України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Вид материала

Книга

Содержание Старі проблеми молодих українців Росії Методологічний семінар АПН України, грудень 2003 року.

Подобный материал:

• Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
• Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
• Міністрів України від 14., 38.13kb.
• Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
• України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
• О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
• Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.

Старі проблеми молодих українців Росії

Саме так: молоді українці в Росії успадкували давні нерозв’язані проблеми всієї української діаспори. Можуть сказати, що ці проблеми з’явилися лише трохи більше десяти років тому і ще не можуть бути старими, проте насправді у них дуже давня історія.

Молодіжний рух в українських громадських організаціях Російської Федерації знаходиться в абсолютно зародковому стані, а головними діючими особами цих організацій, які теж виникли порівняно недавно, є люди старшого й середнього віку і одна з головних проблем — залучення дітей та молоді до національно-культурної роботи.

Це стало вкрай актуально в контексті значної активізації української общини в Росії на межі двох століть, що знайшло відображення в створенні нових громадських організацій, зокрема в Іваново, Архангельську, Пермі, Череповці, Вологді і т.д. Зараз їх нараховується в Росії понад 60, і входять вони в дві федеральні структури: Об’єднання українців в Росії (засноване в 1992 році) і Федеральну національну-культурну автономію «Українці в Росії» (створена у 1998 році).

Відповідаючи на запит часу, найсильніші українські організації з допомогою місцевої влади енергійно взялися за згуртування молоді навколо себе. В Башкортостані, де проживає 75 тисяч українців і активно діє Республіканський національно-культурний центр «Кобзар», зроблена спроба створення Спілки української молоді. В республіці непогано поставлена освіта для українців, тут зосереджено 9 із 12 шкіл усієї Росії, в яких викладається українська мова. В Культурному центрі України в Москві пройшла презентація «Кобзара» з участю членів уряду Росії й Башкортостану, посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького. Досвід республіки вивчається, але Башкортостан це скоріше виключення з правила, ніж правило.

На щастя, залучення дітей і молоді в національно-культурну роботу, відбувається і в інших справді творчих діаспорних колективах Москви, підмосковного Пушкіно, Санкт-Петербурга, Мурманська, Тюмені, Лазарєвського (Сочі), Сургута... Привертає увагу робота національно-культурної автономії «Вербиченька» в Нижнєкамську, де вже п’ять років діє молодіжний гурток «Лелеки», в якому близько 50 дітей. Ми плануємо представити «Лелек» в Культурному центрі України в Москві, де вже побували деякі дитячі колективи. Під час їх веселих і хвилюючих виступів здається, що у нашої діаспори в Росії юне обличчя. Насправді, ситуація поки-що печальна: в творчому абрисі української діаспори превалюють пенсійні кольори. Системна робота з молодим поколінням українців Росії відсутня.

Хто винен? Чому, скажімо, для початку не спертися на солідний досвід української діаспори в далекому зарубіжжі, накопичений в реалізації спеціальних програм для молодшого покоління? Тут і організації скаутського типу, і спортивні табори, і літні табори з освітніми програмами... Тим більше, що певні навички організаційної роботи такого різновиду залишилися ще від радянських часів. Але впровадження зарубіжного досвіду в сучасній Росії поки-що неможливе з ряду непереборних причин. Передусім, відсутнє цілеспрямоване федеральне фінансування цієї роботи. В Росії досі не розроблена достатня законодавча база роботи з етнічними меншинами, а виконавча влада не повернулася обличчям до реальних турбот української діаспори.

З іншого боку, далеко не всі керівники українських організацій дивляться на молодь очима Михайла Грушевського, який, працюючи з українською діаспорою в Москві на межі 1916–1917 років, гордився з того, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського руху», що «з молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки», а в результаті «поверталась до мене молодіж». Сучасна українська молодь Росії не повертається душою до деяких українських громадських організацій РФ.

На превеликий жаль, молоді українці Росії не дістають належної підтримки від України, й часом їхня енергія вигасає, на зміну ентузіазмові приходять апатія та зневіра. У цьому контексті не можна не сказати про те, що державна національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року посувається важко, бо не має фінансового забезпечення та організаційної підтримки.

Мимоволі позаздриш тому, що Росія в майбутньому році виділяє чверть мільярда карбованців на підтримку співвітчизників за кордоном, передусім в галузі культури й мови. Тоді як Культурний центр України в Москві вже кілька років не має змоги фінансувати курси української мови в своїх стінах або відкрити достойну нашої держави «Українську книгарню» на Арбаті. Більше того, дехто намагається ліквідувати Культурний центр і використати його приміщення з суто комерційною метою. Коли гроші говорять, культура мовчить.

Так ми бачимо конспективну відповідь на поставлені вище питання.

