Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

Вид материала

Документы

Содержание Світоглядні, методологічні та методичні проблеми курсу Нові концептуальні підходи до історичних проблем Сутність нового історичного мислення Теоретичні висновки історичної науки Методологічна практика Методи та джерела наукового історичного пізнання Функції й значення вивчення курсу

Подобный материал:

• Ови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування, 963.74kb.
• Л. Д. Кучма Вукраїнській зовнішній політиці й політиці безпеки намітилася зміна етапів., 169.98kb.
• На сучасному етапі становлення України, як незалежної, демократичної та правової держави,, 99.92kb.
• Пояснювальна записка, 103.07kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
• 1. Виявлення проявів та запобігання дитячій бездоглядності, 442.36kb.
• Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська, 122.77kb.
• Київський національний економічний університет, 5316.21kb.
• Державні будівельні норми україни інженерне обладнання будинків І споруд проектування, 3959.62kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.

Світоглядні, методологічні та методичні проблеми курсу

О

Поняття

методології історії

б’єктивне дослідження кожного періоду забезпечується науковою методологією пізнання, яка спирається на досягнення

усієї суспільної та історичної думки. Вона розглядає життя й боротьбу українського народу, як природоісторичний процес, що має об’єктивну та суб’єктивну сторони, і умовно містить чотири компоненти:

1) загальні світоглядні положення та теоретичні принципи, які характеризують зміст пізнання;

2) теоретичні положення й висновки самої історичної науки;

3) логіку історичного дослідження, що вивчає закономірності розвитку і структуру історичної науки;

4) методику історичного вивчення (дослідження) як сукупність дослідницьких операцій, прийомів та засобів пізнання історичних явищ.

Підхід до методології як до теорії історичного пізнання і сукупності принципів та методів дослідження дозволяє, перш за все, побачити в ній теоретичну методологію і методологічну практику. У нинішній зламний період розвитку українського суспільства дуже важливо, передусім, правильно визначити загальні методологічні проблеми історичного пізнання. До недавнього часу радянські історики виходили з марксистсько-ленінської концепції історії. Основні її положення загальновідомі. Сьогодні вони стали об’єктом критики, інколи прямого тотального заперечення. Не витримавши випробування життям, зруйнувалися багато які політичні, економічні та ідеологічні засади колись "всепереможного вчення". Соціалізм у тій моделі, у якій він існував, зазнав краху, обернувся для нашої країни величезним лихом. За цих обставин легше за все просто відкинути марксизм, піддати остракізму. Значно складніше розібратися з причинами та наслідками його відторгнення.

Деякі з тих, хто не хоче йти шляхом сліпого заперечення, намагаються довести, що те, що сталося, – не провина, а лихо вчення. Воно було викривлене й реалізувалося не так, як це задумувалося його засновниками. Буде слушним визнати, що сталінська практика, звичайно, мала небагато спільного з початковими ідеями марксизму. Звісною мірою соціалізм спіткала приблизно та сама доля, що й ідеї християнства, якщо користуватися аналогією М. Бердяєва, який писав: "…християнське людство в своїй історії спочатку зрадило християнську істину, а потім, доконавши цієї зради, воно почало плямувати християнство, нападати на нього, стверджуючи, що християнство не вдалося. Але не вдалося саме тому, що ті, які заперечують його, від нього відступили" [2, с. 157]. Не будемо судити про слушність філософа з приводу християнства. Та й історичні аналогії завжди умовні, відносні. Але до деяких паралелей вдатися все-таки можна.

По-перше, у ранньому марксизмі знайшло відображення вікове прагнення людей до соціальної справедливості, народовладдя, свободи, що забезпечило йому широке розповсюдження на межі ХІХ–ХХ століть. У тих чи інших формах соціалістична ідея живе й сьогодні у лівому русі. До того ж капіталізм навіть і в сучасному вигляді навряд чи може бути останнім щаблем у розвитку людства. Водночас альтернативи йому, крім загальнолюдських ідей соціальної справедливості, народовладдя, свободи, не видно. На конференції ООН (у червні 1992 р.) з проблем навколишнього середовища й майбутнього розвитку цивілізації на рівні глав держав і урядів був зроблений висновок про те, що модель розвитку, використана багатьма капіталістичними країнами світу, вичерпала себе. Інтенсивне нарощування в межах цієї моделі промислового потенціалу значною мірою за рахунок пограбування інших країн і з нанесенням величезної шкоди природі, з використанням традиційної ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність і нестримне прагнення до безперервного зростання споживання, – призводить до різкої диференціації рівня життя населення Землі.

