України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
Доповідь В. Мельниченка «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат, 55”», виголошена на Міжнародній науковій конференції «Андрей Белый в изменяющемся мире»
(Москва, 26 жовтня 2005 р.)
Культурний центр України знаходиться на Старому Арбаті, 9, за кілька сотень метрів від Меморіальної квартири Андрія Бєлого, тобто, кажучи його словами, «у межах арбатського світу». Не сумніваюся, що арбатство, розчинене в крові, незримо присутнє на вашому науковому форумі й робить його особливо привабливим і неповторним, відкритим для найнесподіваніших тем і виступів.
У всякому разі, можу вас запевнити, що нинішня наукова конференція вперше об’єднує два великих і, здавалося б, несумісних імені — Андрія Бєлого та Михайла Грушевського — видатного українського історика й літературознавця, академіка, громадського й політичного діяча, батька української державності, першого президента України. Для цього є вагомий привід. Восени 1916 року, перебуваючи в царському засланні, Михайло Сергійович Грушевський, завдяки клопотанню Російської академії наук, переїхав із Казані в Москву й оселився на Арбаті. До речі, першим у Росії написав про це видатний арбатознавець Сигурд Оттович Шмідт, який щойно вітав нашу конференцію. В одному з листів Грушевський повідомляв: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55, кв, 8 (угол Денежного)». За десять літ до цього з квартири № 7 в будинку Рахманова з’їхав Андрій Бєлий, У нього читаємо: «Пам’ятається колишній Арбат: Арбат минулого... біля Дєнєжного — будинок Рахманова... У ньому народився; у ньому двадцять шість літ проживав».
Ми маємо можливість заторкнути цю тему завдяки дружнім творчим, зв’язкам між Культурним центром України та Меморіальною квартирою Андрія Бєлого, Державним музеєм О. С. Пушкіна.
Отож із 11 вересня 1916 року по 11 березня 1917 року, тобто рівно півроку, Михайло Грушевський, незважаючи на гласний нагляд поліції, проводив у Москві велику наукову, видавничу та громадську роботу, писав знамениту «Історію України-Руси», переступив рубіж свого 50-ліття. Він залишив маловідомі спогади про будинок № 55 і старовинну вулицю, яку назвав «одною з великих московських артерій». Перш за все, Грушевський помітив духовну адресу будинку Рахманова: «На розі «Дєнєжного переулка», між двома церквами...» Про які храми йшлося? Найближчою до будинку була церква Життєдайної Трійці на перетині Арбату і Дєнєжного. Про неї писав Андрій Бєлий: «Тут і Троїце-Арбатська церква з церковним двором, навіть садком, витягнутим доріжкою в Дєнєжний...» Друга церква — Миколи у Плотниках — стояла на Арбаті за сотню кроків від будинку № 55. Її золоті куполи закарбовані в хрестоматійно відомій картині Василя Полєнова «Московський дворик». До речі, духовними домінантами Арбату були тоді три церкви святого Миколи — Миколи в Плотниках, Миколи на Пісках і Миколи Явленого. Не випадково Бєлий писав: «Сам Арбат — що, коли не Миколина вулиця?» Давно прийшов час глибше вникнути в ці слова видатного арбатця, котрий і ввів в історичний ужиток ці поняття — «арбатець» і «арбатці». Бєлий розглядав Арбат не тільки як географічний, а й як культурний, духовний простір, назавжди зафіксував терміни «арбатський світ» і «старий Арбат». Усі Миколині церкви були безжально зруйновані на початку 30-х років минулого століття, і це ознаменувало крах Старого Арбату. Грушевський чітко називав свою адресу: вулиця Арбат, 55. Однак у всіх поліцейських документах записано: «Грушевський проживав у домі № 32 по Дєнєжному провулку». Ця адреса також узята не зі стелі. Саме під цим номером будинок офіційно числився у Пречистенській дільниці міста. Між іншим, і зараз, коли йдеш по Арбату від Смоленської площі, то бачиш майже поряд, але по різні боки будинку дві таблички: «Арбат, 55» і «Дєнєжний, 32». До речі, архіви свідчать, що в кінці XIX століття будинок Рахманова мав № 65 по вулиці Арбат і № 40 по Дєнєжному провулку, а на рубежі століть будинок числився під № 40 по обидва боки. Нинішню нумерацію введено на початку 1914 року. В цей час у будинку мешкало ще дві сім’ї, згадувані Бєлим: Вигодчикови та Соловйови, а також Бугайови.
