України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи Було б чудово, якби на Старому Арбаті відкрилися ще кілька книжкових магазинів. М.: олма-пресс, 2005).

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Арбатський досвід Михайла Грушевського


В одного з грушевськознавців я прочитав: «Кажуть, рукописи не горять… На жаль, щодо Грушевського цей афоризм не мав сили». Дійсно, рукописи й інші документи Михайла Сергійовича, як ми вже знаємо, горіли, принаймні, двічі. Проте насправді, на мій погляд, якраз Грушевський дає видатне підтвердження того, що за великим історичним рахунком, рукописи все-таки не горять. Його твори продовжилися в нашому часі, буйно проросли в новітній українській історії. Кожний рядок Грушевського, що зберігся, ввійде до академічного Повного зібрання його творів, розпочатого в Україні на межі другого тисячоліття. В нього будуть включені всі опубліковані й неопубліковані твори видатного вченого й громадсько-політичного діяча, його епістолярну і мемуарну спадщину, архів.

Так само зацікавлено, пильно й докладно досліджується кожний період біографії Михайла Грушевського, в даному випадку московський — арбатський. Ці півроку склали немаловажну частину біографії великого українця й так само, як усе його життя, були розмежовані на світлі й темні смуги, наповнені тривогами, невдачами і хворобами, успіхами, радощами і удачами, зустрічами з давніми знайомцями і новими знайомствами, архівними пошуками і науковими дослідженнями, видавничими планами і організаційними турботами, одним словом — роботою, роботою, роботою… Арбатський період діяльності Михайла Грушевського був особливо характерний тим, що сконцентрував у собі його найвищі зусилля в організації українців у Росії, в Москві в ім’я української справи, «во славу нашої національної ідеї». Досвід, накопичений Грушевським в осінньо-зимові місяці 1916–1917 років, має сьогодні не лише науковий інтерес, але й практичне значення для роботи з українською діаспорою в сучасній Росії. Михайло Сергійович залишив яскравий взірець енергійної, продуманої, цілеспрямованої роботи в організаційній, громадській, науковій, видавничій сферах.

Був, очевидно, Божий знак у тому, що зоряний час Михайла Грушевського розпочався в ключовому місті царської імперії, в Москві, яка через рік стала столицею імперії радянської. Обидві системи не жалували Грушевського, і слід нарешті виправити цю історичну несправедливість, передусім, у російській столиці. Від’їжджаючи з Арбату в березні 1917 року, Грушевський явно сподівався на краще майбутнє для України і для себе: «Дай Боже! Хотілося б ще послужити — коли б сили і обставини!»

Історія дала московському засланцю можливість послужити Україні. Михайло Грушевський — яскравий і видатний взірець великого вченого, який в історично відповідальний для своєї країни час став великим політиком і державним діячем. Світ не знає іншого керівника держави, який би так результативно й неперевершено використав свої глибокі знання історії країни в ім’я здобуття нею незалежності. Владислав Верстюк писав: «Якщо великим ученим, незаперечним авторитетом в історичній науці М. Грушевського зробила його «Історія України-Руси», то великим політиком — його діяльність на чолі Української Центральної Ради. 1917 рік — це час найвищого піднесення його політичної кар’єри».

Не забудемо, що цей крутозламний рік Михайло Грушевський зустрів якраз у Москві, що перед своїм історичним злетом він жив і працював в ім’я України на старовинній московській вулиці. Грушевський і не підозрював, як точно й пророче написав у спогадах про життя на Арбаті, що «здавалось особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії…» Дякуючи йому, українська національна енергія в кращих її виявах присутня сьогодні на Арбаті. Саме так, адже закон збереження енергії діє і в духовній сфері. Культурний центр України в Москві виступає спадкоємцем духовних традицій Михайла Грушевського.

Михайло Сергійович був би щасливий, аби, вступаючи на Старий Арбат з боку Арбатської площі, відразу побачив синьо-жовте полотнище Державного прапора України над Культурним центром України в Москві. Так само добре видно його сьогодні тим пішоходам, які крокують через Арбат з боку Смоленської площі.

Раніше Державний прапор вивішувався над будинком № 9 лише в святкові дні, а з часу відзначення 10-ї річниці незалежності України, у 2001 році, ми залишили його назавжди. Коли бачиш Прапор України на Арбаті, серце наповнюється гордістю від усвідомлення того, що незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно.

