України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Поет імперії і поет волі На ній автор уперше позначив цифрами місцевості, окремі місця, будинки та споруди Москви, які Тарас Шевченко відвідав чи Мандрівки шевченківською Москвою Замечательный знаток Москвы Міжнародний журнал «Форум» (Москва), № XLVIII — XLIX. Есть в столице Москве

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Поет імперії і поет волі


У Культурному центрі України в Москві пройшов „круглий стіл” «Тарас Шевченко і Олександр Пушкін — наші сучасники». Його учасників привітали заступник голови Національної спілки письменників України Василь Шкляр і секретар Правління Спілки письменників Росії, випускник Київського університету Володимир Середін. З доповідями виступили проректор Літературного інституту ім. О.Горького, доктор філологічних наук Олександр Ужанков, провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника в м. Каневі, кандидат філологічних наук Зінаїда Тарахан-Береза, завідувач відділу теорії літератури XXI століття Інституту світової літератури ім. О.М. Горького Російської Академії наук, доктор філологічних наук Сергій Небольсін. В цікавій розмові взяли участь заступник голови Кіровоградського земляцтва в Москві, член спілки письменників Росії Владислав Чуканов, голова Житомирського земляцтва в Москві, заслужений художник Росії Віктор Дем’янчук, старший науковий співробітник Державного музею О.С. Пушкіна Тетяна Євстаф’єва, поетеси Ірина Панова і Ірина Панченко та ін. Поезії Шевченка і Пушкіна читав народний артист Росії Микола Дупак, пісні й романси на їх вірші виконувала солістка Великого театру, полтавчанка Лариса Білан.

Увазі читачів пропонуємо вступне слово генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук Володимира Мельниченка, виголошене на засіданні „круглого столу”.


Коли в лютому 1844 року Шевченко вперше побував у Москві, він познайомився з екстраординарним професором Московського університету, вихідцем зі Полтавської губернії Осипом Бодянським, який жив на Арбаті в Столовому провулку. Це — за два кроки від церкви старого (Великого) Вознесіння, де за тринадцять років до того О. Пушкін вінчався з Наталі Гончаровою. Ось так і відбулося перше віртуальне перетинання двох поетів на московській землі. У березні 1858 року Шевченко два тижні жив у Михайла Щепкіна у Воротниковському провулку, поряд із будинком Павла Нащокіна, в якому неодноразово бував Пушкін (востаннє — у травні 1836 року). Нарешті, перед самим від’їздом із Москви 25 березня 1858 року Шевченко заїхав до Олександра Кошелєва, який мав власний бдинок на Поварській вулиці ( тепер — будинок № 31). Це — поруч із садибою Шереметьєвих (тепер — будинок № 27), в якому в грудні 1828 року у свого товариша Сергія Кисельова Пушкін читав «Полтаву».

У Шевченка перша згадка про Пушкіна з’являється15 червня 1853 року в листі з Новопетровського укріплення до С.С. Гулака-Артемовського. Тарас Григорович перефразував рядки з «Евгения Онегина»:

«Одних уж нет, а те далече,

Как Пушкин некогда сказал».

У російськомовних “Близнецах” (1855 рік) згадується «Капитанская дочка», а в «Художнике» (1856 рік) — пушкінська поема «Анджело»: «За чаем Карл Павлович (Брюллов — В.М.) прочитал “Анджело” Пушкина...» 19 липня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «...Построил каркас поэмы вроде «Анджело» Пушкина, перенеся место действия на Восток. И назвал её “Сатрап и Дервиш”». Про плани роботи над цим твором Шевченко записує в щоденнику і 8 грудня. Поет повністю не здійснив задуму твору, хоч частково він був реалізований у розпочатій Шевченком поемі «Юродивий» (1857 рік). У «Прогулке с удовольствием и не без морали» (1855—1858 роки) Шевченків герой говорить: «Стихи Пушкина не сходили у меня с языка, пока мы не подъехали к селу». 12 грудня 1857 року Тарас Григорович відзначив у щоденнику, що подивився в Нижньому Новгороді сценічну переробку повісті Пушкіна «Станционный смотритель», а рівно через місяць, 12 січня 1858 року занотував, що прочитав Катерині Піуновій п’єсу Пушкіна «Сцены из рыцарских времён», а вона йому — одну з «маленьких трагедій» російського поета «Каменный гость».

У всіх цих випадках Пушкін і його твори згадуються у Шевченка в абсолютно позитивному контексті. Водночас, як слушно відзначає Юрій Барабаш, Шевченкові був бридким імперський дух пушкінських творів на зразок «Клеветникам России», і омріяне ним «слов’янське море» (метафора, тричі повторена в поемі «Єретик») вочевидь протилежне


пушкінському «русскому морю»¹.

Проте найпомітнішими є розходження поглядів і оцінок, які мають стосунок до пушкінської «Полтави». Російський поет Яків Полонський писав: «Сидя в гостях у Шевченка, я узнал из речей его, что он не любит нашего поэта Пушкина, и не потому, чтоб он считал его дурным поэтом, а просто потому, что Пушкин — автор поэмы «Полтава»: Шевченко смотрел на Кочубея не более как на доносчика, Пушкин видел в нём верного сподвижника Петра Великого, оклеветанного и казнённого Мазепой... Шевченко тем сильнее бранил Пушкина, чем горячее я защищал его».

Твердження про те, що Шевченко «не любив» Пушкіна, — безпідставне. Просто великий український поет оцінював Полтавську битву зовсім інакше, ніж великий російський поет, але це не було навіть найменшим виявом нелюбові до творчості Пушкіна. Тут можна сказати словами Володимира Сосюри з його поеми «Мазепа»: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»

Шевченко й Пушкін довели, що в пам’яті двох народів ще довго, а то й назавжди по-різному поставатимуть історична Полтавська битва і постать Мазепи.

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

Утім, у палких суперечках про Мазепу якось забулося, що саме Пушкін був напрочуд точним у поясненні глибинної причини історичного вибору українського гетьмана, він абсолютно правильно сформулював надзавдання, яке Мазепа ставив перед собою:

Но незаависимой державой

Украйне быть уже пора —

____________________

¹ Юрій Барабаш. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. С. 6.


