Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва
| Вид материала | Документы |
- Ови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування, 963.74kb.
- Л. Д. Кучма Вукраїнській зовнішній політиці й політиці безпеки намітилася зміна етапів., 169.98kb.
- На сучасному етапі становлення України, як незалежної, демократичної та правової держави,, 99.92kb.
- Пояснювальна записка, 103.07kb.
- Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
- 1. Виявлення проявів та запобігання дитячій бездоглядності, 442.36kb.
- Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська, 122.77kb.
- Київський національний економічний університет, 5316.21kb.
- Державні будівельні норми україни інженерне обладнання будинків І споруд проектування, 3959.62kb.
- Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
ГЛАВА 4. Створення української національної держави та обмеження її суверенітету У ХVI–XVIII ст.
Період розвитку України у XVI–XVII століттях залишив значний відбиток в української історії. Це пов’язано з виникненням українського козацтва, Запорізької Січі та їх роллю у створенні української державності, формуванні військової організації та захисту інтересів народу. Одночасно тема поєднана з національно-визвольним рухом, який очолював Б. Хмельницький, і будуванням української козацької держави – Гетьманщини, становленням та розвитком окремих реґіонів: Правобережжя, Слобідської України, змінами в житті Запорізької Січі. У ці роки посилюється вплив Російської держави на внутрішній розвиток українських земель. Поряд з цим, протягом усього періоду українське козацтво разом з російським військом відбивали натиск ворога на своїй землі і здійснювали бойові походи за її кордони.
Виникнення козацтва та утворення Запорізької Січі
К
Причини
виникнення
козацтва
озацтво в українських землях – це суттєво народне явище. Воно формувалося в особливих умовах життя українського суспільства.
У XIV–XV століттях Польща і Литва (а з 1569 року – держава Річ Посполита) приєднали величезні українські території. Україна поділилася на Руське (Галичина), Бельзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське воєводства. З 1618 р. приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Польські феодали посилювали національно-політичний гніт українських земель, усували українців від управління. Відбувався процес колонізації української території. Населенню загрожувало повне національне знищення і воно покидало свої рідні місця.
У цей самий час на території українських земель відбувалася зміна земельних відносин. Вона супроводжувалася, з одного боку, введенням панщини, тобто закріпаченням селянства, з іншого – збільшенням кількості феодалів, так званого шляхетства, розширенням їх землеволодіння. Відбувався процес посилення фільварково-панщинної системи господарства, що ґрунтувалася на праці закріпаченого селянина. Це призводило до того, що селяни втікали від своїх кріпосників у пошуках кращої долі.
У духовному житті українці сповідували від часів Київської Русі православ’я. Це для них була батьківська "або руська" віра. Водночас відбувався процес експансії католицтва на українську територію, особливо після підписання Берестейської церковної унії (1596 р.). Суть цієї унії (союзу) – приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим підкоренням Римському Папі та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Експансія католицтва на православ’я не відповідала настроям широких мас українського населення. Вони прагнули зберегти традиційну роль православ’я у житті і несли її на нові поселення.
Основна маса українського населення зосереджувалася в Галичині, на Поділлі, Волині, Поліссі, Північній Київщині. Решта території (Середнє Подніпров’я, Побужжя, Запоріжжя) була майже незаселеною. Тут, на межі з Кримом, Диким Полем, у другій половині XV ст. формувалася територія українського козацтва, яке одночасно захоплювало ці землі та захищало від постійних нападів ворогів, про що свідчать перші документальні згадки про козаків [7, с. 113–117].
На середину XVI ст. чисельність козаків значно збільшилася. Більшість козаків розселювалася біля великих міст-замків: Канева, Черкас, Корсуня, Брацлава та інших. Козаки займалися рибальством, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами. Життя в прикордонних з татарами районах вимагало від кожного козака завжди мати при собі зброю і бути готовим застосувати її при необхідності. Козаки, захищаючи свої землі, часто й самі нападали на турецькі і татарські обози, здійснювали успішні походи в Турцію. Таким чином вони опановували військове мистецтво, поповнювали своє військове господарське майно. З часом у козаків з’являються елементи військової організації, відбувається формування окремих загонів, обрання отаманів.
Основна маса "козакуючих" – українські селяни і міське населення. Тим часом козакувати часто йшли і дрібні шляхтичі, що втікали від гніту великих магнатів. Серед українських козаків було багато росіян, поляків, литовців. Від самого початку формування козацтва серед них не було повної рівності. Основна їх маса ("голота", "сірома") батракувала у більш заможних козаків – "дуків", які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней тощо. Влада поступово зосереджувалася в руках заможного козацтва.
Освоєння козаками земель Придніпров’я швидко привернуло увагу українських та польських магнатів. У першій половині XVI ст. на володіння "окраіних земель" за службу великому князю одержували грамоти князі-магнати Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі та інші. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турок і татар.
Рятуючись від панів-магнатів і старост значна кількість козаків просувалася далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Тут не було панського гніту, і козаки мали можливість займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турок і татар козаки об’єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення, городки або січі.
Утворення
та розвиток
Запорізької Січі
У 30–40-ві роки XVI ст. в українському козацтві виділяється "Запорізька Січ". Це вже було військове-політичне об’єднання з єдиним центром, організацією, добре вивченим
і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності.
Питання про утворення Запорізької Січі досліджене неповністю. Історики і досі не дійшли спільної думки, чи можна Хортицькі укріплення вважати Січчю, коли і ким була заснована перша Січ [13, с. 10]. Однак більшість істориків уважають, що поява першої великої Січі пов’язана з іменем князя Дмитра Вишневецького ("Байда", за народними переказами). Ставши канівським і черкаським старостою, Вишневецький між 1552 і 1556 рр. збудував на о. Хортиці замок, який мав стати плацдармом для захисту південних українських земель. Його залога складалася з козаків, які використовували систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з князем у середині XVI ст. здійснили перші походи суходолом проти татар і турків.