Збуваються пророчі слова Михайла Грушевського:

«…Україна перейде через усі потрясіння, її економічне й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки революції будуть закріплені, інтереси трудящих українських верств будуть забезпечені, культурні й національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національностей України також».

Прапор України на Арбаті, 9 означає духовну присутність України в самому серці Росії. Культурний центр України в Москві робить усе можливе для зміцнення дружби двох народів, поглиблення взаєморозуміння між сусідніми державами, взаємозбагачення російської та української культур і духовності. Він уособлює за кордоном нашу споконвічну й могутню, творчу й миролюбну силу, яка, говорячи словами Грушевського, в хвилинах високого піднесення народної енергії вміла дивувати світ: «Покажім, що вертається до нас та давня сила. Об’явім її світу!»

В контексті різнобічної діяльності Культурного центру здійснюється масштабний проект «Михайло Грушевський», у рамках якого і видана ця книга. У нас проходять документальні та книжкові виставки, творчі вечори, зустрічі вчених і широкої громадськості, присвячені великому українцю. Була представлена монографія Грушевського «История украинского народа», видана нещодавно в Москві. Виступав з науковою доповіддю про нього відомий грушевськознавець Руслан Пиріг, відбулася презентація роману письменника Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Пройшов круглий стіл, на якому було представлене листування Грушевського з Горьким, що зберігається в Архіві О.М. Горького в Москві. Культурний центр вніс свій вклад у відкриття меморіальної дошки великому українцю на будинку по вулиці Погодінській 2/3 у Москві.

В даний час за домовленістю з ректором Української академії мистецтва, президентом Академії мистецтв України, академіком Володимиром Чебикіним один із дипломантів художнього вузу готує скульптурний портрет Грушевського, який буде встановлено в приміщенні Центру. Ми також проводимо роботу по створенню експозиції, присвяченій Грушевському, в староарбатському будинку № 55, у контексті Меморіального музею Андрія Бєлого…

Вхід до Культурного центру України в Москві могли б оздоблювати слова самого Михайла Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством». Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком ХХ століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, підняв гідність української нації, обгрунтував право українців на самостійне державне існування.

Грушевський яскраво показав, що роботу з українцями в Росії можна й треба проводити за всяких умов, у тому числі в смутні часи, в період революційних потрясінь і тектонічних зрушень у суспільстві. Це має велике значення, бо чимало подібного чи схожого виявилося між подіями 1916–1917 років і подіями на зламі двох століть — двадцятого і двадцять першого — та й сьогоденням, зокрема в суті та нюансах українського питання в Росії.

Грушевський надавав великого значення здійсненню агітації серед широкого загалу українців у Росії, проте не меншої уваги — пропагандистській роботі серед найбільш свідомих представників української діаспори. Він грунтовно довів, що усне й друковане слово неминуче проросте зерном історичного успіху в національному розвитку.

Величезний досвід Михайла Грушевського свідчить, що вся робота серед українців має проводитися на серйозному науково-теоретичному грунті. Розробка теорії національного питання з урахуванням якісно нових історичних умов і наукові дослідження з історії України та українознавства виступають обов’язковою передумовою успішної активної й послідовної державної політики в цій сфері. Щоправда, постанов, концепцій і програм, сповнених добрими намірами, оголошувалося чимало. Проте в них переважала декларативність, не передбачалося серйозних організаційно та фінансово забезпечених механізмів реалізації. Державна політика в роботі з українською діаспорою покликана перетворити формулу «світове українство» з політичного гасла на вагомий і незаперечний чинник національного буття та майбуття.

В полі зору Грушевського постійно знаходилося відстоювання прав і інтересів українців у Росії. Скажімо, в московський період він активно й наполегливо захищав галичан, які зазнали багато нещасть у роки Першої світової війни. За словами Грушевського, «у той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, спинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більш грубо, насильно і варварськи». Зараз інший час, інші проблеми. Проте принципова установка на захист українства залишається незмінною, а підтримка української діаспори є нині важливим завданням держави.

На початку ХХІ століття необхідно, нарешті, спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й повсюдно — реальну підтримку українських діаспор, як носіїв української мови, культури, духовності, як репрезентантів нашого національного імені, як доказ реальної та багатогранної присутності українства в світі, а в Росії в першу чергу.

