Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74. 212 Розповсюдження І тиражування без офіційного а 43 дозволу іпк дсзу заборонено

Вид материала

Документы

Содержание Розділ  iі. теоретико-прикладні засади профорієнтаційної роботи на сучасному етапі Алєксєєва А.В.

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки України Дніпродзержинський технологічний коледж, 631.81kb.
• Облік І аудит", 050. 104 „Фінанси І кредит", 050. 100 „Економічна кібернетика" Вінниця, 803.77kb.
• Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу хінем заборонено!, 1230.23kb.
• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
• Матеріали VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції Київ нтуу «кпі», 8512.4kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.

РОЗДІЛ  IІ. ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ ПРОФОРІЄНТАЦІЙНОЇ РОБОТИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Авдєєв Л.Г.

м. Київ

Професійна орієнтація у контексті

концепції сталого розвитку

Питання про створення державної системи професійної орієнтації населення в Україні протягом вісімнадцяти років залишається на порядку денному, але так і не знаходить свого практичного вирішення. На думку автора, проблема полягає у тому, що ми й досі маємо доволі приблизне уявлення про те якою вона (система) повинна бути, а причиною такого є невизначеність методологічних засад профорієнтації у сучасних умовах і, перш за все, таких її положень, що визначають її роль і призначення у суспільстві, головну мету і напрями роботи (концепція) та організаційну структуру самої системи профорієнтації.

Мета даної статті – викласти уявлення автора про підходи до визначення такого поняття як “концепція профорієнтації” з врахуванням нових тенденцій, що набирають сили у світовій науці та практичного досвіду розвинених країн.

Професійна орієнтація з перших часів свого визнання як специфічної галузі людського знання завжди сприймалась у тісному взаємозв’язку з кадровими проблемами виробництва. Кожна з країн, виходячи з власних потреб та можливостей, розробляє і вдосконалює політику та програми професійної орієнтації з врахуванням потреб суспільства, економічного стану та національних і культурних особливостей суспільства. Забезпечення економіки кадрами, які здатні до продуктивної праці визначається головним завданням професійної орієнтації. Відтворення, розподіл, раціональне використання робочої сили та її розвиток – основні питання, якими займались спеціалісти з профорієнтації. Сьогодні загальна ситуація зазнала певних змін. Сподівання людства на забезпечення світового прогресу, підвищення добробуту та загального рівня життя шляхом нагромадження матеріальних благ за рахунок вдосконалення економічного та технологічного розвитку суспільства не виправдовуються. Просування цим шляхом не тільки не сприяло досягненню бажаної мети, а й призвело до багатьох наслідків негативного характеру. Всупереч очікувань, у світі спостерігається суттєве погіршення економічної ситуації, частіш відбуваються та поглиблюються економічні кризи; прогресує процес збіднення переважної кількості населення земної кулі; стрімко зростає безробіття, що стає причиною професійної та моральної деградації особистості та загрожує соціальному покою та стабільності; наростають регіональні та міжетнічні конфлікти, які часом призводять до збройного протистояння. До цього слід додати проблеми екологічного характеру: інтенсифікація виробництва супроводжується руйнацією природних ресурсів, що є основою існування людства. Наявні обставини вимусили міжнародну громадськість замислитись над пошуком нових підходів не тільки до подолання проблем, що виникли, а й до подальших шляхів розвитку людської цивілізації.

