Geum.ru

Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материалаДокументы

Содержание


Українська держава після Б. Хмельницького
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Українська держава після Б. Хмельницького



Ц
Період "Руїни"

у житті

українського

народу
ей етап української історії охоплює час від 60-х років XVII ст. і до часу повного контролю Російської імперії над територією України. Тому він насичений багатьма політичними, соціально-економічними і воєнними подіями.

Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила у складний період свого розвитку, що отримав назву "Руїна" і тривав близько 30 років. Це був період драматичної боротьби старшинських угрупувань за гетьманську булаву, брутальними втручаннями сусідніх могутніх держав в українські справи з метою досягнення власних загарбницьких планів, занепадом визвольних ідей. Очевидними трагічними наслідками цих подій стали розчленування України, втрата незалежності молодою українською державою, нарешті – величезні людські жертви і матеріальні руйнування.

Старшинська рада обрала гетьманом колишнього генерального писаря І. Виговського (1657–1659 рр.) – поки змужніє Юрій Хмельницький. Новий гетьман, намагаючись протистояти впливам Москви, уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори з Польщею, розірвав союз із Москвою, що викликало незадоволення старшини. У боротьбі з Росією Виговський основну ставку зробив на Річ Посполиту. У вересні 1658 р. під Гадячем він уклав договір із Польщею за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом. Сейм мав бути спільним для представників Польщі, Литви й України. Скасувалась унія. Однак Україна позбавлялася права зовнішньополітичних відносин.

Народ договору не підтримав, боючись повернення польських порядків. Не прийняли його й запорізькі козаки з І. Сірко. Договір призвів до конфлікту з Росією, внаслідок якого російська армія на чолі з князем Трубецьким у червні 1659 р. зазнала поразки під Конотопом, втративши до 40 тис. убитими проти 10 тис. у Виговського. Проте гетьман не міг скористатися своєю перемогою – вже в Україні перебували московські залоги, нерозважний напад запорожців на чолі з І. Сірком на Крим змусив союзників Виговського – татар – повернутися додому, йшла боротьба старшинських груп за владу.

Загони І. Богуна та кошового І. Сірка за допомогою російських військ розбили загони Виговського, і він відмовився від гетьманства. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького (1659–1663 рр.). Він підписав із царським урядом нові статті, які були спрямовані на збереження суверенітету козацької України, у її конфедеративному зв’язку з Москвою. Вони передбачали включення до її (України) складу північної Чернігівщини і частини Білорусії; заборону перебування на її території московського війська і воєвод (за винятком Києва); вільне обрання гетьмана; права на зовнішньополітичну діяльність.

У 1660 р. Ю. Хмельницький уклав із Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна визнала її владу, що викликало протест з боку лівобережних полків і змусило Ю. Хмельницького на початку 1664 р. зректися гетьманства. Україна, яку розривали на клаптики Росія і Польща, соціальні конфлікти і свари міжполітичних фракцій, розділилася на дві окремі частини на чолі зі своїми гетьманами. На Правобережжі: П. Тетеря (1663–1665 рр.), П. Дорошенко (1665–1676 рр.), Ю. Хмельницький (1677–1681 рр.); на Лівобережжі: І. Брюховецький (1663–1668 рр.), Д. Многогрішний (1668–1671 рр.), І. Самойлович (1672–1687 рр.).

Причому лівобережна старшина орієнтувалася переважно на Росію, правобережна – на Польщу. Але в кожному з реґіонів існували різні орієнтації, що надавало ситуації особливої трагічності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об’єднання українських земель в одну національну державу, але тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність лідерів старшинських угруповань з домішкою корисливості дедалі більше заводила Україну у глухий кут.

Гетьман П. Тетеря, проводивши пропольську політику, разом із поляками захопив Лівобережжя та агітував польського короля Яна Казимира продовжити наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря, повернувшись на Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше обурило народ. Втративши підтримку населення, він втік до Польщі.