Серед усіх потреб українського національного життя Михайло Грушевський висував наперед потребу української мови і рідної школи: «Яке велике діло, щоб народ мав добру школу на своїй рідній мові, — без цього не може бути він просвіченим, заможним, щасливим». Грушевський залишив блискучий приклад реального втілення настанови Тараса Шевченка, який, турбуючись про піднесення рівня національної літератури, забезпечення самостійного шляху її розвитку, писав: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Ще на початку XX століття Грушевський заявив, що «питання сі — про українську мову, школу й освіту, не порішені в Росії досі, і довго ще про них прийдеться змагатися й споритися…» Так воно і сталося. Навіть в якісно нових умовах існування незалежних держав — України і Росії — питання про українську школу в Росії залишається практично невирішеним. Тоді як, говорячи словами Грушевського, «сього вимагають культурні інтереси українського громадянства Росії і вкінці — сама репутація Росії як культурної держави...»

Системний підхід вимагає створення в Росії національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент. Ця проблема стосується всіх національних діаспор і може бути вирішена після вироблення самих критеріїв освітнього етнокомпоненту, визначення його стандартів, одним словом, через виведення національної освіти із сфери аматорської з ентузіастичною працею в сферу державну, справді професійну. Саме збереження національної самобутності та задоволення інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, дозволить молодим українцям Росії, говорячи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його…»

Молодіжний рух в українських громадських організаціях Російської Федерації знаходиться в зародковому стані, а головними діючими особами цих організацій, які теж виникли порівняно недавно, є люди старшого й середнього віку, і одна з головних проблем — залучення дітей та молоді до національно-культурної роботи. На жаль, далеко не всі керівники українських організацій дивляться на молодь очима Михайла Грушевського, який, працюючи з українською діаспорою в Москві на межі 1916–1917 років, гордився з того, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського руху», що «з молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки», а в результаті «поверталась до мене молодіж». Сучасна українська молодь Росії не повертається душою до деяких українських громадських організацій Російської Федерації.

На чільне місце Грушевський ставив видання українських періодичних органів у Росії, і сам активно брав участь в їх роботі. В цьому контексті відсутність в наш час української федеральної газети в Росії — нонсенс, і пам’ять про Грушевського волає до невідкладного вирішення цього питання. Так само необхідно на міждержавному рівні створити сприятливі умови для розповсюдження в Росії української книги й преси в умовах ринку і приватного інтересу.

Досвід Грушевського вчить, що розгортання й поглиблення роботи серед української діаспори вимагає чималих організаційних зусиль, зокрема утворення спеціальних культурних, просвітницьких, освітніх наукових і видавничих організацій, товариств і т.п., які професійно займалися б цими важливими напрямками роботи.

Нітрохи не втратили актуальності роздуми й пропозиції Михайла Грушевського щодо розвитку українознавства в Росії, хоча вони мали місце й були сформульовані в якісно інших умовах. «Наукові потреби на полі українознавства» (Грушевський) мають сьогодні включати весь перелік українознавчих галузей науки, названих ним: українська мова і література, історія й археологія України, українське право, економіка, статистика й географія України, історія українського мистецтва... Наша держава має всіляко підтримувати й заохочувати вчених, які досліджують українознавчі проблеми в Росії. Так само необхідне державне сприяння спільній науковій розробці українськими й російськими вченими ключових питань сучасного українознавства. З цією метою слід активніше використовувати незатребуваний потенціал Культурного центру України в Москві.

Важливо зафіксувати, що Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи і не терпів пустої балаканини про так звану «широчайшу перспективу»: «Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу…» Саме про це слід думати і сьогодні.

Маємо також добре пам’ятати, що в Росії дехто втовкмачує в голови наших співвітчизників ідею про Україну, як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося. Довгий час працюючи в Москві, я бував на наукових конференціях, де чув заяви, скажімо, про «єдиний російський етнос, у якого є лише певні регіональні особливості» або декларації про те, що «формування української і білоруської культур почалося пізніше, ніж це вважалося в радянські часи».