Останніми десятиріччями все більшого визнання на світовому просторі набуває концепція сталого розвитку. Сутність її полягає у гармонійній узгодженості процесів економічного та людського розвитку з одночасним збереженням навколишнього довкілля, дбайливим ставленням до природи та раціональним використанням її ресурсів. Особливість цієї концепції полягає у тому, що питанням розвитку людини надається приоритетного значення. Людина (саме людина, а ні класи, маси, нації) у контексті цієї концепції визнається найважливішою ланкою між суспільством та природою, активним суб’єктом економічної діяльності та суспільного життя. Забезпечення сталого розвитку самої людини, її творчого потенціалу, залучення її до активних дій визнаються першочерговими передумовами подальшого прогресу і має стати головною метою кожної демократично орієнтованої держави. Вагомим аргументом на користь такого підходу є досвід розвинених країн, які досягли значних темпів зростання національної економіки та, як наслідок цього, підвищення загального рівня життя завдяки масштабному інвестуванню галузей освіти та професійної підготовки тобто таких, що забезпечують якісний розвиток людини та її потенційних ресурсів. Під людськими ресурсами розуміється сукупність якостей людини, які визначають її працеспроможність до виробництва матеріальних і духовних благ. В той же час, людські ресурси виступають узагальнюючим показником людського фактора розвитку суспільного виробництва. У науковій літературі людський розвиток трактується як мета та критерій суспільного прогресу, як засіб збільшення доходу, що реально впливає на добробут людей. Одночасно людський розвиток може трактуватись й як зростання здібностей людини щодо її спроможності досягати бажаної мети у обраній сфері трудової (економічної) діяльності. Включення людини до цього процесу дозволяє їй постійно розширювати свої можливості щодо розвитку власного потенціалу та, адекватно сприймаючи обставини, що складаються, свідомо і обґрунтовано визначати власну позицію та обирати напрямок подальших дій відповідно до власних бажань, прагнень та можливостей. В контексті нової концепції ініціатором та рушійною силою власного розвитку виступає сама людина. Роль держави полягає у стимулюванні особи до саморозвитку, створенні сприятливих умов щодо цього та наданні людині необхідної допомоги і підтримки на цьому шляху.

Практична реалізація концепції розвитку людських ресурсів забезпечується узгодженою діяльністю таких соціальних механізмів як система професійної орієнтації, система професійного навчання та підвищення кваліфікації, атестації кадрів та супроводу професійної кар’єри. Профорієнтації у наведеному переліку обґрунтовано відводиться провідне місце: саме у її площині закладаються паростки майбутньої особистості, створюється платформа для її подальшого становлення та розвитку, формуються її світогляд, моральні засади та загальна культура. Результати розв’язання проблеми професійного самовизначення суттєво впливають як на долю самої людини, так і на економічне, соціальне і політичне життя усієї країни. Пересічної людині професійна орієнтація допомагає виявити й розвинути особистісні якості та визначити шляхи їх реалізації у сфері трудової діяльності; озброює людину знаннями та навичками, що сприяють адаптуванню до мінливих обставин на ринку праці та розв’язанню проблемних ситуацій, що виникають на шляху професійного становлення та розвитку; підказує оптимальні напрями розбудови професійної кар’єри. Тільки особа, яка вільно та свідомо обирає для себе сферу діяльності з урахуванням власних інтересів та можливостей, здатна до продуктивної праці та виявляє стійке прагнення до підвищення професійної майстерності. Зацікавлений та освічений працівник більш схильний до інновацій, пошуку досконалих форм, знарядь та засобів виробництва; їх приклад стимулює інших працівників до продуктивної праці та творчого ставлення до неї, до професійного зростання. Через призму трудової діяльності формується й ставлення особи до суспільства, держави, влади. Позитивним воно стає у тому випадку, коли результати особистої діяльності забезпечують гідне існування самої людини, дозволяють задовольняти її матеріальні та духовні потреби, знаходять визнання у суспільстві та сприяють підвищенню її соціального статусу. У такому разі працівник виявляє лояльне ставлення до політичних і соціальних програм уряду, бере активну участь у їх практичної реалізації, а у разі необхідності, стає на їх захист.

