України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Либонь, уже десяте літо В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретит Имена для памяти Левитский Николай Сергеевич Фивейский Павел Васильевич Беляев Петр Васильевич Соловьева Евдокия Никитовна Як умру, то поховайте Щоб лани широкополі Міжнародний журнал «Форум» (Москва), 2007, № XLVIII — XLIX Чигиринскій кобзарь – перебендя Сербина, шынкарку Гриць» — це народна пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці..», що приписується Марусі Чурай. Вона часто згадується в поезія На той час у Москві не було кращого шевченкознавця, ніж Осип Бодянський. Сергій Гальченко

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Рапорт

Означенный в предписаниях Вашего Сиятельства к бывшему Г-ну Обер-Полицмейстеру и ко мне, от 26 сентября прошлого года и 5 сего марта за №№ 1066 и 219¹, отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижнегородской губернии проездом в СПетербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева.

О чем имею честь донести Вашему сиятельству, присовокупляя, что за Шевченко до выезда его отселе в СПетербург, строгий полицейский надзор учрежден.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 332.

“26” марта 1858 года.»

Кропоткин внимательно перечитал составленную бумагу, остался доволен её должностной подобострастностью и деловой сжатостью, одобрительно отметил, что обращение к военному генерал-губернатору написано сплошь из больших начальных букв, выведенных особенно красиво и витиевато, как, впрочем, и название его — Кропоткина — должности. Самостоятельно вписывая свои регалии и старательно подписываясь, он опять ощутил внутреннее беспокойство и снова уставился в рапорт. Затем резко и решительно подчеркнул в конце

______________________

¹ Эти два документа пока не найдены, хотя содержание их наверняка существенно не отличается от вышеприведенного донесения Нижнегородского начальника.


четвертой строки: отставной рядо-»; перенос этого слова, три буквы — «вой» он уже не стал трогать, ибо перо потянулось к истинному источнику полковничьего раздражения — фамилии поднадзорного. Когда Кропоткин рассерженно подчёркивал два слова — «Тарас Шевченко» — его рука дрогнула, и документ это навсегда зафиксировал…

Что и говорить, откровенно лживый рапорт о Шевченко подписал исправляющий должность московского обер-полицмейстера. Но его можно понять: не желал полковник Кропоткин терять эту злачную генеральскую должность. Никак не желал! И, можно сказать, согрешил вынужденно. К тому же был уверен, что военный генерал-губернатор Арсений Закревский не станет вникать в это дело, тем более дотошно проверять. Иначе полковник не посмел бы докладывать о прибытии в Москву поднадзорного Шевченко в день его… отъезда.

Вообще в то время полицейское наблюдение было поставлено неважно. Постоянные агенты, слонявшиеся по рынкам и трактирам, очень редко проникали в дома «приличного общества», в котором и вращался все дни пребывания в Москве Шевченко. Шпионы-добровольцы приносили, как правило, ложные доносы, которые зачастую являлись результатом сведения мелких счетов. Окружение Шевченко в Москве таких особей не содержало. Что касается постоянного наблюдения, то оно, по словам исследователя российского сыска Петра Кошеля, «по-видимому, производилось сравнительно редко и чаще всего работало вхолостую».

Впрочем, обер-полицмейстер был озабочен абсолютно другим: ему предстояло доложить ещё об «отбытии» поднадзорного Шевченко из Москвы. Кропоткин и с этим справился блестяще. Выждав несколько дней, он обратился к Закревскому снова:


«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера

Рапорт

В дополнение к рапорту моему от 26 минувшего марта за № 332 имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в СПетербург.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 368.

“9” апреля 1858 года.»

Как видим, в этот раз московский обер-полицмейстер не спешил докладывать явную неправду, всё равно Шевченко давно был в Петербурге. Впрочем, в канцелярии московского военного генерал-губернатора об этом не знали и, получив рапорт Кропоткина, 12 апреля наложили на нём резолюцию: «Уведомить С.Петербургского Военного генерал-губернатора». Тот, очевидно, удивился столь позднему сообщению об опальном поэте, давно жившем уже в Петербурге.


«За полную радость обязан я Щепкину»


Лев Жемчужников как-то написал о судьбе Шевченко: «У кого в жизни можно пересчитать дни горя, у него счастливые дни». На мой взгляд, не будет преувеличением сказать, что мартовские дни 1858 года в Москве были для Шевченко счастливыми. Они стали яркой концентрированной антитезой к тем сотням и тысячам горьких дней, которые поэт провел в ссылке: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

Не менее страшным и болезненным было ощущение брошенности, неминуемо охватывавшее Шевченко в ссылке, и страха, что его забыли, не услышат. Вспомните пронзительные строки:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мій Боже милий! Як хотілось

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?


На самом деле поэт знал все ответы на эти вопросы. Однако он хотел подтверждений, и в Москве их получил.

В Москве кипела живая жизнь! И Шевченко, хотя и ненадолго, сполна погрузился в нее, со щемящей радостью ощутил, что поэтическая слава его, несмотря на долгие годы отсутствия в Первопрестольной, росла. Именно в Москве Шевченко с особой силой и на высоком уровне «ученых и литературных знаменитостей» ощутил то, о чем Максимович писал относительно всей дороги поэта из ссылки в Петербург: «Возвращение Шевченка, после 10-летней разлуки, приветствовала вся Украина и не-Украина истинным восторгом: на всём пути, от Астрахани до Петербурга, его встречали, как друга, все, без различия национальностей, знавшие его по сочинениям, или по слухам; все старались дать ему почувствовать, что разлука и 10-летнее молчание его ничуть не изменили ни уважения к нему, как человеку, ни любви и сочувствия, как к народному певцу». Этот важный вывод подтвердил и первый биограф поэта Василий Маслов: «…Возвращение Шевченка в столицу было горячо приветствовано всеми, кто только знал его значение и судьбу. Не только друзья — малороссы и многочисленные почитатели его таланта из великороссов, но писатели и художники и вообще молодёжь спешили публично выразить Шевченку своё сочувствие и уважение. В этом радостном событии чествовались и самый факт освобождения, и личность поэта-художника».

Никогда раньше и никогда позже, так сказать, духовный и культурный досуг и представительские визиты Шевченко не были столь упорядочены и управляемы, столь продуманы и протежированы извне, как в период его пребывания у Михаила Щепкина.