Імперські амбіції з новою силою виплеснулися після виходу в світ книги Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Одна з російських газет, нічтоже сумняшеся, написала:

«Визнати Україну не «Росією» для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжя — це не Росія, Урал — не Росія, Сибір — тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков — не Росія як і Смоленщина, яка опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна…» (виділено мною — В.М.).

Таким чином, і в наш час у декого в Росії не віджило прагнення «зробити українську народність непомнящим родства Іваном» (Грушевський). Отже, ми не повинні ховати голову в пісок від очевидних гірких реалій, а зібрати докупи кращі інтелектуальні сили для роботи з українцями Росії, як це показав на ділі Грушевський.

Його приклад вчить справді науковому обговоренню й вирішенню гострих питань історичного минулого двох держав. На слушну думку Івана Дзюби, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна-Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідства, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в другого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. «Для всього свій час і година своя кожній справі під небом…»

Виявилося, що не так і просто жити в рівноправному добросусідстві. Навіть при багатовіковій спільній історії у нас дуже мало досвіду суверенно-державного співіснування. В цій важливій справі необхідне опертя на праці видатного українського історика та його власний практичний досвід спілкування з російськими вченими й громадсько-політичними діячами. Згадаймо свідчення самого Грушевського: «Хоч мене тримано «під пильним доглядом поліції», проте я постійно бував... між російськими радикалами та революціонерами». На жаль, навіть у нинішніх умовах мало хто з лідерів української діаспори в Москві може похвалитися серйозними контактами з прогресивними російськими вченими, політиками, державними діячами.

Очевидно, що постать Грушевського, як і Шевченка, може стати об’єднуючою в спільній цілеспрямованій роботі всієї української діаспори в Росії, тим більше незадовго до 140-річчя від дня народження Михайла Сергійовича. Значно більшої уваги заслуговує пропаганда за кордоном наукової концепції Грушевського, виконання його заповіту про популяризацію «схеми української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу».

Грушевський усвідомлював, що серед української громади в Росії завжди були і будуть люди, «відірвані від українського громадянства» і ті, що «занадто зжилися з російською культурою». Він зірко підмічав «земляків, яких нізащо не можна було притягти до чого-небудь, що пахло громадською українською роботою». Михайло Сергійович не мав жодних ілюзій щодо реальних можливостей нероб і балакунів, але це не впливало на його власну невтомну працю. За десятиліття, що пройшли з того часу, бездіяльних галасунів ще й додалося. Вони нічого не здобули з уроків історії й законсервувалися в одномірному світі, поділяючи всіх його мешканців на «своїх» і «чужих». Зокрема, в діяльності державної установи — Культурного центру України в Москві — вони хочуть бачити не державну, а свою вузькокорпоративну політику. Складається враження, що лише метушливі урапатріоти знають, як працювати в ім’я держави і як її любити. По суті, ці люди в Росії «працюють українцями» так само, як Паніковський до революції в Києві «працював сліпим». Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Недоброзичлива, вкрай суб’єктивна й дратівлива позиція «вічних опозиціонерів» вже давно шкодить незалежній Україні. Слід пам’ятати, що так само, як наша держава не втручається у внутрішні справи закордонних організацій діаспори, недопустиме нав’язування з їхнього боку будь-яких ідеологій та установок, втручання у внутрішні справи України.

Втім, сучасне світове українство перспективи свого розвитку пов’язує не з деструктивними силами, а з розвитком Української держави. У резолюції ІІ Всесвітнього форуму українців (1997 рік) записано: «Не полишаючи допомоги діаспорі й, навпаки, нарощуючи цю допомогу, особливо східній, основні зусилля ми повинні спрямувати на вирішення проблем становлення України як демократичної, правової, духовно багатої і процвітаючої держави».

У Михайла Грушевського треба вчитися критичного ставлення до своєї роботи. Він умів здійснювати реальну самооцінку зробленого. Скажімо, Грушевський сам визнав, що йому не вдалося (точніше він не встиг. — В.М.) широко розгорнути роботу українського наукового товариства в Москві. Нині трапляється, що галасу більше, ніж реальної роботи, критична самооцінка часто практично відсутня.

Нагадаю, що Грушевський у свій час підкреслював «присутність в Москві великого числа освічених і навіть учених українців». На чолі їх стояли такі видатні українські діячі як Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський! Нині число «освічених і вчених» українців у російській столиці незмірно виросло, їх можливості незрівнянно більші, ніж у часи Грушевського. Тому московські українці заслуговують на лідера зі світовим або європейським іменем.