Після Хортиці (1552–1557) Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (60-ті роки XVI ст. – 1593 р.); р. Базавлук (1593–1638); Микитиному Розі (1638–1652); р. Чертомлик (1652–1709). Після зруйнування за наказом Петра І Старої (Чертомлицької) Січі козаки влаштовують Кам’янську Січ на кордоні з кримськими володіннями і Олешківську Січ у пониззі Дніпра на території Кримського ханства. Останньою на Запоріжжі була Нова Січ (1734–1775) на р. Підпільній [14, с. 97].
Кожна із Січей мала сильні укріплення – високі і міцні вали з дерев’яним частоколом, башти з бійницями для гармат. У середині стояли курені (великі житлові приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, майстерні, торговельні лавки, приміщення для старшини і приїжджих купців. У центрі знаходився майдан, де відбувалися ради.
Вища влада в Січі належала козацькій раді (кошу). Рада розв’язувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшого кошового отамана і старшину – писаря, суддю, осавула, обозного. Кошовий отаман зосереджував в своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його обирали строком на один рік і вручали булаву (символ влади) (див. схему 4.1.).
Схема 4.1. Організаційна структура війська Запорізького Низового
Одночасно Запорізька Січ була і військовою організацією. Уже наприкінці XVI ст. усе козацтво поділялося на полки по 500–1000 осіб, якими командували виборні полковники. Полки складалися із сотень на чолі із сотниками, кілька сотень утворювали курені. На чолі усього війська козацького стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим.
У Січі постійно знаходилося від 15 до 20 тис. козаків-січовиків. Переважна кількість козаків мешкала за її межами в зимівниках. Зимові козаки за своїми правами були рівні із січовими, складали разом з ними спільне військо – "арматное стадо", називали себе офіційно "славним низовим запорізьким військом і товариством". Козаки вже на початку XVI ст. стали призиватися на державну службу (польським й литовським урядом) для охорони південних рубежів держави. А в 1572 році король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про формування найманого загону кількістю 300 чоловік, які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу вписувалися до реєстру (списку), звідки й пішла назва реєстрових козаків. Чисельність реєстрового козацтва була в різні роки неоднаковою. Реєстрові козаки дедалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Вони вперто відстоювали своє право на самоврядування. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто скидали їх і обирали власних [12, с. 143].
Уважаючи Запорізьку Січ своєрідною козацькою республікою, необхідно підкреслювати й те, що в її історії не було повного демократизму, соціальної рівності. Козацтво поділялося на заможних і бідних козаків, дуків і голоту. Верхівка реєстровців (старшини, заможні козаки) володіла великими земельними наділами, селами, промислами, на яких працювали селяни і бідні козаки. Однак права і привілеї реєстровців поступово обмежувалися магнатами, шляхтою, намісниками короля. І в той же час на Запорізькій Січі склався своєрідний козацький склад життя з такими принципами, як свободолюбство, рівноправність, братство, православна віра.
Січове господарство переважно трималося на полюванні, рибальстві, бортництві, солеварінні в гирлі Дніпра. В економічних відносинах кріпосництво було відсутнє. Козацьке господарство було господарством фермерського типу, тобто засноване на вільній праці. Для Січі, що знаходилась на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.
Велику роль у духовному житті Запорізького козацтва відігравала православна віра. Козацтво підтримувало православну церкву в боротьбі з католицтвом, розвивала культурно-просвітницький рух в Україні. Це насамперед пов’язано з братствами. Братства мали зосереджувати увагу на питаннях віри, церковних справ освіти. Вступ у 1620 р. Запорізького війська на чолі з П. Сагайдачним в Київське братство означало підкорення Запоріжжя ідеї служіння інтересам України та православ’я. У Січі будувалися православні храми. Козаки вшановували багатьох святих, але найбільше образ Пресвятої Богородиці. Покров день сприяє розвиткові сучасної України та українського війська.
Запорізька Січ була підвладна Річі Посполитої. Після 1654 р. відбувався поступовий перехід під владу Російської держави. На півдні сусідами Запоріжжя були – Османська імперія (Туреччина) з 1453 року та Кримське ханство (з 1478 року воно васал Туреччини). Міжнародні зв’язки Запорізької Січі з цими державами були як союзницькими, так і ворожими. Особливе занепокоєння польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримували антитурецьку партію. В цілому, вже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ відігравала помітну роль у міжнародних справах. І цьому сприяла військова організація козацтва. Вона захищала українські землі в боротьбі проти агресії Туреччини, Криму, була головною силою в боротьбі проти польського панства.
У
Військо
Запорізької Січі
першій половині XVI ст. формується Запорізьке військо із своєрідною організацією, самобутньою системою управління, командування і забезпечення, оригінальним воєнним
мистецтвом. Козацьке військо – це струнка, своєрідна і досить досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами. Комплектувалося козацьке військо вихідцями з українського селянства і міщанства, людьми, які погоджувалися бути козаками і вже мали певний військовий досвід. Однак не всі, хто ставав козаком, обов’язково служив у війську. Тільки здорові і молоді чоловіки воювали під час походів та козацько-селянських війн проти Польщі. Служили у війську добровільно, апарату примусу не було. Тому і виник термін "охотне козацьке військо".
Військо Запорізьке Низове мало два поділи – військовий і територіальний (див. схему 4.2.). У військовому плані основу складав курінь, а в територіальному – паланка. Військо мало, по суті, чотири роди військ: піхоту, кінноту, артилерію й флот. Піхота була долею бідних козаків, які виконували функцію охорони в Січі на перевозах через Дніпро або займалися промислом. Основу війська становила кіннота. Багато козаків мали декілька бойових коней. А в деяких козаків, особливо у старшини, були величезні табуни. Вузької спеціалізації у козаків не було. Піхота могла діяти на конях, а кіннота – у пішому строю. Причому, як це не парадоксально, найсильнішими козаки були в пішому бою. Артилерія козаків була різноманітною й чисельною. У самій Січі постійно перебувало 50 гармат, а загальна кількість гармат досягала 500 і більше стволів.