Детальний аналіз показує, що планета в ресурсному й економічному відношенні просто не витримає, якщо країни, що розвиваються, підуть цим же шляхом. Потрібна нова модель зі значно більш потужними важелями централізованого регулювання (як на рівні держави, так і світового співтовариства в цілому) економічного й соціального процесів. Таке регулювання неминуче спиратиметься перш за все на зінтегровані інтереси суспільства й лише потім – на інтереси приватного підприємства або групи підприємців. На цьому шляху, яким має намір іти світове співтовариство, гіперболізація приватної власності стає перешкодою. Тому видається неминучим певне зміщення застарілої моделі в бік соціалістичних варіантів організації життя суспільства.

Разом з тим добре відомо, що марксизм багато разів підлягав забороні в різних країнах. Але не заборони й не репресії проти його прибічників підірвали це вчення. Нищівного удару йому завдала догматизація. Теорія була настільки фетишизована, що її творці, якщо вони були б живі, напевно, не пізнали б свого дитя й відкинули б його як чужого самій сутності марксизму. Творці марксистської традиції підходили до неї як до живого творчого вчення, яке мусило розвиватися й збагачуватися у відповідності з новим історичним досвідом на ґрунті об’єктивного аналізу. Але саме ця головна сутність вчення якраз більш за все ігнорувалася його апологетами, що зумовило його глибоку кризу.

По-друге, у самій основі теоретичної концепції було закладено багато нежиттєвих, утопічних ідей. Історичний досвід виявив граничну неефективність економічного ладу, який базується лише на державній власності, за якого все стає "нічийним" і практично зникають економічні стимули й особистий інтерес до високої продуктивності праці й науково-технічного прогресу. І які б ідеологічні маневри не проводилися, очевидним стало те, що без розвиненого, повноцінного ринку не може бути ефективної економіки, а отже, й соціального добробуту.

Було б спрощенням приписувати марксизмові відстоювання абсолютного примату матеріальної сторони життя суспільства. Широко відомими є висловлювання основоположників вчення про виняткове значення духовних чинників. Але якщо брати за основу його головну методологічну спрямованість і порівнювати, наприклад, теорію й метод М. Вебера або філософську концепцію М. Бердяєва з підходом, запропонованим К. Марксом, то не можна не побачити суттєву різницю в теоретичних аспектах. Останній більш поглиблено аналізував об’єктивну сторону історичного процесу, тоді як Вебер і Бердяєв наголошували на його суб’єктивних аспектах, всіляко підкреслюючи, що економічне життя суспільства має духовний базис, духовну основу. Очевидно, сьогодні слід не протиставляти, а взаємно доповнювати ці підходи.

Марксисти вважали, що з революційним перетворенням форм власності й суспільних відносин швидко зміняться суспільна й індивідуальна свідомість та психологія людей. Але історична практика спростувала припущення про жорстко однозначний зв’язок між ними. Економічний детермінізм у підході до людини виявив свою обмеженість, неможливість розв’язання проблеми без урахування біологічних, психофізіологічних та інших процесів, що визначають діяльність людей. Але справа полягає не тільки в теоретичних помилках, що згубно вплинули на політику. Застій економічної моделі суспільства спричинив тоталітарний характер політичного ладу, монополізм догматизованої офіційної ідеології. Були проголошені гасла демократичних свобод, рівності, соціальної справедливості. Але за неефективної економіки ці гасла, заклики, теоретичні положення могли б у найкращому разі лише декларуватися. Реалізувати їх на практиці було неможливо, бо економіка не була внутрішньо стимульованою і тому суспільне та й економічне життя не могло функціонувати без насильства, політичного та ідеологічного примусу. Ця головна об’єктивна обставина поряд з багатьма суб’єктивними причинами призвела до антигуманного режиму, до змертвіння принципу "без демократії немає соціалізму". Усе це гостро поставило питання про науковий зміст марксистської концепції та її використання в історичній науці, про ставлення до немарксистських соціальних учень і теорій, про розширення методологічної бази історичних досліджень. Іншими словами, за об’єктивного відображення й пізнання людини й світу, що змінюються, історична наука не може обмежитися лише одним якимось ученням або методологією.