Михайло Грушевський залишив повчальний досвід фінансового забезпечення масштабних проектів, особливо за складних історичних умов. Досить згадати про багаторічне видання «Літературно-наукового вістника» чи організацію в передреволюційній Москві українського видавництва на паях. Кожну важливу справу Грушевський починав з економічного обгрунтування. Наявні гроші намагався найдоцільніше й якомога вчасно вкласти в українську справу: «Важна ложка до обіду».

Аксіома в тому, що без фінансування неможливі серйозні культорологічні проекти. Скажімо, Культурний центр, який знаходиться на госпрозрахунку, давно б’ється над суттєвим розширенням «Української книгарні», проте грошей в своєму бюджеті для повномасштабного забезпечення виключно важливої справи знайти поки що не може. Якось забулося, що на початку 90-х років найперша постановка питання про передачу будинку № 9 на Арбаті під Культурний центр України була пов’язана саме з тим, що в ньому в радянські часи десятки років знаходився магазин української книги. Першопривід реконструкції й будівництва Центру, на превеликий жаль, відійшов на другий план, і навіть Рік України в Росії не усунув цю прикрість. Мабуть, прийшов час допомогти нам у цьому на рівні української держави. Адже єдина в Москві «Українська книгарня» представляє країну з унікальним книжковим світом, яким цікавляться не лише наші співвітчизники але й росіяни. Важливо фінансувати організацію в «Українській книгарні» відділу «Книга-поштою» та розширення асортименту її товарів за рахунок аудіо- і відеопродукції, української символіки, сувенірів і т.д. Все це потребує коштів для закупівлі продукції, придбання спеціального торговельного обладнання, організації реклами і т. ін.

Відсутнє фінансове забезпечення методичної роботи з українськими організаціями в Росії. Скажімо, зростає потреба у підготовці й розповсюдженні друкованих методичних матеріалів з питань пропаганди української культури в Росії. Крім того, Центр повинен мати ресурси для систематичного проведення науково-практичних зустрічей і «круглих столів» із залученням учасників з російських регіонів. Це дозволить предметніше розглядати конкретні проблеми української діаспори, формулювати наукові рекомендації для їх вирішення, піднесе звучання самої «української теми» в російському житті, сприятиме розповсюдженню об’єктивної інформації про Україну та українство.

Якби Культурний центр фінансувався державою, то відпала б потреба у здачі ним в оренду значних офісних площ усередині будинку. Зрозуміло, що їх можна було б ефективно використати в інтересах української держави, скажімо, розмістити редакцію першої в Росії довгожданої україномовної газети. В повний зріст і логічно постає питання про організацію україномовного журналу, подібного до «Променя», яким опікувалися Володимир Винниченко і Михайло Грушевський.

Доцільно було б створити в Культурному центрі спеціальний аналітичний відділ, який би оперативно відслідковував сучасні процеси розвитку російсько-українських культурних зв’язків і вносив конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення й поглиблення.

В Центрі можна всерйоз розгорнути стажування молодих українських культурологів, учених, які досліджують проблематику українсько-російських відносин.

Значні фінансові труднощі Центр долає в ході масштабних презентацій регіональних українських осередків у рамках проекту «Діаспора». Запрошення великої кількості учасників мистецьких колективів, інших представників української діаспори, їх розміщення і харчування в Москві — все це проблеми, що стають іноді непереборними. Звичайно, левову частину витрат має взяти на себе російська сторона, але й Культурний центр хотів би почуватися вільніше у фінансовому плані в таких екстремальних ситуаціях. Створення фінансово забезпеченого механізму реалізації проекту «Діаспора» могло б у найближчі роки кардинально змінити на краще ситуацію в роботі з українською діаспорою в Росії.

Вже давно перезріла проблема комп’ютеризації всіх організацій української діаспори в Росії, їх оперативного щоденного зв’язку з Культурним центром і між собою.

В центрі працюють курси української мови, проте цього вже мало. Настав час поглиблювати й розширювати роботу за рахунок вивчення кількох українознавчих дисциплін, залучення ширших прошарків іншомовного населення до вивчення української мови і культури. Все це можна і треба робити, проте лише за умови цільового фінансування.

