України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
Створити систему української освіти в Росії
В Культурному центрі України в Москві відбулася презентація нової книги генерального директора Центру, доктора історичних наук, члена-кореспондента АПН України Володимира Мельниченка «Прапор України на Арбаті», що вийшла українською мовою в провідному московському видавництві «ОЛМА-ПРЕСС». В книзі розповідається про діяльність на початку ХХІ століття унікальної державної установи, що пропагує українську культуру і духовність в Росії. В. Мельниченко розкриває також своє бачення феномену Старого Арбату в його історичному і сучасному вигляді. Ми зустрілися з автором книги.
— Ви розглядаєте Старий Арбат у контексті історії російської культури та науки. Чи знаходите ви тут українські сюжети?
— Їх безліч. Арбат дав притулок щасливому Пушкіну з коханою Наталі, яка походила із старого козацького роду Петра Дорошенка... На Арбаті жив і помер геній з Полтавщини Гоголь, який, за його ж словами, «поєднав у собі дві природи: хохлика і росіянина»... В арбатському провулку поселився перед революцією російський філософ Бердяєв, який народився в Києві, вчився в Київському кадетському корпусі й Київському університеті... Нарешті, в будинку № 55 на Арбаті в 1916—1917 роках півроку жив політичний засланець Михайло Грушевський.
— Про Грушевського ви писали й у попередній книзі «Україна на Арбаті, 9», яка вийшла в минулому році. Що нового з цією темою?
— В розділі «Грушевський на Арбаті» використані нові архівні документи і вперше показано, чому тоді для Грушевського «московське показувалося добром», бо ж він отримав можливість працювати в кращих архівах і бібліотеках. В книзі висвітлюється наукова, громадська, літературна діяльність царського засланця в Москві.
Досвід роботи Грушевського серед українців Росії не втратив свого значення й тепер. Він був активним прихильником конкретної справи і не терпів пустої балаканини про так звану «широчайшу перспективу». З арбатським періодом пов’язаний висновок про те, що «не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу ...»
— Наші журналісти познайомилися з чималим розділом «Публікації про Культурний Центр», в якому зібрані ваші статті й інтерв’ю в періодичній пресі, в тому числі в «Освіті України». Вдається друкуватися в російських газетах?
— Намагаємося постійно інформувати російських читачів про наші творчі вечори, виставки, презентації. Крім того, ми щомісяця видаємо план роботи Центру українською та російською мовами й розсилаємо в усі культурологічні установи Москви. В російській пресі настійно ставимо питання про створення системи української освіти в Росії.
— До речі, ви встигли вмістити в згаданому розділі книги свій виступ з цієї проблеми на методологічному семінарі Академії педагогічних наук України в грудні минулого року...
Справа в тому, що створення дієздатної системи української освіти залежить від обох держав. Скажімо, національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, розрахована на роботу з українською діаспорою в Росії, не передбачає жодної копійки для Культурного центру України в Москві. Так само не виділяються з бюджета ніякі кошти на фінансування наших освітніх програм або на розгортання роботи магазину «Українська книга».
— Культурний центр продовжує співпрацю з українськими освітніми закладами?
Нещодавно ми започаткували новий проект «Представляємо Київську дитячу академію мистецтв». Наприкінці минулого року ректор академії, член-кореспондент АПН України Михайло Чембержі привіз у Центр дивовижну виставку художніх творів юних студентів, а навесні планується нова зустріч у рамках цього проекту.
З ректором Української академії мистецтв, академіком Володимиром Чебикіним домовлено про те, що кращі студенти цього вищого учбового закладу готуватимуть свої дипломні роботи спеціально для інтер’єрів Центру. У нас уже побували студенти, які будуть ліпити скульптури Тараса Шевченка і Михайла Грушевського.
В квітні ми збираємося прийняти на Арбаті дітей з Яворівської загальноосвітньої школи на Івано-Франківщині, яку очолює член-кореспондент АПН України, заслужений вчитель України Петро Лосюк1.
«Освіта України», 16 березня 2004 року.
Прапор України на Арбаті
Так називалася серія статей Володимира Мельниченка про роботу Культурного центру України в Москві, яку ми вмістили в нашій газеті майже два роки тому. Нещодавно під цією назвою в Москві вийшла велика книга (28 друк. арк.) генерального директора Центру, доктора історичних наук Володимира Мельниченка.З цього приводу ми задали йому кілька питань.