И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра

Між іншим, у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» зустрічаємо й Пушкіна. Саме тоді, коли замогильний гетьман у виконанні Богдана Ступки в сюрреалістичному товаристві виголошує свої заповіти Пилипу Орлику щодо майбутньої конституції України. «Закарбуй головне, — наставляє Мазепа. — По-перше, віра православна, митрополія — Київська, мова — рідна...» На цих словах абсолютно несподівано з’являється і стрімко проходить через весь кадр Пушкін у закривавленій білій сорочці і з пістолетом у піднятій руці. Через якийсь час Пушкін у кадрі знову піднімає пістоль і кудись цілить, потім з’являється на фантасмагоричному панно серед реальних і нереальних персонажів. Мені здається, що поетова постать є одним із найдоречніших символів картини. Своєю появою Пушкін ніби збалансовує історичну достовірність і нагадує про те, що саме він називав тодішню Малоросію Україною, Мазепу — визначним історичним діячем, а ще про те, що нещадний і жорстокий Петро I насправді не був таким нікчемним, як у фільмі.

Постать Петра І розмежували двох великих поетів — Шевченка й Пушкіна. Останній славив російського царя:

Но правдой он привлёк сердца,

Но нравы укротил наукой…

.............

То академик, то герой,

То мореплаватель, то плотник,

Он всеобъемлющей душой

На троне вечный был работник.

Пушкін давав настанови Миколі І: «Во всем будь пращуру подобен…»

Для Шевченка ненависними були і сучасний йому Микола І, і Петро І, котрого він називав «лютим катом», що «розпинав нашу Україну». Оцінюючи Петра І, зазначав Сергій Єфремов, «Шевченко пішов наперекір офіційній історії і тій російській літературній традиції, якої найблискучішим заступником був Пушкін (“Полтава”, “Медный всадник”, “Кто он?” та ін.)».

Пантелеймон Куліш, який чи не перший широко порівняв творчість Пушкіна й Шевченка, мав щодо цього свій погляд, заявивши, що Кобзар давав нещадні оцінки царям, «начитавшись псевдоісторичної літератури». Ось роздуми Куліша, вперше опубліковані через два десятиліття після смерті Шевченка: «В 1847 году правителям империи казалось мелочью запрятать в российскую преисподню мужицкого сына, который писал стихи на не понятном им языке. Теперь же этот мужицкий сын стоит рядом с господским сыном, рядом с Пушкиным. И если все честное, благородное и высокое в России идет за Пушкиным, то на Украине все истинно человечное идет под знаменем Шевченко. А ведь эти поэты совсем по-разному оценивали историческую роль пионеров и гигантов русского духа, спасителей империи, давших ей европейское положение... Петра Великого и Екатерину Вторую...

Если бы судьи Тараса знали свое место и не вмешивались в то, что было выше их разумения... Шевченко дорогой познания пришел бы к общей с Пушкиным мысли (ведь правда одна, нет двух правд), и то русское единство, которого добивались не только великие Петр и Екатерина, но даже и такие «олухи царя небесного», как Дубельт и Орлов, единство это — спасение нашего будущего — укрепилось бы, благодаря обоим поэтам, более, чем то мог сделать каждый из них в отдельности».

Дехто й сьогодні ладен підписатися під цими словами, але коли б сталося так, як писав у цьому випадку Куліш, то Україна втратила б Шевченка, який подарував їй «святої правди голос новий».

В цьому контексті дуже цікаве спостереження зустрічаємо у Івана Дзюби вже щодо поеми «Сон»: «Шевченків “Сон” є, крім усього іншого, також і свідомою полемікою з пушкінським “Медным всадником”: в інтерпретації Петра І (і історичного, і в бронзовому ідолі та в картинах імператорської столиці)»¹. У Оксани Забужко читаємо: «...Якщо у Пушкіна Мідний Вершник — споріднений необорністю з природними стихіями “мощный властелин судьбы..”, то у Шевченка він... — образ відверто пародійний, гротесково дегероїзований до сливе жалюгідного. І так в усьому.., де Пушкін шанобливо схиляється від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто — глузує: по-гоголівському й по українському»².

Коли Шевченка порівнюють із Пушкіним, то (навіть ухиляючись від класового підходу) варто нагадати слова українського письменника минулого століття з Австралії Дмитра Нитченка (Чуба): «Його порівнюють з Пушкіним, але ж Пушкін не вийшов з найбідніших шарів народу, не був революціонером, не став оборонцем свого народу і не відбив його стремлінь у такій мірі, як Шевченко».

Ще треба пам’ятати, що Шевченко був оборонцем усіх пригноблених царизмом народів, зокрема кавказьких, які й нині благоговіють перед його іменем. Олесь Гончар якось узагальнив: «Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми “Кавказ”, він і тоді зажив би довічної шани потомків». А Пушкін оспівував безжалісну війну Росії проти горців. Кавказький письменник Г. Карачайли писав 1929 року в статті, присвяченій 180-й річниці з дня народження Пушкіна: «В то время, как Шевченко, “мужицкий поэт”, с болью и обидой подчёркивал щемящую душу картину национального гнёта, при которой на всей необъятной территории России

От молдованина до финна

На всех языках все молчит... —


______________________________

¹ Іван Дзюба. Тарас Шевченко. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. С. 284.

² Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997. С. 60—61.


в это время Пушкин не замечал национального гнёта, безмерно-великой трагедии племён, истребление которых поэт благословил, ибо нигде нет ни полунамёка, говорящего о порицании этой бойни.

Эта роль Пушкина, его патриотизм в отношении России Николая Палкина, хоть он и ненавидел, может быть, всех царей,.. всю сознательную жизнь отравляла прелесть пушкинской поэзии».

Найглибше розібрався в цьому, на мій погляд, Іван Дзюба. Він абсолютно зважено вказує на те, що російському генію високою мірою було притаманне «державницьке» самопочуття і мислення, проте ускладнене демократичним і гуманістичним моральним ідеалом: «В громадянському вимірі Пушкін залишається людиною імперії з усіма емоціями національного самолюбства, але і з великодушною приязню до світу...»

Пушкін, який ставив свою честь вище за царську прихильність, усе-таки ідеологічно схилявся до компромісу з владою, і його політичним ідеалом був освічений абсолютизм. Він прагнув зайняти місце Карамзіна як придворного історіографа Романових, йому був притаманний показний аристократизм, він хотів бути визнаним вищим світом і не хотів конфронтації з владою. У Шевченка немає навіть натяку на щось подібне. Його ненависть до царизму була повною, безкомпромісною, абсолютною.