Взагалі потреби української освіти в Російській Федерації залишаються фінансово не забезпеченими. Найскромніший формат вирішення проблеми на федеральному рівні вимагає придбання для всіх регіонів засобів навчання української мови, як іноземної, та українознавства у вищій школі. Йдеться про основні засоби (навчальні комплекти всіх рівнів навчання та підручники з української мови і літератури, українознавства) і допоміжні засоби (аудитивні, візуальні, аудіовізуальні).

Серйозний, концептуальний підхід до справи передбачає підготовку і видання підручників та методичних посібників: інтегрованого підручника з української мови для 7-11 класів; підручників з україно-знавства для середнього і старшого шкільного віку та для студентів вузів; підручників для недільних шкіл і навчально-допоміжних комплектів для вчителів; посібників з методики викладання української мови, як іноземної.

Звичайно, що розв’язання цих, як і багатьох інших важливих для діаспори питань, виходить далеко за межі можливостей Культурного центру і вимагає міждержавного порозуміння та співпраці. Проте Центр міг би стати координуючим органом у реалізації конкретних програм і проектів. За його участю в Москві можна було б організувати курси підвищення кваліфікації викладачів української мови та українознавчих дисциплін вузів Російської Федерації.

Хотілося б, щоб і російська сторона зробила реальні кроки в напрямі реалізації заяви президента Володимира Путіна (весна 2004 року) про те, що в Росії буде цілеспрямовано вестись робота по створенню умов для вивчення української мови.

Що стосується української сторони, то, мабуть, найкраще, якби ці питання поступово розв’язувалися в рамках реалізації державної програми «Закордонне українство до 2005 року» чи наступної після неї відповідної державної програми. У всякому випадку Культурний центр України в Москві міг би сподіватися на пильнішу увагу держави до його фінансових скрут і можливостей. Адже мова йде про багатомільйонну українську діаспору Росії, яка залишається значною мірою неосвоєним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом нашого народу. Українська діаспора може і повинна значно вагоміше відчуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Якщо ми прагнемо повноцінно виконувати материнський обов’язок незалежної України перед українською діаспорою в Росії, якщо ми намагаємося проводити науково обгрунтовану державну політику в цій стратегічно важливій сфері, то необхідно не тільки ефективніше використовувати потенціальні можливості Культурного центру України в Москві, але й створювати його філіали в регіонах. Незначні в масштабах держави й глибоко продумані, цільові фінансові затрати окупляться сторицею, матеріалізуються в активізації українських культурних, просвітницьких, освітніх організацій.

Ще один дуже важливий момент. Ми переконалися, що Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб залишити достатньо повну картину життя московських українців, власної діяльності під час перебування на Арбаті. Зокрема, він писав «Спомини», в тому числі про арбатське життя, розраховуючи на майбутнього читача. Книга, яку читач тримає в руках, з’явилася на світ, дякуючи, передусім, спогадам і листам, іншим документам, які залишив сам Грушевський. Так само він намагався розповісти якомога більше про вклад в українську справу багатьох конкретних людей, які проживали в Москві в передреволюційні роки. Наслідуючи ці традиції, було б доцільно видати документальний збірник, складений із «Споминів», статей і листів Грушевського періоду його перебування в Москві та спогадів і публікацій інших відомих українців, які працювали в цей час у місті. Хотілося б також, щоб після книги про життя й діяльність Грушевського на Арбаті з часом з’явилися монографії про московський період біографії Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Чекає свого автора окреме дослідження про часописи «Украинская жизнь» і «Промінь» з широкою публікацією кращих матеріалів цих українських видань, які виходили в Москві. До того ж, на мій погляд, настав час підготовки спеціальної узагальнюючої монографії про діяльність московських українців у Москві на початку ХХ століття (до 1917 року).

Ще раз окремо хочу повторити пропозицію про видання збірника наукових статей на тему: «Україна і Москва в їх духовному житті», свого часу задуманого Грушевським і Горьким. Ці два видатні сини українського та російського народів показали блискучий приклад творчої співпраці вчених і письменників двох країн, який гідний наслідування. До сучасного збірника могли б увійти статті відомих українських учених на теми, заплановані ще Грушевським, а також новітні наукові дослідження сучасних українських і російських авторів. У ході підготовки такої праці можна було б провести міжнародну наукову конференцію з тематики збірника. Для здійснення цього масштабного проекту необхідно використати потенціал Культурного центру України в Москві, який міг би виступити його співавтором і координатором.