«Михайло Семёнович ухаживает за мною, как за капризным больным ребёнком. Добрейшее создание!» - эта запись в дневнике 15 марта, сделанная во время болезни поэта, предвосхищала все дальнейшие заботы Щепкина о Шевченко в течение всего гостевания в Москве.

Прежде всего, сопровождая Шевченко в прогулках по городу и во время различных совместных визитов, Щепкин проявил буквально чудеса дружеской самоотверженности. Не сомневаюсь, что читатель уже сам обратил на это внимание. Но всё же телеграфно повторю, что добрый и участливый Щепкин успел сделать для Шевченко.

Как только поэт относительно выздоровел, артист 18 марта сам повёз его в город, сначала к Максимовичу, затем к Мокрицкому и в книжный магазин своего сына. 19 марта Щепкин провёл на ногах весь день, вместе с Шевченко, они, говоря словами поэта, «несмотря на воду и грязь под ногами, обходили по крайней мере четверть Москвы». И это в семьдесят лет! Тем более, что здоровье у Щепкина было далеко не могучее. Не случайно на следующий день Михайло Семёнович «ставил себе банки». Но уже вечером он отправился с поэтом к Станкевичам! 21 марта Щепкин полдня возил Шевченко по знакомым, а 22 марта направился с поэтом к Аксакову. Сделав перерыв на один день по случаю Пасхи, 24 марта Щепкин сопровождает Шевченко в поездке к Аксаковым, Репниной, Шумскому, участвует с ним в «званом обеде» в книжном магазине, вечером самолично везёт поэта к купцу Варенцову. 25 марта Щепкин снова находится рядом с Шевченко на обеде, который устроил в честь поэта Максимович. А ведь утром следующего дня артист отправился на гастроли в Ярославль! Такой напряжённый график в течении недели нелегко выдержать даже молодому и здоровому «путеводителю» или «чичероне» (Шевченко), а Щепкин, повторимся, не был ни молод, ни здоров. Но ради друга…

Никто, кроме Щепкина, пожалуй, не мог создать столь благоприятные условия для встреч Шевченко со старыми знакомыми, тем более, организовать и обеспечить такое количество новых интересных знакомств. Только щепкинские связи имели фактически системный характер и ввобрали в себя лучших представителей элиты русского общества.

Достаточно сказать, что в московском дневнике Шевченко названо свыше 30 фамилий. Из них 8 – это давние знакомые Тараса Григорьевича, с которыми он встретился в Москве, в том числе Бодянский, Максимович, Мокрицкий, Репнина, Щепкин… Кроме того, Шевченко назвал в дневнике почти 30 фамилий людей, с которыми он впервые познакомился в Москве, среди них Аксаковы, Афанасьев, Бабст, Волконский, Забелин, Кетчер, Корш, Крузе, Мария Максимович, Мин, Станкевич, Хомяков, Погодин, Чичерин, Шумский… А ещё остались неупомянутыми Бартенев, Галаган, Елагина, с которыми Шевченко точно встречался вместе со Щепкиным. Не забудем также, что, например, 12 марта Шевченко записал в дневнике о вечере у Щепкина, когда он «встретил несколько человек гостей, и между ними Кетчера, Бабста и Афанасьева, с которыми тут и познакомил меня хозяин». Названы только три человека, но были и другие новые знакомые, хотя, судя по всему, менее важные и значимые для Шевченко. Или ещё. 24 марта перечислив в дневнике тех, кого встретил в книжном магазине Николая Щепкина на «званом обеде», поэт добавил многозначительно: «и многих других» (выделено мною. – В. М.). В тот же день на вечере у купца Варенцова Тарас Григорьевич, по его словам, встретился «с некоторыми московскими художниками и музыкантами» (выделено мною – В. М.).

И все эти встречи и знакомства, без преувеличения, со сливками московского общества, с «московской учёно-литературной знаменитостью», произошли в течение двух недель, одну из которых Шевченко не выходил из дома, но благодаря Щепкину не порывал связи с внешним миром. Поразительно! Впечатляюще!

Благодарный поэт записал 21 марта: « В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться». А ещё через три дня Шевченко сделал в дневнике искреннее признание по поводу новых знакомств: « И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину». Это всё равно, что признаться в организации счастья…

Встречи и знакомства в Москве были, безусловно, важными и знаковыми для духовного космоса поэта, который после ссылки возвращался к полноценной жизни, с наслаждением вдыхал интеллектуальный воздух. Он очаровал многих новых знакомых и не случайно в дневнике поэта 6 мая 1858 года записано, уже в Петербурге, что его землячка, возвратившаяся из Москвы, «привезла ему три короба поклонов от моих московских друзей». Наверное, случалось, что за внешней гостеприимностью и светской вежливостью поэт интуитивно угадывал человеческую неискренность и аристократическую заносчивость. Бесспорно, что не все люди, с которыми Шевченко общался в Москве, разделяли его взгляды, и великий украинец хорошо видел и знал, что не со всеми ему по дороге. Поэт понимал, что часто симпатии и интерес к малороссийской теме высказывались людьми, которые считали Украину неотъемлемой частью России, а украинцев — русского народа. Такое отношение к «малороссам» как органической части русского народа было во времена Шевченко да и в течение всего ХІХ столетия официальной позицией власти и убеждением большинства просвещенных россиян, в том числе тех, с которыми он встретился и познакомился в Москве. Лишь гению было открыто то, чего они не понимали или не хотели понимать. Поэт обогнал время, однозначно заявив, что у россиян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Для Шевченко было жизненно важно убедиться, что после десятилетия оторванности от цивилизации он стоял на уровне образованности московских интеллектуалов, а ширь его культурных интересов, духовных запросов и, главное, творческий задел и мощный потенциал украинского поэта поразили москвичей. Среди них он встретил новых и настоящих друзей: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Это были последние слова в дневнике, которые касались счастливого московского марта. Лучше не скажешь!