Досить сказати, що поетичні інвективи «Великого льоху» й сьогодні обпікають безмірністю бід, заподіяних Україні російським царем, і непрощенністю будь-якої причетності до них, будь-якої, хоч і мимовільної, солідарності. Іван Дзюба зазначає, що «в такий спосіб Шевченко висловив міру свого стражденного переживання історичної кривди, завданої Україні,

кривди, яка не лишилася в минулому, а вросла в майбутнє України»¹.

______________

¹ Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 298.


Поет сприймав історичну несправедливість царизму у вселюдському масштабі:

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Тому й погляд на історію своєї Батьківщини у Пушкіна і Шевченка відрізнявся буквально на генному рівні. Наприкінці життя Пушкін написав у невідправленому листі до Чаадаєва високі й прекрасні слова: «...Клянусь

честью, что ни за что на свете я не хотел бы переменить отечество или иметь другую историю, кроме истории наших предков, такой, какой нам Бог её дал...» Свою безмежну любов до Вітчизни, до України Шевченко висловив ще глибше й проникливіше. Ніхто краще від Кобзаря не прославив її минувшину. Проте Шевченко здатен був проклясти Бога й погубити душу, щоб змінити гірку долю свого народу, започаткувати нову історію нової, незалежної України.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Насамкінець нагадаю, що ще за життя Шевченка, 1859 року в Лейпцизі вийшло видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

В одному збірнику з пушкінськими віршами вперше надруковано мудрий Шевченковий заповіт українцям:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.


Ми так і робимо в Культурному центрі України в Москві. Шануємо російського генія Пушкіна та пропагуємо, говорячи Шевченковими словами, «славу України». «Бо хто матір забуває, того Бог карає...»


«Слово Просвіти», 21 — 27 грудня 2006 року.


Карта перебування Тараса Шевченка в Москві


Доктор історичних наук, генеральний директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко передав до московського видавництва «ОЛМА-ПРЕСС» велику монографію «Тарас Шевченко: „Моє перебування в Москві”», яка невдовзі вийде в російській столиці українською мовою(!). Учений встановив адреси, які відвідав поет у місті, з науковою точністю і художньою теплотою передав атмосферу тих часів, обґрунтовано населив Шевченкове оточення в Москві відомими інтелектуалами, діячами культури та науки, глибоко розкрив дружбу і московські зустрічі Тараса Шевченка з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем. Книга В. Мельниченка переконливо свідчить, що й досі не вичерпана можливість серйозного вкладу в сучасне шевченкознавство.

Значна заслуга автора є створення(уперше в історії дослідження біографії національного генія) карти перебування Тараса Шевченка в Москві. За словами Володимира Мельниченка, цю ідею підказав йому в березні 2003 року академік Микола Жулинський. Із дозволу автора ми перші друкуємо карту¹ з короткими поясненнями.


Дорогі читачі!

Перед вами рідкісна карта Москви, знята 1859 року, тобто в шевченківські часи. На ній автор уперше позначив цифрами місцевості, окремі місця, будинки та споруди Москви, які Тарас Шевченко відвідав чи

________________

¹ Вміщена в книзі.


оглянув у 1844 — 1845 і 1858 роках. Стосовно лютого 1844 та березня—квітня 1845 років, коли поет недовго перебував у Москві, в його листах і щоденнику знаходимо лише короткі згадки про деякі з них:

1. Красна площа; 2. Храм Василя Блаженного; 3. Гостинний двір; 4. Вулиця Новинський вал (у Шевченка — “під Новинським”); 5. Трубна площа (у Шевченка — “Труба”); 6. Козиха — район міста в Арбатській

дільниці; 7. Сухарєва вежа.

Крім того, в 1844—1845 роках Тарас Шевченко:

8. Напевне, бував у Осипа Бодянського, який мешкав тоді в Арбатській дільниці в приході церкви Старого (Великого) Вознесіння в Столовому провулку навпроти Арбатської поліцейської дільниці в будинку московської міщанки Олени Діц (не зберігся).

9. Напевне, бував у Михайла Щепкіна, який мешкав тоді в Сретенській дільниці у Великому Спаському провулку (тепер — Великий Каретний провулок). Будинок не зберігся.

Щодо 1858 року (10—26 березня), то встановлено практично всі адреси Шевченкових відвідин і маршрутів у Москві, зафіксовані в його щоденнику. Це має такий вигляд:

10. 11 березня.

Тарас Шевченко, який напередодні ввечері прибув у Москву, знайшов помешкання Михайла Щепкіна “біля старого Пимена в будинку Щепотьєвої та й у нього оселився”. Щепкін жив тоді в Сретенській дільниці в приході церкви Старого Пимена у Воротниковському провулку в будинку поручиці Щепотьєвої (не зберігся).

11. 17 березня.

Тарас Шевченко відвідав увечері “давно не баченого друга княжну Варвару Миколаївну Рєпніну”. Вона мешкала в Арбатській дільниці на Спиридонівській вулиці (тепер — вулиця Спиридонівка) у власному особняку (не зберігся).

У Рєпніної Шевченко також побував із Щепкіним 24 березня.

12. 18 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним відвідали Михайла й Марію Максимовичів, які жили в М’ясницькій дільниці в Дев’ятинському провулку в будинку надвірного радника Льва Гофмана (не зберігся).

У сім’ї Максимовичів поет побував також 21 і 25 березня.

13. 18 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним відвідали Аполлона Мокрицького, який мав помешкання в Училищі малярства і скульптури Московського художнього товариства, що розташоване в М’ясницькій дільниці на М’ясницькій вулиці в будинку Івана Юшкова (тепер — будинок № 21).

Наступного разу Шевченко відвідав Мокрицького 20 березня.

14. 18 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним заїхали в книгарню Миколи Щепкіна, що в М’ясницькій дільниці на вулиці Луб’янській (Великій Луб’янці) в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся).

У книгарні Шевченко побував також 19, 21 та 24 березня.

15. 18 березня.

„ Ввечері був у О. М. Бодянського”. Осип Бодянський жив тоді в Тверській дільниці в Газетному провулку в будинку статської радниці Софії Ігнатьєвої (не зберігся).

16. 19 березня.