Основу флоту становили знамениті козацькі "чайки", мілководні човни, з боків обв’язані сухими снопиками з очерету, що робило їх практично непотоплюваними. У "чайці" уміщувалося 50–70 чоловік та 4–6 фальконет (гармат малого калібру). "Чайка" мала спереду і ззаду по рульовому веслу, 10–12 весел на бортах та складну вітрильну щоглу. Майстрові в Січі могли за місяць побудувати близько 100 "чайок". Увесь цей флот козаків іноді стягав 300 і більше "чайок".
На озброєнні у кожного козака було 5–6 рушниць, 4 пістолі, шабля. Деякі козаки були озброєні піками, списами, бойовими молотками – келепами. Така кількість вогнепальної зброї в козака давала йому можливість зробити до 10 пострілів без перезарядження. Дальність стрільби вогнепальної зброї в ті часи коливалася від 50 до 250 метрів. Пістолі служили, як правило, для ближнього бою, а рушниці – в основному для оборони. Зброю козаки дуже любили, старанно за нею доглядали, прикрашали й завжди підтримували її справною й готовою до бою. Майстерне володіння зброєю у козаків було справою честі й гідності.
Схема 4.2. Організаційна структура паланок
У козаків була сувора дисципліна, особливо під час бойових дій. Сумлінне ставлення до службових обов’язків, товариська взаємодопомога, чесність та інші риси – ось що було характерним для козака. Сьогодні традиції козацького війська є важливим джерелом для виховання високих моральних якостей особового складу Збройних сил України.
Козацьке військо виступало в похід на заклик гетьманського універсалу. В близькі походи йшли без обозу, а в далекі – з досить великою кількістю возів (до 10 тисяч). Вози були легкі, невеликі. На десять козаків звичайно брали один віз. Крім обозу, на возах перевозилися ще й гармати. На період походів та бойових дій Запорізьке військо поділялося на команди, а пізніше на полки та сотні, про що є немало історичних свідчень. Попереду кожного полку йшла музика, а позад неї несли полковий прапор червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір святий Архангел Михаїл, а на зворотному – білий хрест, оточений небесними світилами [7, с. 123].
Запорізькі козаки виробили систему оригінальних бойових порядків. Це визначалось особливостями історичних умов, географічним положенням, а також силою ворога. Бойові порядки запорожців свідчили про їх блискуче воєнне мистецтво. В основі козацької тактики була універсальна бойова підготовка, маневреність, мобільність й динамічність. Вона мала яскраво виражений активний наступальний характер.
"Табір" – це найбільш поширений спосіб ведення бойових дій козаками. Табір – це чотирикутний або круглий ряд возів, що зсувалися в міру необхідності колесом до колеса. У середині такого укріплення перебували самі козаки, між возами робили спеціальні окопи для гармат. Іноді навколо табору запорожці утворювали фортифікаційну споруду. Цим способом козаки пересувались у відкритому степу, виходили на бій й захищались. Оборонний "трикутник" був своєрідною трансформацією "табору". Він давав можливість зосередити сили, особливо при чисельній перевазі противника.
"Бій окремими загонами". Цей бойовий порядок був вироблений в ході боротьби з кримськими татарами. Смисл подібного строю полягав в тому, щоб не дати противнику об’єднати свої сили. Загони козаків розбивали передові частини противника на дрібні частини й сковували їх. У цей же час головні сили козацького війська завдавали основного удару. Кіннота найчастіше вела наступ "лавою", тобто розгорнутою лінією. Такий спосіб дозволяв маневрувати, тобто атакувати з фронту, флангів та іншими способами (див. схеми 4.3. та 4.4.).
Піхота застосовувала "тришеренговий" стрій. Стріляла тільки перша шеренга, друга – після кожного пострілу підносила їй заряджені мушкети, а третя – їх заряджала. Цим козаки досягали великої цільності та безперервності рушничного вогню. Козаки також застосовували і розсипний стрій, у якому кожний окремий козак проявляв особисту ініціативу (в Європі на той час панував лінійний стрій).
Особливої уваги заслуговує морська тактика Запорізького війська. Козаки, враховуючи те, що "чайки" були набагато менші від турецьких галер й, трохи підіймаючись над поверхнею, підходили до турецького флоту з боку сонця або ховалися в лиманах і бухтах. Особливо небезпечні для турків "чайки" були поблизу берегів, куди через мілководдя не могли підійти їх кораблі. "Чайка" стрімко підпливала до турецьких галер, обстрілювала їх з гармат, рушниць, і козаки йшли на абордаж. Захопивши здобич, "чайки" відходили на небезпечну відстань від берега, провокуючи ворога на погоню, яка, як правило, сідала на мілину й ставала легким трофеєм козаків.