Беручи до уваги природну обмеженість будь-якої наукової теорії й методології, в історичних дослідженнях важливо спиратися на весь накопичений арсенал суспільної й історичної думки. Спроби занадто універсалізувати якусь методологію призводять лише до нехтування суттєвих особливостей розвитку народу, до викривлення історичної дійсності в цілому. Наприклад, відомо, які складні проблеми виникали, коли замість конкретного дослідження специфіки розвитку України починали обмежувати її історію класичними визначеннями суспільно-економічної формації. І нерідко виникали казуси. Бо, скажімо, багато переселень народу України неможливо пояснити тільки родоплемінними стосунками чи класовими суперечностями. Здебільшого все відбувалося "простіше: до масових переселень змушували демографічні процеси, суттєві зміни кліматичних умов у районах мешкання". Тобто, за будь-якої методології найважливішою вимогою до історичних досліджень залишається точність вивчення конкретних умов та причин виникнення тих чи інших суспільних явищ та подій.

Сьогодні в історичній науці все більшого поширення набуває цивілізований підхід. Автор цієї концепції англійський історик Арнольд Тойнбі у своїй праці (12 томів) "Дослідження історії" характеризує 21 цивілізацію [10, с. 22–23]. Щоправда, потім їх зводить до 13: китайська, арабо-мусульманська, західноєвропейсько-християнська та ін. Усі вони визначаються як групи країн за просторово-часовим принципом. Смисл цієї концепції: кожна минула та сучасна цивілізації не тільки унікальна й неповторима, але й цінна сама по собі. Розвиваючись за принципово загальними для всіх законами, вона виникає, розвивається, зводиться нанівець і врешті-решт гине [10, с. 94]. Кожна з них досліджується як генезис культури, як якісна характеристика розвитку груп народів. Тому першим предметом історичної науки – історії культури (цивілізації) – правомірно є використання і цивілізованої концепції.

Родоначальником такого підходу є німецький історик Генріх Рюкерт. Про це писав ще 1869 року наш співвітчизник М. Я. Данилевський у праці "Росія і Європа", де визначає 10 "культурно-історичних типів" людства. Потім ця проблема стала темою робіт Освальда Шпенглера. Ну а фундаментально вона, зокрема, досліджена А. Дж. Тойнбі.

Ця методологічна концепція розвинена та сконцентрована у сучасних умовах. Наш сучасник професор Ю. Борко в європейській цивілізації виділяє три епохи: епоху загального божевілля – Друга світова війна як фінал; епоху розколу Європи на два світи: Західна Європа перебудовувалась і йшла до прогресу, а Східна Європа – йшла до краху тоталітарного соціалізму; третя епоха – епоха європейських надій, у тому числі і для України [9, с. 68].

У сучасній західній історіографії щодо цивілізованого підходу прийнято вживати три політичні моделі суспільного розвитку: традиційну, командну й ринкову як різні рівні культури управління й виробництва [1, с. 69–76]. Традиційна модель відповідає укладу відносно нерозвинутих суспільств, вирізняється замкнутістю, стабільністю звичаїв, натуральним виробництвом; командна – характеризується браком економічних ресурсів й передбачає перерозподілені функції держави в інтересах розв’язання пріоритетних політичних завдань. Ринкова – припускає мінімальні перерозподільні функції держави, покладаючись на ринкові важелі регулювання.

Разом з тим не можна "закрити" п’ятиланковий, формаційний підхід у дослідженні (вивченні) другого предмета історичної науки – історії соціології, викинути разом з віджитими положеннями марксизму його наукові здобутки. Категоричне заперечення марксизму користі не принесе. Історична наука, очевидно, не зможе відмовитися від багатьох його методологічних положень, зокрема, матеріалістичного розуміння історії, природи й структури капіталістичного ладу на ранньому ступені його розвитку. Під час аналізу історичних подій не уникнути вивчення інтересів класів. Безумовно, всю історію пояснити лише класовою боротьбою неможливо, але й нехтувати вплив класових інтересів і суперечностей на безліч суспільних подій також не слід. Не втратили значення й теоретичні положення про сутність і походження війн, природу насильства, про загальні засади організації збройного захисту держави, тлумачення багатьох конкретних воєнних подій.