Тарас Шевченко і Михайло Щепкін оглянули Кремль і Великий Кремлівський палац.

У Кремлі Шевченко побував двічі 20 березня, а також у ніч під Великдень з 22 на 23 березня.

17. 19 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним протягом дня двічі відвідали Олену Станкевич, яка жила в Тверській дільниці на вулиці Велика Дмитрівка (будинок не зберігся).

20 березня Шевченко зі Щепкіним ще раз відвідали родину Олександра і Олени Станкевичів.

18. 20 березня.

Тарас Шевченко відвідав будівництво храму Христа Спасителя в Тверській дільниці, щоб “оглянути скульптурні роботи”.

19. 20 березня.

Тарас Шевченко “завернув до О. О. Сапожникова”. Власний будинок Олександра Сапожникова побудовано в М’ясницькій дільниці на вулиці Маросєйка (на розі з Армянським провулком). Будинок не зберігся.

20. 21 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним заїхали до сина артиста — Миколи Щепкіна, який мав власний будинок у Міщанській дільниці на Троїцькій вулиці (не зберігся).

21. 21 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним відвідали Миколу Кетчера, який жив у Міщанській дільниці на 3-й Міщанській вулиці (тепер — вулиця Щепкіна). Будинок не зберігся.

22. 21 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним заїхали до Євгена Якушкіна, який жив у Міщанській дільниці на 3-й Міщанській вулиці (будинок не зберігся).

23. 21 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним відвідали Івана Забєліна, який мав помешкання в Басманній дільниці біля Красних воріт у Запасному палаці (не зберігся).

24. 22 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним відвідали Сергія Аксакова, який жив у Тверській дільниці на Тверському бульварі в будинку княгині Юсупової (тепер — № 24).

У сім’ї Аксакова поет побував також 24 і 25 березня.

25. 22 березня.

Тарас Шевченко пообідав у Троїцькому трактирі, що в Міській дільниці на вулиці Ільїнка навпроти Нової біржі. Будинок не зберігся.

26. 24 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним заїхали до актора Малого театру Сергія Шумського, який мешкав у Тверській дільниці на Великій Дмитрівці в будинку генерал-майорші Ольги Бартоломеус (не зберігся).

27. 24 березня.

Тарас Шевченко з Михайлом Щепкіним побували на музичному вечорі у купця Миколи Варенцова, який мав власний будинок у Басманній дільниці на Новій Басманній вулиці (не зберігся).

28. 25 березня.

Тарас Шевченко відвідав Олександра Кошелєва, який мав власний будинок в Арбатській дільниці на Поварській вулиці (не зберігся).

29. 26 березня.

Тарас Шевченко від’їхав у Петербург із Миколаївського залізничного вокзалу, що знаходився в Міщанській дільниці на Каланчовській площі (тепер — Ленінградський вокзал на Комсомольській площі).

30. 27 — 28 квітня 1861 року.

Домовина з прахом Шевченка була встановлена в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі (храм знесено в 1933 році).


«Слово Просвіти», 25 — 31 січня 2007 року.


«Відправили з побожністю панахиду...»


Нові матеріали, старогазетні й архівні знахідки про перебування Тараса Шевченка в Москві, що дедалі частіше пропонує нам доктор історичних наук, генеральний директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко, наштовхували нас на думку започаткувати нову рубрику «Московська Шевченкіана». Вона буде доречною в загальному руслі підготовки до 200-річчя з дня народження Кобзаря.


19 квітня 2007 року в московській церкві Успіння Божої Матері на Успенському вражку, що в Газетному провулку, 15 на сороковини після дня смерті Тараса Шевченка відбудеться панахида, організована Культурним центром України в Москві. Хочу розповісти, чому ми це робимо вперше через майже півтора століття.

Храм Успіння Божої Матері поет бачив 18 березня 1858 року, коли в Москві відвідав свого давнього друга Осипа Бодянського: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности…» У «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік дізнаємося, що професор Московського університету Бодянський жив у Газетному провулку в будинку статської радниці Софії Ігнатьєвої. В маловідомому «Алфавитном указателе к плану Тверской части» цей будинок числився під № 288, а церква Успіння — під № 282, тобто були поруч.

Але причиною нинішньої панахиди в церкві Успіння Божої Матері на Успенському вражку стала інша, досі невідома інформація, знайдена в газеті «Московские ведомости» (№ 79, від 8 квітня 1861 року). В коротенькій замітці повідомлялося таке:

«6-го апреля, в сороковый день смерти Т.Г. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где и выслушали с благоговением панихиду по покойном поэте».

Ця панахида, організована, звичайно, Бодянським, з усією переконливістю свідчить про справді благоговійне ставлення московських друзів і знайомих Шевченка до пам’яті про нього. Вона пройшла за 20 днів до того, як домовину з прахом Шевченка привезли в Москву по дорозі з Петербурга в Україну і встановили в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі, де пройшла багатолюдна панахида. Нова й дуже важлива інформація дозволяє мені ще рішучіше підтвердити висновок, сформульований у монографії, що недавно побачила світ. «Настав час абсолютно впевнено робити наголос на тому, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які в той час були в місті (27—28 квітня 1861 року. — В.М.), не могли не попрощатися з прахом Кобзаря! Не могли!»

Річ у тому, що в спогадах учасників прощання з прахом поета в храмі святого Тихона в кінці квітня 1861 року згадуються лише прізвища професорів університету Осипа Бодянського та Миколи Тихонравова і студента Миколи Шугурова. Проте неможливо уявити, щоб до Шевченка не прийшли Михайло Щепкін, Варвара Рєпніна й інші московські друзі поета. Так ось, якщо москвичі зібралися на панахиду в церкві Успіння Божої Матері, коли труна з тілом поета ще лежала в холодній петербурзькій землі, то вони ніяк не могли пропустити панахиду над прахом Шевченка в арбатській церкві святого Тихона. Є всі підстави розглядати інформацію про присутність в цьому храмі Бодянського, Тихонравова і Шугурова, як одинокий, але щасливий документальний знак того, що в тій панахиді над прахом поета взяли участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський; по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як Микола Тихонравов; і нарешті, студентська молодь, як Микола Шугуров.