1. Бойова структура Низового Війська Запорізького
2. Бойова структура окремої частини Низового Війська Запорізького
Схема 4.3. Бойова структура Низового Війська Запорізького
1. Наступ кінноти "лавою"
2. Тришеренговий бойовий порядок козацької піхоти
3. Схема бою окремими загонами
4. Бойовий порядок "трикутник"
Схема 4.4. Бойові порядки Війська Запорізького
Найбільшого розмаху козацькі морські походи досягли на початку XVII ст. У 1606 р. козаки захопили 10 турецьких галер і здобули штурмом Варну. Восени 1608 р. козаки взяли Перекоп, наступного року на 16 "чайках" увійшли в гирло Дунаю, спалили Кілію, Ізмаїл, потім Білгород. А з 1613 р. по закінченні війни в Московії козаки звернули всю свою увагу на південь. У 1614 р. запорожці здійснили нечувану експедицію: на своїх "чайках" вони перетнули Чорне море й на турецькому узбережжі Малої Азії зруйнували міста Синоп і Трапезунд. У 1615 р. козаки на 80 "чайках" пішли на Константинополь, спалили в гавані всі турецькі кораблі. Навесні 1616 р. запорізька ескадра знову зібралася в похід. Турецький флот вже чатував у гирлі Дніпра, але козацькі судна атакували його і завдали поразки. Далі вийшли в Чорне море, напали на головний невільничий ринок – Кафу, здобули її й визволили безліч православних невільників. Тієї ж осені дві тисячі козаків вдарили по малоазійському узбережжю і знову захопили Трапезунд [14, с. 384].
Воєнне мистецтво Запорізького козацтва вміло застосовувалося козацькими ватажками для захисту своїх кордонів від турецько-татарського наступу та інших військових дій кінця XVI – першої половини XVII століття. Одне із славних місць в історії належить у цій когорті Петру Конашевичу-Сагайдачному (1616–1622) – видатному полководцю, політику, патріоту своєї Батьківщини. З його ім’ям пов’язані гучні перемоги козацького війська, під його керівництвом воно стало надійним захисником від турецько-татарської навали не лише України, а й Польщі, Московської держави і всієї Європи.
Гетьману Сагайдачному як видатному воєначальнику українського козацтва властиві всі стратегічні і тактичні засади, що характеризують кожного великого полководця. По-перше, це ретельна підготовка до бою, операції, походу, війни в цілому, які передбачають визначення слушного часу, організаційні заходи, цілеспрямовану розвідку. По-друге, це постійне піклування про збереження власних сил, запобігання зайвих втрат, турбота про високий бойовий дух свого війська, особистий приклад в бою. По-третє – знищення живої сили ворога: не уникати, а прагнути бою, захоплення укріплень, розділ ворожих сил і знищення їх нарізно.
Особливе місце в полковничому мистецтві гетьмана Сагайдачного займають морські походи на Кафу, Синоп, Трапезунд (1614–1616), похід на Москву (1618), битва під Хотином (1621). Відмовившись від походу на Москву, традиційним для польсько-литовських сил шляхом і обравши власний напрямок, Сагайдачний показав особисту самостійність й ініціативу, а успішним здійсненням походу – правильність свого плану. Цим він підтвердив незалежність, послідовність, волю і силу козацтва. Сагайдачному притаманні надзвичайна бойова сміливість і впевненість у перемозі в сполученні з холодною логікою та чіткою визначеністю плану. Він міг утримувати військо в суворій дисципліні і як справжній стратег наділяв його високими якостями. Усі ці якості можуть і повинні стати традиціями і зразком для наслідування воїнам Збройних сил України.
У
Повстання козаків
XVI – початок XVII ст.
другій половині XVI ст. польська шляхта посилила експансію на українські землі, особливо у Подніпров’ї. Але тут їх інтереси зіткнулися з інтересами козацтва і вільних
поселенців, завжди готових відстоювати свої землі й права зброєю. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очоленого К. Косинським (1591–1593). Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини повстання перекинулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося після смерті Косинського, підступно вбитого в Черкасах у травні 1593 року.
Восени 1594 р. спалахнуло нове повстання під керівництвом С. Наливайка, у якому брали участь десять тисяч козаків. Об’єднавшись із загонами запорізьких козаків на чолі з гетьманом реєстрових козаків Січі Г. Лободою, розпочалася боротьба проти польсько-шляхетського гніту. З Брацлавщини повстання поширилося на Київщину, Волинь, Поділля, а також охопило територію Білорусії. Однак стихійність, неорганізованість повстання, неузгодженість дій загонів Наливайка, Лободи, Шаули, суперечності між голотою і реєстровцями, погана озброєність війська, а також зрадницький арешт С. Наливайка і його близьких ватажків призвели до поразки повстання. У квітні 1597 року С. Наливайка було страчено у Варшаві. Його ім’я стало символом мужності у боротьбі за волю українського народу.
На початку 1630 р. повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясило), якого запорожці обрали своїм старшим, охопило Подніпров’я. До багатотисячного війська (близько 10 тис. чол.), яке вийшло із Січі, приєдналися селяни і міське населення. Воно 15 травня 1630 року у битві з польсько-шляхетськими військами на чолі із С. Концепольським оволоділо Переяславом. Незважаючи на успішні дії повстанців, верхівка козацької старшини, сподіваючись одержати від Польщі деякі привілеї, пішла на переговори з поляками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чоловік. Водночас удвічі, до двох тисяч чоловік, збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запоріжжі. Для налагодження контролю над півднем України уряд спорудив фортецю Кодак, але реєстровці на чолі з Іваном Сулимою цього ж року захопили її і зруйнували.
Ще з більшою силою виявлялися суперечності під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Універсали повстанців викликали масове покозачення селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, уже навесні наступного року боротьба, яку очолив Яків Острянин (Остряниця), а потім – Дмитро Гуня, спалахнула з новою силою.
Хоч повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. зазнали поразок, вони відіграли велику роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, козацьке військо удосконалювало тактику бойових дій. Набутий досвід та воєнне мистецтво козацьких походів XVI – початку XVII ст. стали основою для українського війська під час визвольної війни, а також напрямком Б. Хмельницькому для вибору основних шляхів збройної боротьби проти Речі Посполитої.