Одним з перших думку про те, що розвиток людини повинен стати головною метою суспільства висловив президент США А. Лінкольн. Згодом ця ідея знаходить відображення і розвиток у наукових працях та політичних деклараціях. Окремі країни здійснюють перші кроки щодо практичного втілення цієї ідеї та досягають позитивних результатів. У червні 1975 року Генеральна Конференція Міжнародної Організації Праці (надалі МОП) затверджує Конвенцію 142 ( “Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів”) та Рекомендації щодо її практичної реалізації. У зазначених документах викладені засади формування політики та програм зайнятості, спрямованих на розвиток людських ресурсів, визначені мета, місце і роль професійної орієнтації в забезпеченні цього процесу. Згідно до рекомендацій МОП, кожна держава повинна приймати та розвивати всебічні й скоординовані політику і програми професійної орієнтації, які “стимулюють і дають змогу всім особам, на основі рівності й без якої б не було дискримінації розвивати і застосовувати свої здібності до праці у своїх власних інтересах і відповідно до своїх прагнень, враховуючи потреби суспільства”2. Професійна орієнтація має бути спрямована “.. на визначення й розвиток здібностей людини до продуктивного і такого, що її задовольняє, трудового життя та, разом з різними формами освіти, на розвиток здатності окремої особи усвідомлювати і, індивідуально чи колективно, справляти вплив на умови праці й на соціальне середовище”3. Задля практичної реалізації визначеної мети країни повинні створювати та “ поступово розширювати свої системи професійної орієнтації та системи інформації щодо зайнятості, з метою забезпечення того, щоб інформація і якнайширша орієнтація були доступні дітям, юнакам та дорослим, в тому числі і особам з фізичними та розумовими вадами” 3.

Питання про створення в Україні державної системи профорієнтації населення набуло актуальності з перших днів проголошення національної незалежності. Головною проблемою того часу стало переосмислення концептуальних засад професійної орієнтації відповідно до нових умов життя країни. Якою має бути професійна орієнтація у ринкових умовах? Чим відрізняється вона від тої, що панувала протягом минулих років? В чому полягає її мета та призначення? Відповіді на поставлені питання повинна була дати нова концепція профорієнтації, яка, на підставі узагальнення існуючих поглядів та уявлень, відображає думку про сутність, значення та місце професійної орієнтації у суспільстві на певному етапі його соціального, економічного, духовного розвитку. Розробка концепції – одна з найважливіших умов практичної розбудови профорієнтаційної системи. Відповідно до основної ідеї, викладеній у концепції, корегується понятійний апарат, визначаються організаційні структури та контингент споживачів послуг, напрямки, форми та методи роботи. Якщо у недалекому минулому головна ідея полягала у здійсненні цілеспрямованого впливу на людину (її інтереси, здібності, нахили, бажання) з метою корегування її поведінки та професійних уподобань відповідно до потреб народного господарства (суспільного виробництва), то у нових умовах пріоритети щодо взаємовідносин у площині “людина-робота” кардинально змінюються. Сьогодні, виходячи з наявних обставин та нового статусу людини у суспільстві, провідною ідеєю соціальної політики стає ідея розвитку людини як особистості, громадянина та працівника. У контексті такого підходу профорієнтацію можна визначити як комплексну систему заходів, спрямованих на забезпечення активного та свідомого професійного самовизначення, становлення та розвитку особистості з урахуванням її індивідуальних намірів і можливостей та кон’юнктури ринку праці, для повноцінної самореалізації у сфері професійної (економічної) діяльності.

Протягом існування незалежної держави в Україні було розроблено дві Концепції державної системи професійної орієнтації населення (надалі Концепція). У першої з них ( січень 1994 р.) головною метою визнається “досягнення збалансованості між професійними інтересами і можливостями людини та потребами суспільства в конкретних видах професійної діяльності”4, а професійна орієнтація визначається як система впливу на особистість з метою оптимізації її професійного самовизначення відповідно до суспільних потреб. У нової редакції Концепції (вересень 2008 р.) за мету ставиться “забезпечення розвитку державної системи професійної орієнтації населення згідно з пріоритетами державної економічної та соціальної політики і світовим досвідом та конкурентоспроможності національного ринку праці”5. Одночасно висловлюються сподівання, що створення такої системи дасть змогу “створити умови для реалізації конституційних прав громадян на вільний розвиток особистості, на працю, на вільний вибір професії та професійний розвиток”5. На нашу думку, створення самої системи не може бути метою концепції – це тільки один з механізмів, що сприяє досягненню головної мети, якою є забезпечення сталого та поступового процесу розвитку людини як особистості, громадянина та працівника. Обі дві концепції не відбивають сучасного ставлення до профорієнтації, залишаючи проблему розвитку людини поза межами уваги.

Виходячи з вищевикладеного, автор статті вважає, що чинна концепція (2008р.) має бути доопрацьована з урахуванням основних положень “Концепції сталого розвитку “. Ключовими поняттями такої концепції повинні бути такі категорії як “особистість”, “розвиток”, “вибір”.