Зазирнувши в історію церкви в Газетному провулку, побачимо, що в сиву давнину між вулицями Нікітською і Тверською пролягав глибокий і довгий яр, над яким здавна височів храм в честь Успіння Пресвятої Богородиці. Це сусідство дало назву місцевості — Успенський вражек. Церква впродовж століть називалася Успіння Божої Матері на Успенському вражку. В XVII — на початку XVIII століття і провулок називався Успенським і Успенським вражком.

Дослідники вважають, що церква існувала вже 1531 року, бо в Никоновському літописі під цим роком згадується Успенський вражек. Вона була дерев’яною, однопрестольною. Кам’яний храм з вівтарями Миколи Чудотворця та Іоанна Предтечі побудував у 1647 році Григорій Горихвостів. 1775 року замість першого вівтаря була побудована церква Миколи Чудотворця. Наприкінці ХVІІІ століття храм обновили.

В 1857—1860 роках, тобто в часи приїздів Шевченка в Москву, храм було перебудовано заново на кошти купця Сергія Живаго (на жаль, була зламана огорожа з написом про Горихвостова). У церкві три престоли — Успіння, преподобного Сергія та Усікновення голови Іоанна Предтечі.

Церква була закрита 1924 року. Община зареєстрована в 1992 році, з 2000 року в основному храмі відбуваються богослужіння. Настоятель храму (з 1996 року) — священик Володимир Лапшин.

Ми повинні занести храм Успіння Божої Матері в Газетному провулку до тих історичних пам’яток у Москві, що назавжди пов’язані з іменем Тараса Шевченка.


«Слово Просвіти», 12 — 18 квітня, 2007 року.


Сергій Гальченко,

заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України


Мандрівки шевченківською Москвою


Відомий учений-історик, письменник і мистецтвознавець Володимир Мельниченко упродовж трьох останніх років щороку обдаровує українського читача солідними томами своїх досліджень, написаних переважно на основі московських знахідок. Автор працює генеральним директором Культурного центру України в Москві, а тому, як кажуть, даремно хліба не їсть — ретельно обстежує московські архіви й бібліотеки і робить справжні відкриття того, що не помітили попередні дослідники. Першим науковим бестселером, на мою думку, була книжка «Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55» (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 448 с.).

У цій книжці були два підрозділи («Тарас Шевченко в Москві» та «Шевченко і Аксаков»), які засвідчили, що автор започатковує нову шевченківську тематику. В наступній книжці «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006. — 655 с.) шевченківській темі присвячено третину обсягу книжки. Але постійні пошуки вченого дали нові результати, і ось маємо розкішну і щедро проілюстровану книжку В. Мельниченка «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві» (ОЛМА-Медиагрупп, 2007. — 510 с.).

Відомо, що Т. Шевченко багато разів бував у Москві, подорожуючи з Петербурга в Україну чи повертаючись назад. Там він написав вірш «Чигрине, Чигрине» (19 березня 1844 р.), коли повертався з України до Петербурга, і присвятив його своєму великому другові, видатному актору Михайлу Щепкіну, з яким не раз мандрував московськими вулицями. Тут він познайомився із земляками-українцями — Осипом Бодянським і Михайлом Максимовичем, які стали його вірними друзями. А ще були знайомства і зустрічі з багатьма людьми у березні 1858 р., коли Тарас Шевченко повертався з заслання до Петербурга і змушений був через хворобу затриматися в Москві більш ніж на два тижні, про що він детально писав у «Щоденнику» за 10 — 26 березня.

Про перебування Т. Шевченка в Москві написано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників-українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу московського оточення поета.

Найпомітнішим серед тих праць переважно популярного характеру був літературний нарис Івана Карабутенка, Олексія Марусича і Михайла Новохатського «Шевченко в Москве» (К.: Радянський письменник, 1989. — 320 с.), виданий російською мовою в Києві до 175-річчя від дня народження Шевченка.

Поява останньої книжки Володимира Мельниченка не була несподіванкою для автора цих рядків, оскільки її, як і попередню, Володимир Юхимович довірив мені прочитати ще в рукописі. А прочитання неопублікованої праці приносить не тільки радість пешопрохідця, а й накладає певний обов'язок — у разі потреби ти можеш висловити свої побажання чи зауваження. На щастя, майже ніяких критичних зауважень після ознайомлення з рукописами не було, а побажання — якомога швидше публікувати і побільше книжок розповсюдити в Україні.

Останнє, на жаль, від автора не залежить, але, сподіваюся, що український (може, й не такий численний) читач зможе познайомитися з нею хоча б у бібліотеках. А ще — надія на електронний варіант, Інтернет. А може, й українські видавці додрукують, за домовленістю з московським видавництвом, частину накладу в Україні, бо ж, зрозуміло, що з тисячі примірників не дуже багато перетне російсько-український кордон. Принагідно зауважимо, що згадувана книжка «Шевченко в Москве» видавалася російською мовою в київському видавництві 1989 року шеститисячним накладом...

Дослідженню Мельниченка передує передмова «Українська Москва Тараса Шевченка» Шевченківського лауреата Павла Мовчана — стисла, лаконічна і, як завжди, наповнена емоціями і власними афоризмами. На думку П. Мовчана, дослідження В. Мельниченка — «це книга посилань і контактів, книга свідчень і доказів, а не припущень та здогадів...», «книга співвіднесень та співставлень оточення з головним героєм, із самим Т. Г. Шевченком, Москви з Чигирином, сьогодення з минувшиною і майбуттям...»

Можемо лише здогадуватися, яких зусиль коштувало досліднику переглянути численні архівні справи й рідкісні видання, щоб виявити саме те, що не лежить на поверхні. Адже багатьма матеріалами вже користувалося не одне покоління попередніх дослідників. І тільки занурення в першоджерела дало можливість уперше ввести в науковий обіг матеріали Справи канцелярії Московського воєнного генерал-губернатора по секретній частині «Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка» з Центрального історичного архіву Москви. На багатьох факсимільних відтвореннях документів на сторінках книжки стоїть оте несподіване для шевченкознавців «Друкується вперше», яке віднині перейде в літописи життя і творчості Т. Шевченка, його наукову біографію і т. ін.