Проте підвищеної уваги дослідників потребують духовний світ народу й людини, моральність і культура суспільства й особи, вивчення соціальної психології різних суспільних груп і рухів, що впливають на розвиток суспільства. Таким чином, лишаються актуальними й деякі теоретичні розробки М. С. Грушевського, В. О. Ключевського, В. Б. Антоновича, С. М. Соловйова, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших. За умов вільного доступу до їх творів широкі кола громадськості дістали можливість ширше й з різних позицій поглянути на події минулих часів. Але й ці твори потребують саме критичного вивчення. Наприклад, не заперечуючи повністю тезу М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова й М. П. Погодіна про самостійну роль самодержавства в історії, ми, мабуть, не зможемо погодитися з їх ставленням до народу як сліпої сили. В історичній науці немає єдності поглядів на революційний і реформістський, еволюційний шлях розвитку суспільства. І, мабуть, ніколи не буде, оскільки навіть через декілька століть неоднозначно тлумачиться значення англійської революції (XVII ст.), Великої французької революції.


З

Нові концептуальні підходи до історичних проблем

цілком зрозумілих причин у фокусі теоретичних і політичних дискусій перебуває Жовтнева революція. Усе частіше її називають не інакше як історичною помилкою.

Щоправда свого часу й капіталістичний шлях розвитку Росії деякими течіями суспільної думки визначався помилковим). Але історичні процеси залежать не тільки від суб’єктивного бажання, вірних чи помилкових дій тих або інших політичних партій та їх лідерів. Існує об’єктивна логіка історичної драми, яка зумовлює поведінку протиборствуючих сторін. Разом з тим з більшовицьким висвітленням революційних подій також не можна погодитися цілком. Бо воно звільняє від відповідальності навіть за ті дії, що йшли на шкоду інтересам самої революції, такі, наприклад, як узаконення терору, антирелігійні програми, "розкозачування" населення Дону й Кубані тощо. Проте замовчувати прагнення радянської влади уникнути громадянської війни, збройні повстання есерів, терор і жорстокість "білого" руху, як це інколи робиться в сучасній літературі, ми також не можемо.

Одне з головних завдань, що стоять сьогодні перед істориками, – розробка нової концепції радянського періоду. Але констатація правди складає лише півсправи. Потрібним є роз’яснення причин того, чому наша історія виявилася заповненою, разом з героїчно-драматичними й трагічними, сірими й брудними сторінками. Тільки такий підхід може ґарантувати, що ми не повторимо те негативне, що вже було. І тут слід зазначити, що у зображенні минулого з’явилися тривожні симптоми: політизація історії триває. І це стає потужною зброєю політичної боротьби.

Повною мірою у зв’язку з цим з’явилися нові концептуальні підходи до висвітлення історії радянського періоду. Перш за все це концепція, яка оголосила радянське суспільство царством жаху, беззаконня, відчуження робітників від засобів виробництва, перетворення всього населення в підневільних рабів. Її авторами є А. А. Нуйкін, А. І. Бутенко, М. П. Попов, М. П. Капустін. Ця концепція викликає багато запитань, містить чимало суперечностей, теоретичної та конкретно-історичної плутанини. У рамки цієї концепційної схеми важко вкладаються незаперечні факти трудового й політичного ентузіазму, масового героїзму радянських людей, деякі, безсумнівно, історичні явища й події суперечать з нею.

"Сталін зі своїм оточенням узурпували владу", – заявляють автори цієї концепції. Але що означає вираз "оточення Сталіна"? Відповідь на це питання не є такою вже й простою. Так, до цього оточення входили й безпринципні політики на кшталт В. М. Молотова й Л. М. Кагановича. Але назвати просто кар’єристами й терористами таких, скажімо, військових керівників, як Я. Б. Гамарник, М. Н. Тухачевський, В. К. Блюхер, І. П. Уборевич, І. Е. Якір та й багатьох інших, що підтримували Сталіна, було б неправильно. До певного часу вони могли не бачити шкоди в ототожненні Сталіна з ідеями соціалізму, а коли побачили – було пізно. Отже, бачимо, що концепція царства "жаху й крові" повною мірою не може пояснити деякі факти та явища нашої історії. Вона занадто схематична, не відображає всього багатства й багатоманітності діалектики історичного процесу.