На Лівобережжі І. Брюховецький підписав Московські статті, за якими в Україні значно обмежувалися права українського народу, а його землі оголошувалися володіннями російських царів. Усе це спричинило хвилю повстань, Брюховецького було вбито.

Після фіаско Тетері і короткої міжусобної боротьби гетьманом Правобережної України стає Петро Дорошенко. Він мав на меті об’єднати всі українські землі. Щоб скинути гніт Польщі й Москви, Дорошенко прийняв протекторат Туреччини, яка 1672 р. оголосила війну Польщі та за Бугацькою угодою отримала Поділля; під владою Дорошенка залишилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об’єднання розірваних українських земель фактично були перекреслені Росією. На початку 1667 р. Московська держава і Польща уклали Андрусівське перемир’я терміном на 13,5 років, за яким за Москвою закріплювалася Лівобережна Україна, а Правобережна (крім Києва) – за Польщею. Запоріжжя перебувало під владою обох держав. Це змусило Дорошенка змінити свою політику.

Андрусівським перемир’ям Москва остаточно відмовилася від свого зобов’язання 1654 р. про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Це викликало обурення народних мас України. П. Дорошенко організував похід на Лівобережжя, де 8 червня 1668 р. його оголосили гетьманом усієї України. Одночасно почався наступ поляків на Правобережжя, що змусило Дорошенка повернути туди. А на Сіверщину стали наступати російські війська, і у Глухові чернігівського полковника Д. Многогрішного обирають гетьманом Лівобережної України. Многогрішний відстоював широку автономію України у складі Московської держави, що підбурило проти нього старшину.

За таких умов Дорошенко ледве міг управляти навіть Правобережною Україною. У 1672 р. розпочалася польсько-турецька війна. П. Дорошенко, дочекавшись підходу частини кримської орди, теж переходить у наступ й допомагає турецькій армії. Народ не зрозумів його хитань від одного союзника до іншого. Не гаяли часу і вороги гетьмана, намагаючись знайти противагу Дорошенкові. Його становище стає критичним. Правобережне населення масово переселялося на Лівобережну Україну та Слобожанщину.

Зміною політичної ситуації на Правобережжі вміло скористався московський уряд, який, бачачи розчарування Дорошенка політикою Порти і відмовою Польщі від Правобережної України, на початку 1674 р. кинув туди лівобережних козаків і російських ратників. Левова частка тягаря в досягненні цих планів була покладена на лівобережного гетьмана І. Самойловича, який 15 березня 1674 р. за участю правобережної старшини обирається гетьманом "обох сторін Дніпра". Бойові дії Московської держави (війна з Туреччиною) в правобережному реґіоні продовжувалися. У вересні 1676 р. під стінами Чигирина з’явилися московські підрозділи і Дорошенко засвідчив готовність скласти зброю і присягнути Москві. Згодом він здав клейноди.

Замість Дорошенка турки висунули на гетьманство Ю. Хмельницького. Ставши знову гетьманом, він так і не міг позбутися турецької опіки, що й призвело до втрати його прибічників, а потім і до смерті від турецьких рук у Кам’янці (1681 р.). Відтоді Правобережна Україна втратила політичну й економічну самостійність. Московська держава пішла на поступки Туреччини за рахунок українських земель і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський договір, за яким Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини. Остання визнавала за Росією Лівобережну Україну, а також Запоріжжя. Територія між Південним Бугом і Дніпром мала залишатися незаселеною. З відмовою Москви від Правобережної України польські війська локальними, але ефективними ударами поступово оволоділи більшістю захоплених турками міст.

