України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
«Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!»
У Культурному центрі України в Москві відбувся літературний вечір, присвячений 100-річчю від дня смерті видатної майстрині українського художнього слова Марка Вовчка – Марії Вілінської-Маркович.
Її любили чоловіки, а талантові заздрили деякі найвідоміші українські письменники та письменниці. «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!» – писав про неї Тарас Шевченко і радив Іванові Тургенєву вивчати українську мову саме за її творами.
Розповісти про цікаве й багатогранне життя письменниці приїхав до Москви заступник директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України Сергій Гальченко.
Відкриваючи вечір, генеральний директор Центру, доктор історичних наук Володимир Мельниченко розповів, зокрема, про перше знайомство Шевченка з «Народними оповіданнями» письменниці.
Визначальна роль у житті Марко Вовчок належить чоловікові Опанасові Марковичу, який фактично зробив, за словами Сергія Гальченка, «з вісімнадцятилітньої дівчини не тільки українську письменницю, але й фольклориста». Марко Вовчок стала невідомим досі феноменом, у реальність якого деякі українські письменники й літературні критики не могли повірити – росіянка не просто добре вивчила українську мову, але й стала геніальною письменницею. Олена Пчілка, наприклад, підтримала сумніви Омеляна Огоновського щодо одноособового авторства Марка Вовчка «Народних оповідань».
Так або інакше, а цій жінці вдалося написати чи не найкращі прозові твори свого часу, які помітно вплинули на розвиток українського оповідання другої половини ХІХ ст. Значною мірою цим вона має завдячувати доброму знанню українського фольклору.
Проте, вважається також, що найбільшу вагу для неї мало кохання до Марковича, яке й дало Марії любов до рідної мови чоловіка – української.
Водночас, згадуючи деякі новітні публікації про видатну письменницю, Сергій Гальченко робить припущення, що, можливо, Марко Вовчок була для чоловіків (П. Куліш, І. Тургенєв, О. Герцен, О. Маркович) своєрідним джерелом натхнення та енергії.
Ще одна тема, яка викликала низку питань і коментарів від присутніх – етнічне походження Марка Вовчка. Марія Вілінська народилася на Орловщині (Росія) в дворянській родині. Незрозумілим залишається упереджене ставлення до Марії деяких її сучасників, адже батько письменниці мав українсько-польське походження. Крім того, важливо не тільки вміти писати українською мовою, але й писати з любов’ю до України та українського народу. А це якраз про Марка Вовчка.
Нині в Україні ім’я Марка Вовчка маловідоме, й може навіть скластися враження, що замовчуване. Частково в цьому є правда – її не вносять до збірок діячів української культури, майже не друкуються її оповідання. Проблема ще й у тому, як говорить Сергій Гальченко, що Інститут літератури отримує зовсім мало коштів на книговидання – у рік може вийти лише одна книжка одного письменника, і цього року не вийде навіть очікуваний 8 том зібрання творів Тараса Шевченка. І це в рік української книги!
У минулому вийшло в світ сім томів творів Марка Вовчка, з того часу з’являлися лише поодинокі видання для середньої школи.
Важливість повного академічного видання творів Марка Вовчка Сергій Гальченко пояснює потребою популяризації її творчості: «Хоч один раз треба видати спадщину Марка Вовчка, щоб на основі цього видання готувати популярні збірки». Найприйнятнішим він уважає повне зібрання творів письменниці в дванадцяти томах, адже два з них – це мають бути тільки фольклорні записи.
Хочеться подякувати гостеві Культурного центру України в Москві, що вечір, присвячений пам’яті геніальної української письменниці Марко Вовчок, перетворився на теплу зустріч із цікавою та змістовною розповіддю українського науковця.
А напередодні в Центрі відкрилася книжкова виставка, присвячена письменниці, в якій представлено збірки та окремі видання творів письменниці, біографічну літературу, лист Тараса Шевченка до Марка Вовчка (академічне зібрання творів Шевченка) та кілька видань з історії української літератури з фондів Інформаційно-довідкової бібліотеки Центру.
