України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Тарас Шевченко Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дёгтем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль». Тарас Шевченко Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду.

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Тарас Шевченко:

«Пустилися ми Москву споглядати»


О десятій годині ранку 19 березня Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії... Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семенович «невідступно супроводжував Шевченка по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время «великим постом» спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком по крайней мере четверть Москвы». Побували в Кремлі, оглянули, правда здалеку, будівництво храма Христа Спасителя.

«Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую».

Те, що гості у Станкевичів лише «напилися чаю», зовсім не говорить, що господиня була недосить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм.

Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шевченко й Щепкін прийшли пішки з Воротниковського провулку до Кремля, затим — на Велику Дмитрівку, де попили чаю, після цього звідси через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Станкевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони напевне знову пили чай. Аякже: «Чай не пить, так на свете не жить» — говорили москвичі. Чи мав Шевченко з цього нові життєво-побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, але смак сімейного московського чаювання за самоваром по-справжному відчув у Щепкіна і Станкевичів.

З Оленою Костянтинівною Станкевич (дівоче прізвище — Бодиско; 1824—1904) — дружиною російського письменника Олександра Станкевича, племінницею декабристів М. і Б. Бодисків та двоюрідною сестрою відомого історика-медієвіста, глави московських західників Тимофія Грановського поет познайомився ще в 1844 році в Україні, коли їй було двадцять років. 21 липня того року Олена Бодиско написала Шевченкові сумбурного листа, в якому захоплювалася поемою «Тризна». В ньому йшлося про «прекрасний талант малоросійської поезії» і «дивовижні творіння» Шевченка. Судячи з усього, самого Станкевича не було вдома, але Олена Костянтинівна виявила себе справді гостинною господинею, про це переконливо свідчить те, що в той же день Шевченко і Щепкін прийшли до неї вдруге і обідали у Станкевичів.

Олімпіада Міницька, яку зустрів у Станкевичів Шевченко, була близька їм і належала до родини, пов’язаної з літературно-громадськими колами Москви. Іван Міницький був членом гуртка Тимофія Грановського і багаторічним кореспондентом Тургенєва. Вірогідно, що Шевченко познайомився з Міницькою в 40-х роках ХІХ століття, можливо, навіть у родині Станкевичів, адже Щепкін вже тоді міг привести поета до них.

Про залишок дня 19 березня Шевченко написав коротко: «Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволеним цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: «возвратилися дивяся бывшему».

Наступного дня — 20 березня — запис у Шевченковому щоденнику починається так: «Мой неразлучный спутник и чичероне Михайло Семенович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь.

Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дёгтем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль».

Коли зранку гість Щепкіна вийшов із Воротниковського провулка на Садово-Тріумфальну вулицю й повернув ліворуч до Тверської¹, термометр Реомюра показував + 3,2°. Було хмарно, відчутно дув південно-західний вітер. Тарас Григорович не міг не зупинитися біля грандіозних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 році. Притишив ходу на Страсній (нині Пушкінській) площі, щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страсний монастир і його нову дзвіницю. Шевченко зупинився біля будинку московського генерал-губернатора, що стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями. Внизу на Тверській перед ним відкрилася вражаюча картина —

____________________________

¹ Нічого не видумую, сам Шевченко записав у щоденнику: «…По Тверской отправился в Кремль». На жаль, впродовж десятиліть на ці топонімічні й географічні знаки, залишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опускали їх при переказі тексту Шевченкового щоденника. Так само в «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1961 рік) повністю зникла дорогоцінна поетова інформація на кшталт: «Вышел я на Ильинку и потом на Покровку»; «Страстным бульваром вышел на Дмитровку»; «Прошли мы на Большую Дмитровку»; «Поехали к Красным воротам…». На разі саме ця інформація дозволяє відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його в обстановці реальної московської вулиці.


Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. А над усім цим вивищувалася церква Параскеви Пятниці — покровительки торгівлі та торговців, і м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного». Тарас Григорович мало не повернув у бік Охотного ряду, протесхаменувся й поспішив до Кремля, де вчора зі Щепкіним не встиг подивитися на все, що хотів.

«Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль. Полюбовавшись ещё раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку».

Отже, Шевченко не сприйняв архітектуру і естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона¹ в так званому російсько-візантійському стилі: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».

Нещадна й влучна характеристика. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року і вражав своєю висотою (понад 100 метрів), грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою. Раніше не задавалися питанням, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої

______________________________

¹ Тон Костянтин Андрійович (1794—1881) — архітектор, чех за походженням, працював в Росії. Наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоруський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі «Сон» Шевченко гротесково писав про царя, що «все храми мурує». Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 чоловік, і архітектори по всій імперії мали обов’язково дотримувати форм і стилю, вказаних Тоном.

приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Відомо, що в 1839—1853 роках велася кладка цегляних стін, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. На час екскурсії поета до храму в 1858 році вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — йшли штукатурні й облицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги. Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 по 1863 роки, і на момент московського перебування Шевченка знаходилися в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Останнього Шевченко знав з часу навчання в Академії мистецтв.

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчиха, в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недоречно стала на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями. Особливо дратувала головна баня, що нагадувала йому золотий повойник на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув уособлену в храмі світову державно-імперську ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та поетова відраза до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму і Олександра ІІ, в його царювання вже третій рік активно велося будівництво.

В наш час відомий москвознавець Лев Колодний, оспівуючи відновлений храм Христа Спасителя, не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії мистецтв Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки...

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!


Тараса Григоровича не пустили на територію будівництва храму, бо вона охоронялася, і він покірно пішов геть. Куди? Знову в Кремль! Впродовж двох днів він уже втретє відвідував «старого красеня Кремля»... У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно познайомився з Кремлем. Знову, як і в 1844—1845 роках, побував на Соборній та Іванівській площах, очевидно, заходив у Благовіщенський, Успенський, Архангельський собори, розглядав дзвіницю Івана Великого. Тоді була можливість піднятися на самий верх її й оглянути Москву з висоти пташиного польоту.

В щоденнику Шевченко виокремив збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац: «Казармовидный дворец его (Кремль. — В.М.) много обезобразил, но он всё-таки оригинально прекрасен»¹.

__________________

¹ Після 1845 року, коли Шевченко проїздив через Москву востаннє перед арештом і засланням, за проектом архітектора Тона був збудований Великий Кремлівський палац (1838—1849) і Оружейна палата (1844—1851).


Шевченко ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками відомого російського мистецтвознавця та критика Володимира Стасова.

Після відвідин Кремля Шевченко вийшов через Красну площу на Ільїнську вулицю. Розпогодилося, хмари розійшлися, відчутно потеплішало (о другій годині було близько 8°), і Тарас Григорович, знявши шапку, витер чоло й потилицю. Він уже трохи стомився, проте вирішив рухатися далі. Трохи перепочити можна буде у Сапожникова... Ніяк не міг обминути пам’ятник Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському роботи українського скульптора Івана Мартоса, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. До речі, це перший пам’ятник у всій Москві, поставлений ще в 1818 році.

Пройшовши Ільїнку, що славилася грандіозним Гостинним двором, який приснився Тарасові Григоровичу ще на засланні 7 липня 1857 року, поет вийшов на Маросєйку, якою розпочиналася вулиця Покровка. Саме на Маросєйці в ХVІІ-ХVІІІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір, де зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка — дала ім’я вулиці (у 1954—1990 роках — вулиця Богдана Хмельницького). Недалеко від постоялого двору в кінці ХVІІІ століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці. Взагалі в цьому районі склалася в середині ХVІІ століття слобода вихідців із України — Хохловка, пам’ять про яку збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком зупинявся гетьман Іван Мазепа.

На Маросєйці жив давній Шевченковий знайомий, астраханський купець, рибопромисловець Олександр Сапожников, який надав Шевченкові каюту на пароплаві «Князь Пожарський», що в серпні 1857 року доставив поета з Астрахані в Нижній Новгород. У щоденнику Шевченка читаємо: «Зашёл к А.А. Сапожникову, поему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болеет, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью».

Мільйонер не прийняв поета, і покірне пояснення Шевченком цієї відмови тим, що він був «обліплений грязюкою», лише надає цьому прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть, якщо Сапожников справді був хворий, він, безперечно, міг би виявити до Шевченка елементарну людську увагу. Ми ще розповімо, як через день Сергій Аксаков, який справді хворів і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській забороні, покликав їх до себе. Дивно, що Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря», перераховуючи всі сюжети Шевченкового щоденника за 20 березня, вилучив історію з візитом поета до Сапожникова. Тоді як цей невдалий візит, чи не єдиний в московський період, знову нагадав Шевченкові приниження, які він переживав упродовж довгих років.