Михайло Грушевський залишив опис квартири № 8, у якій винаймав дві кімнати: «З вузенького коридорчика двері вели у просторий кабінет із двома вікнами, з нього двері до другої кімнати, яка не мала окремого виходу до коридору; я мешкав у кабінеті, який служив заразом нашою їдальнею, Марія Сильвестрівна з Кулюнею в другій кімнаті... Помешкання, таким чином, було доволі можливе — особливо як здоров’я і погода давали змогу ходити на обід і за провіантом...»
За словами Грушевського, «сім’я годувалась дуже лихо», тому в грудні 1916 року він відправив дружину і доньку в Київ, а сам про переїзд до Москви написав у листі до Петра Стебницького: «Усе-таки зміна на краще, хоч боком з скоком вийшла ся переміна...»
Цікаво, що з вікна свого кабінету Грушевський закарбував Арбат воєнного лихоліття нарівні з відомими письменниками Борисом Зайцевим і Михайлом Осоргіним. У Зайцева: «І йдуть полки вниз по Арбату, на Дорогомилово, а повертаються у вагонах санітарних...» Грушевський, у свою чергу, писав про «неустанний рух військ, що їх відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту».
У Москві Михайло Грушевський вів обширне листування, зокрема з Федором Коршем, Сергієм Єфремовим, Олександром Олесем, Олександром Керенським, Максимом Горьким... В Архіві Горького Інституту світової літератури імені О. М. Горького Російської академії наук зберігаються п’ять листів Грушевського, написані вченим безпосередньо з Арбату. Навіть у цьому академічному інституті не знали, що в листопаді 1916 року Горький відвідав Грушевського в Москві, на Арбаті, 55. Із цього приводу Грушевський писав Горькому в жовтні 1916 року: «Надзвичайно радий буду побачити Вас, Олексію Максимовичу... Телефона у мене в квартирі, звичайно, немає... Якщо незручно буде мені дати знати листом, то скажіть по телефону 2-01-04, де мої сусіди неподалік. І якщо Ви скажете, що говорить Горький, то вони перенесуть мені те, що Ви скажете...» Потрібно ще встановити, кому з сусідів належав цей телефон.
Грушевський згадував, що Горький «дуже симпатично означив свою позицію до українства... таким чином... зустріч наша була справді дружньою». Грушевський і Горький домовилися тоді про створення спільного наукового збірника «Україна і Москва у їхньому духовному житті», підготовка якого була перервана революцією.
Упевнений, що такий збірник потрібно все-таки видати в наш час на рівні сучасних знань. При цьому виразні ознаки спілкування російської та української духовності варто сьогодні розкривати не лише в очевидних хрестоматійних сюжетах, айв історичних ремінісценціях, віртуальних переплетіннях доль, порівняннях українських і російських інтересів у вивченні духовного життя і т. ін. Скажімо, Андрій Бєлий досліджував поетику Миколи Гоголя, про українського й російського генія писав і Михайло Грушевський, До того ж, він вивчав творчість Л.Толстого, А.Чехова... Однак ці дослідження маловідомі не лише в Росії, а й в Україні. Для їхньої популяризації потрібні спільні зусилля вчених обох країн.
Перехрещення Андрія Бєлого і Михайла Грушевського на Арбаті було суто віртуальним. Вони не були знайомі, у їхніх творах не знайдеш взаємного згадування. Михайло Грушевський був далекий від символізму та від діячів «срібного віку». В свою чергу, те, що було для Грушевського сенсом життя і горизонтом історичної науки, у Бєлого зустрічається тільки красивою метафорою в «Симфонії (2-й драматичній)»: «На горизонті рум’янилася хмара: ніби чубатий запорожець завмер у танці з задертою до неба ногою». Між іншим, упевнений, цей зникаючий образ сподобався б великому українському історику.
Цікавий факт. Коли в березні 1917 року Михайла Грушевського було обрано в Києві головою Української Центральної Ради, він іще чотири дні жив у Москві. З будинку № 55 Грушевський вийшов 11 березня 1917 року на Арбат і вирушив на Брянський (Київський) вокзал. Вирушив у історичне безсмертя.
Михайло Грушевський був арбатцем недовго. Але й немало для такої великої постаті, як він. У всякому разі, цілком достатньо, щоб увійти в історію будинку № 55 на Арбаті. Тому встановлення меморіальної дошки на його честь могло б стати особливим проявом поваги російської держави до держави української. А ще це було б у традиціях Старого Арбату, що ввібрав у себе все краще з історичної спадщини світової культури. Згадаймо загадкові слова Андрія Бєлого: «Історія світу: Арбат».