Кобза – українці Росії
(www.kobza.com.ua), 16 жовтня 2007 року
Борис Поюровський,
театрознавець
Шельменко добрался до Арбата
«Все смешалось в доме Облонских»… Фраза эта, как нельзя лучше пригодилась мне сейчас в связи с ситуацией, никакого отношения к роману «Анна Каренина» и его автору не имеющей. На Старом Арбате в Культурном центре Украины в Москве Национальный академический драматический театр им. Ивана Франко на прошлой неделе показал комедию Григория Квитки-Основяненко «Шельменко-денщик», написанную в 1838 году и сыгранную великим Михаилом Щепкиным еще в 1842-м.
У пьесы большая и славная история. Я видел ее в детстве в исполнении замечательных актеров Харьковского академического драматического театра им. Т. Шевченко в постановке Василия Василько с Михаилом Покотило в главной роли. Это было феерическое, незабываемое зрелище, в котором вместе с Покотило соревновались комики высочайшего класса — Полина Куманченко, Евгений Бондаренко, Лидия Криницкая и другие.
В середине 50-х гг. прошлого века, когда в стране отмечалось 300-летие воссоединения Украины с Россией, Центральный театр транспорта — в будущем он будет переименован в Московский театр Н.В. Гоголя, возобновил постановку комедии Квитки и пригласил на главную роль… Леонида Утесова. Нетрудно представить, какой интерес у зрителей вызвало подобное начинание. Помимо текста автора, утесовский Шельменко исполнял несколько своих знаменитых песен, в том числе «Ты одессит, Мишка…», «Раскинулось море широко», разумеется, живьем и под живой оркестр, при полном восторге зала. Правда, после очередных оваций лукавый Шельменко-Утесов, как бы извиняясь, почесывал затылок и повторял: «Ой, здаеться я не у ту губернию заихав, выбачайте коли ласка…»
И вот теперь, спустя полвека, новая встреча с героями Квитки в центре Москвы, которых на этот раз представили мастера прославленного театра из Киева. Хохот сопровождал почти каждую реплику, каждое появление и уход героев. Действие развивалось до того стремительно, словно игралась комедия положений Карло Гольдони. Временами создавалось впечатление, что актеры импровизируют, а не произносят текст, сочиненный автором. И делают это с нескрываемым удовольствием, будто играют сегодня впервые. В этом, конечно, «повинны» не только они, но и режиссер Петр Ильченко, так блистательно поставивший искрометную комедию Григория Квитки-Основяненко с молодым актером Анатолием Гнатюком в главной роли.
Газета «Москвичка» (Москва), 5 – 11 грудня 2007 року.
Борис Поюровський,
театрознавець
Плутовство гусара
„Шельменко-денщик” доехал до Москвы
На Старом Арбате, в Культурном центре Украины в Москве, Национальный академический драматический театр имени Ивана Франко показал комедию Григория Квитки-Основяненко „Шельменко-денщик”, написанную в 1838 году и сыгранную впервые великим Михаилом Щепкиным в 1842-м.
Предваряя представление, художественный руководитель театра народный артист СССР Богдан Ступка сказал: «Каждая встреча с новым зрителем — это всегда надежда на обретение новых друзей. Мы надеемся, что сегодня к нашим давним поклонникам прибавится много новых. Тем более что пьеса Квитки была написана украинским драматургом специально для Щепкина, который олицетворял собою союз двух братских народов и культур — украинской и русской».
Действие в спектакле развивается до того стремительно, словно это комедия Карло Гольдони. Временами создается впечатление, что актеры импровизируют, а не произносят текст классика. И делают это с нескрываемым удовольствием, будто играют сегодня комедию впервые. В этом, конечно, «повинны» не только они, но и режиссер Петр Ильченко, так блистательно поставивший искрометную комедию.
