України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
Що ступить, то й збреше
Особливо розхвилювало коментатора те, що газету впіймали на брехні в питанні про вживання в Центрі української мови. З цього приводу він вибухнув філіппікою, особливо турбуючись про небезпеку бути притягнутим до відповідальності за наклепництво:
«Гадаємо, що то шановні кандидати, доктори наук, заслужені й народні артисти просто пожартували, — грайливо комплексує той, хто не спромігся досягти в житті ні наукових ступеней, ні творчих звань. — Або ж вони відвідують Культурний центр, якщо не із затуленими вухами, то принаймні із заплющеними очима. Тож розплющити очі ми спробуємо в Києві».
Оце так! Розплющити очі в Києві на те, що можна побачити лише в Москві? Як це? А ось як:
«Напевне, в усіх їх є книга В. Мельниченка «Україна на Арбаті, 9», яку вони люб’язно передали і нам. Тож просимо розгорнути її на першій кольоровій вставці і звернути увагу на стенд, присвячений 10-й річниці Незалежності України. Чи потрібно ще доводити якою мовою послуговується Культурний центр?»
Розкриваємо книгу на цій «кольоровій вставці», що відображає промислову виставку кількох областей України, зокрема Запорізької, присвячену 10-й річниці незалежності України. Всі підписи на ній робилися в областях, і всі області зробили їх, звичайно, російською мовою, бо презентацію своєї продукції призначали не для урапатріотів, а для російських споживачів. На фотографії — текст звернення президента України до російських громадян, надрукований, безумовно, російською мовою. Та хіба на це можна «розплющитися» з Києва? Протри очі безсоромний коментаторе! Або справді позич їх у Сірка! Так у народі кажуть...
«Може, ви скажете, що ми спеціально висмикнули ці фото. Але, повірте, ми уважно переглянули всі 80 кольорових знімків і на жодному не знайшли українського гасла, напису, який би випадково чи невипадково потрапив в об’єктив фотопарата. Тож навіщо розводитися про пропаганду у Культурному центрі українською мовою?»
Які екстрасенси! По фотографіям усе здалеку бачать та оцінюють!
Що ж до гасел і написів... Вже на першому кольоровому фото читаємо напис: «Хочу побажати головного! Стати дійсно центром усього українського. Президент України Л. Кучма».
І Культурний центр став центром всього українського в Москві!
Виключно про це і розповідають фотографії, які коментатор не спромігся справді уважно переглянути.
До речі, крім фотографій, у книзі ще є 250 сторінок тексту, який розповідає про пропаганду Центром української мови, культури, духовності в Росії.
Допустимо, що коментатор не вміє і читати. Але тоді навіщо було викидати з публікації листа наших друзів до газети інформацію про реалізацію Центром саме тих трьох крупних проектів, які найбільше «розводять» в ньому пропаганду українською мовою: «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський» і «Діаспора».
Позбута здорового глузду ще одна повчальна фраза коментатора: «А ось те, що в Культурному центрі у продажу 2–3 примірники українських газет, то, це, зрозуміло без ніяких пояснень, ганьба!» Ганьба не в цьому, а в тому, що легального шляху ввезення до Росії українських періодичних видань до цього часу, на жаль, фактично немає. Може б демагогам зосередити свою енергію на розв’язанні цього конкретного питання?
Спекуляція
Насамкінець, коментатор приберіг, як йому здавалося, козирну карту, отриману від кляузників, — відповідь міністра культури і мистецтв України Юрія Богуцького на один із наклепницьких листів Зорича, в якому Юрій Петрович повідомляє, що «доручив В. Мельниченку невідкладно виправити існуючі недоліки у діяльності Центру». Чесно кажучи, дізнався про це доручення не від міністра, а з численних пасквілей Зорича та його спільників.
Справа не в тому, що в нашій роботі немає недоліків. Вони iснують, як і у всіх людей, які творчо й напружено працюють. Тільки цi недолiки не мають нічого спільного з вигадками наших недоброзичливців.