Имена для памяти


Кто же в Москве служил панихиду над прахом Тараса Шевченко? Кто присмотрел за гробом в храме Тихона Амафунтского на Старом Арбате 27 — 28 апреля 1861 года? Мне очень хотелось наконец назвать (через почти полтора столетия!) имена церковнослужителей храма святого Тихона, оставить их в нашей памяти. Поиски в Центральном историческом архиве Москвы оказались крайне сложными: архив Московской духовной консистории после Октябрьской революции серьезно пострадал. Но все-таки сохранились дела некоторых московских храмов — церковные книги, переписка шести сороков, в том числе Пречистенского, в который и входил храм Тихона Амафунтского. В «Списке церквей Московской епархии» церковь «Тихоновская у Арбатских ворот» стоит под № 27 в 1-м отделении Пречистенского сорока.

Помогли опытные архивисты, и в деле «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 году» всё-таки обнаружилась «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, что возле Арбатских ворот». В ней и были фамилии всех церковнослужителей арбатского храма. Это была победа! Подумалось, что, равно как не горят рукописи, не исчезают бесследно и архивные документы. Теперь мы можем назвать этих людей.

Священник Левитский Николай Сергеевич, 32 года, родился в Московской епархии, сын священника, учился в Вифанской семинарии, которую закончил в сентябре 1850 года с аттестатом 1-го разряда. В ноябре того же года назначен дьяконом Георгиевской церкви в Ендове. Со 2 февраля 1860 года — священник церкви Тихона возле Арбатских ворот¹.

У Николая Левитского была жена и три сына.

Дьякон² Фивейский Павел Васильевич, 37 лет, родился в Московской епархии, сын паламаря, учился в Московской семинарии, которую закончил в 1844 году с аттестатом 2-го разряда. С августа 1848 года до мая 1863 года — дьякон церкви Тихоновской возле Арбатских ворот.

_____________________

¹ Есть данные о том, что Левитский был священником в церкви Тихона и через десять лет. В то время его старший сын Сергей уже учился в духовном училище. 18 октября 1870 года Левитский был награжден набедреником (парчовый прямоугольник с изображением креста, который священники получают как первую награду и носят с правой стороны ниже пояса).

² Помощник священника в церковной службе, низший духовный чин.


Женат, имел двух детей, девочку и мальчика. Жил недалеко, в Афанасьевском переулке.

Пономарь¹ Беляев Петр Васильевич, 29 лет, родился в Московской епархии², сын священника, учился в Московской семинарии. С октября 1853 года по ноябрь 1864 года — пономарь церкви Тихоновской возле Арбатских ворот.

Женат, имел двух детей, девочку и мальчика.

Просвирня³ Соловьева Евдокия Никитовна, 63 года, в церкви святого Тихона с октября 1840 года, то есть задолго до того, как в Москву впервые приехал Шевченко. «Читать и писать умеет». Жила с дочерью. Работала в храме до старости⁴.

Эти люди так или иначе причастны к оказанию церковных почестей Тарасу Шевченко в храме святого Тихона, к панихиде над ним. Они заслуживают нашей доброй памяти и того, чтобы их имена и фамилии отныне упоминались в соответствующих работах о Кобзаре.

Вообразим себе 28 апреля 1861 года — день, о котором до сих пор не написано ни одной строки... Над Арбатской площадью поднимается по-весеннему теплое солнце, золотит маковки храмов святых Бориса и Глеба и Тихона. Возле Тихоновского храма собралось немало людей, в особенности много молодёжи. Слышится мелодичный украинский язык. Григорий Честаховский и Александр Лазаревский, сопровождающие гроб

_____________________

¹ Служитель православной церкви, который помогает священнику во время богослужения; дьячок, псаломщик, причетник.

² Как видим, все три служителя церкви Тихона на Арбате родились в Московской епархии, поэтому отпадает предположение некоторых авторов, что священник этого храма был выходцем из Украины.

³ Женщина, которая выпекает просвиру — белый пресный хлебец особой формы, использующийся в православном богослужении. Просвирнями часто были вдовы священников. Интересно, что Пушкин упоминал о просвирнях в связи с его раздумьями об языке: «Не худо нам иногда прислушиваться к московским просвирням, они говорят удивительно чистым и правильным языком».

⁴ Центральный исторический архив Москвы, ф. 203, оп. 744, дело. 2396, л. 181—190; ф. 2125, оп. 1, дело. 1595, л. 1 - 4.

с телом Шевченко, тихо переговариваются со священником лет тридцати, потом все трое заходят в церковь. От роскошной усадьбы Голицыных, где стоят экипажи, кто-то направляется к людской толпе. Группа молодых людей приближается от Александровского кадетского корпуса. Возле восьмиугольного водоразборника из красного кирпича, что рядом с церковью, переговариваются извозчики, приехавшие с кадками за водой, и торговки — на площади ярмарка. Вот они вместе подходят к церкви, крестятся и стоят молча. Проходил катеринщик с шарманкою-шафочкою и танцующими куклами в ней, остановился. Благообразная женщина одёрнула мальчишек, которые раскричались возле ручья Черторый. От Арбатской и Знаменской полицейских будок подошли будочники. Будто растворились в толпе жандармы и даже юродивые. Нечто было такое в атмосфере, что остановило и собрало людей возле Тихоновского храма. Над Арбатской площадью повисает тишина...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...

Кто-то из студентов взволнованно читает шевченковские строки. Ведь именно ради воплощения завещания поэта собрались друзья и знакомые Кобзаря возле церкви святого Тихона...

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.


Вдруг загудели колокола, студенты выносят из церкви гроб с телом Шевченко и устраивают его на дрогах. Извозчик поднимается на свое место и слегка дёргает вожжи. Дроги двигаются. За ними едет крытый экипаж для Честаховского и Лазаревского, сейчас они идут пешком, вместе со всей траурной процессией, которая выходит на старинную Знаменскую улицу. На углу Знаменки и Арбатской площади траурный кортеж минует колоннаду Александровского кадетского корпуса, который фасадом выходит на улицу. Возле церкви Знамения Пресвятой Богородицы замерли богомолки и ревностно крестятся. Отсюда за гробом пошли несколько мужчин интеллигентной внешности в дорогих пальто, наверное, профессора Московского университета, живущие рядом. Из церкви вышли люди, наблюдают за процессией, кое-кто примыкает к ней. Из окон особняков выглядывают хозяева и прислуга.

На углу Знаменки и Волхонки процессия приостановилась возле пятиглавого храма Николая Чудотворца с колокольней. Здесь собралось немало москвичей...