Автор определил жанр своей пьесы как комедия. На самом же деле в ней явно заметны приметы водевиля, разве что без куплетов и танцев, но с обязательными переодеваниями, путаницами и всевозможными недоразумениями. Все это требует от актеров особой непосредственности, предполагающей почти детскую наивность, но сочетающуюся со способностью вывернуться из любой ситуации и соврать, не моргнув глазом. Всеми этими качествами прежде всего обладает Шельменко — Анатолий Гнатюк. Он есть альфа и омега авантюры с женитьбой своего хозяина-красавца Скворцова — Алексея Паламаренко, с очаровательной провинциальной барышней Присенькой — Еленой Яблочной, в которой нельзя не отметить чистоту помыслов и большой влюбленности в свой предмет.
Однако сюжет любого водевиля (или комедии) требует преодоления препятствий, иными словами, конфликта. Есть он, безусловно, и у Квитки: родители Присеньки ни в какую не хотят отдавать дочь за легкомысленного гусара, предпочитая ему пана Лопуцьковского, который много лет сватается и никак не может прийти в себя после предпринятого однажды вояжирования из Чернигова в Воронеж (и обратно!), но зато владеющего в отличие от своего соперника пятью сотнями крепостных душ. (Эксцентричности Лопуцьковского — Владимира Николаенко — могут позавидовать не только драматические актеры. Он абсолютно оправдывает любые преувеличения, хотя и ходит по острию ножа).
Владимир Коляда и Тамара Горчинская — супруги Шпак, родители невесты и их друзья — земляки, ныне живущие в Петербурге супруги Опецьковские — Владимир Дудник и Галина Яблонская— вместе со своей дочерью Эвжени — Натальей Ярошенко — из кожи лезут вон, чтобы помешать планам влюбленных. Но что могут они противопоставить плутням Шельменко — этого очаровательного прохвоста, о котором, видимо, и было сказано когда-то: «Плюнь в очи, скаже дощ иде?..» Заботясь о будущем молодых, Шельменко и сам не упускает случай приударить за хозяйской горничной Мотрей — Валентиной Илляшенко. Временами создается впечатление, что одной рукой он держится за Фигаро, а другой — за Швейка. И в этом нет никакого умаления ни для одного из них, а есть бесспорное свидетельство преемственности литературных традиций, вобравших в себя мировой опыт человечества.
«Российская газета» (Москва), 14 січня 2008 року.
Юрій Безкровний,
журналіст
Поетки, “опромінені часом”,
у Культурному центрі України в Москві
Відомий український публіцист Дмитро Донцов неодноразово звертав увагу на волюнтаризм і колосальну емоційність в українській жіночій поезії, насамперед у творчості Лесі Українки та Олени Теліги. Це, на його думку, і є ті якості, які мають найбільшу вартість для майбуття не тільки українського художнього слова, але й української нації в цілому.
4 грудня 2007 року в Культурному центрі України в Москві було представлено творчість двох сучасних українських поеток – Любові Голоти й Світлани Йовенко.
Власне, ця подія, задумана як вечір любовної лірики, розпочалась із творчих біографій поетес і згадування багатьох визначних імен українського красного письменства, перетворившись далі на незабутню зустріч із вишуканою й палкою українською лірикою.
Світлана Йовенко – авторка п’ятнадцяти поетичних збірок, книги прози «Любов під іншим місяцем», лауреат міжнародної премії «Золота Фортуна», протягом тридцяти років завідує відділом поезії журналу «Вітчизна» і на сторінках якого творить антологію сучасного українського письменства – близько 150 митців слова.
Вона подарувала гостям Центру чудову лірику – глибокі філософські роздуми над буттям людини, вірші про кохання, про ідеального чоловіка та жіночу долю. Одне з чільних місць у її поезії належить Чорнобильській трагедії – Світлана Йовенко зачитала свої вірші на цю тематику, пронизані жалем і водночас палким прагненням зарадити цій великій рані на тілі України. Її поема «Вибух» свого часу стала першим поетичним твором про Чорнобиль і викликала чималий розголос у суспільстві.
Варто лише навести перші рядки її віршів, які прозвучали на вечорі, – «Тебе любити – душу загублю…», «Дві жінки, дві сльозинки, дві змії…», «Цілунок жоден серця не дістав…», «Закоханих очей засліпленість…» І ще можна багато цитувати, але зрозумілим стає одне – перед нами неповторний світ жіночих почуттів, майстерно сплетених у містичну формулу жіночої мудрості й безмежної любові.