Втім, хтось із ретивих, але безвідповідальних апаратників підготував міністру відповідь в компартійному стилі. Знаючи про високу оцінку міністром нашої роботи, дирекція й члени колективу Культурного центру ще на початку 2003 року звернулися до нього з листом, в якому зазначали, що «працівники апарату міністерства, які готували відповідь Зоричу, нітрохи не розібралися в ситуації...» По суті справи, Зорич довгий час безвідповідально спекулював документом, який абсолютно не відповідав реальному ставленню міністра до нашої роботи. Враховуючи це, ми писали Юрію Богуцькому: «Можливо, Ви визнаєте доцільним дати публічну об’єктивну оцінку роботи Культурного центру України в Москві».
І міністр дав таку оцінку! Ось вона дослівно:
«Я неодноразово відвідував Культурний центр України в Москві, зустрічався з його керівництвом, колективом, активом української діаспори і українських земляцтв, брав участь у заходах, які проводилися в Центрі.
Вважаю, що робота керівництва і колективу Культурного центру відповідає найвищим вимогам і державним інтересам України. Центр гідно представляє Україну в Російській Федерації1.
Правильність вибору кандидатури Мельниченка В.Ю. на посаду генерального директора Культурного центру підтверджена його бездоганною, плідною двохрічною роботою. Саме під його керівництвом Центр якісно покращив свою роботу з українською діаспорою, відстоює на міжнародній арені справді державницьку позицію, проводить активну пропаганду культури і духовності, соборності і ментальності, української мови та патріотичної української преси2.
Мені добре відомо, що видатні майстри мистецтв, які уособлюють українську культуру, дають високу оцінку роботи Центру.
Очевидно, що саме до такої оцінки діяльності Культурного центру України у Москві треба прислухатися».
«Українська газета», зрозуміло, не стала до цього прислухатися. Не випадково в публікації того листа, який відправлений на наш захист, були опущені ключові слова про те, де саме можна почути правду про роботу Культурного центру:
_________________
1 Подібні оцінки роботи керівництва і колективу Культурного центру України в Москві з вуст людей, які її дійсно знають, наведені в кінці цієї книги.
2 В іншому місці Юрій Богуцький сказав в інтерв’ю слова, що залишилися на відеоплівці: «Коли Центр очолив Володимир Мельниченко, то в Центрі з’явилася стабільна системна робота по пропаганді української культури, українства в цілому...»
«Про це легко дізнатися з української преси, українського й російського телебачення, в Посольстві України в РФ, в Міністерстві культури і мистецтв України, а найголовніше — у Культурному центрі України в Москві, який щорічно відвідує понад 12 тисяч чоловік».
Більше того, газета викреслила з тексту листа оцінку, яку дав роботі колективу Голова Верховної Ради України В.Литвин: «Центр робить велику і благородну справу зміцнення дружби і братерства між Україною і Росією, відродження українства».
Газету можна зрозуміти. Після цих рядків «редакційний коментар» одразу виявив би свою бездоказовість, а його автор якраз і мав за мету ошукати читачів. У тому коментарі було стільки правди, як в решеті води. Журналіст втратив елементарне розуміння того, де земля, а де небо...
Він однозначно приєднався до наклепників, з їх пустопорожньою демагогією. До тих, які невеликі тілом, а ще менші ділом. До речі, восени 2003 року, коли Культурний центр переживав тяжкі часи й знаходився на межі ліквідації, урапатріоти з Москви і Києва навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому. В народі кажуть, що в таких совість вже давно задихнулася.
Високе призначення Культурного центру можна здійснювати, лише спираючись на великих українців, які збережені в пам’яті народу, і справжніх, чесних патріотів України. Наші недоброзичливці ніяк не можуть бути опорою в його роботі. Біля вічного трону поводирів української нації нероби й брехуни не приживаються:
Бо щире високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
На завершення скажу, що в контексті розмови про справжню діяльність Культурного центру навіть згадка про злощасний «редакційний коментар» є завеликою честю. Проте хай ця згадка стане маленьким надгробком конкретній журналістській непрофесійності й недобросовісності.
