Geum.ru

Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материалаДокументы

Содержание


Історичне значення Запорізької Січі
Західна Україна
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Історичне значення Запорізької Січі



Запорізька Січ з часом зробилася осередком антифеодальної і національно-визвольної боротьби українського народу, відіграла ключову роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії на українські землі, захисті населення України від посилюючого гніту. Вироблені в Січі основи автономного самоуправління допомогли народові України відтворити свою державність. Запорізькі козаки виробили та вміло використовували у військових походах бойову майстерність і тактику. Героїчні сили Запорізької Січі лишили відбиток в історії, славні вихідці із Січі завоювали любов та повагу українського народу, і традиції запорожців живуть і понині.

Після ліквідації Запорізької Січі настав розподіл її земельних багатств, величезні ділянки були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Крім того, після російсько-турецьких війн 1768–1774 та 1787–1791 рр., у яких брали участь українські козаки, почалася колонізація причорноморських земель. Ця територія отримала назву Новоросії. У 1796 р. населення краю досягло 554 тис. чоловік, 80% з яких складали росіяни та українці. Виростали причорноморські міста, такі як Одеса, Севастополь, Миколаїв, Херсон. Край був опорою Російської імперії на Чорному морі.


Р
Правобережна

Україна
уїна на Правобережжі залишила особливо тяжкий спадок. Більша частина краю перебувала під владою Туреччини, а північні райони належали Польщі.

Після невдалого виступу правобережного гетьмана Палія проти Польщі (1702–1704 рр.) (хоча на цю територію вступили лівобережні козаки та царські війська), він був заарештований Мазепою. Причина такого вчинку І. Мазепи криється в бажанні усунути популярного в народі можливого претендента на гетьманську булаву.

У 1705 р. на Правобережжя вступило нове царське військо. Петро І був не проти приєднати край до Росії, але не хотів відкрито поривати з Польщею. Тому він не передав Правобережжя польській адміністрації, але й не погодився на пропозицію І. Мазепи приєднати його до Гетьманщини. Так продовжувалося до 1711 р., коли за умовами Пруського миру Петро І був змушений вивести війська з Правобережжя. Разом з ним пішло багато придвірних козаків. За винятком тих придвірних козаків, які служили при дворах магнатів, правобережне козацтво припинило своє існування. Після цього на Правобережжі у повному обсязі було відновлено польську владу. Державні органи формувалися із шляхти, у всіх установах функціонувала тільки польська мова. Населення зазнавало ще й релігійних утисків: православна церква переслідувалась, а її віруючі були позбавлені багатьох прав [11, с. 30].

Усе це викликало хвилю повстань, найзначнішим з яких було гайдамацьке (від "гайда" – гнати, переслідувати). В основному це були селяни, а організаторами і керівниками загонів виступали переважно запорожці. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя. Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 року, відоме під назвою "Коліївщина" (від "колоти", "колій"). Безпосередньою причиною виступу послужив антиукраїнський терор, розв’язаний частиною магнатів і шляхтою. У 1768 році польський сейм прийняв закон про зрівняння в правах католиків із прибічниками інших віросповідань. Реакціонні магнати та шляхта під лозунгом захисту католицизму і шляхетських прав в м. Барі на Поділлі створили конфедерацію. Дії загонів конфедератів супроводжувалися вигнанням православних священиків та іншого православного населення. Це переповнило чашу терпіння народу. Для боротьби з конфедератами царський уряд вводить у Польщу війська. Населення Правобережжя сприйняло це як допомогу в боротьбі за їх звільнення. Стали створюватися загони, спалахнуло повстання, яке очолив Максим Залізняк. За кілька тижнів воно охопило південні райони Київщини, Брацлавщину, перейшло на Поділля і Галичину. Було проголошено звільнення селян від польської шляхти, ліквідувалася барщина. Відбувався перерозподіл земель, формувались органи селянсько-козацького самоуправління. Залізняка проголосили гетьманом, а І. Гонту – полковником. В цілому в червні-липні 1768 року на Правобережжі України діяло понад тридцять гайдамачних загонів, які контролювали значну територію.