— Минулого року також у Москві побачила світ ваша книга «Україна на Арбаті, 9». Як вдається видавати ці праці українською мовою?
— З цим особливих проблем немає. Працьовитих і доброзичливих українців можна зустріти в багатьох московських видавництвах. Правда, з
_________________________
1 21 квітня 2004 року в Культурному центрі України в Москві пройшла презентація творчого доробку учнів цієї школи.
досвідченими редакторами важче. Тому обидві книги вийшли в авторській редакції. На мій погляд, є щось історично назріле й надзвичайно важливе в тому, щоб книги про Україну виходили в Москві українською мовою.
— Нова книга є продовженням попередньої?
— Можна сказати і так. Я прийшов у Культурний центр понад три роки тому, і мені хочеться докладно й у хронологічному порядку розповісти про його різнобарвну роботу на початку ХХІ століття.
— Останній розділ книги – «Палітра 2003 року». Мабуть, в жанрі монографії важко писати про те, що тільки-но відбулося в Культурному центрі?
— Вам, журналістам, також нелегко фіксувати щоденні миттєвості багатоликого культурного життя України, в тому числі його проблеми. Але, за висловом Тараса Шевченка, «серце болить, а розказувать треба». Скажімо, про те, що навіть у скрутних фінансових умовах ми підготували до 190-ї річниці великого Кобзаря збірник його поетичних творів українською і російською мовами, який з допомогою Державного комітету телебачення і радіомовлення України зараз виходить у світ, і ми розішлемо його в організації української діаспори в Росії. Або про те, що в Культурному центрі здійснюється масштабний проект «Михайло Грушевський», в рамках якого проходять творчі вечори, виставки, презентації, а нещодавно у нас побував письменник Юрій Хорунжий, автор прекрасного роману «Вірую» про великого українця.
— До речі, найбільший розділ у Вашій книзі називається «Грушевський на Арбаті»...
— У Культурному центрі ведеться серйозне наукове дослідження московського-арбатського життя Михайла Грушевського, що охоплює час з вересня 1916 року до березня 1917 року. Саме з Арбату великий українець поїхав в Київ, щоб очолити Українську Центральну Раду. Сучасники усвідомлювали його історичну роль в українському відродженні. Коли восени 1916 року, саме на Арбаті Грушевському виповнилося п’ятдесят років, журнал «Украинская жизнь», який виходив у Москві, писав, що він став «центральною фігурою сучасного українства... вождем нашого часу, представником усього живого, що б’є джерелом життя в сучасному українстві».
Тема «Грушевський на Арбаті» досі залишалася найменш дослідженою в грушевськознавстві, і ми прагнемо виправити це становище.
— Як і в попередній книзі, ви продовжуєте розповідь про Старий Арбат у його історичному й сучасному вигляді...
— Без цього неможливо вияснити й зрозуміти не лише нюанси перебування Грушевського на Арбаті, його тутешні турботи, побут, але й взагалі той історичний і сьогоденний контекст, у якому працює Культурний центр України. Арбат – це чутливий нерв усієї Росії. Працювати на ньому дуже престижно й не менш відповідально.
Між іншим, Арбат, який має більш, як п’ятсотрічну історію, тисячами ниток пов’язаний з Україною і українцями. Ця тема ще чекає окремого дослідження. Думаю, що навіть дореволюційний власник будинку № 9, в якому нині розміщається Культурний центр України, був родом із України. Вслухайтеся в його прізвище – Борейко...
— Окремий розділ у вашій книзі так і озаглавлено «Будинок № 9». Його історія справді цікава й повчальна?
Передусім, будинок дорогий нам тим, що нині він є власністю України. До того ж, історія людей, по-моєму, неможлива без історії будинків, особливо тих, які є справді знаковими. В будинку № 9 бували Лев Толстой, Андрій Бєлий, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Борис Пастернак, Анатолій Рибаков...
Якось Володимир Путін, прагнучи наголосити взаємозв’язок культур двох народів, згадав слова Чехова про те, що він любить український народ. Є певна містика в тому, що Чехов також неодноразово бував у будинку № 9. Тут тоді розміщалася редакція журналу «Сверчок», в якому протягом 1886 року Чехов надрукував шість своїх оповідань. До мешканців будинку № 9 братів Вернерів приходив і відомий москвознавець Володимир Гіляровський, прадід якого був запорізьким козаком.