Світлана Йовенко сказала до української громади Москви: «Спасибі, що ви є, що далеко від Батьківщини зберігаєте любов до нашої мови, до нашої писемності».
Присутні погоджувалися з думкою, що в сучасній українській поезії жінки компенсують певну відсутність мужності, можливо не за силою, а за щирістю почуттів та енергії слова. Відомий український письменник Іван Шишов висловив упевненість в тому, що сучасна українська жіноча література – це одна з кращих літератур світу, а таких імен як Ліна Костенко – одиниці на всій планеті.
«У нас в Росії поетичний жіночий струмок не такий сильний, як в Україні», –вишуканою українською мовою сказав на вечорі секретар Спілки письменників Росії, випускник Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Володимир Середин, подарувавши Любові Голоті двотомну збірку творів Миколи Рубцова.
Відомий московський письменник, заступник директора Бібліотеки української літератури Москви Віталій Крикуненко, подарувавши Світлані Йовенко «Антологію української поезії», підготовану й видану ним у Москві українською мовою, так висловився про творчість поетки: “За її плечима відчувається літературний горизонт покоління, яке назвичайно чутливо ставилося до поезії”.
Він також навів слова з вірша, що дуже влучно характеризують українок у мистецтві:
Чи це душі високі, чи зорі заходяться криком.
Про Любов Голоту Віталій Крикуненко сказав, що її поезія – це «потік образів, асоціацій, це експресія нового покоління, зосередження на коренях українського народу».
І ці якості її Слова є тим щирішими, що вона родом із Таврії, з краю безкраїх степів і героїчної української минувшини.
Любов Голота – авторка багатьох поетичних збірок, кількох книг для дітей, книги публіцистики «Сотворіння», лауреат премій ім. Володимира Маяковського та Володимира Сосюри «Любіть Україну», член Національної спілки письменників України, головний редактор всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» – зачарувала присутніх своїм надзвичайно енергійним словом, наповненим багатим змістом і цілком сучасним звучанням давніх тем:
Поставимо на покутті
високу свічу Слова нашого –
хай возсіяє!
Вогнем рівним і ясним
світитиме Слово…
Ця жінка, «народжена в степах», оспівує пошуки душі «у мокрих дзеркалах» вічних слідів, витворює неповторний «дівич-вечір», закоханий у «княжич-вечір» – і її «душа забува про спочинок».
Не залишають байдужими і вірші, просочені народною мелодикою і мовною красою:
Перед лицем Зеленої неділі
я тричі вмилась – в копаниці,
в криниці, в міленькій річечці
на дні зеленім балки…
«Колеса змотують дорогу», «зелений вогонь» трави, «намилена трава» – такими яскравими перлинами пересипана вся мова поетеси.
Вірші Любові Голоти пронизані тривогою і піклуванням за майбутнє української нації, в основу розвитку якої мають бути покладені багаті національні традиції, культ рідної землі та жінки-Матері:
Так хто ж ми – етнос чи вже нація?
Рідня по слову чи чужі?…
Я розкажу тобі себе від самого малечку,
Переповім від самого кореня, –
Про своїх родичів химерних розкажу:
Про характерників,
Козаків і гречкосіїв,
Чумаків і мірошників…
Я розкажу тобі все,
Я мушу тобі все розказати…
Вірші Світлани Йовенко – це поезія роздумів і духовного очищення, її звучання – своєрідний ритуал «омовіння» поезією і, водночас, підготовка до такої ж глибокої та виразно патріотичної лірики Любові Голоти з її народно-поетичною мелодикою та шаленою закоханістю в українську землю, безкрайній український степ і героїчну українську минувшину.
Це вольова поезія, здатна відродити понівечену тривалими історичними випробуваннями українську душу. Любов Голота взагалі дуже оптимістична людина, і можна впевнено говорити, що вона завдяки своїй активній суспільній праці, публіцистиці та поетичному слову, за влучним висловом Дмитра Донцова, належить до «авторів енергетичного світогляду».