«Слово Просвіти», 3—9 листопада 2005 року.
Іван Шишов,
член Національної спілки письменників України
Глибини староарбатського світу
Перед Вами, шановний читачу, прецікава книга. Це — справжня енциклопедія не лише вулиці Старий Арбат і всього Арбату, а й видатних арбатців як української, так і російської історії і культури. Це довідник, путівник і підручник, прочитавши який, розширюєш власний світогляд, поринаєш у солодощі інтелектуальних пізнань, виринаючи з яких, стаєш духовно багатшим, освітленим і залюбленим у життя.
На таку книжку треба було сподіватися давно, бо в Москві загалом і на Арбаті, зокрема, долі багатьох українських і російських діячів органічно переплелися, мов коріння трав цілинного степу. І от лише В.Мельниченку поталанило подужати цей незайманий матеріал і явити світові той розділ українсько-російського співжиття, який ніби й лежав на поверхні, тільки нікому не вдавалося до нього дотягтися дбайливою рукою.
До того ж, оце переплетення (чи не вперше?) автор показав не за канонічними совєцькими законами, де так званий старший брат вічно повчає молодшого (а насправді — старшого), ніби тицькає його пикою в грязюку, а на рівноправній основі, без найменших упереджень на чиюсь меншовартість чи чиюсь більшовартість. Ідеться так, як було насправді, де автор не оминає й гострих кутів як українського націоналізму, так і великодержавного російського шовінізму. Тільки не це в нього головне. А головне — об’єктивне зображення істини.
Радує, що саме українець написав книгу, сповнену непідробної любові до Арбату, Москви і цілої Росії. І в цьому ряді дана праця не поступається творам такого москвознавця, до речі, теж українця з походження, як В. Гіляровський.
В. Мельниченко йде, як один казав, своїм шляхом і зовсім не слідує за Гіляровським та іншими москвознавцями, а відкриває в цій галузі власну й неповторну сторінку.
Він з глибокою довірою, пошаною і повагою веде читача по арбатських провулках і навіть закутках, мов по лабіринту, довірливо розповідаючи про всі там приховані таємниці, особливо ж таємниці українського дивосвіту.
Ось цим ця книга і є цінною нам, українцям.
Стрижнем тут є Тарас Шевченко й Михайло Грушевський. їхнє перебування на Арбаті (в різні, звісно, часи) стало для автора провідною (або червоною) ниткою, якою він тісно пов’язав двох видатних українців в одне нероздільне ціле.
А тлом є весь Арбат з його архітектурними подробицями й видатними мешканцями, котрі тією чи тією мірою пов’язані з Україною або українською історією і культурою.
Тож перед нами минають століття ледь не з часів заснування Москви, яку, до речі, таки заснували українці — шостий син великого князя київського Ярослава Мудрого Юрій Довгорукий (це прізвище пишу в транскрипції законів української граматики — не Долгорукий, а Довгорукий), проходять цілі покоління значних політиків, діячів культури й науки. Ми знайомимося майже з кожним арбатським будинком, його історією, а відтак — з видатними арбатцями і їхніми творчими здобутками.
І головне, що і Шевченкову добу й часи Грушевського автор намагається показати в максимально наближених до тих подій обставинах, ніби вживлює читача у відповідний історичний антураж з усіма тодішніми атрибутами: архітектурою, зовнішнім виглядом арбатців, їхніми клопотами й турботами, пішоходними тротуарами, візниками, торговцями, трударями й інтелігенцією. Навіть з їжею і напоями. Тут ми бачимо крамнички, крамниці, крам і крамарів у їхньому часовому й простореневому розвиткові в усі пори року.
Чимало автор цитує відомих москвознаців, що ніби допомагає читачеві самому брати участь у творенні цієї насиченої глибоким змістом книги, а отже й детальніше усвідомити прочитане, довірливіше ставитися до автора і його тексту.
