України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
Культурний центр України в Москві представляє АПН України
В Москві у відомому видавництві «ОЛМА-ПРЕСС» вийшла (українською мовою!) книжка «Україна на Арбаті, 9», в якій розповідається про діяльність Культурного центру України в Москві, що знаходиться за цією адресою. Ми попросили автора книжки, генерального директора Центру, доктора історичних наук, члена-кореспондента АПН України Володимира Мельниченка відповісти на кілька запитань першого заступника головного редактора Марії Корюненко.
— Володимире Юхимовичу, в книжці нашу увагу відразу привернула фотографія віце-президента АПН України О. Савченко і академіків-секретарів відділень Н. Ничкало та О. Сухомлинської в Культурному центрі. Що спільного у вас з Академією?
— Торік ми започаткували масштабний проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», і фотографія розповідає про першу зустріч українських вчених з колегами із Російської академії освіти. Після цього у нас уже побували головний учений секретар АПН України Олександр Ляшенко та академік-секретар відділення Микола Євтух. Восени плануємо круглий стіл, присвячений Василю Сухомлинському та презентацію капітальної монографії з історії профтехосвіти в Україні. Ми готові представити в Москві серйозні педагогічні праці, що виходять в Києві та в регіонах України. Сподіваємося також показати в російській столиці кращу продукцію видавництва «Педагогічна преса».
— Культурний центр якось опікується освітніми проблемами української діаспори в Росії?
— Ми вбачаємо величезну проблему в тому, що українці в Росії ще не мають системи української освіти, не проводиться підготовка відповідних педагогічних кадрів, немає підручників і методичних посібників для діаспори. Ніхто не займається вивченням соціолінгвістичної та освітньої ситуації в регіонах, не координує національну освіту в українській діаспорі. Українську мову викладають лише в 12 школах Російської Федерації. До речі, дев’ять з них працюють в Башкортостані. Ми провели в себе «Круглий стіл» з участю членів уряду Росії та Башкортостану, підготовлені конкретні пропозиції для поширення досвіду цієї республіки.
На нашу думку, настав час утворити спеціальну російсько-українську структуру з координуючими функціями, до складу якої ввійшли б представники Міністерства освіти Росії та України, РАО Росії і АПН України. Потрібно визначити навчальні заклади для підготовки спеціалістів у галузі національної освіти, розробити програми підручників, навчальних посібників для української діаспори.
У всій цій роботі життєво необхідна співпраця з Академією педагогічних наук. Наукове забезпечення освітніх проблем української діаспори могло б бути безцінною допомогою нашим співвітчизникам у Росії. Маємо також пам’ятати, що через освітню політику в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України.
— У Вашій книзі цілих три розділи присвячено історичним сюжетам. Чим це зумовлено?
— Перший розділ — «Феномен Старого Арбату» — розповідає про історію найвідомішої вулиці Росії, на якій знаходиться Культурний центр, а ще один — про історію самого будинку № 9, в якому бували Лев Толстой, Антон Чехов, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Борис Пастернак... Без цього неможливо збагнути сучасний Арбат і той унікальний контекст, у якому ми працюємо.
Ключовим у книжці є розділ «Арбатець Михайло Грушевський», що розповідає про життя та діяльність великого українця на Арбаті, 55 з вересня 1916 до березня 1917 років. Саме тут, на Арбаті, Михайло Грушевський зустрів своє п’ятдесятиріччя. Саме тут він пережив історичний поворот у житті країни — падіння самодержавства. Після цього царському засланцеві повернули паспорт. «Се був перший конкретний здобуток революції, — писав Михайло Сергійович, — я став легальним гражданином». Саме з Арбату Грушевський у березні 1917 року поїхав у Київ, де очолив Центральну Раду.
Звичайно, коли на початку 90-х років минулого століття вибирали будинок на Арбаті для реконструкції під Культурний центр, ніхто не знав чи не думав, що поряд свого часу жив Грушевський. Але сьогодні історична присутність Михайла Сергійовича в арбатському світі набирає особливої ваги, бо Культурний центр виступає його своєрідним духовним наступником. Досвід, накопичений Грушевським в осінньо-зимові місяці 1916–1917 років, має сьогодня не лише науковий інтерес, але й практичне значення для роботи, зокрема, освітньої, з українською діаспорою в сучасній Росії.
До речі, недавно ми внесли пропозицію про встановлення меморіальної дошки на Арбаті, 55, де півроку жив Михайло Грушевський.
«Освіта України», 22 липня 2003 року.