Що ж робити? Системний підхід вимагає створення в Росії національної освіти, що неминуче містила б у собі чіткий етнокомпонент. Ця проблема стосується всіх національних діаспор і може бути вирішена після вироблення самих критеріїв освітнього етнокомпоненту, визначення його стандартів, одним словом, через виведення національної освіти із сфери любительської на рівні ентузіастів в сферу державну, професійну. Переконувати когось в актуальності цієї проблеми нема сенсу — сьогодні різнонаціональна діаспора складає, як мініум, десять процентів російського населення. За словами голови Федеральної автономії «Українці Росії» Олександра Руденка-Десняка, «така нова соціальна реальність, з якою недалекоглядно не рахуватися». Поки що немає даних останнього перепису населення, проте, за приблизними підрахунками, в Російській Федерації проживають більше 4 мільонів етнічних українців і 10 мільонів вихідців з України.

Керівництво українських федеральних організацій і Культурного центру всіляко сприяє створенню в Росії класів і груп із вивченням української мови. Культурний центр безпосередньо шефствує над таким класом у лінгвістичному ліцеї № 1555 в Москві, проводить там уроки, українознавчі конкурси, зокрема на краще читання творів Тараса Шевченка. В Культурному центрі вже другий сезон працює абонемент «Юні таланти нового століття», програма якого пропагує українську музику й культуру, проходять дитячі художні виставки, ведеться підтримка молодих талантів з української діаспори і т.ін.

Проте все це не містить навіть натяку на розв’язання величезної проблеми, а саме: українці Росії не мають системи української освіти. Ситуацію також не рятують кілька згаданих шкіл і спеціалізованих класів та невеликі групи студентів, які вивчають українську мову в деяких Московських вузах, Тюменському, Воронезькому, Саратовському університетах.

Не ведеться підготовка відповідних педагогічних кадрів, відсутні підручники і методичні посібники для діаспори. Ніхто не приділяє увагу вивченню соціолінгвістичної і освітньої ситуації в регіонах, не координує національну освіту в українській діаспорі, не опікується молодіжним рухом українців Росії. В РФ не виходить жодна федеральна газета українською мовою (в Україні близько 2,3 тисяч газет і журналів друкуються російською мовою). Відсутні федеральні радіо і телепрограми українською мовою (в Україні більше половини інформаційної продукції телерадіокомпаній виходить в ефір російською мовою).

Тобто в Росії для українців немає всього того, що сприяє збереженню національної самобутності та задоволенню інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, всього того, що дозволяє молодим українцям Росії, говорячи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його...»

Без вирішення цих абсолютно конкретних проблем не може бути й мови про те, щоб українці в Росії почували себе справді комфортно, як цього прагне президент Володимир Путін.

Ми не сидимо, склавши руки. Свого часу працівники Культурного центру взяли участь в розробці тез до основних напрямів Федеральної програми державної підтримки української культури в Росії. В них визначені шляхи розв’язання названих вище проблем, зокрема запропоновано створити тимчасову російсько-українську структуру з координуючими функціями, до складу якої ввійшли б представники Міністерства освіти Росії та України, РАО Росії і АПН України. Необхідно визначити учбові заклади для підготовки спеціалістів в галузі національної освіти, розробити варіанти програм підручників, навчальних посібників для української діаспори. Ми добиваємося патронату держави щодо функціонування українських шкіл в Росії. Щороку в Центрі проходять міжнародні наукові конференції «Українська діаспора в Росії».

У всій цій роботі життєво необхідна співпраця з Академією педагогічних наук України. Наукове забезпечення освітніх проблем української діаспори могло б скласти безцінну допомогу нашим співвітчизникам в РФ. Маємо пам’ятати, що українська діаспора в Росії може бути значною інтелектуальною силою нашої держави, що через освітню політику в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України. Тим самим присутність багатомільйонної української діаспори буде все вагоміше відчуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Маємо також добре пам’ятати, що в Росії дехто втовкмачує в голови наших молодих співвітчизників ідею про Україну, як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося. Після виходу книги президента Леоніда Кучми «Україна — не Росія» одна з російських газет абсолютно чітко сформулювала цю стратегічну позицію:

«Визнати Україну «не Росією» для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжжя — це не Росія, Урал — не Росія, Сибір — тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков — не Росія, як і Смоленщина, що опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна...» (виділено мною. — В.М.).

Порочна, проте впливова логіка. Тому ми не повинні ховати від неї голову в пісок, а зібрати докупи кращі інтелектуальні в Україні й Росії сили для роботи з молодими українцями Росії.

З минулого року в Культурному центрі здійснюється масштабний проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», що має за мету відновити, налагодити і зміцнити наукові й людські стосунки з Російською академією освіти, спільно розв’язувати старі проблеми молодих українців.

Вважаю, треба ставити завдання, щоб Культурний центр України в Москві став у Росії форпостом вітчизняної Академії педагогічних наук.


Методологічний семінар АПН України, грудень 2003 року.