Звичайно, в Москві не лише Арбат так тісно пов’язаний з Україною. Тут є так звана вулиця Маросєйка (Малоросєйка), про яку згадує і В.Мельниченко. Там за доби гетьмана Івана Мазепи була ціла колонія українців з посольством і з українськими будівлями, зразки яких і тепер радують око вибагливого поцінувача архітектури, бо ж архітектором був не хто інший, як виходець із Ічні Іван Зарудний. Це він спорудив і славетну Вежу Меншикова в Кривоколінному провулку в Москві й церкву Івана Воїна на Якиманці (Якиманка - від назви храму Якима і Анни, що там стоїть і тепер). А продовжував навчання Іван Зарудний після Києво-Могилянської академії в Італії, куди його відряджував той таки гетьман Іван Мазепа.
В храмі Івана Воїна є ікона із зображенням видатного українського церковного діяча Дмитрія Ростовського (Тупталенка), причисленого до лику святих. Ще й сьогодні його „Житія святих" не мають собі рівних у Православній Церкві. Нещодавно їх перевидано аж у сімнадцяти грубезних томах.
Тобто місць у Москві, позначених українською присутністю, здавна є чимало, та Арбат серед них займає таки чільне місце хоч би вже тому, що сам стоїть на особливому місці, є своєрідним діамантом у короні Москви. Коли, наприклад, заглибитися в арбатські провулки, то навіть не віриться, що ти перебуваєш у такому метушливому й гамірному мегаполісі, як Москва. Там тиша і спокій, ніби в якомусь інтелігентному провінційному містечку. І варто лише виринути з тих глибин, як потрапляєш у швидкоплинні й шумовисті ріки московських вулиць: бульварного й Садового колець, Нового Арбату тощо.
І то не випадково, що саме на Старому Арбаті перед переворотом 1917 року жили майже всі члени Центральної Ради, котрі кинулися в Україну будувати нову державу, та, як відомо, потрапили в самісіньке пекло, де на них накинулися червоні, білі й зелені завойовники, а також анархісти на чолі з Нестором Махном, якого тепер декотрі намагаються представити ледь не ангелом-охоронцем України. З рук Леніна він одержав четвертий за рахунком орден Червоного Прапора. А Ленін просто так ордени не роздавав.
Як відомо, Олесь Гончар у своєму епохальному романі «Собор» показав Махна таким, яким він насправді був. Однак для декого й Олесь Гончар уже не авторитет. Та й він же, Махно, бував у Москві. От невідомо лише, чи бував на Старому Арбаті.
Та це не так важливо. Важливо те, що на цій вулиці і в цьому ареалі мешкали справжні українські патріоти, діячі культури і науки, про яких так проникливо пише автор даної праці.
В. Мельниченко в своєму дослідженні неодноразово звертається до будинку номер 9 на Старому Арбаті. І то не випадково! Насамперед тому, що там тепер знаходиться Український культурний центр у Росії, директором якого і є Володимир Юхимович. Директором високоосвіченим, дбайливим господарником і справжнім фахівцем національно-культурної справи.
За його «директорування» Центр дедалі більше набирає культурно-освітньої ходи. А планів глобальних у нього ще повно, про які він і розповідає в заключній частині цієї книги.
Зокрема, він пропонує на фасаді будинку № 9 встановити меморіальну дошку із зазначенням прізвищ Шевченка й Грушевського. Тут хотілося б додати - та й не тільки. Бо ж, повторюю, на старому Арбаті мешкало безліч діячів української історії та культури, про що В. Мельниченко красномовно й розповідає в цій книзі.
А коли з 1940-го року в будинку № 9 стала працювати книгарня «Украинская книга», то мені доводилось там бачити, скажімо, Тичину, Рильського, Сосюру, Малишка, Степана Олійника й Бориса Олійника, Миколу Вінграновського й Ліну Костенко, славетних співаків Івана Козловського й Дмитра Гнатюка, тобто старших і молодших подвижників української справи.
Та й літературні зустрічі там організовував нині покійний Іван Федотовитч Карабутенко, котрий очолював тоді українську секцію при Спілці письменників СРСР. Отож, коли український національно-культурний вогонь у цьому будинку й не палав, то не затухав. Лише з перервою, коли його було поставлено на затяжний капітальний ремонт.
Це була своєрідна Мекка для українських патріотів, які зліталися сюди з усіх усюд. Та чого Мекка? Це був Київ, той самий Київ, до якого здавна йшли віруючі й прочани з усього Православного світу.
Ідуть і сьогодні.
А дане дослідження В.Мельниченка, я переконаний, сяятиме розмаїттям свого змісту багатьом теперішнім і прийдешнім поколінням шанувальників української історії і культури, української душі. І москвознавці тепер без Мельниченкової праці матимуть, сказати б, блідий вигляд.