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої,

І чистоту їх соблюди.

Скорбная процессия пересекает улицу Волхонку и поворачивает к недавно построенному Большому Каменному мосту, позади — красавец Кремль, который любил Шевченко, а впереди — храм Христа Спасителя. Часть людей расходится, молодежь направляется дальше, кое-кто собирается подъехать на извозчиках за город, где предполагается остановка дрог с гробом. В историческом документе об этой остановке за городом говорится: «Стечение публики было значительное». Тарас Шевченко навсегда оставил Старый Арбат, чтобы остаться здесь навсегда...


Міжнародний журнал «Форум» (Москва), 2007, № XLVIII — XLIX


Світлана Селіверстова


Наші презентації


Мельниченко В. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2007. — 512 с.

Книжка, «видана в рамках проекту підготовки на відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка», — про московський період у його житті, який заслуговує на особливу увагу. У виданні використано десятки й сотні історичних джерел та посилань на свідчення сучасників поета. Автор веде нас московськими шляхами Шевченка, які були суттєвим життєвим і творчим відрізком у його житті, в яких закодований особливий зміст і особливий людський вимір — національний, український.

Використовуючи архівні та історичні факти і джерела, В. Мельниченко створив полотно з московського періоду життя Т.Г. Шевченка. Він здійснює екскурс у вже далеке нині минуле, а в авторську розповідь уплітаються цитати із творів В. Симоненка, Б. Олійника, спогади про ті часи пересипаються сучасними коментарями та зверненнями до історії. Адже деякі події залишаються вилученими з неї й досі, зокрема, про похід П. Сагайдачного до Москви та її тривалу облогу. Умотивовано озвучена думка і про тлумачення цієї події нинішніми московськими істориками, які перекручують факти, зафіксовані історичними джерелами.

В. Мельниченко об’єктивно висвітлює подані факти, уводить десятки персонажів цього незвичайного життєпису, де зустрічаємо постаті видатних українців, зокрема М. Щепкіна, О. Бодянського, М. Максимовича та багатьох інших. Автор послуговується виданями про Шевченка як фундаментальними, так і розвідками, статтями та всім, «що є у самого Шевченка стосовно Москви». А це «Щоденники», листи поета, в яких говориться про його ставлення до міста, друзів, нових знайомих, а також листи, спогади, інші матеріали його знайомих, яких зустрічаємо з ним у Москві чи тих, хто мав про це якусь інформацію, інші історичні та епістолярні джерела, преса, мемуарні та документальні публікації тих років. Автор прагнув, щоб зазвучав живий голос Шевченка в його розповіді про «перебування в Москві», доповнену сучасною інформацією. Назви розділів у книжці та підзаголовки складені за словами із творів Шевченка. Такі малодосліджені сторінки біографії поета, як «Шевченко в Москві», дуже важливі і для сучасного шевченкознавства.


«Слово і час», № 8, серпень 2007 року.


Подарунок Осипа Бодянського до 30-річчя Тараса Шевченка


У вересні минає 130 років з дня смерті Осипа Максимовича Бодянського — українського та російського вченого-славіста, історика, філолога, письменника, перекладача, публікатора історичних документів, професора Московського університету, друга Тараса Шевченка. В листопаді наступного року — 200-річний ювілей з дня його народження. Культурний центр України в Москві започаткував новий проект «Осип Бодянський», в рамках якого передбачається покладання квітів на могилу вченого в Новодівочому монастирі, молебні, запрошення до Центру земляків Бодянського з міста Варва Чернігівської області, круглий стіл за участю українських і російських вчених, виставки, присвячені діяльності вченого і працям про нього, презентації нових архівних документів, зустріч у Центрі з славістами Московського університету, публікації про Бодянського в українській і російській пресі. Стрижнем цієї роботи є висвітлення й пропаганда дружби Бодянського з Шевченком, їх московських зустрічей. Культурний центр випустить у світ монографію «Тарас Шевченко і Осип Бодянський». В процесі її підготовки знайдені невідомі матеріали про підтримку Бодянським українського генія. Один із них ми сьогодні друкуємо.


У процесі вивчення московських газет періоду першого перебування Шевченка в Москві мені зустрілися немало фактів, досі не використаних сучасним шевченкознавством. Але всі сподівання перевершила знахідка невідомої раніше публікації, зміст якої наводжу повністю в тому вигляді, в якому вона була надрукована в газеті «Прибавления к № 19 ^му Московских ведомостей». («Московские ведомости», № 19, суббота, 12^го февраля 1844 года):

«В Санкт-Петербурге в книжном магазине И.Т. Лисенкова¹, под №№ 0 3 и 4 м, в доме Пажеского ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА Корпуса, продается книга, поступившая в печать новым изданіем и в непродолжительном времени окончится печатаніем на Веленевой² бумаге: ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ и ГАЙДАМАКИ.

Две поэмы на Малороссійском языке, Т.Г. Шевченко. Новое изданіе, с

______________________

^1. Лисенков (Лисенко) Іван Тимофійович (1795-1881) — петербурзький книгар, видавець. Народився в Україні. Видавав твори Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, брав участь у літературних справах І.П. Котляревського. У лютому 1843 року Шевченко продав йому майже весь тираж (800 примірників) першого видання поеми «Гайдамаки» разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840 року, підписавши відповідне зобов’язання: «Я нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) “Кобзарь” и 2) “Гайдамаки”, и сим обязываюсь, что , кроме кногопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил...»

Іван Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» і в 1844 році випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки».

² У «Толковом словаре живого великорусского языка» Володимира Даля: «Веленевая бумага (фрн.) белая бумага лучшего качества, плотная и гладкая, с лоском».


картинкою изображающею Кобзаря с надписью:

Перебендя старый, слипый –

Хто его не знае!

Вин усюди вештается,

Та на кобзи грае, —

Грае Кобзарь приспивуе

Аж лихо сміетця...

И с эпиграфом:

Пишов кобзар по улици —

С журбы як заграе!

Кругом хлопци навпрысидки,

А вин вымовляе:

«Нехай буде оттакичкы!» и проч.

С.-Петербург 1844 года.

ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ – ПЕРЕБЕНДЯ¹, есть тоже, что древній Рапсод², Гомерист³, певец, исполненный вдохновенными песнями, а по выраженію бывшего Украинского Философа Сковороды «Старчик Божій», который импровизирует и

По пидтынью сиромаха

И днюе и ночуе,

Сяде соби заспивае –

«Ой не шумы луже!»

Оттакій-то Перебендя,


_______________________

¹ У «Словарі української мови» Бориса Грінченка (1909 рік) — «балагур», «капризник», «привередник» або «дивак», «химерник». У Володимира Даля «перебендивать» — «причудничать», «привередничать». Один із листів до Г.Ф. Квітки—Основ’яненка (нині невідомий) сам Шевченко підписав «Перебендя». У шевченківському вірші Перебендя — старий, химерний, народний співець, який «усюди вештається та на кобзі грає». Проте у другій частині твору образ Перебенді набуває романтичних рис самотнього, духовно вивищеного поета, якого не розуміють пересічні люди. Його серце «по волі з Богом розмовляє», а «думка край світа на хмарі гуля». Це — Кобзар, носій «Божого слова».

² Рапсод — давньогрецький співець-декламатор, який виконував речитативом і без музичного супроводу епічні поеми (здебільшого Гомера) на святах і змаганнях.

³ Гомерист — виконавець творів Гомера — давньогрецького епічного поета, який з античних часів вважається автором «Іліади» та « Одісеї». Легенди малюють Гомера сліпим, мандруючим поетом.


Старый та хымерный:

Заспивае про ЧАЛОГО¹,

На ГОРЛИЦЮ зверне²,

С дивчатама, на выгони,

ГРЫЦЯ та ВЕСНЯНКУ,

А у шынку, с парубкамы

СЕРБИНА, ШЫНКАРКУ,

А потим – У ГАЮ;

На базари про Лазаря;

Або, щоб те зналы,

Тяжко, важко заспивае,

Як Сич руйновалы¹... и проч.

Автор Т.Г. Шевченко еще молодой человек, природный сын Южной Россіи, воспитан в С.-Петербурге в Академіи Художеств и владеет дарованіем прекрасного живописца. В детстве своем, наслушавшись в Малороссіи об Кобзаре – импровизатор, передал нам его думы в прекрасных, мелодических стихах. Его думы дышат самым нежным, меланхолическим чувством и воспоминаніями о старине. Его Тополя,


______________________

¹ Ідеться про історичну пісню про страту гайдамаками 1741 року полковника Сави Чалого, який брав участь у гайдамацькому русі, а потім зрадив його.

² Мова йде про жартівливу пісню «Ой летіла горлиця через сад…» або про пісню «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться...»


изображает Украинскую красавицу гибкою и стройною, исполненную задумчивости¹. Его Катырина посвящена В.А. Жуковскому, известному нашему поэту, от которого Т.Г. Шевченко пользовался особенным вниманіем за свой талант². В этом стихотвореніи Автор изображает обманутую Малороссійскую девушку, в роде бедной Лизы в повести Карамзина.


___________________

¹ В цих поетичних рядках міститься інформація, яку необхідно «розшифрувати». « Гриць» — це народна пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці..», що приписується Марусі Чурай. Вона часто згадується в поезіях Шевченка. «Веснянка» — весняна обрядова пісня. «Сербин» — відомо декілька народних пісень про сербина. Дві з них уміщені в збірнику Михайла Максимовича «Украинские народные песни» (1834): «Ой, сербине, сербине, покинь сербовати…» і «Ой, сербине, сербиночку, сватай мене дівчиночку…». «Шинкарка» — відома в багатьох варіантах пісня про шинкарку, яку козаки (або чорноморці, запорожці, іноземці) підмовили поїхати з ними, а потім убили. «Про Лазаря...» — жалібна лірницька пісня на євангельський сюжет про голодного старця Лазаря та багатія. «Як Січ руйновали» — маються на увазі історичні пісні про зруйнування Запорізької Січі.

У Шевченко:

Хто ж викохав, тонку, гнучку

В степу погибати?

. . . . . . . . . .

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала....

І на диво серед поля

Тополею стала.

Іван Франко в розвідці «Тополя Т.Шевченка» зазначав, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю».

² Василь Жуковський брав діяльну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва. Саме його портрет написав Карл Брюллов і, дякуючи Жуковському, портрет було розіграно в лотерею, а на отримані гроші в квітні 1838 року поета викупили з кріпацтва.


Вот оглавленіе этой поэтической книги:

І. ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ.

1.Думы мои, думы мои¹. С виньеткою изображающею писателя в своем кабинете погруженного в глубокое созерцаніе. 2. Перебендя. (Торбанист²). 3. Тополя. 4. Думка. 5. До Основьяненка. Известного бывшего Украинского писателя Г.Ф. Квитки. 6. Иван Пидкова. (Атаман). 7. Тарасова ночь. (Кровавая ночь). 8. Катырина.


ІІ. ГАЙДАМАКИ,

Малороссійскіе бывшіе свободные казаки, делавшіе набеги³.

1. В.И. Григоровичу, посвященіе⁴. В нем Автор воспоминает о минувших веках следующим образом, Малороссійскими стихами:

Все йде, все минае

и краю не мае,

Куды ж воно дилось?

Видкиля взялось?

______________________

¹ Нагадаю, що, зокрема, писав поет у вірші «Думи мої, думи мої...” (1840 рік), до якого була привернута увага москвичів:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж мені вас діти?...

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдеться щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу....

² Торбаніст — музикант, який грає на торбані (український народний струнний щипковий інструмент, близький до бандури).

³ У «Коментарях» до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах читаємо сучасне трактування: «Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні ХVІІІ ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків».

⁴ Посвята «В.И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) з’явилася в публікації першого розділу поеми без назви в альманасі «Ластівка», складеному Євгеном Гребінкою. Цю посвяту було знято в «Кобзарі» 1860 року.

И дурень, и мудрый

ничого не знае.

Живе... умирае...

Одно зацвило,

А друге завьяло,

навики завьяло...

А лыстя пожовхлы

витры рознеслы.

А солнечко встане,

як перше вставало,

И зори червони,

як перше плыли,

Поплывуть и потим,

и ты, билолицый

По синему небу

выйдешь погулять,

Выйдешь подывитця

в жолобок¹, криныцю

И в море безкрайе,

и будешь сіять,

Як над Вавилоном

над ёго садами²

И над тым що буде

с нашими сынами;

Ты вичный без краю!.. и проч.