Робота над книгою про Михайла Грушевського підказала мені ідею створення монографії про багатовікову присутність України на Арбаті та значний український внесок в історію видатної вулиці Росії. Зараз я досліджую тему «Україна на Старому Арбаті. Нариси з історії семи століть», що охоплюватиме час з XV по XXI століття.

В процесі роботи над книгою про Михайла Грушевського з’явилося чимало пропозицій, що стосуються нинішнього Старого Арбату, невід’ємною частиною якого вже став Культурний центр України в Москві. Нині на будинку № 9, де він знаходиться, лежить почесна місія й велика відповідальність не лише перед Україною, а й перед Росією і Москвою. Саме він перший розпочинає Старий Арбат з боку Арбатської площі по непарному боці вулиці. Будинки № 1, 3, 5 і 7 вже давно знесені, й нині на їх місці зведений новітній багатофункціональний торгово-офісний комплекс. Але він у нашому випадку не рахується — історичний Арбат має свою відвічну нумерацію.

Наприкінці минулого століття москвознавець Лев Колодний з гіркотою писав: «Нині на пішохідному Арбаті запалюються поки що нові вогні магазинів, кафе, погасли всі кінотеатри, немає жодного виставкового залу, музею, бібліотеки, читального залу: на весь Арбат — єдиний театр Вахтангова».

Україна реконструювала будинок № 9 не під доходний магазин чи готель, а під Культурний центр. І відразу на Арбаті з’явилися виставковий зал і бібліотека, кінотеатр, читальний і концертний зали.

Проте, безперечно, це не вирішує всіх проблем духовного розвитку Старого Арбату. В свій час академік Дмитро Лихачов мріяв про те, що сучасний Арбат має стати Вулицею Культури, заповненою музеями, бібліотеками, виставковими залами, студіями й просто по-домашньому тихими й затишними осередками, де можна посидіти й поговорити з друзями. Розповідаючи про це в унікальній книзі «Арбат — один кілометр Росії» (1993 рік), її автор Іммануіл Левін написав: «Арбат ще чекає свого часу. Чекає разом з усією Росією! Збудеться мрія одного з найбільш світлих і чесних умів нашого часу — академіка Дмитра Сергійовича Лихачова...»

Чесно кажучи, в повній мірі не поділяю цього оптимізму. Проте ідеал для того й існує, щоб до нього прагнути. Справді хочеться вірити в те, що знайдуться все-таки мудрі й далекоглядні люди, які по-справжньому візьмуться за перетворення Арбату з ярмарково-балаганної, бутафорсько-розважальної, бульварно-демократичної вулиці у вулицю справді високої культури. Тоді їм необхідно буде якщо й не повністю виконати програму Лихачова, то хоча б створити на ній ще кілька духовних точок опори, подібних до Театру ім. Євг. Вахтангова, Квартири-музею О.С. Пушкіна, Будинку актора, Культурного центру України в Москві.

В цьому контексті, на мій погляд, особливо бажано було б відновити безжалісно знесену величну святиню й красу Арбату — церкву й знамениту дзвіницю храма Миколи Явленого біля вигину Арбату на розі Сєрєбряного провулку, тобто зовсім недалеко від будинку № 9. Так само як знову з’явлений храм Христа Спасителя в якійсь мірі згуртував розколоте суспільство, став певною духовною передумовою відродження Москви й Росії, Микола Явлений допоможе повернути в наш час найкращі і найвищі традиції Старого Арбату. Мені здається, що ця церква пробуджуватиме людську совість й створюватиме на Арбаті життєдайну духовну ауру. Взагалі, якщо говорити хоча б про часткове повернення до назавжди втраченого Старого Арбату, то це, на мою думку, має відбуватися якщо не через буквальне відновлення Миколиних церков, то хоча б — явної пам’яті про них, бо, таки мав рацію Андрій Бєлий: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?»