В. Мельниченко — не лише вчений із вродженою інтуїцією лоцмана в безмежному архівно-бібліотечному морі мільйонноаркушної малодоступної для пересічного шукача інформації. Видобувши з тих фондів найнеобхідніше й найправдоподібніше, В. Мельниченко будує свою наукову концепцію, в яку не можна не повірити: читаючи книжку, ми ніби знову йдемо удвох з автором по шевченківській Москві — по вулицях і провулках, заглядаємо в крамниці, крамнички й трактири, куди заходив Шевченко, спостерігаємо ярмаркове велелюддя й беремо участь у святкових гуляннях. Ми бачимо Москву середини XIX століття з її архітектурними шедеврами й невдалими, як на оцінку Шевченка-художника, спорудами, наприклад, храму Христа Спасителя. А ще — справжня галерея майже всіх людей, з якими спілкувався Т. Шевченко, з ким мав чи, можливо, міг мати якісь стосунки чи контакти.

Розповідь про цих людей від коротких біографічних довідок до блискучих характеристик особистостей з їхнім науковим доробком чи суспільним становищем — усе це не на рівні гіпотез чи творчих фантазій автора, а з документальними обґрунтуваннями й додатком у кількох ілюстративних зошитах портретів майже всіх осіб, про які йдеться в тексті. Зошити з ілюстраціями, вдало вмонтовані в книжку, — це, знову-таки, знахідки автора, які не можна просто називати ілюстраціями. Дуже доречно називає подібні матеріали один відомий учений, що це «не ілюстрації — відкриття». Мріється, що В. Мельниченко невдовзі видасть ілюстрований путівник «Шевченківська Москва» чи, може, й «Українська Москва», де будуть репродуковані всі найважливіші його знахідки з картинами, схемами, фотографіями (старими й новими) тих місць, де побував і чим милувався Т. Шевченко. Можливо, і нинішні, й попередні, й наступні видання досліджень В. Мельниченка стануть стимулом чи й певною спокусою для київських шевченкознавців, які спроможуться підготувати й видати щось подібне до праці керівника одного з найпрестижніших за межами нашої держави центру української культури.

Кількома своїми виданнями на шевченківську тематику В. Мельниченко зробив вагомий внесок у досі ще не сформовану програму відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.


«Слово Просвіти»,24 — 30 травня 2007 року.


Іван Шишов,

член Союзу письменників Росії,

член Національної спілки письменників України


Замечательный знаток Москвы


В последние годы генеральный директор Культурного центра Украины в Москве Владимир Мельниченко издал в российской столице около десятка книг на украинском языке. Все они посвящены тем выдающимся украинцам, которые работали и работают в Москве во славу Украины. Книга, о которой пишу¹, приобретает особое значение, ибо посвящена пребыванию в Москве в 1844-1845 и 1858-1859 годах украинского Кобзаря, великого украинца Тараса Шевченко.

Впервые столь полно и глубоко показана Шевченковская Москва, прослежены московские маршруты поэта, выяснены все московские адреса, с ним связанные. Впервые наполнено живым историческим материалом признание Шевченко: « Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми». Значительная часть книги посвящена дружбе Тараса Шевченко с Михаилом Щепкиным, Осипом Бодянским, Михаилом Максимовичем.

В этой книге встречаем выдающихся личностей как одной, так и другой культур. А, как известно, многие, скажем, украинские деятели плодотворно трудились с одинаковым успехом, на обеих нивах. Взять, к примеру, Николая Костомарова. По-русски он писал глубокие исторические работы, в том числе и романы. А по-украински сочинял

___________

¹ Йдеться про книгу «Тарас Шевченко в Москве», яку видає 2008 року московське видавництво «Воскресенье».

великолепные стихи. Или дружба М. Щепкина и Т. Шевченко, сердечное отношение семьи Аксаковых и других известных деятелей русской культуры к судьбе украинского поэта, не говоря уже о выкупе молодого Тараса из крепостнической неволи. Ведь в этой акции принимали деятельное участие лучшие представители того времени, как украинские, так и русские.

В. Мельниченко не избегает так называемых острых углов во взаимоотношениях двух народов, он даёт им уравновешенную, глубоко научную и объективную оценку. То есть, труд его направлен на углубление взаимопонимания и дружбы между народами, предопределённых общностью исторических судеб. Учёный, как никто другой, понимает, что взаимопонимание между народами, государствами и личностями – слишком хрупкий и тонкий материал. И воспринимать его «на ура» с гиканьем и хихиканьем, как это преждевременно делают некоторые доморощенные политики, очень вредно и даже опасно.

В этом отношении книга В. Мельниченко является отличным пособием для тех, кто хочет искренне так называемого единства, но не имеет о нём ни малейшего представления, воспринимая его таки как владычество «старшего брата» над младшим.

Кроме того, В. Мельниченко предстает как замечательный знаток Москвы, а особенно Старого Арбата, где нынче находится Культурный центр Украины в Москве. По архивным документам и другим источникам он воспроизводит историю многих культовых и гражданских архитектурных шедевров города, раскрывая их волшебные тайны. Даже не верится, что это писал не коренной москвич и украинец же по национальности. Всё это теснейшим образом связано с пребыванием Т. Шевченко в Москве. Здесь вам и быт, и портреты многих представителей русской культуры, живших и работавших в Москве.

Таким образом, Москва времён Т. Шевченко (да и не только времён Шевченко, а почти с самого её основания!) показана во всём своём историческом великолепии.

То, как автор любит Москву и великую русскую культуру, заслуживает уважения и может послужить достойным примером для многих исследователей и ученых.

Отдельно хотелось бы сказать о великолепном оформлении издания, о блестящей полиграфии. Книга вышла в изысканной твёрдой обложке, с автопортретом Шевченко и «туманным» изображением старой Москвы. Это помогает читателю мысленно перенестись в то далёкое время и представить события тех дней.

Я много читал о Шевченко, но такой интересной, насыщенной, информативной, глубоко научной и захватывающей книги ранее не встречал.

Хотелось бы, чтобы эта книга вышла и на русском языке. Сегодня она необходима нам, как никогда.


Міжнародний журнал «Форум» (Москва), № XLVIII — XLIX.


Володимир Мельниченко,

доктор історичних наук


К тому, кто раскрыл эту книгу


Смею заверить моего читателя, что он раскрыл наиболее полную книгу о пребывании Тараса Григорьевича Шевченко в Москве. В ней собраны все известные науке материалы по этой теме, содержится множество новых фактов, в том числе архивных, старогазетных, которые впервые обретают публичную жизнь. Автор стремится к тому, чтобы в книге как можно чаще говорил сам Шевченко — через его дневник, письма, стихи.