Україна на Арбаті, 9
Так називається книга генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук Володимира Мельниченка, що тільки-но вийшла в Москві у видавництві «ОЛМА-ПРЕСС». Видання розкішно ілюстроване. Один із розділів — це статті та інтерв’ю автора, опубліковані в українських і російських газетах. Левову частку цього розділу складає серія статей про Культурний центр, опублікованих у нашій газеті влітку минулого року. Володимир Мельниченко відповідає на запитання заступника головного редактора газети «Культура і життя» Бориса Стативки.
— Ви розглядаєте Арбат як культурний феномен?
Старий Арбат — це особливе явище російської культури. Тут народжувалася російська інтелігенція. З цією місциною асоціюється чимало відомих імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На мій погляд, нинішнє тепле ставлення до Старого Арбату тримається в основному на великій культурі ХІХ століття. Бо нині, на жаль, це передусім вулиця маскультури і дешевої тусовки. Так само, як Арбат у свій час уособлював високу російську культуру, тепер він особливо яскраво демонструє несмак і бездуховність.
Проте на ньому збереглося кілька духовних точок опори — Театр ім. Євг. Вахтангова, Квартира-музей О.С. Пушкіна, Центральний будинок актора... І, звичайно, Культурний центр України в Москві!
— Як вам вдалося зібрати матеріал для окремого розділу про будинок № 9, в якому знаходиться Культурний центр?
— Працював в архівах. Знайшов документи з початку ХІХ століття, в тому числі про первісну забудову цієї земельної ділянки, про її господарів. Зібрав усі відомі й маловідомі матеріали з історії самого будинку та про знаменитих людей, які його відвідували. В будинку № 9 зупинявся Лев Толстой у своєї племінниці Єлизавети Оболенської, а до видавництва «Цвіркун» приходив Антон Чехов. Тут жив революціонер-народник Іпполит Мишкін і видатний вчений в галузі електротехніки Володимир Чиколєв. У знаменитому ресторанчику «Арбатський підвал», що в будинку № 9, бували Володимир Маяковський, Сергій Єсенін, Борис Пастернак... Сюди приводив своїх героїв автор «Дітей Арбату» Анатолій Рибаков... Але найголовніше, що сьогодні в будинок № 9, в Культурний центр щодня приходять люди, які є гордістю сучасної української і російської культури.
— У вашій книзі чи не вперше так докладно розповідається про перебування Михайла Грушевського на Арбаті в 1916–1917 роках.
— Це справді маловідома сторінка біографії Михайла Сергійовича. Він наймав квартиру у будинку № 55, в тому будинку, де народився й півжиття прожив Андрій Бєлий.
Зараз я серйозно займаюся цією темою, зокрема вивчаю архівні документи, і сподіваюся, що з часом напишу окрему книгу про життя й діяльність Грушевського на Арбаті.
— Розділи, присвячені сьогоденній діяльності Культурного центру, сприймаються як калейдоскоп особливо цікавих і важливих заходів, що проводяться цією представницькою установою. Що найважливіше у вашій роботі?
— Передусім, достойно представляти культуру України. Говорячи словами Грушевського, «ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством».
Культурний центр є духовним посольством України в столиці сусідньої держави, рідним домом української діаспори. Впевнений, що необхідно й надалі нарощувати і розширювати духовну присутність Центру в Росії, в тому числі, через цільове фінансування конкретних проектів роботи з українською діаспорою.
Важливим завданням Культурного центру є взаємозбагачення культур українського і російського народів, зміцнення контактів між митцями обох країн, поглиблення «діалогу культур».
Маємо визнати, що з появою Центру на початку ХХІ століття склалася принципово нова ситуація в пострадянському культурному просторі двох держав. Хоча далеко не всі культурні зв’язки між Україною і Росією проходять через Культурний центр України в Москві (та це й неможливо), культурна політика держави за кордоном вже не може не враховувати досвіду, набутого нашою установою.
«Культура і життя», 23 липня 2003 року.
«Украина — не Россия»
Пожалуй, никто не выразил столь кратко суть научной концепции отца украинской независимости Михаила Грушевского, никто не назвал столь определенно исторический факт, который в современной России многими не принимается или не понимается. Речь идет об украинской самоидентификации, которая во многом и заключена в формуле «Украина — не Россия». Нелепо было бы провозглашать, скажем, что Украина — не Турция, это понятно и так. Однако после того как украинцы треть тысячелетия прожили с Россией под одной государственной крышей, их самоотождествление в независимой Украине просто невозможно без инвентаризации в головах и душах: это — Украина, а это — Россия.