Було б чудово, якби на Старому Арбаті відкрилися ще кілька книжкових магазинів. Борис Зайцев з його відродженням пов’язував такі слова: «Из витрин магазинов книги смотрят...» Принаймні, можна було б, не відкладаючи надовго, зробити важливий крок — замість вульгарних сувенірних палаток, які спотворюють Арбат, розмістити на їх місці книжкові розвали. Одне це радикально змінило б обличчя Старого Арбату, прегарним духовним пунктиром позначило б його як справжню Вулицю Культури. В Культурному центрі, в будинку № 9 на Старому Арбаті працює магазин «Українська книгарня». Тим самим історична традиція триває.

Очевидно, необхідно нарешті виробити концептуальний підхід до розміщення меморіальних дошок і пам’ятних знаків на сучасному Арбаті й у сусідньому провулоччі. Йдеться, передусім, про те, що багато знаменитих і відомих арбатців не закарбовані в пам’яті старовинної вулиці, їх імена не збережені в новітній арбатській атмосфері, не донесені до пересічного перехожого.

Побіжно глянемо під цим кутом зору на саму вулицю Арбат. Усім відомо, що тут увічнені Пушкін, Бєлий і Окуджава... Є меморіальна дошка художнику Сергію Іванову... В радянські часи встановлені меморіальні дошки на будинках, в яких жили письменниця Шагінян і полярник Папанін... У 90-х роках минулого століття з’явилася меморіальна дошка на будинку № 51, де жив автор «Дітей Арбату» письменник Рибаков... Можна назвати ще кілька пам’ятних відзнак, але все одно це крапля в морі.

Залишається чимало людей, які достойні того, щоб їх імена були увічнені на Арбаті. Скажімо, не знайшли гідного відображення в обрисі сучасного Старого Арбату його син Олександр Суворов або його знамениті співці Борис Зайцев, Іван Бунін... Не згадані поет Костянтин Бальмонт і письменник Олександр Купрін... Є меморіальна дошка, присвячена філософу Олексію Лосєву, й немає згадки про філософа Миколу Бердяєва... Є меморіальна дошка, присвячена композитору Олександру Давиденку й залишаються поза увагою інші, значно відоміші композитори.

Не менш важливо й цікаво продумати систему введення в інфраструктуру Старого Арбату літературних героїв, яких у свій час «поселили» тут Іван Тургенєв, Лев Толстой, Михайло Булгаков, інші письменники. Подібний досвід є в Києві, де споруджені теплі пам’ятники Проні Прокопівні й Свириду Голохвастову на Андріївському узвозі або Паніковському на розі Хрещатика і Прорізної. На початку осені 2004 року в Ялті відкрито унікальний пам’ятник, в якому прекрасно поєднані постать письменника з його літературним героєм: «Чехов і „Дама з собачкою”». Подібна робота ведеться й у Москві. Втім, не обов’язково примножувати скульптури на кшталт арбатської принцеси Турандот, адже можна знайти інші способи привернути увагу жителів і гостей Арбату до його літературного минулого.

Що стосується Культурного Центру України в Москві, то його створення й діяльність на Старому Арбаті є не лише виявом поваги нашої держави до славної історії найзнаменитішої вулиці Росії, але й вклад у її майбутнє. Творча діяльність Центру вносить особливий колорит у сучасне життя Старого Арбату, сприяє зараз і, сподіваюся, сприятиме в майбутньому відродженню його слави як історико-культурної, духовної вулиці Росії. Культурний центр України якраз уособлює наближення Старого Арбату до лихачовського ідеалу — Вулиці Культури.

Саме в цьому контексті необхідно зробити все можливе, щоб арбатець Михайло Грушевський — видатний представник української науки, культури і духовності — був увічнений на старовинній вулиці. Вважаю, зокрема, що на Старому Арбаті перед входом до Центру має з’явитися скульптурна постать великого українця, бо ж він справді проходив мимо будинку № 9, а головне його постійна духовна присутність тут є незаперечною.

Грушевський був арбатцем небагато часу. Проте й немало для такої видатної й діяльної постаті, як він. Принаймні, цілком досить, щоб увійти в історію Арбату. Отже, встановлення меморіальної дошки на будинку № 55 було б справедливим ушануванням пам’яті видатного громадського і державного діяча, вченого зі світовим іменем, академіка Всесоюзної Академії наук.


Післямова до книги В. Мельниченка

«Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат 55»,

(М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005).


Володимир Мельниченко,

доктор історичних наук