Воюючи з Туреччиною, Польща прагнула стабілізувати відносини з Москвою, яка з тих же причин переслідувала таку ж мету. Усупереч волі українського народу, Московська держава і Польща в 1686 р. підписали "Трактат про вічний мир", який закріплював основні положення Андрусівського миру. Тим самим московський уряд продемонстрував перед світовою громадськістю свій остаточний відхід від зобов’язань 1654 р. щодо України. Отже, наприкінці XVII ст. українські землі було поділено між Московською державою, Польщею і Туреччиною. Звичайно, у цьому поділі про український народ ніхто не згадав. Так боротьба козацьких старшин за владу, втручання сусідніх держав призвели до зруйнування більшої частини України, роздрібнення і ослаблення державності.


Політичне

становище

окремих земель

наприкінці

XVII –

початку XVIII ст.



Лівобережна Україна (Гетьманщина) об’єднувала територію, що увійшла до складу Московської держави. Гетьманщина була густонаселеним і розвиненим краєм – до неї входили 11 великих міст, 126 містечок і 1600 сіл. На її території розвивалася українська культура, удосконалювалась українська

література і мистецтво. Тут зберігалась українська державність з гетьманом на чолі і полково-сотенним адміністративно-територіальним устроєм. Але її було вже помітно урізано і зведено до обмеженої автономії. Гетьман був уже не самовладним правителем, а слухняним виконавцем монаршої волі. Українські міста перебували під контролем царських гарнізонів. Церква України, яка до цього була підлегла Константинопольському патріархові, у 1685 р. була підпорядкована Москві на умовах забезпечення автономії української церкви [9, с. 196].

Новим гетьманом було обрано Івана Мазепу (1687–1708 рр.). Це була людина європейської освіти та інтелекту. Як гетьман, Мазепа у своїй зовнішній політиці відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба ж із Росією видавалася на той час безнадійною, тому Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення можливої автономії. Під проводом Мазепи українські полки наприкінці XVII ст. брали участь в російських походах на Крим, Азов. У внутрішній політиці він спирався на старшину, низкою законів відособив козацтво. Багато зробив для розвитку української церкви, культури [2, с. 209].

Роки його гетьманування пов’язані з початком Північної війни (1700–1721 рр.), а також подіями на Правобережній українській землі. Воєнні дії Росії проти Швеції за вихід до Балтійського моря досить швидко перенеслися на територію Речі Посполитої, яка виступала як союзниця Росії. Це завдало значного тягаря Україні. Українські козаки брали активну участь у війні.

З 1699 р. Туреччина відмовилася від претензій на Правобережжя, і польський сейм вирішив скасувати козаччину на цих землях. Козаки й селяни піднялися на боротьбу проти польської шляхти. Визвольні змагання правобережного населення суперечили зовнішньополітичним планам Росії. Щоб не втратити союзника, Росія вирішила пожертвувати інтересами населення Правобережної України. Мазепа обманом заарештував Палія, який сподівався на допомогу гетьмана і Росії в очищенні Правобережжя, і видав його царським властям. Мазепа заволодів Правобережжям. Але цар не підтримав його прагнення використати унікальну можливість і об’єднати, нарешті, Україну. Тим часом в Україні зріло загальне невдоволення, а у Мазепи – думка про розрив із Москвою і пошуки забезпечення самостійності через союз зі Швецією. Ще раніше український гетьман налагодив контакти зі шведським королем через особливо довірених людей. Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли в Україну, Мазепа приєднався до них з кількатисячним загоном, підтримали його запорожці чисельністю в одну тисячу на чолі з кошовим Гордієнком. Головні ж сили козаків воювали проти шведів на боці Росії.

Умови шведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно не відомі. Генеральний писар при Мазепі П. Орлик пізніше викладає його в основних рисах так: Україна обох боків Дніпра отримувала самостійність; ні Швеція, ні будь-яка інша держава не мали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки; нікому не дозволялося ставити в українських містах військові гарнізони; зберігалися недоторканними вольності, закони і права місцевого населення [8, с. 160].

Мазепа був оголошений зрадником, була знищена гетьманська столиця – Батурин, а гетьманом став І. Скоропадський (1708–1722 рр.). Пізніше гетьманами були П. Полуботок (1722–1723 рр.), Д. Апостол (1727–1734 рр.), К. Розумовський (1750–1764 рр.).