Однак і стара концепція "переходу від капіталізму до соціалізму" віджила свій вік і потребує докорінного перегляду. Обидві ці концепції виходять з недооцінки ролі мас. Самого лише жаху замало для тривалого панування системи. Річ у тім, що панівні кола суспільства фактично підмінили релігію доктриною з певними ознаками віровчення. Віра мас у соціалізм, культ нових "святих" – вождів надавала великої підтримки новому ладові. Але це лише один чинник. Другий, наприклад, полягав у тому, що старий лад і справді не задовольняв багатьох трудівників – рушійну силу історії. Коли ж соціалістичні ідеали не виправдали себе, незадоволення великих мас людей спричинили кризу соціалізму й розпад СРСР. Безумовно, й тут, як і в попередньому випадку, незадоволенню передувала неспроможність, насамперед, економічної системи ладу. Отже, й у цьому разі годі посилатися лише на кар’єризм, політиканство й приховані інтриги.

Очевидно, вимогам науковості більш відповідає той підхід до історичного процесу, який міститься в працях В. І. Старцева, В. С. Лельчука, М. В. Волобуєва, В. Г. Коваля та інших. Ці автори конкретно, глибоко аналізують всю багатоманітність чинників розвитку нашого суспільства. Згідно з їх дослідженнями, головним предметом історичної науки має бути реальне життя і праця мільйонів людей зі всім світлим і трагічним.


Н

Сутність нового

історичного

мислення

а відміну від минулих підходів сучасне вивчення історії

України та українського війська передбачає:

1) розглядати багатовимірність історичного процесу і варіантність можливого його розвитку. Хоча й широко поширений сьогодні штамп: історія не терпить умовного способу. Але такий підхід заважає справді науковому аналізу минулого. Саме всебічний підхід до варіантності можливого розвитку дозволить дійсно науково дослідити проблему входження України до складу Російської держави за часів Б. Хмельницького, правильно висвітлювати питання Української революції та Громадянської війни 1917–1920 років, розглянути радянський період;

2) досліджувати діяльність різних політичних сил з об’єктивним аналізом позитивних і негативних сторін кожної з них у прогресивному розвитку суспільства. Наприклад, проблема падіння авторитету українських соціалістичних партій в період Центральної Ради;

3) розглядати чинники, що визначають соціально-політичний вибір мас, – головного творця історії. Хотілось б у зв’язку з цим зазначити, що історичні процеси залежать як від суб’єктивного бажання, так і об’єктивних умов, що у сукупності диктують правила поведінки протидіючих сторін.

Кризу історичної науки ще й тепер аж ніяк не подолано. Вона вступила до нового етапу, на якому не тільки нові концепції, але й нові визначення старих понять лише створюються. За цих умов об’єктивне пізнання історії України може бути забезпеченим науковою методологією, яка спирається на всі досягнення сучасної суспільствознавчої думки, яка розглядає суспільний розвиток, історичний процес як такий, що має об’єктивну й суб’єктивну сторони й проявляється в діяльності різних поколінь людей в конкретно-історичних умовах.

Для виходу із кризи історична наука повинна подолати, по-перше, помилкове переконання про безконфліктність розвитку суспільства на різних його етапах. Раніше наша історична наука в основному висвітлювала "досягнення", "перемоги", "успіхи", а невдачі, застій замовчувала. По-друге, мусимо подолати абсолютизацію історичних документів. Ставлення до них має бути аналітичним. Маємо на увазі не тільки аналіз документів з переважанням поглядів їх авторів, але й урахування мети, з якою вони створювалися, ідейних, політичних позицій й інтересів авторів документів. По-третє, слід подолати повне заперечення позитивної ролі людей, які колись і в чомусь помилялися – серед них було багато неординарних осіб, що зробили, безумовно, певний внесок у розвиток суспільства. По-четверте, маємо подолати суб’єктивізм і схоластику в оцінці складних суспільних явищ. Це породжує відрив слова від справи, спричинює відродження теорії героїв й натовпу, заохочує суб’єктивне переписування багатьох аркушів нашої історії. Та історія, яка для одних виконувала роль політичного дрючка, а для інших – функцію очищення мозку від старих схем, потрібна сьогодні хіба що поганим політикам.


П

Теоретичні

висновки

історичної науки

оряд з загальносвітоглядними положеннями важливе методологічне значення в дослідженні історії України та українського війська мають теоретичні висновки самої історичної науки.

Однак невиправдано всі теоретичні питання історії апріорно розглядати як методологічні. Останніми виступають ті, що виконують регулятивну функцію історичного дослідження [5, с. 159].