На мій погляд, у випадку з Сапожниковим недосить говорити лише про брак будь-якої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. Адже й після повернення в Петербург той не захотів підтримувати знайомство з Шевченком. 4 травня 1858 року поет пішов до Сапожникова додому вже в Петербурзі: «Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…»¹

_____________________

¹ Належну оцінку вчинкові Сапожникова знайдемо у «Коментарях» до четвертого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка під редакцією Сергія Єфремова (1927 рік), де йшлося про те, що переміну в ставленні Сапожникова до Шевченка «треба мабуть поставити на карб просто купецькому самодурству та примхам зарозумілого мільйонера». Так само справедливо говориться в «Примечаниях» до видання «Дневника» Шевченка у видавництві «Academia» в 1931 році: «Когда Шевченко в Петербурге пошёл проведать Сапожникова, самодур-купец не принял его…»

Втім, коли така ситуація склалася в Москві, Шевченко навіть залишившись наодинці з щоденником, не рефлексував, хоча у випадку з невдалим візитом до Сапожникова, він, очевидно, пережив приниження. «Расспросил у будочника дорогу к почтамту поплёлся тихонько к Мокрицкому. Отдохнул у него, полюбовался єскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга...»

Душевний стан Тараса Григоровича видали хіба-що ці два слова: «поволі поплентався». Напевно, взяла гору загальна доброзичлива атмосфера ставлення до нього з боку практично всіх старих і нових московських знайомих. Зокрема, й того ж Аполлона Мокрицького, до якого втомлений мандрівник і пішов удруге, сподіваючись, може й підсвідомо, на душевне тепло й дружній прихисток.

Того дня — 20 березня — Шевченко зустрівся ще й з Микитою Савичевим, у якого забрав «Літопис» Самійла Величка, вже давно переданий для поета Осипом Бодянським. Потім поет зайшов у харчевню, де напився чаю з кренделями, і о четвертій годині дня повернувся додому. Ввечері Тарас Григорович знову був готовий «на нові подвиги». Як і Михайло Щепкін:

«Вечером Михайло Семёнович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В.А. (треба — А.В. — В.М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева».

Шевченко з Щепкіним уже втретє відвідали родину Станкевичів на Великій Дмитрівці. Певно, це було зумовлено тим, що напередодні 19 березня, самого господаря не було вдома. Олександр Володимирович Станкевич (1821—1912) — біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського, друкувався в «Современнике», «Вестнике Европы», інших виданнях. Сестра Станкевича Олександра Володимирівна була дружиною сина Щепкіна Миколи. В 50—60-х роках у Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали М.Кетчер, Є.Корш, Б.Чичерін, І.Забєлін та ін., тобто ті люди, з якими Щепкін познайомив Шевченка.

Як завжди, скрізь, де з’являвся Шевченко, говорили про Малоросію, а ще «про дні минулі». В цьому побіжному поетовому запису вчувається мені свідчення того, що Шевченко таки приходив у родину Станкевичів в 40-х роках. Якщо так, то поет побував тоді у Великому Афанасьєвському провулку, де в будинку № 8 тоді жили Станкевичі. Це — у двох кроках від будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.


Тарас Шевченко:

«Поїхали з Щепкіним поклонитися Аксакову»


Важливою заслугою Михайла Щепкіна було те, що саме він познайомив Тараса Шевченка з Сергієм Аксаковим і його сім’єю. Безпосередні стосунки, спочатку заочні, між письменниками зав’язалися в грудні 1857 року, коли Сергій Аксаков послав Шевченкові через Щепкіна свою «Семейную хронику» з дарчим автографом. Цей твір, як і книга «Детские годы Багрова-внука» з автографом Аксакова, залишилися у бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, Щепкін розповів Шевченкові багато хорошого про близького йому Аксакова та його сім’ю, яких дуже поважав.

На цьому тлі, дякуючи Щепкіну, відбулася 22 березня 1858 року перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Заглянемо до поетового щоденника, в якому передано його щиру радість від неї:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров и никого ни принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури, високо цінував його місце в ряду видатних імен. Якраз 1858 року в Москві вийшла в світ автобіографічна книга Сергія Аксакова «Детские годы Багрова-внука», в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Львом Толстим в автобіографічній трилогії «Детство», «Отрочество», «Юность» (1852—1857 роки). Коли в 1860 році Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: «Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С.Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, — тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины».

24 березня Щепкін знову повіз Шевченка до Аксакова, і поет захоплено записав у щоденнику: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето¹, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует»².


____________________________

¹ Йдеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де, починаючи з 1843 року, Сергій Аксаков жив улітку.

² Шевченко планував відвідати Москву й побувати у Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. 25 квітня 1858 року Шевченко писав Аксакову: «Предположение моё посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось».


Микола Жулинський слушно зауважує: «Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г.Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша».