На цьому й поставимо крапку. Забудемо про суєсловних нероб і їхнього безпорадного прихильника в Києві. Повернемося до реальної справи.
«Прапор України на Арбаті».
М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. С. 370—387.
Що рік минулий нам говорить...
Хай це не здається кощунством, але рік України в Росії не вплинув якісним чином на роботу Культурного центру України в Москві на Арбаті, 9. Звичайно, турбот, у тому числі святкових, організаційних, додалося, проте, ми працювали у звичному напруженому ритмі на благо української культури й духовності.
Один із важливих уроків Року України в Росії, на мій погляд, якраз і полягає в тому, що Центр у цьому розумінні може бути моделлю для подальшого розгортання цивілізованого діалогу культур — української і російської. Його постійна робота в самому серці Москви значною мірою компенсує історичну несправедливість, за якою українська культура в Росії представлена незрівнянно менше, ніж російська в Україні.
Звичайно, українська культура ще довго, а може, й ніколи не зможе посісти такого виняткового місця в свідомості росіян, як російська — в свідомості українців (будьмо реалістами, як каже академік Іван Дзюба). Проте Центр покликаний активно сприяти тому, щоб у росіян сформувався нарешті певний заділ правдивої інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу, як окремої самобутньої частини людства, а України, як суверенної, соборної держави. Поки—що по російському телеканалу можна почути, що «нинішня Україна — це шматок Російської імперії» й у неї ніби-то немає культурних ресурсів для улаштування нинішньої території... бо тільки російська культура має унікальну можливість об’єднувати народи». Або ж «Комсомольская правда в Калининграде» заявила, що «коли-небудь... Київ знову буде руським містом, і руські прикордонники будуть стояти не під Бєлгородом і Курськом, а під Львовом і Тернополем». Так що, на жаль, подекуди досі живе й діє імперська установка на те, що «право більшості (росіян. — В.М.) в цілому вище, ніж право етнічної меншості (українців. — В.М.), що до нього входить».
В абсолютно новій геополітичній ситуації, говорячи словами Біблії, «вже не побачиш народу... незрозумілоязикого, якого не можна було б зрозуміти». Тож важливо, щоб очевидне бажання зрозуміти український народ через українську мову змалечку формувалося у нових поколінь росіян, передусім, інтелігенції, працівників культури, освіти, науки, митців... У польському фільмі Єжи Гофмана разом зі Ступкою знімалася студентка щукінського театрального училища, яка страшенно зраділа, зустрівши Богдана Сильвестровича. Дівчина пояснила, що він є її улюбленим актором, й вона щаслива працювати поряд з ним. А затим абсолютно щиро поцікавилася, якою мовою він грає у Національному театрі в Києві. «Українською», — спокійно відповів великий український артист. «А «Короля Ліра» теж українською мовою?!», — дуже здивувалася юна росіянка. «І «Короля Ліра» — українською», — підтвердив небачений у світі Ступка — Лір. «Але ж це смішно!» — так само щиро й наївно вигукнула російська актриса. «Та чому ж, — дивувався мудрий Майстер, — оригінал, як відомо, написаний англійською мовою, а всі переклади на будь-яку мову мають абсолютно рівне право на існування». «Добре, — погодилася юначка, — але якою мовою ви думаєте, невже теж українською?» «Українською», — підтвердив український Геній.
«Хто їм утовкмачив у голову таке сприйняття України й українського?», — печально запитував у мене Богдан Сильвестрович.
Щоб у далекому майбутньому стали неможливими такі діалоги, необхідні наполегливість, твердість і послідовність у виконанні історичного надзавдання в утвердженні української мови, українського слова, гнаних і цькованих уподовж століть. Згадаймо Тараса Шевченка: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Взагалі ми пропагуємо українське слово буквально кожним днем своєї роботи, кожним заходом, кожним кроком, а ще відзначаємо щорічно 9 листопада День української писемності та мови, встановлений Указом Президента України в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця. Минулого року в цей день у Центрі виступив з доповіддю «Українська мова і час» відомий текстолог, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола Павлюк і відбувся літературно-мистецький вечір.