Наприклад, в науці все більше й більше утверджується думка про те, що всім відоме чотиричленне марксистсько-ленінське визначення нації не враховує динаміки її розвитку. У той же час сила, яка є рушійною для генезису нації, відома давно. Вона присутня у визначенні нації, яке дав французький історик Жозеф Ернест Ренан у своїй основній 8-томній праці "Історія походження християнства". Окрім чотирьох ознак, Ренан розглядає і п’яту – "звичка до плебісциту".

Плебісцитом Ренан назвав не всенародний референдум, проведений за рішенням влади, а широко зрозумілі дійові механізми спільного обговорення загальних проблем і визначення спільних інтересів, які є рушійною силою розвитку націй. У світлі цього визначення процес формування націй являє собою процес об’єднання, а не роз’єднання людей. Стає зрозумілим, що не кров визначає націю. Її можуть сформувати (а частіше так і буває) люди різних національностей і навіть різних рас, як, наприклад, американську націю. П’ята, ренанівська, компонента робить очевидною та обґрунтованою різницю між національною ідеєю та ідеєю націоналістичною, яка роз’єднує людей, озлоблює їх і протиставляє один одному.

З цих позицій ми повинні аналізувати розвиток в роки війни і нової історичної спільності людей – радянського народу (куди входила і українська нація) і організації українських націоналістів (ОУН). Соціалістична ідея стала загальнонаціональною. А звідси і національний лозунг "Україна знов буде радянською" був найважливішим мобілізуючим мотивом воїнів усіх національностей, запорукою бойового братства, масового ратного і трудового героїзму. За цих умов патріотизм кожної нації і народності переростав у загальнорадянський патріотизм, а їх національна гордість – у загальнонаціональну гордість радянської людини.

Український інтеґральний націоналізм абсолютною цінністю вважав націю як вищу позаісторичну форму єдності та проголошував вищою метою – досягнення державної незалежності (Дмитро Донцов). Політика є своєрідним втіленням дарвінської боротьби видів за виживання. Тому конфлікти між націями неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує будь-які засоби. А звідси постійний пошук ворога та терор до інакомислячих представників своєї нації.

Методологічна

практика

Необхідно звернути увагу на такий важливий практичний аспект, як методологічна практика. Із суті теоретичної методології дослідження

(вивчення) історії України та українського війська випливає і методологічна практика. Передусім, це основні принципи наукового історичного пізнання: об’єктивність, історизм і соціальний підхід. Розгляд історії України з позицій принципу наукової об’єктивності означає перш за все: 1) вивчення об’єктивних закономірностей, які визначають процеси суспільного розвитку в Україні; 2) спирання на факти в їх дійсному значенні, без викривлення й схематизації; 3) розгляд кожного явища в його багатогранності й суперечливості, вивчення фактів у їх сукупності – позитивних і негативних, незалежно від уподобань дослідника.

Принцип історизму виходить з положень діалектичної логіки й припускає: 1) розгляд фактів та політичних подій в нерозривності з тією конкретно-історичною ситуацією, що їх породила й визначила їх подальший розвиток; 2) вивчення кожного суспільного явища в розвитку: як воно виникло, які головні етапи в своєму розвитку проходило з точки зору його нинішнього стану; 3) проникнення в сутність явищ, розуміння тенденцій, напрямку їх розвитку і внутрішніх суперечностей. Якщо застосувати принцип історизму до оцінки політичних партій, то слід було б розглянути такі моменти їх розвитку: коли й чому дана партія виникла; як вона змінювалася; чому змінювалися її програма, політичні й тактичні настанови на різних етапах її діяльності; чим, якою ця партія стала в кожний даний момент. Досвід трьох революцій в Україні довів: ніщо так не підлягає змінам, як програми, політика, тактика політичних партій.

Згідно із принципом соціального підходу до явищ суспільного життя розглядаються: 1) прояви певних соціальних і класових інтересів, усієї суми соціально-класових відносин в економічній і політичній сферах, у суперечностях соціальної психології й традицій, у міжкласових і внутрішньокласових суперечностях; 2) співвідношення класових інтересів із загальнолюдськими, вплив класових сил, партій на розвиток суспільного прогресу; 3) форми, методи й власне зміст викривлення історії України.

У житті ми зустрічаємося з постійним порушенням цих вимог. У нещодавно виданій брошурі А. Куліша "Книга пам’яті українців. Короткий перелік злочинів московського імперіалізму в Русі-Україні" автор намагається переконати читача, що всі лиха України почалися з Переяславської Ради [7, с. 36]. Немовби Україна не була до цього у складі Великого князівства Литовського, а потім – Речі Посполитої. Не було ополячування, окатоличування, експлуатації українського народу. Саме у 1648–1654 роки відбулася одна з перших спроб створити незалежну українську державу. На жаль, вона закінчилася невдало. На той час Україна не могла себе захистити, а отже, не готова була стати самостійною державою.