А головне, що й у новому столітті Культурний центр постійно відвідують митці, які є гордістю України. Пройде час, і їх імена так само будуть згадувати з пошаною і трепетом. Для цього й написана книга «Прапор України на Арбаті».
«Культура і життя», 31 березня 2004 року.
Тарас Шевченко в Культурном центре Украины в Москве
Когда весной 1861 года прах Тараса Шевченко перевозили из Петербурга в Украину, для остановки в Москве выбрали храм Тихона Амафунтского возле Арбатских ворот (снесен в 1933 году). Это рядом с домом № 9 на Старом Арбате, в котором ныне находится Культурный центр Украины в Москве. В ХХІ веке он олицетворяет постоянное присутствие великого украинского Кобзаря в российской столице. Центр осуществляет крупномасштабный проект «Тарас Шевченко», в рамках которого, скажем, состоялись выставка картин Шевченко-художника из фондов Национального музея имени Тараса Шевченко в Киеве и книжная выставка «Бессмертное слово Кобзаря» из фондов Шевченковского национального заповедника в Каневе, презентации академического издания произведений поэта и многосерийного телефильма «Мой Шевченко», различных шевченковедческих книг, в том числе вышедших на русском языке. В апреле состоится презентация монографии лауреата Национальной премии имени Тараса Шевченко 2004 года, главного научного сотрудника Института мировой литературы Российской академии наук, доктора филологических наук Юрия Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме...». В Центре на Арбате выступают лауреаты Национальной премии имени Тараса Шевченко: народные артисты Украины Богдан Ступка, Нина Матвиенко, Мария Стефьюк, Мирослав Скорик, Евгений Станкович, Раиса Недашковская, Людмила Юрченко...
К 190-летнему юбилею поэта, художника и мыслителя в Культурном центре открыта выставка произведений народных мастеров Украины. Показан киносериал «Тарас Шевченко. Завещание». Проведен конкурс на лучшее чтение поэтических произведений Кобзаря среди московских студентов и школьников. Состоялся торжественный вечер, на котором выступили Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Российской Федерации Николай Белоблоцкий и директор Института литературы Национальной академии наук Украины академик Николай Жулинский. Подчеркивалось, что Тарас Шевченко — это сама Украина, в его творчестве закодированы генетические основы национальной духовности, он и сейчас олицетворяет стремление украинского народа к «единомыслию и братолюбию». В концерте приняли участие известные профессиональные коллективы, прежде всего вокальная формация «Пиккардийская терция» из Львова и Международная хоровая капелла «Славутич» Культурного центра Украины в Москве, а также московские школьники, которые читали стихи Шевченко. С огромным вниманием было воспринято выступление выдающегося чтеца, народного артиста Украины Анатолия Паламаренко.
К юбилею сотрудники Культурного центра подготовили сборник избранных произведений Шевченко на украинском и русском языках, который только что вышел в свет. Он иллюстрирован акварелями, рисунками и офортами самого Тараса Григорьевича. Некоторые из его дивных работ помещены в этом номере «Российской Федерации». Культурный центр собирается разослать сборник в организации украинской диаспоры в России.
Все москвичи и гости столицы, которые интересуются творчеством украинского гения, могут прикоснуться к нему на Арбате, 9, в Культурном центре Украины в Москве.
«Российская Федерация» (Москва), № 3, 2004 рік.
У кривому оці...
...Московський українець Семененко опублікував 15 квітня в «Літературній Україні» наклепницьку статтю «Чи є в Москві українська книгарня?» Судячи з підпису, він очолює організацію «Українці Москви», бо ж мало хто, крім нього, про це відає. Його співавтора з Міннеаполіса пана Медведіва не знаю, проте добре видно, що він не має жодної уяви про роботу Культурного центру України в Москві.