М
Формування
української
народності
асові повстання спричинили прискорення процесу визрівання національної самосвідомості українського народу, формування якої продовжувалося в ці століття. Етнічна
консолідація й національно-духовне піднесення українського народу у XV – першій половині XVII ст. були пов’язані з розширенням території, зміцненням економічних і політичних зв’язків між землями, формуванням єдиної мови, своєрідної оригінальної культури, побуту, звичаїв. У 1400 році на українських етнічних землях мешкало 3,7 млн чол., 1500 р. – 4,4 млн, 1550 р. – 5,2 млн, 1600 р. – 5,3 млн чол. [8, с. 116]. На Середньому Подніпров’ї формується територіальний центр української народності в межах Київщини і Полтавщини. Українці також активно засвоювали нові землі.
Поступово відновлювалася також назва "Україна". Якщо в XIV–XV ст. вона стосувалася лише окремих місцевостей і зустрічалася нечасто, то згодом поширилася на всю територію України. Назва "Україна" досить часто зустрічається в документах XVI – першої половини XVII ст. Люди називали свою землю "Україною", а писали її, як їх діди та прадіди, "Руссю". Ця територія у церковному відношенні тоді перебувала у підпорядкуванні Константинопольскої патріархії. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки стали називати землі Московії "Велика Русь", а українські землі – "Мала Русь". Гіркий термін "Мала Русь" вторинності і меншовартісності став набувати з активізацією шовіністичної політики російського царизму в XVIII–XIX ст.
Формуванню української народності сприяли зв’язки українських земель з російським і білоруським народом. Російський уряд допомагав заселенню українських козаків на території прикордонних з Росією земель, приймав козаків на військову державну службу. Багато запорожців мешкало на Дону, а донських козаків – в Запорізькій Січі. Часто вони разом воювали з турками, татарами, шляхетською Польщею. На початку XVII ст. представники козацької старшини і православного духовенства робили спробу зміцнити зв’язки з російським урядом. Так, у 1620 році П. Сагайдачний послав у Москву посольство з проханням прийняти козаків на державну службу, а в 1624 році митрополит Іов Борецький звертався до царя з проханням прийняти Україну і запорізьке козацтво під свою владу.
У цей період формується українська мова, зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Видатною подією стала поява книг українською мовою. Однією з перших книг є Пересопницьке Євангеліє8, створене у 1556–1561 роках. Велика заслуга в культурно-національному піднесенні України кінця XVI – початку XVII ст. належала братствам. Вони обстоювали право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів. Значний внесок зробили братства у розвиток українського шкільництва. З появою братств підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям. На початку XVII ст. центром освіти стає Київ. Тут митрополитом Петром Могилою були об’єднані братська школа і школа при Києво-Печерській лаврі (1632 р.) в колегію (яка на його честь отримала назву Києво-Могилянської) [5, с. 286].
Формується національний ідеал. З появою запорізької вольниці дух козацтва поширився по всій Україні, в народі посилилося прагнення до особистої свободи й кращого життя. З’явився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспільства. В особі козака народ убачав захисника волі, щастя й добра. На формування національної свідомості здійснювали вплив ідеї гуманізму і реформації. Їх носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських і західноєвропейських університетах. Більшість випускників цих навчальних закладів поверталися на батьківщину, несучи із собою передові ідеї західної цивілізації. Чимало їх стали вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.
Наступ католицизму на "руську" (православну) віру після Берестейської церковної унії (1596 р.) активізував національну свідомість православ’я. У критичний момент, коли православ’я фактично опинилося поза законом і залишилося без власної церковної ієрархії, на допомогу йому прийшла нова сила українського суспільства – козацтво. Випускник Острозької школи гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний зважився на сміливий і незвичний крок: потай висвятити нових владик. Під захистом козацького полку, яким командував Сагайдачний, у 1620 році в Києві ієрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав через Київ, повертаючись з Москви, поновив православну ієрархію – висвятив п’ятьох православних епіскопів і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький. Так було відновлено вищу православну церковну ієрархію на українських землях.
Отже, козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суттєво народне. Воно виникло і сформувалося на рубежі XV–XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростання соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва. Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорізької Січі, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України – Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності, утворивши органи влади, військо та морський флот. Козацьке військо щодо організації, озброєння, бойової тактики було на рівні феодальних армій Європи тієї епохи і залишило відбиток у військовій історії. В умовах боротьби, що розгорталася проти насильницької політики покатоличення і полонізації, культурний рух набував характеру культурно-національного відродження і сприяв етнічній консолідації, національно-духовному піднесенню українського народу.
Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр.
під керівництвом Б. Хмельницького
Навесні 1648 року в Україні спалахнуло народне повстання під керівництвом Б. Хмельницького. Воно змінило політичні відносини у Східній Європі, а в історії українського народу стало подією переломного значення. У 1898 році М. Грушевський з нагоди 250-річчя від початку повстання писав: "Є події, що по короткім часі мають виключно історичне, сказати-б – антікварічне значіннє; є знов такі, що служать вихідною точкою для дальших поколінь на довгий час, сотворяють для них цілком нові обставини життя, виносять на верх змагання й ідеї, що стають боєвим прапором для віків, святощами для одних і страхом для других. Се те, що звичайно зветься епохами. Для українського народу такою епохою була Хмельнищина. Її можна порівняти з значеннєм реформації для німецького народу, французької революції для Західньої Європи. Ми досі чуємо на собі вплив перемін, витворених Хмельнищиною…" [10, с. 3].
Розглядаючи початок визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького необхідно з’ясувати її причини.
1. Причини національно-політичного та релігійного життя українських земель, які призвели до вибуху 1648 р.:
а) продовження Польщею політики експансії, започаткованої в середині XVI ст. У її політиці була доктрина поглинення українських земель, формування нової політичної еліти України – української шляхти, колонізація населення тощо;
б) у житті цього періоду важливу роль відігравала церква. У свідомості українського суспільства відбувалося злиття ідеї християнської з ідеєю національною. Уся сфера духовного життя української нації, її побуту ґрунтувалася на основі православ’я. А з прийняттям Берестейської унії (1596 р.) почався наступ проти православ’я. Це проявлялося в усіх сферах життя українського суспільства.