У добу, коли суспільство часто сумнівається в справжніх життєвих цінностях – духовному спадкові своїх предків, коли українська культура зазнає нових утисків, коли закриваються українські книгарні, а українську націю отруюють словесним мотлохом і налаштовують проти власної історичної пам’яті, – саме це і є час для звучання такої чистої і водночас такої вишуканої лірики. Бо вона поєднує в собі суто національне й загальнолюдське… Це надзвичайно важлива ланка в процесі виховання нових поколінь українців, адже нині, на жаль, дійсно вартісна література не завжди отримує належну увагу з боку молоді.
Якщо ж Україна народжує таких поетів і поеток, то про її майбутнє, про формування її гуманітарної аури, можна говорити з оптимізмом і впевненістю.
Гості Центру були приємно здивовані присутністю на вечорі народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки – тут він є частим і бажаним гостем, завжди радий зустрітися зі своїми земляками, які мешають у Москві.
Про долі сучасних українських переселенців заговорив молодий хлопчина, прочитавши про них кілька віршів. З цього приводу Любов Голота розповіла, що на сторінках «Слова Просвіти» вона нещодавно розпочала рубрику, в якій друкуються твори українців так званої четвертої хвилі еміграції, з усього світу.
На вечір завітала також випускниця Дніпропетровського національного університету. Вони разом із Л. Голотою згадали alma mater і викладачів рідного філологічного факультету. Жінка подякувала організаторам зустрічі, адже, за її словами, «побувала в Центрі – наче вдома у мами».
Генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії Володимир Мельниченко, завершуючи творчий вечір Любові Голоти й Світлани Йовенко, подякував поеткам за незабутні хвилини спілкування, сказавши такі слова: «Ми хочемо, щоб ви пам’ятали, наскільки ви знані в Росії. Ви обидві об’єднані глибинним відчуттям української ментальності, ваша поезія ввібрала в себе красу української душі з усіма її радостями й болями… Щоб у Москві відчути Україну, треба читати саме ваші вірші»:
Милостивий, Ти до мене добрий:
плакуном нехай не поросте
та дорога, за якою – обрій,
Україна, дівчинка і степ…
Друкується вперше
Юрій Безкровний,
журналіст
Свято української Соборності в Москві
Це той день, коли всі московські українці збираються разом у Культурному центрі України в Москві, щоби знову засвідчити свою єдність з історичною батьківщиною та всім світовим українством. Свято Соборності не оминають своєю увагою навіть жителі столичної області, незважаючи на відстань і вечірній час проведення заходів.
А московські шанувальники української культури знають, що цього дня Центр проводить один із набільших концертів року. Це важливо ще й тому, що нині москвичі відчувають брак інформації про Україну, адже переважна більшість російських ЗМІ висвітлюють події в сусідній державі досить упереджено. Чи не єдиною можливістю побачити справжню Україну, самобутню, з багатою культурою, залишається український Центр на Арбаті.
Відкриваючи урочистий вечір, його генеральний директор, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В. Мельниченко коротко розповів громаді про визначну подію, яка відбулась 22 січня 1918 року, – проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки і нагадав, що з 1999 року 22 січня відзначається як День Соборності України.
Посол України в РФ О. Дьомін, привітавши українців Москви із цим великим святом, подякував за їхній внесок у відродження й збереження української культури в Росії, сказавши, зокрема, таке: “Великі сподівання в Україні покладаються на вас, українців у Росії. Від вашої роботи зі збереження українства за кордоном, вашої здатності об’єднатися навколо пріоритетів розвитку Української держави, залежить дуже багато… Ваша діяльність є важливою складовою тієї внутрішньої і зовнішньої політики України, без якої просто неможливо реалізувати національні інтереси нашої держави”.
