Geum.ru

Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материалаДокументы

Содержание


Список літератури
ГЛАВА 5. Шляхом національного відродження (XIX – початок XX ст.)
Національно-духовне відродження та національний рух України у XIX ст.
Вітчизняна війна
У пошуках
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Список літератури



1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій. – Х., 1993. – 256 с.

2. Борщак І. Іван Мазепа // Історичні постаті України: Іст. нариси / І. Борщак. – Одеса, 1993. – 384 с.

3. Голубуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1773–1775 / В. О. Голубуцький. – К., 1961. – 370 с.

4. Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII ст. / В. М. Горобець. – К., 1995. – 68 с.

5. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992. – 524 с.

6. Доба Б. Хмельницького (до 400-річчя від народження Великого гетьмана). Зб. наук. пр. – К., 1995. – 286 с.

7. Історія України. Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 1. Від найдавніших часів до кінця XIX століття. – К., 1991. – 571 с.

8. Історія України. Навч. посіб. для студ. неіст. спец. – Донецьк, 1998. – 396 с.

9. Крушинський В. Ю. Історія України. Події. Факти. Дати / В. Ю. Крушинський, Ю. А. Левенець. – К., 1992. – 200 с.

10. Смолій В. А. Українська національна революція 1648–1676 рр. крізь призму століть / В. А. Смолій, В. С. Степанков // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 3–24.

11. Смолій В. А. Правобережна Україна у другій половині XVII – XVIII ст.: Проблема державотворення / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К., 1993. – 71 с.

12. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. – К., 1993. – 720 с.

13. Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина: Матеріали міжнарод. наук. конф., присвяченої 500-річчю укр. козацтва: У 3 вип. Вип. 1. – К., 1993. – 163 с.

14. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. У 3 т. Т. 1 / Д. І. Яворницький. – К., 1990. – 585 с.




ГЛАВА 5. Шляхом національного відродження

(XIX – початок XX ст.)



У різний час приєднані до Московського царства (пізніше – Російської імперії) українські землі історико-етнографічних та географічних реґіонів – Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Півдня – у XIX – на початку XX ст. являли собою єдину територіальну цілісність. Усю цю територію, що охоплювала 9/10 від загальної площі України, називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу вона, як і раніше, відігравала визначальну роль. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття – перебували під владою Австрійської монархії.

Український народ не мав своєї державності і зазнав гноблення від панівних верств названих держав. Російський та австро-угорський уряди проводили гнобительську політику не лише в політичному, соціально-економічному плані, вони прагнули денаціоналізувати, асимілювати українське населення, тобто призвести його до знищення як окремий народ.


Національно-духовне відродження та національний рух України у XIX ст.


Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах як культурницьких, так і політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX – початку XX ст.


Колонізаторський

державний апарат

і реакційна

політика

русифікації



Свою колонізаторську політику стосовно українського народу царський уряд Росії здійснював насамперед шляхом уніфікації управлінської системи. У 1796 р. були проведені зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя

перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина – у Слобідсько-українську. Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Волинську і Подільську.

У 1802 р. уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість утворив Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим складали Новоросійську губернію, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія, увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 р., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-українську губернію реформовано в Харківську. Уся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. [1, с. 367–368].

Реформування адміністративної системи України мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їх національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям України. У губерніях державну владу здійснювали губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували царські справники, а у свою чергу, й повіти мали поділ на стáвки, які очолювали поліцейські пристави.

Увесь губернський адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму. На посади губернаторів практикувалося призначати не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація, а й розквартировані на території губернії війська. Губернатори були проголошені спеціальним царським указом повновладними "хазяями" губерній і мали право контролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. Інструкцією 50-х років царський уряд зобов’язував генерал-губернаторів посилити всебічний нагляд за "настроями". Цим займалися губернські жандармські управління. А на початку XX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства, Російської імперії.

Царизм розглядав Україну як невід’ємну частину Росії і робив все можливе для того, щоб знищити український національний рух. Імперські чиновники вважали, що малоросів потрібно переробити у великоросів. Добивалися вони цього за допомогою грубого тиску, адміністративної заборони українцям вільно говорити рідною мовою, розвивати свою національну культуру. Ця політична концепція простежується протягом усього ХІХ століття. Вона відбилася на політичному, економічному, соціальному і духовному житті українського народу.