Таким чином, українська політика польського уряду мала яскраво виражений шовіністичний характер, спрямований на позбавлення українців національної самобутності, їх асиміляцію. Національне упослідження українців, їх нерівноправне становище, пригноблення були очевидними не лише з боку поляків, а й з боку інших національностей, включаючи єврейську. Ось чому у центрі боротьби було національне визволення.
2. Неможна недооцінювати значущість стрімкого розвитку національної самосвідомості. Природжена любов до Вітчизни починає відігравати все помітнішу роль у формуванні програмних положень козацтва. Воно взяло на себе функції українського "політичного народу", що проявлялися в утворенні національної державності, розвитку державної ідеї у формі надання певного політичного статусу козацькому реґіону та об’єднанні всіх пригноблених в національно-визвольній боротьбі.
3. Причини в соціально-економічній сфері:
а) виникнення суперечностей між козацьким господарством (фермерського типу) і фільварково-панщинною системою господарства, що ґрунтувалася на праці закріпаченого селянина;
б) різке погіршення соціально-економічного становища селянства, міщанства й частини дрібної шляхти внаслідок посилення феодальної експлуатації з боку польських магнатів;
в) образливо-цинічні форми визиску з боку орендарів, серед яких чимало перебувало євреїв.
Були й інші причини. Однак у цілому перехрещення політичних, ідеологічних й соціально-економічних причин призвело до вибуху національно-визвольної війни 1648–1654 років. Це визначило і її характер. У той же час війна перехрещувалася із широкою боротьбою селянства проти жорстокої експлуатації й закріпачення. На арену визвольної боротьби висунулися представники козацтва, міщанства, дрібної шляхти та інші верстви й групи українського суспільства. На чолі народу, що піднявся на боротьбу за свободу і незалежність, став чигиринський козацький сотник Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595–1657). Це історична особа, оцінка якої не може бути однозначною. Найбільш яскраво розкрився його політичний, дипломатичний і воєнний талант під час війни. Цьому сприяли і його близькі соратники по боротьбі: М. Кривоніс, І. Ганжа, І. Богун та інші [6, с. 23].
Війна розпочалася в лютому 1648 р. захопленням загоном повсталих козаків Запорізької Січі й обранням тут гетьманом Війська Запорізького Б. Хмельницького. У квітні 1648 р. він виступив військом із Запорізької Січі назустріч польським військам, які намагалися придушити повстання на Придніпров’ї. Після блискучих перемог українського війська під Жовтими Водами й Корсуном (травень 1648 р.), під Пілявцями (вересень 1648 р.), козацьке повстання надзвичайно швидко переростає в загально-національне. Восени цього року українське військо продовжувало похід на Захід України, де було оточено Львів і взято в облогу Замостя. Однак перемог на цій території Б. Хмельницький не отримав і після дипломатичних переговорів з посольством нового короля Яна Казимира Б. Хмельницький повернувся до Києва. Потім були нові битви: серпень 1649 року під Зборовом, битва, яка призвела до підписання угоди з поляками; червень 1651 року під Берестечком, де через зраду кримського хана армія Б. Хмельницького зазнала жорстокої поразки і підписала нову угоду з поляками; травень 1652 року під Батогом, битва, у якій Хмельницький розгромив польську армію та інші. Кожна з битв Визвольної війни – це певний внесок у військове мистецтво.
Формування української
державності
в ході війни
У ході війни на визволених від магнатів і шляхти землях ліквідувалася польсько-шляхетська адміністративно-політична система і складалася нова військово-адміністративна і політична система, формувалася українська національна державність.
В основу цих перетворень лягли традиції Запорізької Січі. Початок цьому було покладено у 1649 році, коли між Україною і Річчю Посполитою укладається Зборовський договір. Головні положення трактату: обмеження влади шляхти в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах; в них не повинні були розміщуватися польські війська; адміністративні та інші посади мали право обіймати тільки представники української шляхти, козацькі старшини і міщани; митрополит православної церкви повинен був отримати місце в польському сеймі; число реєстрових козаків збільшилось і становило 40 тис.; євреї і єзуїти не мали права жити в Україні тощо.
На визволену територію переносився традиційний військовий й громадський устрій козацтва. Усі найважливіші військові й політичні справи мала розв’язувати Військова (Генеральна) рада, в якій могло брати участь все військо. Поступово збільшувалася роль старшинської ради, на яку гетьман скликав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину складала православна українська шляхта. Центром гетьманського правління стало м. Чигирин, а вся територія, на яку поширювалася влада гетьмана, поділилася на полки, число яких змінювалося: в 1649 р. – 16, в 1650 р. – 20. Полком керував полковник, який обирався полковою радою або призначався гетьманом. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. У містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших – ратуші. Козацькими селами управляли отамани, а посполитими – сільські старости.
Однак після поразки Б. Хмельницького під Берестечком (1651 р.) процес формування української державності відбувається на основі Білоцерківського договору. За ним під владою гетьмана залишалося лише Київське воєводство, козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч, гетьманові заборонялося мати закордонні відносини, а польська шляхта отримала право повернення в свої володіння. У зв’язку з цим загострилася внутрішньополітична ситуація в державі. Значна частина українського населення, рятуючись від терору шляхти, переселилася на нові землі Слобідської України.
Перемога Б. Хмельницького в травні 1652 р. під Батогом супроводжувалася укріпленням державності українських земель. Практично в цей період завершується формування національної держави, що мала систему управління, суд, армію. Існують припущення про чеканку монет, на яких з одного боку був зображений меч, а з іншого – "його, Богданове, ім’я".