Когда Иван Бунин, уже будучи Нобелевским лауреатом, писал историко-философский труд о Льве Толстом, он, прежде всего, пользовался текстами и высказываниями самого Толстого и только потом давал свои комментарии. Бунин справедливо считал, что именно так можно воссоздать подлинный образ Толстого. Мне хотелось бы в меру возможностей смиренно следовать этому недостижимому образцу.

Даже названия разделов и главок составлены со слов Шевченко. Все стихи и любые другие тексты, написанные им на украинском языке, не переводятся, и читатель имеет возможность насладиться шевченковским языком.

Но есть ли нынче такой читатель? Современник Шевченко, русский учёный и публицист Борис Чичерин, с которым поэт познакомился в марте 1858 года, как-то признался: «…Писать учёные книги в России в настоящее время — труд весьма неблагодарный, требующий значительной доли самоотвержения. Если даже в Западной Европе жалуются на то, что чтение газет вытеснило чтение книг, то у нас и подавно привычка довольствоваться лёгкой журнальной болтовней делает несносным всякое напряжение мыслей, даже всякое умственное внимание. Число серъёзных чтецов всё более и более уменьшается». Что же говорить о дне сегодняшнем, олицетворённом в компьютере, решительно вытесняющем «умственного чтеца»…

Впрочем, остаюсь оптимистом и страстно желаю, чтобы книга моя была прочитана как можно большим числом людей. Поэтому, говоря словами Пушкина, сие сделать «бы не худо; даже можно, даже нужно — даже ради Христа сделайте…» Поверьте, феномен пребывания Шевченко в Москве того стоит!


«На Трубе, або на Козихе»


Тарас Шевченко обнаружил незаурядную осведомленность о Москве, говоря, например, ради шутки о том, что в городе можно «почваниться перед московками під Новинським або на Трубе, або на Козихе. Та, правда, в Москві всюди єсть де пощеголять...» (выделено мной. — В.М.). Очень интересная и насыщенная фраза, которая никогда еще не поддавалась, так сказать, москвоведческому анализу. Более того, в полном виде она практически не цитировалась, чаще всего авторы пересказывали строки Шевченко, обозначая те места, где побывал поэт. Но за этими топонимическими знаками кроется важная информация, известная Шевченко. Попробуем выяснить!

Прежде всего, отметим, что упомянутые сведения о Москве Шевченко смог получить в течение каких-нибудь двух недель пребывания в Москве в феврале 1844 года и в конце марта — начале апреля 1845 года. Некоторые исследователи даже писали, что это невозможно сделать за такое короткое время. Но в марте 1858 года больной, измученный в ссылке поэт за те же самые две недели успел увидеть в Москве еще больше. Так что молодой и здоровый тридцатилетний Шевченко, жадный ко всему новому, сумел извлечь для себя много из тогдашней московской жизни. Тем более, что его спутниками были Бодянский и Щепкин, которые хорошо знали город. От церкви Великого Вознесения, возле которой жил Бодянский, рукой подать до Козихи и Новинского бульвара, где проходили известные всей Москве Подновинские гуляния. Что касается Трубы (Трубной площади), то она совсем недалеко от Большого Спасского переулка, где находился дом Щепкина.

Современные москвоведы пишут, что название Труба связано с трубой — водопровод в стене Белого города (1587 год), длиной около 5 метров, через который протекала речка Неглинная. Однако, недавно вышли в свет неопубликованные прежде работы москвоведа Забелина, в которых я нашел такое утверждение: «Трубою издавна назывался устроенный ещё в земляном валу деревянный проход для потока реки Неглинной». То есть, название это намного старше. В 1817 году речку поместили в подземный коллектор, который также называли трубой, после чего образовалась площадь, которая получила название Трубной (теперь — между Цветным и Рождественским бульварами и Неглинной улицей). Тогдашнее неофициальное название этой площади в народе — Труба, о чем, оказывается, знал Шевченко.

Этот район стал местом действия нескольких рассказов молодого Чехова, в частности, «В Москве на Трубной площади»¹:

«Небольшая площадь близ Рождественского монастыря, которую называют Трубной, или просто Трубой, по воскресеньям на ней бывает торг. Копошатся, как раки в решете, сотни тулупов, бекеш, меховых картузов, цилиндров. Слышно разноголосое пение птиц, напоминающее весну... На возах не сено, не капуста, не бобы, а щеглы, чижи, красавки, жаворонки, чёрные и серые дрозды, синицы, снегири... Труба, этот небольшой кусочек Москвы, где животных любят так нежно и где их так мучат, живёт своей маленькой жизнью...»

Интересно, что первый памятник Шевченко в Москве (не сохранился) был установлен осенью 1918 года на Трубной площади в начале Рождественского бульвара. Поэт сидел в простой крестьянской одежде, в сапогах, опершись на колени руками и склонив голову в глубокой задумчивости.

Еще один момент хотелось бы в особенности подчеркнуть. Понятие «Труба» вошло в современный лингвоэнциклопедический словарь

_____________________________

¹ Впервые рассказ был опубликован в 1883 году под названием «В Москве на Трубе», что полностью совпадает с названием, которое употребил Шевченко.


Владимира Елистратова: «Труба. Трубная площадь и Трубный рынок в Москве (А.Чехов, В.Гиляровский, И.Шмелёв и др.)»¹. Как видим, первое подтверждение у известных авторов Елистратов берет, начиная с Чехова. Но Шевченко специально употребил термин «Труба» за несколько десятилетий до него, тогда, когда, к примеру, Ивана Шмелёва еще и на свете не было. Значит, современным российским ученым следует внимательнее относиться к москвоведческим терминам украинского поэта. В том числе и к употреблению Шевченко понятия «Козиха», которое, кстати, вообще необъяснимо отсутствует у Елистратова. Слово «Козиха» вошло в «Словник мови Шевченка», как «название местности», но, к сожалению, этого не удостоилось слово «Труба», которое Шевченко также употребил в понимании названия местности Москвы. В словаре указано, что «Козиха» употребляется у Шевченко один раз, а на самом деле — дважды.