Ценность книги1 Леонида Кучмы в том, что такая инвентаризация проведена на уровне украинского президента, и максима «Украина — не Россия» заявлена аксиомой. Как и положено неопровержимой истине, она, во-первых, лежит в основе доказательства других важнейших положений, во-вторых, объективно не таит в себе ничего обидного для России. Тем более, автор не скрывает, что книга написана украинцем и с украинской точки зрения, поэтому он вовсе не ждет, что русские друзья во всем согласятся с ней. Однако тот, кто будет искать на ее страницах нечто антирусское, зря потратит время. Да, Украина — не Россия, но это совсем не повод плохо относиться к России. Не случайно Леонид Кучма отметил, что книгу можно было бы назвать и несколько иначе: «Украина и Россия». Вообще в объемном труде украинского президента множество добрых слов о России и русском характере («моя книга наполовину про Россию»). _______________
1 Леонид Кучма. Украина — не Россия. — М.: Время, 2003. — 560 с.
Кучма ведь и родился на стыке границ Украины, России и Белоруссии, а «вполне мог родиться и в РСФСР», если бы перекрой границ старых имперских губерний произошел по-другому.
Президент не скрывает: его сильно тревожит позиция некоторых видных россиян новой формации, которая, в сухом остатке, сводится к тому, что Украина — исторически неотъемлемая часть России, отколовшаяся по какому-то странному стечению обстоятельств или даже чудачеству. Беспокоит автора книги и современная российская «украинистика», утверждающая, например, что «Украина не имеет никакого геополитического смысла». Тем более, что подобные «научные» заявления отражаются в обыденном сознании. Кстати, когда на Арбате я писал эти строки, какой-то подвыпивший мужичок истерично кричал в окна Культурного центра Украины в Москве: «Ну что, украинцы?! Запомните, Украина — это русская земля! Русская! Понятно?!» Мне могут сказать, что такое случается далеко не каждый день. Согласен. Что сие вовсе не глас русского народа. Вполне согласен.
Леонид Кучма подчеркивает, что современная демократическая Украина никого не стесняет в его культурном и этническом выборе, а тем более не принуждает к таковому. «Вместе с тем, — призывает автор, — давайте честно скажем себе: идея самоотождествления исключает раздвоение этнического сознания. Раздвоение сознания — вообще скверная вещь. Тяжелые случаи раздвоения называют шизофренией. И если моя книга поможет хотя бы одному человеку уйти от раздвоения, я буду считать, что трудился не зря».
Безусловно, эта книга президента Украины поможет многим определится — украинцам и русским. Он откровенно размышляет о самых сложных и болезненных темах в отношениях между двумя народами, столь разными и близкими, связанными общей историей. Скажем, о том, была ли Украина колонией России, должны ли мы гордиться собой или стыдится себя. Леонид Кучма признается, что ему не стыдно ни за один период украинской истории: обиды на нее не могут быть свойственны народу, знающему себе цену. Вообще президент придерживается мудрого правила: не воевать с прошлым. Кучма не с теми, кто считал или считает Украину бывшей колонией России: «только не колония». По его убеждению, «не колонией пыталась сделать Россия «Малороссию», она пыталась сделать ее частью себя — вот в чем суть усилий Москвы, а затем Петербурга на украинском направлении!»
Автор отвергает претензии некоторых российских политиков к Украине, которая будто-бы является «историческим должником» России. Более того, по мнению Кучмы, великой державой и империей Россия стала благодаря тому, что приросла Украиной. А какую мощную человеческую подпитку давала Украина России на протяжении трех с половиной столетий! «Одного этого фактора вполне достаточно, чтобы признать: Россия — наша должница. Не в каком-то юридическом смысле, но в моральном».
Автор возражает против излюбленного в последнее время тезиса о гонениях в Украине на русский язык. Русскочитающая публика в Украине совершенно не испытывает книжного голода, как и русскоговорящая — каких либо притеснений. Что же касается украинского языка, то его живая жизнь, в отличие от русского, ограничена пределами Украины, и только здесь его можно защитить и ему можно помочь. Но, делая это, государство не ущемляет ни один другой язык. Вот некоторые важные цифры из книги президента. В настоящее время в Украине работает почти 2,4 тыс. школ с русским языком преподавания, в которых обучается 2,1 млн учеников (31,7% от общего количества). Высшее образование на русском языке в Украине получают 35% студентов. В стране издается почти 1,2 тыс. русскоязычных газет (49,7% от общего количества периодических изданий).
Президент интересно пишет об общем историческом наследии, об украинском и русском характерах, о национальных героях, об отношении украинцев и россиян друг к другу, о культурном пространстве и культурном обмене, о сотрудничестве в области изучения космоса, о положении дел в Украине в новые времена...
Среди главных адресатов своей книги в России Леонид Кучма назвал тех российских политиков, которые до сих пор не понимают или не хотят понять, что Украина — не Россия. «...Не желая никого обидеть, — пишет автор,— выражаю надежду, что подобные взгляды изменятся у тех, кто прочтет предлагаемую книгу».
«Трибуна» (Москва), 2 вересня 2003 року.