До речі, ми підтримуємо тісні зв’язки з багатьма московськими артистами, які знають українську мову чи збагатили свій репертуар українськими творами. Вважаємо, що це — дуже дійовий і ефективний засіб пропаганди українського слова. Рідна мова є душою й обличчям Культурного центру України в Москві.
Та це зовсім не значить, як дехто наполягає, що в Центрі пропаганда вітчизняної культури має вестися виключно українською мовою навіть тоді, коли збирається переважно російськомовна аудиторія. Ми ж не тупі виконавці нерозумної волі кількох україно-московських крикунів, а цивілізовані речники держави, що вимагає від нас поваги до мови країни перебування.
Взагалі Рік України в Росії особливо чітко виявив, що саме навколо Культурного центру згуртувалися справжні патріоти, які, не покладаючи рук, працюють на благо нашої держави. Так само виразно стало видно повну духовну й інтелектуальну неспроможність жменьки лжепатріотів, яким випало на долю зле наклепництво на Культурний центр. Але ж відомо, що «злому не буде майбутности». А ще: «Хто яму копає, той в неї впаде, а хто котить каміння — на нього воно повертається».
Рік України в Росії підказує, що настав час серйозно задуматися над тим, аби під ідеологічним і духовним контролем і впливом із Росії наша сучасна культура не стала провінційним апендиксом до російської, такою собі Вєркою Сердючкою.
Досвід Культурного центру свідчить, що далеко не все запропоноване нині українською культурою, може справді сприйнятися в перенасиченому ще з радянських часів російському культурному просторі. Проте дороги в імперське минуле немає. Згадую в цьому контексті, як у прямому ефірі однієї з російських програм ведучий допитувався у того ж Богдана Ступки, чи не стало йому жити гірше після розпаду СРСР. Богдан Сильвестрович охоче відповів, що краще жити в окремій квартирі, ніж у комунальній, і що йому нормально живеться в незалежній Україні. Так само наполегливо його запитували, чи не відчуває він себе вигнаним з величезного культурного простору, в якому він знаходився раніше. Ступка сказав, що не відчуває й віддає перевагу прямому літакові з Києва до зарубіжного простору, ніж транзитом через Москву.
Той же досвід Культурного центру показав, що ми маємо і в образотворчому мистецтві, і в театрі, і в музиці, і в літературі видатні імена і явища, які викликають найвищий інтерес, здобувають величезний успіх, завойовують широку популярність у сусіда, переконливо засвідчують російському суспільству неповторність й багатство української культури, її історичну будучність. Спираючись на наші традиції й своєрідність вітчизняної культури, Україна впевнено входить тепер дорогоцінною мозаїчною частиною у світовий культурний простір.
Культурний центр — це храм високого мистецтва й у ньому відсутній характерний для сучасності перекіс у бік масової культури й попси. Народний артист України, режисер Михайло Рєзникович з цього приводу писав: «Співак, який співає під «фанеру», тобто під фонограму, — а, значить, взагалі не співак, — кумир. Його обсипають почестями, засоби масової інформації про нього сурмлять, його пропагують. Представники ж серйозного мистецтва перебувають в тіні, що, природно, неприродно, якщо серйозно розбиратися в коефіцієнті корисної дії тих і інших для духовного розвитку особистості». Здається, це той випадок, коли «краще слухати докір розумного, ніж слухати пісні безумних...»
В Культурному центрі якраз артисти серйозних жанрів мистецтва передусім знаходяться в світлі рампи, а його робота вже за первісним задумом відповідає стратегії духовного відродження мистецтва. Нагадаю, що значні втрати перших років незалежності, в тому числі духовні, пов’язані зі зведенням на п’єдестал не одвічних і випробуваних цінностей, а імпульсивних, часто неконтрольованих пристрастей. Друге десятиліття незалежної України має стати часом остаточного відродження духовної конституції народу, повернення всіх генетично властивих йому кращих рис, якостей та чеснот і збагачення їх новими, народженими вже сучасною добою. Стоїть також завдання творення нового духовно-інформаційного простору, який би відповідав вимогам сьогодення і баченню майбутнього. В цьому контексті досвід Культурного центру може бути використаний в реалізації важливих і перспективних культурних програм.