З ідеєю національної держави була пов’язана й соціальна боротьба селян, козаків і міщан. Генератором соціальної активності цих верств населення виступали козацький ідеал і боротьба за здобуття козацького імунітету (особиста воля, право приватної власності на землю, самоуправління). До грудня 1648 р. визначилися основні риси досягнення цієї мети. Нагадаємо, що українські селяни досягли ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, великого й середнього феодального землеволодіння, кріпацтва й різних форм феодальної залежності, особистої свободи, права власності на землю, права вступу до козацького стану. Але все це не було закріплене законодавством й через деякий час створюються сприятливі умови для відновлення старої моделі соціально-економічних відносин. Козацька старшина не хотіла підривати свої соціально-економічні умови життя і робила все, щоб закріпити власність на землю. Відтоді виник конфлікт між козацькою старшиною й голотою, який потім укріпить владу козацької старшини.
Г
Зовнішня
політика
Б. Хмельницького
етьманське правління, одночасно з організацією державності, будівництвом армії і налагодженням економічного життя провадило активну зовнішню політику. Виникнення
козацької держави на Україні сприяло піднесенню її міжнародного авторитету та активізації динамічних відносин із сусідніми державами.
Насамперед, для забезпечення тилу своєї армії в боях із шляхетською Польщею та посилення її татарською кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз із кримським ханом. Татари намагалися втягнути Хмельницького у війну з Москвою, а Польща через венеційського посла прагнула втягнути козаків до антитурецької ліги. Б. Хмельницький намагався досягти ізоляції шляхетської Польщі і зав’язав стосунки з Молдовою, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Венецією. Татар він залучив до походу в Молдову. Унаслідок походу молдавський господар Василь Лупуял пообіцяв віддати дочку Розанду за сина Хмельницького – Тимофія. Дипломатичні відносини з Портою логічно завершилися посольством від нового турецького султана Мухомеда IV і заявою Туреччини про прийняття "слави князів з роду християнського" Богдана Хмельницького під свою опіку й оборону. Проте одним із головних напрямків своєї зовнішньо-політичної діяльності Хмельницький уважав зміцнення зв’язків з Росією. Українські політики ще раніше намагалися добути протекторат Москви над Україною. Можна згадати і Сагайдачного, і митрополита Борецького, повстанців 1637–1638 років. Хмельницький теж намагався добитися підтримки московського царя Олексія Михайловича.
Уже після перших перемог над поляками Хмельницький просив царя про допомогу і навіть намагався йому погрожувати. Але Росія не відмовлялася від матеріальної підтримки, але на політичну і воєнну підтримку не погоджувалася, чекаючи підсумків війни. Хмельницький продовжував підбивати Москву на війну з Польщею, з якою у неї був підписаний мирний договір. Гетьман натискав на релігійні почуття царя, як захисника православної віри. Москва теж була не проти повернути собі Смоленські землі, захоплені свого часу поляками. Але внутрішнє становище Москви було не блискучим. І зовнішні відносини, насамперед з найближчими сусідами – Швецією, Кримом, Туреччиною, були дуже натягнутими, що змушувало її вичікувати. По мірі того як росли успіхи Хмельницького, політика Москви щодо Польщі ставала все більш агресивною.
Коли Хмельницький у 1653 р. звернувся з конкретною пропозицією тісного союзу проти Польщі в інтересах повного визволення України і переходу її під протекцію Москви, цар погодився на рішучі дії. Земський собор в Москві на декількох засіданнях протягом місяця виніс остаточне рішення: просити царя щоб він прийняв Україну "під свою високу руку ради православної віри і святих божих церквів". До України було направлене спеціальне посольство під керівництвом боярина Бутурліна, яке прибуло наприкінці грудня 1653 р. в місто Переслав на зустріч з гетьманом.
7 січня 1654 р. Хмельницький зібрав таємну раду з верхівкою козацької старшини, на якій ухвалили прийняти царську протекцію. 8 січня відбулася офіційна церемонія підписання договору. Гетьман закликав козаків, які зібралися на площі, піти під руку царя, потім всі попрямували до церкви для прийняття присяги. Тут Хмельницький заявив, що присягнути має і Бутурлін від імені царя в тому, що всі козацькі вольності залишаться в силі, і цар захищатиме Україну від ворогів. Бутурлін заявив, що він не уповноважений царем присягатися і взагалі цар нікому не присягає, окрім Господа Бога. Ніякі умови з боку української делегації не подіяли. І тоді українська делегація заявила, що вважає слова царя, написані в його грамоті, присягою і присягнулися Московському царю. Бутурлін передав гетьману корону, булаву, кафтан і шапку. Потім присяглася козацька старшина, представники козаків, всього близько 200 чоловік. Наступними днями присягнуло все населення України. Не всюди прийняття присяги відбувалося гладко, в деяких містах існувала опозиція щодо союзу з Москвою, опиралось і духовенство.
Після приведення всіх до присяги Батурлін поїхав до Москви, а Хмельницький зі своїм оточенням почав складати статті договору, тому що в Переславі ніякий документ по суті не підписався. В результаті було складено документ із 23 пунктів, який було привезено до Москви в березні 1654 року. Він уміщував такі положення: про права і привілеї Війська Запорізького; про невтручання царських чиновників в козацький суд; про 60 тисяч реєстрових козаків; про права української шляхти; про самостійний збір податків у царську казну; про самостійний вибір гетьмана; про права гетьмана приймати іноземних послів; про війну з Польщею і участь в ній російського війська та інші [7, с. 235].
Два тижні йшло обговорення документа в Москві і цар прийняв практично всі пропозиції козаків, обговорив тільки те, що гетьман не має права встановлювати зв’язки з Польщею і Туреччиною. Цар, окрім прийнятого документа, видав грамоту про вільність Війська Запорізького, грамоту про привілеї української шляхти, грамоту гетьману на володіння Гадяцьким староством. Водночас з козацьким посольством до Москви прибула делегація від Переславських міщан – просити підтвердження королівських привілеїв. Це було прецедентом для погіршення наступних відносин Росії з Україною, тому що російська адміністрація від самого початку своїх кроків в Україні зрозуміла, що між козаками і міщанами існують серйозні суперечності, які в подальшому досить успішно можна використовувати. Услід за міщанами в Москву потягнулося і духовенство.