Передслово до книги В. Мельниченка
«Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
на Старому Арбаті» (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006).
Сергій Гальченко,
заслужений працівник культури України
Захоплюючі мандрівки
У нещодавно виданій книжці Володимира Мельниченка «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”» (Москва, ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 448 с.). мене як шевченкознавця зацікавили, насамперед, два підрозділи: «Тарас Шевченко в Москві» та «Шевченко і Аксаков». Автор наприкінці другого підрозділу констатував, що «недовгі відвідини Шевченком Москви в березні 1858 року були насичені важливими й цікавими зустрічами та знайомствами і залишили у Шевченка найкращі враження й спомини» (С. 100).
Обидва підрозділи, як і вся книжка, настільки заінтригували мене як читача й дослідника, що на багатьох сторінках я вимітив (буквально підкреслив кожне слово) порушену В. Мельниченком проблему «Шевченко і Грушевський», про яку він пише, що вона може стати навіть окремою грунтовною монографією. Хіба ж не заінтригують такі резюмуючі слова автора: «Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком ХХ століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, підняв достоїнство української нації, обгрунтував право українців на самостійне державне існування (С. 434).
У прикінцевих підрозділах «Національний скарб українського народу» і «Гуманний характер Шевченкової національності» (обидва заголовки — слова М. Грушевського) шевченківська тема у В. Мельниченка вже виходить за межі теми «Грушевський і Шевченко». Аналізуючи внесок видатного вченого у підготовку до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, автор дуже доречно наголошує на тому, що той ювілей, на думку Грушевського, вимагав від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята...» М. Грушевський вже тоді закликав усіх свідомих українців «взятися до здвигнення йому (Т. Шевченкові — С.Г.) пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї» (С. 399).
А далі В. Мельниченко, який впродовж п’яти років чи не найактивніше працює в Москві на благо української культури, нагадує нам, в Україні сущим, що двохсотрічний ювілей Кобзаря не за горами, і це свято має стати, за словами М.Грушевського, сказаними ще напередодні сторіччя, «ювілеєм українського відродження».
Чи ж буде воно таким? Можливо, й буде, але якщо йтимемо за М. Грушевським і не перетворимо і цей ювілей, про підготовку до якого вже свідчать постанови уряду України, починаючи з 1998 року, на традиційні, на жаль, переважно урочистості й помпезні заходи, доказом яких буде вражаюча статистика — побудова численних пам’ятників, музеїв і музейних кімнат, вихід у світ розкішних і дорогих видань творів Т. Шевченка, а натомість у багатьох навчальних закладах і бібліотеках не буде сучасного із найточнішими (автентичними) текстами примірника «Кобзаря».
Отож видана у 2005 році книжка В. Мельниченка про М. Грушевського, крім важливої головної теми, окреслила одну з найголовніших проблем, про яку ми в столичному Києві спочатку багато говоримо і енергійно творимо проекти якихось програм, віддаємо їх, здавалося б, в надійні, державні руки, але все воно десь осідає (якщо й справді осідає?) в шухлядах кабінетів високих інстанцій.
...І от у морі шевченкознавчої літератури з’являється нове дослідження В. Мельниченка на шевченківсько-московську тематику, перше прочитання якого не може залишити байдужим кожного, кому дороге ім’я Т. Шевченка. Мені ж пощастило перечитувати рукопис ще неопублікованої книжки тричі (професійний інтерес), але вже від першого прочитання склалося враження, ніби переглядаєш художній фільм, де немає штучних декорацій і традиційних павільйонних зйомок, де все природне, правдиве, ніби у фільмах С. Параджанова чи В. Шушкиша. Ну щоб, здавалося, ще можна відкрити нового, коли вже на цю тему писало чимало досілдників, а до 175-річчя від дня народження Т.Шевченка з’явився дуже солідний теоретико-літературний нарис Івана Карабутенка, Олексія Марусича і Михайла Новохатського «Шевченко в Москве» (Київ, Радянський письменник, 1989. — 320 с.).
Вже судячи з попередньої виданої книжки В. Мельниченка можна було спрогнозувати, що автор, здобувши шляхом найгрунтовнішого вивчення московських архівних джерел і найрідкісних, часом раритетних видань зможе знову відкрити читачеві не лише чимало невідомого, але навіть і відоме висвітлить у новому дослідницькому ракурсі. Оперуючи найбагатшим фактологічним матеріалом, В. Мельниченко вміє буквально заполонити читача (сподіваюся не лише українського шевченкознавця, але й історика російської культури середини ХІХ ст.) своєю захоплюючою розповіддю, яка читається не лише як історико-літературний нарис, а через наявність багатства здорового ряду сприймається як документальний, та навіть оригінальний художній фільм.