Так само важливо повною мірою реалізувати можливості Культурного центру в м’якому обговоренні гострих питань історичного минулого двох держав. Як справедливо вважає Іван Дзюба, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна — Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідськості, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в другого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. «Для всього свій час і година своя кожній справі під небом...»
Виявилося, що не так і просто жити в рівноправному добросусідстві. Навіть при багатовіковій спільній історії у нас дуже мало досвіду суверенно-державного співіснування.
У Центрі здійснюється проект «Діалог», в рамках якого вчені шукають цивілізовані підходи до різних оцінок історії. Але, враховуючи сказане вище, необхідно пам’ятати, що в історичній пам’яті двох народів ще довго, а то й завжди по-різному поставатимуть такі події, як, скажімо, Полтавська битва й такі постаті, як Мазепа. Досить нагадати про суто політичне обурення в Росії з приводу фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Тому в стінах Центру проводиться, разом з творчою елітою обох країн, делікатна й коректна робота, яка спрямована на те, щоб особливо болючі точки минулого не натискувати нині бездумно, тим більше, з провокаційною метою, а зосередитися на тих історичних моментах, які нас об’єднують. Певно, життя держав, які лише наприкінці другого тисячоліття обзавелися кордоном між собою, краще починати з рожевих історичних спогадів, ніж зі сварок на грунті минулого. Тим більше, що сучасність кардинально відрізняється від тих століть нашої спільної історії, на які ми так часто посилаємося. Тож, дбаючи про історію, не можемо забувати про сьогодення й завтрашній день. Історія не повинна посварити нас, а покликана допомогти народам усвідомити себе в новій якості, зберегти історичну ідентичність й культурну неповторність.
Вступивши в Рік Росії в Україні ми можемо наголосити, що є прекрасний привід віддати належне творцям російської культурної спадщини в Україні. ЇЇ духовна історія невіддільна від імен Анни Ахматової, Михайла Булгакова, Іллі Рєпіна, Ігора Стравінського, Сергія Прокоф’єва, Максиміліана Волошина, Костянтина Паустовського, Олександра Купріна... Для Культурного центру це — непочатий край роботи. Культурне взаємозбагачення двох сусідніх народів привело до того, що чимало їх видатних синів одночасно могутньо вплинули і на російську, і на українську культури. Досить згадати імена Миколи Гоголя, Миколи Костомарова, Володимира Вернадського...
Чималі потенції закладені в здатності Центру збирати у себе відомих митців і вчених обох країн для серйозної розмови з професіональних питань, які вимагають спільного обговорення. Скажімо, ми реалізуємо проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», дякуючи якому в Центрі вже двічі зустрічалися зі своїми колегами з Російської академії освіти (РАО) провідні вчені — академіки, керівники АПН України: академіки—секретарі відділень Ольга Сухомлинська, Олександра Савченко, Неля Ничкало, Микола Євтух. З російського боку на цих зустрічах були присутні віце-президент РАО Володимир Борисенков, директори інститутів Ігор Смірнов і Людмила Олифіренко, академіки РАО Зоя Малькова, Євгеній Ткаченко, Геннадій Волков та ін. За оцінкою міністра освіти й науки України, президента АПН України, академіка Василя Кременя, згаданий проект Центру є «переконливим свідченням поглиблення і розширення плідної співпраці вчених України та Росії».
Справді, в умовах, коли безпосередні стосунки між академіями суттєво затруднені, така робота є важливою. В наших планах — розширення її, проведення науково-практичної конференції за участю працівників установ обох академій.