Під час Північної війни посилився наступ на автономні права України. З 1709 р. за діяльністю українських гетьманів здійснювався контроль царських резидентів (бригадирів). А у зв’язку із утворенням губерній (1708 р.) територія України поділяється на Київську та Азовську губернії і на чолі з генерал-губернаторами. Київський генерал-губернатор М. Леонтьєв був головним командиром над військами, що знаходилися в Україні.

У 1722–1727 рр. центральним органом Російської держави в управлінні Україною була новообрана Малоросійська колегія. Вона знаходилася в Глухові, і почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Вони використовувалися як привід для розгрому старшини. Після розгрому нечисленної опозиції на чолі з Полуботком, малоросійська колегія стала верховним органом в Україні.

Після смерті Д. Апостола російський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Для управління Україною було запроваджене "Правління гетьманському уряду" (1734–1750 рр.), яке складалося з трьох російських офіцерів і трьох українських старшин.

Втрата національної державності Україною призвела до поширення соціально-економічних порядків Російської імперії. Щоб утриматися при владі й зберегти нажите багатство, вища козацька старшина стала масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися. Невпинно погіршувалося становище рядових козаків і селян.

Новоявлене лівобережне й слобідське дворянство прагнуло запровадити кріпосництво в Україні. Лише в цьому більшість землевласників убачала можливість утриматися на плаву в умовах міцніючих ринкових відносин й збільшити прибутковість своїх господарств. Царизм поділяв прагнення поміщиків і через законодавство намагався задовольнити їх інтереси. Водночас він сподівався таким чином стримати зростаюче свавілля поміщиків і зняти соціальну напругу в суспільстві. Спеціальним указом від 3 травня 1783 р. Катерина ІІ заборонила селянські переходи на Лівобережну та Слобідську Україну і таким чином остаточно ввела кріпосництво.

Українська культура з другої половини XVIII ст. почала зазнавати на собі впливу російської культури. Багато вихідців з України їхали в Росію навчатися й осідали там. Одночасно російський уряд масово направляв в Україну священиків, вчителів, різного рангу чиновників-росіян. З їх допомогою він намагався викоренити в українського народу самобутній національний дух, прищепити йому імперські цінності. Набирала силу русифікація.

Остаточно гетьманство було ліквідовано Маніфестом Катерини ІІ від 10 листопада 1764 року. Уся повнота влади зосереджується у президента новоствореної другої Малоросійської колегії П. Румянцева. На місцях козацьке самоуправління зберігалося до початку 80-х років. У 1781 р. було запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва – Новгород-Сіверське, Чернігівське і Київське. Намісництва ділилися на повіти. Полково-сотенний адміністративний устрій припинив існування. У 1783 р. замість козацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої національні збройні сили і була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.

Торкаючись проблем ще одного реґіону – Лівобережжя, Слобідської України, треба відмітити, що його заселення відбувалося в середині XVIII ст. У цей час формуються слобідські полки, їх було п’ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський, які протягом майже століття складали слобідську полкову структуру. Вона була ідентична полковій структурі Гетьманщини. Головна відміна полягала в тому, що на Слобожанщині не було гетьманського управління полками. Вони мали повну внутрішню автономію, хоча територія вважалася частиною Російської держави. Владні функції центру обмежувалися затвердженням обраних посадових осіб (полковників) – спочатку бєлгородським воєводою, а потім спеціальними царськими грамотами. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-українську губернію. (У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво) [1, с. 110].

