України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга
| Вид материала | Книга |
- Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», 2798.29kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Кабінету Міністрів України від 28. 11. 2007 n 1059-р "Про перенесення робочих днів, 13.79kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 3009.03kb.
- Г. Н. Владимирская программа для общеобразовательных учреждений Русский язык 5-9 классы, 447.96kb.
- Міністрів України від 14., 38.13kb.
- Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2008 р. N 440 ( 440-2008-п ) Про реалізацію, 137.67kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- О туризму, розбудови сучасної туристичної інфраструктури згідно з Указом Президента, 76.08kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
Украина на Старом Арбате
В самом центре столицы России на самой оживленной улице Москвы находится Культурный центр Украины. Каждый месяц здесь проходит столько мероприятий, что любой Дворец культуры из прежних советских времен мог бы позавидовать. Перечислю только несколько мероприятий первой половины апреля: концерт украинских участников Московского международного фестиваля «Открытая Европа»; Проект «Родом из Украины» — документальный фильм «Элина Быстрицкая»; концерт мужского вокального ансамбля «Казацкие забавы» (Киев); презентация второй книги из серии «Украина на Старом Арбате», которую издает КЦУ. Вот интервью Вадима Раскина с автором книги, генеральным директором Культурного центра Украины в Москве Владимиром МЕЛЬНИЧЕНКО.
— Что такое сегодня Культурный центр Украины в Москве, какие у него цели, функции, идеи?
— Думаю и стою на том, что это государственное учреждение, которое пропагандирует украинскую культуру, духовность, ментальность, соборность в России, в Москве. Есть идея создания таких центров в других странах. Она очень хорошая и интересная. Единственное, чего не надо делать — превращать их в сугубо информационные центры, потому что они в первую очередь очаги украинской культуры и духовности. Здесь должны быть двери открыты, вход должен быть свободным, мероприятия бесплатные и доступные. По сути дела, это есть духовное посольство Украины, в данном случае в Российской Федерации.
— А не обедняем ли мы русскую аудиторию тем, что книга издается только на украинском языке?
— Согласен, что надо было бы параллельно издавать и на русском языке. Но есть один принципиальный вопрос, когда я выступал на днях Украинской педагогической академии наук и сказал, что КЦУ в Москве за пять лет издал семь книг в ведущем издательстве «ОЛМА-ПРЕСС» на украинском языке — это вызвало бурные, громкие аплодисменты. Для Украины сейчас это чрезвычайно важно, чтобы наши книги выходили в московском издательстве на украинском языке. Прежде всего для украинского населения. Но, безусловно, эти книги надо переводить. Не потому, что это мои книги, а потому, что Шевченко, Грушевский на Арбате — это интересно всем. А книга «Арбат глазами украинца» — это очень познавательно. Перевод подобной книги на русский язык, конечно же, расширит аудиторию. Если мы пропагандируем какие-то идеи, то надо пропагандировать их на разных языках.
— Знаю, что президент Виктор Ющенко подписал Указ о культурных центрах Украины за рубежом. Если это не документ для служебного пользования, расскажите о нем.
— Речь идет о создании информационных центров во многих странах при дипломатических миссиях в составе посольств в разных странах.
— В свете этого указа статус КЦУ меняется, расширяется или остается прежним?
— Этот указ не касается непосредственно КЦУ в Москве, а имеет отношение к центрам, которые будут создаваться. КЦУ в Москве, думаю, это блестящая модель для других центров. Нужно чтобы в русле правильной и стратегической идеи при создании информационных центров статус КЦУ в Москве, который прошел много ступеней, имеет определенный опыт, не «потерялся». Я бы даже сказал, что сегодня культурные отношения России и Украины уже не могут строиться без учета опыта КЦУ. И потому очень важно не понизить статус КЦУ в Москве.
— Что следующее будет предложено читательской аудитории писателем Владимиром Мельниченко? Что в задумках на завтра?
Практически остается неисследованной такая тема, как Шевченко и Щепкин. Мы даже не все помним, что Щепкин не только выдающийся русский актер, но и украинский актер. Он выходец из Украины. И Шевченко, и Щепкин — оба из крепостных. Между ними была удивительная мужская дружба. Есть потрясающие письма Шевченко Щепкину, которые требуют своих комментариев.
Володимир Мельниченко: ІСТОРІЯ БУДИНКУ № 9
Настав час згадати будинок на Старому Арбаті, причетний до України, тобто будинок № 9, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.
Якщо охопити зором його історію, то в ній можна виділити чотири основних будівельних періоди. Перший — зведення первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбату, тобто лінії забудови, в східній частині двору (1800-1802 роки). З цього часу йде відлік історії будинку, який вже перейшов двохсотрічний рубіж.
Другий — зведення нових житлових і нежитлових будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки (1813-1824 роки). В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені пощастило знайти унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді «надвірній радниці» Варварі Афанасіївні Мальшиній. Цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.
Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулку, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина Івана Лазарєва і якоїсь Зімбулатової. З боку нинішньго Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва (!). З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того, аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті XIX століття Арбатська вулиця була різнородною за становою приналежністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірний радник, купець, міщанин.
Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 року на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 року. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших споруд. Влітку 1822 року було вже зведено, але ще не оздоблено триповерховий цегляний будинок і два двоповерхових житлових будинки. Повністю були готові цегляні одноповерховий житловий і нежилий будинки в глибині двору. Ще через пару років основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх житловими. До того ж, третій поверх був мезоніном.
Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 році добилася ще й звільнення свого домашнього вогнища від постою в ньому солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізьбити на камені: «Звільнений від постою».
Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, яку дають змогу прослідкувати архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської дільниці 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, з новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колезький радник був цивільним чином 6-го класу й міг займати середні керівні посади (начальник відділення, діловод у центральних закладах).
На плані, який зберігся в архіві бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ганки. В кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розміщалася підсобна будівля, скорше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев'яна одноповерхова споруда, очевидно, для прислуги.
Звертає на себе увагу те, що будинок первісно зводили цегляним, що було тоді рідкістю в Москві, але всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30-х роках XIX століття, в яких зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные…» В правилах передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение…вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены…» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть… красной или зеленой краской». Як же чудово виглядали такі будинки з висоти пташиного польту!
***
В архіві мною знайдено документи про земельну ділянку № 599 і забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:
«Описание существующих строений. Под № 1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3 , каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал 1. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. № 10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12, деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое. Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.
В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».
Знаменний момент! На знайденому в архіві кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагає естетика вулиці, що давно об'єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.
Згадані документи дозволяли домовласникові побудувати дерев'яну одноповерхову нежилу будівлю з покриттям даху залізом і наказували відремонтувати п'ять старих споруд. Крім того, було звелено побудувати цегляні брандмауери. Взагалі, вражає грунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам'яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.
На той час, коли Тарас Шевченко востаннє побував у Москві, тобто на початку другої половини XIX століття, Варвара Крекшина, якій перевалило далеко за 70 років, уже генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 належала тоді знову жінці — штаб-ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Дмитрівні.
***
В 70-х роках XIX століття земельне володіння, на якому знаходився нинішній будинок № 9, переживало третій етап забудови. Це будо зведення за проектом архітектора Д. Гущина окремого триповерхового будинку в західній частині двору по червоній лінії Арбату (1872 - 1873 роки). Після цього земельна ділянка отримала новий номер — 636-й і позначалася в документах за № 636/599. Отже, на ділянці під № 636/599 Пречистенської частини, як свідчать архівні документи, в 1874 році були розташовані такі будинки і споруди:
- цегляний (мурований) двоповерховий житловий будинок з пристосованим для життя підвалом;
- цегляний двоповерховий житловий будинок з антресолями, мезоніном і жилим підвалом;
- цегляний триповерховий житловий будинок;
- цегляний двоповерховий будинок у дворі;
- цегляний триповерховий житловий будинок з підвалом;
- цегляна одноповерхова нежила будівля з підвалом;
- цегляна будівля для спуску в підвал.
Тобто, всього п'ять житлових цегляних будинків і дві службові, також
цегляні, будівлі. Слід пам'ятати, що на той час Москва ще була переважно дерев'яним містом, принаймні за межею Садової знаходилися суціль дерев'яні будівлі. Чимало їх залишилося й на Арбаті, проте місцева влада вже заборонила будувати їх у цьому районі; саме з центру місто ставало цегляним. Таку перебудову пришвидшували часті пожежі. Адже на місці згорілого дерев'яного будинку на Арбаті треба було зводити лише цегляний. Відомий московський міський голова Микола Алексєєв, прїхавши одного разу на пожежу в Афанасьєвському провулку, сказав: «Ну, слава Богу, ще на один дерев'яний будинок у Москві стало менше!» По суті земельна ділянка № 636/599 знаменувала нове цегляне будівництво в Москві з первісної забудови на початку XIX століття, й особливо виразно це стало видно в 70-х роках.
***
У 1897-1898 роках відбулася четверта серйозна перебудова на місці нинішнього будинку № 9. Було перенесено фасадну стіну східного корпусу, що раніше мав уже згадані фальшиві вікна, на нову, затверджену червону лінію Арбату; сам будинок було капітально перебудовано, виріс ще на один поверх, а також розширився за рахунок кам'яної жилої прибудови; два будинки, що виходили на Арбат, було об'єднано одним фасадом. Весь цей корпус об'єднали із спорудженим раніше будинком переходом з прорізною аркою на першому поверсі.
Цю перебудову здійснив уже військовий інженер-капітан Йосип Бургардт, який, разом з військовим інженером-капітаном Йосипом Гвоздецьким, перед цим придбав будинок № 9 на земельній ділянці 636/599. До речі, Московська міська управа викупила у Бургардта й Гвоздецького 5 квадратних саженів землі «для розширення вулиці Арбату».
Фасад будинку з боку Арбату нарешті здобув декоративне вбрання, витримане в характерних для другої половини XIX століття еклектичних формах. Прямокутні вікна першого поверху і вікна третього поверху, що завершувалися пологими арками, мали складні профільовані обрамлення, напівциркульні вікна другого поверху — багаті архівольти, доповнені гірляндами. Під вікнами другого і третього поверхів виконано фільонки. Простінки між вікнами першого поверху були рустованими, на другому поверсі — декоровані іонічними напівколонами, а на третьому — ошатними лопатками. Вінчаючий і міжповерховий карнизи також мали складний малюнок. В Центральному історичному архіві Москви зберігається опис володіння Бургардта і Гвоздецького за 1900 рік, що складалося з двох будинків — основного й сусіднього з тильного боку. Тому ми маємо виняткову можливість розповісти про мешканців будинку № 9 на самому рубежі століть.
На першому поверсі розміщувалися: булочна і кондитерська почесного громадянина Петра Філіппова; пункт прийому матерій для фарбування пана Цукермана та його квартира; молочарня селянина Чикіна; квартира управляючого будинком; квартира пані Чайковської; приміщення для кучера, який возив домовласника (кучерська).
На другому поверсі було розташовано: квартири панів Корнєва, Соколова, Флор і квартира та гігієнічна лабораторія пані Петрової. На третьому поверсі знаходилися: квартира домовласника пана Бургардта; квартири панів Преображенського, Дьяконова, Алізар'яна. Мезонін був зайнятий конторою цементного заводу «Росія».
У підвальному поверсі знаходилися: приміщення, що належали Філіппову, а також купцеві Макарову, який тримав тут склад вина; двірницька; квартира слюсара Васильєва й приміщення для швейцара. Хід у підвал ішов із окремої прибудови.
У сусідньому двоповерховому цегляному будинку в дворі на першому поверсі розміщувалася пекарня Філіппова. Приміщення було розділене на дві половини сіньми. Так само розділялося й приміщення на другому поверсі, де знаходилися спальні робітників пекарні. Приміщення в підвальному поверсі також належало пекарні.
Хто ж був господарем будинку № 9 в ті часи, коли Михайло Грушевський жив на Арбаті?
Документи дають можливість простежити, що довгий час, принаймні з 1874 року, домовласником на земельній ділянці № 599 — нинішній території Культурного центру — був спадковий дворянин Олександр Іванович Ромейко. В Центральному історичному архіві Москви вдалося з'ясувати, що він народився 9 червня 1865 року в Ржевському повіті Тверської губернії. Його батьки — Іван Олександрович і Васса Андріївна — на їх прохання 1857 року були переведені з тверського дворянства в шосту частину дворянської родовідної книги московського дворянства (це стало можливим у зв'язку з наявністю у них нерухомої власності в Москві). У 1874 році до московського дворянства було переведено п'ятеро їх дітей. Олександр Іванович був старшим сином Ромейків, очевидно на той час було оформлено власність на ділянку № 599. У Олександра Івановича Ромейка і його дружини Олени Миколаївни народилося четверо дітей — син Олександр та дочки Марія, Олена і Софія. На початку XX століття Олександр Іванович Ромейко в основному жив у Тверській губернії, наприкінці 1915 року захворів раком шлунку. Йому зробили операцію в Москві, але 5 березня 1916 року він помер. Панахида відбулася в храмі Миколи Явленого на Арбаті.
Наприкінці XIX століття та й пізніше нумерація будинків у Москві ще не прижилася, й вони так само часто називалися за прізвищами їх власників; будинок № 9 був пов'язаний з прізвищем Ромейка. Водночас, документи свідчать, що з початку 70-х років на земельній ділянці № 636/599 знаходився й будинок, який належав дружині дійсного статського радника (цивільний чин 5-го класу) Карінській Анастасії Степанівні. До того ж , як ми вже знаємо, наприкінці XIX століття два будинки під № 9 придбали військові інженери-капітани Бургардт і Гвоздецький. Втім, у листопаді 1900 року Ромейко знову викупив у них ці будинки.
***
В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені трапилися документи про те, що в грудні 1908 року Ромейко звернувся в Московську міську управу з письмовим проханням про знесення кількох цегляних і дерев'яних нежилих будівель на ділянці № 636 з метою «побудови п'ятиповерхового з підвальною частиною цегляного будинку». Вже в січні 1909 року Московська міська управа повідомила, що «перешкод для будівництва немає». За документами цього архіву виходило, що з причин, про які можна лише здогадуватися, плани Олександра Ромейка були порушені, й він відмовився від своїх будівельних намірів. Принаймні, зберігся документ, у якому зазначається, що справу було закрито «в зв'язку з неявкою домовласника О. І. Ромейка для підписання зобов'язання, потрібного для видання дозволу на ведення будівельних робіт у його володінні в Пречистенській частині, ділянка 2, під № 636...»
Проте з часом я познайомився з документами Центрального історичного архіву Москви, в яких засвідчено, що в 1909 році задум Ромейка було таки здійснено, і будинок, у якому знаходилася пекарня Філіппова (в дворі за основним будинком), був побудований заново, він став п'ятиповерховим цегляним будинком з нежилим підвалом, проїзними воротами і двоповерховою цегляною прибудовою для сіней. У цьому будинку, крім пекарні Філіппова, знаходилися також квартири, які здавалися в оренду.
В основному будинку № 9, як дає змогу встановити адресно-довідкова книга «Вся Москва» в 10-х роках XX століття, крім квартир, знаходилася редакція стоматологічного журналу «Аша», магазин стоматологічного приладдя, а в квартирі 36 та ін. приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей...
«Украинские вести», № 6, 15 квітня 2006 року
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»
(Культурний центр України в Москві
і популяризація української книги)
Культурний центр України в Москві — унікальна й поки що єдина установа, яка пропагує за кордоном українську мову, культуру, духовність, сприяє збереженню ментальності українців, соборності держави.
Наш колектив цілком поділяє слова Михайла Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством», бо вони повною мірою стосуються роботи Культурного центру в царині пропаганди української книги за кордоном. У роботі, що має системний характер, можна виокремити кілька складників.
У Центрі працює Інформаційно-довідкова бібліотека, ми передплачуємо для неї понад 60 періодичних видань з України. Упродовж п’яти років нового століття бібліотека організувала близько 200 тематичних і спеціальних ювілейних експозицій, на яких було виставлено кілька тисяч книг, є постійно діюча виставка «Нові книги України».
Культурний центр свого часу починався з магазину «Українська книга», який працював у будинку № 9 на Старому Арбаті з 1940 року. Проте, коли на початку 2001 року я став генеральним директором Культурного центру України в Москві, в ньому працював лише книжковий закуток у півтора десятка квадратних метрів. Спочатку ми збільшили приміщення книгарні до 27 м2 , а в серпні 2005 року своїми силами відкрили повномасштабний магазин «Українська книга» в новому великому приміщенні (близько 100 м2 ), який є гордістю Культурного центру.
Це єдина книгарня на весь балаганно-ресторанний Старий Арбат. Зараз ми отримуємо книги з 70 українських видавництв, серед них: «Вища школа», «Знання», «Ґенеза», «ЕММА», «Києво-Могилянська академія», «Просвіта», «Фоліо», «Балтія-друк» та інші. Два видавництва — «Мистецтво» й «Наукова думка» мають у нас постійні стенди.
Зауважимо, що вся ця робота ведеться без будь-якого державного фінансування, фактично на ентузіазмі працівників Центру.
У цьому контексті назву концептуальні питання, які треба було б розв’язати за допомогою держави:
Перше. Організація централізованих поставок українських книжкових і періодичних видань до Російської Федерації за рахунок державного бюджету.
Друге. Створення в Росії мережі українських книгарень. Організація продажу та розповсюдження на території Російської Федерації українських книг, інших друкованих видань, періодики, аудіо-, відеопродукції.
Третє. Створення єдиної системи науково-методичного забезпечення освіти української діаспори в Росії з чітко визначеним етнокомпонентом, що вимагає підготовки, методичних посібників і підручників спеціально для викладання предметів українознавчого циклу в умовах Росії.
Якщо держава допоможе все це зробити, то їй повернеться сторицею. Бо через освітню політику і популяризацію української книги в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України. Тим самим присутність багатомільйонної української діаспори буде ще вагоміше відчуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.
Та повернемося до конкретної роботи, яку ми проводимо в Москві в умовах самофінансування.
За п’ять років у Культурному центрі було презентовано понад 70 українських видань, які представляють широкий спектр книговидавничої діяльності в Україні. Усі презентації відбуваються за участю автора книги чи представника авторського колективу. Основні масштабні проекти, здійснювані Центром, такі, як «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський», передбачають презентації знакових книг. Скажімо, у рамках проекту «Тарас Шевченко» у нас раніше, ніж в Україні, були представлені громадськості перші томи академічного видання творів Шевченка (за участю заступника голови редакційної колегії Сергія Гальченка). У Центрі відбулася презентація монографій Ю.Барабаша: «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» («Акта», Харків, 2003) і «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма» (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004). Пройшла також презентація інтернетпорталу «Тарас Шевченко», створеного за підтримки ТОВ «Кобзар» (Україна).
Здійснюючи проект «Михайло Грушевський», ми представили в Центрі його «Историю украинского народа», видану в Москві 2002 року, та роман Юрія Хорунжого «Вірую» про життя і діяльність великого українця.
У Центрі була підготовлена і звідси пішла в світ монографія «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат, 55”». У ній опубліковано листи Грушевського до Горького . Презентація цих архівних документів відбулася за участю провідних науковців Інституту світової літератури ім. О.М. Горького Російської академії наук і працівників Архіву О.М. Горького.
До речі, ми привертаємо увагу до книг російських авторів на українські теми. Наприклад, працю завідувачки відділу Інституту слов’янознавства РАН Людмили Софронової «Три мира Григория Сковороды», книгу доктора історичних наук цього інституту Ірини Мухіної «Украинский вопрос в России (конец XIX — начало XX века)», монографію Тамари Гузенкової «Политические партии и лидеры в Верховной Раде Украины (1998 — 2000 гг.)»
Основна частина української книжкової продукції представляється в рамках великого проекту «Презентація», який має чітку структуру й національно-патріотичну спрямованість. Упродовж кількох років ми знайомимо московських читачів із багатотомним виданням Інституту історії України НАНУ «Україна крізь віки», удостоєного Державної премії України. Чільне місце займають фундаментальні наукові монографії: «Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в трьох томах» (за редакцією академіка В.А. Смолія); «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини та наслідки» (відповідальний редактор В.М. Литвин). Акцентується увага на конкретних виданнях, як, скажімо, «Великий тлумачний словник сучасної української мови» («Перун», 2003). Були представлені книги Олега Гусєва «Преображення на помаранчевому майдані» (К., 2004) та «Імперативний майдан» (К., 2005).
Окремий важливий сегмент проекту «Презентація» — праці, видані українськими діаспорними організаціями Росії і земляцтвами Москви. Останнім часом у Центрі йшла розмова про книгу голови Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина» Лариси Скрипникової «Убієнним синам України. Сандармох» і колективну збірку «Херсонщина нас єднає».
У Центрі були представлені збірка поетичних перекладів сучасних українських поетів «Мы умрем не в Париже», твори Володимира Яворівського, Василя Скуратівського, Івана Шишова, Степана Гавриша, Ярослава Ваграменка, Миколи Жигла, Марії Галіної та інших авторів.
Презентація кожної книги має свої особливості. Скажімо, представлення фундаментальної праці «Нариси з історії дипломатії України» за участю керівника авторського колективу Станіслава Кульчицького ми приурочили до десятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і Росією. Уже через півгодини після цього Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ вручав її заступнику міністра закордонних справ Росії, який прибув до Культурного центру на урочистий концерт і офіційне прийняття. Презентація альбому-каталогу «Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен» Зої Чегусової пройшла в контексті чарівної виставки гобеленів Людмили Жоголь. До речі, фундаментальна праця Чегусової, як і монографія Барабаша, презентовані в Центрі задовго до того, як їхні автори стали лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка.
Ми пропонуємо бібліотекам співпрацю в рамках проекту «Презентація».
У Центрі ведеться серйозна робота з презентації цілих видавництв. Найперше було Державне спеціалізоване видавництво «Мистецтво», яке представила його директор Ніна Прибєга. У нас побували з книгами видавництва «Веселка» його директор Ярема Гоян і головний художник Микола Пшінка, а також заступник директора видавництва «Либідь» Марія Курган і головний редактор Валентина Куценко. Запорізьке видавництво навчальної літератури «Прем’єр» подарувало підручники Об’єднанню українців Росії, а львівське видавництво «Світло й тінь» виставило в нас фотороботи Василя Пилип’юка. 23 травня у Центрі відбулася презентація видань київського видавництва «Оранта», випущених спільно з Музеєм Івана Гончара.
Щороку Культурний центр допомагає вітчизняним видавництвам в організації їхньої участі в Міжнародних виставках-ярмарках у Москві. На останніх міжнародних книжкових ярмарках Культурний центр мав окремий стенд, адже він самостійно веде велику видавничу роботу.
За останні три роки Центр видав 6 монографій загальним обсягом 150 друк. аркушів. Це книги: «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55», «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Слово про Культурний центр», «Арбат очима українця».
Усі ці книги видані в Москві, у провідному російському видавництві «ОЛМА — ПРЕСС» українською мовою.
До 190-ої річниці з дня народження Тараса Шевченка Культурний центр підготував збірку вибраних поетичних творів Кобзаря українською і російською мовами, покликану популяризувати творчість національного генія серед української діаспори в Росії. Передмову до збірки написав академік Микола Жулинський. Книгу було видано Державним видавництвом «Либідь» у Києві. Ми розіслали її в організації української діаспори в Росії та в обласні російські бібліотеки.
21 березня цього року ми започаткували нову й дуже важливу справу — презентацію у Культурному центрі в Москві провідних українських бібліотек. Першою, звичайно, була Національна парламентська бібліотека України. До нас приїхали генеральний директор бібліотеки Тамара Вилегжаніна, заступник генерального директора Зоя Савіна, завідувачки відділів Світлана Бакан і Світлана Басенко, які розповідали про історію бібліотеки, її сучасну діяльність і перспективи розвитку. В презентації взяли участь директор російської державної бібліотеки («Ленінки») Віктор Федоров, керівники й працівники бібліотеки Державної Думи Російської Федерації, Бібліотеки історії російської філософії і культури «Дом А.Ф. Лосєва», міської бібліотеки ім. М. Добролюбова, Центру міжнародного бібліотекознавства, журналу «Вестник библиотек Москвы», Московського бібліотечного коледжу та ін. Уперше за останні роки українські бібліотекарі потрапили в Москві до широкого кола щирих однодумців, в атмосферу поваги й професійного розуміння. Домовлено, що такі зустрічі стануть регулярними (наступна відбудеться восени).
Ця подія була приурочена до 140-річчя Національної парламентської бібліотеки. Тож ювілей дорогої нам бібліотеки був піднятий на міжнародний рівень ще до нинішньої Міжнародної наукової конференції «Бібліотека і книга в контексті часу», що відбулася 11 травня у Києві.
«Слово Просвіти», 15 — 21 червня 2006 року.
Феномен Культурного центру України в Москві
Останні тижні були заповнені творчими турботами. На початку вересня в Центрі відбувся ретроспективний показ фільмів, присвячений 65-річчю з дня народження видатного українського актора і режисера, заслуженого артиста України Івана Миколайчука. На відкритті кінофестивалю з теплими словами про Майстра виступили дружина митця Марічка Миколайчук, народні артистки Ніна Матвієнко, Валентина Коротя-Ковальська, Лариса Кадочникова. Глядачі побачили фільми «Вавілон — XX», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Тіні забутих предків», «Сон», «Анничка». Марічка Миколайчук записала в Книзі почесних гостей: «За те, що ви робите для людей-українців, які живуть тут у Москві, честь Вам і хвала! Бережіть цей куточок затишку. Нам у Вас справді дуже затишно. Дя-ку-ю!» Ніна Матвієнко: «Мені сьогодні з Вами так добре... Такої щирої розмови не нап’єшся ніде — тільки з рідними людьми і за духом, і за відповідальністю...»
8 — 10 вересня Культурний центр України в Москві взяв участь у роботі XIX Московської міжнародної книжкової виставки-ярмарку. На окремому стенді було представлено вісім видань (понад 200 друк. арк.), випущених нами в світ за останні три роки. Вересень пройшов під знаком 140-ї річниці з дня народження Михайла Грушевського. Зокрема в будинку № 55 на Арбаті, де в 1916 — 1917 роках жив великий українець, в Меморіальній квартирі Андрія Бєлого було відкрито стенд, присвячений Грушевському. 29 вересня покладено квіти до меморіальної дошки Грушевському на вул. Погодінській, 2/3, відбулася панахида в храмі Св. Архістратига Михайла. Впродовж дня кожному відвідувачу Центру подарували монографію «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат, 55”».
До 150-річчя від дня народження Івана Франка 12 вересня у нас демонструвалася вистава «Украдене щастя» творчої майстерні «Театр у кошику» Державного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. В жовтні відзначено 130-ту річницю від дня народження Сергія Єфремова, відбулася зустріч із провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, доктором філологічних наук Елеонорою Соловей.
Восени в Центрі експонувалися цікаві художні виставки. Спочатку виставлялися львівські художники Віктор Макаров (живопис), Наталія Проданчук (батик, графіка), Віктор Проданчук (пластика, скульптура). З 26 вересня протягом місяця свої роботи представляли харківські художники творчої групи «Беріме» Валентин Грицаненко, Олег Лазаренко, Олександр Лисенко, Олександр Шеховцов. У жовтні відкрилися персональні виставки члена Національної спілки художників України Наталії Гронської (живопис на шовку) та члена Молодіжної організації Національної спілки художників України Олексія Леонова (скульптура). Наприкінці листопада ми показуємо живопис члена Національної спілки художників України Валентини Сафіної (Слобожанщина).
Листопад у Культурному центрі України в Москві розпочався хвилюючим літературно-мистецьким вечором «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив», присвяченим 100-річчю від дня народження видатної громадсько-політичної діячки, учасниці українського визвольного руху, поетки Олени Теліги. Про життя і творчість незабутньої українки захоплююче розповіла біограф Олени Теліги, провідний науковий співробітник Центрального державного архіву вищих органів влади України Катерина Криворучко. Присутні почули вірші Теліги, знайдені невтомною дослідницею в архівах. Поезію олени Теліги проникливо читала народна артистка України Раїса Недашківська. З цього незабутнього вечора почався шлях поетки, яка народилася в Підмосков’ї і жила в Москві та Петербурзі, до московських українців і всіх, хто цікавиться її творчістю в Росії.
7 листопада в Центрі відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений Дню української писемності та мови, на якому з палкою промовою виступив народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури й духовності, голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський. Окрасою концерту стало вокальне жіноче тріо «Золоті ключі» у складі народних артисток України Ніни Матвієнко, Марічки Миколайчук, Валентини Короті-Ковальської. Вірші Тараса Шевченка й Івана Франка натхненно читав актор Національного академічного драматичного театру ім. М.Заньковецької, народний артист України Святослав Максимчук.
13 листопада гостем Культурного центру України був художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, народний артист України Богдан Ступка. Він взяв участь у презентації книжки «Майстер», у якій висвітлюється життя і творчість великого українського артиста на зламі століть і тисячоліть. Про свою роботу над цією книжкою розповіла автор світлин, актриса Театру ім. І.Франка, заслужена артистка України Любов Богдан. До речі, книга «Майстер», видана у видавництві «Либідь», зайняла цього року перше місце на Міжнародному конкурсі «Мистецтво книги», що проводиться серед країн СНД, у номінації «Наш сучасник». Під час презентації звучали привітання на адресу Ступки, який відзначив цього року своє 65-річчя, зокрема від голови Федерального агентства з культури і кінематографії Михайла Швидкого та Гільдії кіноакторів Росії. Були журналісти, в тому числі з газети «Культура», журналу «Клуб». До виступу Майстра чуйно дослухалися студенти Щукінського училища. Зустрічі із ним були раді відомі російські актори. Того ж дня телеканал «Культура» розповів про хвилюючий вечір у Культурному центрі всій цивілізованій Росії.
У рамках проекту «Діаспора» у вересні відбулася презентація української громадської організації «Україна — Санки-Петербург», а 21 листопада пройшло свято української культури пушкінського району московської області. Вже шостий сезон здійснюється спільний проект Культурного центру та творчого об’єднання з естетичного виховання молоді «Музична юність» Комітету з культури уряду Москви «Юні таланти нового століття». Проведено понад тридцять концертних програм, на яких побувало понад 8 тис. осіб. У концертах виступили понад 1,3 тисячі юних артистів , у тому числі з України.
Наша постійна присутність у духовному просторі Росії, наполеглива робота в царині пропаганди української культури й духовності здобули високу оцінку серед російської наукової та творчої інтелігенції. 2004 року Культурний центр України був удостоєний пам’ятної медалі Російської академії наук «За видатний вклад у розвиток культури». Цього року Національний комітет громадських нагород Росії відзначив Центр орденом Ломоносова «За значний вклад у зміцнення дружби та співробітництва між Росією і Україною».
У вересні з ініціативи Посольства України в Російській Федерації в Центрі відбувся «круглий стіл» українських і російських експертів і політологів «України — Росія: через діалог еліт до ефективної взаємодії». У жовтні й листопаді пройшли інформаційні зустрічі української громади Москви з дипломатами Посольства України в Російській Федерації та працівниками Центру. Консул України в Російській Федерації Іван Кухта прояснив важливі моменти перебування українців у Росії. Рдник посольства Юрій Лазерник розповів про політичну ситуацію в Україні. На книжкових виставках були представлені нові видання Інституту літератури ім.. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, інших академічних інститутів, а також твори Івана Драча, наукові праці про голодомори в Україні. До дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій відбулася зустріч із керівництвом Центру досліджень геноциду Українського народу при інституті історії України НАН України, доктором історичних наук Василем Марочком.
Відбувся IV Всеросійський фестиваль-конкурс ім.. О.Кошиця, пройшли чергові Українські музичні салони.
У Культурному центрі України в Москві працюють недільна школа, в якій навчається 30 дітей, та курси української мови (30 осіб).
Восени Центр відвідало понад три тисячі осіб, серед них чимало москвичів і гостей російської столиці.
Володимир Яворівський, який докладно познайомився з нашою роботою, записав у книзі Почесних гостей: «Любі мої «російські» українці! Ви не уявляєте собі, що означає ваша постійна присутність у політиці, економіці та поведінці Росії... Спасибі вам за цей тихий подвиг! Хай Божа рука осіняє кожного з вас! Сердечно Вол. Яворівський».
Не секрет, що трапляються й інші, вкрай недоброзичливі оцінки роботи Центру. Але то здебільшого з уст людей, абсолютно чужих українській справі.
«Слово Просвіти»,23 — 29 листопада 2006 року.
Вступне слово до презентації книги І.Лисяка-Рудницького
«Между историей и политикой»
12 липня 2007 року
Щиро вітаю Вас від імені колективу Культурного центру України в Москві!
Презентация книги украинского историка Ивана Лысяка-Рудницкого в переводе на русский язык достойно начинает серию изданий под общим
названием «Библиотека украинской мысли»1. То есть, в начале нового столетия и тысячелетия мы находимся у истоков огромной работы, которую можно было бы обозначить названием одной из статей Лысяка-Рудницкого, помещенной в данном сборнике: «Интеллектуальные начала новой Украины». Выход в свет этой книги ещё раз убедительно свидетельствует о том, что ученые России и Украины способны совместно осуществлять серьёзные и нужные для обеих стран проекты.
В стенáх Культурного центра украинские и российские ученые неоднократно обсуждали острейшие вопросы исторического прошлого, и все дискуссии всегда проходили толерантно, корректно, мягко, в обстановке взаимопонимания и мудрости. Этот феномен обусловлен глубоким пониманием того, что история не должна разъединять нас, а призвана помочь нашим народам осознать себя в новом качестве, сохранить историческую идентичность и культурную неповторимость. Очевидно, что жизнь государств, которые только в конце ХХ столетия обзавелись границей между собою, неразумно начинать со ссор на почве прошлого. Безусловно, необходимо вести научные дискуссии по наболевшим вопросам, но тем более важно сосредоточиться на тех исторических сюжетах и моментах, которые нас объединяют.
В этом контексте хотел бы привлечь ваше внимание к двум-трём очень конкретным вопросам, над которыми мы могли бы работать сообща, с участием Культурного центра Украины в Москве.
1. Приближается 200-летний юбилей Николая Гоголя. Здесь немало точек соприкосновения, в том числе подготовка совместных научных
_____________________
1 На презентації були присутні члени редколегії Олександр Лебедєв (голова), директор Інституту економіки Російської Академії наук, член-кореспондент РАН Руслан Грінберг (заступник голови), доктор історичних наук Дмитро Фурман, кандидат історичних наук Віктор Мироненко, директор Інституту Європи РАН, академік Микола Шмельов, інші відомі російські вчені.
сборников и проведение в Москве на базе Культурного центра научной конференции. Есть договорённость об издании в московском издательстве сочинений Гоголя на русском и украинском языках.
2. В следующем году — 200 лет со дня рождения Осипа Бодянского — украинского и русского слависта, историка, филолога, публикатора исторических документов, первого заведующего кафедрой славяноведения Московского университета, друга Гоголя и Шевченко, земляка Виктора Мироненко (из города Варва на Черниговщине). С осени Культурный центр открывает проект «Осип Бодянский», который предусматривает и совместные встречи, «круглые столы» славистов обеих стран. У нас в Центре готовится монография «Тарас Шевченко и Осип Бодянский».
Кстати, в Культурном центре осуществляется масштабный проект «Тарас Шевченко», и мы рады будем любому Вашему участию в этой работе. Надеемся получить Вашу поддержку в осуществлении идеи об открытии первой мемориальной доски в Москве, посвящённой Шевченко, на здании по ул. Мясницкой, 21, где ныне находится Российская академия живописи, скульптуры и архитектуры. Шевченко побывал тут дважды в марте 1858 года у Аполлона Мокрицкого.
В следующем году в московском издательстве выходит на русском языке книга «Тарас Шевченко в Москве», подготовленная в Центре.
3. Еще один проект. 90 лет назад, в ноябре 1916 года, когда Михаил Грушевский жил на Арбате, 55, к нему домой приходил Максим Горький с идеей создания совместного научного сборника «Украина и Москва в их духовной жизни».
Горький писал Грушевскому по этому поводу:
«Я горячо хотел знать Ваше мнение по этому вопросу, уверен, что под Вашей редакцией такая работа явилась бы образцовой».
Грушевский отвечал: «Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом».
Замысел уникального научного сборника «Украина и Москва в их духовной жизни» до сих пор не утратил своего значения, и необходимо его реализовать в наше время.
В заключение хочу сказать, что стратегическая перспектива дальнейшего развития Культурного центра Украины в Москве состоит не в его коммерциализации или превращении в ещё один клуб для развлечений (хоть и с украинским уклоном), как иногда предлагают, а в наращивании веса и значимости его научного присутствия в российской столице, превращения в подлинный центр украинознания в Москве.
За последние пять лет Центр издал в Москве на украинском языке 10 книг общим объемом свыше 200 печ. листов, в том числе монографии о пребывании в Москве Шевченко и Грушевского. В Киеве издан сборник избранных стихов Шевченко на украинском и русском языках в одном томе и др.
Сейчас мы стоим перед необходимостью создания в рамках Центра Института украиноведения на общественных началах с тем, чтобы в будущем он стал полноценной научной структурой.
Вот почему мы бесконечно рады присутствию у нас учёных, которые являются гордостью российской гуманитарной науки, и приветствуем Вас искренне, от чистого сердца. Мы не сомневаемся в нашем плодотворном сотрудничестве.
Хай Вам щастить! Доброго Вам здоров’я та творчих звершень!
Публікується вперше.
«Ми здійснюємо масштабні проекти»
Директор Культурного центру України в Москві, відомий учений-історик, письменник в мистецтвознавець Володимир Мельниченко відповів на запитання нашого кореспондента.
Пане Володимире, Культурний центр України в Москві вражає вже своїм місцезнаходженням у самому серці столиці Росії...
— Так, ми розташовуємося на Арбаті, 9, і місце це, на мій погляд, містичне. У квітні 1861 року, коли прах Тараса Шевченка перевозили з Петербурга в Україну, на два дні домовину встановили в московському храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі, де відбулася панахида. Звідти сто кроків до Культурного центру.
З вересня 1916 до березня 1917 року неподалік від нашого будинку, на Арбаті, 55 жив Михайло Грушевський, тут він отримав звістку про обрання його головою Центральної ради.
Тому в нашому магазині «Українська книга» відкрито Меморіальну кімнату, присвячену Шевченкові й Грушевському. Ми також видали монографії про їхнє перебування в Москві, здійснюємо масштабні проекти «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський». Уперше складено карту перебування Шевченка в місті. Уже кілька років у Центрі проходить конкурс серед учнів і студентів на краще читання творів Шевченка українською мовою, який переріс у Всеросійський.
Чим ще займається Культурний центр України в Москві?
— Ми працюємо за крупними проектами. Крім згаданих, це проект «Презентація», який має широкі можливості. Скажімо, в Центрі нещодавно відбулася презентація «Українського історичного журналу», а в жовтні представимо в Москві Інститут археології Національної академії наук України за участю його директора, академіка Петра Толочка.
В рамках концептуального проекту «Діаспора» проходить вивчення, узагальнення й поширення найкращого досвіду роботи українських організацій у різних регіонах Росії. Цьогоріч Культурний центр підготував і видав каталог-довідник «Українські організації Росії», що містить дані про українські громадські, молодіжні, культурно-освітні, освітянські організації. Щороку проходять міжнародні наукові конференції «Українська діаспора в Росії». Навколо Центру гуртуються українські земляцтва в Москві.
Здійснюються також проекти «Григорій Сковорода», «Василь Стус», «Лесь Курбас». Скажімо, у нас пройшла вистава Львівського театру ім. Леся Курбаса «Східна легенда» за творами В. Стуса. Відбулася презентація монографії доктора мистецтвознавства, директора Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса Нелі Корнієнко «Режиссерское искусство Леся Курбаса. Реконструкция» (М., 2006) та «Лесь Курбас. Репетиція майбутнього» (К., 2007).
Нещодавно ми започаткували проект «Україна — європейська держава», в рамках якого щомісяця проходять інформаційні зустрічі української громади Москви з дипломатами Посольства України в Російській Федерації. Провели «круглий стіл» науковців України, Росії та Франції, на якому розглядалися питання національної ідентичності в цих країнах.
Ще один новий проект — «Осип Бодянський» — присвячено 200-річчю з дня народження і 130-м роковинам пам’яті видатного російського і українського славіста, історика О.М. Бодянського. У Центрі готують монографія «Шевченко і Бодянський».
Кредо Центру — в орієнтації на високе мистецтво, на найкращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики. На нашій сцені виступали Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Г. Верьовки, камерні оркестри «Київська камерата», «Київські солісти», народний ансамбль «Рідні наспіви», камерний хор «Київ», чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокальне тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (м. Житомир), тріо бандуристок «Вербена» (м. Черкаси), вокальна формація «Піккардійська терція», театр пісні «Легенда» (м.Луганськ), хор Чернігівської обласної філармонії, інші уславлені творчі колективи.
Чи важко популяризувати українську культуру й мову в Росії?
— Це цікава, вкрай важлива й безцінна для України робота. Тому не розумію й не сприймаю тих людей, які вже давно вперто прагнуть комерціалізувати роботу Центру.
Інтерес до нашої роботи, а, значить, до української культури зростає. В Центрі з успіхом працюють Українська недільна школа та Курси української мови.
А хто відвідує ці курси? Це люди українського походження?
— Люди різні… Навіть був випадок, коли на курсах української мови вчився японець, який захистив потім дисертацію по творчості Ліни Костенко.
Звичайно, на курсах навчаються вихідці з російськомовних сімей українського походження, які вважають себе москвичами, але хочуть знати українську мову. Дедалі більше приходять люди, які вивчають мову в перспективі майбутньої трудової діяльності.
Культурний центр України в Москві фінансується Україною?
— Ні… Ми — на госпрозрахунку. Фінансуються лише кілька заходів приурочених до найбільших національних свят України — три-п’ять на рік.
Це одна із серйозних проблем?
— Звичайно, Культурний центр мала б повністю фінансувати держава. Проте насправді більше турбують інші проблеми, які можна вирішити лише на міждержавному рівні. Передусім, це створення в Росії системи національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент та повноцінне методичне забезпечення. Так само давно на часі створення федеральних українських засобів масової інформації. Втім, це — за межами наших можливостей.
Але Центр, за державної підтримки, може значно розширити науково-пошукову роботу з проблем українознавства в Москві. Цілком можливо, щоб у його рамках працював спеціальний підрозділ науково-дослідної та архівної роботи. Або, наприклад, можна проводити за участю Культурного центру стажування молодих науковців, які займаються проблематикою україно-російських відносин. Ми могли б допомагати в цьому плані державі, але це, знову ж таки, вимагає бюджетного фінансування.
Ми самі на це гроші не зможемо виділити. У нас все-таки 4,5 тис. квадратних метрів площі, які потрібно утримувати й забезпечувати належним чином. І всі заходи (а їх у нас півтори сотні на рік), які ми проводимо, фінансуємо також власним коштом.
Чи залежить перспектива розвитку Центру від політичної ситуації в Україні?
— Центр працює незалежно від того, як складається політична ситуація в Україні. Вона, безумовно, впливає на розв’язання якихось кардинальних питань, але це відчуває лише керівництво Центру. План нашої роботи не страждає, відвідувачі задоволені.
Книжки, якою мовою продаються у вашій книгарні?
— Як правило, українською.
А література яка?
— У нас є література різноманітної тематики, жанрів, авторів. усіх книжок, які вийшли в Україні, й люди замовляють те, що їм потрібно.
Нещодавно вийшла Ваша книга «Тарас Шевченко:”Моє перебування в Москві"». Який її наклад?
— Книжка вийшла накладом тисячу примірників. Ми передали її в усі найбільші бібліотеки Москви та України. Безкоштовно розповсюджуємо серед наших відвідувачів, і виходить, що ми на цьому не заробляємо. Наша мета – поширювати нові знання, нести їх у російське суспільство. І це виявилось настільки цікавим, що одне з московських видавництв попросило перекласти цю книжку російською мовою.
Тисяча примірників – дуже мало, але сподіваємося, що скоро книжку перевидадуть в Україні.
До речі, за останні п’ять років ми видали в Москві українською мовою близько десяти книжок. Цьогоріч на Міжнародному Московському книжковому ярмарку мали свій стенд.
«Слово Просвіти», 29 листопада — 5 грудня 2007 року.
Свій серед чужих
(Інтерв’ю журналу «Український тиждень»)
Розмовляла Олена Чекан
У Москві на вулиці Арбат, за кілька хвилин пішки від Кремля працює Культурний центр України, 7 із яких Центр очолює Володимир Мельниченко – історик, письменник, дослідник української Росії.
Український тиждень (У. Т.): Як стверджував Олег Скрипка: «Москва – кузня українського націоналізму». А коли ви усвідомили себе українцем?
— З дитинства, відколи пам’ятаю себе в українському селі Медвин. Втім, у Москві національне самовідчуття справді загострюється. Тим більше, коли працюєш від імені України в арбатському світі. Тут Тарас Шевченко «блукав по закарлючистих вулицях московських», а в квітні 1861 року домовина з його прахом два дні стояла в арбатському храмі Тихона Амафунтського, де відбулася панахида. З вересня 1916-го по березень 1917 року на Арбаті, 55 жив царський засланець Михайло Грушевський, який пророче писав, що «здавалося особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії». У Москві, з особливим щемом згадуються слова Грушевського про те, що ми є великим народом і зобов’язані представляти його з достоїнством.
У. Т.: Вдаючись до військових термінів, чи почуваєтеся ви інколи в облозі, наприклад, під час Майдану, або чергових газових ускладнень, або, як зараз, на тлі різкої оцінки наших намірів щодо НАТО?
Коли державна політика здійснюється мудро й виважено, проблем в роботі Центру немає. Хоча частенько порозумітися з російським інтелектуалом стократ легше, ніж із вітчизняним горе-патріотом, який робить собі таке-сяке ім’я на тлі чергового московського галасу.
У. Т.: Потужність Російської імперії, створювалася також завдяки вихідцям з України. Чому нагадування про це так дратує і російських істориків, і пересічних громадян?
— Думаю, що це відбувається тому, що в їхній генотип умонтовано імперський синдром. Упродовж століть «Малоросія» сприймалася невіддільною частиною Росії, ще й нині деякі російські гарячі голови стверджують, що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». Подібні «наукові» стереотипи відображаються в буденній свідомості. Якось мені довелося чути, як чоловік на підпитку кричав у вікна Культурного центру: «Ну, что, украінци?! Запомніте, Украіна – ето русская зємля! Русская! Понятно?!» Звичайно, мені можуть сказати, що це трапляється не щодня. Згоден. Але повчати нас у Москві люблять досі. Скажімо, Тарас Шевченко свого часу не сприйняв імперську 5-вежеву громіздкість храму Христа Спасителя: «Крайне неудачное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилась на показ среди белокаменной». Так от, сучасний москвознавець Лев Колодний напучує, як треба було поетові думать про московські штуки: «Сравнивать храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золоченых шлемах, или с крепостью из пяти башен»:
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
У.Т.: Як ви ставитеся до ідеї написання спільного підручника з історії України і Росії?
— Грушевський на ділі показав, як відновити історичну справедливість у царині науки, тож зараз Україні просто необхідно писати свої правдиві підручники. Водночас особливо важливою є робота вчених Інституту історії України НАНУ на чолі з Валерієм Смолієм, які спільно з російськими колегами (а серед них багато справжніх вчених, а не тільки політнауковців), обговорюють гострі питання нашої спільної історії.
У. Т.: Наскільки сильною є підтримка Центру з Києва?
— Дехто в Україні не втрачає надії комерціалізувати діяльність унікальної державної установи, перетворивши її в абиякий бізнес-центр. Але ми вперто ведемо свою лінію. Ось зараз в основі нашої діяльності знаходяться масштабні проекти «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Діалог культур», «Презентація»… Результатом двох перших проектів стало, зокрема, виявлення в російських архівах і публікування досі невідомих документів, що стосуються життя в Москві Шевченка та Грушевського. Вперше складено карту перебування Шевченка в місті. Ми впритул підійшли до проведення екскурсій стежками, якими ходили наші великі українці.
У.Т.: Наукова розробка московської Шевченкіани вже вичерпана чи продовжується?
— Зараз готується книга «Шевченко і Щепкін», а наприкінці лютого виходить у світ в Москві (українською мовою!) монографія «На славу нашої преславної України» про дружбу Шевченка з Осипом Бодянським – видатним українським і російським славістом, професором Московського університету. До речі, в цьому році виповнюється 200 років з дня його народження, і ми вже започаткували проект «Осип Бодянський».
У.Т.: Ще й досі не вщухають суперечки, був Гоголь українським письменником чи російським... Чи підтримуєте ви зв’язки з українцями, які перебралися в Росію, аби вони не втрачали своєї українськості?
— Нещодавно у вашому часописі мистецтвознавець Дмитро Горбачов, який, до речі, виступав у Центрі з розповіддю про українських художників Москви і Санкт-Петербурга, зауважив, що в цих містах вітчизняні художники «розчиняються як українці». Так от, ми надаємо таким митцям можливість у межах проекту «Відомі українці в Росії» виставляти у Центрі свої роботи. Невдовзі покажемо твори санкт-петербурзьких членів Спілки художників Росії на виставці «Я родом із України». Окремо хочу сказати про відомих українців, які давно вже стали надбанням російської культури і науки і не раз бували в Центрі . Це Олексій Петренко, Белла Руденко, Елліна Бистрицька, Василь Лановий, ректор Московського університету Віктор Садовничий, мер Санкт-Петербурга Валентина Матвієнко, перший віце-прем’єр московського уряду Людмила Швецова. А символом Культурного центру України без перебільшення став перший український космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович, який не забув рідну мову, будь з ким позмагається у виконанні українських народних пісень.
У.Т.: Кілька років тому, коли я частіше бувала в Центрі, мене вразили матеріали (деякі я бачила вперше), що висвітлювали діяльність Симона Петлюри, ОУН-УПА, а також вразили історичні читання про Голодомор в Україні, на яких було так багато росіян, і науковців, і пересічних москвичів. Це здавалося чимось нереальним на тлі кремлівських веж, що так добре видніються з горішніх вікон Центру.
— Але це факт. Люди приходять, сперечаються, запитують, вірять, не вірять, і – знову приходять. Цей діалог із простими росіянами для нас найдорожчий. Для них ми представляємо у себе кращі монографії й документальні збірники з цієї тематики. Нинішній Рік пам’яті жертв Голодомору починаємо презентацією книги професора Київського університету Валентини Борисенко «Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках». Не можу не згадати також, як 24 листопада минулого року в Центрі зібралося півтисячі людей, які разом з усією Україною дивилися виступ нашого Президента і приєдналися до скорботної хвилини мовчання. Потім відбувся концерт-реквієм пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій – спільний виступ хорових капел Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Культурного центру України в Москві і Національного оркестру України «Камерата». І не було в залі відчуження – було глибоке співчуття нашій трагедії, були сльози, була спокута…
У. Т.: Але все це суперечить політичній волі тієї держави, у столиці якої знаходиться Культурний центр.
— Ми не політична, а науково-культурна установа, у своїй роботі спираємося на історичні документи й реальні факти. Та й ми не варимося лише у власному котлі, а залучаємо російських науковців і культурологів, які відстоюють свої погляди. Якщо переконливішою є наша позиція, то честь і хвала нашим аргументам...
У. Т.: А як бути з тим, що у листопаді минулого року на документальній виставці про Голодомор в Україні, яку розгорнув у своєму приміщенні Центр, було вчинено погром?
— Це ж не може спинити цілеспрямовану роботу колективу або порушити її системний характер. Ми йдемо своєю дорогою, і це найкраща відповідь провокаторам. А російська наукова та культурна еліта з нами плідно співпрацює. До речі, Культурний центр України нагороджено пам’ятною медаллю Російської Академії наук «За видатний внесок у розвиток культури». І давайте поглянемо на цю проблему ширше: ми пропагуємо гнане й цьковане впродовж століть українське Слово не тільки літературними заходами, а буквально кожним днем своєї роботи, кожним кроком. У цьому бачимо історичне надзавдання Культурного центру в російському середовищі. У нас працює магазин української книги, а в останні роки ми видали в Москві українською мовою десяток книг.
У. Т.: Маєте багато розвідок щодо українців у Росії. Яка найнесподіваніша?
— Вже майже 20 років живу в Москві, але ніколи не думав, що напишу книгу «Арбат очима українця». Цією книгою ми започаткували серію видань «Україна на Старому Арбаті» про багатовікову українську присутність на найвідомішій російській вулиці та в усьому арбатському світі. Щодо несподіванок, так вони за рогом кожного арбатського провулку, тільки встигай дослідити!
«Український тиждень», лютого 2008 року.
Розділ 2.
Дай Бог, щоб Центр жив і працював!
(Статті, відзиви про роботу
Культурного центру)
Ірина Лісниченко,
журналістка