Поки козацька делегація була в Москві, до Києва вже вийшло московське військо, і відразу ж розпочалося будівництво оборонних об’єктів на землі, що належала Київському митрополиту. Одночасно представники російської влади вирішили як можна активніше впливати на життя України і якнайбільше забезпечити себе владою. Б. Хмельницький, який бачив тенденції у розвитку "протекції", ужив контрзаходи щодо збереження позицій козацтва і української шляхти.
Учені по-різному оцінюють Переяславський договір 1654 року [4, с. 10]. Одні убачають у ньому унію двох держав, інші – угоду про васальну залежність України, треті – військовий союз. Трактування договору ускладнюється тією обставиною, що укладаючи договір, кожна із сторін розуміла його по-своєму: московська розглядала його як крок до заволодіння Україною, українська – сподівалася зміцнити власну державність. Багатовікова відсутність національної держави й тяжкі зовнішні умови штовхали Україну до об’єднання з державою, у складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. За своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачав створення під верховенством корони московських царів конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога.
При всій своїй невизначеності Переяславський договір 1654 р. мав далекосяжні наслідки: на міжнародному рівні він засвідчував відокремлення й незалежність козацької України від Речі Посполитої; засвідчував визнання Москвою внутрішньо-політичної суверенності Української держави, недоторканності існуючих державних інституцій і утворення системи соціально-економічних відносин; відкривав перспективу довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання земель у кордонах національної держави.
Навесні 1654 року цар перетягнув свої війська до Смоленська, Вільна, Борисова, Мінська, Ковна. Більша частина Литви опинилася в руках Москви. Одночасно козацький корпус Золотаренка окопував південну частину Білорусії. Але тут між Україною і Москвою розпочалися серйозні розходження через те, що Золотаренко встановив у Білорусії українську владу і систему державного устрою, а московські воєводи хотіли, щоб Білорусія повністю відійшла до Москви.
На західному польсько-українському фронті панувало затишшя. Хмельницький проявив не властиву йому пасивність і нерішучість, що дозволило 30-тисячному польському війську під керівництвом Потоцького підготуватись і завдати удару по Брацлаву, спустошивши і розграбувавши цей благодатний край. Тільки в січні 1655 р., коли поляки осадили Умань, де оборонявся хоробрий Богун, Хмельницький рушив зі своїми і російськими військами. Під селом Охматовим на Київщині, в люті морози сталася генеральна битва. Переможців не було, але втрати обох сторін були настільки великими, що змусили противників відійти.
Протягом весни і літа 1655 р. гетьманська адміністрація вживає серйозних дипломатичних зусиль для створення антипольської коаліції. У Чернігові до Хмельницького прибуває посольство від трансільванського князя Юрія Ракоши, від Турції, шведського короля Карла X, курфюрста Бранденбургського. Найбільше значення мали переговори зі Швецією, котра почала війну з Польщею. Хмельницький врешті решт досяг згоди зі Швецією на те, що вона не претендуватиме на всі "руські землі", які входять до складу Речі Посполитої. Угоди, укладені в Чернігові з іншими державами, по суті ділили Польщу на частини.
Разом з тим Москва уважно стежила за ходом війни Швеції з Польщею, оскільки її зовсім не влаштовувало зміцнення північного сусіда. Навесні 1655 р. розпочалися переговори царя з Польщею, на які не було допущено українську делегацію. Москва в травні 1655 р. оголошує війну Швеції і підписує договір з Польщею у Вільно. У відповідь на це Хмельницький посилює роботу щодо укріплення антипольської коаліції. Князь Ракоши разом з козацьким військом розпочав бойові дії проти Польщі. Ця коаліція була примітна тим, що в ході бойових дій на сторону Хмельницького стала переходити й польська шляхта. Історики справедливо оцінюють цей період як вершину діяльності Хмельницького у створенні та укріпленні української держави.
Але влітку 1657 р. стався поворот в діяльності Хмельницького і його союзників – від успіхів до невдачі. Політичні плани гетьмана і Швеції викликали тривогу у сусідів Польщі на заході. Виникла загроза ліквідації Польщі як самостійної держави, і релігійні утиски протестантської Швеції підняли на боротьбу селян і жителів міст Польщі. Москва вимагала від Хмельницького розірвати союз з Ракошем і Швецією. На Україну було заслано агентів, які стали закликати народ на боротьбу проти гетьмана. Ця робота призвела до багатьох виступів проти Хмельницького. Навіть козаки відмовилися далі брати участь у війні й повернулися додому. Ці бунти остаточно підірвали здоров’я Хмельницького, який помер 6 серпня 1657 року. Гетьманом став його син Юрій, який по суті своєї не був готовий замінити батька ні як політик, ні як воєноначальник.
Ось так закінчилася Визвольна війна 1648–1654 рр. – одна з яскравіших сторінок в історії українського народу. У ході її проведення було зроблено спробу визволитися від іноземного насилля, насамперед від впливу польської шляхти. Тоді ж було сформовано військово-адміністративну систему ("козацька держава"), частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала у складі Росії понад сто років. Визвольна війна істотно збагатила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гноблення, стала могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідомості. У процесі війни зростала бойова майстерність козацького війська, удосконалювалося воєнне мистецтво козаків, що вело до перемог.
Але не все було вирішено в роки визвольної війни в плані поліпшення соціально-економічного положення козацтва. Установлена єдність українського і російського народу поступово стала використовуватися для посилення ролі російського царизму в даному реґіоні. Починався новий історичний етап у житті України.