Стосовно питання про розбудову (створення, упорядкування) державної системи професійної орієнтації населення можна зауважити, що практична реалізація задумів щодо цього гальмується відсутністю виваженої та узгодженої на міжвідомчому рівні програми спільних дій, яка б передбачала послідовне вирішення нагальних проблем та реалізацію конкретних заходів конкретним виконавцем у визначені терміни. До цієї програми пропонується включити наступні заходи: корегування методологічних засад профорієнтації з врахуванням сучасних умов та вимог (в першу чергу таких як доопрацювання чинної концепції та визначення організаційної структури самої системи); забезпечення ефективного функціонування системи, та її підсистем (нормативно-правове, науково-методичне, кадрове, матеріальне, фінансове тощо).

Практичне створення дієвої системи профорієнтації на державному рівні це виклик часу. Вирішення цієї проблеми потребує виважених дій, поєднання зусиль та зацікавленої співпраці усіх соціальних партнерів.

Література

1. Лібанова Е., Палій О. Ринок праці та соціальний захист. –К.: вид. С. Павличко “Основи” , 2004. – С. 491.
   
2. МОП. Конвенція (142) Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів.
   
3. МОП. Рекомендації щодо професійної орієнтації та професійної підготовки у галузі розвитку людських ресурсів.
   
4. Концепція державної системи професійної орієнтації населення (затверджена КМ України 27 січня 1994 р.).
   
5. Концепція державної системи професійної орієнтації населення (затверджена КМ України 17 вересня 2008 р.).
   

Алєксєєва А.В.

м. Київ

Феномен довготривалого безробіття: соціально-психологічний аспект

Наукову розробку проблематики довготривалого безробіття доцільно проводити враховуючи поліаспектність досліджуваного феномену, а саме розглядаючи взаємодію комплексу чинників, що зумовлюють перебування особистості у стані довготривалого безробіття.

Так, досить важливим є наявність ефекту негативної залежності від тривалості (який відображає вплив тривалості пошуку роботи на імовірність працевлаштування), що спричиняє поступове скорочення шансів працевлаштування особи зі збільшенням тривалості безробіття

Необхідним також є проведення якісного аналізу, спрямованого на визначення рис, притаманних особам з тривалим періодом пошуку. Отже, визначальною рисою цих осіб є низький рівень їх конкурентоспроможності, що перешкоджає працевлаштуванню навіть в умовах зростання попиту на працю [1].

Довготривалі безробітні та їхні сім’ї зазнають значних втрат у зв’язку з падінням матеріального достатку, знеціненням людського капіталу, зростанням девіантної поведінки, відстороненням від ринку праці та довколишнього середовища. На рівні суспільства це знаходить відображення у вигляді маргіналізації населення, поглиблення соціальної нерівності, погіршення соціально-психологічного клімату, втрати традицій високих стандартів освіти та мотивації до праці, зниженні якості людських ресурсів у теперішньому та майбутньому.

Згідно з результатами проведеного аналізу до категорій осіб із найбільшими проблемами працевлаштування належать: чоловіки, особи у віці 40-59 та 15-24 років, безробітні з повною загальною середньою освітою та ті, що проживають у міській місцевості. Однією з визначальних рис сучасного стану довготривалого безробіття в Україні, на яку слід звернути особливу увагу, є висока питома вага довготривалих безробітних серед осіб з повною вищою освітою [1].

Важливими факторами низької імовірності працевлаштування та значної тривалості пошуку роботи серед багатьох осіб є недостатній попит на працю в більшості регіонів, можливість отримання доходів від випадкових заробітків або підсобного господарства, вікова та статева дискримінація, професійний і територіальний дисбаланс на ринку праці. Загострює ситуацію ефект негативної залежності від тривалості, про що вже було сказано раніше, внаслідок дії якого імовірність працевлаштування після 14 місяців пошуку роботи невпинно скорочується майже до нуля.

Державна політика зайнятості має бути зорієнтована не лише на забезпечення гідної праці для усіх бажаючих працювати через інтервенції з боку попиту, але й на підвищення рівня їх конкурентоспроможності на ринку праці, усунення основних бар’єрів у працевлаштуванні, посилення мотивації до трудової діяльності та самостійного пошуку роботи через відповідні заходи з боку пропозиції.