Ще приклад, але з абсолютно іншої галузі. В Центрі працює Клуб любителів українського кіно, який очолює голова Гільдії кінорежисерів Росії, народний артист СРСР Марлен Хуцієв. Чергове засідання клубу в лютому було присвячене пам’яті видатного українського кінорежисера Ігоря Савченка. В ньому взяли участь кінорежисер, народний артист СРСР, Володимир Наумов, кінорежисер Юрій Закревський, а також секретар Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач.
Подібні зустрічі не лише гідно вшановують пам’ять про видатних майстрів українського кіно, але й дають можливість кіномитцям України й Росії обмінятися думками з проблем сучасного кінопроцесу. А ще вони зміцнюють дружні контакти російської кіноеліти з Культурним центром, а значить — з Україною. Заступник голови Спілки кінематографістів Росії Геннадій Полока якось назвав символічним те, що Центр знаходиться на вулиці, яку любить вся Москва, вся Росія.
Рік України в Росії підтвердив особливу ефективність глибокої пропаганди вітчизняної духовності й соборності через імена великих українців — Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського... Очевидно, що постать Грушевського, як і Шевченка, може стати об’єднуючою в спільній цілеспрямованій роботі всієї української діаспори в Росії, тим більше незадовго до 140-річчя від дня народження Михайла Сергійовича.
Не забудемо також, що в минулому столітті Україна дарувала світові геніальних митців — Олександра Довженка, Леся Курбаса, Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Катерину Білокур, Марію Примаченко, Бориса Лятошинського, Павла Вірського... Перелік можна було б продовжувати. Треба визнати, що поки-що ми мало робимо для звеличення й вшанування цих та інших великих імен в Росії.
Значно більшої уваги заслуговує пропаганда за кордоном передових для свого часу історичних ідей, батьківщиною яких була Україна. «Час мовчати і час говорити». Настав час у повний голос говорити про патріотичні козацькі літописи та дивовижну «Історію Русів», про «Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького» Пилипа Орлика — першу європейську конституцію в сучасному розумінні, — що проголошувала принципи відновлення Української козацької незалежної держави.
Проекти Кирило-Мефодіївського братства співставні з тогочасними європейськими ідеологіями. В творчості Тараса Шевченка синтезований не лише національний, але й кращий вселюдський досвід, а демократичні ідеї Кобзаря де в чому послідовніші, тверезіші, глибші, ніж у його видатних сучасників. Зокрема, Шевченко мудро й пророче пов’язував визволення свого народу з визволенням усіх інших народів. В європейську цивілізацію ввійшли концепції й ідеї Михайла Драгоманова, Івана Франка, програми українських демократичних і соціалістичних рухів кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Нарешті, минулий рік ще раз довів... аксіому: без фінансування неможливі будь-які культурні проекти. Скажімо, Центр, який знаходиться на госпрозрахунку, вже два роки б’ється над розширенням «Української книгарні», проте грошей в своєму бюджеті для виключно важливої справи знайти не може. Якось забулося, що на початку 90-х років найперша постановка питання про передачу будинку № 9 на Арбаті під Культурний центр України була пов’язана саме з тим, що в ньому в радянські часи десятки років знаходився магазин української книги. Коли в листопаді минулого року нашим гостем був Олег Стриженов, то він передусім згадав про цю всім москвичам відому українську книгарню й наголосив, що саме тому знаходження Культурного центру України на Арбаті цілком вмотивоване...
Першопривід у процесі реконструкції й будівництва Центру, на превеликий жаль, відійшов на другий план, і навіть Рік України в Росії не усунув цю прикрість. Власне ми не сумніваємося в тому, що нова книгарня все-таки обов’язково буде відкрита, проте хотілося б зробити це якнайшвидше. Мабуть, прийшов час допомогти нам у цьому на рівні української держави. Адже єдина в Москві «Українська книгарня» представляє країну з унікальним книжковим світом, яким цікавляться не лише наші співвітчизники, але й росіяни.
Так само, скажімо, не менш давня проблема заснування загальноросійської української газети не буде вирішена до того часу, поки російська сторона не забезпечить її фінансову підтримку.
Очевидно, що культурні зв’язки між Україною і Росією становлять важливу складову частину політики добросусідського співробітництва між двома державами. Вперше за багато століть незалежна Україна стверджує себе справді самостійною державною культурною політикою за кордоном. Ми горді з того, що знаходимося на вістрі цієї роботи.
Звичайно, далеко не всі двосторонні зв’язки між Україною і Росією пролягають через Культурний центр України в Москві, але в їх розвитку й зміцненні зараз уже не можна не враховувати феномен Центру, його значні й ще незатребувані повною мірою можливості.
«Український огляд», 2003, № 5.
Островок украинской культуры в Москве
Культурный центр Украины в Москве - государственная организация, призванная всемерно укреплять имидж и международный авторитет Украины, пропагандировать достижения украинской культуры и духовности, оказывать всемерную поддержку украинским организациям в России. Официально Центр открылся 27 ноября 1998 года.
Диапазон деятельности Культурного центра чрезвычайно широк и разнообразен. Центр организует и проводит официальные мероприятия, посвященные памятным и юбилейным датам в жизни украинского государства, юбилеям выдающихся государственных, политических деятелей, деятелей науки и культуры. Пропагандирует достижения украинской науки, литературы и искусства, ведет интенсивную выставочную и концертную деятельность, организует гастроли театральных и концертных коллективов, проводит презентации книжных изданий, новых фильмов и др.Важное место занимает информационно-пропагандистская и издательская деятельность, работа с украинскими организациями и землячествами. Центр всемерно способствует консолидации украинских организаций, сохранению и развитию национальной самобытности компактно проживающих групп украинцев, оказывает методическую помощь диаспоре в адаптации образовательных программ для воскресных школ, украинских классов в образовательных учреждениях, для других учебных заведений, в том числе и высших, где ведется преподавание украинского языка и предметов украиноведческого цикла.
В последнее время Культурный центр сделал ставку на осуществление крупных программ и проектов, охватывающих значительный сегмент его деятельности: «Григорий Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михаил Грушевский», «Диаспора», «Диалог», «Презентация», «Премьера», «Известные украинцы в России», «Российские деятели искусств и Украина», «Украина — через столетия» и др.
В Центре прошли десятки художественных выставок, представивших живопись, рисунок и графику таких знаковых фигур в украинском изобразительном искусстве, как Т. Шевченко Н. Глущенко, Т. Яблонская, А. Лопухов, В. Франчук, В. Цвсткова, Л. Жоголь, В. Шаталин, Л. Кадочникова и др.
В 2001 и 2002 годах состоялось несколько значительных презентационных выставок, которые ознакомили россиян с промышленным потенциалом ряда крупных регионов и областей Украины (Днепропетровский, Донецкий, Одесский, Запорожский промышленные районы, Полтавская, Сумская, Черниговская области, г. Хмельницкий).
Активизировала свою деятельность справочно-информационная библиотека, в холле 2-го этажа развернуты постоянно действующие книжные экспозиции: «Новые книги Украины», «Книги из собраний Библиотеки украинской литературы в Москве», тематические выставки, отражающие важные вехи в жизни украинского государства, памятные даты, юбилеи. У Культурного центра сложилась широкая адресная аудитория, своего рода «клубы по интересам». Развиваются плодотворные контакты с российскими и украинскими СМИ.
Значителен вклад Культурного центра в укрепление международного культурного сотрудничества. Он принимает участие в разработке долгосрочных межгосударственных программ в области развития гуманитарных, научно-технических и информационных связей. Заслуживает внимания опыт проведения ряда значительных культурных акций совместно с зарубежными представительствами, аккредитованными в Москве: «Диалог культур. Словакия — Украина», презентация книги С. Павлишина (Львов) «А. Шенберг» при содействии Посольства Австрии и с участием ведущих австрийских музыковедов, концерт вокального октета из Словении «Логашки октет», мероприятия с участием Польского, Венгерского культурных центров, Посольства Республики Беларусь, Федеративной Республики Германии.
Формируя перспективные планы работы, Культурный центр ориентируется исключительно на высокий профессионализм в искусстве, на лучшие образцы украинской литературы, поэзии, драматургии, современной народной и классической музыки.
Среди тех, кто неоднократно представлял в Культурном центре искусство Украины, народные артисты Украины Валерий Буймистер, Алла Бабенко, Николай Гнатюк, Александр Гурец, Михаил Дидык, Александр Дьяченко, Светлана Добронравова, Лидия Забилястая, Иван Карабиц, Богодар Которович, Маргарита Криницина, Алла Кудлай, Неонила Крюкова, Нина Матвиенко, Евгения Мирошниченко, Раиса Недашковская, Иван Пономаренко, Мирослав Скорик, Богдан Ступка, Евгений Станкович, Мария Стефюк, Надежда Шестак, Нина Шестакова, Людмила Юрченко, Виктор Яременко и многие другие. Не менее значителен перечень творческих коллективов, демонстрировавших свое мастерство многочисленной зрительской аудитории центра. Это Национальный академический драматический театр им. И. Франко, Львовский академический украинский драматический театр им. М. Заньковецкой, Житомирский украинский музыкально-драматический театр им. И.Кочерги, Львовский театр Б. Озерова, камерные оркестры «Киевская камерата», «Киевские солисты», камерный хор «Киев», мужские вокальные квартеты «Гетман», «Явор», женское вокальное трио «Золотые ключи», трио бандуристок «Росава» (Житомир), трио бандуристок «Вербена» (Черкассы) и др.Работа КЦУ постоянно находится в поле зрения первых лиц украинского государства, руководителей законодательной, исполнительной ветвей власти...
Все они дают высокую оценку деятельности Культурного центра Украины в Москве, подчеркивают его непреходящую роль в развитии культурного обмена между Россией и Украиной, укреплении дружбы и взаимопонимания между двумя братскими славянскими народами.
Культурный центр Украины в Москве в своей деятельности исходит из максимы великого украинца Михаила Грушевского: «Мы должны помнить, что представляем великий народ, и обязаны представлять его с достоинством».
В рамках Года Украины в Российской Федерации мы стремились максимально полно реализовать основополагающую концептуальную установку — работа на имидж Украины, укрепление ее международного авторитета, пропаганда украинской культуры и духовности, всемерная поддержка украинских организаций в России Мы значительно раздвинули границы своей деятельности, внедряя новые формы работы, искали более совершенные пути взаимодействия с различными социальными слоями и группами россиян. Поставлена задача: привлечь в Культурный центр всех, кому небезразлична украинская культура, украинские духовные ценности.
Активно расширялись контакты Культурного центра с регионами Украины. Состоялись презентации Черниговской, Сумской и Полтавской областей Украины, успешно прошла Неделя среднего и малого бизнеса.
Культурный центр представляет украинское искусство в лучших его проявлениях, привлекает значительные творческие и научные силы.
Здесь побывали академики Национальной академии наук Украины Валерий Смолий, Иван Курас, Академии педагогических наук Украины Василий Кремень, Ольга Сухомлинская. Прошли персональные выставки народного художника СССР Татьяны Яблонской, известного мариниста Сергея Григораша, актрисы, народной артистки Украины Ларисы Кадочниковой. Состоялся спектакль Национального академического драматического театра им. И.Франко «Букварь мира» по мотивам произведений Г.Сковороды
Подготовлен к изданию сборник поэтических произведений Т.Шевченко на украинском и русском языках.
Силами Культурного центра обеспечено проведение III конгресса украинцев России, III Всероссийского фестиваля-конкурса им. А.Кошица украинских хоровых коллективов России, презентации украинской национально-культурной автономии г. Калининграда, других акций с участием украинской диаспоры.
«Информационно-справочный выпуск Посольства Украины в
Российской Федерации 2002—2003: Год Украины в России, России в
Украине», М., 2003. С. 34—37.