Уже за царювання Миколи І (1825–1855 рр.), який запровадив обов’язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ – пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній "переваги любові до батьківщини", тобто до України, "над любов’ю до вітчизни", тобто до імперії. Політично неблагонадійним уважався всякий, хто виявляв інтерес до української старожитності, історії, літератури. Цьому сприяла позиція польських та єврейських шовіністів, які називали українців "сепаратистами", що стало підставою для нападок на українство офіційних царських властей. Останні, вважаючи в українстві загрозу імперії, посилили цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Насамперед русифікувалися міста, куди з російських губерній охоче приїздили на посади в адміністративно-управлінські установи чиновники, які почували себе повновладними господарями. А чиновники – українці, як і заможні міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української духовної культури.

Російський царизм також усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей. Ця політика царизму призвела до такого положення, що наприкінці XIX ст. українці становили не більше третини в структурі міського населення України. Найменше українців мешкало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві – лише 22% [4, с. 267]. Українська нація формувалася й розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р. 74% населення України під владою Російської імперії становили селяни. Але традиційно селяни були найстабільнішими носіями етнічних рис українців у їх мові, духовній та матеріальній культурі, світогляді.

Усвідомлюючи, що цементуючою силою української нації об’єктивно була українська мова, царський уряд здійснював заходи про посилення російської мови в навчальних закладах України з метою витіснення української мови, яку називали "мужичою", бо від неї не відмовилися селянські маси. Особливо реакційним уважається циркуляр царського міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863 р., за яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчило про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду [4, с. 266].

У середині 70-х років XIX ст. в Петербурзі було створено таємну урядову комісію, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б закласти підґрунтя для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії". Проти української культури був спрямований указ, підписаний царем Олександром II 17 травня 1876 р., який тоді перебував на відпочинку в німецькому містечку Емс. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, переклади до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не відбувалося викладання українською мовою і щоб із бібліотек навчальних закладів були вилучені українські книги. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим – "Малоросія". Лише демократична революція 1905–1907 рр. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.

Отже протягом XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську ментальність. Зі свідомості українців чиновники намагалися витравити пам’ять про своє походження, національну окремішність, славу предків. У своїй більшості національна аристократія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втратила національну ментальність. Але меншість вистояла і за її зовнішньою покірністю й вірнопідданістю ховалися патріотизм, гордість за героїчне минуле і жаль за втраченими правами. І досить було найменшого поштовху, щоб заховані почуття прорвалися назовні й проявилися як у помислах, так і в діях конкретних особистостей.


З
Вітчизняна війна

1812 року

і декабристи

в Україні
начний вплив на піднесення громадсько-політичного життя держави справила Вітчизняна війна 1812 року. У протиборстві з Росією французький уряд важливе місце відводив Україні. Завдяки діяльності Івана Мазепи, Пилипа Орлика та

їх однодумців Наполеон і його прибічники вважали Україну державою, що потрапила в залежність від Москви і де неминуче мали існувати антиросійські сили. Наполеон передбачав відірвати українські землі від Росії, після чого Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися зі своїми союзниками за їх участь у війні з Росією: Туреччині – Крим і Чорноморське узбережжя, Австрії – Волинь, а недавно створеному герцогству Варшавському – західноукраїнські землі. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділити на кілька військово-адміністративних областей на чолі з його маршалами і генералами і звідки він міг би викачувати для французької армії фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси.

У ніч на 12 (24) червня 1812 року французькі війська переправилися через Німан під Каунасом і вторглися в межі Російської імперії. Почалися воєнні дії і на інших ділянках фронту. Шестисоттисячним військам Наполеона протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше 200 тис. чоловік. Розгортаючи наступ, Наполеон ставив на меті розбити російські армії кожну окремо, до того, як вони з’єднаються.

