноземних капіталів, акціонерні товариства, що будували нові великі кам’яновугільні копальні. Якщо в 1873 р. цих копалень у Донбасі було 88, то в 1888 р. – 278. Видобуток вугілля в Донбасі і його питома вага в кам’яновугільній промисловості всієї Росії збільшувалися. Так, у 1860 році в Донбасі було видобуто 6 млн пудів вугілля із 18 млн пудів по Росії (близько 33%), а в 1890 р. Донбас дав 691,5 млн пудів із 995 млн пудів по всій Росії, що становило 69,5% загальноросійського видобутку. На кінець ХІХ ст. Донбас посів перше місце в усій Російській державі з розвитку кам’яновугільної промисловості.

Потреби країни в залізі й чавуні стримували індустріалізацію металургійної промисловості. Не маючи коштів на організацію підприємства, уряд на вигідних умовах передав концесію на розробку природних надр України іноземним капіталістам, які уже з початку 70-х років стали засновувати акціонерні товариства й будувати на Півдні великі металургійні заводи. Усього на кінець ХІХ ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, більшість з яких було побудовано на кошти англійських, бельгійських, французьких капіталістів. Видобуток залізної руди, виплавка чавуну і виробництво сталі та заліза в Донбасі, Подніпров’ї і Криворіжжі швидко зростали. Якщо в 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн пудів залізної руди, що становило 2,8% загальноросійського видобутку, то в 1900 р. – 210 млн пудів, або 57,2%. У 1899 році в Україні було видобуто 10 млн пудів марганцевої руди, що становило 45% загальноросійського видобутку. У 1900 р. Південь дав 92 млн пудів чавуну (Урал – 50 млн пудів) – 51,8% загальної російської виплавки чавуну, 59 млн пудів сталі й заліза, що становило 44% всього виробництва. На Україну припадало 76% виробництва рейок у Росії.

Отже, за видобутком залізної руди та виробництвом металу Південь на кінець ХІХ ст. обігнав Урал і вийшов на перше місце. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу всієї російської держави.


З
Економічний

розвиток

західноукраїнських

земель у складі

Австро-Угорщини
ахідноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) площею 60 тис. кв. км. із населенням 2,5 млн чоловік, у тому числі 2 млн українців наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. стали колонією Австрійської монархії. Перша половина ХІХ ст. стала для Західної України останнім етапом розпаду панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина,

Буковина і Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Якщо в німецьких і чеських провінціях з 20-х років ХІХ ст. промисловість переходила до фабричного виробництва із застосуванням машин і парових двигунів, то в західноукраїнських землях вона перебувала на стадії мануфактури й дрібного ремесла. Перші дві парові машини на Галичині з’явилися лише у 1843 році. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва наприкінці першої половини ХІХ ст. стали деградувати, занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна та ін.).

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, але через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. Водночас зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни, – панщина, данина на користь поміщиків і повинності на користь держави. Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба у цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило не менше 80 тис. чоловік, а в час наполеонівських воєн Галичина поставила до армії 100 тис. рекрутів. Жорстока кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків. Важке соціально-економічне положення селян виливалося в різні форми антикріпосницької боротьби. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Тільки на Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося близько 15 селянських виступів. На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян в 1843–1844 рр., очолений Лук’яном Кобилицею. У Східній Галичині найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815–1826 рр. а також найбільш масовим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 року.

Процеси в політичній, економічній і соціальній сферах сприяли відновленню на західноукраїнських землях процесу національного відродження. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка "Руська трійця" М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші. Члени гуртка вивчали рідну мову, літературу, етнографію, історію, життя народу, просвіщали народ, розвивали його національну свідомість, мову, культуру. Найзначнішою заслугою "Руської трійці" було видання у 1837 році в Будапешті альманаху "Русалка Дністрова", який, за влучним висловом академіка О. І. Білецького є "перша заява народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність". Під впливом революційних подій 1848–1849 років у Західній Європі, які викликали піднесення українського національного руху, у Львові 2 травня 1848 р. було створено Головну руську раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 років.

Економічне становище західноукраїнських земель другої половини XIX ст. багато в чому визначалося реформою 1848 р., яка остаточно скасувала панщину. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях для вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала можливість підвищити врожайність зернових на 20–25%. Завдяки цьому та значному розширенню посівних площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв’язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низько продуктивним. У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже із 70-х років, а Східної Галичини і Буковини з 90-х років XIX ст. емігрували у США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало близько одного мільйона чоловік.

У перші два десятиліття після реформи були зроблені перші кроки на шляху становлення фабрично-заводської промисловості. Австрійський уряд свідомо гальмував промисловий розвиток західноукраїнських земель. Становлення фабрично-заводської промисловості як окремої народногосподарської галузі відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів були одиниці. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини: лісопильну, нафтодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металопереробну. Наприкінці XIX ст. на західноукраїнські землі широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін.), який створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками. Це сприяло деякому промисловому піднесенню у першому десятилітті XX ст., але скоро воно змінилося застоєм, а Перша світова війна взагалі завдала промисловості краю непоправної шкоди.