В ситуації безробіття відбувається стрімка маргіналізація особистості, тобто втрата відчуття приналежності до визначеної соціальної групи.

Ступінь маргінальності зумовлює значущість для індивіда ситуації в який він знаходиться, чи є вона для нього визначальною частиною його життя, а також тривалість ситуації безробіття та її фатальність, яка визначає можливість або неможливість щось змінити, а також суб’єктивні показники – міра адаптації, самооцінка власного соціального становища, переважання песимізму або оптимізму в оцінці перспектив.

На ступінь маргінальності впливає психологічна готовність до зміни занять, а також здатність до перенавчання, зміни роботи, відкриття своєї справи, самозайнятості, зміни житла, тобто рівень загальної психологічної мобільності.

Чинником, що ускладнює можливість успішного працевлаштування є високий рівень освіти, що зумовлює найбільшу складність працевлаштування жінок у віці 45-55 років з високим освітнім та професійним рівнем, що зумовлено їх прагненням підтримати власний соціально-психологічний статус. Складність працевлаштування визначеної категорії жінок посилюється у зв’язку із відчуттям ними відсутності попиту з боку суспільства щодо їх знань та професійного досвіду.

Отже, жінки предпенсійного віку з вищою освітою мають найвищі шанси втрати роботу та найменшу вірогідність працевлаштування. Жінки також більше підвладні дії стереотипів, більш інертні, проявляють меншу активність при пошуку роботи та мають нижчу соціальну мобільність [4].

Більшості безробітних на ринку праці притаманний соціальний та професійний консерватизм, невпевненість в собі, низька соціально-професійна мобільність, а також синдром „вивченої безпорадності” – делегування відповідальності за рішення проблем власної професійної зайнятості різним соціальним інститутам [3].

Тривалість безробіття негативним чином впливає на здатність індивіда реалізувати себе як активну самостійну особистість.

Порівняльний аналіз безробітних, що шукають роботу більше року (перша група) та менше року (друга група) засвідчує наступні закономірності.

У 48 % членів першої групи рівень тривожності є в середньому високим. Рівень стресу також є в середньому по групі високим, а у 52 %   критичним.

Найбільш стійкими та постійними індивідуально-психологічними особливостями особистості, що тривалий час не може знайти роботу є легка вразливість, підвищена чутливість до різних впливів, схильність глибоко переживати навіть незначні події, тривожність, песимістичність. У стресових ситуаціях вони проявляють схильність до прояву замкненості, боязливості, тривожності, нездатності витримувати дію сильних подразників, низьку витривалість та працездатність, неврівноваженість.

Поряд із емоційністю, чутливістю та артистичністю, відмічаються такі риси як песимізм, пасивність, підвищена підвладність психотравмуючим впливам, а також схильність до емоційного застрягання.

Визначені особливості зменшують здатність протидіяти та долати труднощі, а також знижують можливість успішної соціальної адаптації.

Члени першої групи в цілому схвалюють власні плани, емоційно позитивно ставляться до себе, приймають себе такими, якими вони є, тобто вважають себе особистісно привабливими. Вони достатньо задоволені собою, несамокритичні, не відчувають провини за власні недоліки та відповідальності за них.

Люди, які тривалий час не можуть знайти роботу в ситуації ситуативної тривоги втрачають здатність контролювати власну поведінку, схильні до імпульсивності та проявів психопатії. Індивіди, які швидко можуть знайти роботу в ситуації ситуативної тривожності, навпаки більше контролюють власну поведінку та емоції.

Результати емпіричних досліджень засвідчують також вищий рівень емоційної лабільності у тих, для кого пошук роботи є більш тривалим та складним.

Подолання ситуації безробіття вимагає від людини також здатності мобільно змінювати поведінку та настанови, цінності та критерії життєвого успіху. Отже, складність подолання ситуації безробіття пов’язана з тим, що внутрішній світ людини з її цінностями та настановами має тенденцію до інерційності, прагнення до постійності та збереження власного внутрішнього стану [2].