Особливо фальсифікується радянський період. А. Куліш намагається переконати читача в тому, що Україна, єдина з республік колишнього СРСР, була піддана геноциду. І скоїли цей злочин, мовби, росіяни і євреї. При цьому Росію він назвав Московською імперією, росіян – не інакше, як московіти, євреїв – комуноіудеями. Виявляється також, що у 1944 році Г. Жуков та Л. Берія підписали таємний наказ про виселення всіх українців з Русі-України. Не думаємо, щоб автор не знав, що подібного роду "документ" – звичайна німецька листівка, яку фашисти розповсюджували на території України з метою залякати народ. Про це неодноразово говорили вчені-історики на наукових конференціях, посилаючись на архівні документи. Схоже, що А. Куліш працює за принципом: кажіть правду, кажіть тільки правду, але ніколи не кажіть усієї правди. У такому дусі написана вся брошура.

Свідоме перекручення фактів ми бачимо й на телебаченні. Під час "круглого столу" шанований нами історик М. В. Коваль заявляє, що не повернулися до України після її звільнення евакуйовані понад 500 підприємств, й ледве чи необхідно жадати відшкодування. Але забуває про те, що, по-перше, це були підприємства із застарілим та страшенно зношеним устаткуванням; по-друге, згідно з постановою від 21 серпня 1943 року "Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства у районах, звільнених від німецької окупації" за військами просувалися відбудовчі загони. Уже у 1943 році на новому устаткуванні став працювати завод "Серп та молот", у 1944 році повністю відновлений ХЕМЗ та інші. Усього відбудовано 7000 підприємств, з них 2/3 на Україні, що становить 35% довоєнного промислового потенціалу. Отож, чи варто саме так ставити питання? Напевно, ні.

Методи та джерела

наукового

історичного

пізнання

Крім загальних методологічних принципів в історичному пізнанні застосовується й конкретні методи історичного дослідження, які поділяються на загальнонаукові й спеціальні.

До загальнонаукових належать історичний і логічний методи. Перший полягає у вивченні суспільних явищ з урахуванням конкретно-історичних умов, хронологічної послідовності й специфічності, за яких вони протікали. За другим логічним методом суспільні явища розглядаються в узагальненому вигляді, абстрагованому від конкретних форм, від випадковостей розвитку за логічним методом явища вивчаються не в процесі їх розвитку, а в кінцевій стадії. Сполучення цих методів знаходить свій вираз у проблемно-хронологічному принципі історичного дослідження.

До специфічних методів історичного пізнання належить ретроспективний метод (вивчення минулого за більш пізніми ступенями його розвитку). Він заснований на визнанні єдності минулого, сучасного й майбутнього, на тій обставині, що кожний ступінь суспільного розвитку містить елементи попереднього.

Сутність синхроністичного методу полягає в установленні одночасності (синхронності) протікання різних явищ. Потреба в цьому методі виникає тоді, коли перед дослідником стоїть завдання подумки охопити історичний процес у всій його багатобічності й цільності.

Статистичний метод дозволяє виявити якісну визначеність історичних явищ і процесів через сукупність кількісних показників.

Нові підходи до вивчення історії розширюють і наші погляди на використання історичних джерел. Розглядаючи багатомірні історичні процеси, необхідно критично використовувати не тільки історичні документи, але й наукові праці представників різних ідейно-політичних течій і суспільних рухів. Важливо відновити традиції вітчизняної історіографії 1920-х років, коли історичні події висвітлювалися з використанням найрізноманітніших праць різних наукових шкіл. Це не тільки розвиває творче мислення, але й дозволяє самостійно виробляти свою позицію.