Коліївщина викликала жах у феодалів та правлячих кіл Польщі і навіть сусідніх держав, де народні маси за прикладом українських селян піднімалися на боротьбу. Царський уряд за домовленістю з Польщею послав війська на придушення повстання. Повстанці вважали їх своїми союзниками, тому царські офіцери легко заарештували Залізняка, Гонту Неживого. Протягом липня-серпня більшість загонів повсталих було розбито. Коліївщина 1768 року приголомшила польсько-шляхетський режим на Правобережній Україні, що прискорило час її об’єднання з Лівобережжям у складі Росії.

Наприкінці XVIII ст., скориставшись політичною і військовою слабкістю Речі Посполитої, правлячі кола Австрії, Прусії, Росії зробили три поділи її території. У кожному з них вирішувалася доля й українських земель. За першим поділом Речі Посполитої 1772 р. західноукраїнські землі потрапили під владу Австрії. За другим поділом 1793 р. до Росії відійшла майже вся Правобережна Україна, за винятком західної частини Волині, приєднаної після третього поділу 1795 року.

З переходом Правобережної України під владу Росії відбулися зміни в її адміністративно-територіальному устрої. У 1799 р. тут були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії. Однак станові відносини, поміщицький режим, панування шляхти під новим урядом процвітало. Зате ослаб наступ католицизму на приєднаних землях, що позитивно позначилося на духовному і культурному житті українців. Політична стабільність, що спостерігалася аж до початку XX ст., сприяла формуванню української нації.


Західна

Україна

Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття – протягом другої половини XVII–XVIII

ст. залишалися під гнітом іноземних держав. Події визвольної війни 1648–1654 рр. поширювалися тільки на Східну Галичину і то лише епізодами, викликаючи піднесення народного руху. Б. Хмельницький не зміг здійснити свої плани визволення України "по Львів, Холм і Галич". На галицьких землях збереглося західноукраїнське населення, воно хоча й складало тут переважну більшість, було неповноправним, привілейоване становище мали поляки й німці. На рубежі XVII–XVIII ст. православна церква в Галичині, за незначним винятком, припинила існування, розпочалося неухильне поширення уніатства.

Північна Буковина в XVI ст. стала васалом Туреччини. До початку XVIII ст. в місцевому адміністративно-політичному устрої і праві зберігалися давні українські традиції, слов’яноруська мова залишалась офіційною. У 1774 р. війська австрійської імперії окупували територію Північної Буковини, і вона була приєднана до Галичини. Особливістю буковинського життя цього періоду було панівне становище православної церкви, оскільки наступ католицизму тут тільки розпочався.

Українське Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а з 1526 р. – султанської Туреччини і австрійських Габсбургів. Тут розпочалося неухильне поширення уніатства. Різні форми набирала антифеодальна боротьба і на західноукраїнських землях. Селянство та міська біднота активно боролися проти феодально-кріпосницького гніту та іноземного пригноблення під час визвольної війни угорського народу 1703–1711 рр. Селяни Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття відмовилися від барщини та виплати податків, захоплювали поміщицькі землі, майно, учиняли розправи та озброєні виступи. Більшість припала на опричнівський рух на Прикарпатті. До кінця XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської імперії. Українське населення було політично безправним, зазнавало національного гноблення, було позбавлене споконвічної православної церкви.

В цілому політичне становище України у другій половині XVII–XVIII ст. характеризується поступовою втратою елементів державності і в кінцевому підсумку – повним підпорядкуванням її населення владі двох імперій – Російської й Австрійської. Українці зазнавали тяжкого політичного, соціально-економічного, національного гніту, були позбавленні можливості вільно користуватися рідною мовою. Спроби відстояти власну державу, ліквідувати чи хоча б послабити іноземне панування були безуспішними через відсутність єдності народних мас, постійне втручання сусідніх держав. Позитивним було те, що землі України, раніше роздроблені між півдесятьма державами, тепер з’єднались у дві великі території. Тим самим створювалися більш сприятливі умови для формування української нації, розвитку її самосвідомості, мови, культури. Воєнні дії цього періоду спрямовані на захист українських земель, зміцнювали бойову єдність українського козацтва. У цій боротьбі брав участь фактично весь український народ, який мужньо піднявся на захист своєї землі, активно готувався до походів і битв, що сприяло набуттю бойового досвіду, удосконаленню воєнного мистецтва, яке може бути використане у сучасних умовах для подальшої розбудови Збройних сил України.