Ось лише деякі кіносюжети із цілком можливого, але поки що не знятого фільму про перебування Т. Шевченка в Москві за новою книжкою В. Мельниченка:
«Шевченко йшов по Тверській — одній із найстаровинніших у Москві...»; «Ще раніше по праву руку Шевченко побачив величний будинок московського генерал-губернатора»; «Тарас Григорович ішов по багатолюдній і гомінкій вулиці з кінця її, тобто вниз від Садового кільця, в очах рябіло від рекламних оголошень магазинів одягу, взуття, ювелірних виробів, а також вивісок розмаїтих ремісників, включаючи «мозольного майстра». Вітрини кондитерських магазинів були заповнені яскравими вишуканими коробками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з жерстяних банок чаю, какао, і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. У винних магазинах впадали в вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настойок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського... Шевченко на все це не звертав особливої уваги, як чоловік «іностранний», розглядував собі то церкви, то собори».
«Після відвідин Кремля Шевченко пішов по Ільїнці... Потім Тарас Григорович, як він пише, вийшов на Покровку, названу в ХVІІІ столітті по храму Покрови, що стояв на її початку. Сюди він добрався пішки, щоб зайти до знайомого Олександра Олександровича Сапожникова. Де саме жив мільйонер Сапожников? В документі того часу читаємо...» І далі йде грунтовна розповідь автора, яку переповідати замість нього, звичайно ж, не має потреби, бо все це варто читати, а не переказувати. Але не можу втриматися, щоб не висвітити ще кілька мікросюжетів, якими вдало наповнена вся авторська розповідь:
«Далі поет і артист (М. Щепкін — С.Г.) поїхали до Євгена Якушкіна. З ним Шевченко нещодавно познайомився»; «Куди ж далі подалися Щепкін і Шевченко? Вони виїхали з 3-ї Міщанської на Садову й попрямували... Читаємо у Шевченка...»
Напевне не лише українські шевченкознавці, але й москвознавці будуть зачитуватися високопрофесійною науковою працею В. Мельниченка, в якій постає Москва і її людність епохи Т. Шевченка. Адже в авторську розповідь часто і дуже вдало вплітаються історичні екскурси з належними коментарями, біографічними довідками про сучасників Т. Шевченка. А щодо опису московського побуту часів перебування там Шевченка, то цьому може позаздрити і професійний історик, і письменник історичного жанру. Чого лише варті описи московських вулиць і бульварів з дерев’яною мостовою і містками (тротуарами), з характерними лише для них забудовами, з садками і городами, з першими ліхтарями, з базарами, магазинами, лавками, поштою і поштовими скриньками, «калашнями» з калачами, церквами і церковними дзвонами, московським людом (кухарками, чиновниками, двірниками, водовозами, жебраками, кучерами, п’яничками, купцями), трактирами, кабаками, дворянськими зібраннями і т.д. й т.п. І все це не переобтяжує головної теми розповіді, не відволікає від неї, а вдало доповнює, урізноманітнює, викликає довіру у читача і бажання якомога швидше податися в захоплюючу мандрівку по московських вулицях і бульварах, поглянути на ті будинки, що збереглися, де побував або якими милувався Т. Шевченко. Отже, крім суто пізнавального значення, книжка кличе в дорогу, і це вселяє надію, що в Москві, саме за цією працею В. Мельниченка таки з’явиться туристський маршрут «Шевченківська Москва». І це, можливо, стане прикладом і для київських шевченкознавців, які поки що не спромоглися відновити існуючу колись ще за радянських часів екскурсію по шевченківських місцях Києва і провести її так, як це робить для приїжджих Володимир Мельниченко — відомий вчений-історик, письменник, мистецтвознавець, автор більше тридцяти книжок і численних статей, відомих не лише в Україні й Росії, але й далеко за її межами — в Японії, Болгарії, Молдові.
Отже, вирушаймо в цікаву подорож (спочатку по сторінках книжки) разом із Тарасом Григоровичем Шевченком, а наш провідник по Москві — мудрий оповідач Володимир Юхимович Мельниченко.
Передслово до книги В. Мельниченка
«Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
на Старому Арбаті» (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006).