України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Тарас Шевченко Тарас Шевченко Володимир Мельниченко

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Тарас Шевченко:

«Я зустрівся і познайомився з ними…»


Важливим результатом поетового перебування в Москві стало знайомство з багатьма московськими інтелектуалами, що відбулося, в основному дякуючи Михайлу Щепкіну. В цьому контексті особливо важливим були дві колективні зустрічі — обіди 24 і 25 березня.

Про 24 березня Шевченко занотував у щоденнику:

«Отправились в книжный магазин Н.М. Щепкина и ком., где и осталися обедать. Обед был званый. Николай Михайлович праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину».

Щира Шевченкова радість від зустрічі з молодими і блискучими інтелектуалами-західниками справді була настільки повною, що навіть тепер енергетично передається зацікавленому читачеві поетового щоденника. Шевченка можна зрозуміти. Влітку 1856 року він писав Семену Гулаку-Артемовському з Новопетровського укріплення: «…Якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилося тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх “в кулаке сижу” — давят, без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланяться, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж ногтями». Вирвавшись нарешті із заслання, поет жадібно ковтав повітря вистражданої свободи й особливо цінував знайомства та зустрічі з новими, вільними, щасливими, талановитими людьми.

Немає змоги розповісти про кожного з учасників обіду в книжковому магазині. Зазначимо лише, що з дев’яти відомих осіб, названих Шевченком, шестеро були молодшими за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4-5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Всі вони були повні сил, енергії, завзяття; мислили й говорили, тим паче в своєму середовищі, розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає сам перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і проза, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блискучий ряд енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії і щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю і захватом, він убирав у себе вимріяну в засланні творчу атмосферу, насолоджувався спілкуванням з людьми, якими був зачарований. Шевченко щиро назвав їх молодими, живими, вільними, пристрасними. Поет відчував себе, як риба у воді, в цьому вишуканому колі людей, які здалися йому близькими духом, і навіть знайомими, більше того, рідними.

Після зустрічі з західниками ліберального напрямку наступного дня — 25 березня — Тарас Григорович потрапив у гущу відомих слов’янофілів, а в щоденнику зазначив:


«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед¹, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион² прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка³ пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович в ті дні відчував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письменник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846—1854 роках, автор офіційної історії університету (1855 рік), академік Петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Шевирьов був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив з Миколою Гоголем.

Один раз побачивши Шевирьова, Шевченко потрясаюче тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, поет Олексій Плещеєв ще в 1849 році писав: «...Ничего не может быть пакостнее хари

____________________

¹ Обід відбувся 25 березня на велике свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

² Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

³ Учасниця урочистого обіду Євдокія Єлагіна звернула увагу на те, що Марія Максимович «очень к нему милостива».


Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»!

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік Петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? В 24 роки Погодін вже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825—1844 роках — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Погодін і Шевирьов, які в 1831—1856 роках разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків», а в 1855 році Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». Через Бодянського Погодін передавав «мешканцеві Мангишлаку літопис Величка», сподіваючись, що поет буде надсилати матеріали до «Москвитянина».

Ось як трактував цю зустріч Павло Зайцев: «...Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених — Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів «самодержавія, православія і народности», але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його цінить і шанує...»

Справді, Михайло Погодін і Степан Шевирьов були найжорсткішими виразниками ідеї «офіційної народності», глашатаями уваровської формули «православ’я, самодержавства і народності», вони благоговіли перед історичною владою Росії. Не випадково навіть Олексій Хомяков та його друзі в багатьох питаннях відмежовувалися і від Шевирьова, і від Погодіна. Що й говорити про Шевченка, ставлення якого до царизму та його панславістської політики не варто переказувати. Проте, мабуть, конкретна побутова поетова поведінка не була щохвилинним виявом антицаристської позиції, а її поточна мотивація не зумовлювалася виключно соціально-політичними факторами. Мені більше до душі зважене трактування ситуації в «Біографії» Шевченка, підготовленій майже півстоліття тому в Одеському державному університеті ім. М.І. Мечникова: «Але як би застережливо, чи навіть негативно не поставився Шевченко до деяких нових своїх знайомств, зустрітися вперше з цими людьми було безперечно цікаво — особливо ж після десяти років відірваності від громадського й літературного життя».

У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав «очаровательной знаменитостью», далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте великий поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком у 1858 році), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу пушкінської «Полтави», писав: «Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина». Насправді, дивуватися не було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і, навіть, наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Очевидно, треба чітко розмежовувати і чесно зважувати «pro» і «contra», добрі Шевченкові стосунки з конкретними людьми й у конкретний час і неминуче розставання з ними, коли йшлося про життєві святині, принципи і цінності. Розмежовувати і зважувати, але не розбазарювати, не жертвувати першим заради рафінованого чи більшовицького розуміння другого. До того ж, оцінка поведінки і вчинків поета в конкретному історичному та побутовому контексті середини ХІХ століття має здійснюватися в рамках побуту і моралі саме цього конкретного історичного часу. Інакше ми скотимося в ідеологічне смакування, свідому упередженість, міфотворчість.

Хто ще був на обіді у Максимовича? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетовий знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна.

До речі, Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо...» Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, але й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця зрозуміла й душевно близька, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення Максимовичем свого вірша¹, про що він сам свідчив: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.


Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.

Заспівай же нових пісень

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!²


Як і передбачав добрий і щирий Максимович, обід перетворився на справжнє пошанування великого українця.

Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…


____________________

¹ Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Галагана в Петербург; і Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Цей текст надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6).

² В кінці 1858 року Максимович висловив практично таку саму думку в листі до Шевченка: «Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу» (віршів — В.М.).


Тарас Шевченко:

«Покинув я гостинну Москву»


Підбиваючи підсумки Шевченкового перебування в Москві, згадав його доброго знайомого Льва Жемчужникова, який так писав про Шевченкову долю: «У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні». На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

В Москві буяло живе життя! І Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в нього, з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності в Першопрестольній, зростала. Тарас Григорович був радий новим знайомствам: «В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться».

Для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потужний потенціал українського поета вразили москвичів.

Зустрічі та знайомства в Москві, безперечно, були важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя. Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Далеко не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Поет розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та й впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з якими він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Поет єдиний обігнав час, однозначно заявивши, що в росіян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Про свій від’їзд із Москви Шевченко занотував коротко:

«В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль¹, а, я забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву»².

Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть вранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення. До того ж, пасажир мав обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові, який знаходився на вокзалі. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг

____________________

¹ 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург».

² Шевченко від’їжджав з єдиного тоді в Москві Миколаївського залізничного вокзалу, збудованого за проектом нелюбого йому Костянтина Тона в 1844—1849 роках. Поет вперше користувався залізницею.


взяти квитка, який, між іншим, був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба було здати в багаж за півгодини до відходу поїзда.

Та навіть після проходження всіх залізничних формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович неспішно прогулювався вздовж потягу, з цікавістю розглядаючи його. Спереду пишався великий паровоз: труба в нього була довгою і тонкою з невеликим потовщенням унизу, як хомут, а колеса — величезні — в ріст високої людини, вони досягали середини локомотивного котла. Колеса такого розміру розвивали велику швидкість (близько 40 верст на годину); що більше коло, то більшу відстань проходить паровоз при одному оберті колеса.

Всі пасажирські вагони були однакового сірого кольору¹ і вразили Тараса Григоровича своєю довжиною. Він навіть відміряв її кроками — виходило близько 24 аршинів. І справді, як кажуть, «дом на колесах». У вагоні I класу поміщалось 28 пасажирів, які могли лежати на м'яких диванах, а в вагоні ΙΙ класу — 52 м'яких глибоких крісла. У вагонах III класу пасажири послуговувалися дерев'яними лавками на 90 чоловік. Усі

вагони були виготовлені повністю із дерева, кажуть, що на весь вагон витрачали не більше трьох-п'яти кілограмів цвяхів і гвинтів.

Невідомо, в якому вагоні їхав із Москви Шевченко, та можна передбачити, що це був вагон ΙΙ класу. Навряд чи він захотів би їхати з дуже багатими людьми, котрі платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні II класу — з середніми чиновниками, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. Нагадаю, що за дорогу з Нижнього Новгорода в Москву спочатку на санях, а потім «на телізі», яка тривала з усіма шляхо-


<sup>______________________________

1</sup> Фарбування вагонів у різні кольори запровадили лише в 1879 році. Вагони І класу були синіми; ІІ класу — помаранчеві; ІІІ класу і вантажні — зелені, поштові — коричневі. Своєю строкатістю поїзд нагадував яскраву афішу.


вими незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою і т.д. і т. п. дві з четвертиною доби (56 годин), Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого). Хоча, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квитка і за 7 рублів у вагоні ΙΙΙ класу, призначеного для «простого люду».

Цікаво, щó саме Шевченко мав на увазі, коли записав у щоденнику: «закупоренный в вагоне, оставил я Москву». Те, що в III класі було все-таки тіснувато чи будь-який вагон йому нагадував гарбуза з насінням чи банку з огірками? Можливо, поет вважав, як Борис Чичерін, котрий писав: «И природа, и воздух — все теряет свою прелесть, когда сидишь в запертом вагоне…» (виділено мною. — В. М.).

Згадаємо, що в «Путешествии с удовольствием и не без морали» Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та «на тройке добрых почтовых лошадей». Однак він не залишив ні найменшого штриха до своєї першої подорожі в потязі, та можна здогадатися, що з особливими проблемами він не зіткнувся. Погода була нехолодною, бо в іншому разі переїзд в неопалюваному вагоні запам'ятався би напевно.

У день від’їзду з Москви Тарас Григорович записав:

«В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Це були останні слова в щоденнику, що стосувалися щасливого московського березня. Краще не скажеш!


«На славу нашої преславної України»

(замість післямови)


Якось гортав Шевченкові листи й звернув увагу, що, поздоровляючи Михайла Максимовича з Новим 1858 роком, Тарас Шевченко побажав йому довголіття та здоров’я «на славу нашої преславної України». Якщо вдуматися, Тарас Григорович мимохідь, але з геніальною простотою і поетичною точністю сформулював ідею, заради якої творили в Москві, Петербурзі та в усій Росії знамениті українці, такі як Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Осип Бодянський, а після них ще багато відомих і маловідомих патріотів України. В наш час їх духовним наступником є Культурний центр України, який на початку XXI століття започаткував у Росії системну пропаганду української культури й духовності та серйозну науково-дослідну роботу з українознавства.

Історичне значення цієї масштабної діяльності повною мірою виявиться й стане зрозумілим у майбутньому, і ми залишаємо в цій книзі живі документальні свідчення про колектив Культурного центру, який самовіддано працює «на славу нашої преславної України».


Володимир Мельниченко,

генеральний директор Культурного центру України в Москві,

доктор історичних наук.