2. Интродукція. 3. Галайда. 4. Конфедераты. 5. Тытарь. (Староста церковный). 6. Свято в Чигрыни. Праздник в городе Чигирине Кіевск. Губ. 7. Трети пивни. (Третьи петухи за полночь). 8. Червонный бенкет. (Кровавый пир). 9. Гупаливщина (Побоище), 10. Старосвитскій будынок³. Старинный замок Богдана. 11.Лебедин. Девичій монастырь близ Чигирина.

________________

¹ «Жолобок» — видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном. Отже, — польова криничка.

² Створені у Вавилоні — столиці Вавилонії царем Навуходоносором ІІ (605-562 г. до н. е.) — сади на штучних пагорбах та арках були одним із «семи чудес світу».

³ Доопрацюючи поему після заслання, Шевченко змінив назву цього розділу на «Бенкет у Лисянці».


12. Гонта в Умани. (Гонта предводитель Гайдамаков в городе Умани Кіевск. Губ.). 13. Эпилог. (Заключеніе). 14. Припыси. (Объясненія). 15. Передмова. (Послесловіе).


Цена в обертке с двумя виньетками¹, изображающими вид Днепра и поле давно-минувших битв, полагается самая умеренная, на веленевой бумаге

ПЯТЬ РУБЛЕЙ АССИГНАЦІЯМИ и с пересылкою во все города Россіи, по выходе же оной из печати, иногородным за эту цену не уступается, а должны будут прилагать за почтовую пересылку особо. И потому заблагоовременно желающіе получить благоволят адресовать свои требованія по вышеозначенному адресу в книжный магазин ЛИСЕНКОВА, в С.-Петербург, из которого и получат по отпечатаніи с первою почтою».

Отже, перед нами чимала публікація про поетичний збірник Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», навіть ширше — про творчість Тараса Григоровича взагалі, як сказали б сьогодні, московська піар-акція на славу молодого українського генія. Хто міг це тоді зробити так упевнено й переконливо? Не сумніваюся, то був Осип Бодянський, який досконало знав творчість Шевченка і всі національні нюанси з ним пов’язані. Виявлення цієї статті тим цінніше, що досі в бібліографії друкованих праць Бодянського 1844 рік не був представлений жодною його публікацією.

Осип Максимович Бодянський народився в 1808 році в містечку Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії в сім’ї священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію, в 1831 році поступив в Московський університет, який закінчив у 1834-му, працював учителем у московській

____________________

¹ Цікаво, що Яків де Бальмен, який ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844 рік), у листі до Віктора Закревського 20 липня 1844 року писав: «Все главные творенья Тараса с виньетками».

гімназії. 1835 року вийшла збірка віршів «Наські українські казки», яку автор присвятив «матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні». В 1837 році Бодянський захистив у Московському університеті магістерську дисертацію про народну поезію слов’ян, в якій стверджував, що пісенність народу створює «найправдивіший образ його життя» і наголошував, що «пісня — щоденник українця». Того ж року праця вийшла в світ окремим виданням, а Бодянський став першим у Росії магістром слов’янської філології. З 1837 по 1842 роки вивчав за кордоном мову, історію, літературу, фольклор слов’янських народів, а після повернення в Московський університет був затверджений екстраординарним професором, очолив слов’янську кафедру на історико-філологічному факультеті.

Бодянський популяризував твори Шевченка серед слов’янських народів, зокрема, перекладаючи російською мовою працю відомого чеського і словацького славіста П.-Й. Шафарика «Слов’янський народопис» (1843 рік), професор доповнив автора і серед українських письменників назвав ім’я Шевченка, якого не було в оригіналі. Між іншим, ця книга була представлена царю Миколі І, і якраз незадовго до приїзду Шевченка в Москву, Бодянському було «объявлено Высочайшее его величества благословение»¹. Про те, що поет був обізнаний з «Слов’янським народописом» Шафарика в перекладі Бодянського, свідчить запис останнього на аркуші зі списком осіб, яким було надіслано цю книжку: «146. Т.Шевченко (1 экземпляр)». Запис було зроблено 14 лютого 1844 року, коли поет знаходився в Москві, тому, скоріше за все, Бодянський вручив йому книжку особисто. Відомо, що Бодянський

___________________

¹ Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета. М., 1855. С. 93.


посилав Шафарику «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». На той час у Москві не було кращого шевченкознавця, ніж Осип Бодянський. Тарас Григорович прагнув познайомитися з ученим, про що переконливо свідчить лист Андрія Козачковського до Бодянського в квітні 1843 року: «Може, ти читав «Кобзаря» і «Гайдамаків». Гарний, кебетний хлопець, щира душа. Він хотів дуже познайомитися з тобою…» (виділено мною. — В.М.). В академічній «Біографії» Шевченка (1984 рік) читаємо про перший поетовий приїзд у Москву в лютому 1844 року по дорозі з України в Петербург: «Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитися із Бодянським».

Як відомо, шевченкознавець Петро Жур датував це перебування Шевченка в Москві з 12 до 20 лютого. Виходить, що публікація в «Московських ведомостях» матеріалу про Шевченковий «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» була приурочена до приїзду поета. Більше того, можна припустити, що цей матеріал Бодянський вмістив як щирий подарунок Шевченкові до його 30-річчя. Цей жест вимагає виокремлення, бо професор, говорячи його словами, «ніколи й нікого не поздоровляв ні з чим спеціально», тому, скажімо, в 1850 році не став вітати навіть свого друга Гоголя з днем народження. Про непростий характер Осипа Бодянського свідчить і його запис у щоденнику наприкінці того ж року з приводу дружньої бесіди з М.Гоголем, М.Максимовичем, К.Аксаковим, О.Хомяковим, Д.Свербєєвим:

«Не розумію, як можна бути в наш час національним? — сказав, між іншим, Свербєєв. — А я не розумію, як можна не бути в наш час національним, — заперечив я йому»¹.

________________________

¹ Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849—1850 гг. // Русская старина. 1888 г. Октябрь—ноябрь—декабрь. С. 405, 412.