Тарас Григорович познайомився з синами Аксакова Костянтином і Іваном та доньками — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной»². В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, сам співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «... Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди...» Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. На доказ наведу запис, який залишила в своєму щоденнику Віра Сергіївна, розповідаючи про читання в них Пантелеймоном Кулішем «Чорної ради» в грудні 1854 року: «Три вечера

____________________________

¹ Микола Гоголь, який бував у Аксакових, любив слухати Надію Сергіївну і співати з нею українських пісень. Григорій Данилевський згадував про те, як Надія Аксакова співала для Гоголя: «…Он после первого стакана чаю, сказал Над.С. Аксаковой: “Не будем терять дорогого времени” и просил её спеть... Гоголь остался очень доволен пением молодой хозяйки, просил повторять почти каждую песню...»


сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман “Черная рада”... Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи». З таким самим захопленням слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: «Какие драгоценные отрывки нашёл Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении». До речі, Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя.

26 березня 1858 року, тобто наступного дня після чергових відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова. — В.М.) и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить...С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было».

Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. «... Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Для нас дуже важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей вияснити це. Використаємо спочатку найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера». Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте нам хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страсної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу.

Після відвідин Сергія Аксакова 22 березня Шевченко обідав один — обід був «пісним» з нагоди останнього дня Великого посту — в Троїцькому трактирі. Про його розташування в коментарах до 5-го тому творів Шевченка говориться дещо мудрувано: «Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і засе-лявся в основному ремісниками». Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 40-х роках ХІХ століття, передусім, серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнці, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі, або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, Щепкін їхав у Малий театр і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся по Москві, розставшись біля будинку Аксакова зі Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в щоденнику.

Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру, щоб пообідати, здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Тарас Шевченко міг пообідати значно ближче й швидше. На той час у Москві було понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та «Саратов» — знаходилися в самому центрі. Але Шевченко прямує в Троїцький трактир, виходить, він хотів відвідати саме його. Може, він побував у Троїцькому ще в 40-х роках, коли слава трактиру була в зеніті? Тим більше, що трактир був відомим якраз пісними стравами, а в 1844 і 1845 роках Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може він звернув увагу на Троїцький трактир під час прогулянки по Ільїнці 20 березня? Може, в цей приїзд у Москву Щепкін чи хто інший порадив поетові скуштувати ці пісні страви в Троїцькому? Це схоже на правду. Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007 рік). Вже після її виходу в світ, перечитував спогади Олександра Герцена про Щепкіна й раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 року: «Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шёл из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову» (виділено мною. — В.М.). Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме Щепкін, як тільки вони вийшли від Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі.

Ось, що писав про трактир московський побутописець ХІХ століття Петро Вістенгоф: «Трактиры и рестораны рассыпаны во всех концах города, но лучшие из них сосредоточены около присутственных мест, Кремлёвского сада и на Ильинке, где находится знаменитый Троицкий трактир, посещаемый всеми сословиями города и имеющий всегда огромное число посетителей. Во время великого поста люди высшего общества не стыдятся приезжать сюда обедать, потому что здесь вы найдёте лучшую рыбу, свежую икру и всё, что только можете вздумать роскошного для постного русского стола».

Для пісного столу можна було також замовити й простіші, але не менш смачні блюда — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, борщ із грибами, картоплю варену, смажену, печену й у вигляді котлет під соусом, різноманітні вінегрети й киселі...

Троїцький трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника «Язык старой Москвы» Володимира Єлістратова, в якому читаємо: «Один из самых знаменитых трактиров, наряду с Гурина и др. в Москве (на Ильинке). Упоминается многими авторами, например, А.Сухово-Кобылиным в “Свадьбе Кречинского”: “Я тоже, Михайло Васильевич, исполнив приказания, завернул в Троицкий…”» Нагадаю, що «Свадьба Кречинского» буда поставлена в 1855 році, й Шевченко, на якого доречно було б послатися в подібному словникові, згадує Троїцький трактир практично в цей час.

В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнці в 1818 році снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 80-х роках того ж століття — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони в порівнянні з Шевченком...

Того ж дня — 22 березня — в поетовому щоденнику занотовано: «После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлёвскому торжеству… В 11 часов я отправился в Кремль».

Про свої враження від нічної великодньої служби в Кремлі Шевченко записав у щоденнику:

«Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство іншими очима: «…Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!»

Тож, якщо Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, то Шевченко теж пішов, але… розчарувався!

Що дратувало поета? «Света мало, звона много» та й хресний хід рухається в натовпі, ніби «вяземский пряник». Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета Петро Вістенгоф писав про пряники з міста Вязьми, як про типові купецькі ласощі. Вислів «вяземские пряники» увійшов до вже згаданого лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова «Язык старой Москвы». Тільки знову, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості...

Одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу в Кремлі не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»). Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова «православ’я», «православний» він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі.

Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами... Пам’ятаєте в «Неофітах», присвячених Щепкіну?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...


Це було написано незадовго до поетових відвідин великодньої відправи в Москві. Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей.