України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Тарас Шевченко Тарас Шевченко

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Тарас Шевченко:

«Нишком провідав Рєпніну»


17 березня Тарас Григорович записав у щоденнику: «Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали». Та Шевченко цього разу порушив заборону виходити з дому й увечері нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, яка жила в районі Козихи на Спиридоновській вулиці (тепер — вулиця Спиридоновка, між Малою Нікітською і Садово-Кудрінською; будинок не зберігся). Назву отримала від церкви Спиридона, єпископа Тримифунтського, на Козиному болоті, відомої з 1627 року (розібрана в 1930 р.). Спиридоновська вулиця була «панською» й входила до Арбатської дільниці міста. Від помешкання Щепкіна треба було пройти Старопименовським провулком, перетнути Тверську, далі Єрмолаєвським провулком, або вийти на Садову-Тріумфальну й Садовим кільцем потрапити на Спиридоновську.

Можливо, що й під час приїздів до Москви в 1844 і 1845 роках Шевченко бував тут. Адже напевно не відомо, де він жив тоді. Імовірно, його забрав до себе Бодянський чи Щепкін, але є й версія, за якою поет міг зупинитися в особняку Рєпніних (сім’я жила в Яготині, а там залишалася прислуга).

Чи ж могли Рєпніни зробити такий жест? Як відомо, в Яготині, де 1843 року Шевченко познайомився з ними, поета оточили щирою і дружньою увагою. Варвара Рєпніна писала тоді своєму духовникові Шарлю Ейнару, що в сім’ї всі його любили. Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—1845), був сином князя Григорія Волконського, мати його — донька фельдмаршала князя Миколи Васильовича Рєпніна. Пік його блискучої військової кар’єри припав на час війн з Наполеоном; він став Льву Толстому прототипом образу Андрія Болконського. У 1813—1814 роках управляв Саксонією з титулом віце-короля, з 1816 до 1834 року був військовим генерал-губернатором Малоросії. Відомий як людина ліберальних поглядів і покровитель театру. Йому сподобалися Шевченкові копії з його портрета роботи швейцарського художника Й. Горнунга і він запросив Тараса Григоровича погостювати.

Перебуваючи в Яготині, Шевченко написав поему «Тризна», присвятивши її дочці Рєпніна. Варвара Миколаївна писала: «...Я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірші, потім підхопилась з місця; він (Шевченко. — В.М.) в цей час ходив по кімнаті, — я сказала йому: «Дайте мені свій лоб», — і поцілувала його чистим поцілунком... Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка». До речі, мати Рєпніної допомагала доньці в клопотах про призначення Шевченка вчителем малювання в Київському університеті. На клопотання Рєпніних міністр народної освіти Сергій Уваров 21 лютого 1847 року призначив Шевченка вчителем малювання. Цей документ одержано в Києві 2 березня, але оскільки поета тоді в місті не було, він довідався про нову посаду тільки в день свого арешту — 5 квітня 1847 року. В листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року Шевченко писав: «По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определён в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург… и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!» Так і повернулася круто й невідворотно доля поета...

Варвара Рєпніна щиро захоплювалася поетом, у розмові з матір’ю заявила, «що Шевченко для мене не чужий, що я люблю його і цілком вірю йому». Вона писала Ейнару, що ім’я Шевченка «належить до мого зоряного неба», називала його «геніальним поетом» і в листі зробила першу спробу коротко намалювати його біографію. Всі ці одкровення зроблено наприкінці січня 1844 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Яготина 10 січня і незадовго до його прибуття в Москву. 2 лютого 1844 року Рєпніна захоплено й патетично зверталася в листі до Шевченка: «Сестра моя, умирая, произнесла трижды слова: «Выше, выше, выше!» О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которые вы должны достичь... Пойте, пойте, выше, выше, выше!» Майже водночас з приїздом Шевченка в Москву в лютому 1844 року Варвара Рєпніна почала писати роман про нього. У цьому творі є характеристика поета, виведеного під іменем Березовського: «Он был из малого числа избранных, которые, будучи багато одарёны провидением, не имеют нужды принадлежать ни к какому сословию общества и бывают приняты всеми с особенным вниманием... Он стихами своими побеждал всех... Он одарён был больше чем талантом, ему дан был гений».

Закохана в поета і його вірші, Варвара Рєпніна могла спонукати батьків, щоб вони запропонували Шевченкові зупинитися в особняку Рєпніних, але стверджувати це напевне не станемо.

…З Рєпніною Шевченко не бачився дуже давно. Вона писала йому десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи, з Яготина в Орську фортецю: «Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая... Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы он привёл меня увидеть Вас ещё в сей жизни...»

Бог дав їм можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.


Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.


Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі посилав поет їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. «Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання».

У другій половині 20-х років минулого століття Сергій Єфремов, який готував до видання Повне зібрання творів Шевченка, написав: «Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка 1931 року: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка». За словами Павла Зайцева, «зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».


Маємо також можливість прочитати художнє трактування зустрічі поета з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія»:

«Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування. Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.

Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.

Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки...»

Навряд чи в Рєпніної з’явилося таке бажання. Хіба-що на мить. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й під час другої зустрічі 24 березня, коли добрий і мудрий Михайло Щепкін ще раз привіз Шевченка в її дім відразу після Пасхи. Більше того, вже ніколи їх стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між колишніми друзями в Москві. Хоч Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В.Н. Р[епни]ной…» Лише через чверть століття Рєпніна, яка пережила поета на 30 літ, в листі до Федора Лазаревського зізналася: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге». Напевне, змучений засланням і хворобою, бородатий поет здався їй тільки «совершенной изнанкой бывшего Шевченка», як сам він висловився в 1849 році в листі до княжни...

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Та ще нагадаю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року, поетом щиро захоплювалася донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого, юна Катерина Юнге: «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое серце, за почти беспомощную доверчивость... Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю...» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»¹.

...Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

__________________________

¹ Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С. Шереметєв писав стосовно тих років: «...Сошлась она с приходским священником отцом Николаем... Он был её духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений».


Утім арбатка Маріетта Шагінян в книзі про Тараса Шевченка давно показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні приписи, а Іван Дзюба в недавно виданій книзі «Тарас Шевченко» влучно написав, що почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства». Сама Рєпніна зізнавалася: «Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». Вона ще 1844 року казала Шевченкові, що тоді відчувала: «…Я Вам надоела, как горькая редька, и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием». У цьому вся драма їхніх стосунків. Навіть після того, як Шевченко 1844-го від’їхав у Петербург, Рєпніна намагалася в листах направити його на праведний шлях: «Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание своё…»; «слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда»; «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми»; «не увлекайтесь дурными Вашими знакомыми»; «оставьте злых, глупых, гадких»...

Починаючи з Михайла Чалого, довго вважали, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді подібні напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання.

…У щоденнику Шевченка за 18 березня читаємо, як він зустрів цей день:

«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще в лютому в Нижньому Новгороді. 18 березня в Москві він переписав із виправленнями вірш «Чи ми зійдемося знову?..» до «Більшої книжки», помінявши його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Понад полем іде…» («Косар»): передостаннім Шевченко записав вірш «Понад полем іде…» («Косар»), останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..». Під текстом твору поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».

Тепер цикл «В казематі» закінчувався рядками:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.


Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, знаходячись у помешканні Щепкіна в Москві.


Тарас Шевченко:

«Поїхали ми з Михайлом Семеновичем у місто»


18 березня 1858 року Шевченко й Щепкін уперше після поетової хвороби разом виїхали з дому. У щоденнику Тараса Григоровича читаємо:

«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки¹. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер»², а она подарила мне для ношения

на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Ключові слова у цьому записі: «И грустно, и завидно». У сім’ї 54-річного Михайла Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Тарас Григорович усе життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо його поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Недавній епізод із Катериною Піуновою в Нижньому Новгороді свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч).

_____________________

¹ Ішлося про Марію Василівну Максимович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився 1853 року в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал «Русская беседа», приїхала в місто 1857 року й, почувши про Шевченка, який перебував у Нижньому Новгороді, передала йому привіт через чоловіка. У листі до поета Максимович писав: «Кланяється тобі і моя жінка Маруся». Шевченко перейнявся теплом до Марії Василівни ще заочно.

² Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...» (1847 рік). Переїхавши з чоловіком 1859 року з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, дальша доля якого невідома.


Тепле й захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня: «Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»¹.

Скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом! А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром...

Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 рік стверджує що в Дев’ятинському провулку² М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці (знесена 1936 року). Перевіряємо інформацію за маловідомим «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана був розташований у Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали Маросєйкою — вулицею, назва якої пов’язана з Україною.

Вірогідно, що церква, яку згадує Шевченко в щоденнику та яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд із храмом Василя Блаженного. За переказом, Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-

_____________________

¹ Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».

² Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.


Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру споруди. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, яку він побачив молодим, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням стародавньої російської історії. Утім, храм Успіння на Покровці був, мабуть, витвором українського майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец» (виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом з однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

Листуючись пізніше з Максимовичем, Шевченко продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». В цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приречена пророчість, бо ж так і сталося...

Куди попрямували друзі після зустрічі з Максимовичами? Тарас Григорович відповів на це питання: «Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — № 21). Вдалося встановити, що Аполлон Миколайович Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер міститься Російська академія малярства, скульптури й архітектури¹.

Читаємо далі в щоденнику: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин² подарил портрет знаменитого Николая Новикова»³. Микола Михайлович Щепкін (1820—1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений...» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, розмовляли й про відкриття кни-

_______________________

¹ Докладно про цей візит до Мокрицького розповідалося в статті «Заїхали ми в школу живопису» в «Слові Просвіти» 24—30 травня 2007 року.

² Якушкін Євген Іванович (1826—1905) — російський етнограф, правник, молодший син декабриста Івана Якушкіна.

³ Новиков Микола Іванович (1744—1818) — російський просвітитель, письменник і видавець.


гарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова відкрито у вересні 1857 року; розташовувалася в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут з квітня 1918-го по грудень 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський.

У книгарні Миколи Щепкіна продавали передусім книги видавництва «К. Солдатьонков і М. Щепкін», заснованого ним у Москві 1856 року разом із купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури, як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови.

Шевченко познайомився з Солдатьонковим саме у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова «Вірсавія», з якої 1860 року Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, яку подарував Солдатьонков. Поет подарував колекціонеру «Кобзар» і через художника Василя Раєва передав йому офорт «Притча про виноградаря» з дарчим написом: «Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т.Шевченко. 1858. Ноябрь 10». У колекції Солдатьонкова поряд з творами П.О. Федотова, В.Г. Перова, І.І. Левітана, Ф.О. Васильєва були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка».

У видавництві «К. Солдатьонков і М. Щепкін» на час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг, зокрема вірші Олександра Кольцова, Олександра Полежаєва, твори Тимофія Грановського. Ці книги були в особистій бібліотеці Шевченка, описаній після його смерті Данилом Каменецьким.

З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: «Потом приехали домой и сели обедать». Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало людей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх... Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампанського, наприклад з нагоди зустрічі з Шевченком, але пияцтва не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді нібито гульнув із друзями. У листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих.

Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля... Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя».

Справді, так жорстко і водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григорович виправдовувався: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!.. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний».

У сім’ї Щепкіна за скромним, але гостинним столом у пошані були чай і кава. Онука Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 по 1903 роки Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: «Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей...»

Приємно, що в Будинку-музеї М.С. Щепкіна досі зберігають традицію «Щепкінських чаювань». Я переконався в цьому, коли їх включили до програми «Щепкінських читань», у яких я брав участь з доповіддю «Шевченко і Щепкін».

Пообідавши, поет зробив першого дня після домашнього запертя, тобто 18 березня, ще один дуже важливий для нього візит — до Осипа Бодянського, який не забував його в засланні: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Важливо було встановити, де жив 1858 року професор Московського університету Бодянський. Виявилося, що на початку Газетного провулку¹, в будинку Ігнатьєва (не зберігся). В «Книге адресов жителей Москвы» за 1855 рік читаємо: «Бодянский Иосиф Макс., ст. Сов., (Испр. долж.)², Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева». Отже: Бодянський Йосип Максимович, статський радник, (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса підтверджується. У той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій. Недалеко від будинку Бодянського була церква Успіння Божої Матері, в якій у квітні 1861 року Бодянський організував панахиду на сороковини Шевченка.

Мені вже довелося розповідати про дружбу Шевченка і Бодянського в «Слові Просвіти» (20—26 вересня 2007 року). Більше того, щойно в Москві вийшла українською мовою моя монографія «”На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)». Це дозволяє

______________________

¹ Назва провулку з’явилася у 1780-х і пов’язана з тим, що в ньому була розташована друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета «Московские ведомости». Вона продавалася тут же, в «газетній лавці», а оскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник.

² «Исправлять должность» — займати посаду.


мені не розширювати даний сюжет, але в рік 200-річного ювілею з дня народження Осипа Бодянського хочу сказати, що настав час визначити місце нашого відомого співвітчизника в українському та російському історичному контексті. Буквально через рік після смерті Бодянського Михайло Драгоманов зробив це по-своєму: «Все-таки, будучи з природи далеко не посліднім чоловіком і в Москві, і на Україні, він не став в ряду перших ні там, ні там». Звісно, що так, якщо говорити про справді перший ряд українців, у якому стоять Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Але, так би мовити, в другому ряді видатних українців, які жили й працювали в Росії «на славу нашої преславної України», де твердо числяться Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, наш герой — Осип Бодянський — має посісти належне йому місце. Звичайно, не в алфавітному порядку, бо ж тоді він опиниться першим, але саме в цьому ряді.

Упродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на Шевченкове заслання, поет зустрічався з Бодянським всього кілька разів, та й листування не було системним, принаймні відомі лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З погляду пересічної людини — це дуже мало, але ж ідеться про генія, який обрав Осипа Максимовича у друзі: «друже мій єдиний»; «друже мій добрий», «мій добрий друже», «мій друже, Богу милый»… Йдеться про Генія, котрому Господь визначив іншу — надлюдську — шкалу насиченості та вартості життя. Тож пам’ятаймо, що якраз півтора століття тому, опинившись у Москві, Тарас Шевченко в перший же день після домашнього перебування у Щепкіна в зв’язку з хворобою — 18 березня — відвідав саме Бодянського, щоб «наговоритися досхочу про слов’ян взагалі і про земляків особливо».