До Культурного центру України завітав відомий український письменник, поет і перекладач, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Роман Лубківський. У своєму виступі він наголошував на значенні українства в розвитку російської культури й державності: «Неподалік цього будинку зупинялися, зустрічалися з друзями Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко… Українська присутність у Росії і внесок російських українців у розбудову демократії, збагачення російської культури – це аксіома. І жити нам треба вірою в те, що больові пороги минулого не розділятимуть нас, не позбавлятимуть можливості, яку нам дає демократія, політична толерантність, взаємоповага й спільне бажання творити добро на великому європейському та світовому просторі».
Головною особливістю цьогорічного святкового концерту стало те, що Центр провів його самотужки, із залученням лише своїх колективів та відомих московських солістів.
У святковій програмі центральне місце належало Міжнародній хоровій капелі «Славутич» Культурного центру України в Москві. Це професійний колектив, створений у 2001 році за сприяння Московського товариства «Славутич», Посольства України в РФ і Московського центру слов’янських культур. Художнє керівництво «Славутичем» здійснює талановитий хормейстер, випускник Одеської державної консерваторії і Київського державного музичного педагогічного інституту, заслужений артист України та Росії, диригент і режисер О. Сьомака.
У репертуарі капели є різнопланові твори – від класики й духовної музики до слов’янського фольклору. От і тепер «Славутич» подарував гостям Центру низку чудових українських пісень, авторських і народних, духовних і ліричних. А танцювальна група капели представила український гопак у постановці П. Вірського.
Приємною несподіванкою вечора став презентований гімн Культурного центру України й виконанні хору та соліста С. Джемелінського. Автор музики – О. Сьомака, текст написав український поет і перекладач із Москви, упорядник кількох антологій української поезії, член Національної спілки письменників України В. Крикуненко.
Вже п’ятий рік під керівництвом артистки Національної опери України Т. Кузьмічової діє при Центрі хореографічний ансамбль «Щедрик», лауреат VI Міжнародного фестивалю фольклору «Московський хоровод» і Міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Казкова Ялта». До свята Соборності він підготував оригінальну танцювальну композицію «Коломийка».
Доброю традицією тут стало закінчувати концерт, присвячений Дню соборності України, молитвою за Україну – піснею Миколи Лисенка «Боже, великий, єдиний…».
Майже десять років тому відкрито Культурний центр України в Москві, і він, з його намоленими українськими піснями й українським словом стінами, для багатьох російських українців давно став єдиним місцем, де можна зустріти земляків і згадати рідну домівку.
«Урядовий кур’єр», 31 січня 2008 року.
Із виступу двічі Героя Радянського союзу, льотчика-космонавта Павла Поповича на зустрічі Президента України В. Ющенка з представниками української діаспори
Хочу щиро привітати Президента України Віктора Андрійовича Ющенка від усіх осередків української діаспори в Росії.
Необхідно повною мірою усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії є величезним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом української держави.
Вже давно назріла необхідність створення федеральної програми розвитку української культури в Російській Федерації. Лише на державному рівні можна розв’язати серйозні проблеми, зокрема:
— створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням;
— створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації;
— цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм.
Я є членом наглядової ради Бібліотеки української літератури в Москві. Добре знаю про всі проблеми й суперечності. Проте, цей заклад обов’язково необхідно зберегти, більше того — створювати бібліотеки української літератури в регіонах з компактним проживанням українців.
Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Я знаю, що колектив Українського дому огортає теплом і гостинністю кожного, хто справді бажає з ним співпрацювати.
Культурний центр проводить тут на Арбаті, в самому центрі Росії, величезну роботу з пропаганди української мови, культури та духовності. В ньому розгорнута серйозна науково-дослідницька робота, вийшли унікальні книги про перебування в Москві Тараса Шевченка та Михайла Грушевського. Про їх неабияке значення свідчить те, що генерального директора Центру Володимира Мельниченка цього року висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Важливе значення має те, що Культурний центр працює під Вашим, Вікторе Андрійовичу, патронатом. І саме до Вас хочу звернутися з пропозицією достойно відзначити цього року з участю держави перші ювілейні дати Культурного центру. Йому виповнюється 15 років з часу створення і 10 років з часу відкриття. Так само необхідно відзначити 20-річний ювілей Товариства української культури «Славутич».