Найбільш перспективним механізмом подолання ситуації безробіття є впровадження в процес психологічної допомоги особистості в ситуації безробіття соціально-адаптаційного підходу, реалізація якого полягає у допомозі людині в адаптації до сучасних соціально-економічних умов ринку праці.

Так, важливим є розвиток в особистості психологічної інтернальності, а саме здатності брати на себе відповідальність за розвиток та актуалізацію власного професійного потенціалу.

Індивіди з переважання екстернального локусу контролю мають найвищі шанси опинитися серед довготривалих безробітних, тоді як невизначеність ситуації безробіття справляє негативний вплив на їх психіку та викликає відчуття відсутності сенсу будь-якої діяльності, спрямованої на досягнення життєвих цілей. Недостатню ефективність власних дій екстернали пояснюють у більшості випадків законами світопобудови та не намагаються що-небудь змінити у власному житті, оскільки, це, на їх думку, не має сенсу.

Завданням психологічної допомоги особистості у даному випадку є зміна локалізації контролю, що допоможе підвищити ступінь адаптивності особистості та збільшить шанси успішно подолати ситуацію безробіття.

Іншою особливістю довготривалих безробітних є підвищений рівень агресивності, яка є наслідком ситуації фрустрації та є неадекватною, тобто невідповідною ситуації за силою та спрямованістю, що значним чином ускладнює адаптацію людини.

Агресивні реакції можуть мати вигляд аутоагресії, що веде до підвищення емоційної збудливості, зниження стійкості до стресових впливів, придушення активності, що призводить до відмови від діяльності, особливо після кількох невдалих спроб щось змінити на краще.

Подолання аутоагресії передбачає можливість усвідомити та виявити власні почуття, що допомагає актуалізувати здатність людини до адаптації в ситуації безробіття.

Головний акцент при наданні психологічної допомоги довготривалим безробітним слід робити на розвитку здатності до самопрезентації та підвищенні особистісної самооцінки.

Пріоритетним напрямом професійної орієнтації безробітних є посилення індивідуалізації заходів надання послуг тобто перехід від стандартизованих схем для всіх безробітних до заходів, які б враховували специфічні потреби та характеристики цих осіб. Важливим є також орієнтація політики ринку праці на потреби ринку, швидке пристосування до мінливих умов та більш тісна співпраця з роботодавцями.

У здійсненні політики зайнятості пріоритетним є орієнтація на активні програми сприяння зайнятості, які мають бути більш інтенсивними, комплексними, індивідуалізованими та орієнтованими на реальні потреби ринку праці. Це, у свою чергу, вимагає подальшого посилення потенціалу державної служби зайнятості, зміцнення її взаємодії з роботодавцями, поширення індивідуальної роботи з безробітними особами, спрямованої на вчасне виявлення потенційних бар’єрів у працевлаштуванні та добір спеціальних заходів для їх усунення.

Технологія подолання довготривалого безробіття має складатися з трьох наступних етапів: оцінки ризику довготривалого безробіття (потенціалу працевлаштування), оцінки мотивації безробітного до працевлаштування та визначення індивідуального плану дій безробітного (тобто плану участі у різних активних програмах політики зайнятості та плану пошуку роботи) залежно від його потенціалу та мотивації до працевлаштування [1].

Отже, технологія подолання довготривалого безробіття повинна враховувати поліаспектність визначеного соціально-психологічного феномену та передбачає низку заходів політики зайнятості, спрямованих на підвищення психологічної мобільності, соціально-психологічної компетентності, розвиток здатності до професійної самопрезентації та подолання внутрішньоособистісних обмежень, що заважають успішному вирішенню проблеми професійної самореалізації в ситуації довготривалого безробіття.

Література:

1. Купець О.В. Довготривале безробіття в Україні: методологія оцінки та регулювання – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук – спеціальність 08.00.07 – демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика – Київ – 2008.

2. Прохоров А.О. Психические состояния и их функции. – Казань, 1994. 168 с.

3. Хомутов В. Хроническая безработица: предпосылки и последствия// Человеческие ресурсы. 1998. № 4 Режим доступа: (http://muc.renet.ru\jornal)

4. Шокина И. Гендерные аспекты хронической безработицы. Саратов 1999