Водночас з боями в Литві, Білорусії, в Центральній Росії влітку 1812 року наполеонівські війська мали захопити Правобережжя з Києвом та інші українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії їм вдалося на середину серпня 1812 року захопити західну частину Волинської губернії – Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Дубенського повітів. В окупованих місцевостях наполеонівські війська – німецькі, австрійські і польські – встановили жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, глумилися над релігійним почуттям українців. Вторгнення армії Наполеона пробудило в українського населення глибокі патріотичні почуття, на захопленій ворогом території почався партизанський рух. Царський уряд змушений був піти назустріч народній ініціативі і дозволити в деяких губерніях, у тому числі й українських, створення ополчень. В Україні ополчення було козацьке й селянське. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24 500 чоловік. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тис. чоловік. Правобережна Україна – 4 полки (три київських і один подільський), що мали 4 800 чоловік.

Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися із селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тис.; на Полтавщині – 16 тис. чол.; із них 6 500 кінних. Серед цих ополченців було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян. Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чоловік [7, с. 11]. Українські військові формування взяли активну участь і на інших ділянках фронту у складі Російської армії. Перший та другий Бузькі козацькі полки протягом 12–30 червня прикривали частини 1-ї армії й вели бої з французькими роз’їздами. В ар’єргарді цієї армії відступали Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські полки. Таку ж роль у складі 2-ї армії виконували Охтирський гусарський, Київський і Чернігівський драгунські полки.

Із захопленням наполеонівською армією Білорусії частина французьких військ стала просуватися на південь, і наприкінці липня загрожувала вже північним повітам Київщини і Чернігівщини. Ратники й козаки утворили так званий "кордонний цеп", який простягався на 700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополченням Калузьким, по північній межі Чернігівської й Київської губерній майже до м. Овруча на Волині. "Кордонний цеп", у якому головними силами були українські ополченці й козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з північного заходу шлях в Україну і відіграв певну роль у досягненні перемоги. У розпалі цих подій під Москвою 26 серпня відбулася вирішальна битва, у ході якої французькі війська зазнали величезних втрат і не змогли здобути перемогу. У Бородінській битві разом з російськими солдатами героїчно билися з ворогом понад 10 тис. воїнів-українців.

Напередодні відходу французів з Москви Україна знову опинилася в центрі уваги Наполеона. Вирішивши пробитися в Україну, імператор наказав своїм тиловим частинам посилити наступ на Київ з півночі та заходу й тим самим допомогти головним силам армії. На початку жовтня 7 днів точилися тяжкі бої з ворожими військами на півночі Чернігівщини. Українські добровольці вистояли й не пропустили противника углиб України. Водночас російська армія 12 жовтня під Малоярославцем змусила французьке командування відступитися від попереднього плану й повернути на смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполеона щодо України зазнали краху. Під час контрнаступу в діючій армії перебувало понад 21 тис. українських козаків.

Участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 р. вплинула на його соціальну психологію. Сподівання людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони переконалися в тому, що царський уряд не збирався відновлювати автономію України й повертати старшині, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї. Не справдилися мрії селянства про волю та землю, забрані царизмом у попередні роки. Серед інтелігенції України зароджувалась ідея необхідності боротьби за зміну існуючих порядків.

Організаційними формами боротьби, у які об’єднувалися незадоволені існуючим тоді самодержавно-кріпосницьким режимом, стали масонські ложі і таємні політичні товариства. Найбільша масонська ложа заснувалася в Полтаві у 1818 р. під назвою "Любов до істини". Поряд із завданням духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство. Але полтавська масонська ложа основний наголос робила на національні проблеми України, якими пройнялися керівник організації Михайло Новиков та ще понад 20 осіб. Серед них активною позицією виділялися такі відомі діячі національного руху, як Іван Котляревський, Григорій Богаєвський, Семен Кочубей і Григорій Тарнавський. Чутки про ложу дійшли до Петербурга і цар Олександр І закрив її особистим указом. Водночас у Києві виникла ложа "З’єднаних слов’ян", до якої належали здебільшого польські політики та російська інтелігенція. Основною темою масонських зібрань була ідея національного визволення слов’янських народів, які страждали під владою російської та австрійської імперій.

Одночасно з існуванням масонських лож член полтавської ложі "Любов до істини" В. Лукашевич у 1821 р. створив таємне "Малоросійське товариство". Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідею французької буржуазної революції й національно свідомої української інтелігенції. Члени товариства відстоювали ідеї державної незалежності України як головної передумови вільного розвитку національної культури, відміни кріпацтва й запровадження європейських форм державного устрою. Паралельно з масонськими ложами та малоросійським товариством створювалися й діяли таємні політичні товариства, які вже чітко ставили за мету змінити існуючий лад. Найбільш активними з них були організації декабристів. Наприклад, в Україні, у Тульчині, існувала філія московського "Союзу благоденства". Після ліквідації "Союзу благоденства" у січні 1821 року більшість його членів не припинила діяльність. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно вона сформувалася у січні 1822 р. на з’їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник Вітчизняної війни 1812 р., дворянин П. Пестель. Товариство мало філії у Кам’янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян. Воно виникло у 1823 р. у Новограді-Волинському і об’єднувало 50 офіцерів. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Головна мета товариства – звільнення всіх слов’янських народів від монархічних режимів, знищення національної ворожнечі та об’єднання всіх земель у федеративний союз. Названі організації вимагали повалення абсолютизму і створення республіки. Вони прагнули ліквідації кріпацтва, яке вважали "справою ганебною, противному людству", рівних прав для всіх, повної свободи господарському розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своїй "Руській правді" виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав "істинними росіянами". Члени Товариства об’єднаних слов’ян, хоч і говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не згадували ні про українців, ні про білорусів [5, с. 128–129].

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене і над його учасниками царський уряд учинив жорстоку розправу. Незважаючи на розгром декабристських організацій, політизація суспільства продовжувалась. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті ХІХ ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети.


У
Кирило-Мефодіївське

товариство.

Визвольна боротьба

1848–1849 рр.
40-х роках ХІХ ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р.

у Києві. Його організували чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самого навчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом на його внутрішній стороні: "Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р." на честь видатних слов’янських просвітителів. До товариства були причетні також студенти місцевого університету Г. Андрузький, О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда і О. Тулуб, полтавський поміщик М. Савич, учитель однієї із санкт-петербурзьких гімназій П. Куліш, художник Т. Шевченко, педагог Д. Пильчиков. Отже, осереддям Кирило-Мефодіївського товариства були 12 осіб. Програмні завдання товариства викладені у двох документах – "Статуті…" і "Книзі буття українського народу" ("Закон божий"). У них досить помітні впливи як попереднього національно-визвольного, так і декабристського рухів.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки, або Французької республіки у конфедеративній спілці таких же незалежних слов’янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган – собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би й свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Усі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення Всеслов’янської федерації й України в ній, то передбачалися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання.

Ідеї визволення слов’янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було. Частина з них – Костомаров, Білозерський, Куліш та інші, не підтримуючи насильства – виступали проти революційних методів боротьби, уважали можливим перетворити в життя ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. На радикальних позиціях стояв Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу. Радикальні погляди Шевченка підтримували Гулак, Навроцький, Савич, Посяда, Андрузький. Так, Гулак уважав, що лише повстання народних мас може сприяти визволенню слов’янських народів. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ "спонукати до перевороту" [8, с. 24–27].

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження "книг буття українського народу", прокламацій ("До братів українців", "До братів великоросіян і поляків"); творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Піклувалися кирило-мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони також по налагодженню зв’язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками національного відродження слов’янських народів. Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго – з січня 1846 р. по березень 1847 р. Його члени були заарештовані, вивезені до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив суворі вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 років. Поміщики продовжували збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії охопили не менше 100 сіл. У Волинській губернії в 1848–1849 рр. селянські заворушення відбулися в 90 селах. Із 198 селянських виступів у 1848 р. у Подільській і Волинській губерніях 189 були придушені поліцейськими й військовими. Але царські репресії і реакційні заходи не могли спинити наростання кризи кріпосницької системи і розгортання визвольного руху.


І
Переселенські

рухи українців
сторична доля розпорядилася так, що українці розсіялися по багатьох країнах світу. Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі

землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було, передусім, тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подрібнення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна платня робітників зумовили зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя. До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей, дискримінація щодо українців, переслідування, арешти, ув’язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької та православної церков, а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби.

Перше масове переселення українців з їх споконвічних земель російський царизм примусово здійснив ще на рубежі XVIII–XIX ст., коли сформоване з колишніх запорозьких козаків так зване Чорноморське козацьке військо у повному складі було відправлене на постійну дислокацію у долину ріки Кубань на Північний Кавказ. Уже на початку ХІХ ст. на відведеній урядом для Чорноморського війська території у передгір’ях Кавказу мешкало близько 25 тис. козаків, переселених з України. Остаточна реорганізація Чорноморського козацького війська відбулася у 60-х роках ХІХ ст., коли до нього включили й селища російських козаків на Кубані. Тепер воно стало називатися Кубанським козацьким військом.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. основний, як стихійний, так і організований, переселенський потік українців Наддніпрянщини спрямовувався на східні й південно-східні окраїни Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. чисельність українського населення тут подвоїлася, досягши на початку ХХ ст. 400 тис. чоловік у Нижньому Поволжі і 1 300 тис. чоловік на Кавказі. Частка українців на Північному Кавказі тоді становила 33,6%, у Кубанській області 47,4% (росіян – 42%), в Ставропольській губернії – 36,6%. Повільніше освоювалось українцями Середнє Поволжя. Зокрема в Самарську, Саратовську та Симбірську губернії в 70-х роках відійшло з України лише кількасот переселенців. Територіальними об’єктами української міграції стали також Казахстан і Середня Азія. Наприкінці століття у них мешкало вже понад 100 тис. українців, становлячи трохи більше 1% загальної чисельності населення.

Одним з основних реґіонів української міграції стали неосвоєні, багаті родючими землями й природними ресурсами території Сибіру і Донського Сходу. Переселення українців до Сибіру активізувалося наприкінці 80-х років, коли в Україні посилилася селянсько-земельна проблема й одночасно вступила до дії Сибірська залізниця. Якщо в 1886–1990 роках з України до Сибіру виїхало приблизно 9,8 тис. осіб, то в 1891–1895 рр. – 107,1 і в 1896–1900 рр. – 249,7 тис. осіб. Найбільше мігрантів дали лівобережні губернії, де надзвичайно гострою була проблема малоземелля й надлишку робочої сили, яка не поглиналася місцевим сільським господарством і промисловістю. З Полтавської губернії в 1886–1905 рр. подалося до Сибіру 198,5 тис. осіб, Чернігівської – 128,7 і Харківської – 6,5 тис. осіб [1, с. 508]. З побудовою Транссибірської залізниці на Схід переселилося близько 1,6 млн українців [9, с. 327]. Українці масово селилися вздовж цієї магістралі. Для заселення царський уряд визначив Єнісейську, Іркутську, Тобольську, Томську губернії, Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці ХІХ ст. українців тут налічувалося близько 225 тис., причому частка їх у населенні Примор’я та Приамур’я досягала майже 20%. Компактно заселену вихідцями з України територію – від узбережжя Японського і Охотського морів до Забайкалля – вони самі назвали Зеленим Клином.

Масове переселення українських селян на початку ХХ ст. проводилося російським царизмом і з метою гасіння гострих соціальних конфліктів та запобігання антиімперським визвольним рухам. На основі системи заходів, передбачених так званою столипінською аграрною реформою, протягом 1906–1912 рр. до Сибіру переселився майже один мільйон українських селян. Але освоєння величезних земельних площ і розвиток на них господарства давалися українським переселенцям великою ціною. Через постійні матеріальні нестатки, хронічний голод, незвичайні кліматичні умови, брак кваліфікованої медичної допомоги, смертність серед контингенту українських переселенців сягала 30–40%. Майже четверта частина їх змушена була повернутися в Україну. Були українські переселенці і в інших місцях Російської імперії, чисельність яких поступово збільшувалась. Якщо в 1858 р. їх кількість становила 2 299,3 тис., або 14,4%, то в 1897–1900 рр. зросла до 4 370,2 тис. осіб, що становило 16,6% всього населення держави.

У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, із Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину.


В
У пошуках

соціального

ідеалу
ажке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності

українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Відсутність демократичних свобод у Росії змушували їх об’єднатися у напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації, громади.