О

Функції й значення вивчення курсу

кремо слід зупинитися на функціях і значенні вивчення історії України. Так, пізнавальна функція полягає в самому

вивченні історичного шляху в загальному плані, а також в об’єктивно-істинному висвітленні явищ і процесів української історії з позицій історизму. При цьому особлива увага зосереджується на вивченні історичних подій у їх цілісності, у причинному зв’язку й результатах. Друга функція – практично-політична: історична наука допомагає виробити науково обґрунтований політичний курс, уникати волюнтаристських, суб’єктивістських рішень. Лаконічно й влучно про функції історичного пізнання писав В. О. Ключевський: "Кожному народові історія задає двосторонню культурну працю – над природою країни, в якій йому судилося жити, й над своєю власною природою, над своїми духовними силами й суспільними відносинами" [6, с. 81]. Третьою функцією є світоглядна. Вивчення історії України безпосередньо впливає на формування наукового світогляду, патріотичної національної свідомості. Історія створює документально точні й водночас схвильовані повісті про видатні події минулого, про борців за народну свободу, мислителів та інших героїв історії, яким суспільство зобов’язане своїм розвитком. Важливість цієї праці важко переоцінити за обставин, коли на історичній неграмотності як в минулому, так і сьогодні, спекулюють всілякі прибічники догматизму й псевдонауки. Не знаючи історичних фактів, люди спокушалися й спокушаються приймати на віру різні гіпотези й ідеологічні схеми. Шкóда такої світоглядної позиції, зазначена нами раніше, є величезною.

Історія має величезну виховну силу. Знання історії України формує високі морально-політичні якості й соціальні почуття у майбутніх фахівців – патріотизм і національну гордість, розкриває роль особи в історії, дозволяє пізнати моральні цінності людства в їх розвитку, зрозуміти такі категорії, як щастя, честь, подвиг, з’ясувати пороки суспільства й людей, їх вплив на людські долі.

Соціологічне вивчення історії України дозволяє зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні рухи, їх лідери, співвідношення класових, соціальних інтересів із загальнолюдськими. Саме тому історія завжди була, є й буде гострою зброєю ідеологічної боротьби, засобом впливу на політичні настрої людей.

Одним із найважливіших світоглядних аспектів вивчення історії України є формування історизму мислення. Вивчення історії допомагає мислити історичними категоріями, бачити суспільство в його розвитку, правильно оцінювати суспільні явища, дії мас і осіб у зв’язку з тими історичними умовами, які реально існували в даний період за конкретного рівня суспільної свідомості й масової психології, у співвідношенні з досягненнями попереднього періоду суспільного розвитку. Таким чином, вивчення історії України формує вміння й навички з позицій об’єктивності, конкретно-історичного й соціального підходів аналізувати суспільні явища сучасності, самостійно вивчати державні документи й робити правильні висновки для своєї практичної діяльності.

Отже, історія України належить до особливої форми наукового пізнання, що має справу з різноманітними видами діяльності людей. Єдиний критерій, що визначає ступінь науковості історії, полягає в її здатності об’єктивно відображати соціальну дійсність на рівні конкретної історичної закономірності. Як свідчить історіографічна практика, наша наука здатна на це. Разом з тим слід визнати, що на сьогодні вона значно відстає від природничих наук, які є методологічно більш зрілими. Це відставання має об’єктивний характер і пояснюється перш за все складністю самого предмету історії. І річ не в тім, що вона вивчає діяльність людей, тобто має якісно інший, ніж природничі науки, об’єкт пізнання. Головне – це природа цієї діяльності, її цілеспрямований характер. У суспільстві діють істоти, що мають свідомість. У ньому нічого не робиться без мети, свідомого наміру. Власне в цьому сполученні об’єктивних моментів в самому предметі історичної науки полягають труднощі наукового пізнання.

Вирішальним засобом підвищення ефективності історичного пізнання є всебічне опрацювання історичної теорії, орієнтованої на адекватне відображення соціальної дійсності в її конкретній своєрідності. Водночас, щоб дійсно стати вченим істориком, слід не тільки осягнути все багатство методологічних основ, але й уміти творчо застосовувати його до аналізу історичної дійсності.

Пізнання минулого є складним ще й тому, що історія, щільно пов’язана з політичними потребами сучасності, є важливою формою самосвідомості суспільства. Це надає історичній науці величезної соціальної ваги, але, разом з тим, неминуче й потужно впливає на хід і результати історичного дослідження. Власне це й є однією із причин перенесення ідеологічних суперечок до наукової сфери. Однак кожний науковий і політичний напрямок повинні репрезентувати люди, що вміють визнати, творчо засвоїти позитивні знання, набуті опонентами. Ставлення до минулого зовсім не обов’язково мусить роз’єднувати нас. Ще більше це стосується істориків – з точки зору загальнолюдських проблем, їх професійні обов’язки вище інтересів того чи іншого політичного табору.