В самом конце XVIII столетия Козихой стала называться местность в районе современных Большой Бронной улицы и Ермолаевского переулка, где в XIV столетии находилось урочище Козье болото², а в XVI—XVII столетиях — Патриаршая слобода с тем же названием. Из Козьего болота вытекал ручей Чорторый. До нашего времени сохранился единственный свидетель когда-то многочисленных здесь озер и прудов — Патриарший пруд. Свое происхождение он ведет от прудов, устроенных в 1683—1684 годах патриархом Иоакимом на Козьем болоте, в Патриаршей слободе. Историк Москвы ХІХ столетия С.М. Любецкий писал: «...На месте нынешней Козихи, близ патриаршего пруда, был Козий двор. С этих

___________________

¹ В.С. Елистратов. Язык Старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. М., 2004. С. 615.

² Интересно, что в 1846 году Шевченко поселился в Киеве на так называемом Козьем болоте возле Крещатика. Судя по всему, это название было ему к тому времени уже знакомо по московской Козихе.


коз собирали шерсть к царскому двору; этим местом владели и патриархи; к Козьему двору были приписаны большие слободы». Уже в те времена Козье болото граничило с ареалом Арбата. В середине ХІХ столетия Большой и Малый Козихинские переулки, которые существуют и теперь, вместе со всей Козихой входили в Арбатскую часть города.

В то время, когда Шевченко бывал в Москве, Козиха стала местожительством студенчества, в основном бедного, так как в ее переулках сдавались дешевые комнаты. Говорят, что на Козихе не было квартиры, в которой не проживали бы студенты. Для них этот район был по-своему престижным, как писал один журналист, молодые люди считали, что «селиться вне студенческого лагеря порядочному студенту стыдно». Можно сказать, что Козиха выражала саму идею веселого и независимого студенчества, о ней даже была сложена песня, которая стала своеобразным студенческим гимном:

Есть в столице Москве

Один шумный квартал —

Он Козихою там прозывается!

От зари до зари,

Лишь зажгут фонари,

Вереницей студенты шатаются.


Таким образом, молодой Шевченко побывал в студенческом квартале и хорошо понимал, что «пощеголять» здесь можно по-молодежному, в неофициальной обстановке.


«Строгий полицейский надзор учреждён»


Исправляющий должность московского обер-полицмейстера полковник Кропоткин уже собирался на обед, когда сообщили, что в кассе Николаевского вокзала взял билет на поезд в Петербург поднадзорный Тарас Шевченко. В предвкушении сытного застолья, не обременённого недавно закончившимся Постом, князь не сразу воспринял остроту сложившейся ситуации. «Пусть уезжает, и без него дел хватает» — в ленивую рифму подумал Кропоткин. И вдруг его пронзило: «Предписывали следить за этим известным малороссом! Глаз не спускать! И все это — по высочайшему повелению! Но ведь его подчинённые ни разу толком не докладывали, что делал рядовой Шевченко в Москве… Бездельники и лоботрясы!»

Обер-полицмейстер Кропоткин отлично знал о предписаниях и приказах, которые сопровождали возвращение поэта и художника Шевченко из десятилетней ссылки, о деле по секретной части, заведенном на него в сентябре 1857 года в канцелярии московского военного генерал-губернатора Арсения Закревского…

Сие дело — «Рядового Оренбургского батальона Шевченко» — было найдено мною через полтораста лет в Центральном историческом архиве Москвы и воскресило эту московскую страницу биографии Тараса Григорьевича. В частности, в нём хранится сообщение из управления санкт-петербургского военного генерал-губернатора, отправленное 28 сентября 1857 года московскому военному генерал-губернатору Закревскому:

«Милостивый государь

Граф Арсений Андреевич!

По высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому Генерал-Губернатору от 1^го мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств Её Императорского Высочества Великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением въезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко до увольнения в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург¹…

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъяснённого требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему Сиятельству на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию».

Таким образом, с осени 1857 года в Москве хорошо знали, как встречать всероссийского поднадзорного Шевченко. Правда, к весне 1858 года ситуация существенно изменилась, и поэт на законных основаниях прибыл в марте в Москву, а затем выехал из неё в Петербург. Однако надзор за ним отнюдь не отменялся, наоборот, присутствие Шевченко в Москве требовало повышенного внимания со стороны полиции. Не случайно возвращение Шевченко в Петербург сопровождалось грозными напутствиями. Начальник ІІІ отделения В.Долгоруков 13 февраля 1858 года информировал министра внутренних дел С. Ланского:

«Ныне по всеподданейшему докладу моему ходатайства её императорского высочества президента Академии художеств государь-император изволили всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге… однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору…»

_______________________

¹ В сентябре 1857 года комендант Новопетровского укрепления Ираклий Усков получил выволочку от исправляющего обязанности начальника штаба Отдельного Оренбургского корпуса генерал-майора Ивана Бутурлина: «…Ваше высокоблагородие, выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»


В феврале, как известно, Шевченко находился в Нижнем Новгороде, но начальник Нижнегородской губернии генерал Муравьев очень хорошо понимал, что после отъезда опального поэта необходимо сообщить об этом в Москву. В найденном мною деле хранится его письмо московскому военному генерал-губернатору:

«Художник Тарас Шевченко отдан был в 1848 году, по Высочайшему повелению, в военную службу с назначением рядовым в Отдельный Оренбургский корпус.

В мае прошедшего года Всемилостивейше разрешено уволить его от службы, с учреждением за ним в месте его жительства надзора и с возвращением ему права въезда в столицы, а в сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и остался здесь под надзором полиции до марта месяца…

В марте месяце (9 числа) Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сообщениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной по случаю постигшей его болезни» (выделено мной. — В.М.).

В самом деле, Кропотнику докладывали, что видели бородатого Шевченко с красным глазом и прыщеватым лбом, разгуливавшего вместе с артистом Щепкиным по Москве. Более того, несколько дней назад их обоих видели рядом с домом обер-полицмейстера — захаживали к Аксакову. Но сие не прописано на бумаге, а кто же станет оценивать работу на слух. Получается, что поднадзорный Шевченко уезжает из Москвы, а полковник Кропоткин даже не доложил о его… приезде в письменном виде! Совсем недавно вступил в исправление должности и фактически проигнорировал указание свыше! Подобное добром не кончается, так и генеральское звание может отодвинуться вдаль… Князь раздражённо чертыхнулся и велел вызвать правителя канцелярии. Неизвестно, что Кропоткин говорил ему, но попалась мне в архиве на глаза бумага, которую он тогда подписал:


«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера