Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74. 212 Розповсюдження І тиражування без офіційного а 43 дозволу іпк дсзу заборонено

Вид материала

Содержание

Теоретичний аспект проблеми дослідження
Психодинамічні (інтрапсихічні) концепці
Ситуаційні підходи, що
Когнітивні концепції
Ключові кваліфікації —
Ключові компетенції —
Діяльність в екстремальних ситуаціях і типологічні особливості
Операціональна напруженість і типологічні особливості
Діяльність, що вимагає концентрації і стійкості уваги та типологічні особливості

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 30

Боброва Л. Г.

м. Київ

Теоретичний аспект проблеми дослідження

внутрішньоособистісних конфліктів у безробітних

Криза в Україні поступово стає синонімом безробіття. Протягом тривалого часу менталітет українців формувався в умовах, за яких такі соціальні явища, як конкуренція та безробіття, були досить абстрактними. Нові соціальні умови поставили до психологічних можливостей людини доволі високі вимоги, з якими вона не завжди може справитися. Перебування в ситуації безробіття справляє психотравмуючий вплив, оскільки є джерелом стресу. У людини, яка не має роботи виникають думки, що якщо її здібності, професійні уміння неможливо застосувати, то й життя втрачає сенс. Причому такий психічний стан притаманний навіть тим, хто не відчуває серйозних матеріальних труднощів. Переживання особистістю своєї неоднозначності, складності внутрішнього світу, усвідомлення мінливості власних бажань, неможливості їх реалізації, коливання самооцінки, боротьба мотивів – все це є простором внутрішньоособистісних конфліктів, які можуть призводити як до конструктивних, так і до деструктивних наслідків. Внутрішні конфлікти конструктивного характеру є необхідними моментами розвитку особистості. Внутрішні конфлікти деструктивного характеру мають серйозну погрозу і наслідки для особистості від розвитку особистісної конфліктності, невротичних конфліктів, до адиктивної та суїцидальної поведінки.

Внутрішньоособистісний або внутрішній конфлікт є одним з найбільш складних і первинних психологічних конфліктів, який відбувається у внутрішньому світі людини. Означений конфлікт є гострим негативним переживанням, що викликане довготривалим протиріччям і зіткненням структур внутрішнього світу особистості,та відображає її протирічливі зв’язки з соціальним середовищем,ускладнення в прийнятті рішень та розв’язанні проблем.

Внаслідок цього актуальною стає активізація підтримки процесу самоактуалізації людини. У системі служби зайнятості цей напрям роботи має відбуватися, насамперед, у рамках психологічної підтримки безробітних в центрах зайнятості.

Цілями психологічної підтримки в системі служби зайнятості, на думку фахівців з проблем зайнятості в Україні, визначені такі [5]: захист і підтримка психологічними засобами фізичного, психологічного, соціального і духовного здоров‘я клієнта як необхідної передумови його самоактуалізації на ринку праці; сприяння підвищенню мотивації до праці, активізації власних зусиль клієнта до пошуку роботи; допомога в переоцінці цінностей, зміні цілей, переконань, настанов та інтересів людини відповідно до ситуації на ринку праці та реальної, об’єктивної життєвої ситуації, що склалася; формування адекватної самооцінки безробітного; формування власної відповідальності за результати своєї діяльності (схильності до інтернального виду суб’єктивного контролю); надання впевненості у власних силах, зменшення надмірного емоційного напруження та запобігання депресії.

Визначаючи поле діяльності психолога в межах роботи центрів зайнятості, окремі дослідники [4] пропонують сконцентруватися на психологічній просвіті, психогігієні як системі терапевтичних заходів, що спрямовані на нормалізацію взаємовідносин людини із собою, з іншими людьми, навколишнім світом шляхом формування навичок саногенного мислення і поведінки, що сприяють підвищенню рівня соціальної адаптованості, особистісної та духовної зрілості. Отже, знаючи особливості переживання внутрішньоособистісних конфліктів, можливо обгрунтувати умови їх подолання та забезпечити підтримку безробітних.

Внутрішньоособистісний конфлікт – це конфлікт всередині психологічного світу особистості, який становить собою зіткнення її протилежно направлених мотивів (потреб, інтересів, цінностей ідеалів).

Виходячи з теорії З. Фрейда, людина є конфліктною за своєю природою. В ній народжуються і борються два протилежних інстинкти, які визначають її поведінку. Такими інстинктами є ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя і самозбереження) і танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції і розрухи). Внутрішньоособистісний конфлікт і є наслідком постійної боротьби між еросом та танатосом. Ця боротьба, за З.Фрейдом, виявляється в амбівалентності людських почуттів, в їх протиріччі. Амбівалентність почуттів посилюється протиріччям соціального буття і доходить до стану конфлікту, який виявляється у неврозі.

Найбільш повно і конкретно конфліктна природа людини представлена З. Фрейдом у його поглядах на структуру особистості. За Фрейдом, внутрішній світ людини включає в себе три інстанції: Воно (Id), “Я” (Ego) і Зверх-Я (Super-Ego).

Воно – це первинна, вроджена інстанція, що заснована на принципі реальності. Ірраціональні, несвідомі імпульси «Воно» Я приводить у відповідність з вимогами реальної дійсності, тобто вимогами принципу реальності.

Зверх-Я – це “цензурна” інстанція, заснована на принципах реальності і представлена соціальними нормами і цінностями, вимогами, які суспільство висуває до особистості.

Основні внутрішні протиріччя особистості складаються між Воно і Зверх-Я, які регулюють і дозволяють “Я”. Якщо “Я” не змогло розв’язати протиріччя між Воно і Зверх-Я, то в усвідомлюючій діяльності виникають глибокі переживання, що характеризують внутрішньоособистісний конфлікт.

Фрейд у своїй теорії не тільки розкриває причини внутрішньоособистісних конфліктів, але й відкриває механізми захисту від них. Основним механізмом такого захисту він вважає сублімацію, тобто перетворення сексуальної енергії людини в інші види її діяльності. Крім того, Фрейд виділив і такі захисні механізми, як раціоналізація, проекція, витіснення, регресія та інші.

Згідно поглядам А.Адлера, [1] формування характеру особистості відбувається в перші п’ять років життя людини. В цей період вона відчуває на собі вплив несприятливих факторів, які і сприяють виникненню в неї комплексу неповноцінності. Внаслідок цього комплекс здійснює суттєвий вплив на поведінку особистості, її активність, склад думок тощо. Цим і визначається внутрішньоособистісний конфлікт.

Адлер пояснює не тільки механізми формування внутрішньоособистісних конфліктів, але й розкриває шляхи вирішення таких конфліктів (за рахунок компенсації комплексу неповноцінності). Таких шляхів він бачить два. По-перше – це розвиток “соціального почуття”, соціального інтересу. Розвинуте “соціальне почуття” зрештою проявляється за цікавою роботою, нормальними міжособистісними відносинами. Але в людини може сформуватись і так зване “нерозвинуте соціальне почуття”, яке має різні негативні форми вияву: злочинність, алкоголізм, наркоманія. По-друге, стимуляція власних здібностей, досягнення переваги над іншими. Компенсація комплексу неповноцінності через стимуляцію власних здібностей може мати три форми виявлення:

а) адекватна компенсація, коли співпадають переваги зі змістом соціальних інтересів (спорт, музика, творчість);

б) зверхкомпенсація, коли відбувається гіпертрофований розвиток однієї із здібностей, яка має вразливий егоїстичний характер (накопичення, здирництво );

в) уявна компенсація, коли неповноцінність компенсується хворобою, обставинами, що склались або іншими факторами, що не залежать від суб’єкта.

К.Хорні вважає, що поведінка особистості визначається безсвідомим, вона вважає, що безсвідомі стимули мають афективний, емоційний характер; при цьому почуття тривоги вона розглядає як базисне при дослідженні і моделюванні поведінки.[ 9]

Тривога, згідно з Хорні, є одним з найбільш важких афектів, які може відчувати людина, а ворожі стимули утворюють головне джерело невротичної тривожності. Розрізняють чотири основні способи ухилення від тривоги: раціоналізація, заперечення, намагання заглушити тривогу (наприклад, наркотиками), ухилення від тривожних думок, почуттів або ситуацій що їх викликають. Внутішньоособистісний конфлікт, згідно з Хорні, виявляється у любові, прив’язаності людини (як до інших так і з ї сторони); пов’язані з оцінкою „Я”, самоствердженням, агресією, сексуальністю. К. Хорні розглядала внутрішньоособистісний конфлікт як результат впливу на особистість різних соціальних факторів. Особливу увагу вона приділяла задоволенню потреб особистості, а також тенденції загальнозростаючого розриву між стимулюванням потреб і можливостями їх задоволення. В ситуації внутрішньоособистісного конфлікту вона виділяла три універсальні моделі поведінки:

прагнення «до людей через співучасть» (сумісна діяльність, взаємодія, інтенсивне спілкування);
прагнення «від людей» ( відхід від спілкування, взаємодії);
прагнення «проти людей»

Значимість даного положення полягає в тому, що відмічені моделі поведінки в ситуації внутрішньоособистісного конфлікту в більшій чи меншій мірі і є причиною так званої зовнішньої конфліктності особистості, що виявляється в міжособистісних відносинах і взаємодіях, тобто, тих причинах, які призводять до виникнення міжособистісних та інших конфліктів. Це можна пояснити прикладами із конфліктологічної практики.

Перша модель поведінки (за К. Хорні).

Прагнення «до людей», що виявляється в направленості на співучасть, у зв’язку із дезінтеграцією особистості, що переживає внутішньоособистісний конфлікт, може набувати форми назойливості, що зазвичай викликає негативну реакцію оточуючих.

Друга модель – прагнення «від людей».

У ситуації сильного внутрішньоособистісного конфлікту дане прагнення порушує сформовані міжособистісні відносини. Оточуючі бачать причину відходу суб’єкту конфлікту в наміреному виході із системи взаємодії і, не розуміння дійсної причини, призводить до міжособистісних конфліктів або конфліктів типу «особистість – група».

Третя модель – прагнення «проти людей». У даному випадку зрозуміло, що особистість, яка знаходиться у стані внутрішньоособистісного конфлікту, його причини бачить виключно в поведінці і відношеннях оточуючих, тобто, на його думку, «у всьому винні вони». Як наслідок – виникнення відкритих міжособистісних конфліктів.

К.Юнг у поясненні внутрішньоособистісних конфліктів виходить із визнання конфліктної природи самої особистісної установки. В опублікованій в 1921 році книзі „Психологічні типи” він подав типологію особистості, яка до цих пір вважається однією з самих переконливих і широко використовується як в теоретичній, так і в практичній психології.

Головним в типології Юнга є направленість – екстраверсія чи інтроверсія. Саме вона визначає особистісну установку, яка згодом і виявляється у внутрішньоособистісному конфлікті.

Так, екстраверт від початку направлений на зовнішній світ. Він будує свій внутрішній світ у відповідності з зовнішнім. Інтроверт з самого початку занурений в себе. Для нього саме головне – світ внутрішніх переживань, а не зовнішній світ з його правилами і законами. Напевно, інтраверт схильний до внутрішньоособистісних конфліктів більше, ніж екстраверт.

В поясненні внутрішньоособистісних конфліктів Е.Фромм намагався подолати біологічні трактування особистості і висунув концепцію „екзистенціональної дихотомії”. У відповідності з цією концепцією, причини внутрішніх конфліктів полягають у дихотомічній природі самої людини, яка проявляється в її екзистенціональних проблемах: проблемі життя і смерті; обмеженості людського життя; великих потенційних можливостях людини і обмеженості умовами їх реалізації та ін. [8]

Більш конкретно філософські підходи в поясненні внутрішньоособистісних конфліктів Е. Фромм реалізує в теорії біофілії (любов до життя) та некрофілії (любов до смерті).

Суть теорії Еріксона полягає в тому, що він висунув і обґрунтував ідею стадій психосоціального розвитку особистості, на кожній з яких кожна людина переживає кризу. Але на кожному віковому етапі відбувається або сприятливе подолання кризової ситуації, або несприятливе, яке в подальшому веде до успішного чи неуспішного подолання життєвих ситуацій.

Внутрішньоособистісному конфлікту характерні деякі особливості, які потрібно враховувати при його виявленні. Такими особливостями є:

Незвичайність з точки зору структури конфлікту. Тут нема суб’єктів конфліктної взаємодії у вигляді окремих особистостей або груп людей.
Специфічність форм протікання і виявлення. Такий конфлікт протікає у формі важких переживань. Він супроводжується специфічними станами: страхом, депресією, стресом. Часто внутрішньоособистісний конфлікт переходить у невроз.
Латентність. Внутрішньоособистісний конфлікт не завжди можна виявити. Часто людина і сама не усвідомлює, що знаходиться у стані конфлікту. Більш того, іноді вона може ховати свій стан конфлікту під ейфоричним настроєм чи за активною діяльністю.

Внутрішньоособистісні конфлікти можна розділити на три групи, виходячи з природи протиріч, що лежать в основі конфлікту:

- як результат переходу об'єктивних протиріч у внутрішній світ людини (моральні, адаптаційні конфлікти);

- такі, що виникли з протиріч внутрішнього світу особистості;

- як відображення ставлення особистості до навколишнього середовища (мотиваційні конфлікти, неадекватна самооцінка).

Е. Донченко і Т. Титаренко виділяють три рівні розвитку психологічного протиріччя:

- психологічна рівновага внутрішнього світу особистості;

- порушення рівноваги, ускладнення, утруднення основних видів діяльності, проекція психологічного дискомфорту на роботу, спілкування з оточуючими;

- неможливість реалізації планів і програм, перерва у житті, неможливість виконувати свої життєві функції доти, поки не розв'яжеться життєва криза.

Показниками внутрішньоособистісного конфлікту згідно з А.Я. Анцуповим і А.І. Шипіловим [2] у когнітивній сфері є:

- суперечливість образу “Я”;

- зниження самооцінки;

- усвідомлення свого стану як психологічного безвихіддя, затримка ухвалення рішення;

- суб'єктивне визнання наявності проблеми ціннісного вибору, сумнів в істинності мотивів і принципів, якими суб'єкт раніше керувався;

- в емоційній сфері: психоемоційна напруга;

- значні негативні переживання;

- у поведінковій сфері - зниження якості й інтенсивності діяльності;

- зниження задоволеності діяльністю;

- негативний емоційний фон спілкування.

Інтегральними показниками є порушення нормального механізму адаптації; посилення психологічного стресу.

Категорія внутрішньоособистісних конфліктів поєднує психологічні конфлікти, що полягають у зіткненні різних особистісних утворень (мотивів, цілей, інтересів і т.д.), представлених у свідомості індивіда відповідними переживаннями. Такі конфлікти виявляють собою протистояння двох початків у душі людини, сприйняте та емоційно пережите людиною як значима для нього психологічна проблема, що вимагає свого вирішення і викликає внутрішню роботу, спрямовану на його подолання.

Для опису конфліктів цього типу в психології використовуються поняття інтрапсихічні, внутрішні, особистісні, внутріособистісні, інтрасуб’єктивні, персональні чи психологічні. Усі ці терміни вживаються як синоніми. Скористаємося поняттям внутріособистісний конфлікт.

Вітчизняні дослідники Н.В. Гришина, Ф.Е. Василюк, А. Кармін, К. Фанталова та ін.) розподіляють усі концепції, що описують механізм внутрішньоособистісного конфлікту відносно предмета зіткнення (чи за критерієм зв'язку із зовнішнім середовищем) на: інтрапсихічні, ситуативні і когнітивні.

Психодинамічні (інтрапсихічні) концепції спираються на біопсихічну основу індивіда і представлені в теоріях З. Фрейда, К.Г. Юнга; А.Адлера; Э. Фромма; К. Хорні.

Ситуаційні підходи, що спираються на уявлення конфлікту як реакції на зовнішній збіг обставин у роботах біхевіористів Скінера, необіхевіористів Н. Міллера, Дж.Долларда.

Когнітивні концепції ґрунтуються на розумінні конфлікту як пізнавального феномена в роботах К. Роджерса; А. Маслоу; К.Левіна; В. Франкла; Л. Фестингера.

Тобто, вирішення питання про те, що зіштовхується пов'язано із загальною методологічною орієнтацією дослідника. Ці загальні парадигми зливаються у деяких авторів у синтетичні концепції, що стають у більшому чи меншому ступені еклектичними.

Внутрішньоособистісний конфлікт – це гостре негативне переживання, викликане боротьбою структур внутрішнього світу особистості, що відбиває суперечливі зв'язки із соціальним середовищем і затримує прийняття рішень.

Серед умов попередження внутрішньоособистісних конфліктів виділяються наступні [2]:

бажано приймати складні життєві ситуації як данність буття;
необхідно бути гнучким та адаптивним;
треба сподіватися на найкращий розвиток подій,та взагалі базуватися на позитивному світоприйнятті та оптимістичному ставленні до життєвих ситуацій,що є важливою умовою і показником психічного здоров’я людини;
бажано прагнути до високого рівня розвитку особистісної зрілості;
необхідно прагнути до того,щоб оцінка власного Я відповідала дійсному Я, тобто бажано забезпечувати адекватність самооцінки;
доцільно не накопичувати проблеми і негативні переживання;
не бажано прагнути реалізовувати все водночас, а створювати пріоритети в реалізованих програмах і завданнях;
якщо вдача змінює Вам,не панікуйте і не дратуйте себе зайвими переживаннями тощо.

Таким чином, психологічна підтримка безробітного в системі служби зайнятості здебільшого зорієнтована на активізацію процесу його самоактуалізації в трудовій сфері, а тому повинна бути спрямована на мобілізацію внутрішніх психологічних ресурсів людини (її суб'єктного потенціалу), формування гнучкості в реагуванні на життєві зміни (формування особистісно-регуляторних якостей), забезпечення можливості нового осмислення своєї життєвої ситуації і можливих варіантів свого професійного майбутнього. При цьому людина має розглядатися як творець власного життя (суб'єкт життєвої активності) й історії, а саме життя розглядатися як розмаїття можливих варіантів вибору.

Література:

Адлер А. Наука жить. – К., 1997.
Анупцов А. Я., Шипилов А.И. Конфликтология - М., 2001.
Василюк Ф.Е. Психология переживания. - М., 1984
Іванова І.О. Концептуальні аспекти теорії і практики надання психологічної допомоги // Актуальні проблеми профорієнтації та професійного навчання безробітних в сучасних умовах ринку праці. – К., 2000 – С. 69 74.
Ляміна Л.Є. Цілі, форми та методи психологічної підтримки клієнтів служби зайнятості відповідно до ЄТОНН // Бюлетень Ін-ту підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. – 2002. – № 2.
Мерлин В.С. Проблемы экспериментальной психологии личности //Уч. зап. Пермск. пед. и-т., т. 77. – Пермь, 1970.
Пов’якель Н.І. Психологічна експертиза конфліктів як напрям професійної діяльності практичного психолога // Психологія: Зб. наук. пр. НДУ ім. М.П. Драгоманова. – Вип. 1(4), 1999.
Фромм Э. Человек для себя. – М.: Коллегиум, 1992.
Хорни К. Ваши внутренние конфликты. – С-П.: Лань, 1997.

Вінник Н.Д.

м. Київ

Особистісно-професійний розвиток учня ПТНЗ: компетентнісний підхід

Дійсний професійний розвиток можливий лише за умови розвитку особистості, що здатна розпізнати наявний стан розвитку своїх властивостей, усвідомлювати необхідність змін і перетворень свого внутрішнього світу, здатна на пошук нових можливостей самоздійснення в трудовій діяльності тощо.

Взаємозв’язок особистісного і професійного розвитку, більш того, досягнення високого рівня професійної майстерності за умови особистісного зростання, зумовлює доцільність вживання терміну «особистісно-професійний розвиток» в контексті першого етапу професійного становлення майбутніх фахівців.

Ґрунтовно розкрити зміст терміну «особистісно-професійний розвиток», на наш погляд, можливо, ґрунтуючись на засадах компетентнісного підходу.

Компетентністний підхід сформульовано у працях В.В. Давидова, В.Д. Шадрікова, П.М. Ерднієва, І.С. Якиманскої. Орієнтація на засвоєння узагальнених знань, умінь і способів діяльності була головною в їхніх роботах. При цьому слід зазначити, що в їхніх розвиваючих моделях навчання був представлений також зміст навчальних матеріалів і технологій формування цих узагальнених одиниць навчання. Варто також мати на увазі, що при науковому обґрунтуванні інтегральних конструктів навчання вони спиралися на роботи П.Я. Гальперіна, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна. Хоча поняття компетенції використовується порівняно недовгий період часу, близьке йому поняття компетентності досліджувалося А.К. Марковою, Л.А. Петровською.

У якості базового розуміння поняття «компетентнісний підхід» нами було обрано визначення Е.Ф. Зеєра: «Компетентністний підхід – це пріоритетна орієнтація на цілі – вектори освіти: навченість, самовизначення, самоактуалізація, соціалізація і розвиток індивідуальності. Як інструментальні засоби досягнення цих цілей виступають принципово нові освітні конструкти: ключові кваліфікації, ключові компетенції і метапрофесійні якості.» [1, 41].

Як співвідносяться ключові кваліфікації і ключові компетенції? Щоб відповісти на це питання, наведемо їх визначення.

Ключові кваліфікації — загальнопрофесійні знання, уміння й навички, а також здібності і якості особистості, необхідні для здійснення роботи з визначеної групи професії.

Ключові компетенції — це міжкультурні і міжгалузеві знання, уміння й здібності, необхідні для адаптації і продуктивної діяльності в різних професійних співтовариствах.

Ключові кваліфікації обумовлюють продуктивне здійснення інтегративних видів діяльності і характерні для професіоналів. Ключові професійні компетенції визначають соціально-професійну мобільність фахівців і професіоналів і дозволяють їм успішно адаптуватися в різних соціальних і професійних співтовариствах.

Так А. Шелтен склав наступний розширений каталог ключових кваліфікацій [7]:

1. Загальноосвітні знання, уміння і навички широкого профілю: культура мови, знання іноземних мов, загальне технологічне й економічне знання.

2. Загальнопрофесійні знання й уміння в області вимірювальної техніки, техніко-технологічної діагностики, читання і розробки технічної документації, охорони праці, необхідні для широкого кола діяльності.

3. Когнітивні здібності — здатності до переносу знань і умінь з одного виду професійної діяльності в інший, до вирішення проблем, самостійність і критичність мислення.

4. Психомоторні здібності — загальні психомоторні уміння: координація дій, витривалість, швидкість реакцій, ручна вправність, концентрація уваги й ін.

5. Персональні якості: надійність, відповідальність, самостійність, оптимізм, мотивація досягнень, прагнення до якості в роботі.

6. Соціальні здібності: співробітництво, готовність до кооперації, комунікативність, толерантність, корпоративність, справедливість.

Для визначення складу і структури ключових кваліфікацій у традиціях вітчизняного професійного навчання ми звернулися до робіт в області професіографії Е.І. Гарбера, Є.О. Клімова, Б.О. Федоришина, В.В. Синявського, О.О. Ящишин, А.К.Маркової та ін. Вихідним концептуальним поняттям є професія як історична форма трудової діяльності, для виконання якої людина повинна мати визначені знання, уміння і навички, мати професійно важливі якості і спеціальні психофізіологічні властивості. Науковий опис професії здійснюється різноманітними методами професіографії: техніко-економічними, соціологічними, психологічними, фізіологічними. В залежності від мети професіографії, проектуються різні моделі професіограм: інформаційні, діагностичні, прогностичні, методичні та ін. Найбільший інтерес для предмета нашого аналізу представляє аналітична психограма. В основу її розробки покладена ідея суб’єктності професії. Той, кого навчають, стає суб'єктом професії за умови розвитку професійно орієнтованих підструктур особистості.

Ми визначили структуру ключових кваліфікацій, що відбивають загальнопрофесійний характер діяльності й особистості майбутнього фахівця сфери послуг.

Провідною підструктурою особистості фахівця є професійно-смислова спрямованість, що характеризує домінуючі потреби, мотиви, інтереси, цінності й установки тощо. Екстрафункціональну, не пов'язану з конкретною професією спрямованість будуть мати такі характеристики особистості, як потреба в праці, професійних досягненнях і успіху, корпоративність, готовність до інновацій. Не менш важливою якістю є здатність до спілкування та такі її характеристики, як вербальна та невербальна комунікації, перцепція та атракція. Назвемо цю групу соціально значущих характеристик соціально-професійними кваліфікаціями.

Другою важливою підструктурою особистості професійної діяльності є власне професійна компетентність сукупність професійних знань, умінь і навичок, а також досвід виконання професійних дій. Ґрунтуючись на визначенні ключових кваліфікацій, у цю підструктуру варто включити загальнопрофесійні і політехнічні знання й уміння по матеріалознавству, організації і плануванню технологічних процесів, читанню техніко-технологічної документації, узагальнені способи й алгоритми вирішення проблем, знання й уміння в області інформаційних, комунікаційних технологій та ін. Е.Ф. Зеєр називає цю групу ключових кваліфікацій полівалентною професійною компетентністю [2]. Вона відбиває можливості фахівця «приєднувати» загальнопрофесійні знання, уміння й навички, а також узагальнені способи міжпрофесіональних дій до різних професій і спеціальностей. Ця група ключових кваліфікацій характеризується широтою діапазону застосування різноманітних професійних функцій.

Центральною підструктурою особистості фахівця, що визначає продуктивність його діяльності, є комплексні професійно значимі якості. Вони багатофункціональні, і разом з тим кожна професія має свій ансамбль цих якостей. При визначенні складу групи ключових кваліфікацій потрібно враховувати їхній загальнопрофесійний, екстрафункціональний характер. До них варто віднести інтелект та такі когнітивні здібності (уважність, спостережливість, дивергентне мислення, креативність), характер (зокрема, морально-етичні якості) і самосвідомість (самопізнання, самооцінка, самореалізація) а також такі якості особистості, як самостійність, відповідальність, надійність. Виділимо в цій професійно обумовленій підструктурі особистості дві групи ключових кваліфікацій: когнітивну і особистісну.

Четвертою професійно обумовленою підструктурою особистості є професійно значущі психофізіологічні властивості. До ключових кваліфікацій цієї підструктури відносяться загальнопрофесійні сенсомоторні здатності: координація дій, швидкість реакції, точність рухів, окомір, здатність до визначення кольорів та ін. Назвемо цю групу ключових кваліфікацій сенсомоторною.

Очевидно, що склад ключових кваліфікацій кожної з названих груп буде визначатися об'єктом і предметом конкретної групи професій.

Так, склад ключових кваліфікацій офіціанта, визначений нами в ході дослідно-пошукового дослідження такий:

1) комунікативність синтез якостей і здібностей спілкування, що дають людині можливість ефективно керувати собою в різних професійних ситуаціях.

2) корпоративність здатність до взаємодії, яка багато в чому ґрунтуються на комунікативних можливостях особистості, які включають крім цього готовність працювати разом з іншими людьми, терпимість до думки інших, дух єдиної команди, почуття взаємодопомоги.

3) соціально-професійна мобільність – готовність і здатність до швидкої зміни професії (перекваліфікації), виконуваних виробничих завдань, місця працівника, уміння швидко адаптуватися до нових соціально-економічних і внутрішньо організаційних умов роботи.

4) соціально-професійна відповідальність відповідальність за свою працю перед собою, своїми клієнтами і суспільством у цілому.

5) рефлексивність змістовне наповнення самоусвідомлення, ступінь суб‘єктивної професійної визначеності, виявляється в незалежності суджень, відкритості новому досвіду, розкриттю художнього смаку, який повинен відповідати встановленим нормам культурного обслуговування клієнтів.

6) ручна умілість сенсомоторна здатність до виконання складних видів ручної праці.

Ці ключові кваліфікації багато в чому визначають продуктивність і конкурентноздатність майбутнього фахівця сфери послуг – офіціанта, сприяють його професійному самозбереженню, забезпечують професійну мобільність і дозволяють адаптуватися до зміни соціально-економічних і технологічних умов праці.

Необхідність адаптації фахівців до змін роботи протягом усього процесу професіоналізації обумовила введення в психологічну практику поняття «випереджальної» (Ж. Шеффкхнет), «ключової» (Д. Мертенс) кваліфікації, що виявляється в реалізації загальнопрофесійних знань і умінь, інноваційної активності фахівців у процесі виконання професійної діяльності. «Знання стає єдиним джерелом довгострокової стійкої конкурентної переваги, - відзначає в зв'язку з цим Л. Туроу, ...яке може бути використано тільки через кваліфікацію індивідів» [4, 92].

Ключові кваліфікації є важливою умовою розвитку ключових компетенцій фахівців. Поняття “ключові компетенції” було введено на початку 1990-х рр. Міжнародною організацією праці до кваліфікаційних вимог до фахівців у системі післядипломного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки управлінських кадрів. У середині 1990-х рр. це поняття вже починає визначати вимоги до підготовки фахівців у професійній школі.

У динамічних соціально-професійних умовах усе більш стає затребуваною не освіченість (компетентність) як така, а здатність фахівця реалізовувати її в конкретній практичній діяльності (компетенція). Проводячи розходження між даними поняттями, ряд авторів відзначає, що компетентність виступає як результат навчання (навченість), у той час як компетенція – це компетентність у дії [6]. При цьому для психологічного аналізу процесу оволодіння професійною діяльністю виділяються такі оцінні параметри, як засвоєння (знань, навичок, умінь) і застосування (відношення до виконання діяльності) [3]. Компетентнісний підхід до навчання не заперечує необхідності формування знаннєвої бази (компетентності), мова йде про компетенцію як інтегральний результат даного процесу.

С. Шишов, орієнтуючись на матеріали симпозіуму “Ключові компетенції для Європи”, що відбулась у Берні в 1996 р., визначає компетенцію як загальну здатність фахівця мобілізувати в професійній діяльності свої знання, уміння, а також узагальнені способи виконання дій. Ключові компетенції забезпечують універсальність фахівця і тому не можуть бути занадто спеціалізованими. Фахівець виявляє свої компетенції тільки в діяльності, у конкретній ситуації. Невиявлена компетенція являє собою приховану можливість [6].

Приведемо п'ять ключових компетенцій, яким надається особливе значення у професійній освіті Європейського співтовариства:

– соціальна компетенція — здатність узяти на себе відповідальність, спільно виробляти рішення і брати участь у його реалізації, толерантність до різних етнокультур і релігій, прояв умісності особистих інтересів з потребами підприємства і суспільства;

– комунікативна компетенція, що визначає володіння технологіями усного і письмового спілкування на різних мовах, у тому числі і мовою комп'ютерного програмування, включаючи спілкування через Internet;

– соціально-інформаційна компетенція, що передбачає володіння інформаційними технологіями і критичне відношення до соціальної інформації, розповсюджуваної ЗМІ;

– когнітивна компетенція — готовність до постійного підвищення освітнього рівня, потреба в актуалізації і реалізації свого особистісного потенціалу, здатність самостійно здобувати нові знання й уміння, здатність до саморозвитку;

– спеціальна компетенція — підготовленість до самостійного виконання професійних дій, оцінки результатів своєї праці.

А.В. Хуторський виділяє сім загальноосвітніх ключових компетенцій: ціннісно-смислову, загальнокультурну, навчально-пізнавальну, інформаційну, комунікативну, соціально-трудову і компетенцію особистісного самовдосконалення. Автор відзначає, що їхній зміст не суперечить змісту ключових компетенцій, виділених Радою Європи [5].

Ґрунтуючись на роботі А. Шелтена, можна виділити три групи ключових компетенцій [7]:

соціальну компетенцію — здатність орієнтуватися в соціально-економічних умовах регіону, взаємодіяти з людьми різних соціально-професійних груп, етнічної і релігійної приналежності;
учбово-методичну компетенцію — здатність самостійно освоювати нові знання, уміння і способи дій, а також постійно збагачувати свою професійну компетентність;
спеціальну компетенцію — вільне володіння способами виконання узагальнених дій, необхідних у конкретній спеціальності.

На етапі пошукового експерименту, нами була проведена експертна оцінка соціально-професійних компетенцій офіціанта.

Таким чином, соціальні компетенції містять уміння використовувати нові технології інформації і комунікації, використання професійної термінології, сприяння співробітництву, уміння заявляти про свої потреби, уміння улагоджувати розбіжності і конфлікти. Очевидно, що умовами розвитку цієї компетенції є, попередньо визначені нами, ключові кваліфікації: комунікативність та корпоративність, а особистісно-професійними якостями – комунікативні якості (соціально-комунікативна адаптивність, оптимізм, толерантність та ін.) Пізнавальні компетенції містять уміння визначати цілі, бути готовими до перенавчання, учитися в більш досвідчених фахівців, застосовувати різні прийоми навчання, переносити освоєні способи навчання в нові ситуації. Ключовою кваліфікацією їх є соціально-професійна мобільність, а особистісно-професійними якостями – мотиваційні якості (орієнтація на процес, працю, результат та ін.). Операційні компетенції – виявлення та виправлення помилок, визначення порядку роботи, знаходження альтернативних рішень проблем, доцільна праця. Ключова кваліфікація – соціально-психологічна відповідальність, а особистісно-професійними якостями є вольові властивості характеру, самоповага, самосвідомість. Спеціальні компетенції – вміння знаходити користь з досвіду, використання в роботі раніше отриманих результатів, забезпечення якості виконуваної роботи, здійснення самоконтролю, дотримання норм техніки безпеки. Умовою розвитку цих компетенцій є ключова кваліфікація та особистісно-професійна якість – рефлексивність.

Отже, ми бачимо, що компетенції майбутніх фахівців мають міждисциплінарний характер, а професійно важливі якості фахівця набувають нових характеристик, які не були враховані вченими-професіографами.

Узагальнюючи сказане, ми вважаємо, що психологічна програма формування компетенцій суб'єкта професійної підготовки має включати наступні компоненти:

– визначення складу і структури навчальних компетентностей;

– визначення професійно важливих якостей особистості суб'єкта професійного навчання;

– проектування змісту освітнього процесу, спрямованого на формування компетенцій (цільові, операціонально-технічні, методичні компоненти освітнього простору).

На нашу думку, орієнтація на формування компетенцій суб'єкта професійної підготовки істотно поліпшить якість професійної підготовки учнів навчального закладу, буде сприяти розвитку їхньої професійної мобільності і конкурентноздатності на ринку праці. Рішення даної проблеми дозволить освітнім установам здійснювати більш цілеспрямовану підготовку фахівців, здатних не тільки виконувати роботу відповідно до професійних вимог, але і виступати суб'єктами власного професійного розвитку.

Отже, центральною ланкою професійної підготовки є особистісно-професійний розвиток - розвиток особистості в процесі виконання професійно-освітньої діяльності, освоєння професії і виконання професійної діяльності. На початкових етапах професійної підготовки джерелом професійного розвитку є рівень розвитку особистісних якостей. На наступних стадіях професійного становлення співвідношення особистісних і професійних якостей набуває динамічну цілісність. На стадії професіоналізації професійний розвиток фахівця починає домінувати над особистісним і визначати його.

Резюмуючи вище означене, можна сказати, що повноцінна системна освіта, отримана в процесі підготовки, створює умови для реалізації людиною себе як особистості, додає їй соціально-професійну мобільність, закладає основу конкурентноздатності в мінливих умовах життя.

Література:

Зеер Э.Ф. Модернизация профессионального образования: компетентностный подход: учеб. пособ. / Э.Ф. Зеер, А.М. Павлова, Э. Сыманюк. – М.: Московский психолого-социальный институт, 2005. – 216, [1] с.
Зеер Э.Ф. Психология профессионального образования: учеб. пособие / Э.Ф. Зеер. – [2-е изд., перер]. –М.: Моск. психолого-социальный ин-т; Воронеж: НПО "МОДЭК", 2003. – 480 с [1].
Кабардов М.К. Типы языковых и коммуникативных способностей и компетенций М.К. Кабардов, Е.В. Арцишевская. // Вопросы психологии. 1996, №1. С. 12-15.
Туроу Л. Будущее капитализма / Л. Туроу. – Новосибирск, 1999. – 920 с.
Хуторский А.В. Общепредметное содержание образовательных стандартов / А.В. Хуторський. – М.: РАО, 2002. – 123 с.
Шишов С.Е. Понятие компетенции в контексте качества образования / С.Е. Шишов // Стандарты и мониторинг в образовании. – 1999. – №2. – С. 36-42.
Шелтен А. Введение в профессиональную педагогику / А. Шелтен [пер. с нем.] – Екатеринбург, 1996. – 321 с.

Волошко Н. І.

м. Київ

Вплив психофізіологічних властивостей фахівця

на професійну діяльність

Трудова діяльність грає визначальну роль в людському житті. Саме від неї, перш за все, залежить існування людини і суспільства. Одним з найістотніших чинників, що впливають на успішність трудової діяльності, є стиль діяльності і його взаємозв'язок з психофізіологічним складом людини. Тому важливо враховувати типологічні особливості темпераменту і нервової системи, що характеризується відносною стійкістю свого прояву, при професійній орієнтації, професійній трудовій діяльності, особливостях професійної адаптації.

Ця тема в психології праці обговорювалася неодноразово і з різних позицій. Наприклад, В.С. Мерлін [16] і Є.О. Клімов [9] вважали (в кінці 1960-х років), що якщо за рахунок вироблення стилю діяльності продуктивність праці однакова, не дивлячись на різні типологічні особливості нервової системи людини, то немає необхідності відбирати людей взагалі і з врахуванням типологічних особливостей зокрема. «На противагу цій точці зору К.М. Гуревіч доводив, що в професіях, пов'язаних з екстремальними ситуаціями і великою нервово-психічною напругою, відбір необхідний» [5]. З цього приводу він пише: «є група професій, придатність до яких сформується тільки за наявності певних природних даних, ступінь і модальність яких може бути встановлена шляхом попереднього аналізу і подальшої експериментальної перевірки».

Що стосується питань професійного навчання, то тут також показано, що залежно від специфіки професійної діяльності успішність навчання визначається різними типологічними особливостями. Наприклад: З.Н. Брікс показав, що успішніше опановують професією слюсаря-інструментальника ті, що мають середню силу нервової системи і врівноваженість нервових процесів [2]. За даними І.Д. Карцева, добре освоюють професію монтажника-висотника особи, що мають сильну нервову систему і рухливість збудження.

Окрім цього типологічні особливості нервової системи впливають на професійну адаптацію [15].

Підраховано, що в світі існує більше 3000 професій. Тому в психології праці створюються різні класифікації професій. Самими відомими є підходи К.М. Гуревіча, Є.О. Клімова, К.К. Платонова [14].

В цих підходах відображається не тільки змістовно-операційна специфіка тієї або іншої професії, а й необхідні для здійснення певної трудової діяльності психологічні особливості. Тому методологічний підхід полягає у вивченні впливу типологічних особливостей людини на ефективність діяльності, що має певну специфіку (монотонної діяльності, діяльності в екстремальних умовах і т.д.).

Монотонна діяльність і типологічні особливості. «Монотонія – напруга, викликана одноманітністю виконуваних дій, неможливістю переключення уваги, підвищеними вимогами, як до концентрації, так і до стійкості уваги» [19].

Стан монотонності. В процесі діяльності крім стану стомлення виникає стан монотонності, негативно діючий на психічний стан і працездатність людини. «Стан переживання монотонності викликається дійсною чи уявною одноманітністю виконуваних на роботі рухів і дій. Під впливом переживання монотонності людина, що не уміє цей психічний стан стримувати або усувати, стає млявою, байдужою до роботи. Стан монотонності також негативно діє на організм людини, приводячи до передчасного стомлення» [19]. «У фізіологічній основі монотонності лежить гальмуюча дія одноманітних повторних подразників. Монотонність може переживаться і при легкій, не стомлюючий праці». Негативно впливає на працездатність і переживається як неприємне відчуття. Знижує психічну напруженість, супроводжується напівсонним станом, зниженням психічної активності.

Історично склалося, що монотонність праці привернула найбільшу увагу психологів. Цьому сприяло розповсюдження конвеєрної праці з одноманітністю робочих операцій, бідністю вражень і утворенням «психологічного вакууму» в свідомості працюючих на конвеєрі.

Значення проблеми монотонності праці зростає з появою монотонної сенсорно-інтелектуальної діяльності. «Гострота цієї проблеми полягає не тільки в зниженні продуктивності праці і збільшенні травматизму, але і в зміні особи, порушенні її контактності з оточуючими, що приводить до конфліктів на роботі і удома» [8].

Великий внесок у вивчення монотонної діяльності внесли дослідження в області диференціальної психології. Вже в перших роботах була показана роль типологічних особливостей людини в стійкості до одноманітної роботи, в розвитку стану монотонії (В.І. Рождественська, І.А. Левочкіна, Н.П. Фетіскін та ін.).

В результаті цих робіт виявлено, що стан монотонії швидше розвивається і сильніше виражений в осіб з сильною нервовою системою в порівнянні з особами зі слабою нервовою системою.

Н.П. Фетіскін з'ясував також, що більш стійкі до монотонії особи з інертністю нервових процесів. Ці типологічні особливості утворюють типологічний комплекс монотоностійкості. Протилежні типологічні особливості (сильна нервова система, рухливість нервових процесів і т.д.) не сприяють стійкості до монотонії і утворюють монотонофобний типологічний комплекс [24].

«Дослідження в цій області з'ясували, що у осіб з монотонофільним типологічним комплексом стан монотонії з'являється на півтори години пізніше, ніж у осіб з монотонофобним типологічним комплексом. Різні і виробничі показники. У монотонофільних робоча норма виконувалася на 33% частіше, а брак був відсутній в 31% випадків, тоді як серед монотонофобних з відсутністю браку не виявилося жодної людини. Важливо і те, що серед перших позитивне відношення до роботи зустрічалося частіше» [8].

Особи, що характеризуються типологічним комплексом, не сприяючим монотоностійкості, за більш короткий термін, ніж інші, звільнялися з роботи. Зокрема, А.І. Самойлова показала, що серед робітниць, що займаються одноманітною працею, переважають особи зі слабою нервовою системою [15].

«В цілому, отримані на монотонних виробництвах дані підтверджують результати численних лабораторних експериментів про велику стійкість до дії одноманітного чинника осіб із слабою нервовою системою» [8].

В дослідженнях Фетіскіна Н.П. був виявлений зв'язок стійкості до монотонії з властивостями темпераменту; більш стійкими виявилися особи з високою ригідністю (що можна пов'язати з сильно вираженою у них інертністю нервових процесів), інтроверсією і низьким нейротизмом. Крім того, стійкість до монотонії була вищою у осіб з низькою і середньою самооцінкою, середнім рівнем домагань. Впливала також стать працюючих: у жінок стійкість вище, ніж у чоловіків.

Зв'язок монотоностійкості зі слабою нервовою системою пояснюється тим, що ці люди характеризуються більш високою чутливістю, ніж люди з сильною нервовою системою.

Монотонна діяльність приводить до розвитку такого стану як психічне перенасичення, яке по своїх характеристиках протилежне стану монотонії. Тому замість апатії, нудьги у робітників з'являється роздратування, огида до роботи, навіть агресивність. Аналіз таких випадків показав, що стан психічного перенасичення самостійно з'являється у осіб із слабою нервовою системою.

Діяльність в екстремальних ситуаціях і типологічні особливості. «Є багато професій, де діяльність носить екстремальний характер, де присутні, по виразу К.М. Гуревіча, «катастрофогенні ситуації». Це і оперативні чергові енергосистем, водії авто-, авіа-, і морського транспорту, це і космонавти, і ряд військових спеціальностей і т.д. Головним чинником тут є переживання небезпеки у зв'язку з можливими аваріями і великою особистою відповідальністю за їх ліквідацію. Стресова ситуація веде до порушення сенсорної і розумової діяльності. Людина неадекватно сприймає показники приладів, відповідно ухвалюючи неправильні рішення, а, деколи забуваючи, що взагалі треба робити. Багато психологів відзначають, що схильність стресу у людей не однакова» [8].

Одним з перших досліджень ролі типологічних особливостей властивостей нервової системи в екстремальних ситуаціях з'явилася робота К.М. Гуревіча і В.Ф. Матвєєва (1966). Автори показали на прикладі операторів – керівників енергосистем, що «оперативні якості», котрі дозволяють успішно справлятися з роботою в аварійній ситуації, більш виражені у осіб з сильною нервовою системою. Ненадійними виявилися особи зі слабою нервовою системою і переважанням гальмування. У них часто спостерігалася розгубленість, навіть шок, звідси велика кількість неадекватних дій.

«Психічна напруга може виникати з тих або інших причин в самих різних видах професійної діяльності» [8].

В діяльності водіїв міського транспорту екстремальність ситуацій є постійним фоном. Дослідження В.А. Трошіхіна, С.І. Молдавської та І.В. Кольченко показали, що при стажі більше п'яти років високу надійність показують водії з високою рухливістю нервових процесів і з сильною нервовою системою. «Водії з високою інертністю нервових процесів обережні при водінні, порівняно рідко порушують правила руху, але, не дивлячись на це, потрапляють в аварії частіше. Найвища надійність у водіїв, що мають разом з сильною нервовою системою середній ступінь рухливості нервових процесів» [23].

Пряме віднесення багатьох професій до певного типу діяльності (монотонної, екстремальної і т.д.) не правомірне, тим паче, що більшість цих професій може пред'являти людині протилежні вимоги (водіння міського автобуса, свого роду монотонія). У зв'язку з цим в більш вигідному положенні можуть виявитися особи не з крайніми проявами властивостей нервової системи і темпераменту, а з середньою їх вираженістю.

С.А. Гапонова (1983), вивчаючи частоту ДТП у водіїв різного транспорту, знайшла, що кількість осіб з сильною і слабою нервовою системою була однаковою як в групі безаварійно працюючих водіїв, так і в групі «аварійників» [3]. Автор пояснює це тим, що у перших виражені такі якості, як емоційна стійкість, перешкодостійкість, концентрація і переключення уваги, а у других – висока здатність до прогнозування вірогідності, рухливість нервових процесів, велика пропускна спроможність зорового аналізатора, довготривала пам'ять.

«Успішність діяльності пожежників в екстремальних ситуаціях залежить від схильності до ризику. Ця схильність сильніше виражена у пожежників з сильною нервовою системою і низькотривожних» [8].

Наведені приклади свідчать, що з екстремальними ситуаціями успішніше справляються особи з сильною нервовою системою і рухливістю нервових процесів.

Окрім цього стійкість людини до стресу залежить і від темпераментних властивостей і властивостей особи. Наприклад, деякі дослідники прийшли до висновку, що інтроверти при виконанні завдань, що моделюють операторську діяльність, працюють краще, ніж екстраверти. Багато фактів отримано відносно меншої надійності осіб з високою тривожністю, оскільки їм властивий підвищений самоконтроль, до якого вони звертаються в процесі прийому і переробки інформації. Це вимагає додаткового часу для ухвалення правильного рішення, що негативно позначається в умовах екстремальності.

Операціональна напруженість і типологічні особливості. «Деякі професії пов'язані з високим темпом виконання робочих операцій, у зв'язку з чим у працюючих виникає операціональна напруженість. Зокрема, до таких професій відносяться радіотелеграфісти і телефоністки. Нормативи радиста 1-го класу передбачають прийом і передачу не менше 18 груп в хвилину, причому кожна група складається з п'яти знаків (букв або цифр), а кожний знак в середньому – з 3-3,5 сигналів (крапок і тире). Таким чином, за одну хвилину телеграфіст 1-го класу повинен зробити не менше 270 дій. Телефоністка міжміських зв'язків забезпечує зв'язок одночасно на десяти каналах. Ця робота вимагає великої уваги, швидкої реакції і доброго переключення» [8].

Вивчення типологічних особливостей в цих професіях, проведене В.А. Трошихіним і ін., показало, що найбільш успішно опановували цими професіями особи з високою рухливістю нервових процесів і з сильною нервовою системою. Особи з інертністю нервових процесів і зі слабою нервовою системою, на думку автора, до даних професій не придатні [23].

Інші дослідники цієї проблеми в цілому згодні з такими висновками, але роблять деякі доповнення. Наприклад, В.Г. Зарихіна відзначає, що швидкість передачі повідомлень радіотелеграфістами залежить від ступеня лабільності нервової системи. «Специфічною трудністю для інертних є необхідність здійснювати швидкі рухи рукою» [15].

Н.А. Бесстрашная (1982) вивчала роль типологічних особливостей в успішності оволодіння професією друкарки. Ця професія вимагає оволодіння складно координованим швидкісним руховим навиком, витривалості у зв'язку з необхідністю тривалий час витримувати високий темп друкування тексту, швидкого переключення уваги з одного предмету на іншій. Було виявлено, що «в осіб, успішно освоюючих цю професію, висока рухливість нервових процесів і висока працездатність по теппінг-тесту» [15].

Діяльність, що вимагає концентрації і стійкості уваги та типологічні особливості. «Багато професій пов'язано з концентрованою і стійкою увагою (коректори у видавництвах, упорядники в друкарнях, оператори, що здійснюють функцію стеження і т.п.)» [8].

За даними Е.П. Ільіна серед коректорів і упорядників друкарень із стажем більше 10 років переважають особи з сильною нервовою системою і інертністю нервових процесів. Це, на жаль, одиничне дослідження, проведене на виробництві, тому більше доводиться спиратися на дані, отримані в лабораторних умовах при виконанні коректурного тесту.

«Особи з рухливістю збудження менше переглядають за відведений час знаків і допускають більше помилок незалежно від складності завдання.

Особи з рухливістю гальмування менше переглядають знаків, але і помилок роблять менше ніж осіб з інертністю гальмування.

При простому завданні особи із слабою нервовою системою допускають більше помилок, ніж особи з сильною нервовою системою при майже однаковій швидкості виконання завдань» [8].

Просте завдання гірше за все виконували особи з переважанням збудження (менший темп роботи і більша кількість помилок) і краще всіх – особи з переважанням гальмування.

Таким чином, робота, що вимагає уваги, краще здійснюється особами, що мають сильну нервову систему, інертність збудження і переважання гальмування.

Blog

Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74. 212 Розповсюдження І тиражування без офіційного а 43 дозволу іпк дсзу заборонено

Содержание