Отже, чи є в Москві українська книгарня? Безперечно є. З усіма проблемами, яким уже немало років. Як тільки став директором Центру, писав у газеті «Культура і життя»: «Ми виходимо з того, що в Культурному центрі має працювати державна книгарня». Проте до цього часу у держави на неї грошей не знайшлося, а Центр, який працює на засадах госпрозрахунку, також не взмозі повністю взяти на себе такі витрати. Замкнене коло? Впевнений, що його можна розірвати спільними зусиллями... На жаль, наша пропозиція про забезпечення роботи книжкового магазину в Москві не була включена до Національної програми „Закордонне українство” на період до 2005 року. Зараз ми пропонуємо внести до Державного бюджету окремий рядок про виділення необхідних коштів для Української книгарні в Москві. Так само не втрачаємо надії, що знайдуться меценати, які допоможуть їй стати на ноги. Така добра справа повік не забудеться».
На превеликий жаль, ніхто не відгукнувся тоді й не відгукується досі, крім Посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького, на якого намагаються наскакувати метушливі автори, які палець об палець не вдарили для розвою книгарні. Власними силами ми перевели магазин «Українська книгарня» в нове, просторніше приміщення, зі свого скромного бюджету закуповуємо для нього книги, готуємося відкрити відділ «Книга-поштою». Проте ми переконані, що книгарня на Старому Арбаті має функціонувати за реальною участю української держави.
Надворі весна 2004 року, проте Семененко, нічтоже сумяшеся, заявляє, що в нашій ... червневій програмі 2002 року «нічого українського не було». Що ж, заглянемо в позаминулорічний червень. В Культурному центрі за участю Посольства України в РФ, Уряду Москви, Сумської державної адміністрації пройшли «Дні Сумщини в Москві». В наших стінах було створене Сумське земляцтво. В Центрі відбувся круглий стіл за участю віце-президента Академії педагогічних наук України Олександри Савченко, академіків Ольги Сухомлинської, Неллі Ничкало та віце-президента Російської академії освіти Володимира Борисенкова, інших знаних російських вчених та педагогів. Микола Білоблоцький зустрівся у нас з учнями російських шкіл, переможцями Всеросійського конкурсу творів на тему «Наш сусід — Україна». Він вручив їм іменні годинники Президента України Леоніда Кучми, цінні подарунки та путівки до «Артеку». Була відкрита книжкова виставка до «Дня Конституції України», відбулася презентація книги Михайла Грушевського «Історія українського народу», виданої в Москві, а наприкінці червня у нас зібралися на нараду керівники десятка провідних українських видавництв. Пройшли відеопрограми про народну артистку України Ніну Матвієнко та про поему Ліни Костенко «Маруся Чурай»... Якщо Семененко вважає, що в цьому немає «нічого українського», то впору ставити питання про його адекватність сприйняття навколишнього світу.
У згаданій статті нам ставлять у приклад роботу Українського культурного центру в місті Міннеаполіс (США). Честь і хвала нашим американським колегам, але ми знаходимося в різних вагових категоріях, і їм не винести на своїх плечах масштаби нашої культурницької роботи. Щоправда, немає у нас кредитової спілки для позички грошей на хату чи авто, не продається в Центрі «домашня ковбаса чи ковбик», як у Міннеаполісі, бо не в тому наше завдання. Втім, працює кафе «Хрещатик» з різноманітними українськими стравами. Та придивимося до найголовнішого — нинішньої роботи Культурного центру, яку старанно замовчують наші недоброзичливці.
Сьогодні Культурний центр України в Москві — серйозна культурологічна, наукова, освітня, видавнича, інформаційна установа, яку відвідують понад 12 тис. осіб на рік. В ньому проходять щорічно близько 60 урочистих та святкових вечорів, концертів, 20 художніх, 40 книжкових виставок і експозицій, 40 відеопрограм, кінопоказів, 15 презентацій українських книг.
Щомісяця разом з планом своєї роботи ми видаємо календар історичних та пам’ятних дат. Центр опублікував 8 чисел інформаційного бюлетеня «Панорама культурного життя України», видав (у Москві українською мовою!) дві книги «Україна на Арбаті, 9» і «Прапор України на Арбаті», в яких розповідається про діяльність колективу, готує монографію про життя і діяльність Михайла Грушевського на Арбаті в 1916—1917 роках. Щойно у київському видавництві «Либідь» побачила світ збірка поетичних творів Тараса Шевченка російською та українською мовами, підготовлена нами в тісній співпраці з Національним музеєм Тараса Шевченка, Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Ми розішлемо її в українські організації.