Першу українську громаду, що ставила собі за мету поширення національної ідеї було утворено в Петербурзі 1859 року. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. У 1861–1862 роках у Петербурзі виходив літературно-науковий щомісячний журнал "Основа", видавцями якого були Білозерський (редактор), Куліш, Костомаров, Шевченко. В "Основі" публікувалися художні твори, праці з історії, етнографії, історіографії, історичні джерела тощо. Через них читачі прилучалися до української культури, краще розуміли минуле українського народу та його тогочасні запити. Через матеріальні нестатки і неприховане ставлення урядових кіл, у переддень сумнозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припинилося видання часопису "Основа". Однак на той час журнал вже значною мірою виконав благородну місію – пробудити українську національну свідомість – і дав поштовх до розгортання масового національного руху в Україні.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років почали виникати громади в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших місцях. Вони, як правило, не мали чітких програм і статутів, але вели велику культурно-просвітницьку діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царизму. Їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Вони брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості. Проте навіть легальна культурно-просвітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. "Височайше" затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета – "під виглядом поширення грамоти – сіяти в народі антиурядові ідеї". Це була дійсно правда, тому що всіх громадівців об’єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні.

Громадівський рух у результаті нападок царського самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а ще й пожвавився, став більш організованим і авторитетним. З найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з’їди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду – центральний керівний орган "федеративного об’єднання громад" усієї України [4, с. 288–289]. До складу ради увійшли видатні діячі науки і культури, зокрема історик, професор Київського університету Володимир Антонович; засновник української статистичної науки Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Власті звинувачували громади в українському сепаратизмі, а після горезвісного "валуєвського циркуляра" (липень 1863 р.) розпустили їх. Репресії посилилися, прокотилася нова хвиля арештів і висилок громадівців, фактично розгромлено чернігівську і полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половині 60-х років припинився. Але дух української інтелігенції не був зламаний і на початку 70-х років ХІХ ст. діяльність громади почала відновлюватися, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Гурток київської інтелігенції "Стара громада" продовжує плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю України.

Провідну роль у цій багатогранній діяльності відіграли представники демократично настроєної інтелігенції і в першу чергу В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та інші. У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали соціалістичні вчення західноєвропейських мислителів. У періодичних збірниках, згодом у часопису під однією і тією ж назвою "Громада" (1877–1881 рр.) вони пропонували свою оригінальну теорію "громадівського соціалізму". Ця теорія спиралася як на ідеї західноєвропейських соціалістичних учень, так і на народно-побутову традицію громадського життя в Україні та суспільно-політичну думку українського народу. Вони розглядали соціалізм і демократію як взаємопов’язані поняття і явища, були переконані в тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести практичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості.

Уже в "Передньому слові" до Громади 1878 р. було сформульовано кредо "громадівського соціалізму": насамперед підкреслювалося, що "український соціалізм не партія, а громада", висувалося першочергове завдання українських громадівців – працювати в масах над тим, щоб Україна "якнайскоріше покрилась цілою сіткою зчеплених одним з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, котрі були б товаришами і в мужицьких громадах". Отже майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильниками "грмадівського соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників.

Кооперативний рух посів важливе місце в масовій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторського централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов’язаний з кооперативним. Для багатьох молодих діячів цей рух став школою виховання національної самосвідомості, осягнення потреб та інтересів народних мас. Через кілька років після чергового царського погрому, що був спрямований "Ємським актом" 1876 р., українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х років ХІХ ст., що було пов’язано з виходом у світ журналу "Києвская старина", який об’єднав навколо себе членів "Старої громади". Однак багатьох учасників національного руху, передусім членів "молодих громад", одна культурницька діяльність українофілів не задовольняла.

У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. Її учасники називали себе вже не українофілами, а "свідомими українцами". Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, русифікації, за національне відродження й визволення українського народу. Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально засновано "свідомими українцями" влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі [6, с. 209]. За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі (1893 р.) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. "Братство тарасівців" проіснувало до 1898 року. У 1897 році в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було створено загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. А коли на початку ХХ ст. почали організовуватися українські політичні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав. Отже, "Братство" переконливо довело, що, незважаючи на загальноросійський вплив в Україні і надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувались і набирали сили державницько-самостійницькі настрої, що виступили як альтернатива автономістично-федералістичним поглядам. Уперше проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона була втілена й розвинута пізніше в теорії і практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.