Іншою територією України, яка тісно пов’язана з розвитком подій у період, що розглядається, була Запорізька Січ. Вона після об’єднання України з Росією (1654 р.) зберегла своє самостійне положення, козацьке самоуправління. За Андрусівським договором (1667 р.) передбачалося, що Запоріжжя буде знаходитися у спільному володінні Росії і Речі Посполитій. Запорізькі козаки не визнавали залежності від польської корони і фактично увійшли до складу Росії. Юридично це було закріплено в "Трактате о вечном мире". Після чого царський уряд розширює і військовий вплив на цю територію. Будується Бєлгородська фортеця (1688 р.) у витоку ріки Самари, там же розміщується і військовий гарнізон. Восени 1703 р. будується ще одна фортеця – Камінний Затон. Російське командування акцентувало увагу на стратегічному положенні Запорізької Січі на південних кордонах держави, розглядаючи Січ як надійний форпост у боротьбі проти Кримського ханства і Турції.

Після переходу Мазепи і кошового отамана Гордієнка на сторону Карла ХІІ 14 травня 1709 р. царські війська захопили Січ, зруйнували її укріплення, вивезли артилерію і військове майно. Частина запорізьких козаків переселилася на територію Кримського ханства в урочище Олешки, де їм не дозволялося будувати укріплення, мати артилерію. Козаків часто використовували на земельних роботах по укріпленню фортеці Перекоп та інших місць Кримського ханства.

У 1714 р. січовики звернулися до царського уряду із проханням дозволити повернутися на Лівобережну Україну. Їм було надано дозвіл розселятися в Україні, у місцях їх попереднього мешкання. У 1728 р. козаки масово перейшли на Лівобережну Україну і осіли на річці Підпільній. І тільки 31 серпня 1734 р., у зв’язку з назріванням війн проти Турції і необхідністю поповнення озброєних формувань запорожцям було дозволено заснувати нову січ на річці Підпільній. Царський уряд постійно контролював Нову Січ. Крім того, у 1735 р. поблизу було споруджено укріплення, в якому постійно перебував військовий гарнізон, регулярні війська стояли і в інших місцях.

Як свідчать документи, запорожці уміло воювали в русько-турецькій війні (1735–1739 рр.). За заслуги при наступі на Очаків Єлизавета нагородила їх грамотою, одним великим і чотирма малими штандартами, державним гербом, бунчуком, обшитим золотою парчею, срібною позолоченою булавою кошового та іншими дорогоцінними речами, а також великою сумою грошей. Однак царизму збройні сили Січі були більше не потрібні. Виконуючи наказ Катерини ІІ, російське військо під командуванням Т. Текеллі у 1775 р. захопило укріплення Нової Січі та зруйнувало їх. Артилерія, військові регалії, боєприпаси, матеріальні цінності були вивезені. У Січі розмістилися гарнізони регулярної російської армії.

Які ж були причини ліквідації автономії Запорізької Січі?

1. Неможливість існування автономного військового утворення на території Російської імперії.

2. Роль Січі як натхненника антифеодального руху в країні.

3. Втрата Запоріжжям після закінчення русійсько-турецької війни 1768–1774 рр. свого значення як військової сили у боротьбі проти турецько-татарських загарбників.

4. Опір запорожців загарбанню їх земель царським урядом.

Доля запорізьких козаків склалася по-різному. Багатьма з них було укомплектовано державні військові поселення Росії. Близько п’яти тисяч запорожців пішло в Турцію і заснувало там Задунайську Січ. Необхідність у нових військових формуваннях у зв’язку із новою російсько-турецькою війною (1787–1791 рр.) змусила царський уряд почати організацію Чорноморського козачого війська. У 1788 році воно було сформовано. У військовому відношенні Чорноморське козаче військо поділялося на піхотні та кінні полки. У роки цієї війни в бойових діях взяло участь близько 12,5 тис. козаків-чорноморців (9681 – у піхоті, 28829 – у кавалерії). У 1792 р. царський уряд переселяє Чорноморське військо на Кубань. Воно прикривало прикордонну лінію, обживало нові землі, а надалі було перетворене в Кубанське козаче військо, яке проіснувало до 1920 р. [3, с. 180].