Нерідко бувають у нас письменники, в тому числі члени редколегії «Літературної України». Скажімо, виступав у Центрі Володимир Яворівський, відбулася презентація роману Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Минулого року в День української писемності і мови ми приймали поета Михайла Шевченка. В березні цього року на урочистому Шевченковому вечорі слово про Кобзаря виголосив народний депутат України, академік Микола Жулинський. В Книзі почесних гостей Центру він записав: «Свято з нагоди 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Українському культурному центрі мене зворушило, наповнило великою надією на розвій українського духу, культури, мови в Москві». Цього року до ювілею Шевченка у нас експонувалася художня виставка «Країна, повита красою» з фондів Національного музею Тараса Шевченка, на якій, зокрема, вперше в Москві представлені маловідомі роботи Марії Приймаченко, а також твори Катерини Білокур, Олександра Саєнка та ін. Здійснюється проект «Представляємо лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка», за яким нещодавно представив свою книгу «Коли забуду тебе, Єрусалиме» цьогорічний лауреат Юрій Барабаш. У Центрі також виступали лауреати Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, Ніна Матвієнко, Неоніла Крюкова, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Євгенія Мірошніченко, Марія Стеф’юк, Людмила Юрченко, Богдан Ступка, Лесь Харченко та інші.
Останнім часом зусилля колективу КЦУ спрямовані на здійснення крупних довгострокових проектів, у тому числі міждержавних: «Григорій Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Діалог», «Презентація», «Прем’єра», «Російські митці та Україна», «Україна крізь віки» та ін.
Кредо Центру — в орієнтації на високе мистецтво, на кращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики. У нас виступали камерні оркестри «Київська камерата», «Київські солісти», народний ансамбль «Рідні наспіви», камерний хор «Київ», чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокально тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (Житомир), тріо бандуристок «Вербена» (Черкаси), вокальна формація «Піккардійська терція», інші уславлені творчі колективи.
Культурний центр відвідали академіки Валерій Смолій, Іван Курас, тут проходять наукові акції за участю відомих вчених: Станіслава Кульчицького (презентація «Нарисів з історії дипломатії України»); Руслана Пирога (доповідь, присвячена Михайлу Грушевському); Василя Марочко (вечір пам’яті жертв голодомору в Україні) та ін.
Центр тісно співпрацює з українськими організаціями, які справді займаються ділом. У ньому проходять різноманітні заходи українських земляцтв, засідання та наукові конференції українського історичного клубу, відбуваються українські музичні салони, збори секції українських художників м.Москви, функціонує Міжнародна хорова капела «Славутич».
Оцінки роботи Культурного центру справді поважними й достойними людьми повністю розходяться з обмовами Семененка. Міністр культури і мистецтв України Юрій Богуцький: «Сьогодні Центр займає помітне місце в культурному житті Москви, є своєрідним зв’язуючим містком між Україною і Росією». Народний артист України Микола Гнатюк написав, звертаючись до колективу Центру: «Дякую і низько вклоняюся за Вашу працю, яка так потрібна великим народам — українському і російському». Президент Національної академії наук України Борис Патон відзначив, що «колектив Центру робить прекрасну справу, яку високо цінує весь народ». Так само вважає Голова Верховної Ради України, академік Володимир Литвин: «Центр робить велику і благородну справу зміцнення дружби і братерства між Україною і Росією, відродження українства».
Нікого не тисну авторитетною думкою, просто цитую людей, яких поважаю. Кожен вільний стати на бік Семененка, який всього цього не бачить. Але ні! Він широко розплющив очі на те, що директор Культурного центру та його заступник живуть (от біда!) у самому Центрі (втім, не в готелі, як Семененко стверджує, а в службових квартирах, які надаються згідно з трудовим контрактом). Але де ж їм, громадянам України, жити? Тим більше, що зранку до пізнього вечора вони знаходяться на роботі (значна частина заходів починається о 19 годині).
Ми бачимо наші недоробки, прорахунки. Досить відкрити книгу «Прапор України на Арбаті», щоб переконатися в цьому. Справ — непочатий край...
А взагалі в Москві є безліч українців, які могли б приносити велику користь Україні, якби у них був справді дієздатний організатор, інтелектуально й духовно достойний керівник з іменем і харизмою1.
«Літературна Україна», 20 травня 2004 року.