Восени 1851 року Бодянський рішуче не погодився з Гоголем, який, за спогадами Григорія Данилевського, сказав йому, що в творчості Шевченка «догтю більше, ніж самої поезії». Бодянський високо ставив якраз «талант і поезію» Шевченка і обурено заявив Гоголю: «Що ви? Ви ж самі — малорос!» Вчений також не сприйняв гоголівські слова про те, що «треба писати по-російському, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови…» Бодянський фактично стояв на шевченківській позиції: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Отаким був українець Бодянський у російському середовищі, і цим, напевне, він подобався Шевченкові. Не випадково Микола Сумцов ще в ХІХ столітті констатував: «Бодянський, як малорос, зберіг українські симпатії в сфері наукового вивчення української старовини і народної поезії»¹. Важливо пам’ятати, що московський українець вже тоді називав Шевченка «вождем усіх українських національних діячів».

В опублікованій вище статті Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, як «природного сина Південної Росії», який не тільки пише «прекрасні, мелодійні вірші», але й є обдарованим прекрасним малярем. Іншим разом, у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він «й пером і палітрою однаково вертить». Лапідарні оцінки Бодянським Шевченківських дум і творів «Тополя» та «Катерина» пронизані любов’ю і розумінням.

Розкриваючи зміст «Чигиринського Кобзаря» та назви розділів поеми «Гайдамаки», Бодянський зробив необхідні пояснення для невтаємничено-


__________________

¹ С.А. Венгеров. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). Том V. С.-Петербург, 1897. С. 65.


го москвича, російського читача. Наприклад, автор відзначав, що Основ’яненко — відомий український письменник Григорій Квітка, що ватажок запорізьких козаків Іван Підкова був атаманом, а один із керівників Коліївщини Іван Гонта — «предводителем гайдамаків в місті Умані Київської губернії». В інших випадках автор пояснив, що «титар» — це церковний староста; «треті півні» — півні, які кричать уже «за північ»; Гупалівщина — це «побоїще»; а розділ «Червоний бенкет»¹ переведено — «Кровавый пир». Щодо розділу «Лебедин» Бодянський пояснив, що мається на увазі не лише повітове містечко, а й конкретний «дівочий монастир поблизу Чигирина», в якому відбувається дія.

Не можна не відзначити добре продумане цитування шевченківських поезій, старанно перекладених російською. По-перше, Бодянський досить повно навів рядки, що вражаюче передають поетичне бачення Перебенді, який, за оцінкою Івана Франка, живим вихоплений Шевченком із реального українського життя. По-друге, автор публікації познайомив москвичів із знаменитим початком «Гайдамаків», в якому поет осмислював вічні філософські істини.

Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета і мислителя.

Не можна не згадати, що редактором-видавцем «Московских ведомостей» був тоді Євген Корш (1810—1897), з яким Тарас Шевченко познайомився в Москві в 1858 році. З 1862 року протягом трьох десятиліть Євген Корш працював у бібліотеці Рум’янцевського музею в Москві.

_______________________

¹ Працюючи над текстом «Кобзаря» 1860 року, Шевченко змінив цю назву на «Галайда».


Михайло Грушевський, який вперше навідався до Рум’янцевки на початку 1892 року, застав його. Євген Корш був батьком Федора Корша — відомого російського філолога, перекладача, академіка Петербурзької Академії наук, автора праць і поезій про Шевченка, знайомого Михайла Грушевського. Вийшло так, що Корші з’єднали в історичному часі двох великий українців.

Безперечно, публікація професора Московського університету стала доброю передумовою знайомства Шевченка з Бодянським у лютому 1844 року і запорукою їх подальшої багаторічної дружби. За точними словами академіка Івана Дзюби, «особливо багато важило для Шевченка спілкування з Осипом Бодянським, який не тільки міг забезпечити його необхідною літературою, а й сприяв, — бувши своєрідним містком між українськими і російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та ідеологами зарубіжного слов’янства, — опосередкованим зв’язкам Шевченка з цим зарубіжним слов’янством»¹.

Знайомство і дружба з Бодянським дали змогу поетові співвідносити свою творчість з яскравою особистістю, в чому він постійно мав потребу. Шевченко якось записав у щоденнику, що варто «доладно прочитати» з кимось свої поезії за цілий рік. У той же час з інтелектуалом Бодянським поет проходив університети, буквально всотував нові знання, опробував свої проекти, ідеї і т.ін.

Настав час подякувати Осипа Максимовича за прекрасну рекламу творчості Тараса Шевченка в тодішній Москві.


«Слово Просвіти», 20 — 26 вересня 2007 року.


____________________

¹ Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 365.


Сергій Гальченко,

заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка

НАН України з наукової та видавничої діяльності


Тарас Шевченко та Михайло Грушевський на Старому Арбаті


Усі, хто побував на Старому Арбаті в Москві, не міг на помітити на будинку № 9 — Культурний центр України — державний прапор України. Вулиця пішохідна і повз будинок щодня проходять туристи, москвичі та просто перехожі. Дехто зупиняються, читає назву Центру і об’яви чи афіші про заходи, що там відбуваються. Цікаво спостерігати за тим, хто бодай на мить зупинившись, посміхнеться до українського прапора. А ще цікавіше — зайти всередину, оглянути якусь мистецьку чи тематичну книжкову виставку, тобто відчути в центрі російської столиці наявність культурного осередку України. Вам остаточно пощастило б, якби екскурсію по центру провів генеральний директор Володимир Мельниченко.

Знаючи Володимира Юхимовича як відомого вченого-історика, письменника, мистецтвознавця, автора понад тридцяти книжок і численних статей, відомих в Україні, Росії, Японії, Болгарії, Молдові, я завжди дивувався його вмінню поєднувати наукову роботу з адміністративною, яка завдає –таки чимало клопотів. Майже щороку В. Мельниченко дарує читачам досить об’ємні видання, які сприймаються з великим інтересом усіма, хто захоплюється історико-літературними дослідженнями, і фахівцями, наприклад шевченкознавцями чи грушевськознавцями. Найбільшим подарунком для них стали три останні книжки В. Мельниченка: «Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2006. — 655 с.) і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві» (Москва: ОЛМА-Медиа Групп, 2007. — 510 с.)

В. Мельниченко — один із відомих фахівців-істориків, яким, здається, доступне навіть недоступне, що зберігається в архівах і бібліотеках Москви. Уміння шукати та знаходити найцікавіше і маловідоме, чи зовсім невідоме, очевидно, виробилося в нього ще в ті роки, роки, коли вчений очолював знакові архівні чи музейні установи Києва та Москви.

Ще в першій названій книжці В. Мельниченко порушив цікаву тему: «Шевченко і Грушевський», зауваживши, що вона може стати навіть окремою монографією. Знаючи характер вченого, як ретельного дослідника архівно-музейних скарбів, вже тоді можна було сподіватися на те, що така монографія буде ним написана. І це таки сталося, про що свідчать названі нами друга і третя книжки автора.

«Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, — пише В. Мельниченко, — то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком XX століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, підняв достоїнство української нації, обґрунтував право українців на самостійне державне існування» (Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55», с. 434).

В. Мельниченко із 2002 року очолює культурний центр України в Москві, але його присутність в Україні відчувається постійно — і у виданих ним дослідженнях, і у виступах в періодиці, особливо в газеті «Слово просвіти», де він уміє захопливо описати найцікавіші свої знахідки. Своїми публікаціями він постійно нагадує нам, що двохсотрічний ювілей Т. Шевченка буде відзначатися не лише українською, але й світовою громадськістю у 2014 році. Ця дата не за горами, і це свято має стати, за словами М. Грушевського, сказаними ним ще на початку XX століття, напередодні сторічного ювілею Шевченка, «ювілеєм українського відродження». Аналізуючи внесок видатного вченого у підготовку до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, В. Мельниченко наголошує на тому, що той ювілей, на думку Грушевського, вимагав від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята», що змушувало свідомих українців «взятися до здвигнення йому (Т.Г. Шевченкові. — С.Г. ) пам’ятника, гідного його і нас, не тільки на славу поета, а і на славу нашої національної ідеї («Я оснувався у Москві, Арбат 552, с. 399).

Наукова цінність шевченкознавчих досліджень В. Мельниченка надзвичайно велика. Вчений зумів використати усе найважливіше, що було досі відоме з документальної шевченкіани, додавши чимало і своїх знахідок із московських архівів і бібліотек. Нерідко в його працях зазначається, що документ друкується вперше, а для шевченкознавства це досить рідкісне явище. Для прикладу можна згадати справу канцелярії московського військового генерал-губернатора із секретної частини «Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка» з Центрального історичного архіву Москви. Саме там було виявлено кілька документів про перебування Шевченка в Москві у березні 1858 року. А ще — повідомлення і рапорт високопоставлених чиновників про від’їзд поета із Нижнього Новгорода до Москви та зупинку в ній через хворобу, а потім відбуття до Петербурга.

Про перебування Т.Г. Шевченка в Москві написано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників-українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу московського оточення на поета.

Читаючи працю В. Мельниченка, переконуєшся в іншому: майже вся тогочасна московська еліта прагнула зустрітися із Шевченком. Письменники, актори, художники, вчені, лікарі бачили в ньому не лише жертву самодура-царя, а високоталановитого митця, громадянина, мужність якого на той час не мала рівних у Російській імперії.

Найдетальніше описано у монографії про Т.Г. Шевченка його перебування в Москві з 10 по 26 березня 1858 року, коли він зустрівся із закоханою колись у нього княжною Варварою Рєпніною, із найдорожчою в Москві людиною, у якої він зупинився, актором Михайлом Щепкіним та його синами Петром і Миколою, із милим подружжям Михайлом і Марією Максимовичами, із Осипом Боденським і Аполлоном Мокрицьким... Описи зустрічей із цими та багатьма іншими людьми ілюструються галереєю фотопортретів багатьох сучасників, з якими Шевченкові довелося зустрічатися, наприклад, у березні 1858 року: І. Бабст, Б. Чичерін, М. Кетчер, Д. Мін, О. Кронеберг-син, О. Афанасьєв, О. Станкевич, Є. Корш, М. Крузе, С. Шумський, П. Бартенєв, І. Самарін, Г. Галаган, М. Погодін, С. Шевирьов, О. Хомяков, старий декабрист князь С. Волконський та багато інших, із ними Шевченко розмовля в, полемізував, бував у гостях тощо.

У всіх названих виданнях В. Мельниченка його авторська розповідь про Т. Шевченка чи М. Грушевського вдало доповнюється численними документальними свідченнями, листами, спогадами, щоденниками. Для біографів чи дослідників спадщини Шевченка і Грушевського маємо в працях В. Мельниченка винятково цінний науковий матеріал, видобутий ним переважно із московських архівів.

До Шевченківських березневих днів має вийти в світ ще одне прецікаве дослідження В. Мельниченка, присвячене видатному українцю, доля якого пов’язала з Москвою, — Осипу Бодянському. Він був справді видатним вченим-філологом, істориком, письменником і перекладачем, одним із засновників славістичної науки в Російській імперії.

Ретельно вивчивши насамперед московські архіви, а також унікальний особовий фонд, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, В. Мельниченко створив (про це вже можна судити із газетних публікацій) наукову біографію О. Бодянського, 200 річний ювілей якого мала б належно відзначити Україна у листопаді цього року.

Про інші творчі плани В. Мельниченка говорити поки що зарано, хоча, судячи із його монографій і публікацій у періодиці, можна дещо спрогнозувати. Але нехай це залишиться поки що творчою таємницею автора, який щороку обдаровує нас (без перебільшення!) унікальними виданнями, які б годилося якнайширше розповсюджувати в Україні.

Однією з характерних ознак наукових праць В. Мельниченка є наявність у них нової інформації, видобутої ним із глибин архівно-бібліотечних сховищ, а також із нових сучасних видань. Вчений володіє багатьма засобами пошуку цієї інформації, в результаті чого і з’являються такі глибокі аналітичні дослідження. В його інтерпретації навіть здавалося б відомі історичні факти подаються в новому освітленні, в результаті чого змінюється на протилежне їхнє традиційне і часто заполітизоване трактування.

Як високопрофесійний історик В. Мельниченко уміє на основі зібраних матеріалів подати об’єктивні характеристики подій, явищ, особистостей, що можна вважати вагомими здобутками сучасної історико-літературної науки. Яскравий приклад цього — дві його книжки («Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві») представлені Центральним правлінням Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.


«День», 9 лютого 2008 року.